Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

Поетика наукового тексту: українська наукова публіцистика ХІХ - початку ХХ ст.

Спеціальність 10.01.08 - журналістика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Зелінська Надія Віталіївна

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі видавничої справи і редагування Української академії друкарства.

Науковий консультант:

доктор філологічних наук, професор РІЗУН Володимир Володимирович, Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, директор

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор КВІТ Сергій Миронович, Національний університет "Києво-Могилянська академія", декан факультету соціальних наук і соціальних технологій;

доктор історичних наук, професор КОНОВЕЦЬ Олександр Федорович, Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії масової комунікації;

доктор філологічних наук, доцент БУРЯК Володимир Дмитрович, Гуманітарний університет "Запорізький інститут державного та муніципального будівництва", професор, завідувач кафедри журналістики, видавничої справи та редагування

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет Захист відбудеться 11 січня 2005 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці ім. М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано 8 грудня 2004 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор філологічних наук, професор Н.М. Сидоренко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Поетика як універсальна система аналізу та естетичної оцінки наукового тексту досі залишалася поза межами дослідницьких зацікавлень. Між тим, постановка такого завдання уявляється актуальною на кожному конкретному відтинку часу: науковий текст - це не тільки інформаційний зміст, а й підпорядкована функціональним та естетичним вимогам суспільності вербальна "оболонка", якість якої дуже часто вирішальним чином впливає на перебіг наукової комунікації, зокрема, визначає її швидкість та ефективність.

В українському минулому, де, в силу відомих соціально-політичних обставин, точилася майже безперервна боротьба за національне наповнення усіх форм громадського і культурного життя, "боротьба за існування" української науки переводилася у площину боротьби за якісну репрезентацію її досягнень засобами рідної мови. Науковий текст ставав ареною формування загальнолітературної мови, а повноелементний і естетично вартісний науковий стиль у загальному спектрі функціональних стилів національної мови - останнім аргументом на користь її, мови, повноцінності та самодостатності. В усій сукупності своїх функцій наукова книга втілювала, а заразом і формувала "науковий клімат епохи" (А. Жбіковська-Мігонь).

Далеко не всі періоди української історії були сприятливими для наукової книги, наукової літератури загалом. Це й не дивно: майже на всіх етапах людської цивілізації вона була (а почасти залишається і зараз) несамостійною, узалежненою від свого "живильного середовища" - науки, остання ж може успішно розвиватися, лише маючи хороші традиції та надійну економічну базу, але насамперед - увагу з боку держави, підтримку уряду та повагу цілого суспільства. За труднощами організації наукової діяльності та забезпечення розвитку української наукової літератури не становить винятку і період, обраний для дослідження, - ХІХ - початок ХХ ст. І все ж це - період особливий, навіть унікальний. У світову історію книги він увійшов як час великих змін: завдяки збільшенню накладів та подешевленню, спричиненому технічним переозброєнням книгодруку, книга, як ніколи досі, стає популярною і доступною; вона входить в активний життєвий обіг, робиться серйозним соціальним явищем. Для української ж книги, окрім вказаного, це насамперед доба нового "національного пробудження" (Д. Чижевський): на порозі ХІХ ст., 1798 р., видано "Енеїду" Івана Котляревського - перший твір "відродженого і відновленого українського письменства" (С. Єфремов), того ж року з'являється і "перша наукова праця з українознавства" (І. Мірчук) - енциклопедія "Записки о Малоросії, ея жителях и произведеніях" Якова Марковича.

Проте початково "українізація" наукової літератури на українських теренах виявилася радше у перенесенні тематичних акцентів на українознавчу проблематику. І така ситуація щоразу повторювалася на тлі регулярно змінюваних періодів владних заборон української мови й української книги та коротких відступів реакції: щойно соціально-політичні, а відтак і національно-культурні умови хоч трохи поліпшувалися, одразу ж з'являлися наукові праці гуманітарного, культурологічного, загалом українознавчого змісту - часто за рахунок нехтування іншими науковими напрямами. Утім, ця історична дискримінація обернулася для української наукової літератури певною історичною ж компенсацією: втративши у тематиці творів, вона виграла в їх естетиці. Позаяк на майстерність наукового викладу, на ступінь його "естетичної свободи" впливає галузь науки, до якої він належить, то, природно, автори, що розробляли українознавчу (загальногуманітарну) тематику, виявлялися дуже вільними і винахідливими щодо засобів увиразнення своїх творів, а водночас - і щільніше прив'язаними до естетичних реалій, найчастіше національно, культурно, краєзнавчо детермінованих.

Українські наукові тексти окресленого періоду вирізняються ще однією особливістю: практично завжди їх створювали сильні мовні особистості, які розуміли величезне креативне значення мови як інструмента науки (не випадково авторами наукових праць часто ставали письменники - І. Франко, О. Маковей, В. Самійленко та ін., і, навпаки, не один учений заявив про себе в галузі красного письменства, - М. Костомаров, М. Грушевський, І. Пулюй, М. Сумцов та ін.). Окрім того, майже в усі періоди існування української наукової літератури вона розвивалася в потужній тіні від літератури художньої і, відповідно, запозичувала від неї різноманітні прийоми і методи викладу. При цьому для українських учених, широко освічених і глибоко чутливих до світової культури, звичною була й одночасна орієнтація на зарубіжну практику наукового текстотворення (від прямих перекладів праць "чужих" авторів до створення власних, але "на кшталт"), а ця практика майже завжди диктувала свідому оберненість на людину - і не лише як на об'єкт дослідження, а й як на потенційного "споживача" наукової інформації.

