Видавнича діяльність українців на окупованій території під час ІІ Світової Війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Т. Шевченка Інститут журналістики

Реферат

на тему «Видавнича діяльність українців на окупованій території під час ІІ Світової Війни (на прикладі ОУН-УПА)»

Виконала Волосевич Анна

Викладач: Бондар Ю. В.

Київ-2013

Зміст

Вступ

Налагодження підпільної видавничої роботи (1941-1944)

Структура і принципи пропагандивних осередків

Основні видання ОУН-УПА

Військова преса в окупації

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Видавнича робота була одним із пріоритетних напрямів діяльності ОУН від моменту заснування організації. Проте найбільшого розмаху вона набрала під час радянсько-німецької війни і в повоєнне десятиріччя, коли розбита на два відлами організація спробувала реалізувати свою найвищу мету - здобути незалежну Українську Державу. Масштабність поставлених завдань, внутрішньоорганізаційні складнощі, а також потреба кардинально переосмислити багато початкових ідейно-політичних позицій, зробили працю ідеологів, публіцистів і видавців особливо актуальною. Видання літератури входило до компетенції працівників референту и пропаганди і становило вагому частину її діяльності, адже свої ідеї ОУН поширювала насамперед за допомогою друкованого слова. Впродовж зазначеного періоду зміст видавничо-пропагандивної роботи, а відповідно і кількість та тематика друкованих видань, засоби та методи виготовлення літератури неодноразово змінювалися. З огляду на це видавничу діяльність організації можна поділити на кілька періодів, які загалом збігаються з основними етапами боротьби ОУН. Найчіткіше простежуються два періоди: радянсько-німецької війни і повоєнне десятиріччя, - з них перший можна охарактеризувати як час становлення видавничо-пропагандистського сектору, а другий - його активної діяльності.

Налагодження підпільної видавничої роботи (1941-1944)

Адміністративні заборони та утиски з боку німецької влади змусили керівників ОУН уже в липні 1941 року шукати підпільних шляхів друку літератури. Спочатку з цією метою використовували державні друкарні, де потай, з допомогою довірених осіб друкували потрібні матеріали, але зі встановленням німецької цензури цей спосіб ставав дедалі ризикованішим, оскільки в руки німців часто потрапляли кількатисячні наклади організаційної літератури, що дорого коштувало організації як під оглядом матеріальних, так і людських ресурсів. Відвертий терор, який нацисти розгорнули супроти діячів організації у вересні 1941 року, змусив керівників ОУН узятися до створення підпільного видавничого сектору, що мав унезалежнити видавничу роботу від волі будь-якого окупанта. Першими на цей шлях ступили члени ОУН(б), які вже у серпні 1941 року розпочали планове відновлення необачно розконспірованої підпільної мережі, що сильно постраждала й від більшовицьких репресій, і від переслідувань німецької окупаційної влади.

Були сформовані підпільні видавничо-пропагандистські структури. Керував роботою Головний осередок пропаганди (ГОСП) або Головний осередок пропаганди і інформаційної служби (ГОПІС) на чолі з Головним референтом пропаганди. Після арешту Степана Ленкавського цю посаду обійняв Дмитро Маївський.

Члени ГОСП визначали основні напрями пропагандивно-видавничої роботи, окреслювали пріоритетну тематику періодичних видань, виготовляли ключові зразки пропагандивних матеріалів. Рішення ГОПІС були обов'язковими і для пропагандивних осередків ОУН, і для політвиховних структур УПА. За короткий час вдалося створити осередки пропаганди (ОП) на крайовому (КОП), обласному (Обл.ОП), окружному (ООП) і повітовому (ПОП) рівнях. Вони складалися з 3-5 працівників, які окрім роз'яснювально-пропагандивної роботи займалися редагуванням, друком або передруком організаційної літератури, а також її розповсюдженням. З'явилися підпільні друкарні, що діяли здебільшого при крайових і обласних ОП. Тим часом на нижчих рівнях друкарні організовували за наявності відповідного приладдя, фахівців та можливості надійно законспірувати їхню роботу.

