Проблема відновлення польського військового меморіалу у Львові в польській та українській пресі кінця ХХ – початку ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема відновлення польського військового меморіалу у Львові в польській та українській пресі кінця ХХ - початку ХХІ століття

видання український польський соціум

Історія українсько-польських відносини у ХХ ст. подає багато прикладів і протистояння (українсько-польська війна 1918-1919 рр., кривавий конфлікт на Волині в 1943 р.), і співпраці (союз Пілсудського-Петлюри 1920 р., діалог польської та української еміграції на сторінках паризького часопису «Культура»). Одним із епізодів у відносинах між поляками й українцями, який розпочався з гострих дискусій, а закінчився примиренням, стала проблема відновлення та відкриття Польського військового меморіалу на Личаківському цвинтарі у Львові.

За влучним висловом польського публіциста, карта польсько-українських відносин 1990-х років мала два «чутливі» місця - Перемишль і Львів. В обох містах мешкали групи людей, для яких історія зупинилася 50 років тому, і вони жили пам'яттю кривд, вчинених колись поляками українцям та українцями полякам. Жива пам'ять про минуле не дозволила полякам виважено підійти до вирішення делікатних проблем, пов'язаних із культурним і релігійним життям української громади в Польщі. За 100 км на схід українці також не змогли подолати упередження і швидко примиритися з поляками.

Сучасна польська історіографія на тему т. зв. «цвинтарних дискусій» представлена працями переважно польських дослідників Ґжеґожа Демеля, Катажини Єндращик, Станіслава Ніцеї. Натомість в Україні це питання не представлено ґрунтовними науковими публікаціями. Мета статті - на основі матеріалів польських та українських періодичних видань проаналізувати перебіг дискусії та її відображення в обох соціумах. Джерелами для написання стали матеріали української і польської преси («Високий замок», «Поступ», «Газета виборча» («Gazeta Wyborcza»), «Жечпосполіта» («Rzеczpospolita») «Політика» («Polityka»)) та інформація зі сторінок деяких інтернет-видань.

Польський військовий меморіал на Личаківському кладовищі у Львові був збудований у 20-30-х роках ХХ ст. На ньому ховали учасників протистояння за Львів 1-22 листопада 1918 р., українсько-польської війни 1918-1919 рр. і спільної польсько-української боротьби проти більшовиків у 1920 р., а також полеглих у боях та ветеранів, що померли протягом 1920-1939 рр. Проте на початку 2000-х років деякі польські газети подавали інформацію, що на цвинтарі «спочивали головно польські студенти й учні, які загинули в боях з українцями за Львів у 1918-1919 рр.». У свідомості мешканців міжвоєнної Польщі та й в історичній пам'яті поляків загалом сформувався міф про «чин львівських орлят» - молодих гімназистів, які зі зброєю в руках захищали рідне місто від ворогів. Варто відзначити, що серед загиблих тут наймолодшими були 13-річний Антоній Петрикевич та 14-річний Єжи Бітшан.

Під час Другої світової війни меморіал не зазнав значних руйнувань. Цвинтар почали цілеспрямовано і систематично руйнувати, як писав поляк Ришард Бриковський, після «великого виїзду поляків із рідної землі в 1943-1947 рр.». Особливо знищили цвинтар 25 серпня 1971 р. танки і бульдозери, які через могили проклали автомобільну дорогу, навколо було збудовано цегляний мур. Наступні два десятиліття згадки про львівський цвинтар перебували під табу у Варшаві, Києві, а передусім - у Москві.

Під кінець 1980-х років поляки почали згадувати про знищені могили на цвинтарі. У червні 1989 р. міністри культури і мистецтва ПНР (Польської Народної Республіки) і УРСР створили Комісію з охорони, консервації та реконструкції Ли - чаківського цвинтаря. Перше її засідання відбулося 16-17 травня 1989 р. у Львові. Тоді вперше обговорили питання зруйнованого Цвинтаря орлят.

1 листопада 1989 р. на розчищеному від сміття цвинтарі відбули спільну панахиду і символічний акт примирення українців із поляками. На стрічці одного з вінків був напис: «Братам полякам - українці Львова». Українці поклали квіти на польські гроби, а поляки - на могили Українських січових стрільців (УСС).

Тим часом польська сторона створила проект повернення меморіалу до «такого стану, в якому він перебував у 1939 р.». У вересні 1991 р. ці пропозиції передали обласній і міській владі Львова. Міська рада не погодилася з польським проектом і, як аргумент, зазначила: «Польські пропозиції не можуть бути прийняті до виконання як Пантеон, який несе в собі односторонній ідеологічний тягар, що висвітлює українсько-польські військові події 1918 р.». Влада Львова дала згоду на впорядкування польських могил у формі військового цвинтаря.

Через різні обставини перші роки незалежності України не принесли поступу у справі згоди на форму і вигляд майбутнього меморіалу. Лише польсько - українська угода від 21 березня 1994 р. «Про збереження місць пам'яті і поховання жертв війни та політичних репресій», в якій сторони серед іншого зобов'язалися сприяти «улаштуванню місць пам'яті і поховання» та вільному доступу до них, пришвидшила переговорний процес.

