Ґенеза жіночої субкультури та її віддзеркалення в універсальній і спеціалізованій пресі (історія та сучасність)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ґенеза жіночої субкультури та її віддзеркалення в універсальній і спеціалізованій пресі (історія та сучасність)

Вступ. Актуальність теми дослідження полягає в тому, що проблема ґендеру викликає постійний інтерес з боку дослідників різних наукових шкіл. Боротьба за усунення жіночої дискримінації в суспільстві нерозривно пов'язана з підвищенням освітнього рівня всіх верств соціуму, приверненням публічної уваги в ЗМІ всіх видів і типів до питань ґендерної нерівності, вихованням масової аудиторії в дусі загальнолюдських цінностей, громадянських прав і свобод. Особлива роль у цих процесах відводиться спеціалізованим виданням і програмам, зокрема жіночим журналам.

Цю та суміжну теми досліджували науковці: з України - М. Богачевська-Хом'як, А. Волобуєва, М. Гавришко, С. Кость, Л. Мукомела, Н. Остапенко, О. Пода, Н. Сидоренко, Т. Старченко, з Росії - Н. Ажгіхіна, В. Боннер-Смеюха, Л. Вартанова, А. Жукова, І. Костикова, О. Минаєва, Р. Ямпольська, з Білорусі - Н. Кулинка, з Великобританії - М. Фергюсон, із США - Х. Деймон-Мур, М. Култхард та ін. Однак дослідження цих та інших науковців не розглядали комплексно роль і місце жіночих журналів у соціальному поступі людства на основі їх взаємодії з інституціональними структурами суспільства.

Мета статті - з'ясувати ґенезу жіночої субкультури в соціально-духовно-ментальній еволюції людства, що прагне ідентифікації через феміністський рух і ЗМІ. Із поставленої мети випливають такі завдання:

1) установити зв'язок між поширенням освіти, появою періодичної преси, виникненням читацької аудиторії та утворенням ґендерного дискурсу;

2) установити зв'язок між розвитком радіомовлення, телебачення та Інтернету на тлі процесів денацифікації, дефашизації, декомунізації, краху світової колоніальної системи та гарантійним отриманням жінками медіатекстів зі своєї інформаційної «ніші».

Методи дослідження. У дослідженні використовувалися такі методи: метод спостереження (простого, систематичного, журналістського, наукового), а також метод аналізу, що спирається на: 1) філософське знання, що відображає загальні закономірності природи та соціуму; 2) знання про людину та суспільство, накопичені історією, психологією, соціологією, соціальною психологією, політекономією, правом, етикою - ключовими дисциплінами щодо розширення кругозору та збагачення ерудиції; 3) знання, надбані конкретними науковими дисциплінами, що відіграють для журналістів роль методів спеціалізації (те, що називається галузевою журналістикою: сільськогосподарською, екологічною, спортивною та ін.), дали змогу одержати безпосереднє знання про генезу жіночої субкультури в соціально-духовно-ментальній еволюції людства, яка в процесі розвитку оформилася у феміністський рух, жіноче питання в універсальних ЗМІ та власне жіночі мас - медіа. Методи індукції та дедукції, аналогій, порівняння, коментування, зіставлення, протиставлення, синтезу наукової інформації дали змогу доповнити дані простого спостереження.

Результати й обговорення. Зародки культури (навіть у найпримітивніших її формах) людей первісних суспільств неминуче несли в собі елементи субкультур, що дуже швидко поділилися за статевими та віковими ознаками. Уже звідтоді дві сформовані відповідно до потреб свого часу субкультури - чоловіча та жіноча - почали відігравати ключову роль у процесі соціалізації. Це оформилося в організації людських спільнот, які залежно від домінантної ролі чоловіків або жінок прийнято називати патріархатними або матріархатними. Як правило, переважали перші за рахунок більшої м'язової сили, що забезпечувало добування їжі та захист від ворогів як важливих чинників виживання та самозбереження.

