Невідома епістолярна спадщина Івана Боберського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Невідома епістолярна спадщина Івана Боберського

Актуальність даної статі зумовлена тим, що постать І. Боберського привертає до себе увагу всіх, хто цікавиться історією української фізичної культури. Теоретик і практик українського фізкультурного руху, один із організаторів українського сокільства, автор підручників з фізичного виховання і спорту, український громадський діяч і патріот - він залишив по собі потужну наукову спадщину. Автором статті віднайдені цінні матеріали, серед колекції документів «Український музей у Празі», що знаходяться у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України. Це невідомі раніше листи І. Боберського до голови Союзу Українських Сокільських організацій за кордоном (надалі - СУСЗАК) у яких він, в процесі взаємної дискусії, формулює своє бачення місця і завдань фізичного виховання в українських реаліях міжвоєння. З об' єктивних причин вони тривалий час залишалися поза увагою дослідників історії українського фізкультурного руху.

Як свідчать нововіднайдені документи, у різний час адресатами І. Боберського виступали В. Прохода і М. Масюкевич, які почергово очолювали СУСЗАК. Головний його осідок був у Празі. Після окупації нацистами Чехос - ловаччини українцям запропонували влитися до якоїсь націоналістичної чи гетьманської організації. Сокільство завжди постулювало ідею аполітичності, тому було прийнято рішення саморозпуститися. Весь архів українського сокільства було передано Музею визвольної боротьби у Празі [1, арк. 23 зв], звідки він після Другої світової війни потрапив до Києва.

Усього виявлено в архіві 48 листів, що охоплюють період із липня 1932 р. по лютий 1939 р. Початок листування припадає на час переїзду І. Боберського із Канади (29 квітня 1932 р.) до Югославії, де він зупиняється спершу в Любляні, а далі осідає на постійне проживання у містечку Тржич. Переважна більшість листів (31) датовані 1934 р. - час найбільшого розвою СУСЗАК: у Чехословаччині на той час існувало 5 гнізд, у яких зареєстровано 340 осіб; в Аргентині: гнізд - 3, членів - 104; у Хіні (Китай - Ю.Т.): гніздо - 1, членів - 16 [2, арк. 56]. Видається, що активна співпраця І. Боберського з українськими сокільськими організаціями за кордоном почалася після того, як його обрали почесним головою СУСЗАК (грудень 1933 р.). До того, впродовж 1920-х рр., у сокільських документах згадок про нього (у контексті співпраці, а не як теоретика фізкультурного руху) зустрічається мало.

Всі листи друковані на машинці, тому важко іноді визначитися з написами, де велика, а де мала літера. У багатьох листах він не робить абзаців, тому для кращої читабельності автор статті їх робив сам. Треба пам'ятати, що всі його листи (або переважна більшість) писані тезово. Звідси - «рваний» виклад матеріалу. Він стисло формує головну думку, яку сокільські керівники на місці мають розвити у чіткий робочий план.

Як видно з датування - пише часто, інколи кожен день. Оскільки листи, переважно, на одному аркуші паперу, можемо припустити, що він свідомо вибирає такий стиль, аби не робити їх масивними, а відповідно - дорожчими у пересилці. Фінансове забезпечення - це болюче місце української міжвоєнної еміграції.

Основний зміст листів - поточні справи СУСЗАК. У багатьох із них обговорюються питання щодо видання сокольських листівок для продажу і поповнення, в такий спосіб, каси СУСЗАКу; видання сокільської періодики. І. Бо - берський детально вивчає надіслані примірники, описуючи в листах їх слабкі і сильні сторони, радить, як краще зробити і що саме, аби листівки продавалися. Багато уваги звертає на пояснення (обґрунтування) свого бачення тієї чи іншої події в житті сокільства; дає детальні теоретичні послання щодо місця і ролі фізичного виховання, яке він іменує руханкою; історії сокільства загалом та українського, зокрема; рецензує статті; характеризує діяльність персоналій, що задіяні у фізкультурний рух. Не залишає поза увагою і політичного життя українства в еміграції та на окупованих Польщею землях.