У грудні 1994 р. було підписано порозуміння між Радою охорони пам'яті боїв і мучеництва (Rada Ochrony Pami^ci Walk i M^czenstwa, далі - РОПБіМ) і львівською владою в питанні реконструкції цвинтаря. Згідно з документом, польська сторона мала розпочати реконструкцію навесні 1995 р., а за основу відбудови - взяти вигляд некрополя 1939 р. Тим часом у Перемишлі розгорівся скандал навколо пам'ятника Українській повстанській армії (УПА) в с. Грушовіце та могил українських повстанців у с. Бірча. Польські журналісти припускали, що ставлення місцевої влади Перемишля до українських могил певною мірою зрівноважувало ставлення львівської влади до Цвинтаря орлят. У грудні 1995 р. Львівська міська рада заборонила проводити будь-які роботи на території некрополя. У листопаді 1996 р. українська сторона не прийняла пропонований поляками план 1-го етапу реконструкції. До Варшави помилково надіслали екземпляр плану, на полях якого було написано: «Ніколи! Виключено!». На початку червня 1997 р. Комісія військових поховань міської ради Львова прийняла рішення демонтувати плити з антиукраїнськими написами. Покликаючись на це рішення, директор Личаківського цвинтаря в листі до голови польського Товариства опіки над військовими гробами Евгеніуша

Цидзіка поставив вимогу забрати з цвинтаря у двомісячний термін усі надмогильні плити з написами «Оборонець Львова» й «Оборонець східних кресів».

25 червня 1997 р. в результаті переговорів у Львові був підписаний протокол намірів обох сторін. Такий компроміс став можливим лише після втручання найвищих осіб Польщі й України (особисто Президента Л. Кучми). Згідно з ним, у серпні цього ж року польська сторона представила цілісний план реставрації цвинтаря, на його території розпочалися ексгумаційні роботи.

Відсутність швидкого поступу в питанні відбудови меморіалу позначилася на ставленні поляків до українців. У 1998 р. значно зменшилась порівняно з попереднім роком кількість поляків, які вважали польсько-українське порозуміння можливим (з 58% до 48%). Однак оптимізм змінювався не песимізмом, а лише непевністю: відносна кількість респондентів, які поставили позначку у графі «важко відповісти», збільшилася на 12%.

25 липня 1998 р. у Львові українська і польська делегації підписали протокол щодо впорядкування Цвинтаря орлят. У вересні й жовтні 1998 р. переговорний процес ускладнили дії членів націоналістичної організації Українська національна асамблея - Українська народна самооборона (УНА-УНСО). Вони облили фарбою та пошкодили плиту на могилі Невідомого солдата. На ній з'явилися написи «Лайно» і «NO PL». Ці дії осудила київська влада, а місцеві представники запевнили, що реконструкція меморіалу відбуватиметься без перешкод. Польська сторона відреа - гувала по-іншому. «Газета виборча» написала, що українські націоналісти не визнавали колишньої належності Львова до Польщі, а польських солдатів, які воювали за Львів у 1918 р., називали окупантами. Ці події збіглися в часі з приїздом до Львова відомого політолога З. Бжезінського і наданням йому міською владою звання почесного громадянина міста. У промові З. Бжезінський не оминув увагою проблеми польсько-української боротьби за Львів у 1918 р., сказавши: «Мій батько походив із Галичини. У 1918 р. він воював за це місто, котре називав Львовом. Але коли я був хлопцем, то він мені говорив, що це була братовбивча війна і з неї скористали інші». На конференції про роль України і Польщі у процесі європейської інтеграції, яка відбулася одразу після присвоєння З. Бжезінському звання, тема збезчещення польського меморіалу теж звучала. Більшість учасників з обох країн говорили, що такі дії - це провокація третьої держави. На запитання журналістів, про яку державу йдеться, З. Бжезінський дотепно відповів, що це точно не Аргентина. Вважалося, що за суперечками стоїть російська розвідка. Водночас профанацію польських могил осудили українці з Об'єднання українців у Польщі (ОУП).

Потрібно зазначити, що для польської сторони саме угода від 25 липня 1998 р. стала вихідним пунктом для реалізації плану реконструкції Меморіалу орлят. В інформативних зведеннях Департаменту Східної Європи Міністерства закордонних справ Республіки Польща (РП) говорилося про необхідність відстоювати засади цього порозуміння. Виконуючи рішення липневої угоди, голова РОПБіМ А. Пшевознік наказав зняти напис на головній плиті меморіалу («Невідомим героям, полеглим під час оборони Львова і південно-східних кресів»), а також таблички на індивідуальних могилах із написами «Невідомим оборонцям Львова». Голос у цій справі взяли й польські комбатанти. Так громадська організація Порозуміння комбатантських і незалежницьких організацій висловила спротив «систематичному порушенню українською стороною постанов липневої умови», яке мало на меті «позбавити цей некрополь елементів польськості».

Львівська влада вирішила змінити текст напису на плиті на власний розсуд. У ньому було зроблено граматичну помилку («Nieznanym polskim wojakom poleglym w wojnie polsko-ukrainskiej»). Коли у травні 1999 р. Президенти Л. Кучма й А. Кваснєвський покладали квіти до меморіалу, польські журналісти звернули на це увагу Президентові Польщі, який висловив сподівання, що до наступного дня цю помилку виправлять. Наступного ранку дирекція Личаківського цвинтаря це зробила. Роботи тут були припинені до підписання нової угоди.

Влітку 2000 р. Президент України Л. Кучма дав вказівку Кабінету Міністрів України остаточно вирішити проблему польського цвинтаря. 3 серпня 2000 р. генеральний секретар РОПБіМ А. Пшевознік і заступник міністра закордонних справ України П. Сардачук підписали у Варшаві протокол, який регулював остаточний варіант реконструкції Цвинтаря орлят та оформлення могил перехоронених останків із Бірчі й Лішні на Пікулицькому цвинтарі в Польщі. Після тривалої дискусії українська сторона погодилася на польські пропозиції: таблицю на могилі Невідомого солдата з написом «Невідомим польським воїнам, полеглим за незалежність Республіки Польща 1918-1920 рр.» і пам'ятники французьким піхотинцям та американським пілотам з історичними написами польською мовою. Питання встановлення фігур левів перед тріумфальною аркою та брами в західній частині цвинтаря залишилося предметом подальших переговорів. На початку вересня Львівська міська рада ухвалила цей протокол (ухвала №770 від 4 вересня 2000 р.), проте із певними змінами. Депутати не погодилися на слово «незалежність», ані на пам'ятники американцям і французам. Окрім того, висунули ультиматум, що, якщо до 1 жовтня польська фірма «Енергополь» не закінчить робіт і не відбудеться відкриття меморіалу, то її замінять українські компанії. Польська сторона, висловивши протест, наполягала на тому, щоби вилучити цвинтар з-під юрисдикції міської ради Львова.