Подібний розподіл соціальних ролей закріплювався упродовж тисячоліть і міцно ввійшов до світогляду та світосприйняття багатьох людських поколінь. Із цього приводу дослідник біблійних текстів Г. Прутцков зауважує, що Бог, створюючи жінку, замислив не лише рівноправність стосунків між нею та чоловіком, а й їхнє взаємодоповнення, а відтак - необхідність одне одному. Про це йдеться у Книзі Буття, що Бог вирішив, що не добре бути чоловікові самому й створив помічника, відповідного йому (Бут. 2: 18). Однак після гріхопадіння ідеальні, гармонійні стосунки, що існували між жінкою та чоловіком, розладилися.

Проте, на думку вченого, уважне прочитання старозавітних книг показує, що якщо жінка і не займає в суспільстві становища, рівного чоловічому, то лише тому, що їй відведена своя, особлива роль: «У всіх книгах Старого Заповіту неодноразово йдеться про роль і духовне становище жінок, що є різким протиставленням культурам сусідніх із давнім Ізраїлем держав, у яких перше місце займали чоловіки. Так, за законом Мойсея жертви могли приноситись як провина перед Богом: якщо вона грішила, то сама за себе й часом навіть не повідомляючи про це своєму чоловікові, приносила жертву за гріх. А в ті часи серед оточуючих іудеїв народів жертвоприношення завжди здійснювалися винятково чоловіками, зокрема і за своїх дружин.

У законі Мойсея, на відміну від законів усіх інших народів, не існувало постанов, які вочевидь були б спрямовані проти жінок. За старозавітним законом подружні зв'язки могли бути розірвані лише після складання спеціального розлучного листа, до того ж написаного винятково з причин зради. Серед оточуючих Ізраїль народів (у тому числі й Греції) чоловік міг у будь-який час кинути дружин, навіть з новонародженою дитиною. У Старому Завіті дуже часто зустрічаються розповіді про видатних жінок, таких як Есфір, Дебора, Маріам, Ребекка та ін. На прикладі цих та інших старозавітних жінок можуть багато чого навчитися не лише жінки, а й чоловіки всіх часів і народів [1, с. 356-357].

Незважаючи на показані елементи позитиву, щойно процитований Г. Прутцков наостанок зауважує, що, усе ж, священиками були винятково чоловіки, які уособлювали собою Бога.

Подібне закріплення соціальних ролей жінки та чоловіка було законсервоване на багато століть фактично в усіх суспільствах, де церква (неважливо якої конфесії) відігравала домінантну роль. І лише зародження в Середньовіччі ринкових відносин, що, з одного боку, закріпили в соціумі майнове розшарування, а з іншого - заперечували ґендерну нерівність через потребу освічених працівників у всіх сферах життя, упродовж XIII-XVII ст. поклало початок активізації процесів усування жіночої дискримінації в суспільстві.

Роздуми про тогочасне становище жінок у середньовічній Європі містилися в листуванні видатних європейських гуманістів. Ґендерний дискурс посилився після виникнення на континенті густої мережі коледжів та університетів, чиї навчальні дисципліни сприяли науковій акумуляції академічних знань у тій чи іншій сфері людського знання.

Чітко визначений зв'язок між поширенням освіти, появою періодичних газет і журналів, а також виникненням зацікавленої читацької аудиторії окреслений у дослідженні професорів О.К. Мелещенка та Б. І. Чернякова. Вони, зокрема, відзначають: «Умови виникнення перших європейських журналів в першу чергу визначалися створенням у XVII ст. інтелектуального середовища, яке увійшло в історію під назвою «La Republique des Lettres» («Республіка листувальників»). Це поняття відобразило нову форму спілкування європейських просвітників, орієнтованих на антисхоластичні методи пізнання. Це свого роду інтернаціональне «братство літераторів», об'єднаних завданням пошуку істини в «невидимі коледжі», вільні від теологічних догм. Окрім особистих зустрічей, члени «La Republique des Lettres» потребували наукового листування, без якого важко уявити духовне життя Європи цього періоду. Листування це було іншого ґатунку, ніж епістолярна спадщина античності, середньовіччя чи Ренесансу. Справа в тому, що кожний, хто прагнув знання, повинен був орієнтуватися тепер не на засновника того чи іншого вчення та його інтерпретаторів (тобто не на готове знання), а на самого себе та своїх однодумців, які б усі разом брали рівну участь у формуванні нового знання. Почали створюватися наукові товариства, здатні до залучення та акумулювання коштів на видання (у тому числі і періодичні).

