Події Української революції 1917 - 1921 рр. в інтерпретаціях Петра Стебницького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Події Української революції 1917 - 1921 рр. в інтерпретаціях Петра Стебницького

Інна Демуз

Анотація

УДК 82-92(092) Стебницький:323.272(477)"1917/1921"

DOI 10.5281/zenodo.1283811

ORCID iD: https://orcid.org/0000-0002-5936-2386

Події Української революції 1917 - 1921 рр. в інтерпретаціях Петра Стебницького Дослідження проведено за фінансової підтримки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка в Америці (Стипендійний фонд ім. Юрія Кузіва).

Інна Демуз (Переяслав-Хмельницький)

У статті проаналізовано публіцистику П. Стебницького, присвячену подіям Української революції 1917-1921 рр., розглянуто його тексти у якості складової національного дискурсу. Окрім ряду відомих праць громадського діяча ("Мозок нації", "Немезида", "Логіка життя", "На пожарині", "Україна в економіці Росії" тощо) нами долучено розвідки, виявлені в архіві: "Закон еволюції і право революції", "Страшна спадщина. (Економічно-фінансові наслідки світової війни)", чорновик праці без назви "...Але тимчасовий російський уряд...".

У дослідженні використано порівняльно-історичний, історико-типологічний, історико-оглядовий, історико-описовий методи. Крім того, застосовано критичний дискурс-аналіз, за допомогою якого публіцистичну спадщину П. Стебницького проаналізовано як частину національного дискурсу.

Доведено, що публіцистика П. Стебницького є важливою складовою української журналістики початку ХХ ст. і, власне, періоду Української революції 1917-1921 рр., має яскраво виражений націотворчий та антиколоніальний характер. Твори публіциста утверджували ідею окремішності української нації, її право на самовизначення та окремий шлях розвитку національної культури; у них прослідковані такі концепти як "федерація", "автономія", "державність", "незалежність", "самостійність". Встановлено, що громадський діяч з'ясовував причини й мотиви Української революції 1917-1921 рр., описував перебіг політичних подій, розглядав її економічні, соціальні та культурні наслідки, висловлював власне ставлення щодо національно-визвольних змагань.

Ключові слова: П. Стебницький, національний дискурс, публіцистика, державність, Українська революція 1917-1921 рр.

Annotation

Petro Stebnitsky's interpretations of the Ukrainian revolution in 1917 - 1921

Demuz I.

The article deals with the analysis of P. Stebnytskyi's researches that devoted to the events of the Ukrainian Revolution in 1917-1921, and considers his works as part of the national discourse. In addition to a number of well-known works by this public figure ("The Brain of the Nation", "Nemesis", "The Logic of Life", "On the Fire", "Ukraine in the Economy of Russia", etc.), we have included researches discovered in the archive: "The Law of Evolution and the Right of the Revolution, "A terrible heritage. (Economic and financial consequences of the World War)", a draft without a name "... but a temporary Russian government...".

This research uses comparative-historical, historical-typological, historical-observational, historical- descriptive methods. In addition, a critical discourse analysis was used to analyze the journalistic heritage of P. Stebnytskyi as part of the national discourse.

It is proved that P. Stebnitsky's works are important part of the Ukrainian journalism at the beginning of the twentieth century and the period of the Ukrainian Revolution in 1917-1921. His researches have nation creating and anticolonial character. P. Stebnitsky's works promoted the separation idea of the Ukrainian nation, its right to self-determination and a its own way of developing a national culture; they have followed such concepts as "federation", "autonomy", "statehood", "independence", "independence". It was established that this public figure found out the reasons and motives of the Ukrainian Revolution in 1917-1921, described the course of political events, considered its economic, social and cultural consequences, expressing its own attitude towards national liberation struggles.

Keywords: P. Stebnytskyi, national discourse, journalism, statehood, Ukrainian revolution in 1917-1921.

Зміст

Сьогодні в українському соціумі постала нагальна необхідність дослідження життя і діяльності видатних діячів українського визвольного руху початку XX ст., вивчення історії державних установ і формувань Української революції 1917-1921 рр. Такі заходи мають сприяти популяризації історії українського державотворення та приверненні уваги до національно-визвольної боротьби українців. В умовах загострення російської пропаганди, постійної зовнішньої загрози з боку Російської федерації, важливими видаються пошуки та розуміння історичних націо- та державотворчих процесів, витоки власної національної самоідентифікації, нове прочитання та інтерпретація національно- спрямованих текстів, які сьогодні видаються особливо актуальними і сприятимуть підняттю патріотизму серед населення.