Цей характерний для української наукової літератури антропоцентризм викладу мав, окрім генетичних коренів та зовнішніх джерел орієнтації, і чисто прагматичне підґрунтя, - вочевидь, спільне для наукової літератури різних народів у періоди становлення їхньої національної науки і наукової літератури національною мовою: "гуманізований" науковий виклад не контрастує з живим народним мовленням, а отже, органічно сприймається читачами і сприяє розповсюдженню наукових знань; через емоційний, експресивний вплив такий виклад стверджує стилістичні можливості національної мови, її потенціал щодо відтворення усіх форм вербальної комунікації; нарешті, на початковому етапі формування національний науковий стиль здебільшого ще просто не має викристалізованих, стійких словесних формул, а тому послуговується ресурсами загальнонародної мови - з усім її багатством, розмаїттям, колористикою. Це зрозуміло: адже їх метою був не тільки розвиток власне науки, а й інтелектуальне піднесення рідного слова, виведення його з тісного "домашнього" кола. Вирішальну ж роль у цьому зіграла поява наукової та журналістської прози (І. Лисяк-Рудницький). А результатом їх взаємного впливу став і пильний інтерес преси до молодої української науки, і своєрідна публіцистичність наукової літератури, і, нарешті, поява синкретичного виду прози - наукової публіцистики, тобто корпусу текстів, написаних науковцями і про наукові проблеми, але в публіцистичній манері.

Усе це разом робить наукові праці ХІХ - початку ХХ ст. не просто носіями інформації, а виразними естетичними витворами, явищами національної культури. І саме це дозволяє вводити українську наукову прозу окресленого періоду до кола об'єктів поетики, тобто системи естетичних оцінок. Поділяючи думку сучасних дослідників, що твір будь-якого виду літератури, не лише художньої, можна вивчати з точки зору його виразності (Г. Солганик), а також що інформацію в суспільстві передають і сприймають не тільки для пізнання, а й для задоволення, наприклад, естетичних потреб (С. Кулешов), слід визнати досліджуваний масив наукових текстів дуже репрезентативним саме з точки зору поетики. Написані у непростих обставинах наукові тексти були особливими, небанальними, здатними витримувати тиск іншомовного оточення, і вирізнялися тією особливою публіцистичною інтонацією, що мимоволі виникає в момент інтелектуальної оборони основних, засадничих цінностей, до яких належить і рідне слово.

Водночас дослідження окресленого масиву текстів дозволяє розширити і збагатити саме поняття "поетика" - до семантичних меж універсальної системи естетичних оцінок, що може прикладатися до текстів будь-якого виду літератури. Сама ж поетика може стати, і вже стає, цілісною парадигмою розвитку наукової мови у бік гуманізації, емоційного впливу та естетичної вартості. Це підтверджується появою численних праць західних, переважно американських, дослідників, - завдяки їм поступово виформовується нова ідеологія наукового текстотворення та текстосприймання, що пропонує засобами естетичного аналізу підвищити наше розуміння науки - водночас і самої по собі, і як компонента інтелектуального клімату суспільства.

Нарешті, екстраполяція національного досвіду наукового текстотворення ХІХ - початку ХХ ст., - вислідом якого стала поява естетично вартісних текстів, взірцевих для свого типу і жанру, - на практику сьогодення, що жорстко декларує та однозначно репрезентує невиразні, принципово знеособлені тексти, - дозволить, хоча б опосередковано, вплинути на сучасний науковий виклад і, продемонструвавши інші, вже апробовані нашими попередниками, підходи, максимально наблизити його до "гуманізованої" - дуже ефективної, як засвідчує історія світової наукової літератури, - моделі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана з науковою проблематикою кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства, що розроблялася упродовж часу написання дисертації: зокрема, з керованими автором науково-дослідними темами "Функціонування книги в культурному просторі України" (1995-1999 рр.) та "Інформаційний маркетинг на книжковому ринку України" (2000-), з дербюджетною темою "Українська книга в соціокультурному просторі" під науковим керівництвом автора (2001-2003 рр., № держреєстрації 0101U004041). Окремі аспекти роботи досліджувалися у рамках індивідуального проекту "Українська наукова книга як феномен національної та світової культури: історичні корені та сучасні тенденції" під час наукового стажування в Українському дослідному інституті Гарвардського університету (США) за Програмою академічних обмінів ім. Фулбрайта (жовтень 1999 - березень 2000 р.), а також міжнародного проекту "Розвиток людського ресурсу для видавничої галузі України" за програмою Tempus Tacis, учасником якої була Українська академія друкарства (2000-2002 рр.).

Метою дослідження є виявлення та узагальнення творчих підходів до організації наукових текстів в українській літературі ХІХ - початку ХХ ст. на засадах світової та власне української поетики та актуалізація її інструментарію стосовно проблем сучасного наукового викладу.

Поставлена мета дослідження зумовила такі його завдання:

визначення основних продуктивних етапів формування української наукової літератури та показ формування на цьому тлі наукової публіцистики;

показ еволюції поглядів на поетику як універсальну теорію текстотворення - від античності до нашого часу;

виокремлення у "main stream'і" світової поетики української складової, що стала теоретичним підґрунтям для формування "нової української наукової літератури" - літератури ХІХ - початку ХХ ст.;

виявлення основних структурно-семантичних рівнів та комунікативно-прагматичних складових поетики наукової прози та демонстрація їх наявності (внаслідок свідомого використання) в українській науковій публіцистиці ХІХ - початку ХХ ст.;

виділення найбільш ефективних з точки зору поетики жанрів наукової публіцистики, чиє актуалізоване відтворення мало би сприяти типологічній повноті та жанровому розмаїттю сучасної наукової літератури загалом;

обґрунтування доцільності використання інструментарію поетики для потреб повноцінного ефективного функціонування (текстотворення, аналізу, оцінки, підготовки до видання) сучасного наукового дискурсу.

Об'єктом дослідження виступають історико-культурні процеси формування (в контексті вироблення в суспільстві українознавчого світогляду) нової за змістом, функціями, жанровою палітрою та засобами викладу української наукової публіцистики ХІХ - початку ХХ ст., синхронне виникнення вітчизняних теорій, побудованих на засадах творчого переосмислення і актуалізації "старовинної" поетики та їх активне вторгнення у мовленнєву практику українських науковців, творення та функціонування наукового дискурсу в умовах "другого українського відродження", виокремлення складових поетики та можливості екстраполяції її механізмів, підходів і методик на творення сучасного "наукового клімату" в Україні.