За тиждень після ухвали Львівської міської ради голова РОПБіМ А. Пшевоз - нік публічно заявив, що нелегально встановлені пам'ятники на місцях поховань воїнів УПА в Польщі мусять бути ліквідовані. Він запевняв, що це не відповідь українській стороні, а буква закону. Секретар ОУП Петро Тима натомість вказував, що «ще в 1997 р. комісія Сейму, яка займалася питаннями національних меншин, отримала повний перелік місць української цивільної і військової пам'яті. І лише в 2000 р. цю справу витягли, щоби вказати українцям на їхнє місце».

Після ухвали міської ради Львова журналісти польського тижневика «Wprost» ситуацію навколо військових поховань підсумували так: «Сьогодні існує кілька позицій в конфлікті за Цвинтар орлят: польського уряду, який хоче відбудувати некрополь у формі, наближеній до вигляду перед 1939 р.; українського уряду, який погоджується з польськими постулатами і хоче схилити до них Львів; третю позицію займає міська рада Львова, яка підпорядковується крайній правиці. Остання заспокоїться лише тоді, коли на цвинтарі залишаться самі лише могили».

Під кінець жовтня 2001 р. у Львові представники місцевої влади почали говорити про недотримання поляками умов порозуміння. Секретар міської ради Василь Білоус закидав, що на могилі Невідомого солдата встановлено «меч-щербець», який в українців асоціюється із захопленням Болеславом Хоробрим Києва. А. Пшевознік відповідав, що це «хрест, стилізований під меч». Заплановане на листопад 2001 р. відкриття військового меморіалу не відбулося, бо польська сторона не прийняла українських пропозицій (запропоновано напис «полеглим во славу Польщі») і наполягала на формулюванні «за незалежність Польщі». 13 грудня 2001 р., під час засідання Консультаційного комітету Президентів України та Польщі в Києві, секретар РОПБіМ А. Пшевознік і голова Державної міжвідомчої комісії з питань вшанування жертв війни і політичних репресій В. Череп підписали протокол порозуміння у справі меморіалу. Воно передбачало повернення на кладовище пам'ятників піхотинців і пілотів із написами: «Французам, полеглим у боротьбі за Польщу в 1919-1920 рр.» й «Американцям, полеглим у боротьбі за Польщу в 1919-1920 рр.» Польська сторона запропонувала таку версію напису на центральній плиті: «Невідомим солдатам, героїчно полеглим у боротьбі за Польщу». Після переговорів спільна польсько-українська комісія узгодила дату офіційного відкриття цвинтаря - 20 лютого 2002 р. Польська громадськість готувалася до відкриття. Президент А. Кваснєвський висловлював сподівання, що меморіал відкриють у перші тижні 2002 р. Це рішення мала схвалити ще Львівська міська рада. Навесні 2002 р. українська сторона перенесла відкриття на травень. Міністр закордонних справ України Анатолій Зленко пояснював таке зволікання парламентськими виборами в Україні. Коментуючи його заяву, Президент Польщі говорив, що особисто для нього принизливо вкотре говорити про «ймовірну, а не остаточну дату відкриття Цвинтаря орлят».

У травні 2002 р. під керівництвом новообраного мера Любомира Буняка в міській раді Львова відбувалися дебати з приводу відкриття Цвинтаря орлят. Напередодні рада отримала листа від ОУП із проханням «виявити зваженість у прийнятті рішення про відкриття Польського військового цвинтаря, пам'ятаючи, що від цього залежатиме збереження позитивного образу України й доля українських євроінтеграційних устремлінь». Як аргумент голова ОУП Мирон Кертичак наводив приклади принципової позиції польських офіційних осіб під час вшанування пам'яті «борців за волю України періоду 1918-1920 рр. та національно-визвольних змагань у 40-х роках», які, «незважаючи на протести окремих радикальних середовищ, уміють виконувати взяті на себе зобов'язання».

Під час сесії мер схиляв депутатів до прийняття компромісного рішення, раніше узгодженого між Києвом і Варшавою. Він зачитав список українських військових поховань у Польщі, що їх впорядкувала польська сторона. На цих меморіалах були написи: «Полеглим за волю України», «Слава героям». Під час дебатів міську раду пікетували радикальні організації і виголошували на телекамери гасла, суть яких зводилася до того, що відкриття меморіалу - це зрада, ганьба, ляпас українцям. Натомість депутати протестували так: «Полеглі за Польщу у Львові - це зрада!», «Скільки разів будемо згинати шию, бо так захотілося полякам?». Найбільша дискусія точилася довкола слова «героїчно» в написі «Невідомим воїнам, героїчно полеглим у боротьбі за Польщу в 1918-1919 рр.» («Nieznanym zolnierzom bohatersko poleglym za Polska w latach 1919-1920»). На думку депутатів, цей напис разом із довоєнними фігурами левів та пам'ятниками американським пілотам і французьким піхотинцям перетворить меморіал на «Пантеон польської зброї»: «Напис, пропонований поляками, заторкує наші почуття. Польща пропонує нам конфронтацію, а не компроміс. Що ми скажемо своїм дітям, які прийдуть на цвинтар і запитають: із ким так героїчно воювали поляки? Чи маємо їм казати, що поляки героїчно вбивали ваших прадідів, і тому ми ставимо їм пам'ятники?». Отже, депутати не підтримали київського порозуміння, але запевнили, що протест проти окремих деталей меморіалу не означав, що міська рада цілком заперечує відкриття цвинтаря. Міський голова, як і депутати, хотів, щоб урочисте відкриття відбулося 21 травня. Остаточне рішення в цій справі мав прийняти Президент Польщі.

