Українське книговидання: радянська доба і сьогодення

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Українське книговидання: радянська доба і сьогодення

Анатолій Мураховський,

перший заступник голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України

Проаналізовано історію українського книговидання 1991--2013 років на основі статистичної, економічної і фактографічної інформації. Досліджено розвиток книговидавничої справи в різні історичні періоди, наведено кількісні показники та порівняльну характеристику випуску книжкової продукції.

Ключові слова: історія книговидання, українська книга, книгорозповсюдження, видавництво, планування, дефіцит, ринок.

книговидання книжковий продукція статистичний

Історія української книжки часів незалежності загалом ще не мала свого дослідника. Працюючи багато років над історією і статистикою українського друку, автор зібрав велику кількість матеріалу, що потребує певної систематизації, структурування й аналітичного опрацювання. Метою роботи є аналіз українського книгодрукування протягом 23 років, починаючи з 1991 і закінчуючи 2013 роком, враховуючи великий масив статистичної, економічної, фактографічної та іншої інформації. Поза увагою залишається великий пласт семантичної інформації, що потребує кропіткої роботи, розрахованої на систематичні книгознавчі дослідження. Окремі їх напрями подано у висновках.

Аналізуючи події за останні 23 роки, дослідники дійшли висновку, що народ нашої країни пережив епоху драматичних змін, сутність яких полягає у швидкій, системній і глибинній трансформації суспільства. Фундаментальні зміни стосуються усіх боків української дійсності. Однією з яскравих ілюстрацій є перетворення у сфері книговидання, що пройшло за ці роки шлях від найважливішого ідеологічного ресурсу соціалістичної держави до повноправного суб'єкта ринкової економіки незалежної України.

Для більш детального розуміння процесів трансформації книговидавничої діяльності України коротко розглянемо шлях українського книговидання радянських часів.

Книговидання в радянській Україні

Період 1917--1918 років видатний український книгознавець Юр Меженко назвав добою анархічного продукування. "Перші два роки революції дуже подібні один до одного під поглядом нашої теми, і оця спільна риса випадковости, безплановости, недоцільности й повної анархії в книжковій справі є для обох них основною. Це, власне, і дає нам право об'єднати їх в один період, що ми називаємо добою анархічного продукування. Риса анархіч- ности помітна на всій книжковій роботі, а не лише на продукуванні. Кепський зв'язок з периферією не дає можливости налагодити книгопостачання... Але все-ж таки видавничого капіталу українська книжка не мала. Що правда, надзвичайно високий попит на книжку давав продуцентові добрі зиски." [1].

Шлях українського книговидання був і є досить тернистим. До 1917 року видавнича справа на території сучасної України була не чимось самостійним, а лише часткою великодержавного книжкового фронту з центром у Москві та колишньому Петербурзі. Українській книзі тільки іноді щастило проривати цей міцний фронт.

Всього за 1798--1916 роки видрукувано близько 6 тис. книг українською мовою (в тому числі не менше 2,8 тис. -- у Східній Україні й Росії). Під час Першої світової війни 1914--1918 років книговидання в Україні різко зменшилося [5].

1917 рік пробудив націю, і це відбилося на вітчизняній книжковій продукції ствердженням друкованого слова. Замість 176 українських книг 1913 року 1917 їх було видано вже 814, а наступного 1918 --1184 [2].

Але то були перші кроки. Тільки починалася боротьба за те, яким саме шляхом йтиме Україна, і ця боротьба, що швидко переросла у громадянську війну, визначила долю української книги. За характерну для 1917--1918 років можна вважати книгу "Хто такі українці і чого вони хочуть" М. Грушевського. І тому, що різні верстви людей "хотіли по-різному", книжки й відбивали цей різнобій. Переважно це були дрібні брошури агітаційного характеру, а поодинокі книги більш-менш великого обсягу були передруками книжок передреволюційної доби.

Процес розвитку української книговидання у 1917-- 1920 рр. не був одноманітним, -- він залежав від політичних подій, що відбувалися в Україні того часу. За визначенням вітчизняних дослідників, його можна розділити на три етапи: період Української Центральної Ради (березень 1917 -- квітень 1918), часи Гетьманату (травень 1918 -- грудень 1918), доба Директорії (листопад 1918 -- листопад 1920) [5]. Три періоди з різними політичними поглядами залишили слід у книжковій справі, тому загальний підсумок книговидання тих років не дає точної й повної картини.

Розвиток видавничої справи періоду Української Центральної Ради зумовлено спрямованістю культурно- освітньої політики УЦР у запровадженні української мови як державної насамперед у галузь освіти. Книжковий рух був підпорядкований освітній політиці уряду.