Особливість перших європейських журналів - переважно наукова орієнтація. Наукове листування залучило до комунікації велику кількість учасників. Інформаційно-пропагандистські можливості періодичного видання були незмірно вищими» [2, с. 160-161].

Проте розпоряджатися власною долею, вириватися з родинного кола міг лише вузький прошарок жіночої вищої знаті (користування майном, розлучення в суді тощо); менш знатні жінки могли заробляти на життя літературною працею, перекладами, гувернерством тощо. Однак вони (не кажучи про вже зовсім безправних представниць нижчих верств тодішнього соціуму) не мали прав у шлюбі, виборному процесі та інших важливих актах, що безпосередньо впливали на життєвий шлях жіночої статі. Часто у таких представниць не вистачало коштів для здобуття вищої або принаймні початкової освіти. Зрозуміло, що за таких умов не могло бути й мови про періодичні видання, які бодай побіжно торкалися б жіночого питання.

Вік Просвітництва загалом (особливо його друга половина, що ознаменувалася революціями в Америці та Франції) закладав ґрунт для покращання долі й статусу жінок у тодішньому слабко демократичному патріархатному суспільстві. Це відобразилося в появі в Англії одного з перших більш-менш довготривалих спеціалізованих журналів «Ladies Mercury» («Дамський Меркурій», 1693 р., Лондон), а також досить густої, як на ті часи, просвітницької мережі так званих «жінок-вісників». Ось що зауважується з цього приводу в одній із наукових праць: «Як зазначалося в першому його номері [цього журналу «Ladies Mercury»], він був створений для задоволення потреб та інтересів британських жінок. Згодом з'являлися й інші журнали, але вони не витримували випробування часом і зникали. Майже 200 р. жіночі журнали в Англії не могли міцно утвердитися та стабільно видаватися. нерідко засновані журнали припиняли своє існування після виходу лише кількох номерів. Це було викликано низькою якістю матеріалів, що публікувалися, та порівняно високою вартістю номера.

На межі XVII-XVIII ст. поширювач друкованої продукції стає в Англії популярною постаттю. Такими поширювачами були переважно жінки. Їх так і називали «мерк'юрі вумен» - «жінки-вісники». Навантажені книгами, брошурами, листками новин, вони мандрували від міста до міста, від села до села, а часто й від країни до країни. Як бачимо, їхня роль у поширенні новин, різних знань була дуже великою. Фактично вони були й поширювачами нових суспільно-політичних поглядів» [3, с. 37].

Варто відзначити, що тодішньої «першості в журналістиці» (якій сьогодні приділяється певна увага в теорії та методиці журналістської творчості) було досягти набагато простіше, ніж у пізні часи, але все одно незмінним залишалося правило: журналістський, редакторський, видавничий успіх журнального проекту забезпечений лише тоді, коли передовий досвід останнього масово копіюється відповідно до нових ситуативних умов. Унаслідок цього потрібно відзначити появу двійників «Ladies Mercury» в інших країнах - скажімо, журнал Дж.Л. Блейка «Ladies' Mercury» (1828, Бостон) і журнал Е. де Жирардена «La Mode» (1829, Париж), але особливо в Російській імперії під орудою видатного просвітника М. Новикова, який почав видавати журнал «Модное ежемесячное издание, или Библиотека для дамского туалета» (1779, Санкт-Петербург).