У кількох листах І. Боберський подає своє бачення історії сокільства: «Не можемо дуже акцентувати чеське сокільство, бо ж жерело руханки для цілої Європи творить Німеччина (підкреслено мною - Ю.Т.). Вправді чехи не замовчують, але годі правди переочити. Чехи в співубізі з німцями перевисшили своїх учителів і виконали програму взірцево так, що перевисшили своїм уладом німецький руханковий союз. Я це видів своїми власними очима. Не дали однак ніякого відмінного своєрідного систему, як це зробили шведи, або данці, або англійці. Вони вивели німецькі вправи до вершка совершенства. Хто хоче робити осяги в руханці, не може поминути чехів. Передовсім впоїли духа руханки в молодь шкільну і ремісничу, та купецьку так, що товариства руханкові опираються на широку підставу молоді із всіх станів.

Не знаю, як розвиваються сокільські товариства по чеських селах і яку виконують програму. Пригляньтеся. Це важне для нас, бо наш нарід не має ні купців, ні ремісників лише селян. Український сокільський улад (організація - Ю.Т.) опирається на шкільну молодь і на селян. Передовсім селян. Для того так тяжко його розвинути. Треба шукати відповідних уладових способів. На дорозі до успіху помогла чехам їх свідомість, яку виробили собі в боротьбі з німцями від непамятних часів. Від німців переняли способи праці. Ми не мали від кого витися. Поляк був усе хвальком, москаль - кала - кунем. Петро Великий відділив нас релігією і політикою від Західної Європи, а «германцями» страшив своїх підданих як найбільшими ворогами. Українці ще донині бояться Європи і її метод праці. Руханка була для німців способом, щоби скріпити духа народу і зібрати його сили. Загартувати і заохотити до бою з французами. Чехи переняли руханку від німців, щоби воювати і побідити нею німців. Це їм удалося» [3, арк. 8].

Дуже цікаві думки, найперше, щодо ролі Німеччини у розвитку гімнастичного руху. В українській науковій літературі щодо цього питання акцентується увага переважно на чеському сокільстві. Можливо тому, що саме воно мало безпосередній вплив на розвиток українського сокільства. Фізичне виховання в інших країнах подається бігло, як тло, для висвітлення основної мети - чеських соколів. Натомість очевидець тих подій закликає (і нас також, хоча і через сотню років) розширити горизонти, не випустити з поля зору усіх спектрів гімнастичного руху на Європейському континенті.

Яким має бути фізичне виховання - рухан-ка - І. Боберський пояснює в іншому листі: «Під руханкою розумію всі рухові вправи на світі, які видумав людський мозок, щоби скріпити силу людського тіла. Боротьбу між руханкою в салі (спортивному залі - Ю.Т) а руханкою на отвертім майдані уважаю за рештки перестраху німецьких руховиків, коли з Англії прийшов напрям до «народних» вправ, це є до мету, скоку, бігу, ходу і до гор на отвертім полі. Цей перестрах перейшов опісля до сокільських товариств слов'ян, однак суперечка і страх непотрібні. Треба вихіснувати всякі вправи, чи то в замкнених салях, чи на майданах і провадити їх, щоби програма вправ була ріжнородна і приноровилася до пори року та до характеру місцевості. «Сокіл» над рікою може вправляти веслярство і совгарство та плавання, не лишень вправи в салі на приладах. […]

Руханкові товариства українців не можуть повтаряти чужих ошибок. А мусять ставитися до питань тілесного виховання без всякого упередження. Колиб це від мене залежало, то на українській землі не потрібно заводити сварки між «спортом» а «гімнастикою». Здоровля і сила нашого тіла це є програма, не спорт, не гімнастика. Рухові вправи мають обнимати рухи, які можуть розвинути силу і звинність тіла і удержати його здоровля, витривалість і довготревалість. Наше тіло є машиною, яка працює і виставлена на ріжні небезпеки. Питання є в який спосіб удержати цю машину в як найліпшім стані і як найдовший час?» [3, арк. 53].