З перших днів свого існування Українська Центральна Рада приділяла увагу створенню видавництв і друкарень, налагодженню видавничої та бібліотечної справи.

Інтенсивно розгорнулась видавнича діяльність, значно збільшилась кількість видань українською мовою, зокрема шкільних підручників, було відкрито книжкові друкарні не тільки в Києві, а й у різних губерніях.

За даними Державного вісника 1918 року № 14, всього в Україні у 1917 році налічувалось 78 державних та приватних видавництв, а також різних товариств, об'єднань, громадських організацій. За результатами досліджень, проведених Книжковою палатою України, їх кількість становила 127.

Період Гетьманату характеризувався значними досягненнями в галузі національної культури. Серед інших успіхів у цій сфері варто відзначити утворення українських гімназій, яких восени 1918 року нараховувалося 150, інтенсивний розвиток видавничої діяльності, зокрема було створено і видано всі необхідні підручники українською мовою.

За часів Гетьманату діяло 169 книжкових видавництв. Ці осередки протягом року видали (за даними Книжкової палати України) 1628 назв книжкових видань, у т. ч. 1095 -- українською мовою, 448 -- російською, 85 -- мовами нацменшин. Отже, у 1918 році українська книжка сягала 67,3% всієї кількості назв, що вийшли друком в Україні.

За доби Директорії УНР складні політичні процеси в Україні, на жаль, не дозволяли багато уваги приділяти книговиданню. І хоча загальна кількість назв книжкових видань у 1919 році порівняно з 1918 збільшилась на 175 од. і дорівнювала 1803, проте відсоток української книжки в загальній їх кількості зменшився до 37% проти 67,3% у 1918.

Однак певні кроки задля активізації видавничої діяльності було зроблено: утворено державні інституції в галузі керівництва книжковою справою, надано значну матеріальну підтримку для налагодження праці українських видавничих осередків, здійснювалося видання підручників для українських шкіл, необхідною літературою забезпечувалися інші навчальні заклади, наповнювалися українськими книжками установи позашкільної освіти.

За визначенням Ю. Меженка, у 1919--1921 роках настає доба військового комунізму. Вона характеризується зниженням обсягів книжкової продукції. За цей період змінюється характер видавництв. Книгодрукування переходить до рук держави, але цей процес відбувається повільно. "У 1919 році поруч з великою кількістю приватних видавництв (було українських 80, російських -- 58), діяльність яких все більше завмирає, виникає значна кількість видавництв державних та урядових, що існують не як самостійні видавничі апарати, а при різних урядових, адміністративних наукових та інших установах" [1].

У 1920 році з 97 видавництв приватних було 32, а в 1921 із 72 -- таких тільки 5. Характерною рисою книговидання того періоду була повна безкоштовність книжок, які не продавалися й не купувалися. Всі видавництва працювали, виходячи не з умов книжкового ринку, його купівельної спроможності, а виключно з незрозумілих даних про потреби населення. Робота на такий неясний, неокреслений ринок не могла бути плановою, і цифри тиражів установлювалися без найменших підстав [1].

За даними Книжкової палати України, в 1919 році всього видано 1803 книги, в 1920 -- 1013 і в 1921 -- 987 книг. Зменшується й частка українських книг -- відповідно 669, 397 і 205.

Середина 1921 року була переломною в економіці України. Починається нова економічна політика (неп), і книжка знову стає доступною для споживача. Але приватний видавничий капітал був фактично знищений добою військового комунізму, тому зі старих видавництв тільки чотири зареєструвалися в Держвидаві й отримали дозвіл на видання окремих книг. Громадських організацій, що видавали книги, не було, а державні організації не віддавали приватним ініціативу в книгодрукуванні. Отже, незважаючи на наявність юридично-правових норм для приватних видавництв, об'єктивні фінансові умови не сприяли їх участі у виданні книжок. Неп не відкрив широких можливостей приватному видавцеві, і в 1922 році зі 172 видавництв було 9 приватних, а в 1923 році із 140 видавництв -- 22.

Проте на той час революційній владі потрібні були нові письменники, які б служили їй, демонстрували переваги соціалістичного ладу, відгукувалися на злободенні теми тогочасного життя і надійно прикривали ідеологічну вбогість більшовицької системи.

Конкурси в галузі літератури й інші види заохочення письменників і вчених до творчої праці стимулювали книговидання, і вже в наступні 1922--1923 роки випуск книжкової продукції значно збільшився. За даними Книжкової палати України, в 1922 році вийшло 1963 назви, а в 1923 -- 2513. Проте видання українських книг відбувається повільніше. В 1922 році українською мовою видано 331 назву, а в 1923 -- 459. (За іншими даними, у 1922 році -- 1360 назв, в 1923 -- 2567. Українською мовою видано у 1922 році 372 назви, а в 1923 -- 796.)