Дане дослідження актуальне в розрізі як історико-біографічних студій, історичної персоналістики, так і в контексті проголошеного Президентом України указу про відзначення у 2017 році та протягом наступних п'яти років 100-річного ювілею Української революції 1917-1921 рр. Петро Януарович Стебницький як представник українського національного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. брав активну участь у революційних подіях, займаючи ряд посад в уряді (виконував обов'язки секретаря, згодом - голови Української Національної Ради в Петрограді, одноосібного представника Центральної Ради (комісара) при Тимчасовому уряді, сенатора Адміністративного Генерального суду Державного сенату, очільника Української мирової делегації в українсько-російському переговорному процесі, міністра народної освіти та мистецтв Української держави часів П. Скоропадського), виступав як державотворець, громадський діяч, книговидавець, меценат, публіцист [детально про це див.: 3]. публіцистика стебницький українська революція

Повністю поділяємо думку А. Борця про те, що публіцистика П. Стебницького є важливою складовою української журналістики початку ХХ ст. і, власне, періоду Української революції 1917-1921 рр., що вона має яскраво виражений націотворчий та антиколоніальний характер. Твори публіциста й письменника за допомогою системи міфів, символічних ресурсів та стратегій утверджували ідею окремішності української нації, її право на самовизначення та окремий шлях розвитку національної культури. Водночас публіцистика П. Стебницького містила багато елементів імперського дискурсу, що свідчить про його значний вплив на діячів українського руху. Протягом тривалого періоду твори публіциста імпліцитно чи відкрито леґітимізували ідеї "великої Росії", "руськості" як культурної спільноти, слов'янської єдності тощо, і лише згодом стали проукраїнськими. Тому це дає підстави говорити про публіцистику П. Стебницького як складне гетерогенне явище, що відображає суперечливий зв'язок між національним та імперським дискурсами [1, с. 181].

Погляди П. Стебницького на події першої російської революції (1905-1907 рр.) частково піддавалися аналізу у працях С. Іваницької та ін., на події Української революції 1917-1921 рр. - у дисертації А. Борця. Постаті П. Стебницького в цілому наразі присвячено значний масив досліджень: публікації біографічного характеру (дослідження А. Болабольченка, окремі праці І. Демуз, І. Старовойтенко); науково- популярні та наукові видання з оцінкою ролі П. Стебницького в національно- культурному будівництві України кінця ХІХ - початку ХХ ст. (роботи Н. Зубкової, В. Піскун, І. Старовойтенко, М. Таборита); праці про книговидавничий, книгознавчий, бібліотечний та бібліографічний напрями його роботи (дослідження Т. Варави, І. Демуз, Л. Дубровіної, Н. Миронець, Г. Солоіденко, О. Степченко); праці з висвітленням політичної складової діяльності громадського діяча (розвідки Л. Фурсенко, Р. Пирога); праці з аналізом літературно-публіцистичної спадщини (напрацювання Г. Макар); роботи, присвячені зібранню, опублікуванню й аналізу епістолярної спадщини П. Стебницького (дослідження І. Демуз, Т. Демченко, Л. Кузьменко, Н. Миронець, І. Старовойтенко, О. Степченко). Більш детально з історіографією вивчення постаті громадського діяча можна ознайомитися в авторській публікації [2].

Метою статті є аналіз публіцистики П. Стебницького, присвяченої подіям Української революції 1917-1921 рр., розгляд його текстів у якості складової національного дискурсу. Зокрема, окрім ряду відомих праць громадського діяча, проаналізованих іншими дослідниками, нами долучено розвідки, виявлені в архіві: "Закон еволюції і право революції", "Страшна спадщина. (Економічно-фінансові наслідки світової війни)", чорновик праці без назви ":...Але тимчасовий російський уряд...".

Виходячи з інтерпретації, запропонованої сучасними дослідниками, Українська революція, породжена розпадом російського імперського організму, у процесі свого розвитку набула виразних самодостатніх форм, перетворившись на окреме історичне явище. Історія Української революції має всі ознаки наукової концепції: а) провідну ідею - відродження та консолідацію української нації для створення власної держави; б) історичний час - добу 1917-1921 рр.; в) провідного рушія соціального та національного прогресу - український етнос та його політичну еліту; г) систему аргументації, яка спирається на ґрунтовну історіографічну спадщину та потужну джерельну базу (архівний, археографічний, мемуарний та інший сегменти). Дана концепція базується на доведеному факті домінування в її розвитку національно- визвольного компонента, що надає їй специфічних рис [8, с. 7].

Поряд із цим відомо, що у перші місяці революційні події в Україні у свідомості сучасників (за виключенням хіба що українських самостійників) не відділялися від єдиного загальноросійського революційного потоку і, як стверджує М. Чубата, початковому періоду революції притаманні такі терміни як "революція на Україні", "революційні події на Україні", "російська революція на Україні" [9, с. 47]. Лише в липні - серпні 1917 р. у публікаціях з'явився термін "Українська революція". Розгляд публіцистики П. Стебницького дав можливість відзначити той факт, що його погляди на українське національне питання пройшли суттєву еволюцію - від етнографічного українофільства до політичного сепаратизму. Як відзначають науковці, його національна ідентичність проявилася у трьох стратегіях. У перший період, до кінця 1880-х рр., основною була стратегія субституції: його домінантна загальноруська ідентичність співіснувала з малоросійською. Під час другого періоду, до 1905 р., переважала стратегія ідентифікації: П. Стебницький, очевидно, "уявляв" українську націю й ототожнював себе з нею. Нарешті, третій період, після революції 1905 р., пов'язаний із запровадженням у Російській імперії конституціоналізму. Поява можливості легальної політичної діяльності, мережі української преси, очевидно, спричинили зміни в національній ідентичності П. Стебницького й спонукали його до активної діяльності [1, с. 102].

На нашу думку, антиколоніального спрямування публіцистика П. Стебницького набрала власне після 1917 р., коли спостерігався активний процес творення модерної української ідентичності. Характерною рисою українського національного дискурсу було його пряме протиставлення імперському. У ряді публікацій початку ХХ ст. прослідковуються такі концепти як "федерація", "автономія", "державність", "незалежність", "самостійність", хоч вони у текстовій спадщині публіциста суттєво еволюціонували й зазнали різновекторних інтерпретацій.