Виступаючи рецензентом статей, що готувася для часопису «Український Сокіл», І. Боберський дуже слушно радив не писати великих дописів, а робити з нього кілька частин. Тут він виступає і як журналіст-практик, і як непоганий психолог: «…Не сміємо забувати, що статті, писані виключно з точки агітації за руханкою, переїдаються скоро, стають скучні. Треба напружити всі думки, щоби не відстрашити читача. Зміст мусить мати приманчиву форму. Намір зробити других руховиками, щоби вони стали здорові і жили довго, треба спритно сховати під ріжного рода пестрі слова. Люди не хотять бути здорові і не хотять довго жити, бо колиб це хотіли, то всі булиби членами якогось руханкового або змагового товариства. Вони думають, що здоровля і довге життя не вимагають дбайливости…» [3, арк. 34].

Не залишив поза увагою І. Боберський і питання теорії, як він пише - ідеології - сокільства загалом, і українського, зокрема. Поза іншим, звертає на увагу характеристика української ментальности, як її бачить-подає професор: в'їдливо, жорстко, з гумором, надзвичайно точно. І це незважаючи на те, як йому болить усе українське: «Про ідею «сокільства» виписують українці вже 40 літ ріжні замітки, вказівки, кличі, статті. Читають звіти про чеські, німецькі, швайцарські, французькі, хорватські, бельгійські, данські здвиги (сокільське свято, фестиваль - Ю.Т.), читають про Олімпійські змагання в Атенах, Штокгольмі, Лос-Анджелесі, читають про приготовання до змагань у Берліні на рік 1936, читають про стрічі в ситківці, копанім мячу, в гаківці (волейбол, футбол, хокей - Ю.Т.) в гольфі. Де яку часопись отворять, то читають про руханку, про змаг, про виступи, прописи, здвиги (тут таки його приписка на полях - «Чи читають?» - Ю.Т).

Ціла Європа від часу німецького руховика Яна коло року 1812 до нині - 1935 р. розрухалася. З поважної матрони став за сто двайцять три роки звинний смотрик, що розшибається як серна по леваді. Ідея стала дійсним бакцилем, який всюди пробивається. Лишень українці не піддаються цьому бакцилеви, руханкові засади чіпляють їх дуже тяжко. Ко - либ мені стало часу, так скріплю цього бакциля, щоби промостити йому дорогу до нашого організму. Можу ще дещо слів додати, коли ми такі ласі на слова. Здається нам, що коли про якусь річ говоримо, то вже її посідаємо. Однак много говориться - звичайно - про таку річ, яку не посідаємо і не можемо її роздобути. Неощадний говорить все про ощадність. Ко - либ написалося книжку про руханку, люди не куплять. Тарас Франко написав дуже популярно - може за популярно - історію руханки, але чи розійшлася? Дорога до поширення руханки є не лишень слово, але головно діло. Треба, щоби хтось, що розуміє вартість руханки, ширив її своїм приміром. Але в українців і це не дуже помагає. Всюди економічні прешкоди. Требаби купити для кождого ходачки і одяг, то перше, а опісля требаби за кождого йти на салю і за нього вправляти. Це вже душевні перешкоди в мозгу, що виріс на бульбі, думав лишень про ріллю, любив хутір, волочив загони, уживав залізо, щоб орати і жати, але не воювати. Кождий хоче бути окремо від другого. А коли зійдеться з другим, то він всюди перший. Бо він господар, що посідає хутір, коні, плуг і лани. Кілько часу потрібно, щоби хотяйби 25% люду виховати в громадянських і військових засадах? Лишається нам писати ріжного рода заохоти по часописях. Дещо ще напишу» [3, арк. 83].