Загалом, із друкарською технікою проблем не виникало, адже організація, виконуючи передвоєнні вказівки, зосередила у своїх руках значну кількість друкарських машинок, циклостилів, ротаторів, склографів. Вони слугували переважно для друку невеликих за обсягом матеріалів (газет, листівок, відозв, декларацій). У разі потреби їх можна було швидко заховати або перевезти в інше місце. Відносна простота у використанні давала змогу розташовувати таку техніку безпосередньо в приміщенні пропагандивного осередку. Потужнішу, але малотранспортабельну техніку (друкарські верстати) розміщували у підземних криївках на глибині 3-5 м, щоб заглушити звук роботи машин. Найчастіше у підпіллі використовували верстати з ручним приводом, оскільки електричні створювали більше шуму. Підземний бункер міг складатися з кількох приміщень, у одному з яких стояла друкарська машина, інші були відведені під житло працівників або склади паперу і готової продукції. Обслуга друкарні складалась із адміністратора, редактора і технічних працівників. Крім обслуги, про місце розташування друкарні знав керівник пропаганди і шеф Служби безпеки (СБ), який відповідав за охорону об'єкта. Виготовлену літературу доставляли на спеціальні пункти зв'язку, звідки кур'єри розвозили її за призначенням. Зворотнім шляхом передавали папір, поліграфічні фарби, канцелярське приладдя і все необхідне для роботи друкарні.

Структура і принципи роботи пропагандивних осередків

Структура і принципи роботи пропагандивних осередків неодноразово змінювались. У квітні 1944 року, готуючись до боротьби з радянським режимом, організація розробила більш розгалужену структуру пропагандивних осередків, які відтепер обов'язково мали складатися з організаційно-заготівельного (облаштування приміщень, забезпечення друкарським приладдям і радіотехнікою, заготівля харчів), пресово-інформаційного (виготовлення тижневих і щоденних пресових і радіовістей, організація поштових скриток), вишкільного (політичний вишкіл пропагандистів, зв'язки з науковим світом та авторами з числа інтелігенції) і виробничого відділів (магазинування і переховування друкарського приладдя та інших матеріалів). Виданням літератури тепер займалися на кожному організаційному рівні, аж до повітів включно, що значно підвищувало видавничий потенціал організації.

Під час переходу фронту матеріальну базу видавничих осередків було зміцнено майном німецьких частин, котрі відступали, до цього членів організації спонукали спеціальні інструкції: «По містах у німецьких панів є досить багато майна: пишучих машинок, великих друкарських машин, цикльостилів, паперу, фарби, радієві апарати […] Вже сьогодні повести належну в тім напрямі розвідку. Мати список цього всього, де находиться (по урядах і приватних мешканнях). Наші завдання: в хвилині відступу німців опанувати на певний час (хоч короткий) міста і все це вивезти. Це все мусить бути наше» .

Захоплене друкарське приладдя було використане для підвищення технічних можливостей наявних друкарень і організації нових. Ефективно налагоджена робота видавничих осередків давала можливість повністю забезпечувати підзвітний терен літературою, а також постачати її у відділи УПА. Наприклад, організований 13 квітня 1944 року друкарський осередок при ОП

Сокальської округи, маючи два циклостилі та дві друкарські машинки, за неповних два тижні роботи видрукував: Інструкцію (на 3 с.) про збірку цілющих зел у числі 410 примірників, вказівку «Пропаганда серед червоноармійців» (на 4 с.) в числі 400 примірників, «Кличі для червоноармійців» (на 3 с.) - до 350 примірників. «Всю цю літературу […], - зазначалось у звіті керівника Сокальського ОП `Черника', - передавано по повітам аж до станиць, для війська, а деякі речи вислано на Холмщину. З огляду на це, що військо майже голодує на літературу, Округа має в плані видавати для війська гумористичний двотижневик “Оса” на взір “Українського Перцю”».

Однак такі видавництва мали одну суттєву ваду: надзвичайно громіздкі, вони ставали легкою здобиччю радянських спецслужб. 22 січня 1944 року впала, викрита військами СМЕРШ 1-го Українського фронту, друкарня в с. Бережниця Рівненської області. До кінця року на Рівненщині було викрито ще 5 друкарень (три - у травні, одну - в червні і ще одну - у вересні). Серед друкарень, викритих у травні, - друкарня обласного проводу, відома під назвою «Свобода народам» (Корецький р-н). Така ж доля спіткала і друкарські осередки Галичини. Лише у Станіславівській області до 15 листопада 1944 року було ви явлено 3 підпільні друкарні, захоплено 7 радіостанцій, 12 друкарських машинок.