У квітні 1923 року XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Вона передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Незначне зростання кількості видань українською мовою не могло не турбувати владні структури того часу, і 26 серпня 1926 року виходить Постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про стан друку на Україні", в якій підбито підсумки роботи українських видавничих установ. Особливу увагу звернено на видання книжок українською мовою, особливо підручників для середньої та вищої школи, наукової літератури, видань для дітей та юнацтва. Зокрема, констатовано, "що справа організації необхідної літератури українською мовою для юнацтва і дітей набирає великого культурно-політичного значення в умовах формування на Україні відповідних кадрів з молоді, що йтимуть далі на підтримку партії в її будівництві" [2].

Ухвалена постанова, а особливо жорсткий контроль за її виконанням, сприяли подальшому розвитку української мови. Переломними роками в історії українського друкованого слова часів радянської влади слід вважати 1927--1928, коли питома вага української книги перейшла 50% за назвами і наблизилася до 2/3 за тиражами. З цього моменту українська книга стала кістяком усієї книжкової продукції України. За 1928--1929 роки українських книг видано удвоє більше, ніж за 120 років, починаючи з 1798 і до 1919 року.

З утвердженням тоталітарної системи почався спочатку прихований, а потім і відкритий наступ на українізацію з боку сталінського керівництва. В кінці 20-х цей процес був загальмований, а на початку 30-х зведений нанівець.

Проте у видавничій справі щороку збільшувалось видання словників і підручників для вивчення української мови. Почали видаватися українською мовою книги з історії України, літератури та мистецтвознавства, друкували свої твори українські письменники.

Видання українською мовою у загальній кількості книжкових видань становило: 1927 року -- 46,9%, 1928 -- 56,5%, 1929 -- 72%, 1930 -- 78%, 1931 -- 77%, 1932 -- 72%, 1933 -- 70%, 1934 -- 58%, 1935 -- 55%, 1936 -- 59%, 1937 -- 59%, 1938 -- 73%, 1939 -- 43%, 1940 -- 42%.

1927 року на кожного жителя України припадало 0,956 книги, 1928 -- 1,161, 1929 -- 2,023, 1930 -- 3,146, 1931 -- 3,2, 1939 -- 1,3, 1940 -- 1,2.

У структурі довоєнного випуску книжкової продукції (1940) основне місце -- 78,4% -- посідала навчальна і навчально-методична література.

У 1940 році видавництвами УРСР було видано 4836 назв книг тиражем 51 370 тис. пр., або 1,2 книги на кожного жителя України. За роки війни (1941--1945) було видано 5156 назв книг і брошур загальним тиражем 58 054 тис. пр.

Відбудова видавничої сфери після війни. Для забезпечення керівництва справою розвитку видавничої діяльності в Україні та питань відбудови поліграфічних підприємств у містах і районах, звільнених від німецьких загарбників, постановою Ради Народних Комісарів УРСР при Раднаркомі УРСР від 6 листопада 1943 року утворено Управління у справах поліграфії та видавництв (Укрполі- графвидав) для здійснення господарського і технічного керівництва книжковими та газетними видавництвами (крім видавництв ЦК КП(б)У), а також всіма поліграфічними підприємствами України.

Вийшов ряд постанов Ради Міністрів УРСР для поліпшення справ у галузі книговидання і книгорозповсюдження, а також у поліграфічній галузі. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня 1953 року створено Міністерство культури УРСР, до складу якого, поряд з іншими відомствами, увійшло Управління у справах поліграфічної промисловості, видавництв і книжкової торгівлі, що у травні 1953 року трансформовано в Головне управління видавництв і поліграфічної промисловості (Головвидав). У червні 1959 року Головвидав перетворено в Головне управління видавництв, поліграфічної промисловості і книжкової торгівлі Міністерства культури УРСР (Голов- поліграфвидав).

Виникла потреба в реорганізації структури управління галуззю. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 3 жовтня 1963 року на базі Головполіграфвидаву створено союзно- республіканський Державний комітет Ради Міністрів УРСР по пресі. Згідно з Законом Верховної Ради УРСР від 22 грудня 1965 року Державний комітет Ради Міністрів УРСР по пресі було реорганізовано в Комітет по пресі при Раді Міністрів УРСР. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 серпня 1972 року Комітет по пресі при Раді Міністрів УРСР перетворено в союзно-республіканський Державний комітет Ради Міністрів УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі (Держкомвидав УРСР). Указом Президії Верховної Ради УРСР від 20 липня 1978 року Державний комітет Ради Міністрів УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі перейменовано в Державний комітет УРСР у справах видавництв поліграфії і книжкової торгівлі (Держкомвидав УРСР).