Предметом дослідження є масив українських науково-публіцистичних текстів окреслених жанрів та тематичної спрямованості, що були створені на засадах поетики, несуть на собі її ознаки та володіють потенціалом не лише змістовного, а й естетичного впливу як на сучасного процесові створення, так і майбутнього (тобто сьогоднішнього) читача. Предметом дослідження є також основні структурно-семантичні рівні (полемічність, діалогічність, образність) та комунікативно-прагматичні складові (тематика, літературна форма, засоби увиразнення, жанри) поетики наукового викладу, виокремлені та обґрунтовані українськими дослідниками та свідомо (або внаслідок індивідуальної специфіки текстотворчого процесу) використані авторами-науковцями окресленого періоду.

Методи дослідження: історичний - завдяки його використанню відтворюються соціально-культурні контексти минулого, на тлі яких формувалася українська наукова література та вироблялися різні, зокрема естетичні, підходи до її оцінки; діахронний (метод періодизації) - з різних схем періодизації предмета дослідження (української наукової публіцистики) цим методом виокремлено основний критерій (синкретичність за наявності ознак науковості), що дозволяє надати запропонованій у роботі схемі логічної вмотивованості та обґрунтованості; бібліографічно-описовий - з одного боку, широке залучення бібліографічних видань і публікацій як джерел інформації про матеріали дослідження, а з другого, - бібліографування матеріалів, що уперше вводяться у науковий обіг, що сприятиме їх ширшому використанню у науковій практиці; для вирішення конкретних завдань дослідження застосовано також структурно-типологічний, проблемно-тематичний, порівняльний, жанрово-стилістичний та системний методи.

Ступінь наукового опрацювання проблеми визначається інформаційною ситуацією, що склалася довкола вивчення окремих складових поетики наукового тексту іншими авторами. Чисельні наукові праці, присвячені історії української літератури, журналістики (А. Бойко, О. - І. Бочковський і С. Сірополко, М. Возняк, М. Гнатишак, С. Горевалов, М. Грушевський, В. Дмитрук, С. Єфремов, А. Животко, В. Ігнатієнко, І. Крупський, В. Лизанчук, І. Михайлин, О. Огоновський, М. Романюк і М. Галушко, Н. Сидоренко, Ю. Тернопільський, І. Франко, Д. Чижевський, М. Ясинський та ін.), історії світової та української науки і наукової літератури (В. Гнатюк, В. Дорошенко, А. Жбіковська-Мігонь, О. Коновець, І. Крип'якевич, С. Кулешов, І. Мірчук, О. Огоновський, Л. Ольшки, Н. Полонська-Василенко та ін.), естетики текстотворчості і поетики (Р. Барт, М. Бахтін, Л. Білецький, В. Буряк, Р. Гром'як, В. Домбровський, Г. Клочек, Ю. Лотман, О. Потебня, Р. Якобсон та ін.), наукового дискурсу (В. Карцев, Н. Непийвода, Н. Разинкіна, Л. Славгородська, М. Чаковська та ін.), окремим "дійовим особам" української наукової публіцистики (М. Веркалець, В. Качкан, С. Квіт, М. Тимошик, Б. Якимович та ін.), а також дослідження, результати яких можуть розглядатися як безпосередній розвиток ефективних теорій минулого (В. Демченко, В. Здоровега, А. Москаленко, Б. Потятиник, В. Різун, О. Сербенська, В. Шкляр та ін.), - усі публікації згаданих авторів становлять надійну теоретико-методологічну базу дослідження. Разом з тим, не можна не зазначити, що всі ці праці лише так чи інакше дотичні проблематики дисертації і в жодній з них не розглядається проблемний комплекс, в "епіцентрі" якого перебуває науковий текст як явище культури і естетичний витвір.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження зумовлена насамперед принципово новим підходом до особливостей перебігу та результатів наукової творчості, що експлікуються у наукових текстах, надаючи їм рис авторської індивідуальності, та до методики їхньої інтерпретації та оцінки - не лише з сутнісних, змістовних позицій, які визначають їх місце у системі наукового знання, а й з естетичних позицій, з позицій поетики, - що забезпечують ефективну участь у науковій комунікації та здатність до просування на ринку наукових ідей, що, врешті, сприяє суспільному визнанню - як самого автора-науковця, так і його творів.

Для чіткого окреслення джерельної бази дослідження у роботі здійснено принципово нове дефініювання засадничих понять науково-видавничої діяльності в Україні - "наукова книга", "українська наукова книга", "наукова публіцистика", визначено основні чинники та джерела формування української наукової літератури та виокремлено головні періоди її активного функціонування (VIII-XII, XVI - початок XVIII, XIX - початок XX ст.), - а це також має самодостатню наукову цінність і може стати класифікаційним "тлом" в будь-яких споріднених дослідженнях, що оперують періодизаціями та класифікаціями творів різних видів літератури (як і явищами науки й культури загалом).

Новим у дисертації є підхід до формування цілісної концепції поетики у її застосуванні до потреб аналізу, інтерпретації та оцінки власне наукових текстів. Ретроспективний огляд світових та вітчизняних теорій з виокремленням генеральних ліній розвитку та продуктивних моделей разом з детальним дослідженням найбільш раціональних і при цьому універсальних щодо об'єктів вивчення поетик, репрезентованих у працях визначних українських учених - Олександра Потебні, Івана Франка та Володимира Домбровського, дозволив позначити доволі струнку і навіть в окремих елементах спонтанно узгоджену систему естетичних оцінок наукового викладу, яка до цього часу у вітчизняній літературі ще не була розроблена, а у світовій - представлена окремими концепціями, ідеями та розрізненими публікаціями, не складаючись у цілісну картину поетики наукового викладу. Запропонована у роботі концепція включає, по-перше, комплекс комунікативно-прагматичних складових, які дозволяють всебічно аналізувати та оцінювати наукові тексти з точки зору естетики викладу, а також, по-друге, набір найбільш "креативноздатних" ("гуманізованих", позначених особистістю їхніх авторів, здатних до передавання людських емоцій) жанрів наукової публіцистики.

Теоретичне значення одержаних результатів.