Загалом у західних областях України за період від лютого до 31 грудня 1944 року радянські спецслужби вилучили 18 друкарень, 48 ящиків із друкарськими шрифтами, 87 друкарських машинок, 135 радіостанцій. У цей же час більшовикам вдалося знищити майже всі видавничі структури на східноукраїнських землях. З огляду на це, у листопаді 1944 року під час Першої пленарної наради Проводу ОУН СД було ухвалено низку важливих постанов стосовно роботи друкарень, що дало змогу краще їх законспірувати, а також полегшило централізоване керування ними. Згідно з затвердженими інструкціями, друкарні були від'єднанні від осередків пропаганди й функціонували автономно, тобто було створено окрему технічну ланку, яка діяла паралельно з пропагандивною. Як в ОУН, так і в УПА друкарні вирішено називати технічними звенами (ТХЗ). Кожне технічне звено мало свого керівника, який безпосередньо відповідав за друк, а також дбав, щоб «готова до висилки в терен література негайно була із друкарського гнізда силами самих техробітників доставлена у відповідне місце, забезпечене криївкою, яке не сміє знаходитись у тому селі, що в ньому приміщується гніздо». Числопрацівників зведено до мінімуму: техкерівник часто виконував роботу технічного працівника або коректора, якщо, звичайно, був компетентним у цій справі.

Контроль над усіма ТХЗ, що діяли на території області, було доручено керівникові друкарських технічних звен, який при наявності в області 3-5 ТХЗ міг мати заступника. До його обов'язків насамперед входило дбати про організацію якомога більшої кількості ТХЗ на підпорядкованій території, а також про добір технічних працівників, які, «крім вміння виконувати свою роботу, мусять відзначатися, в першу чергу, вмінням задержати в строгій тайні місце і характер своєї підпільної праці». 13 числа кожного місяця керівник друкарських технічних звен повинен був звітувати про виконану роботу, а саме: про кількість ТХЗ в області (працюючих і не працюючих), обсяг ви друкуваної літератури загалом і кожним звеном зокрема, кому надіслано видрукувану продукцію, в якій кількості тощо.

У березні 1945 року в зв'язку із впровадженням нового територіального поділу (межі країв були звужені до меж областей, замість округ і повітів введено надрайони і райони) у пропагандивних інструкціях з'явилися нові схеми пропагандивних осередків, які мали складатися з відділів: видавництва, усної пропаганди та політвиховання, інформації та статистики, адміністрації. Створення видавничих відділів давало змогу пропагандистам приділяти більше уваги виготовленню саме пропагандивних матеріалів. Проте їх передбачалося запровадити лише на крайовому та окружному рівнях. Чимало зусиль було спрямовано на те, щоб забезпечити безперебійну роботу друкарень цілорічно. Восени керівники ТХЗ і провідники мали подбати про те, щоб забезпечити їх усім необхідним на зиму: «Наказую поробити всі заходи, щоби якнайкраще підготувати свій осередок на зиму. Оскільки осередок, а зокрема приналежна йому друкарня не є забезпечені належними криївками, належить якнайстаранніше, при повному збереженні засад конспірації (ночами, при варті), такі приготовити. Треба пам'ятати про забезпечення осередку всякими технічними засобами пропаганди: папір, фарба (друкарська і циклостильова), шрифт, калька, матриці і др. матеріали, бо в зимі пересуви будуть більше утруднені».

З метою конспірації повстанці, які будували криївку для друкарні, зимували у ній же в якості охоронців. За свідченням колишнього референта пропаганди Проводу Петра Дужого, на початку 1945 року діяло близько 30 друкарень, тобто майже кожний край і округа мали свою друкарню, що давало можливість забезпечувати літературою всі українські землі, а також зацікавленого діаспорного читача. Основною базою видавничої роботи залишалися західноукраїнські землі. Саме тут було організовано друкарню Проводу ОУН(б) під кодовою назвою «Прага» (с. Мокротин Жовківського р-ну Львівської обл.); низку друкарень крайового проводу ЗУЗ («Самара», «Полтава», «Вінниця»), що також розташовувалися на Львівщині, утворюючи на межі Миколаївського і Жидачівського районів потужний видавничий центр із кодовою назвою «Зелений гай»; друкарню КП Юнацтва і видавничий осередок ГОСП, що діяли на базі штабу Воєнної округи (ВО) «Лисоня» (Підгаєччина).