Поступово книга утвердилась у житті України, яка стала великою книжковою республікою. Щороку в Радянському Союзі видавався 1 млрд 700 млн примірників книг і брошур, з них у середньому 150 млн -- в Україні. У цей період значно збільшилась кількість книг за назвами російською мовою, проте за тиражами переважали книжки українською.

За період з 1918 по 1985 рік в Україні було видано 12 084 назви книг художньої літератури загальним тиражем 514,8 млн примірників, серед яких проза становила 7918 назв (тираж 358 млн пр.); поезія -- 3137 (121,7); драматургія -- 580 (6,6); фольклор -- 116 (17,5).

1985--1991 роки -- це останній етап у розвитку українського радянського суспільства. Сукупність економічних, соціально-політичних і духовних факторів викликала необхідність реформ. Багато років потребу у змінах відчували й українські видавництва. Усе те, що називалося "застійними явищами", глибоко проникло й у видавничу справу. Принципам суворого централізму підпорядкована була й видавнича управлінська структура. До крайнощів було централізовано функції видавництв: творча, економічна й виробнича діяльність здійснювалася лише на основі дозволу або заборони "згори".

У цих умовах державне книговидання виявилося нездатним задовольнити потреби радянських людей у багатьох видах художньої, дитячої, довідкової літератури.

Існувало багато серйозних причин, що впливали на гострий дефіцит книжкових видань. Однією з головних була багаторічна монополія державних видавництв і відсутність як у всій країні, так і в УРСР видавничої альтернативи -- кооперативних і приватних видавництв. Негативні наслідки мала й адміністративна бюрократична система управління видавничим і поліграфічним потенціалом.

Видавничий процес, обтяжений численними схваленнями й дозволами на видання, призводив до величезних невиробничих витрат часу на випуск книги -- від 3 до 5 років. Заниженою була й роль головної особи у видавництві -- редактора, що традиційно виконував функції лише літературного стиліста. Усе це неминуче вело до вихолощування з діяльності видавництв ініціативи та творчого пошуку.

Перші спроби демократизувати радянську систему книговидання були розпочаті в період перебудови (1986-- 1991). Тоді було випущено низку постанов і директив, спрямованих на послаблення ідеологічного диктату, на розширення прав видавництв у формуванні тематичних планів, на розв'язання проблеми випуску дефіцитної літератури.

Одним із перших і ключових рішень Держкомвидаву СРСР, ухвалених у листопаді 1986 року, стало затвердження Положення про тематичне планування та координацію випуску літератури в Союзі. Уперше видавництвам надано право вибору: кого видавати, яким тиражем, повноваження розробляти й затверджувати тематичні плани, вносити зміни, здійснювати заміну авторів, назв книг і самостійно вирішувати питання про обсяги видань. Одночасно, розвиваючи демократичні перетворення у видавничій справі, визначено такий захід, як відмова від обов'язкового рецензування рукописів. Почало формуватися нове ставлення до редактора, підвищилася його роль і творча активність у плануванні видань, у виборі тем і авторів майбутніх книг, в оцінці якості представлених рукописів.

Розвиток самостійності державних видавництв, введення госпрозрахунку, перехід на орендні відносини, прийняття нормативних актів, покликаних стимулювати індивідуальну трудову діяльність -- все це вело до становлення ринкових відносин, до необхідності появи альтернативних комерційних видавництв. У той час отримав розвиток випуск видань за рахунок автора. З 1988--1989 років розпочалося створення комерційних видавництв. Спочатку вони виникали при різних фондах, асоціаціях, творчих об'єднаннях, спілках тощо. Право видавничої діяльності отримали редакції журналів, газет, навчальні й наукові інститути, які вже на початку 90-х склали серйозну конкуренцію державним видавництвам і тим самим порушили існуючу монополію в системі радянського книговидання [4].

У 1989 році в Україні видавництвами державної форми власності було надруковано майже 190 млн пр., що в перерахунку на душу населення становило 3,7 книги. Це найкращий показник вітчизняного книговидання за радянських часів.

Якщо порівнювати випуск книг і брошур російською й українською мовами за роки існування СРСР, то всього було видано 180 440 друк. од. українською мовою, що становить 41,8% загальної кількості виданих книг, а за тиражами 4,6 млн пр. -- 67,6%; російською мовою було видано 23 1837 друк. од. -- 54%, тиражами 1,97 млн пр. -- 29%.