Розпач і розчарування просто-таки чіпляються за останні речення, але й переконнан - ня, що треба нести свій хрест до кінця тут бачимо також. І це видно з іншого листа, де він окреслює завдання української еміграції: «Ми емігранти не сміємо збільшати пригноблення в якім мучиться рідна земля. Не сміємо марнувати час і енергію на балакання, коли довкола нас чужі народи працюють і лишають нас за собою як лінюхів, жебраків і балакунів. Чи не малиби українські соколи в Празі енергії і часу обговорити участь українців в Олімпіяді 1936 в Берліні? Вишукати найліпших бігунів, щоби станути що найменше до бігу на 1000 метрів.». Лист закінчується абзацем: «Щиро здоровлю тебе (Миколу Масюкевича - Ю.Т.) і всіх і всіх членів сокільських товариств у Чехословаччині. Набираймо духовної рівноваги, потрібної до ведення організацій. Уникаймо екстремів у гніві і нагані. Вирабляймо в собі selfrespect, народну самопошану в словах і ділах. Заохочуймо себе до праці, але не заохочуймо себе злобою» [3, арк. 70].

Окрім власне сокільських справ, значну увагу І. Боберський звертав і на ситуацію в суспільному житті українців, протистояння у середовищі їх лідерів. Зокрема, у низці листів він дає характеристику (досить жорстку) діяльності К. Трильовського та його «Січей», пише про непотрібний поділ між «Січчю» і «Соколом» на еміграції - це не на часі: «Поділ руховиків на дві ріжні назви викликав доктор К. Трильовський, який хотів, щоби радикальна партія мала опертя на селян при помочі січової назви. «Січ» Трильовського мала в уставі условину, що духовний не міг стати її членом і не міг стати членом старшини. Це викликало спротив духовенства, непотрібні крики. Однак доктор К. Трильовський послугувався грішми і гостинністю та поміччю духовних. Це ми виділи власними очима.

На перших сходинах у Львові, коли 17.07.1892 р. радили присутні над назвою нового уладу в «Народнім Домі» хотів доктор Кулачковський, який пізніше працював у Відні, назвати товариство «Лев». Молодіж радикальна була проти назви «Січ», говорив від неї доктор Охримович Володимир, що «Січ», це назва людей, які не знали карности ні порядку. Ставаймо поступові. Лишалася назва «Сокіл», за котрою говорив доктор Остап Макарушка. Цю назву вибрали учасники сходин. Назва лучила українців із Заходом і давала примір та вказівки. Однак можна було вибрати назву «Січ», бо була вона у Відні назвою товариства студентів університету і політехніки. Вже утвердилася була.

Селяни в селі Заваллю, заохоченні, здається доктором Трильовським, зробили самі збори, без нього і ухвалили назву «Січ» для свого товариства. Це було в році 1900. «Сокіл» працював дуже тяжко, в нутрі йшла суперечка між «твердими» та «мягкими», це є москальофілями і українофілями. Ця незгода вигоріла і десь від року 1900 зачалася тиша, серед котрої можлива була робота під проводом голови Альфреда Будзиновського.

Провід «Січей» дбав про все ріжниці між «Січами» і «Соколами» і страшно сердився, коли просвітній конгрес в днях 1-го і 2-го лютня 1909 признав «Соколови-Батькови» можливість, щоби селяни рішали про назву, чи філія «Сокола-Батька» називатиметься «Сокіл» чи «Січ». З цих перегонів між обома уладами нічого не вийшло. Лише незгода між «карними» (підготовленими, вишколеними - Ю.Т.) боєвиками (це слово-синонім до солдат, воїн у тодішній мові - Ю.Т.) української нації. По війні можна було злучити оба улади, але провід обняв доктор Р Дашкевич і забажав відограти ролю «окремого» провідника. Клав вагу на це, що «Січи» мають заступити стрілецтво, усунув також точку проти духовенства із уставу товариства. Коли «чинники порядку» випирали назву «Січ» почав уживати назву «Луг» від 25.03.1925 р. (село Підберізці коло Львова). Цей улад не є і не був радикальним і радикали основали «Каменярів» в році 1926. Назви «Січ» у виду цього розвою нале - жалоби за границями українських земель виступати поважніше і згідно. Чи не можна витворити одноцільности в роботі між «Соколом» і «Січию» в Чехословаччині? Ходить прецінь о прихильність чужих і о науку» [3, арк. 13].