На Північно-Західних Українських землях (ПЗУЗ) видання літератури здійснювалось у тісному зв'язку з Українською Повстанською Армією, яка мала свої видавничі осередки, що діяли при політвиховних структурах різних рівнів. Тут працювали друкарні Головного військового штабу (ГВШ) і ВО, які нічим не відрізнялися від друкарень ОУН, адже керували ними з єдиного центру. Отож, ПЗУЗ літературою забезпечували: друкарня Крайового проводу ПЗУЗ, яка незабаром отримала назву «Друкарня Української Повстанчої Армії ім. Б. Хмельницького» (с. Великий Стидин, Костопільщина); друкарня обласного проводу Рівненщини під кодовою назвою «Свобода народам» (Корецький р-н); окружна друкарня Ковельської округи (с. Свинарин Турійського р-ну), за чию роботу відповідав відомий письменник Федір Одрач - `Шоломницький'; друкарня Сарненської округи «Случ» (м. Сарни, пізніше - Дубровицький р-н), із якою тісно співпрацював командир Іван Литвинчук - `Дубовий', а також кілька менш потужних друкарень.

Розгалужена видавнича мережа вкривала східноукраїнські землі: у серпні 1941 року розпочала роботу друкарня Крайового проводу ПСУЗ (м. Вінниця), якою опікувалися Й. Позичанюк - `Шугай' і П. Сак - `Могила'; свою друкарню мав Провід Півд.СУЗ, що діяла у м. Нижньодніпровську під керівництвом В. Кука; у 1943 році було засновано обласну друкарню в м. Новоукраїнці Кіровоградської області; на півдні України діяла потужна друкарня Одеського обласного проводу (м. Одеса), за чию роботу відповідав крайовий провідник «Трансністрії» Тиміш Семчишин - `Річка'. Менші підпільні друкарні недовго працювали у районному містечку Калинівці Вінницької області, Макарівському районі Київської області, у с. Діївка-2 біля Дніпропетровська, у с. Рудченково біля Сталіна, де друком націоналі стичної літератури займалися росіяни, що потрапили під вплив ідей ОУН.

Землі Закерзоння обслуговувала передовсім підпільна друкарня, розташована у с. Військо біля Перемишля, нею керував Обласний провідник ОУН Семен Левицький, пізніше - Василь Галаса - `Орлан' (`Зенон Савченко').

Як бачимо, проблеми технічного характеру організація вирішила доволі швидко. Більше часу і зусиль довелося витратити, щоб наповнити видавничо-пропагандивну роботу новим ідейно-політичним змістом, який би відповідав підпільному становищу ОУН, відображав зміну її зовнішньополітичних орієнтирів та внутрішньоорганізаційні шукання, враховував інтереси населення східних регіонів. З цього приводу в матеріалах Другої конференції ОУН(б) (квітень 1942) зазначалося: «Приготувати пропагандивний матеріал, пристосований передусім до потреб Осередніх і Східніх Українських Земель, а також до відповідних середовищ з розв'язкою актуальних питань, як робітниче питання, селянське питання, боротьба за Українську Державність, розуміння української національної революції й збройного зриву, значення всеукраїнської національної Організації та нашої політичної концепції, питання нової провідної верстви, виховання молоді і под.».

Незабаром під грифом ОУН(б) з'явилися фахові розвідки, у яких пропонувалося шляхи розв'язання нових ідейних, політичних, економічних, морально-етичних проблем організації. У цьому контексті найважливішу роль відіграли науково-публіцистичні праці Д. Маївського «Лицем до народу» (1942), `Л. Карпатського' «До питання аграрної проблеми в Україні» (1942), `І. М. Коваленка' «Цілі і методи німецької імперіалістичної політики на окупованих теренах» (1943), Я. Старуха «Тисяча років життя й боротьби українського народу» (1943), `О. Садового' «Куди прямують поляки» (1944), а також пропагандивно-популярні - «Білас і Данилишин» (1942), «Вільна Україна» (1942), «Свято зброї і свято перемоги» (1942), «Календарець українця-націоналіста» (1942), «Прапор українського націоналіста» (1943), «Посібник з українознавства» (1943), співаник «За Україну» (1943), «Збірник українських революційних пісень» (1944) тощо, які друкували на сторінках періодичних видань, а також окремими брошурами.