Зокрема, піддані аналізу такі праці П. Стебницького, які інтерпретують/ пояснюють революційні події, як: "Мозок нації" (в ній публіцист обурювався, що Петроград, "мозок держави", відмовився визнавати автономію України і водночас визнав автономію Фінляндії та незалежність Польщі. Діяч упевнений, що український народ, не дивлячись на довготривалу відсутність власної культури, зберіг "державний розум" більшою мірою, ніж панівна російська (великоруська) нація); нарис "Немезида", в якому П. Стебницький намагався з' ясувати глибинні причини більшовицького перевороту (провину за падіння Російської держави він пов'язував з уявними рисами російського народу; більшовицьку революцію описував як руїну, занепад і хаос. Одним із джерел легітимації ідеї самостійності України, проголошеної Центральною Радою, для діяча стала історія - УНР зображено як леґітимну спадкоємницю козацької республіки Б. Хмельницького, причому союз із Московською державою трактовано як добровільний крок, який виявився помилкою); стаття "Логіка життя" (присвячена аналізу російсько-українських стосунків із часу Лютневої революції до проголошення ІУ Універсалу. Автор доводить, що українці, попри несправедливе ставлення до себе з боку Тимчасового уряду та ліберальної російської громадськості, не хотіли розпаду спільної держави і стали на шлях політичного сепаратизму не з власної волі. На це їх підштовхнули несприятливі обставини. Захоплення більшовиками влади, стверджував П. Стебницький, лише ускладнило ситуацію: вони не тільки вносили хаос у Росії, але й намагалися дестабілізувати ситуацію в Україні). Отож, факт проголошення самостійності у публіцистиці П. Стебницького постає вимушеним кроком, зумовленим тогочасними політичними подіями. Окрім того, ідея державної самостійності України розкрита в праці "На пожарині", де показана розмова між Господарем, українським інтелігентом-письменником, та його гостем, Професором із Петрограда. Перша частина діалогу відбувається під вибухи канонади: більшовики обстрілюють Київ. Друга - вже за режиму П. Скоропадського. Публіцист, очевидно, ідентифікуючи себе із Господарем, категоричний у захисті ідеї самостійності. У статті "Державна мова" П. Стебницький наполягав на безальтернативності української мови як єдиної державної й відмовляв у цьому статусі російській. У серії статей "Союзні держави і Україна" діяч наголосив на необхідності інформаційної роботи, спрямованої на леґітимацію образу самостійної України серед країн Антанти; у статті "Роковини" розмірковував з приводу річниці війни між більшовицькою Росією і УНР.

Головна ідея публікації "Україна в економіці Росії", яка з'явилася 1918 р. в "Торгово-промышленной газете", що самостійність України - абсолютно природній результат багатовікової імперської політики щодо українців. Перераховуючи традиційний перелік кривд, спричинених українцям росіянами, публіцист детально розглядав економічні стосунки між двома країнами, описуючи їх як класичні стосунки "колонізатор-колонізований". Хоча П. Стебницький одразу уточнював, що Росія свідомо не трактувала Україну як колонію, та все ж результат такої "несвідомої" політики призвів до відцентрових тенденцій. Для підтвердження своєї тези він наводить приклад Великобританії та Сполучених Штатів Америки, де за нібито єдиного культурного простору народився політичний сепаратизм. Таким чином, до попередніх чинників легітимації української самостійності додався ще один - економічний.

Нариси та фейлетони П. Стебницького "Був собі Сашка", "Німфа Егерія", "Осінні хмари", "Феклина віра", "Понад силу", "Шпаченків баланс" у межах національного контрдискурсу заперечували претензії імперського дискурсу на універсальність.

Із приходом до влади Директорії, а пізніше захопленням Києва Добровольчою армією генерала А. Денікіна, концепти "державність" і "самостійність" та "федерація" й "автономія" знову змінюють своє значення. Так, у статті "Державний іспит" П. Стебницький, хоч і вкотре виправдовує українську самостійність, проголошену 1917 року, змушений визнати поразку ідеї державності. Ані серед еліти, в якій переважали партійність та доктринерство, ані серед мас, які спокусили більшовицькі гасла, не було необхідного рівня національної свідомості, писав публіцист. Через це українці не склали іспит на державність. Розчарування від діяльності Центральної Ради, а пізніше й Директорії також уплинули на сприйняття публіцистом ідеї державності. У фейлетоні "Ліс рубають..." вона чи не вперше постає в іронічному, а не пафосно- піднесеному світлі [детально про це див.: 1, с. 77-86].

У творах П. Стебницького, написаних після 1920 р., політичних концептів немає, що зумовлено, на нашу думку, рядом причин: остаточною зневірою діяча в наслідках революції, його арештом, скрутним матеріальним становищем і, нарешті, старістю та хворобами. У листі до Є. Чикаленка у 1922 р. П. Стебницький писав: ":...ми тут, коли і дужі фізично, то хворі морально і нервово. Щодо мене особисто, то я багато перетерпів за ці роки і підупав сильно духом і тілом.. Тим часом і сили гаснуть. Сильно я постарів за цей час.... Ви може скажете, що віддавна пам'ятаєте мої неврастеничні настрої і песимистичні листи. Еге. дак тоді ж усе ще було напереді, в мріях і надіях, шлях перед нами був довгий і час від часу можна було, зібравши сили, розігнатись та й підбігти. А тепер і шлях той уже позаду, а нового зовсім не видко, і чоботи стоптані до голої підошви. Наче сто літ за цей час минуло." [7].