Європейський революційний рух першої половини ХІХ століття та «Весна народів» 1848-1849 рр. як його кульмінація загострив боротьбу за здобуття жінками повної середньої, а також вищої освіти, за набуття виборчих та інших прав і свобод тощо. До політичної боротьби була залучена широка мережа профспілкових організацій. У цей період зафіксовано так звану «першу хвилю» феміністського руху (суфражизм), у ході якої жінкам удалося усунути політичну та соціальну дискримінацію у Старому та Новому Світі, за винятком колоній і напівколоній в Азії, Африці, Австралії та Центральній і Південній Америці. Цей процес тривав майже півтора століття, і його перипетії далеко не повністю відображалися тодішніми виданнями для жінок. У суто «жіночих» аспектах такі видання були й залишалися «журналами для домогосподарок». Поступово з них майже непомітно виділилися «журнали для господарок» з порадами поводження з прислугою та одержання задоволення від покупок. Це насамперед стосується американського журналу «The Ladies' Home Journal» (1883). Водночас новий жіночий журнал «Cosmopolitan» (1886) звертався до молодіжної та честолюбної аудиторії, навчав бути винахідливими, яскравими, зухвалими, незважаючи на не дуже вигідні стартові умови. Виникали й жіночі журнальні видання «для всіх», спираючись на такі об'єднувальні теми, як дім, сім'я, проте впродовж усіх трьох хвиль феміністського руху вони перманентно зникали.

Безперечно, існували й такі жіночі журнали, які важко назвати повноцінними періодичними виданнями: це, швидше, були періодичні інформаційні листки, що носили елітарний характер і містили обмежене коло тем. Існували вони нетривалий час і мали нечисленне коло читачів. Хрестоматійним є приклад лондонської газети «Daily Mirror» 1903-1904 рр. Ось що з цього приводу пише журналіст-міжнародник, британіст С. Беглов: «Спочатку «Дейлі міррор» задумувалась як дешева «газета для жінок», яку мали видавати самі жінки. Тому й не дивно, що концепція газети включала «відображення жіночого життя». Не минуло й року, як ставка на вузьку спеціалізацію виявилася невдалою маркетинговою стратегією. У 1904 р. через низький рівень продажів профіль газети змінили й усі жінки-журналісти були звільнені. Газета почала позиціонувати себе представником дешевої масової преси, розмовляючи простою, дохідливою мовою зі своїми читачами [4, с. 56].

Удосконалення на рубежі ХІХ - початку ХХ ст. щоденної масової політичної преси та масових ілюстрованих журналів, зростання їх питомої ваги, формування та розвиток інформаційних агентств разом з успіхами жіночого руху в боротьбі за свої політичні та соціальні права зміцнили підмурки функціонування спеціалізованих періодичних видань. Щоправда, подальший розвиток феміністського руху та повноцінний випуск жіночої періодики перервані у ХХ ст. двома світовими війнами та утворенням тоталітарних суспільств на теренах Німеччини, Італії, Угорщини, Болгарії, Румунії, Словаччини, СРСР, Японії. Уся преса та радіомовлення цих держав фактично перетворені на пропагандистські рупори встановлених режимів.

У 1900 р. в Тернополі під проводом М. Ребачок-Солтис була заснована масова українська громадська організація «Жіноча громада», мета якої полягала в розвитку національної свідомості українських жінок. Організація дешевої кухні для бідних учнів української гімназії та вчительської семінарії, заснування притулків для сиріт і слуг, проведення аматорських вистав і концертів, видання «Букваря» О. Солтиса для просвіти та самоосвіти, організація освітніх гуртків, курсів, благодійних вечорів - ось неповний перелік справ українських подвижниць. Під час Першої світової війни та Визвольних змагань спілчанки організації займалися благодійними справами: організовували допомогові комітети, збирали кошти потерпілим від воєнних дій, влаштовували безплатні кухні для голодних і солдатів, шили білизну, працювали в шпиталях тощо. Хворими та пораненими опікувався «Комітет пань Червоного Хреста», що діяв при «Жіночій громаді». У період ЗУНР «Жіноча громада» організувала медсестринські курси, випустивши 42 учениць [5].