В іншому листі він продовжує цю тему: «До «Сокола-Батька» відносився пан доктор К. Трильовський все неприхильно і виступав навіть проти збірки гроша на «Український город» у Львові (величезний захід українців, які впродовж кількох десятиліть намагалися придбати у Львові земельну ділянку під стадіон. - Ю.Т.). «Сокіл-Батько» ніколи не полемізував з ним. При кождій зачіпці «Сокіл-Батько» мовчав, щоби не допускати до буденної української «виміни думок». Пан доктор К. Трильовський замовчував все участь членів «Сокола-Батька» в легіоні Українських Січових Стрільців, так лишень з неприязні до «Сокола». […] Січовики зазначають всюди на першім місці свої соціялістичні погляди. Руханка для них має другорядне значіння. Вони політикують за много і соціялізують. Щож з ними зробити? Життя якось так йде, що люди розбігаються в методі праці. Може це добре, бо доповнюють себе роботою» [3, арк. 86].

У низці листів І. Боберський звертається до постаті К. Трильовського, зважаючи на ситуацію в Західній Україні й роль, що її намагався той грати: «Мушу ясно сказати, що доктор К. Трильовський не був руховиком, як пан генерал В. Петрів представляє на святковому зібранні, присвяченому вшануванню 70-ліття К. Трильовського. Але був політичним організатором на свою власну руку так, що організація служила виключно його особі, а доперва через нього його радикальній партії. «Січи» під проводом доктора К. Трильовського клали вагу на громадсько-політичну і читальну діяльність. Це не є нічого злого. Це є напрям, бо такий напрям давав організатор, але хочу дати вірний опис, в яких лініях йшла діяльність.

«Січи» виступали звичайно походом з лентами і топірцями, «машерували», маніфестували своє істновання походами і піснями. Лентами і топірцями. Руханкова програма була незвичайно маленька. Бракувало провідників, якіби розумілися на задачі руханкового товариства. Це були товариства підбадьорування селян до прилюдних походів перед очима урядів, які пильнували формальности, чи похід був дозволений і з цього виходили ріжні непотрібні зудари з властями. Доктор К. Трильовський не позваляв нікому мішатися до січової організації і рішав всі справи згори, після свого уподобання. Ця організація піднесла популярність доктора К. Трильовського серед селян-виборців і була розголосом для радикальної партії, яка мала в програмі полеміку з духовенством за «треби». Радикальна партія випечатала «Йосифинський патент», який подавав ціни за церковні «треби», за хрестини, за вінчання, погреби. «Січи» стали викладниками боротьби проти духовенства також через свою точку в уставі, що духовний не міг бути членом «Січи».

З часом стали «Січи» темами полеміки, яка дуже часто була непотрібна і повставала лише через брак почуття порядку в державі, бо ж порядок мусить бути і влада, хоч не хоч, мусить свої приписи якось впроваджувати в життя. (Незважаючи на досить критичне ставлення до польської влади через окупацію частини України, ця фраза характеризує І. Боберського як зваженого політика-державця. - Ю.Т.). Це ж буде робити й українська держава. Селяни, не знаючи закона, переступали його, нераз із сваволі, нераз на злість. Доктор К. Трильовський боронов їх в процесах і здобував у цей спосіб ареолю оборонця люду. «Січ» була добрим розголосом для доктора К. Трильовського, як посла, і розголосом для радикальної партії. «Січиєю» вкручувалася радикальна партія в село на невдоволення національно - демократичної партії і духовенства.

«Сокіл-Батько» ніколи не полемізував з «Радикальними січами», як називано ці товариства в часописах, бо «Сокіл-Батько» провадив свою роботу так, як роблять це рухові товариства в цілім світі: належить свою програму виконати, щоби щось знати і щось вміти та зміритися з другими народами. Прапором, лентою і топірцем та походом не можна міритися з руховиками-вояками других народів. Лише походжати це замало.