А. Кваснєвський був розчарованим рішенням Львівської міської ради та заявив, що воно «ґрунтується на фальшивих упередженнях, бо польська влада ніколи не мала намірів відтворювати історичні поділи і посягати на гідність українського народу». Рішення львівської влади було незрозумілим А. Кваснєвському з огляду на зусилля, яких він особисто докладав для справи польсько-українського примирення і налагодження стратегічного партнерства з Україною. Щобільше, це рішення польського Президента обурило, тому він стверджував, що «немає умов, аби гідно, спокійно і зосереджено відкрити 21 травня Цвинтар львівських орлят». На повідомлення зі Львова також негативно відреагувала офіційна влада з Києва, українські політики, письменники, громадські діячі.

Наступна сесія Львівської міської ради 30 травня 2002 р. також супроводжувалася пікетами під її стінами. Демонстранти тримали транспаранти із гаслами: «Полеглим потрібна молитва, а не меч на могилі», «Військовим похованням - так, польському пантеону - ні!» тощо. Після дискусій Львівська міська рада прийняла ще одну ухвалу щодо польського військового цвинтаря «Про відкриття меморіалу воїнам УГА, полеглим в обороні Львова у 1918-1919 роках, та Польських військових поховань 1918-1919 років на території музею «Личаківський цвинтар»». Згідно з документом, дата спільного відкриття обох меморіалів за участю Президентів України та Польщі мала бути встановлена на підставі розширених консультацій з обов'язковою участю уповноважених представників Львівської міської ради, Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій і Ради охорони пам'яті боїв та мучеництва РП. Вони повинні були закінчитися не пізніше 31 липня 2002 р., після цього виконавчий комітет Львівської міської ради мав призначити термін відкриття цвинтаря. «Розширені консультації» між представниками Львова, Києва та Варшави полягали в тому, щоб пояснити зацікавленим сторонам попереднє рішення міської ради, за яким депутати не погодилися на зміни в написах на могилах.

Так чи так, але наступні два роки не принесли жодного поступу в питанні відкриття меморіалу. Польська сторона, погодившись піти на певні поступки (забрати слово «героїчно» з напису на центральній плиті), залишалася на позиції: або відкриття повністю відреставрованого цвинтаря, або ніякого.

Значний вплив на позицію та рішення представників польської сторони мала громадська думка. На початку 1990-х років Личаківський військовий некрополь продовжував формувати в польському суспільстві сильні «патріотичні емоції». У посткомуністичній Польщі почало виходити багато публікацій, присвячених т. зв. «кресам»; свобода призвела до появи листів і досліджень, які «відробляли» заборонену довгий час «ґлорифікацію польського чину» на Сході. У польській публіцистиці постійно з'являлися полоноцентричні мотиви про вільнюські чи львівські цвинтарі, польське мистецтво, переслідування, заслання, католицьку віру тощо. Львівський цвинтар належав до найважливіших символів Другої Речіпосполитої, оскільки однією з національних легенд міжвоєнного часу був образ «дітей з карабінами в руках та оборони кресової столиці». Р. Бриковський, про якого ми вже згадували, писав: «Не знаходимо місця, щоби описати враження тих поляків, які приїжджають до Львова з усіх куточків світу; не знаходимо місця для опису їх сліз, сліз болю, але й… радості, не знаходимо місця для опису наших глибоких роздумів». Після демократичних змін у суспільстві питання реконструкції і нового відкриття меморіалу стало справою честі всього суспільства й усіх польських урядів. У перших репортажах із меморіалу лунали голосні фрази на кшталт: «На наших могилах влаштовано завод їхніх могил», а також заклики відбудувати цвинтар «в його первинній індрухівській [від прізвища автора меморіалу архітектора Рудольфа Індруха - Л.Х.] формі».

Іншим результатом такої ностальгії були побоювання, насамперед серед українців, з приводу мрії поляків повернути Львів до Польщі. Польський дослідник С. Ніцея вважав, що такі надії в поляків, якщо ще жили, то лише в дуже вузькому колі осіб найстаршого покоління, які не змирилися з вигнанням. Натомість для наступних поколінь це вже не було настільки актуальним. А якщо польські земляцтва і плекали якісь мрії про Львів, то передусім про місто на кшталт Страсбурга, де між собою примирилися німці та французи. Щодо відбудови Цвинтаря орлят, то історик розумів, що частина українців могла мати щодо цього побоювання. Проте, «коли в майбутньому поряд із польським меморіалом з'являться могили Січових стрільців, коли польські підручники і книги почнуть інформувати про смерть живих людей і з українського боку, тоді все почне змінюватися».

У дискусію навколо Цвинтаря орлят заангажувалося багато польських громадських діячів і політиків. У червні 1997 р. в «Газеті виборчій» вийшла стаття Яцека Куроня, присвячена історичним польсько-українським суперечкам, зокрема і щодо реконструкції меморіалу. Автор вважав, що справжня трагедія польсько - українських відносин полягала в поширенні взаємних упереджень найбільше через переказ, який покоління передавало іншому поколінню: кожне вносило свій вклад, розвивало та видозмінювало його. Проте Я. Куронь переконував, що, незважаючи на відмінності в поглядах, людям має бути надане право вшановувати пам'ять жертв - «доглядати за гробами своїх загиблих та убитих. Ця правда є і залишиться суб'єктивною, але мусимо пильнувати, щоб епітафії шанували пам'ять померлих, а не заторкували почуття живих».

