Журналістська етика та саморегуляція

Размещено на http://www.allbest.ru/

Журналістська етика та саморегуляція

Важливу роль у правовому регулюванні журналістської діяльності на Заході відіграють різноманітні професійні кодекси та громадські організації. їхня дієвість також є свідченням розвиненої політичної та правової культури. Наприклад, регламентуючи професійну поведінку журналіста, Хартія французьких журналістів стверджує, що він не повинен видавати себе за представника іншої професії, використовувати незаконні способи отримати інформацію, зрадити довіру будь-кого, отримувати гроші від приватних осіб або тих, хто в принципі може використати його журналістське становище, впливовість та контакти, маніпулювати ним.

Декларація принципів поведінки журналістів (ухвалена Міжнародною федерацією журналістів як кодекс принципів, що їх мають дотримуватися працівники ЗМК, які займаються збором, передачею, поширенням, коментуванням новин і описом подій) проголошує, що повага до правди і права суспільства знати правду - це перша заповідь журналіста. Він має розцінювати як серйозну професійну провину:

* плагіат;

* навмисне перекручування інформації;

* образи, наклепницькі, необґрунтовані звинувачення і навішування ярликів;

* будь-які форми дискримінації;

* отримання хабара в будь-якій формі з метою проштовхнути до друку чи перешкодити публікації тієї чи іншої інформації;

* розголошення джерел інформації.

Мюнхенська (європейська) декларація прав та обов'язків журналістів закликає не плутати професію журналіста з професією рекламного агента чи прес-секретаря - пропагандиста; ігнорувати поради або рекомендації (прямим текстом або натяками) рекламодавців. Кодекс німецьких журналістів включає окремий пункт про відмову преси від неадекватно сенсаційного відображення насильства та жорстокості. Він рекомендує під час підготовки повідомлень звертати увагу на захист молоді.

Подібні процеси етичної солідаризації журналістського середовища відбуваються і в Україні. 16 вересня 2001 р. сто українських журналістів поставили свої підписи під зверненням "Журналісти - за чисті вибори", в якому містилися основні положення Кодексу журналістської етики, і створили Комісію з журналістської етики, основним завданням якої було сприяти культурі чесної і професійної журналістики. Статут комісії з журналістської етики зокрема стверджує, що Комісія є корпоративним інститутом громадянського суспільства. Вона розглядає конфліктні ситуації етичного та професійного характеру, які виникають у журналістському середовищі та між цим середовищем і громадськістю у зв'язку з виконанням журналістами свого професійного обов'язку. Комісія виносить рішення, спираючись на норми законодавства України, ст. 19 Декларації прав людини, ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст. 34 Конституції України. Етичний кодекс українського журналіста, окрім ствердження професійних стандартів, уміщує важливий пункт, який стосується власне конфліктів у медійному середовищі. Журналістські війни, тобто звинувачення одних засобів масової інформації іншими, вважаються несумісними з поняттям професійної журналістики.

Для запровадження принципів журналістської етики дуже важливим є питання професійної незалежності журналіста. Один зі шляхів її забезпечення в Україні - укладання угод між журналістами та керівниками ЗМК про засади редакційної політики. Наприклад, над спеціальним проектом "Впровадження регулювання редакційної політики у друкованих та електронних (радіо та телебачення) ЗМІ України" працювали Незалежна медіапрофспілка України, Інтерньюз-Україна і "Телекритика". Проект включав у себе регіональні тренінги, просування головних ідей через медії та видання спеціального методичного посібника. Це непоодинокий приклад зусиль медіагромадськості. Свідченням того, що угоди з редакційної політики поступово входять у повсякденне життя редакцій, можуть служити відповіді представників менеджменту і журналістів "5 каналу", НТКУ, ІСТУ, СТБ, також деяких громадських організацій, вміщені на "Телекритиці" 6 лютого 2006 р.

З питаннями фахової етики й професійної незалежності журналістів також тісно пов'язане саморегулювання медій. За словами Е. Кюнріха, вільна преса завжди мусить мати обмеження, обумовлені законом. Інакше її існування просто неможливе. Якщо українські медії працюють без будь-яких правил, це ще не означає, що вони є більш вільними. І все ж, чим більше медії даватимуть собі раду самі, тим менше в їхню діяльність втручатиметься держава. У цьому зацікавлені не лише журналісти, а й менеджери та власники ЗМК.

Наприклад, Етична хартія щоденної та щотижневої британської преси розпочинається такими словами: "Ми, директори британської преси, підтверджуємо своє прагнення захистити демократичне право кожного на пресу, вільну від втручання уряду". Після скандалу з т.зв. іракським досьє 1 британські медії по-новому ставляться до проблем самодисципліни та внутрішнього регулювання своєї діяльності - свідчать експерти Центру медіареформ Л. Побережська і Т. Граут-Сміт. Вони наводять ключові ідеї, висловлені учасниками семінару Вестмінстерського медіафоруму (червень 2003 р.): 1. У майбутньому роль різноманітних форм саморегулювання медій зростатиме.