Напрями обох уладів ріжнилися від себе. З часом села писали до «Сокола-Батька», що вони хотять стояти під проводом «Сокола-Батька», але мати назву «Січ». Так повстали «Сокільські січи». Це є руханкові товариства, які провадили роботу після уставу і вказівок старшини «Сокола-Батька», називалися однак «Січ». Вони були з цеї комбінації дуже вдоволені. Селам подобалася назва «Січ» з нашої минувшини, а також з причини вузького виднокруга, що не виділи чеських, словінських, хорватських соколів, лише польських «соколів». Це головна обставина, для чого назва «Січ» припадає більше до смаку […].

Назва «Сокіл» є для українців за далекоідуча, за далеко-сягаюча. Як називатися «Соколом», коли польський «Сокіл» і московський «Сокіл» нас убиває? На це є аргумент: німці мають піхоту і поляки мають піхоту; французи мають моряків і англійці мають моряків. «Сокіл» це означує окремий тип вояка-руховика, свідомого, карного, вишколеного, поступового, новітнього боєвика. Таких боєвиків мусять українці вишколити, коли хотять зміритися з ворожими їм слов'янами, які посідають цю саму формацію війська. Я був особисто присутній на перших сходинах, які обговорювали потребу руханково - го товариства в великій салі «Народного Дому» у Львові, дня 17-го липня 1892 р., тому 42 літ цілком случайно. Радикальна молодь академічна, поступова, устами свого речника Володимира Охримовича, пізнійшого доктора права і адвоката, висказалася проти назви «Січ», бо «треба нам поступати і не стояти на місці при давніх способах». У році 1900 пійшов доктор К. Трильовський за назвою «Січ», знаною з віденської «Січи» і надав їй закраску політично-полемічну. Ріжниці напрямку «Сокола» і «Січи» видно ясно в їх власних гімнах: «Соколи, Соколи, вставайте в ряди» і «Гей, там на горі січ іде» [3, арк. 29].

Щодо характеристики діяльності К. Трильовського, то навіть зважаючи, що подана тут суб'єктивна думка, мусим зауважити важливу інформативність даного листа, оскільки в сучасних дослідженнях К. Трильовського часто згадують саме як одного із фундаторів українського фізкультурного руху.

Тут (і далі зустрічатимемо) погляд І. Боберського на руханкову діяльність як на таку, що, найперше, виховує воїна, який здобуватиме своєму народові незалежність. Відтак, під руханкою він розумів не вузький гімнастичний рух, а повномасштабну фізкультурну активність. Це випливає з його бачення ідеології сокільства: «Слова не вистарчають. Ідеольогію сокільства розуміється і набирається її, коли ходиться на вправи. Сокіл не сміє лише балакати. Це не чи - тальняник, який виголошує бесіди. Сокіл має більшу задачу, він не лишень говорить, але виконує діло в просторі, він не лише говорить, що піднесе рамя, але підносить його справді, він не лишень згадує про козацькі полки з XVII-го століття, але стає особисто в полковий ряд… Хто хоче розуміти основи сокільства, мусить станути до вправ в «Соколі». Хто лишень говорить або приглядається вправам «соколів», той не залишить своїх налогів і буде дальше балакуном, боягузом, перебігачем з одного боку на другий» [3, арк. 51]. «Старших громадян треба вислати до церкви, нехай моляться. До бою йдуть молоді, сильні, відважні.». Не треба просити допомоги, - пише він, - треба самим брати те, що потрібно, «. а щоб взяти, треба бути міцним, відважним, беззглядним» [3, арк. 48], «.під цю хвилю виглядає військовість на найважнішу царину.», але це треба ховати за здоров'ям, відвагою тощо. Справжні наміри треба приховувати. «Ліпше братися до діла і ділом виказувати успіхи. Діло менше викликає ворожнечі як слово. Це дивна, однак дійсна поява» [3, арк. 14].