Як повідомляла польська преса, найбільше здивувала поляків у питанні конфлікту навколо меморіалу позиція українських владних еліт. В інтерв'ю «Газеті виборчій» львівський історик Ярослав Грицак пояснював цю ситуацію так: у Львові еліти значно відрізнялися своїми поглядами. Одна частина, яка перебувала при владі, - це колишні партійні діячі, директори колгоспів - з ними взагалі не можна було говорити на тему Цвинтаря орлят. Вони пам'ятали довоєнну Польщу, польсько-українські конфлікти й були переконані, що поляк ніколи не буде добрим. А якщо навіть і буде, то обов'язково матиме з цього якусь вигоду. Вони були директорами бібліотек, архівів, керували Львівською областю. Друга група - люди у віці 35-40 рр., які досягли певного статусу, але ще не мали влади. Більшість із них гуртувалася навколо львівської газети «Поступ», де публікувалося багато статей на тему цвинтаря.

У Львові також не до кінця розуміли польські проблеми, не було відчуття належності до польсько-українського прикордоння. Київ мав значно кращі контакти з Варшавою, ніж Львів із Перемишлем. Окрім цього, Цвинтар орлят не був тоді найважливішою справою для Львова, де провідне місце належало екзистенційним проблемам українців та України. Справу цвинтаря тут часто трактували як відображення того, що діялося в Польщі навколо поховань воїнів УПА (міський голова В. Куйбіда порівнював справу реконструкції Цвинтаря орлят із конфліктом довкола пам'ятника воїнам УПА в с. Грушовіце Перемишльського воєводства). Багато українців не могли пробачити полякам того, як вони повелися під час процесу передачі перемишльського костелу греко-католикам у 1991 р. Натомість мешканці Перемишля, як один з аргументів, ставили запитання: а що із Цвинтарем орлят?.

Взаємозалежність між Львовом і Перемишлем спробувала представити Мал - ґожата Данєц у статті, опублікованій в тижневику «Політика». На її думку, початок польсько-українських переговорів щодо відбудови меморіалу збігся з періодом напруги у відносинах між обома народами: «Саме тоді точився відомий спір за костел кармелітів… тоді також у Перемишльському воєводстві з'явилися нелегальні пам'ятники полеглим членам УПА…. У цей час відкривалися римо-католицькі дієцезії в Україні, а на Волині вшановували місця бойового шляху 27-ї дивізії АК. Цвинтар орлят перетворився на предмет торгу». Натомість для українців символом польської нетолерантності виявилася справа могил УПА в польському селі Бірча. Ані депутати, ані громадськість не висловили згоди на гідне перепоховання останків бійців УПА, бо «не забули убивств, вчинених цією формацією та боялися повернення легенди УПА». Тут Польський військовий меморіал став противагою Бірчанським могилам.

Під час дискусії почали виявлятися різні погляди на проблему цвинтаря. Польський політолог і публіцист, багатолітній директор польської секції радіо «Вільна Європа» Ян Новак-Єзоранський переконував, що Личаківський некрополь треба відновити і впорядкувати, але не в такій формі, в якій він був перед війною, бо це не мав би бути Пантеон слави польської армії. Довоєнний напис на цвинтарі для України виглядав абсурдним. Секретар ОУП Петро Тима на це відповідав так: слово «незалежність» на нагробній таблиці було історично виправданим, бо в 1918 р. поляки у Львові воювали за незалежність, шукали форми власної держави. Публіцист Марцін Войцеховський писав, що в міжвоєнний період Пантеон орлят збудували як місце слави польської зброї, тому відбудова цвинтаря в попередній формі ображала б національні почуття українців і підривала їх права на Галичину.

Найбільший сплеск коментарів та публікацій у Польщі відбувся після сесії Львівської міської ради у травні 2002 р. У пресі мера Л. Буняка почали трактували як політичну фігуру, що підігрує крайньоправим організаціям. З іншого боку, регіональна газета «Тижневик Замойський» писала, що він «самотньо боронив пропозиції польської сторони». Багаторічний депутат від української меншини в польському Сеймі Мирослав Чех зауважив: «Я обурений рішенням депутатів міськради Львова. Воно немудре, недобре і зайвий раз хвилює Президента Квас - нєвського і поляків. Мені шкода Президента, і я повністю його розумію. Президент Кваснєвський зробив багато для розвитку польсько-українських стосунків і для вступу України в європейські структури, а тепер зовсім не заслужено натрапив на таку протидію». Тадеуш Івінський з канцелярії Прем'єра Єжи Міллера вважав, що «Президент Кваснєвський висловлював погляди на користь України також у коментарях щодо акції «Вісла», робив це в дусі примирення між нашими народами. Польща була першою державою, яка визнала незалежність України, вона виступає за вступ України в НАТО і ЄС - і тому треба замислитися: чому з українського боку ми не одержуємо гідної відповіді?».

Незважаючи на вжиті заходи для налагодження співпраці з відкриття польського меморіалу, на громадському рівні ставлення поляків до львів'ян після зриву відкриття різко погіршилося. Наприклад, журналісти однієї місцевої газети зіштовхнулися з надзвичайно суворим прикордонним оглядом із боку поляків, група медиків не змогла поїхати на симпозіум до Любліна - польська сторона відмовилась їх приймати. Президент Кракова в листі до мера Львова повідомив, що за наявних обставин не зможе прибути на «Дні Кракова у Львові».

У Польщі преса часто провину за затягування у справі відкриття цвинтаря покладала на Президента України Л. Кучму. Натомість лідер Польщі А. Кваснєв - ський позитивно оцінював позицію свого українського колеги у справі меморіалу, проте звертав увагу на загальну ситуацію в Україні: «Там говорять про УПА як про армію, котра воювала за незалежність України. Це залягло в їх свідомості так глибоко, що дискусія з цього питання надзвичайно важка. І це позначається на питанні цвинтаря». Іншою проблемою, що перешкоджала діалогу з Польщею, А. Кваснєвський вважав низький рівень історичної свідомості українців. У радянські часи відрив людини від історії був, на думку Президента Польщі, одним з елементів формування свідомості т. зв. «homo sovieticus». Тому дискусія про примирення, про відновлення історичної правди мала б розпочатися з історичної освіти: «Це не стосується дітей, а лише політиків…. Справа цвинтаря складна навіть для українських демократів. Вони безпорадні, бо їх не розуміє власний електорат. У зв'язку з цим ходять довкола, змінюють позицію, обіцяють - і не виконують обіцянок». А. Кваснєвський завжди публічно заявляв, що полякам потрібно в українських питаннях виявляти велике терпіння, розуміння, а інколи й великодушність.