Розпад спочатку Російської імперії (лютий 1917 р. унаслідок революції, жовтень 1917 р. унаслідок більшовицького перевороту), а також Австро-Угорської імперії (жовтень-листопад 1918 р. внаслідок революції) спричинили Українську революцію 1917 р. від Слобідської та Лівобережної України до Галичини, Волині, Закарпаття, Бессарабії та Північної Буковини. (Її закріпила 22 січня 1919 р. злука Наддніпрянської Великої та Західної України.) Подальші події 1917-1921 рр. привели до проголошення на Наддніпрянській та Західній Україні Української Держави-Республіки (як відомо, у різних документах різних урядів тодішнє державне утворення згадується під назвами УНР, Українська Держава, ЗУНР) [6].

Поразка Визвольних змагань у боротьбі з північним та західними сусідами привела до розшматування молодої держави між СРСР, до складу якого відійшла Наддніпрянська Велика Україна, Польською Республікою (Східна Галичина, Західна Волинь), Королівством Румунія (Бессарабія й Північна Буковина) та Чехословацькою Республікою (Закарпаття) [7].

В Українській РСР, яка лише номінально вважалася незалежною, у короткий проміжок 1923-1933 рр. засновувалася та функціонувала українськомовна преса, але на відміну від подібних численних видань 1917-1918 рр. вона знаходилася під партійним контролем і вела пропаганду винятково комуністичних ідей. Невід'ємною частиною цієї преси був, приміром, журнал «Комунарка України» - попередниця журналу «Радянська жінка». Аналогічна ситуація складалася з радіомовленням, яке почало активно розбудовуватися з 1927 р.

У справі керівництва пресою було встановлено надмірну централізацію: й ідейно-політично, й організаційно, й у плані матеріально-технічного забезпечення редакції стали повністю підлеглими відповідним партійним комітетам. Багато чого в ідейній сфері, в політичному устрої країни опиняється поза критикою преси. Свободі слова на багато десятиліть був покладений край - однак це подавалось як вища форма пролетарської демократії, де обмежувалася лише «буржуазна» свобода. А відтак принцип демократичного централізму оголошував ворожою пропагандою кожний неузгоджений із партійним комітетом критичний виступ.

Як неспростовний доказ справедливості цієї тези можна навести той факт, що в українській радянській пресі 1932-1933 рр. ані слова не було сказано про страшний голодомор в Україні - лише на нараді в Москві у виступі народного комісара сільського господарства, передрукованому головною газетою СРСР «Правда», визнавалася наявність «труднощів» із харчуванням.

Однак до початку масових репресій 1930-х рр. в УРСР існував феміністський рух в особі тієї ж «Жіночої громади». Після заборони організації на теренах УРСР 1924 року членкині феміністського руху влилися до «Союзу українок». За короткий час були створені філії «Союзу українок». Об'єднуючи переважно жіноцтво селянське, вони стали гарною школою для політичного та національного виховання жіночих мас. Запорукою життєздатності цього руху стала його здорова міцна одиниця - жін - ка-селянка.

На відміну від західних феміністок українки вважали найвищим моральним законом добро Батьківщини. Ці подвижниці взялися засновувати культурно-освітні, громадсько-політичні осередки в українських селах і провінційних містечках - в упевненості, що шляхом жіночих організацій як найбільш пристосованих до задоволення вимог і потреб української жінки наше жіноцтво буде найкраще підготовлене до масової, організованої національної праці.

Саме вони - організації й товариства - мали служити консолідуючим фактором для всього українського жіноцтва та нечисленної інтелігенції, розмежованої кордонами і власними чварами.

Завдяки ініціативності, незвичайній працездатності та подвижницьким організаторським зусиллям українських феміністок було засновано сотні громадсько-політичних і культурно-освітніх осередків, покликаних до гуртування жіноцтва, піднесення рівня їхньої освіти, висвітлення національних проблем, завдань та обов'язків.