Усі поступовці міжвоєння бачили у фізичній культурі військовий вишкіл. Різниця в тому, наскільки превалювала мілітарність. У тоталітарних державах (нацистська Німеччина чи СРСР) вона домінує, в інших країнах присутня як необхідно-важливий елемент. У цьому питанні І. Боберський був людиною свого часу. Поза цим, урядовці деяких країн бачили у фізичному вихованні ще й ідеологічну зброю, чого він уже не сприймав. Різниця між країнами полягала лише в тому, наскільки ідеологічна складова заступала спортивну. Для І. Боберського фізичний вишкіл - це шлях до відновлення незалежності, але аж ніяк не засіб у політичних дебатах: «У минувшині других народів була руханка способом, щоб розбудити честь народу і впоїти в нього віру в свої сили до боротьби з ворогом. Так було у німців, так у французів, так у чехів. Лише у нас українців діється перед нашими очима інакше. Молодь уважає за душевну потребу вступати у ворожі союзи, щоб товаришити там з ворогами. Це відмінне явище від переживань других народів. Руханка була огнем, що розжарював духа до бою за свободу вітчизни. Німці мали скріпитись до бою з Наполеоном, чехи шукали сили до поборення німців. Поляки думають побити українців. Українці вступають під польську опіку, пощо? Чому потягнув Дашкевич луги (протипожежні товариства, подекуди культивували деякі форми рухової активності, що їх створюють українці на окупованих Польщею землях у міжвоєнний період - Ю.Т.) під польську защиту? Чому йдуть українські клюби до польської ліги? Чи це потрібне?» [3, арк. 91].

Звертаю увагу, що І. Боберський всіляко підкреслював свою аполітичність, в сенсі незаангажованості у політичні партії та рухи. Він усіляко дистанціювався від політичної боротьби. Але це не означає, що він був аполітичним. У цих листах говорить вдумливий, зважений український патріот, який прагне творити реальну справу для звільнення свого народу, а не розмінюватися на пустопорожні балачки і політичні сварки.

«Роз' їдаємося постійно криками, а робота стоїть нетикана. Чудовий появ, що «Січ» не подумала дотепер про вправи для молоді в Ржевницях (у цьому чеському місті діяла гімназія для української молоді й було засновано сокільське гніздо. Деякий час інструктор із нього на громадських засадах викладав фізичне виховання у гімназії, але з часом, через фінансову неспроможність, змушений був облишити цю справу. - Ю.Т.), аж «Сокіл» займається «руханковою політикою».

Можеби до людей промовити в цей спосіб: армія розпадається на дивізії. Слово «дивізія» в'їлося кождому в уха від 1917 року. «Січовики», одна дивізія, а «Соколи» друга дивізія. Однак обі дивізії належать до одної армії і нема причини, щоби ці дивізії нападали на себе, замість на ворога. Одна дивізія повинна помагати другій. «Січовики» це піхота, «соколи» це летуни, поки-що без літаків, так само, як «січовики» без спис, крисів і шабель [.].

Дуже весело виглядало, - як пишеш в листі (звертається до М. Масюкевича), - що «січовики» «майже сконстерновані» були на вид «соколів», які прийшли на січове засідання в справі телеграми до доктора Кирила Трильовського (як стає зрозуміло з іншого листа, мова йде про вітання К. Трильовсь - кому з нагоди його 70-ліття від січовиків у Чехословаччині. - Ю.Т.) «Січовики» мають звичайну злу совість. Чому? Не знати. Для мене була ся поява все гумористична. Але знаменито найшлисьтеся, дорогі побратими, що ви пішли на засідання і взяли участь у розмові на тему дня. Все ліпше бути присутним і зазначити свій погляд в приличній формі, чим втікати, незнати для чого. Належалоби ніколи не уникати нагоди, щоби поговорити з «січовиками» і доказати їм в розмові, що інфантерія (піхота) потребує тепер в модерній війні літаків найпоступовішого типу.

Властиво нема ніякої причини до роздорів. Лінивих українців, які нічого не хотять робити є так много, що стане їх на матеріял до піхоти і до аеропланів. Лише тягнути до роботи.