У працях-рукописах "Закон еволюції і право революції", "Страшна спадщина. (Економічно-фінансові наслідки світової війни)", "Але тимчасовий російський уряд" висвітлюється ставлення діяча до Української революції 1917-1921 рр., причини, закономірності та наслідки її протікання. Зокрема, у публікації "Закон еволюції і право революції" П. Стебницький виступив прихильником еволюційного шляху розвитку суспільства, зазначаючи: "чи варт було ці терпіння викликати і чи не краще було миритись із гратами старої, теплої й привичної тюрми, ніж зробитись вільною іграшкою бурхливих стихій і мати в перспективі громадські ідеали кам'яної доби. Чи не пора врешті революції спинитись на своїм роздоріжжі з недосягнутою метою і довірити свої завдання еволюційному розвиткові державних і громадських відносин" [5, арк. 2, 3]. З цих рядків стає зрозумілим розчарування громадського діяча результатами революції в Україні. Проте, слідуючи закономірностям розвитку цивілізації і суспільства, революційний вибух був неминучим: "Революція не могла не виникнути, бо занадто багато в Росії зібралось вибухового матеріалу в останній степені свого напруження. Вона мусила прибрати форми соціального перевороту, бо подіями опанувала стихія народних мас, що живе мріями перебудови соціального ладу" [5, арк. 2]. На думку П. Стебницького, чергування еволюційного і революційного способів розвитку людства - природний процес. Революційні події - "законний і логічний витвір соціальної історії Росії, сполученої за впливами загального ходу соціальних процесів людства" [5, арк. 5].

Лютнева революція 1917 р. і зумовлена нею громадянська війна, "внутрішня, хатня війна", як її називав П. Стебницький, призвела до тяжких економічних наслідків: "з переходом заводів та фабрик до рук робітників та місцевих комуністичних організацій, машини і всяке фабрично-заводське знаряддя швидко втрачали на своїй цінності... робітники зовсім покидали свою працю. загибель великого числа залізничного знаряддя, яке по-части було попсоване і знищене військовими подіями, а по-части перейшло, як військова здобич, за межі України", "знищення старих запасів сирівцю та виробу, втрати працездатності великого числа робітників і зменшення продукції в усіх галузях сільського господарства та промисловості. Катастрофічний упадок вартості грошей і відповідно колосальний зріст цін на працю, продукти і вироби" [6, арк. 7, 8, 11]. Громадський діяч відмічав складне фінансове становище України під час революції та громадянської війни, її заборгованість перед іншими державами, знецінення грошової одиниці, ріст цін тощо: "але хоч революція і дала Україні ніби свою осібну державність, але через невпинні розрухи і безконечну зміну влад ніяке фінансове господарство не могло тут ні виробитись ні вдержатись. Нема досі у нас ні сталого бюджету, ні певної системи державних прибутків, а хронічний упадок вартості грошей призвів до того, що єдиним для всякої влади джерелом засобів на біжучі витрати адміністративного апарату України та на самі пекучі потреби державного життя - весь час був випуск або дозвіл тих чи інших кредитових знаків, коли не говорити про згадану вище систему реквізицій натурою. Отже, фінансове становище України можна характеризувати хіба цифрами її державного боргу, який невпинно виростає в усяких валютах, що чергуються в своїм обігу на українській території" [6, арк. 11]. П. Стебницький акцентує увагу й на інших проявах економічного дисбалансу в країні: голод, поширення хвороб, санітарна дезорганізація, занепад товарного ринку, відсутність транспортного зв'язку, сталої твердої валюти, розквіт примітивних форм товарообміну та спекуляція. Діяч вбачає негативний вплив революційних подій на сферу культури: "Коли повну перевагу в громадськім житті взяли матеріальні чинники в формі самої грубої боротьби за хліб, за існування, то трудно було ждати нормального поступу від науки та освіти. Кадри української інтелігенції за часи війни та революції сильно порідшали, а непевність політичної ситуації вибивала ґрунт з-під ніг культурних робітників України. Особливо тяжко відбились політичні обставини на шкільній справі, яка при перемінах влад раз-у-раз була об'єктом суперечливих реформ та експериментів, що не давали школі нормально провадити свою працю" [6, арк. 15].

Поряд із цим, на думку П. Стебницького, революція в Україні стала каталізатором багатьох позитивних культурних змін: "зняла пута з національної культури на Україні, надала українській школі національний дух і обличчя, якого вже не могли знищити короткочасні наскоки на Україну ворожих українській культурі елементів. В перші роки революції напружена праця інтелігентних сил України, в відповідь на нові потреби часу, дала цінні культурні здобутки в велетенській продукції української книжки.