Дискусії в польській пресі продемонстрували також й існування відмінних думок у різних середовищах. У найскладнішій ситуації, як вважалося, опинилися прихильники польсько-українського порозуміння. У «Газеті виборчій» і «Жечпосполітій» публікували статті та коментарі, автори яких намагалися пояснити польській громадськості суспільно-політичну ситуацію в Україні. Члени Польсько-українського форуму Боґуміла Бердиховська і Генрик Вуєц вважали, що у Львові існували нечисленні середовища, які докладали «усіх зусиль, щоб не допустити закінчення «цвинтарної епопеї». Бо доки триватиме епопея, доти ті середовища зможуть видавати себе за «незламних оборонців національної гордості й інтересів»». Позитивним моментом подій навколо Личаківського цвинтаря, на думку авторів, була дискусія в українських (особливо львівських) засобах масової інформації на тему меморіалу та польсько-українських відносин: «Львівські ліберальні інтелектуали нарешті звернули увагу на проблеми, яких вони раніше не помічали або не надавали їм серйозного значення». Така дискусія мала фундаментальне значення, бо без внутрішньоукраїнської розмови про нещодавнє польсько-українське минуле та майбутні відносини відкриття Цвинтаря орлят в атмосфері взаємоповаги виглядало неможливим.

Вистачало також і самокритичних відгуків, як, наприклад, співробітника Ягеллонського університету, спеціаліста з польсько-українських відносин 1920-х років Яна Яцека Бруського. На його думку, помилка польської сторони полягала в неналежному проведенні інформаційної кампанії в «підозрілому щодо польських намірів Львові». Поляки постійно забували про те, що одна сторона вважала «кресовим посланням» (важливим завданням для добра інших), друга - сприймала як «польський імперіалізм», називаючи польських захисників Східної Г аличини «окупантами», які поховали українські мрії про незалежність. Найкращий вихід із ситуації, що його запропонував історик, полягав у тому, щоб допомогти фінансово і технічно побудувати Меморіал українським воякам, полеглим у 1918-1919 рр., бо, можливо, «польські й українські ветерани, які гідно спочивають поряд, мають шанс поєднати живих».

Польський історик Рафал Жебровський спробував накреслити сценарій розвитку подій у випадку перемоги українського війська в листопадових боях 1918 р. Згідно з його трактуванням, не було сумніву, що Західну Україну невдовзі б підкорив Радянський Союз, а це би призвело до переслідування українських місцевих еліт, великого голоду, масових депортацій, іншими словами - знищення. Не маючи наміру заперечувати вчинену українцям кривду в період міжвоєнної Польщі, Р. Же - бровський переконував, що саме польське панування на Західній Україні врятувало українське населення та його еліти від значно гіршої долі. І коли настав час відбудовувати незалежну державу, то «власне землі, що належали в 1918-1939 рр. до Польщі, стали для України тим, чим для Італії був П'ємонт у ХІХ ст.». Визнаючи за парадокс твердження, що польські оборонці Львова добре послужили незалежній Україні, автор вважав, що українці повинні принаймні їх поважати.

З іншого боку звучали фрази про марність зусиль влади в налагодженні відносин з Україною і у спробах наблизити її до Європи. Для частини противників польсько-українського примирення рішення Львівської міської ради стало справжнім подарунком долі. Деякі організації та групи саме через рішення депутатів змогли «раціоналізувати свої антиукраїнські фобії і заклики дати собі спокій з Україною і українцями, бо насправді відомо, чого від них можна сподіватися». Під час дискусій у пресі та Інтернеті з'являлися заклики до зміни польської східної політики загалом. Згідно з ними, Польща протягом останньої декади даремно поглиблювала співпрацю з Україною, занедбуючи при цьому відносини з Росією. Тому вона втратила шанси, які ці відносини несли. Найвиразнішим речником такого погляду стала ліво-національна (narodowo-lewicowa) газета «Трибуна». Заступник головного редактора видання Марек Баранський висловлював переконання, що не Україна, а Росія робила Польщі жести до примирення, надавала докази власного прагнення до примирення. Тим часом Україна, «без сумніву, урочисто приймала польського Президента на кордонах областей,… але більше нічого не робила».

Проукраїнську позицію в цих дискусіях зайняв уродженець Львова Я. Куронь. На його думку, Україна ніколи не позбавляла Польщі незалежності, а Польща Україну, «напевно, двічі, і вдруге це сталося у 1918 р., коли внаслідок війни з Польщею перестала існувати Західно-Українська Народна Республіка». У зв'язку з цим Я. Куронь був переконаним, що для львівських депутатів справа полягала не в тому, «що там є невідповідні прикметники про незалежну Польщу чи «героїчно полеглих»». Справжньою причиною опору Львівської міської ради та громади міста був факт, що поляки примушували українців погодитися, «щоби цей пантеон тріумфу польської зброї стояв у місті, яке вони [українці - Л.Х.] вважають серцем України, щоби пригадував їм про поразку 1918 р.». Я. Куронь звертав увагу, що в Польщі не існувало жодного пантеону тріумфу німецької чи російської зброї, бо Польща на таке б не погодилася. Крім того, українська сторона, на думку політика, почувалася якось незручно в цій дискусії, бо Польща для України була «великим політичним шансом по дорозі до Європи» й українці маневрували так, щоб якнайменше уразити Польщу та одночасно зберегти власну гідність.