українська поетика український текст

Запропоновано періодизацію формування та розвитку української наукової літератури, а в її складі - наукової публіцистики, в основу якої покладено не лише хронологічний, а й власне естетичний чинник.

Обґрунтовано вирішальну роль українознавчого світогляду у формуванні української наукової літератури нового часу.

Сформовано узагальнену картину теоретичних поглядів українських дослідників у галузі поетики, з якої чітко виокремлюється особливий підхід до поетики наукового тексту.

Запропоновано цілісну теоретичну концепцію творення та оцінювання естетично вартісних наукових текстів та систему їх практичного аналізу з точки зору поетики.

Виявлено найпродуктивніші "поетичні" жанри української наукової публіцистики, чия апробована часом ефективність робить їх придатними для сучасного використання.

Запропоновано концепцію естетичної "реабілітації" наукових текстів, які, згідно з традицією останніх десятиріч, вважалися позбавленими рис виразності та вражальності.

Практичне значення одержаних результатів. Основні ідеї дослідження можуть слугувати основою для формування нових (або своєрідної актуалізації "старих") підходів до творення наукових текстів, що їх слід пропагувати у середовищі як авторів-науковців, так і видавців наукової літератури, редакторів наукових журналів, - результатом чого стане вироблення своєрідного "алгоритму" творення та суспільної репрезентації наукового дискурсу.

Віднайдені та показані у роботі естетичні взірці текстотворчості визначних українських учених демонструють ту величезну увагу, що її "класики" приділяли саме викладові наукових праць, справедливо уважаючи його вирішальним у боротьбі за уми та почуття читачів, - а це є так само актуальним і у наш час, коли точиться непроста боротьба за повернення національної сутності та національного "обличчя" українській науковій літературі.

Практична цінність дослідження полягає також у можливостях використання його результатів в курсах "Наукове редагування", "Історія редагування в Україні", "Підготовка видань різних видів літератури. Наукова література", "Основи наукових досліджень", у спеціальних курсах-тренінгах для магістрантів та аспірантів (незалежно від спеціальності), метою яких є оволодіння "технологією" написання наукових текстів та принципами підготовки різножанрових матеріалів до публікації.

Особистий внесок здобувача. У дослідженні представлені ідеї, концепції та результати особистих розробок автора. Дисертація, автореферат, опублікована монографія, два навчальних посібники та 64 публікації, в яких оприлюднено основні положення роботи, виконані здобувачем самостійно. У навчальному посібнику "Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ - перша третина ХХ ст.) " авторові належать загальна концепція та конкретні фрагменти - Вступ, преамбули до першого та четвертого розділів та їх безпосереднє комплектування,20 біографічних нарисів; у 6 опублікованих статтях та 1 тезах доповіді, написаних у співавторстві, - загальна ідея та остаточне текстуальне втілення.

Апробація результатів дослідження. Результати досліджень, що включені до дисертації, були апробовані на міжнародних, всеукраїнських, регіональних та ін. конференціях: "Мова і духовність нації" (Львів, 1989, 1990); "Психолингвистика и межкультурное взаимопонимание: Х Симпозиум по психолингвистике" (Москва, 1991); "Функциональный подход в теоретическом и прикладном языковедении" (Мінськ, 1992); "Іван Огієнко (Незабутні імена української науки) " (Львів, 1992); "Проблеми української науково-технічної термінології" (Львів, 1992, 1993, 1994); "Свідомість і культура нації" (Львів, 1993); "Белорусско-русско-польское сопоставительное языкознание" (Вітебськ, 1993, 1994) "Українська періодика: історія і сучасність" (Львів; Житомир, 1993-2003); "Язык, сознание, этнос, культура: Теория и прагматика: ХІ Симпозиум по психолингвистике" (Москва, 1994); "Актуальные проблемы современной филологии" (Тверь, 1994); "Історія науки і техніки: проблеми дослідження, викладання, гуманітаризації освіти" (Дніпропетровськ, 1994); "Sіowianszczyzna w badaniach filologicznych" (Biaіystok, Polska, 1994); "Мова і культура" (Київ, 1994, 1995, 1997); "Михайло Грушевський і Західна Україна" (Львів, 1995); "Книга в соціокультурному просторі (досвід книговидання ХІХ-ХХ ст. і сучасні проблеми) " (Львів, 1995); "Pogranicze kultur narodowych" (Biaіystok, Polska, 1995); "Сучасні тенденції в розвитку слов'янських мов" (Katowice-Sosnowiec, Polska, 1995); "Національна еліта та інтелектуальний потенціал України" (Львів, 1996); Перші Тикторівські читання (Львів, 1996); "Діалог культур: Україна у світовому контексті" (Львів, 1996, 1998); "Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики" (Львів, 1996); "Книга и книжное дело на рубеже тысячелетий" (Москва, 1996); "Квалілогія книги" (Львів, 1996, 2000, 2003); Третій Міжнародний конгрес україністів (Харків, 1996); "Іван Франко: письменник, мислитель, громадянин" (Львів, 1996); "Языковое сознание и образ мира: ХІІ Симпозиум по психолингвистике" (Москва, 1997); Четвертий Міжнародний конгрес україністів (Одеса, 1999); "Актуальні проблеми журналістики" (Ужгород, 2000); "Українознавство - наука самопізнання українського народу" (Київ, 2001); "Українська журналістика сьогодення у світовому інформаційному просторі" (Дніпропетровськ, 2001); Другі Тикторівські читання "Українська видавнича справа на зламі століть: досягнення, перспективи, кадри" (Львів, 2002); "Журналістика 2002. Проблеми світового інформаційного простору" (Київ, 2002); "Стан, проблеми, перспективи розвитку українознавства" (Київ, 2002); "Видавнича галузь і професійна освіта: національний досвід у європейському контексті" (Львів, 2002); "Масова комунікація в Україні та інформаційний виклик ХХІ століття" (Дніпропетровськ, 2003); "Дискурс у комунікаційних системах" (Київ, 2004); на щорічних Звітних науково-технічних конференціях викладачів та аспірантів Української академії друкарства (Львів, 1989-2004).