Книговидання радянської України, як і всього Радянського Союзу, Грунтувалося на ідеологічно витриманих і жорстко планованих принципах. Кількість видавництв було обмежено -- основний випуск книг фактично забезпечувало 28 видавництв (26 мали республіканський статус), більша частина яких знаходилася в Києві й Харкові [2; 3]. Варто зауважити, що ситуація у книговидавничій справі є надзвичайно суттєвим показником стану країни. Тому що книги в їх розмаїтті -- це свого роду "лакмусовий папір" усього буття країни, який закарбовує певним чином усі її сторони і грані; книжкове багатство, без сумніву, породжується рівнем самого життя.

Тематичні плани радянських видавництв формувались на основі "потреб суспільства", виходячи з ідеологічних міркувань. У цих умовах роль видавництв зводилася до редакційного

обслуговування підготовки ідеологічно вивіреної множини книжок, що потім друкувалися у "закріплених" друкарнях, проходили цензуру, а потім через державні книготорговельні установи розповсюджувалися великими накладами по всій території Радянського Союзу.

Варто зауважити, що в радянському книговиданні були сектори, де ідеологічний пресинг був поміркованим. Це стосується насамперед видавництв, що спеціалізувалися на випуску

наукової, науково-популярної і довідково-енциклопедичної літератури. Проте не ці книги визначали структуру і політику книговидавничої індустрії. Книги в радянському суспільстві виконували виховну функцію. Інтереси читачів, по суті, ігнорувалися. Попиту споживачів відводилася другорядна роль. Проблеми реалізації книжкової продукції держава повністю брала на себе.

Домінування ідеологічного навантаження в радянському книговиданні призвело до формування парадоксальної ситуації: у країні -- лідері світового книговидання -- відчувався колосальний дефіцит книги. Найбільш гострий -- на художню літературу, особливо детективний жанр, перекладні видання. Цікаві для читача книги масового попиту, що випускалися в обмеженій кількості і розповсюджувалися здебільшого "номенклатурною" мережею, були практично недоступні широкому загалу.

У цих умовах кадрове наповнення видавництв було досить специфічним. При високому професійному рівні редакційного персоналу, який забезпечував додрукарську підготовку книги, керівний склад -- менеджери -- був зорієнтований передусім на забезпечення ідеологічної складової змісту книг і виконання доведених "згори" планових показників книговиробництва, розписаних на багато років наперед.

На межі 1990 років радянське книговидання України було консервативним -- жорстко регламентована і фрагментована система була нездатна до внутрішньої трансформації, що відповідала б вимогам нового часу. Вмонтовані в радянську систему книговидання ідеологічні обмеження потрібно було ліквідувати, а менеджмент удосконалити чи змінити.

У 1990 році на території Радянського Союзу функціонувало 274 видавництва, в тому числі на території України -- 28 підприємств, що випускали 10,3% книг і брошур за назвами із загальної кількості назв видань (табл. 1) [4].

Таблиця 1

Видавництва союзних республік у загальному випуску книг і брошур у СРСР на 1990 рік

Законом Української РСР "Про міністерства і державні комітети Української РСР" від 3 серпня 1990 року Державний комітет Української РСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі перейменовано у Державний комітет Української РСР по пресі.

Короткий аналіз радянського періоду українського книговидання свідчить, що за ці роки в Україні був сформований потужний інтелектуальний і технологічний потенціал видавничої галузі. Це давало надію на високу ефективність українського книговидання у нових економічних умовах, за наявності величезного попиту на дефіцитні видання, підготовлені до друку. Це стосувалося детективної і перекладної літератури, що випускалася малими тиражами і не вимагала редакційної підготовки при перевиданні.

Список використаної літератури

Меженко Ю. Українська книжка часів великої революції / Юр Меженко. -- К. : Укр. наук. ін-т книгознавства, 1928. -- 32 с.

Сенченко М. І. Українська книга в контексті світового книговидання / М. І. Сенченко, О. В. Афонін. -- К. : Кн. палата України імені Івана Федорова, 2009. -- 278 с.

Книга и книжное дело в Украинской ССР : сб. док. и материалов 1941--1984 / АН УССР, Центр. науч. б-ка, Кн. палата им. И. Федорова ; [сост.: Л. И. Гольденберг и др.]. -- К. : Наук. думка, 1986. -- С. 185--186.

Ильницкий А. Книгоиздание современной России / А. Ильницкий. -- М. : Вагриус, 2002. -- С. 21.

Размещено на Allbest.ru