Великого значення надавалося друкові листівок як найоптимальнішій формі пропагандивних матеріалів в умовах підпілля. Тисячними накладами роздруковували листівки ідейно-політичного спрямування «Комунікат Проводу ОУН» (1942), «Друзі націоналісти!» (1942), «Партизанщина і наше ставлення до неї» (1942), «Українці!» (1943), «Селяни!» (1943), «Бійці і командири Червоної Армії!» (1944), «Громадяни України!» (1944), «Звернення Проводу ОУН до українського народу» (1944), «Чи знаєш ти про цілі і завдання повстанчої армії?» (1944) тощо.

У 1943 році з'явилися листівки різними мовами Радянського Союзу із закликом до всіх підрадянських народів долучатися до боротьби проти імперіалістів Москви і Берліна за створення власних національних держав («До всіх народів Східної Європи і Азії», «Вірмени і інші народи Кавказу!», «Грузини!», «Литовці, латиші, естонці», «Татари Поволжя!», «Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру» та ін.). Їх друкували у друкарні «Свобода народам» на Рівненщині під час проведення Конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії. Велика кількість листівок була виготовлена також в одеській друкарні, де членам організації допомагали представники різних національностей: вірмени, поляки, болгари, греки. Зокрема, «одеські вірмени дістали потрібні грузинські та вірменські шрифти».

Альтернативою до легальних пронімецьких часописів стала широко розбудована підпільна пресова мережа. Першими підпільними часописами були інформаційно-пропагандивна газета «За самостійну Україну» за редакцією Йосипа Позичанюка, що з'явилась у серпні 1941 року як орган Київського обласного осередку, і журнал вишкільного характеру «Боєвик», що почав виходити у жовтні 1941 року на ЗУЗ і був призначений лише для членства ОУН(б).

Основні видання ОУН-УПА

видавничий підпільний військовий преса

Визначившись з основними завданнями за нових обставин, ОУН узялася до створення центральних видань. Першим загальноорганізаційним часописом став політично-ідеологічний журнал «Бюлетень» (1942-1944) за редакцією Михайла Палідовича - `Карпатського'. Видання широко розповсюджували низові осередки організації, про що свідчить наявність в архівах і виготовлених друкарським способом примірників, і віддрукованих на друкарській машинці з застосуванням копірки. У листопаді 1942 року, з появою журналу «Ідея і чин», воно втратило свої загальноорганізаційні функції, залишаючись органом Проводу ОУН ЗУЗ.

Журнал «Ідея і чин», якому судилося стати офіційною трибуною ОУН СД, редагував референт пропаганди Проводу Дмитро Маївський - `Тарас'. Журнал визначав ідеологічне спрямування і тематику всього видавничого сектору, тому з його появою можна говорити про початок якісно нового етапу в українській підпільній публіцистиці періоду Другої світової війни. Автуру видання складали провідні ідеологи ОУН СД: Д. Маївський, М. Прокоп, І. Гриньох, Я. Бусел, Р. Волошин, О. Дяків, М. Дужий, П. Дужий та ін. Упродовж 1942-1946 років вийшло дванадцять номерів журналу.

Позицію офіціозу наслідували крайові видання: на ЗУЗ - «Бюлетень», «Вісник Української Інформаційної Служби», «Юнак», «Самостійник», «Прапор молоді»; на ПЗУЗ - «Вільна Україна», «Наш фронт», «Самостійник»; на СУЗ - «За Самостійну Державу», «За Українську Державу», «Молода Україна», «Чорноморський вісник»; на Буковині - газета «Мечем» та ін. Окремі часописи мали чітке соціальне або організаційне призначення чи виразну тематичну спрямованість. Журнал «Провідництво» призначався для керівного складу ОУН і був створений «з метою причинитися до росту численної і сильної провідної верстви українського націоналістичного руху».