Стаття Я. Куроня спричинила хвилю незадоволень, передусім у середовищі Товариства шанувальників Львова і південно-східних кресів. Відповідь на публікацію авторства Анджея Павловського з'явилася в часописі краківського відділення Товариства «Cracovia Leopolis». Польські дослідники К. Єндращик і С. Ніцея помилково вказують, що стаття-відповідь Я. Куроню була опублікована в «Газеті виборчій». Насправді, А. Павловський надсилав текст до редакції газети, проте його не прийняли до друку, що зазначено в редакційній замітці часопису «Cracovia Leopolis». У статті А. Павловський звинуватив Я. Куроня в тенденційності висвітлення польсько-українських відносин і в тому, що останній вважав Львів українським містом. Саме сумішшю старих історичних міфів і стереотипів типу «Львів і Східна Малопольща - одвічно польські землі», «Українські націоналісти - вбивці польських професорів у 1941 р.» тощо автор листа-відповіді намагався довести Я. Куроневі слушність польської позиції.

Ще одним наслідком напруги у процесі польсько-українських переговорів стало поширення серед поляків різноманітних історій і стереотипів про небезпеку перебування у Львові. Зокрема представники «громадськості Львова» застерігали молодь Кракова не відвідувати Личаківський цвинтар, «хіба що великими групами, бо в іншому випадку ніхто не зможе гарантувати їхньої безпеки».

Не менш гострою була і внутрішньоукраїнська дискусія щодо Польського військового меморіалу. На початку листопада 2002 р. в Українському католицькому університеті відбулася зустріч польських та українських інтелектуалів і студентів за круглим столом під назвою: «Що робити з історією?». Серед присутніх були: Я. Куронь, М. Маринович, Б. Бердиховська, Я. Грицак, Т Возняк та ін. У виступі Я. Куронь запитував: «Ми майже один народ. То чому ж ми пролили стільки крові? Напевне, між нами є стільки ж близькості, скільки ненависті». Український дисидент М. Маринович вважав, що на суперечку довкола Цвинтаря орлят сильно впливала пам'ять про конфлікти 1930-1940-х років: «Люди говорять «орлята», але думають про УПА й АК, події на Волині, або про те, з чим зіткнулися українці у Львові перед Другою світовою війною».

Крім громадських діячів та інтелектуалів, активну участь у справі польсько - українського примирення щодо Личаківського меморіалу взяло римо - та греко - католицьке духовенство України в особах архієпископів-кардиналів Мар'яна Явор - ського та Любомира Гузара. Коментуючи стан справ, кардинал Л. Гузар називав спротив із боку Львівської міської ради прикладом українського страху: «З однієї сторони є крикливий націоналізм, з іншої - рада не має людей такого формату, щоб місто їх послухало». Намагаючись залагодити гострі внутрішньоукраїнські суперечки довкола цвинтаря, кардинал оприлюднив 20 червня 2002 р. Пастирський лист, у якому закликав вірних Української Греко-Католицької Церкви в щирій християнській молитві «схилити голови над українськими і польськими могилами на Личаківському цвинтарі». На початку липня 2002 р. кардинали Л. Гузар та М. Яворський оприлюднили Відкритий лист із закликом до всіх людей доброї волі допомогти у вирішенні суперечки навколо Цвинтаря орлят. Вони звертали увагу на те, що «кожен, хто проливає кров за свою вітчизну, заслуговує на повагу і пам'ять». М. Яворський та Л. Гузар висловили переконання, що польський меморіал і розташовані поряд могили воїнів УГА «можуть стати символами польсько-українського примирення».

1 листопада 2002 р. на Личаківському цвинтарі львівські римо - та греко - католики зі своїми духовними лідерами пройшли спільною процесією до обох меморіалів і провели спільні молебні. Разом із львів'янами молилися поляки та

Я. Куронь. Польський журналіст так описав спільний похід: «Ми несли запалені свічки, вінки і квіти. Український хор співав «Господи, помилуй». Українці та поляки спільно поклонилися Січовим стрільцям, спільно віддали честь орлятам, спільно задумалися над могилами молодих солдатів обох народів, котрі полягли у братовбивчій боротьбі…. Нарешті вдалося розірвати зачароване коло: з обіймів історії ми втекли в майбутнє». Ідея спільного вшанування річниці українсько - польських боїв за Львів зародилася в колах львівської інтелігенції «наперекір закомплексованій міській раді і крикливим націоналістичним середовищам». Історик Я. Грицак, один з ініціаторів спільного молебню, признався, що якби не ухвала міської ради Львова, то ідея спільної молитви не виникла б ніколи. На що журналіст «Газети виборчої» зреагував так: «Тому сердечна подяка львівським депутатам за глупоту, націоналістам - за крики, а львів'янам - за серце і розум». Після 2002 р. спільна українсько-польська молитва примирення на українському й польському військових меморіалах Личаківського цвинтаря у Львові проходить щорічно за участі духовенства, інтелектуалів, урядових представників, пересічних громадян України та Польщі.

Перелом у справі відкриття цвинтаря принесли президентські вибори 2004 р. та підтримка Польщі й поляків демократичних прагнень українського народу. Саме так писала польська преса на початку 2005 р., додаючи, що меморіал може бути відкритим найближчим часом. 25 січня 2005 р. В. Ющенко під час виступу в Раді Європи подякував полякам за підтримку і запевнив польське суспільство, що сам звернеться до міської ради Львова з питанням про зміну «існуючого становища». Повідомлялося, що він просив своїх співробітників із Львівщини, аби ті «вирішили всі спірні проблеми з поляками». Крім того, під час виступу у Страсбурзі Президент України обіцяв полякам, які проживали в Україні: «Ваші діти будуть розмовляти мовою своїх батьків і будуть ходити до польських костелів. Я вам це обіцяю».