Збагачені, з одного боку, ідеалами визвольної боротьби і досвідом короткого періоду власної державності, з іншого, - повоєнними досягненнями жіноцтва всіх майже культурних країн світу, вони хотіли створити свою жіночу організацію до нових національних потреб і до нової, поширеної ролі жінки-громадянки. Повсюдний процес формування і становлення жіночих організаційних та ідеологічних структур, участь жінок у просвітницькій, господарській, економічній, політичній діяльності висунули важливі нові завдання, а саме - створення національної жіночої преси. У 1920 р. було засновано видання «Комунарка України».

Цей журнал виходив порівняно невеликим тиражом і налічував до 24 випусків на рік. Попри всі намагання облаштувати видання тематикою суто жіночого спрямування, «Комунарка України» перетворилася на черговий інструмент публікування революційно-ідеологічних питань, висвітлення напрямків «ленінського шляху». Видання проіснувало недовго, а жіноче товариство потім ще понад десять років не мало власного органу преси.

Після смерті й. Сталіна та розвінчання його культу партійно-радянській пресі дозволялися більші чи менші ступені свободи - але власне вільною ця преса ніколи не була. Це стосується і журналу для жінок «Радянська жінка», що почав виходити з 1946 р. [8].

водночас на Західній Україні український феміністський рух також набирав обертів. його дослідниця М. Гавришко зауважує з цього приводу, що на початку ХХ ст. формування феміністичних концепцій відбувалося на основі трьох провідних ідеологій - консерватизму, лібералізму, радикалізму. відповідно розвинулися три основні напрямки українського фемінізму: соціально-християнський, ліберальний і соціалістичний.

У міжвоєнний період, за даними М. Гавришко, активно розвивався український жіночий рух, що опонував західному фемінізмові, конструюючи власний варіант національного фемінізму. Поряд з ідеями соціального визволення жінки робили акцент на національно-організаційних завданнях у політичній, економічній та культурно-освітній сферах - адже саме тоді активно розвивався і визвольний рух.

Організаційно український жіночий рух міжвоєнного часу виявлявся в діяльності об'єднань, заснованих на християнській ідеології (жіночий гурток Католицького союзу, марійські організації як прибічники культу Діви Марії - Богородиці), «Союзу українок» (з 1938 р. «Дружина княгині Ольги»), «Союзу українських працюючих жінок» і «Жіночої громади» (діяли при Українській соціалістично-радикальній партії) [8].

жіночі організації в Україні мали визначних діячок, які вплинули і на світовий жіночий рух. Це Олена Кисілевська (єдина українська депутатка в польському Сенаті), Олена Шепарович (представляла інтереси українок на міжнародних жіночих конгресах у Парижі, Берліні, Відні), Іванна Блажкевич (керівниця «Жіночої громади», організаторка 140 дитсадків у Західній Україні), Костянтина Малицька (заступниця голови Всесвітнього союзу українок), Харитя Кононенко (доктор економіки, засновниця Союзу українок у Канаді).

Найвпливовішим у Галичині вважався «Союз українок», що нараховував 60 тис. членкинь і фігурував, пропорційно до кількості населення, найбільшою жіночою організацією у Європі. Очолювала його в 1930-ті рр. Мілена Рудницька - професор Високого педагогічного інституту у Львові, член ЦК найвпливовішої легальної політичної партії Галичини - Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), депутат від УНДО до польського Сейму в 1928-1935 рр.

Мілена Рудницька була однією з трьох делегатів до Ліги Націй у січні 1931 р., які домагалися розгляду порушень Польщею гарантій прав нацменшин, зокрема терору й пацифікації. З доповідями на цю тематику вона виступала у Нижній Палаті парламенту і в Королівському інституті закордонних справ у Великобританії. Саме М. Рудницька однією з перших винесла питання про сталінський голодомор в Україні на міжнародну арену, виступаючи на IX Міжнародному конгресі нацменшин у Берні у вересні 1933 р.

М. Рудницька була головним ідеологом українського жіночого руху міжвоєнного часу. Вона підкреслювала, що багато питань, які турбують жіноцтво державних народів, для українців є неактуальними, оскільки на перший план за умов української дійсності виходить «національне усвідомлення жіноцтва».