Одержані результати дослідження використовуються у навчальному процесі - при викладанні дисциплін "Підготовка видань різних видів літератури. Наукова література", "Наукове редагування", "Літературне редагування", "Неориторика", "Основи наукових досліджень" для студентів спеціальності "Видавнича справа та редагування" в Українській академії друкарства упродовж 1989-2004 рр.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено в одній монографії, трьох навчальних посібниках, двадцяти п'яти статтях у фахових виданнях, чотирнадцяти публікаціях в інших наукових журналах і збірниках, тридцяти двох матеріалах конференцій. Загальний обсяг публікацій становить близько 98 обл. - вид. арк.

Структура дисертації. Дисертацією є рукопис обсягом 539 сторінок, що складається зі вступу, п'яти розділів (13 підрозділів), висновків, списку бібліографічних посилань (829 позицій), списку використаних джерел (382 позиції) і покажчика бібліографічних джерел (35 позицій) та додатку "Творці українського наукового дискурсу нового часу" (15 біографічних нарисів обсягом 112 cторінок).

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, ступінь наукового опрацювання проблеми, зв'язок роботи з науковими програмами, мету, завдання, об'єкт, предмет і методи проведення дослідження, окреслено теоретичну та практичну вартість одержаних результатів та форми їх апробації, розкрито особистий внесок здобувача, показано структуру дисертації.

Розділ 1 - "Теоретико-методологічні засади дослідження" - складається з двох підрозділів, в яких визначаються основні поняття подальшого дослідження та демонструється стан розробленості проблеми і джерельна база роботи.

Підрозділ 1.1 - "Основні поняття дослідження ("українська наукова книга", "українська наукова публіцистика") " - має методологічний характер: тут, на основі аналізу численних авторитетних джерел з історії української літератури, науки і наукової мови, а також бібліографічних покажчиків, каталогів, репертуарів, зроблено спробу поелементно визначити основні, засадничі поняття дисертаційного дослідження. Зокрема, поняття "українська наукова книга" визначається нами як синкретичний за змістом і характером викладу носій наукової інформації, виокремлений із загальної маси видань та публікацій на засадах авторства, території та тематики (книжки, написані українцями, на етнічних теренах України або на українознавчі теми, незалежно від національності автора чи належності території) - за умов присутності у її змісті наукових фактів чи хоча б окремих елементів наукового дослідження.

Принципово важливо, що у підрозділі уперше комплексно і повно дефініюється поняття "наукова публіцистика": її визначено як сукупність творів (видань), зміст яких - наукова інформація загального характеру (відомості про людей науки та їхні досягнення, визначні факти та оригінальні гіпотези, узагальнені описи експериментів та міркування про стан науки тощо) - становить публічний інтерес за межами її створення та безпосереднього використання і втілюється у таких жанрових різновидах наукового викладу, для яких притаманні водночас логічність та емоційність, об'єктивність і суб'єктивність, нейтральність та експресивність, безособовість та образність - за умов присутності вираженої позиції автора (наукова замітка, наукова рецензія, науковий огляд, науковий портрет, наукова біографія та ін.).

У підрозділі 1.2 - "Поетика як стратегія текстотворчості: стан розробленості та джерельна база дослідження" - демонструється дослідженість поетики як універсальної науки - естетики словесної творчості - від її початків до сучасного стану. Донедавна тут, однак, проявлявся свого роду "ідеологічний" підхід: у країнах Заходу термін "поетика" постійно розвивався, розширюючи значення, відвойовуючи нові семантичні простори: таке розуміння поетики у структуралістів, прагматистів, неориториків (Р. Барта, Р. Якобсона, М. - Р. Маєнової, Цв. Тодорова та ін.), - "радянське" ж мово - та літературознавство звужувало інтерпретацію цього терміна до меж "теорії поетичного мовлення, поезії", вивчення "внутрішньої будови художніх творів" або "способів і засобів художнього втілення, образного розкриття життя".

З проведеного дослідження випливає, що поетика, еволюціонувавши від нормативної дисципліни, покликаної досліджувати віршування та навчати його техніці, в сучасному її вигляді належить до "наук-лідерів", які вирізняються широким колом охоплюваних проблем, універсальністю об'єкта та предмета, розгалуженістю методик, - саме це робить її придатною для аналізу й оцінки усіх форм вербальної творчості, у тому числі творчості у сфері науки, результатом якої є різножанрові наукові тексти. Доведено також, що на тлі загальносвітового розвитку теорії поетики українська традиція не лише не губиться, а, навпаки, виявляється дуже виразною, своєрідною, що свідчить, і про цілеспрямоване "виховання" авторів-науковців, здатних писати естетично вражально, а відтак - і про наявність реальних наукових текстів, створених за естетичними принципами (на всіх етапах розвитку української наукової літератури), і про існування оригінальної теоретичної "української школи" поетики, що, з одного боку, пояснює, чому саме так, "поетично", написана більша (і краща) частина корпусу української наукової літератури, а з другого боку, - дає теоретичне підґрунтя сучасним дослідженням.

Розділ 2 - "Передумови появи української наукової публіцистики" - присвячений уточненню "стартових позицій" української наукової літератури, а в її складі - наукової публіцистики. Огляд авторитетних джерел з історії української науки, культури, літератури (а саме праць Ом. Огоновського, І. Франка, С. Єфремова, М. Гнатишака, Д. Чижевського та ін.) разом з аналізом реальних текстів дозволив уточнити періодизацію досліджуваного об'єкта, в результаті виділено:

1) початковий етап (VIII-XII ст.) - "епоха самостійного політичного життя" (І. Франко), коли відбулося первісне стильове розшарування загальнонародної мови та почалося формування окремих видів літератури і окремих жанрів у межах кожного виду. Це час відвертого домінування перекладної літератури, що було об'єктивно зумовлено як політичними обставинами, так і недостатнім рівнем розвитку власної суспільної та наукової думки, час запозичення та вироблення на власномовній основі перших виразних тематичних напрямів наукової літератури - історичного і природописного, та основних жанрів - хронік, синкретичних політематичних збірників, у тому числі збірників сентенцій. І хоча перекладені (адаптовані) наукові твори VIII-ХІІ ст., з сучасних позицій, демонструють певну тематичну звуженість та недостатню жанрову розвиненість, вони все ж поклали початок не просто науковій літературі в Україні, - а науковій літературі стилістично вартісній, естетично опрацьованій. Саме тоді почала закладатися традиція, згідно з якою науковим творам надавалася досконала літературна форма, - традиція, якої майбутні українські автори-науковці дотримувалися неухильно;