2. Саморегулювання вимагає певного рівня незалежності. Існує щонайменше три елементи такої незалежності. По-перше, керівник має бути незалежним - це означає, що він чи вона повинен знати гравців у медіаіндустрії, але не бути зобов'язаним комусь із них, повинен розуміти роль власників, але не перетворюватися на "власність" жодного з них. По-друге, до правління ЗМК має входити значна частка немедійних представників. По-третє, ЗМК повинен мати постійне та адекватне джерело фінансування для того, щоб ефективно виконувати свої функції.

3. Саморегулювання вимагає максимальної прозорості. Це має щонайменше два підґрунтя. По-перше, перед запровадженням нової політики в широкий обіг мають бути пущені прозорі й зрозумілі роз'яснювальні документи. Не завжди легко контактувати з усіма причетними до цього процесу й отримувати відповідну інформацію, тому іноді потрібні більш проактивні заходи, такі як семінари чи навіть спеціальні зустрічі. По-друге, процес прийняття рішень сам по собі має бути прозорим переважно через оприлюднення всіх документів та протоколів керівного органу.

4. Саморегулювання має бути дружнім до споживачів. Ті споживачі або представники громадськості, які зіткнулися з проблемами, повинні мати можливість безперешкодно звернутися до відповідного органу та отримати відповідь швидко й недорого. Веб-сайт із чітким дизайном та зрозумілим доступом є важливою відправною точкою в цьому.

5. Саморегулювання має вдаватися до гнучких важелів - таких як примирення, арбітраж, винесення судового рішення та інші форми альтернативного вирішення спорів -- для того, щоб під час вирішення кожної окремої проблеми вибирати найбільш практичні та ефективні дії.

6. Саморегулювання вимагає ефективних засобів захисту. Захист повинен бути однаковою мірою адекватним як для того, щоб задовольнити очікування позивача, так і для того, щоб запобігти повторним подібним порушенням (помилкам).

7. Будь-яка регуляція вимагає ефективного моніторингу. Хто регулює тих, які здійснюють регулюючі функції? Досить незалежні за своїм статусом регулюючі органи Великої Британії стали надто незалежними, чому є багато прикладів. Це розглядається як привід для того, щоб уряд через парламент кожного скликання затверджував стратегічні положення про регулюючі органи і визначав, що від таких органів очікується протягом наступних кількох років.

Прикметно, що і сам уряд Британії підтримує саморегуляцію як найкращу можливу форму регулювання діяльності преси. Про це, зокрема, йдеться у його "Відповіді на "Звіт спеціального парламентського Комітету про приватне життя та регуляцію (жовтень 2003)"". У документі зазначається: уряд переконаний, що люди мають право на приватне життя, але це право не є абсолютним. Так само не є абсолютним право на свободу висловлювання. Оскільки наявний конфлікт, то це вимагає збалансування. До речі, спеціальний парламентський комітет звернув увагу не те, що журналісти можуть на законних підставах відмовитися виконувати редакційне завдання, яке, на їхню думку, може призвести до порушення професійного кодексу.

С. Вайсборд зізнається, що не існує легких готових відповідей на етичні питання. Моральні кодекси, крім деяких чеснот, не пропонують чітко окреслених рішень, що пасують до будь-якого випадку. Більшість дослідників погоджуються, що журналісти повинні поважати чесність, врівноваженість і точність. Репортери мусять постійно, на різних рівнях розслідувань ставити собі моральні запитання і бути готовими обґрунтувати свої висновки перед редакторами, колегами і громадськістю. Вони мають прислухатися до тих, чиї інтереси зачіпаються, і діяти згідно з професійними стандартами. Іншими словами, етичні кодекси працюють тоді, коли загальна культура журналіста не входить у протиріччя з його професіоналізмом.

Американське Товариство редакторів газет проаналізувало 33 сучасні моральні кодекси - пишуть Р. Стіл і Дж. Блек. їхньою найпопулярнішою темою є конфлікт інтересів, від прийняття подарунків й участі у розважальних поїздках за чужий рахунок до політичних зв'язків і громадської діяльності. Кажуть, що повага до кодексів стоїть на півдорозі між утробним бажанням вдовольнити інстинкти і застосуванням моральних роздумів і переконань. Справді, сліпо виконувати приписи кодексу це все одно, що сліпо коритися авторитетам чи беззаперечно дотримуватися традицій. Вони можуть просувати нас від догматичних форм поведінки до поводження розумного, заснованого на віковій мудрості. Але найголовніше, що кодекси - не панацея від усіх моральних дилем, вони не зарадять кризі довіри. Тобто ми повертаємося до того, з чого почали - особистої та професійної культури журналіста.