Видавці тижневика «Самостійник» (видання Володимирівської округи ОУН ПЗУЗ), окрім статей на ідейно-політичні теми та повідомлень з фронтів, друкували багато етнографічного матеріалу, намагаючись виховувати у читачів почуття патріотизму та бажання боротися за визволення Батьківщини.

У вступній статті журналу до № 1 за 1943 рік, звертаючись до читача, вони писали: «Тут знайдеш свіжі новини, обговорення та вияснення наших завдань, недомагань і нашої сили, довідаєшся про наше славне минуле, про кращих людей праці та героїв боротьби за наше визволення. Ти знайдеш тут географічні дані про свій край, про його вартість і багатства, щоб Ти знав, хто Ти, чий син, ким і за що закутий. Хочемо, щоб ти полюбив свій край, свою Україну - полюбив її усією душею, всім серцем своїм і був готовий в кожний момент стати до боротьби за її визволення в рядах єдиної Твоєї Організації Українських Націоналістів».

Військова преса в окупації

У зв'язку з початком збройного етапу боротьби на ПЗУЗ з'явилася т. зв. військова преса.

Військові часописи періоду німецької окупації представлені насамперед журналом Головної команди УПА «До зброї» (1943-1944), виданням політвідділу УПА «Інформації з фронту УПА» (1944), гумористичним часописом «Український Перець» (1943-1945), а також газетами «Наш фронт» (1943) та «Інформатор» (1942-1943). Газети висвітлювали завдання і цілі УПА, друкували накази і розпорядження військової команди, інформували про бойові дії перших повстанських загонів. У 1943-1944 роках за цю роботу відповідав Яків Бусел - `Галина', який не лише очолював політвиховний відділ КВШ УПА-«Північ», але й був редактором усіх підпільних видань на ПЗУЗ. Роль кореспондентської сітки виконувала Українська пресова служба (УПС), створена при УПА у вересні 1943 року. Структура і діяльність УПС були побудовані за аналогією до Пресової квартири УСС. Головній станиці УПС підпорядковувалися станиці при відділах УПА, що складалися з 3 або 5 осіб під орудою політвиховника відділу. Члени УПС проводили роботу за чотирма основними напрямами: пропагандивним, мемуаристичним, мистецьким, архівним. Друк літератури не входив в обов'язки членів УПС, хоча «Інструкція в справі Української Пресової Служби при УПА» зазначає, що «поможності і в міру потреби може станиця УПС видавати власну таборову газету, листівки і фахові випуски».

З метою протиставитися німецькій і радянській пропаганді керівництво ОУН(б) подбало також про організацію мережі часописів інформативного плану. У 1942-1943 роках при ГОСП видавався «Вісник Української Інформаційної Служби», а на нижчих рівнях - «Інформатор» (1942-1943) і «Радіоінформатор» (1943-1944). Інформаційні структури УПС при УПА видавали «Новинки з фронтів» або «Новини» (жовтень-грудень 1943; січень 1944), «Вісті з фронту УПА» (1943), «Новинки» (серпень-жовтень 1943), «Тижневий огляд воєнних і політичних подій» (жовтень 1943), «Наш фронт» (серпень 1943) тощо. Ці видання мали величезний попит і серед членів організації, і серед цивільного населення, позбавленого об'єктивних джерел інформації. Зацікавлення насамперед викликали публікації про події в Україні і світі, замовчувані режимною пресою, про боротьбу УПА.

Надзвичайно популярною в цей період стала гумористична преса, якій Провід надавав усе більшого значення: «Корисним способом політичної пропаганди є гумористична преса, бо батіг сатири має великий вплив (гумористичною пропагандою висміюємо противника, висміюємо слабі місця своїх і одночасно чужих)».

У лютому 1943 року починає виходити гумористично-сатирична газета «На злобу дня», на сторінках якої розміщували анекдоти, коломийки, вірші та пісні пародійного змісту, вістря сатири автори спрямовували як проти фашистських окупантів, так і проти своїх політичних противників із табору ОУН(м). Серед періодичних видань переважали місячники, а також піврічники. Щоденними були тільки невеличкі за обсягом інформаційні бюлетені. Втім, майже всі часописи виходили нерегулярно. Непоодинокими були випадки, коли видання, задумане як тижневик, через певні труднощі з'являлося тільки раз у місяць, чи навіть у рік. Повідомлення на сторінках підпільної преси про вимушену перерву в роботі того чи того друкованого органу було звичайним явищем. Наприклад, редакція газети «Стрілецькі вісті» у № 25 від 4 вересня 1944 року опублікувала інформацію про вимушену двомісячну перерву у виданні газети, пов'язану зі складними воєнними обставинами під час переміщення лінії фронту.