Разом із тим аналіз розвитку жіночого питання в Європі слугував важливим чинником формування українського жіночого руху. Особливу увагу українок привертала, зокрема, Німеччина, де в часи Веймарської республіки феміністичний рух став одним із найпотужніших у Європі. Німецькі жінки мали високий ступінь правової і фактичної рівності з чоловіками. Та прихід нацистів до влади знівелював здобутки німецьких жінок через цілеспрямовану боротьбу з фемінізмом як ідеологією і практикою.

Різка зміна тенденцій розвитку «жіночого питання» в Німеччині не могла залишитися непоміченою активістками українського жіночого руху. Вони вивчали це питання через іноземні часописи, а також завдяки спілкуванню зі своїми ідеологічними посестрами з міжнародних організацій, де українки мали своє представництво [9].

Лише повоєнні процеси денацифікації, дефашизації та декомунізації з паралельним розвитком спочатку радіостанцій і телеканалів, пізніше інтернет-видань створили наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. умови для функціонування розгалуженої мережі джерел масової інформації та гарантійного отримання різними соціальними групами (зокрема жінками) медіатекстів, що перебували в їхній інформаційній «ніші».

У цей період феміністський рух пройшов «другу хвилю» - усунення дискримінації щодо расової та етнічної ознак (зокрема визнання прав темношкірого населення в США, пізніше у Південній Африці тощо). Ці процеси історично збіглися в часі з крахом світової колоніальної системи - передусім в Азії та більшій частині Африки. Як наслідок цього, у 50-60-х рр. ХХ ст. жіночі видання не просто засновувались, а й починали реально конкурувати між собою. Ця ситуація характерна для країн Західної, Центральної та Південної Європи, Скандинавії, а також США, Канади, Австралії та Японії.

Прийдешнє десятиліття минуло під знаком кар'єрного просування жінок по соціальних щаблях. Це викликало масову появу ділових жіночих журналів. Показуючи зміни в становищі жінок у суспільстві, редакційні та видавничі колективи привернули увагу рекламодавців, які почали дивитися на жіночий контингент як на найбільший на ринку щодо споживання товарів і послуг. Ця тенденція зберігається й до сьогодні.

Протягом другої і третьої хвиль феміністського руху замість журналів «для всіх» робилися спроби випускати журнальні видання з акцентом на жіночий інтелектуалізм. Для мільйонерок і мільярдерок видаються видання так званої «prestige-press», які часто персонально пронумеровані та доставляються заможній передплатниці додому. Зрозуміло, що тираж таких видань доволі обмежений і бажаючі почитати або просто погортати такий журнал повинні просити дозволу у власниці, якщо мають до неї доступ (щоправда, Інтернет бодай теоретично дає змогу демократизувати названу вище практику). Гарні та надмірно дорогі журнальні видання намагаються відповідно виглядати і в плані змісту (наприклад, всесвітньо відомі бренди «Wallpaper», «Cosmopolitan», «Elle», «Harper's Basaar»).

Сьогодні в кожній зі згаданих вище країн видається до сотні жіночих журналів різної періодичності із сукупним накладом, що наближається до 1 млрд прим. Багато таких журнальних проектів за певної підтримки переростають національні рамки і стають міжнародними друкованими виданнями. Причому це можуть бути як міжнародні регіональні видання (наприклад, «Караван историй. Россия», «Караван историй. Украина», «Караван историй. Беларусь», «Караван историй. Казахстан»), так і транснаціональні видання («Elle», «Vogue», «Cosmopolitan», «Burda Moden»).

Сьогодні ми є свідками третьої хвилі феміністського руху, що полягає в усуненні дискримінації щодо віку, а також статевої орієнтації (боротьба за останню триває досі). ЛГБТ-організації мають свої власні засоби масової інформації та комунікації, які особливо вільно діють у таких країнах, як Голландія, Франція, Швеція, США, Канада. В Україні маємо одне спеціальне дослідження, присвячене діяльності австралійських радіостанцій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб сексуальних меншин [10, с. 154-160].