Соціологічна грамотність. Окрім того, що методи соціологічної науки лежать в основі вивчення медій та масової комунікації, журналіст повинен уміти користуватися тими результатами досліджень, які пропонують масовій авдиторії різноманітні соціологічні інституції. Ці вміння набувають особливого значення у посттоталітарних умовах, коли соціологи часто втягуються у процеси маніпулювання громадською думкою. В Україні розгорнулася гостра дискусія з приводу професійної відповідальності соціологів перед суспільством. Можна вести мову про справжню "соціологічну війну", яка є частиною "інформаційної війни", розв'язаної на території України проти самої України. Вона провадиться з метою введення в оману масової авдиторії та зокрема - перешкоджає вільному волевиявленню її громадян. Так чи інакше, розуміння глибинних процесів цих протистоянь, як і вміння послуговуватися даними соціологічних досліджень, належить до безпосередніх завдань українських журналістів.

Н. Паніна, розглядаючи особливості українського екзит-полу 2004 р., називає визначальні риси "владної зацікавленості" соціологією. Це сезонність (загострення зацікавленості влади соціологією припадає на час виборчих кампаній), особистісність (концентрація зацікавленості відбувається головним чином на визначенні рейтингів) і публічність (інтерес проявляється з приводу опублікованих результатів досліджень). Тобто соціологічні дослідження набувають величезної політичної ваги. При цьому значна частина вітчизняних фахівців не втримується від того, щоб самим ставати політичними гравцями. Н. Паніна звинувачує українських соціологів у політичній заангажованості, зайвій публічності, накопиченні цілого ряду методичних, етичних та організаційних проблем, від чого, як мінімум, страждає якість отримуваної соціологічної інформації.

За словами В. Паніотто, існує два види похибок: систематична і статистична. Перша залежить від якості анкети, розробки і дотримання всіх процедур опитування. Друга не повинна перевищувати 5 %. Опитування величезної кількості людей з метою доведення похибки, наприклад, до 1 %, не має сенсу, оскільки похибка за рахунок анкети і процедури опитування все одно більша. Тому великі обсяги вибірки також можуть свідчити про непрофесійність тих, хто проводить дослідження. Для обрахунку статистичної похибки під час проведення опитування В. Паніотто пропонує таку таблицю:

кодекс журналіст обов'язок етичний

Ще одна з можливих похибок, що суттєво впливають на результат дослідження - рівень досяжності. Наприклад, з об'єктивних причин було опитано не всіх представників репрезентативної вибірки, а лише 70 %. У реальних умовах рівень досяжності не повинен бути меншим за 65-70 %. Слід зазначити, що т.зв. інтерактивні опитування не мають жодного стосунку до соціології. В. Паніотто наводить такий соціологічний жарт: "Інтернет-опитування довело, що 100 % населення країни має комп'ютери і доступ до Інтернету".

І. Бекешкіна вважає, що питання інтерпретації та подачі даних соціологічних опитувань у ЗМІ є справжньою ахіллесовою п'ятою української журналістики. Вона називає такі типові помилки:

1. Дуже часто журналісти посилаються на дані, отримані невідомо ким, невідомо коли і невідомо як. Подібні публікації, окрім того що свідчать про крайній непрофесіоналізм, можуть бути пов'язані з якоюсь маніпулятивною метою.

2. Другий недолік -- неповнота відповідей на запитання, що не дає змоги судити про результат.

3. Не подається формулювання запитання.

4. Дані, отримані на одній сукупності респондентів, поширюються на іншу, яку вони не представляють. Наприклад, результати опитування кількох міст із різних регіонів України не можуть лягати в основу висновків щодо населення України в цілому.

5. Порівнюються результати опитувань, проведених у різний час.

6. Порівнюються результати опитувань різних соціологічних фірм із того самого питання, яке ставилося у різних формулюваннях.

7. Дані соціологічних опитувань сприймаються як прогнози.

8. Не розрізняються рейтинги довіри, рейтинги оцінки діяльності та виборчі рейтинги.

9. Ігнорується такий показник, як похибка вибірки.

І. Бекешкіна закликає журналістів розібратися в цих елементарних соціологічних питаннях і постійно підвищувати власну кваліфікацію у цьому напрямку. Зайвим буде нагадування, що, не звертаючи увагу на висловлені вище зауваження, журналіст свідомо чи несвідомо бере участь у маніпуляціях власною авдиторією.

Размещено на Allbest.ru