Не можуть зникнути без сліду придбання української культури за революційні роки, - всі ці академії, університети, інститути, середні та нижчі школи. Виросте виховане в національній школі нове покоління української інтелігенції і своєю працею нарешті визволить рідний край від руїни і загибелі. Тяжкі труди і довгі роки на це потрібні, але велика сила в освіті й науці, і з їх запомогою ще зможе Україна полагодити своє економічне життя й відновити нормальне функціонування свого господарства. Одна тільки умова для того необхідна - це припинення внутрішньої, хатньої війни, бо це вона все більше роз'ятрює болючі рани, якими наділила нашу землю велика світова війна" [6, арк. 15, 16].

Хід Української революції 1917-1921 рр. детально висвітлений П. Стебницьким у чернетці статті, знайденій в Інституті рукопису НБУВ. Вважаємо за доречне подати її текст повністю, зберігши стиль автора (стаття без початку і закінчення) [4].

...Але тимчасовий російський уряд не звертав уваги на ці домагання і навіть не діймав віри тому, що це справді бажання широких народніх верств, а не якоїсь купки політичних агітаторів. В народну школу, правда, українську мову було допущено, всі ж інші бажання українців були відкинуті урядом, як не слушні. Тоді Центральна рада прислала до Петрограду своїх представників, які докладно доводили урядові необхідність заведення на Вкраїні іншого ладу, що відповідав би народним бажанням. Коли ж і цій делегації не пощастило добитись, щоб уряд уважним і прихильним оком глянув на українську справу, то Центральна рада мусила сама взятись за упорядкування пекучих питань українського життя. Своїм першим універсалом (10 червня 1917 р.) Центральна рада оголосила автономію України і обрала Генеральний секретаріат, що мав бути колегіальним органом краєвої влади. Аж тоді російський уряд побачив свою помилку і згодився признати Центральну раду і Генеральний секретаріат, але тільки для 5 українських губерній (без Харківщини, Херсонщини й Катеринославщини) і то з значними обмеженнями в правах: без справ військових, поштових, залізничних, судових і продовольчих. Та й в цих рамцях уряд не поспішав ся передати Генеральному секретаріатові належні уповноваження, - гальмуючи тим всю справу заведення автономного ладу на Вкраїні.

VIII.

Тим часом загальне становище в Росії, що далі, все гіршало. Всі спроби Тимчасового уряду вдержати в війську і громадянстві войовничий настрій були ні до чого: військо або тікало від ворога, одкриваючи йому дорогу до дальшого наступу, або само мирилось на фронті з німцями, виявляючи рішучу нехіть до продовження війни. Інтереси держави втратили всяку вагу для народних мас. Серед війська, робітників і селянства ширились думки про потребу повного перестрою всіх суспільних відносин і переходу влади від заможних верств громадянства до трудового народу - пролетаріату. Сила Тимчасового уряду підупадала, а натомість зростав вплив утвореної при самім початку революції пролетарської організації "совіту", тобто ради робітничих і солдатських депутатів, до якої потім прилучились і депутати від селянства. Російська революція наочно перетворювалась із політичної в соціальну, - і то самого крайнього напрямку. Над усім життям поволі запанували темні маси робітництва і солдатства. Не вважаючи на проголошення Росії республікою, державний лад невпинно розсипався під наступом внутрішньої хвороби, - яка вела за собою руїну і анархію.

На Вкраїні поки що було спокійно. Народ вірив, що його представники в Центральній раді не забудуть про його інтереси і доб'ються від російського уряду змоги вирішити всі пекучі справи народнього життя, - а найперше справу земельну, - згідно з місцевими умовами і народними потребами. Але українське правительство бачило, що на Тимчасовий уряд, як і переш, нема чого покладати надії, а поки відбудуться Всеросійські установчі збори, до котрих ніби почав готовитись уряд, то загальний розрух, як пошесть, проточиться і в українські межі. Не було певної надії і на те, що всеросійські збори зрозуміють конечну необхідність зробити з російської держави федеративну республіку, де кожна країна і кожний народ могли-б порядкувати своїми справами по своїм потребам і законам. Щоб підготовити думки російської людності до такого переконання, український уряд скликав у Києві численний з'їзд народів Росії, на якому були однодумно прийняті федеративні резолюції. Далі, Центральна рада постановила скликати українські установчі збори, на яких людність України могла б ще перед всеросійськими зборами обміркувати основи того ладу, якого вона бажає на своїй землі. Звістка про цю постанову перелякала російський уряд, котрий, не добачаючи того, що робилось поблизу нього, пильно стежив за справами України, боячись українського сепаратизму, - тобто нахилу до відділення від Росії. Почалося слідство з приводу бажання України мати свої окремі установчі збори. Але тут вибухло в Петрограді повстання крайньої пролетарської партії - большевиків, вона захопила владу і завела скрізь по Росії новий лад, в якім вся сила і право належали тільки незаможним верствам, організованим в великі і малі місцеві "совіти" (25 жовтня 1917 р.). Поруч з тим новий пролетарський уряд оголосив народам Росії право на самовизначення, хоч би до повного відділення і збудування власної держави (3 листопада 1917 р.).