Навіть офіціоз Проводу ОУН(б) журнал «Ідея і чин» виходив нерегулярно. Через втрату організаційних зв'язків після наскоку більшовиків на друкарню Проводу ОУН СД і знищення частини матеріалів до № 10 вийшла плутанина з нумерацією останніх чисел журналу (існують № 10 і № 10-11 за 1946, два різних № 11 за 1947). Однак, незважаючи на численні труднощі ідейно-політичного й технічного характеру, кількість часописів швидко зростала. Впродовж 1942 року ОУН(б) уже кольпортувала близько 15 газет і журналів, у 1943 - більше 30, а протягом 1944 - понад 40. Не менше уваги друкові підпільної літератури приділяли в середовищі ОУН(м). Доповідаючи на «травневій» конференції (Почаїв, 24-25 травня 1942) про стан забезпечення націоналістичною літературою східноукраїнських земель, референт пропаганди ПУНу Олег Штуль - `Шуляк' наголосив: «[…] українська книжка стає незаступимою зброєю в нашій боротьбі. Цю книжку ми мусимо для населення України здобути: видрукувати на місці, привезти з інших українських теренів, привезти зі Західної Європи, так чи сяк, але вона мусить бути».

На початку 1942 року члени цього відламу також приступи ли до налагодження підпільної пропагандивно-видавничої мережі. Згідно з «Інструкцією на час подій» (розділ «Пропаганда») Головному референту підпорядковувалося Крайове пропагандивне керівництво, при якому мав існувати інститут націології, де «працюють науковці, які розробляють всю суму проблем націоналістичної ідеології». На рівні області мали існувати пропагандивні інспекторати - «референт пропаганди, два субреференти і ланка найдосвідченіших, найталановитіших інтелектуально і найбільш сильних пропагандистів і теоретиків пропагандивної роботи». Члени інспекторату мали право виготовляти пропагандивну літературу і друкувати її, тоді коли на нижчих ланках її лише розмножували та розповсюджували.

Субреференти займалися справою технічного облаштування друкарень. Проте добре продумана пропагандивно-видавнича структура ОУН(м) у більшості випадківтак і залишилася на папері, оскільки лідери ПУНу не наважилися розгорнути боротьбу на всю широчінь. Підпільний видавничий сектор цього відламу організації представлений лише кількома друкарнями, які справляють враження розрізнених осередків. Їхні працівники не мали у своєму розпорядженні потужної друкарської техніки, а послуговувалися переважно циклостилями, склографами, друкарськими машинками. Невелика циклостильова друкарня була облаштована навесні 1942 року в Києві, проте вже у жовтні її викрило ґестапо. Ще одна підпільна друкарня ОУН(м) під контролем Ярослава Самотовки так само недовго працювала у м. Дніпропетровську. Друкарську техніку (циклостиль) мали у своєму розпорядженні учасники перших повстанських відділів ОУН(м) на Волині, які впродовж 1942 року редагували військово-інформативне видання «Бойові [Боєві] вісті».

Висновки

Таким чином, упродовж німецької окупації ОУН(м) видавала в підпіллі лише 7 часописів: «Вісник» (орган ПУНу, 1941), «Сурма» (київський варіант) (1941-1944), «Вісті з краю» (1941), «Бюлетень» (1943), «Інформативний листок» (1943), «Вістки» (видання Рогатинської округи, 1944), «Бойові [Боєві] вісті», а також передруковувала закордонні організаційні видання «Розбудова Нації» (1941-1942), «Сурма» (1941-1944) і «Український націоналіст» (1941-1943). Численнішими були листівки: «Народження нового Українця!» (1942), «Українці!» (1943), «Мужі і жінки України!» (1943), «Український селянине!» (1943), «Українська молоде!» (1943), «У великий день 1 Листопаду» (1943), «Застановімося доки не пізно» (1943), «До націоналістів під проводом Бандери» (1943), «Осторога» (1943), «Українці!» (1944), «До українців Холмщини» (1944), «Нація борців - нація перемоги» (1944) та ін. Певну кількість літератури члени ОУН(м) привозили з-за кордону (календарі-альманахи «Сурма» і «Наступ», брошури `Д. Кардаша' «Євген Коновалець», Ткачука «Український націоналізм», М. Сціборського «Націократія», `Наддніпрянця' «Шлях нації» тощо), але це не впливало суттєво на стан речей.