Пишеш, що генерал Павленко (мається на увазі М. Омельянович-Павленко - Ю.Т.) в промові цілком ігнорував «соколів», що до постання стрільців у р. 1914. Пояснити можна, що від «соколів» були в «Центральній управі Українських Січових Стрільців» доктор Л. Це - гельський і Боберський Іван, від «січовиків» були там доктор К. Трильовський і Дмитро Катамай. Інші люди були з поза цих двох уладів. Професор Д. Дорошенко не мав до діла з галицькими справами, то не може їх добре знати.

… Галичани не визнавалися в наддніпрянських партіях, які убили самостійність України. Винниченко і Петлюра прогнали непотрібно Скоропадського, лише через партійні забаганки. Заломили опісля цілу армію, а без армії не можна удержати ні ладу, ні не можна обігнатися від ворогів. Нам треба тепер виховати армію, не лишень політиків. Сказати це треба і пояснити всім неграмотним людям, які дальше лишаються неграмотними, хотяй пишуть спомини і розуміються на соціял-демократизмі. Без карного вояка не мислимо відбити української землі від наїздників.

Зрештою, шкода часу на пояснення людям, яких мозок стратив спружистість. Ліпше братися до діла, хотяйби воно було на перший погляд незначне. Шкода часу на переконування словами. Переконувати треба ділом. Коли молодь у Празі дивиться згори на «старих», відчуваю в цім много слушности. Старі сварливостю недописали. Але тепер черга на молодших: йти дорогою, яка допише і допровадить до успіху. Це дорога усування старих промахів і старих налогів і старих метод […]» [3, арк. 28].

Відтак, історичний аналіз епістолярної спадщини І. Боберського дає підстави стверджувати, що у своїх листах він виступає як глибокий теоретик фізичного виховання, яке мало би основною метою підготовку української молоді до боротьби за незалежність свого краю. У його роботах «українська рухан-ка» розуміється ширше ніж «сокільство», він виходить за межі суто гімнастичних вправ і бачить у ній широкий фізкультурний рух українства, через що зустрів опозицію з боку лідерів українського сокола, зокрема В. Проходи. Поза цим, І. Боберський виступає як громадський діяч, який намагається максимально дистанціюватися від політичного протистояння в українському русі, натомість пропонуючи діяльнісну позицію інтелектуала.

Джерела та література

боберський фізкультурний епістолярний

1. Центральний державний архів громадських об'єднань України (надалі - ЦДАГОУ). - Ф. 269. - Колекція документів «Український музей в Празі». Оп. 1. - Спр. 1007. «Протоколи засідання членів VI з'їзду Союзу Українських Соколів за кордоном 26.12.1937 р., VII і VIII надзвичайного з'їздів Союзу Українського Сокільства за кордоном (12.02.1939 р. і 12.07.1939 р.), ліквідаційної комісії в справах сокільських організацій в Протектораті Чехії і Моравії (20.02.1940 р.), засідань управи Союзу від 26.02.1939 р. і 13.12.1939 р.» (26.12.1937 р. - 20.02.1940 р.) - 28 арк.

2. ЦДАГОУ - Ф. 269. - Оп. 1. - Спр. 1020. «Листування Управи Союзу Українського Сокільства за кордоном з руханково-стрілецьким товариством «Сокіл» у Львові, ЦЕСУС, зі своїми філіями в містах ЧСР, чеськими сокільськими організаціями, українськими громадами на еміграції з організаційних та інших питань розвитку українського сокільського руху, його зв'язків з іншими спорідненими товариствами, про участь в загальнослов'янських сокільських з'їздах (у справі є анкета Союзу Українського Сокільства за станом на 1.11.1934 р., афіші)» (1.08.1934 р. - 30.11.1934 р.). - 87 арк.

3. ЦДАГОУ - Ф. 269. - Оп. 1. - Спр. 1024. «Листування Управи Союзу Українського Сокільства з провідним діячем українського сокільсько-січового руху І. Боберським з питань стану і перспектив діяльності сокольських організацій» (5.07.1932 р. - 1.02.1939 р.). - 93 арк.

Размещено на Allbest.ru