Зв'язки України з російською державністю, таким чином, були остаточно порушені. Центральна рада визнала, що вона повинна, не гаючись, взяти в свої руки владу на всій українській території. Третім універсалом (7 листопада 1917 р.) Центральна рада оголосила Україну народною республікою, але не покидала думки про можливість і потребу федеративного зв'язку з іншими країнами Росії, котрі тим часом, як і Україна, заявили про своє самовизначення і організували свою місцеву владу. Вважаючи на необхідність в близькім часі так або інакше розв'язати спільними силами справу участі в світовій війні, українське правительство спробувало завести в цій справі розмови з новою "світською" владою Росії та з урядами земель, що відокремились від цієї влади, як от Донщина, Кубань, Грузія, Сибір тощо. Але і ця спроба зосталась без наслідків. Світський уряд, не вважаючи на свою декларацію про волю народів, виступав як всеросійська влада і не хотів визнавати ніяких відокремлених земель, де ще нема світського ладу. Порозумівшись з центральними державами, світський уряд послав своїх представників до Берестя і розпочав там від імені цілої Росії переговори про сепаратний мир, а поруч з тим повів внутрішню війну проти урядів Донщини, Кубані та інших нових республік на російській території. На Вкраїні большевики почали сильну агітацію проти Центральної ради та за передачу влади, на російський зразок, робітницьким, солдатським і селянським совітам.

Україна силкувалась зберегти у себе спокій. На скликаному в Київі большевиками всеукраїнському з'їзді робітницько-солдатських і селянських рад виявилась величезна перевага селянства, котре висловилось проти світського ладу і за Центральну раду. Центральна рада, боячись, що в мирових переговорах в Бересті терпітимуть українські інтереси, постановила послати туди окреме представництво Української республіки і порозумітись з центральними державами незалежно від совітської Росії. Тим часом світська влада вислала проти України своє військо, яке, руйнуючи по дорозі край, наблизилось в початку січня 1918 р. до Київа. Тоді Центральна рада четвертим універсалом (10 січня 1918 р.) проголосила Україну самостійною і незалежною державою. Поки в Бересті провадились переговори української делегації з представництвом центральних держав, світське військо обложило Київ. В українськім війську почався розрух; большевицька пошесть, через агітацію, перекинулась і в українські народні маси; військова сила у українського уряду поволі підупадала і не могла вистояти проти большевиків. В той самий день, коли в Бересті було підписано мировий договір Української Народної республіки з центральними державами, большевицьке військо вступило в Київ, а Центральна рада з міністрами мусила податись до Житомиру (26 січня 1918 р.).

ІХ. Боротьба за українську державність.

Становище українського уряду було дуже трудне. Не маючи підпори в своїм війську, Центральна рада, через своїх представників у Бересті, просила військової допомоги у Германії та Австрії. Німецькі та австрійські ватаги рушили на Вкраїну, вибили большевиків з Київа і примусили їх взагалі забратись з України. В Бересті представники світської Росії підписали договір, котрий накладав на світську владу обов'язок визнати українську незалежність, замиритись з Україною і не агітувати проти українського уряду. Центральна рада вернулась до Київа. Охорона порядку на Вкраїні перейшла в руки німецького військового командування. Знов відновилась робота по упорядкуванню найважливіших справ державного життя. Але всеросійський розрух зробив своє діло, і провадити державне будівництво на Вкраїні було дуже складною справою. Щоб запобігти селянській земельній нужді та щоб не дати селянам причини завидувати порядкам світської Росії, - де землю було одразу забрано від панів, Центральна рада ще перед вступом большевиків у Київ оголосила закон про соціалізацію землі. Сільські комітети почали порядкувати панською землею та ділити панське майно. Під той закон підійшли і дрібні земельні власники, - заможні селяни, козаки тощо. Пішло велике ремствування серед панів та дрібних власників через той земельний закон. Взагалі в Центральній раді переважали ліві (соціалістичні) партії і через те свою законодатну роботу Центральна рада вела не оглядаючись на інтереси заможних верств. Отже поміщики з дрібними землевласниками та капіталісти-промисловці змовились з німецькою військової владою, щоб припинити роботу Центральної ради і вернутись до старих порядків. Німці на те охоче пристали, бо боялись, що через порушення старих прав на землю піде в країні безладдя, не буде кому ту землю обробляти і не вистачить хліба на вивіз до Німеччини, яка сподівалась, що український хліб дасть їй змогу врешті подолати своїх ворогів - французів та англійців з їхніми союзниками. От в кінці квітня 1918 р. німці розігнали Центральну раду, арештували деяких міністрів, а пани і дрібні землевласники зібрали з'їзд, на якому було обрано генерала Скоропадського на гетьмана всієї України.

Гетьманська влада скасувала земельний закон Центральної ради, а німецькі та гетьманські військові ватаги почали правити з селян панські збитки та тяжко карати всіх, хто брав участь в поділі панського добра. По селах пішов великий заколот. То там, то там селяни піднімали повстання. Німці та гетьманська міліція придушували ті вибухи і жорстоко карали винуватих, але повстання знов вибухали в іншому місці. Все своє порядкування гетьманський уряд вів на зразок старого російського ладу, з запомогою всякого державного насильства, - трусів, арештів, в'язниць. Йому в цім ретельно допомагало німецьке військове командування.

З зверхнього боку українська державність начебто стала на твердий ґрунт. Хоч Україну було переіменовано з Народної республіки просто в українську "державу", проте гетьман і його міністри ніби обстоювали незалежність цеї держави і її окремішність від Росії. Але незалежність ця на ділі була непевна, бо велику силу в гетьманськім уряді мали німці. Що ж до Росії, то з світською владою кілька місяців велись мирові переговори, щоб уже остаточно вирішити, на яких умовах має скластись розмежування між Великоросією та Україною, але через очевидну нехіть большевиків до згоди переговори ті ні до чого не доводили і не вияснили навіть, де саме буде йти державна межа України. А як поруч з тими переговорами большевики не переставали агітувати проти української державності, насилати свої ватаги та нищити і грабувати північні українські землі, то гетьманський уряд врешті припинив ті переговори і відпровадив світську делегацію з Київа до Москви.