2) етап відродження української наукової літератури (кінець XVI - початок XVIII ст.), упродовж якого відбулося певне "узгодження" сформованої на той час "української моделі" наукової літератури з моделлю європейською і вироблення на цій основі відповідної до потреб часу типологічно-жанрової системи, значною мірою спертої на вже набутий світовий досвід. У цей час збагачується тематика наукових творів (передовсім за рахунок світоглядно-гуманітарних галузей - філософії, риторики, історичної мемуаристики тощо), розширюється жанровий спектр (трактати, описи дослідів, огляди з певної галузі науки, літописи, історичні синтези, діарії, хроніки, записки тощо).

Для загального функціонування української наукової літератури саме такий її розвиток, спричинений як спільними для всієї тогочасної Європи тенденціями (латиномовне втілення наукового знання, художність наукового викладу, посилений розвиток лише певних наукових жанрів тощо), так і специфічними обставинами історично-політичного характеру (існування України переважно у складі інших держав, популярне в усі часи "перетікання умів" з батьківщини у країни з кращим науковим кліматом, випереджальний розвиток красного письменства), мав досить своєрідні наслідки: більшість наукових праць створювалися як унікальні естетичні явища, а в сукупності своїй вони стали солідним підґрунтям, свого роду матеріально-духовною базою для формування наукової прози наступного періоду;

3) етап "другого відродження" української наукової літератури (ХІХ - початок ХХ ст.) на засадах основних принципів націєтворення і на власномовній основі. Цей етап є вирішальним у формуванні типологічного та стилістичного "обличчя" сучасної української наукової літератури, у становленні мови сучасної науки, а сформований на цьому етапі масив наукових творів і видань став носієм особливої поетики наукового тексту, що уперше відкрито зазвучав рідною мовою.

На підставі проаналізованих матеріалів (видань та публікацій, статистичних даних, архівних документів) доводиться, що саме завдяки цілеспрямованому формуванню "повної" типологічної системи наукових видань українцям вдалося подолати гігантську прірву, що відділяла їх від цивілізованих націй. Типологічний склад наукової літератури, а у її межах - наукової публіцистики - точно віддзеркалює власну еволюцію: розпочавшись від спостережень над явищами національного побуту, культури, ментальності, результати яких початково втілювалися у більш пристосовані для цього іншомовні (російські, польські, німецькі тощо) тексти, українська наукова література поступово набуває спершу жанрової, пізніше тематичної повноти, і нарешті одержує ще і добре розвинений, на рівні потреб часу, науковий апарат і величезний корпус текстів, написаних рідною мовою і цілком зіставних за якістю з науковими текстами, створеними у розвинених країнах з нормальним мовним та інтелектуальним "кліматом".

Акцентується, що останню інтелектуальну крапку у формуванні повного складу української наукової літератури поставила якісна наукова періодика: з її появою були одержані суттєві практичні результати "україноборчих змагань" - українське суспільство вже не сперечалося щодо здатності власної мови до задоволення вищих потреб народу, до наукової і культурної самостійності. Як показав аналіз, безпосереднім "живильним середовищем" української наукової публіцистики став практично весь масив літературно-наукових (науково-літературних) та наукових періодичних видань, що виникали, функціонували, зникали або трансформовувалися упродовж усього ХІХ і на початку ХХ ст., - кожне з них, більшою чи меншою мірою, спричинилося до творення нової поетики - поетики наукового тексту. Особлива ж увага приділяється виразно публіцистичним науковим часописам - "Записки Наукового товариства імені Шевченка", "Літературно-Науковий Вістник" та "Україна": саме ця тріада виявилася і зосередженим, сконцентрованим "згустком" найновішої наукової інформації свого часу у питомо українському мовному втіленні, і місцем випробовування нових для української наукової літератури жанрів, що поступово склалися у цілісне органічне утворення - "наукова публіцистика", яка, своєю чергою, стала таким цікавим і естетично довершеним явищем, що її неможливо аналізувати й оцінювати без залучення арсеналу поетики.

У розділі 3 "Теоретичні засади поетики наукового тексту: діахронно-семантична трансформація уявлень українських учених" розглядається еволюція поглядів на поетику українських дослідників різних періодів, з особливою акцентацією на працях ХІХ - початку ХХ ст.

Підрозділ 3.1 "Українські поетики XVII-XVIII ст.: від схоластики до наукової теорії" присвячений витокам української поетики. З'ясовується, що для української традиції загалом "поетичний" ракурс дослідження результатів текстотворчості далеко не новий: "обернення на форму" (перенесення дослідницької уваги зі змісту твору на його репрезентацію), було характерною ознакою цілої української культури періоду "першого відродження" (кінець XVI - початок XVIII ст.), "фірмовим знаком" якого було створення, найчастіше за античними взірцями, та активне функціонування величезної кількості поетик (Й. Кононович-Горбацький, С. Калиновський, І. Краковський та ін.).

Підхід до поетики як до універсального інструментарію текстотворця набуває концептуальної завершеності у трактатах Ф. Прокоповича, а досягає апогея, вочевидь, у М. Довгалевського, в його "Hortus Poёticus" ("Сад поетичний"). Саме ця вершина української ренесансної, з виразними елементами бароко, поетики, становить цілісну лінгвістичну систему створення тексту і текстуального впливу. І хоча між дидактично-естетичними відкриттями київської школи "риторики-поетики" та подальшими дослідженнями українських учених у цій царині згодом утворився тривалий фактично бездіяльний вакуум, - реально досягненнями цієї школи були просякнуті твори як художньої, так і наукової літератури, саме вони, компенсуючи брак пізніших аналогів, надихали дослідників майбутніх часів на власні теоретичні пошуки.