На відміну від минулих періодів сьогодні жінки мають усі можливості (і сповна користуються ними) видавати власні періодичні друковані та інтернет-видання, випускати телерадіопрограми. Ці спеціалізовані канали передачі масової інформації орієнтуються на широкий аудиторний загал без будь-яких обмежень, проти яких виступав і продовжує виступати феміністський рух.

Висновки та перспективи. 1. Поширення освіти з часів Середньовіччя через мережу коледжів, університетів та академій, відображення освітньо-наукової проблематики в перших друкованих журналах, виникнення зацікавленої читацької аудиторії поступово привели до усвідомлення проблеми ґендеру та пов'язаної з нею ґендерної нерівності в суспільстві. Обговорення жіночого питання спочатку в універсальних виданнях, пізніше в жіночій друкованій пресі спричинило появу в суспільстві ґендерного дискурсу. Політична боротьба за здобуття жінками повної середньої, а також вищої освіти, за набуття виборчих та інших прав і свобод тощо увінчалась усуненням політичної та соціальної дискримінації в Старому та новому Світі, за винятком колоній і напівколоній в Азії, Африці, Австралії та Центральній і Південній Америці. Цей процес тривав майже півтора століття.

2. Повоєнні процеси денацифікації, дефашизації та декомунізації з паралельним розвитком спочатку радіостанцій і телеканалів, пізніше інтернет-видань створили наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. умови для функціонування розгалуженої мережі джерел масової інформації та гарантійного отримання різними соціальним групами (у тому числі жінками) медіатекстів, що перебували в їх інформаційній «ніші».

У цей період феміністський рух добився усунення дискримінації щодо расової та етнічної ознак. Ці процеси історично збіглися в часі з крахом світової колоніальної системи. У цей період жіночі видання не просто засновувались, а й починали реально конкурувати між собою. Це привернуло увагу рекламодавців, які почали дивитися на жіночий контингент як найбільшого на ринку споживача товарів і послуг. Це відповідно стимулює спеціалізовані видання (програми) переростати національні рамки й ставати міжнародними проектами, що функціонують без будь-яких обмежень.

Сьогодні у світі видаються сотні жіночих журналів різної періодичності із сукупним накладом, що наближається до 1 млрд прим. Феміністський рух бореться за усунення дискримінації щодо віку, а також статевої орієнтації.

Література

преса читацький гендерний дискримінація

1. Прутцков Г.В. Роль и место женщины в Ветхом Завете // СМИ в условиях глобальной трансформации социальной среды: материалы всерос. науч.-практ. конф. «Журналистика 2007», Москва, 4-6 февраля 2008 г. / Г.В. Прутцков. - М.: Фак. журналистики МГУ им. М.В. Ломоносова, 2008. - С. 356-357.

2. Мелещенко О.К. Журналістика Франції / О.К. Мелещенко, Б. І. Черняков // Наукові записки Інституту журналістики: науковий збірник / за ред. В.В. Різуна; КНУ імені Тараса Шевченка. - К., 2003. - Т. 10. - січень-березень. - С. 159-212.

3. Мелещенко О.К. Історія журналістики Великобританії: конспект лекцій / О.К. Меле - щенко. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2010. - 215 с.

4. Беглов С. Четвертая власть: британская модель. История печати Великобритании от «новостных писем» до электронных газет / С. Беглов. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 2002. - 256 с.

5. Жіноча громада [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія. - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Жіноча_громада. - Дата доступу: 06.01.2016.

6. Українська революція 1917-1921 рр. [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія. - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_революція. - Дата доступу: 09.02.2016.

7. Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини в 20-х - 30-х роках ХХ ст. [Електронний ресурс] // Історія України. - Режим доступу: http://histua.com/istoriya - ukraini/novitnij-chas/ukrainski-zemli-u-skladi-polwi-rumunii-chehoslovachchini. - Дата доступу: 02.02.2016.

Размещено на Allbest.ru