Тим часом і в самім гетьманськім правительстві ширились настрої ворожі українській державності. До Київа перебралось з Росії, тікаючи від большевицьких порядків, багато росіян-чиновників та просто заможних людей. Вони позаймали в гетьманськім уряді високі посади і хоч про людське око служили ніби українській державі, але на ділі не дбали про її інтереси, нехтували навіть українською мовою і марили про те, щоб скоріше знов настала єдина Росія з старим ладом. На перешкоді цим мріям стояли большевики, - і от гетьманське правительство почало думати про війну проти світської влади, сподіваючись на підмогу донських козаків та росіян-добровольців, що весь час бились з большевиками в східних країнах Росії. Про внутрішній лад, про кращі порядки на Вкраїні уряд мало думав і навіть земельну справу все одкладав на потім.

А велика війна тим часом повернулась не на користь центральним державам. Військова і технічна підмога, яку Франція та Англія дістали від Америки, перемогла німецьку силу. Спільники німців - болгари, австріяки та румуни - перші почали просити миру. В німецькім війську почався такий самий розрух, як було в Росії. В самій Германії вибухла врешті революція. Німці мусили згодитись на тимчасовий мир на таких умовах, яких схотіли переможці. Те німецьке військо, що пробувало на Вкраїні, почало лаштуватись додому. Україна позбувалась таким чином спільників, котрі хоч і сильно покористувались українським хлібом та іншим добром, але ж були в пригоді як військова сила. Про те, як до України поставляться держави Антанти (себто "угоди", - так звались Франція і Англія з спільними їм державами), поки що було невідомо, але скоріше треба було сподіватись неприхильності, бо ці держави мали інтерес відновити цілу Росію, як свою спільницю, що дуже багато завинила їм під час війни. До того ж на Вкраїну в державах Антанти дивились скоса, бо не знаючи історії українського національного руху, думали, що українську державу утворили німці на свою користь, а на шкоду Антанті.

Гетьманський уряд, щоб зберегти своє становище, надумав рішуче повернути свою політику в напрямі приємнім для Антанти. Про українську державність покинули говорити, а проголосили федерацію з Росією, яку ще треба було одвоювати від большевиків. Військові справи були передані російським генералам, які почали мобілізувати українську людність, - переважно інтелігенцію, - на похід проти світської влади. В Київі одверто запанували росіяни, і українська національна справа очевидячки віддавалась на поталу тим самим хижацьким силам, що на протязі трьохсот літ смоктали з України соки на користь російської влади.

В оборону рідного краю тоді виступив Український національний союз. Цей союз склався з початку гетьманщини. В нього ввійшли представники всіх поступових українських партій, селянської спілки, кооперативів, земств, професійних союзів тощо. Він мав по всій Україні свої філії і здобув чималий авторитет серед громадянства. Весь час гетьманського порядкування національний союз силкувався вплинути на гетьманську політику, щоб зробити її більш національною і демократичною, але ці заходи не мали успіху. Коли настала, з перемогою Антанти, переміна політичної ситуації, національний союз порішив скликати український національний конгрес, який мав-би посвідчити перед Європою, що українська нація має всі права на самостійну і незалежну державу. Замість того, щоб порозумітись з Національним союзом і виступити на конгресі спільно з українським громадянством, гетьманський уряд заборонив скликання конгресу. Тоді національний союз порішив підняти проти гетьмана народне повстання і обрав, як вищий орган влади на Вкраїні, Директорію, на чолі котрої стали Винниченко і Петлюра. Повстання викликало серед селянства велике співчуття. За кілька тижнів Петлюра зібрав і упорядкував численне військо, обложив Київ і 15 грудня 1918 р. гетьманську владу було скасовано. Україна знов зробилась Народною республікою, з Директорією на чолі.

Таким чином, доведено, що публіцистика П. Стебницького мала яскраво виражений націо-, державотворчий та антиколоніальний характер. Громадський діяч з'ясовував причини й мотиви Української революції 1917-1921 рр., описував перебіг політичних подій, розглядав її економічні, соціальні та культурні наслідки, висловлював власне ставлення щодо національно-визвольних змагань. Переломним моментом світосприйняття "старої" інтелігенції стала Лютнева революція і прихід до влади більшовиків, розв'язання ними війни з УНР, ІУ Універсал, яким проголошено незалежність України. Погляди П. Стебницького на зазначені події виявилися доволі неоднозначними, що яскраво засвідчує його публіцистика. Проблема державності у творчості діяча стала ключовою. І якщо у публіцистичних творах П. Стебницького до революційних подій 1917 р. переважали політичні концепти "федерація" та "автономія", то після згаданих подій і, особливо, проголошення незалежної України концепт "самостійність" вийшов на перший план, хоч і ненадовго. За режиму Директорії значення концепту "державність" послабилося внаслідок розчарування діями українських лідерів. Через відсутність в українському науково-публіцистичному дискурсі теоретичного обґрунтування ідей самостійності П. Стебницький легітимізував концепт, по-перше, історичними подіями, по-друге, економічною доцільністю.