У підрозділі 3.2 "Формування критеріїв естетичної оцінки наукового тексту у працях ХІХ - початку ХХ ст." поетапно - у пунктах 3.2.1 "Поетика Олександра Потебні: естетичні підходи до наукового тексту", 3.2.2 "Іван Франко: творення та самореалізація поетики "непоетичного" та 3.2.3 "Універсальна поетика Володимира Домбровського" - розглядаються теорії трьох визначних дослідників поетики.

З'ясовано, що науковий текст є другим, за частотою згадування, після тексту художнього, функціональний різновид літератури у концепції О. Потебні. Вже сама наполегливість, з якою великий лінгвіст зіставляє, протиставляє, паралелізує і перехрещує художні та наукові тексти, змушує думати про невипадковість утворення власне такої структурно-семантичної пари та про існування зафіксованих або лише передбачуваних Потебнею їх спільних рис і моментів взаємопроникнення. Це також створює надійне підґрунтя для достовірних науково-лінгвістичних оцінок творів красного письменства, а водночас - для вмотивованих естетично-лінгвістичних характеристик результатів наукової текстотворчості. На цю ж ідею "працює" і окремий аспект теорії О. Потебні - з'ясування родової спорідненості усіх форм вербальної творчості - через спорідненість механізмів дії слова.

Підхід до наукової мови з позицій загальної поетики О. Потебня обґрунтовує тим, що "шлях науці уготовляється словом", а "для створення думки наукової поезія необхідна". Але з цього не випливає, щоб така необхідність однаково відчувалась автором і читачем, а отже, поетичні образи, що разом із новою науковою ідеєю проникають у текст, часто потребують якщо не розтлумачення, то принаймні спеціальних способів уведення. А завдяки багатству мовного втілення навіть чисто логічні структури одержують естетичну мотивацію та емоційне навантаження - тобто, естетично-емоційний момент виявляється залученим до пізнання, до творення наукової моделі світу.

Власне у цій єдності емоційного та раціонального і криється пояснення спільного коріння усіх форм текстотворчості, викристалізовується раціональне обґрунтування синкретичності ранньої літератури: наукове пізнання довкілля і міфічна його реконструкція об'єднані спільним "прагненням до об'єктивного пізнання". Причому першими з'являються міфи, а вже з них - на розробленій вербальній основі - розвивається наука. Навіть наукові писемні пам'ятки пізнішого періоду тягнуть за собою "шлейф" міфологічного сприйняття - такими є перекладувані в Україні візантійські історичні та природознавчі твори, в описових частинах яких "мирно співіснують" реальні та міфічні персонажі, фігурують навіяні фантазією поетичні створіння тощо.

Судячи з праць О. Потебні, і згодом, звільнившися від "чар" міфу, наука залишається під впливом художньої творчості. Річ тут, видно, не в тім, що справді художні твори збуджують естетичні переживання, а у тому не завжди усвідомлюваному автором факті, що вони дають поштовх до пошуків нового знання або й самі його містять. Зрештою, "опозиційність" наукової та поетичної діяльності, в основі яких лежить той самий процес творчості, часто є просто надуманою. О. Потебня, усвідомлюючи існування "протилежних властивостей" науки і поезії, усе ж закликає до встановлення між ними "нормальних стосунків": і наука, і поезія, на його думку, "є лише спосіб мислення".

Показано, що універсальність теорії О. Потебні, її здатність пояснити більшість текстуальних явищ різної природи і характеру та можливість використати окремі складові Потебневої теоретичної концепції в інтересах конкретного аналізу намірів та результатів текстотворення робить її, цю теорію, дуже привабливою з точки зору оцінки наукового тексту. І хоча досі ця проблема - застосування поетики О. Потебні як універсальної системи аналізу та естетичної оцінки наукового тексту - залишалася поза межами дослідницьких зацікавлень, - нині постановка такого завдання є гостро актуальною.

Виявлено, що наступні ефективні спроби дослідити та осмислити сутність і механізми наукової творчості - як специфічного різновиду творчої діяльності - здійснив Іван Франко. Його новаторська щодо настанов, а заразом традиційна у фундаментальних теоретичних засадах праця "Із секретів поетичної творчості" належить до кращих "канонічних" трактатів з поетики в усій європейській літературі. Принципова настанова І. Франка на зіставне дослідження двох творчих стихій - художньої та наукової (іноді він приєднує до них ще й третю - критичну) відбиває нині вже звичні уявлення про роль у них екстралінгвальних, зокрема психічних процесів, про наявність значного "сегменту" спільних рис та механізмів, про спільність намірів текстотворців - при використанні різних засобів, прямо узалежнених від сфери вжитку. Для Франка цілком очевидна спільність механізмів текстотворення: результативність цього процесу визначається не неможливістю або забороною використання тих чи інших способів естетичного збагачення тексту у різних видах літератури, а чуттям і талантом автора. Окрім універсальності мовного механізму текстотворення спільним знаменником різних його форм є обов'язковість прояву темпераменту автора, дозованого залежно від типу тексту. Відповідно виникає різниця у формах зображення того ж самого об'єкта у творах різних видів літератури.

Ідеєю спорідненості та, водночас, відмінності "поетичних" і "прозових" творів пронизана ще одна теорія - поетика Володимира Домбровського. На думку дослідника, при домінуванні уяви постає поетичний (художній) твір, перевага розуму породжує твір прозаїчний (функціональний). Причому йдеться не про різницю за принципом "вірш-невірш" (якщо граматичні правила, наприклад, для кращого запам'ятовування, укладені віршами, зауважує дослідник, вони ще не стають поезією). Не піддіючись на "спокуси" зовнішньої форми, В. Домбровський пропонує оцінювати твір за іншими параметрами: "1. для чого й для кого він призначений? 2. як ділає він на душу читача? 3. якими засобами й середниками те ділання осягнене" - і у такий спосіб, випереджаючи час, задекларовує формулу сучасної типологічної характеристики твору, до якої вдаються, зокрема, у редакційно-видавничій практиці: цільове призначення ("для чого? "), читацьке призначення ("для кого? "), характер інформації ("як ділає він на… читача? "), від якого залежить виклад матеріалу ("якими засобами й середниками те ділання осягнене"?). У роботі підкреслено, що це принагідне "видавниче відкриття" В. Домбровського - ще одна складова його загальної теорії, ще один вагомий аргумент на користь її універсальності.