У Львові також існувало переконання про швидке врегулювання цвинтарної дискусії. Депутат міської ради Анатолій Романюк вважав, що з ініціативи Президента питання вирішиться. На його думку, після Помаранчевої революції ставлення українців до поляків значно покращилося. Цьому сприяла сильна підтримка польського суспільства під час подій осені 2004 р. У Львові, зокрема, противники польсько-українського компромісу залишалися безсилими перед настроями місцевого населення. Говорили, що вибори настільки «розтопили лід між поляками й українцями, що навіть найзатятішим націоналістам незручно буде виступати проти відкриття цвинтаря». Крім того, В. Ющенко в цей час користувався великим авторитетом у Західній Україні, до його думки дослухався кожен.

Під час зустрічі у травні 2005 р. польсько-українська комісія випрацювала компромісний варіант напису на плиті могили невідомого солдата: «Тут спочиває польський солдат, який загинув за Батьківщину» («Tu lezy polski zolnierz polegly za Ojczyzn^»). На сесії Львівської міської ради 19 травня 2005 р. більшість депутатів підтримали порозуміння з урядом Польщі в питанні напису. Міська рада також погодилася на відновлення пам'ятників французьким піхотинцям та американським пілотам із написами «Полеглим у боротьбі за Польщу 1920-1920» («Poleglym w walce o Polska 1919-1920»). Рада прийняла звернення, в якому закликала польську сторону збудувати пам'ятник українцям с. Павлокома, вбитих під час польської відплатної акції в 1945 р.

На початку червня 2005 р. у Варшаві польська й українська сторони порозумілися в питанні остаточного вигляду військового меморіалу, яке охоплювали такі пункти: а) напис на центральній могилі: «Тут спочиває польський солдат, який загинув за Батьківщину»; б) на старі місця повернено пам'ятники американським пілотам і французьким піхотинцям; в) кам'яні фігури левів із щитами не повернено на некрополь.

Польсько-українська умова передбачала також, що відкриття цвинтаря відбудеться 24 червня й участь у ньому візьмуть Президенти В. Ющенко та А. Квас - нєвський.

Після нетривалих дебатів у Львівській міській раді депутати підтримали варшавські домовленості й проголосували за те, щоб перед входом на Цвинтар орлят та Меморіал воїнів УГА помістити двомовний напис: «Тут спочивають українські та польські воїни, які полягли у війні 1918-1919 років» («Tu spoczywaj^ ukrainscy i polscy zolnierze, polegli w latach 1918-1919»).

24 червня 2005 р. у Львові за участі Президентів Польщі й України відбулося урочисте відкриття Цвинтаря орлят та Меморіалу воїнів УГА. У промові на відкритті В. Ющенко нагадав, що Польща - друг і стратегічний партнер України: «Варшава послідовно працює для того, щоби відкрити європейські двері для Києва.

В об'єднаній Європі наші народи бачать себе разом». При цьому український Президент додав: «Я не сумніваюся: немає вільної України без вільної Польщі». Також В. Ющенко згадав ім'я Папи Римського Івана Павла ІІ, який «як ніхто інший розумів трагізм конфлікту між нашими народами і зробив дуже багато для того, щоби цей день настав». Президент А. Кваснєвський сказав: «Поляки й українці, подаємо один одному руки понад історією, подаємо понад могилами. Я переконаний, що в майбутнє ми йдемо разом!».

Отже, майже п'ятнадцятирічна дискусія навколо Польського військового меморіалу на Личаківському кладовищі стала одним із важливих етапів польсько - українських відносин у 90-х роках ХХ - на початку ХХІ ст. Про важливість піднятих проблем для обох держав свідчило залучення найвищих осіб державної влади до вирішення непорозумінь. Разом із тим історична пам'ять обох народів і закріплені у свідомості стереотипи часто ускладнювали процес переговорів та досягнення домовленостей. Поряд із політиками й інтелектуалами важливу роль у процесі відіграли найвищі церковні єрархи через спільні заяви та екуменічні молебні. Помаранчева революція і прихильне ставлення до неї поляків допомогли переламати консервативний опір з обох сторін та досягнути порозуміння. Спільне урочисте відкриття меморіалів і сприятлива атмосфера навколо цього дають можливість констатувати, що вирішення дискусії стало одним із важливих етапів польсько-українського примирення.

Дискусія щодо військового меморіалу мала також і позитивний аспект, який показав, що «немає чогось такого, як польський та український погляд». І в Польщі, і в Україні існували середовища, зацікавлені в розвитку та триванні цього конфлікту, але були й люди, які шукали виходу з цієї ситуації. У результаті перемогли прихильники порозуміння. Натомість в українському суспільстві справа орлят стала «першою серйозною спробою частини громади сформувати власне ставлення до української історії, а не приймати позицію, накинуту урядом».

У наступному десятилітті покращення у відносинах між поляками й українцями відобразили результати соціологічних опитувань щодо взаємного сприйняття та примирення. У 2014 р. із прихильністю до українців ставилися 34% поляків, тоді як серед українців таких була рівно половина. Неабияк підтримали українців поляки й під час Революції гідності, коли 63% респондентів підтримали дії протестувальників (така підтримка була навіть вищою, ніж під час Помаранчевої революції, коли прихильників В. Ющенка підтримало 54% дорослих поляків), а багато особисто взяли участь у Майдані. Незважаючи на якісні зрушення у відносинах, українці та поляки повинні щоденно працювати над тим, щоби вберегти досягнуте порозуміння в питанні Польського військового меморіалу у Львові від намагань знову розсварити обидва народи закликами до демонтажу т. зв. «меча-щербця» чи спробами нав'язати через соціальні мережі ідею повернення кам'яних левів на цвинтар.

Размещено на Allbest.ru