Джерела та література

1. Борець А.А. Публіцистика Петра Стебницького: проблема держави та нації: дис.... канд. наук із соц. комунікацій: спец.: 27.00.04. Київ, 2012. 214 с.

2. Демуз І. Постать Петра Стебницького (1862-1923 рр.) в історіографічних рефлексіях // Схід: аналітично-інформаційний журнал. № 7 (139), жовтень-листопад 2015. Серія "Історичні науки". С. 7-15.

3. Демуз І. Участь Петра Стебницького в подіях Української революції 1917-1921 рр. // Українська біографістика. 2017. Вип. 15. С. 212-231.

4. Інститут рукопису НБУВ. Ф. 244. Од. зб. 1. Стебницький П.Я. [поч.: "Але тимчасовий російський уряд..."]. Б/д. [1918 рр.]. 11 арк.

5. Інститут рукопису НБУВ. Ф. 244. Од. зб. 11. Стебницький П.Я. Закон еволюції і право революції. [Стаття. 1917-1918 рр.]. 5 арк.

6. Інститут рукопису НБУВ. Ф. 244. Од. зб. 32. Стебницький П.Я. Страшна спадщина. (Економічно-фінансові наслідки світової війни). [Стаття. 1920-ті роки]. Без кінця. Чернетка. 16 арк.

7. Лист П. Стебницького до Є. Чикаленка від 10 серпня 1922 р. // Є. Чикаленко і П. Стебницький. Листування. 1901-1922 роки / упорядкув.: Н. Миронець, І. Старовойтенко, О. Степченко; вступ. ст.: Н. Миронець, І. Старовойтенко. Київ: Темпора, 2008. С. 518-519.

8. Нариси історії Української революції 1917-1921 років. Київ: Наукова думка, 2011. Кн. 1. 390 с.

9. Чубата М.В. "Українська революція 1917-1921 рр." в історико-правових дослідженнях: термін, сутність явища, хронологічні межі // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2013. № 6-3. Т. 1. С. 47-49.

References:

1. Borets A.A. Publitsystyka Petra Stebnytskoho: problema derzhavy ta natsiyi [P. Stebnytskyi's publicism: state and nation problem]: dys.... kand. nauk iz sots. komunikatsiy: spets.: 27.00.04. Kyyiv, 2012. 214 p.

2. Demuz I. Postat Petra Stebnytskoho (1862-1923 rr.) v istoriohrafichnykh refleksiyakh [P. Stebnytskyi (1862-1923 рр.) in the historiographical reflections]. Skhid: analitychno-informatsiynyy zhurnal, № 7 (139), zhovten-lystopad 2015, Seriya "Istorychni nauky", pp. 7-15.

3. Demuz I. Uchast Petra Stebnytskoho v podiyakh Ukrayinskoyi revolyutsiyi 1917-1921 rr. [P. Stebnytskyi's participation in the Ukrainian revolution in 1917-1921]. Ukrayinska biohrafistyka, 2017, Vol. 15, pp. 212-231.

4. Instytut rukopysu NBUV. F. 244. od. zb. 1. Stebnytskyy P. Ya. [poch.: "Ale tymchasovyy rosiyskyy uryad..."] [beginning: "But the provisional Russian government..."]. B/d. [1918 rr.]. 11 ark.

5. Instytut rukopysu NBUV. F. 244. Od. zb. 11. Stebnytskyy P. Ya. Zakon evolyutsiyi i pravo revolyutsiyi [The law of evolution and the right of revolution]. [Stattya. 1917-1918 rr.]. 5 ark.

6. Instytut rukopysu NBUV. F. 244. Od. zb. 32. Stebnytskyy P. Ya. Strashna spadshchyna. (Ekonomichno-finansovi naslidky svitovoyi viyny) [A terrible heritage. (Economic and financial consequences of World War II)]. [Stattya. 1920-ti roky]. Bez kintsya. Chernetka. 16 ark.

7. Lyst P Stebnytskoho do Ye. Chykalenka vid 10 serpnya 1922 r [Petro Stebnytskyi's letter to E. Chykalenko dated back to August 10, 1922]. Ye. Chykalenko i P Stebnytskyy. Lystuvannya. 1901-1922 roky [E. Chykalenko and P. Stebnytskyi. Correspondance. 1901-1922]/ uporyadkuv.: N. Myronets, I. Starovoytenko, O. Stepchenko; vstup. st.: N. Myronets, I. Starovoytenko. Kyyiv: Tempora, 2008, pp. 518-519.

8. Narysy istoriyi Ukrayinskoyi revolyutsiyi 1917-1921 rokiv [Essays on the history of the Ukrainian Revolution of 1917-1921]. Kyyiv: Naukova dumka, 2011, Kn. 1, 390 p.

9. Chubata M.V. "Ukrayinska revolyutsiya 1917-1921 rr." v i story ko-pravovykh doslidzhennyakh: termin, sutnist yavyshcha, khronolohichni mezhi ["Ukrainian Revolution 1917-1921" in historical and legal studies: the term, essence of the phenomenon, chronological boundaries]. Naukovyy visnyk Mizhnarodnoho humanitarnoho universytetu, Ser.: Yurysprudentsiya, 2013, № 6-3, T. 1, pp. 47-49.

Размещено на Allbest.ru