Відповідно до виділених параметрів тексти, за Домбровським, досить чітко розпадаються на дві групи, - ті, в яких слово виступає "рівноважником", "знаком поняття", "загального виображіння, що має промовити до розуму читача", - це проза, тобто сучасні функціональні види літератури, у тому числі література наукова. В другій групі текстів слово виступає "знарядом передачі… образів, переживань і настроїв" автора, - це поезія, завдання якої "порушити уяву читача". Таким чином, проза і поезія різняться лише ступенем "образовости, наглядности й емоціональности".

Підкреслено, що, запропонувавши власну класифікацію та оригінальну систему суто естетичних оцінок різножанрових творів, які функціонують у всіх сферах людської діяльності, В. Домбровський ще на початку 20-х років ХХ ст. показав можливості поетики як універсальної науки текстотворення. Висловлені дослідником міркування та запропоновані критерії оцінки текстів не втратили актуальності, - навпаки, сьогодні, з поверненням до засад поетики та риторики, можуть бути реально втілені - як при створенні, так і при редакційно-видавничій підготовці наукових праць.

Наголошується, що завдяки потужному теоретичному підґрунтю, сформованому українськими вченими XVII-XVIII cт. (яке, у свою чергу, має виразну античну зорієнтованість), поетика у ХІХ - на початку ХХ ст. виросла в потужну інтегральну філологічну дисципліну, здатну забезпечити потреби створення, аналізу та оцінки текстів різних типологічних рядів та змістовного наповнення, а також спроможну пояснити причини текстуальних "перемог" і "поразок", виходячи з "поведінки" усіх учасників комунікативного процесу. Вирішальну роль у формування "нової" української поетики відіграли праці саме О. Потебні, І. Франка та В. Домбровського.

У розділі 4 - "Українська наукова публіцистика ХІХ - початку ХХ ст. як об'єкт естетичної оцінки" - досліджуються основні структурно-семантичні рівні та комунікативно-прагматичні складові поетики наукового викладу, виявлені на підставі аналізу реальних текстів. Дослідження текстів минулого з точки зору поетики, а надто їх сучасна інтерпретація, вимагають відтворення історичного тла і особливостей культурного контексту, в якому ці тексти писалися. Саме цими обставинами зумовлений вибір аспектів дослідження, що їх описують деякі сучасні автори (С. Аверінцев, Г. Солганик, М. Стюфляєва та ін.), - але роблять це вони стосовно художніх та "біляхудожніх" творів. Використовувати ж арсенал поетики для потреб аналізу текстів наукових досі не пропонувалося. Отож, екстраполяція прийомів загальної поетики на потреби наукової публіцистики стала основним завданням, а виділення й обґрунтування основних об'єктів традиційної поетики - тематики, літературної форми, засобів увиразнення викладу - змістом даного розділу дисертації.

Проведений у підрозділі 4.1 "Поетика тематики" аналіз численних текстів показав, що початково в українській науковій публіцистиці увиразнилася поетика тематики, що було зумовлено активізацією українознавчих досліджень: вони не лише визначили тематику переважної більшості наукових праць розглядуваного періоду, а й спричинилися до особливого емоційно-експресивного навантаження праць цієї тематики, що, своєю чергою, неминуче позначилося і на змісті, і на характері викладу. Показано, що українознавча тематика мала вирішальний вплив і на характер заголовків в українській науковій публіцистиці: захоплення болючою проблематикою спонукало авторів-науковців до зацікавлення нею читачів через своєрідні інтелектуальні провокації - створення оригінальних заголовків наукових творів, які, принаймні емоційно, урівнювали їх з творами художніми або власне публіцистичними. Заголовки у проаналізованому масиві текстів створюють особливу комунікативно-психологічну установку, позаяк:

містять українознавчі орієнтири або тематичні "прив'язки" до проблем українства - прямі, не навантажені образністю чи метафоричністю національно-географічні вказівки;

навіть при відсутності прямих національно-географічних орієнтирів використовують реалії, фольклорні образи, літературні персонажі або інші "маркери" національного життя, літератури, світогляду української нації;

безвідносно до тематики твору, до наявності чи відсутності "національного забарвлення" характеризуються провокативною тональністю, інтригуючою структурою або навмисною "опозиційністю" до змісту, жанру чи характеру названих ними праць.

Наголошується, що тематика творів, відбита у заголовках наукових творів ХІХ - початку ХХ ст., демонструє нову поетику, яка витворилася завдяки розширенню тематичних меж наукових досліджень та насиченню їх неможливим раніше українознавчим змістом.

У підрозділі 4.2 "Поетика літературної форми" на підставі аналізу розглянутих публікацій було також виділено та систематизовано ті структурно-семантичні рівні поетики, на яких відбувалося літературне оформлення наукового дискурсу. Цими рівнями виступають:

полемічність - обмін думками і враженнями, захист власної позиції і спростування тієї, що є чи видається хибною, аргументованість у поєднанні з експресивним вираженням міркувань - у вигляді реального або уявного (сконструйованого) діалогу. Загальний характер діалогічності, яким позначена наукова публіцистика ХІХ - початку ХХ ст., виявився реалізованим, по-перше, в екстралінгвальному ракурсі (тісна взаємодія і спадкоємність наукових розробок; оперативність "наскрізного" реагування на публікації у вигляді рецензій, відгуків або окремих реплік), по-друге, у власне лінгвістичному сенсі (цитування, посилання на джерела, перефразування тощо). З використанням усіх цих засобів у текстах відтворювалася невимушеність розмовної інтонації, утворювався стійкий логічний і водночас емоційно забарвлений зв'язок між окремими фрагментами наукового викладу, нарешті, завдяки моделюванню зворотних читацьких реакцій, спрощувався перебіг пізнавального процесу;