Лідерство ОУН(б) у видавничій і державотворчій роботі загалом було досить дошкульним для членів ОУН(м). Вони, фактично, рухалися по слідах своїх опонентів, що ставило їх у двозначне становище і ускладнювало роботу. Передбачаючи ситуацію на українських землях, Андрій Мельник видав особисті вказівки керівникам похідних груп, у яких заборонив вступати в полеміку з опозицією «дорогою летючок чи взагалі друкованого слова», проте, заставши землі, «опановані диверсією», члени ОУН(м) розгорнули широку антибандерівську пропаганду, звинувачуючи керівників ОУН(б) у безвідповідальності, авантюризмі, кар'єризмі, братовбивстві і навіть агентурній праці на користь Москви. Полеміка затягнулась і справляла негативне враження на українське громадянство, викликаючи недовіру до обох відламів організації. Особливо негативні наслідки вона мала на східноукраїнських землях, де її можна прирівняти до політичного самогубства, однак ні керівництво ОУН(б), ні члени ПУНу не зуміли знайти шляхів до порозуміння. Виготовлення націоналістичних друків, що сіяли «ненависницькі та ворожі щодо німців тенденції», було надзвичайно дошкульним для німецької окупаційної влади, яка намагалася нейтралізувати вплив друкованої пропаганди ОУН на українське населення всіма можливими засобами. Проте арешти і розстріли кольпортерів, а також причетних до друку літератури осіб не дали жодних результатів. Будучи неспроможними впливати на хід пропагандивної кампанії ОУН(б), німці поставили собі за мету дискредитувати лідерів організації, звинувативши їх у співпраці з більшовиками. У німецькій провокативній листівці «Слухай, український народе!» зазначалося, що Москва дає накази ОУН і що в руках СД є документи, які засвідчують співпрацю лідерів ОУН із кремлівськими верховодами. Проте мотиви цієї акції виявилися настільки прозорими, що більше нашкодили її організаторам, - ОУН(б) натомість здобула собі авторитет сили, з якою не здатні впоратися німецькі служби безпеки.

Тож, радянсько-німецька війна виявилася значно складнішим випробуванням для ОУН, ніж очікували її керівники. Помилковий вибір союзників, незнання політичних запитів і психології східноукраїнських мас, внутрішньоорганізаційні непорозуміння значно зменшували здобутки організації. Не зумівши подолати навіть організаційних проблем, ОУН(м) з приходом радянських військ згорнула свою діяльність на українських землях, у тому числі й видавничу. Натомість ОУН(б) не лише встановила у своїх лавах зразкову дисципліну, але й виявила величезний інтелектуальний потенціал, що допомогло їй втриматися на поверхні українського політичного життя та підняти маси до боротьби. Упродовж 1941-1944 років члени ОУН(б) створили розгалужений видавничо-пропагандистський сектор, який дав змогу надалі розгорнути роботу на повну потужність.

Список використаних джерел

1. Мороз В. Підпільна преса ОН і УПА на території Львівської області // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. ? Львів, 2001. - Вип. 9. - С. 217-229.

2. Мороз В. Підпільна Українська Інформаційна Служба // Визвольний шлях. ? К., 2001. - № 6. -Черв. - С. 65-72.

3. Мороз В. Світлий шлях Марії Дмитренко // Визвольний шлях. - К., 2002. - № 10. - Жовт. - С. 117-119.

4. Мотика Г. Антипольська акція ОУН-УПА та Польська реакція на дії УПА // Ї (Незалежний культорологічний часопис) ? Львів, 2003. - № 28. - С. 31-47, 48-56.

5. Націоналізм (Антологія) (Упор.: Проценко О., Лісовий В.) - К., 2000. - 891 с.

6. Нікольський В. М. Підпілля ОУН (б) у Донбасі. - К, 2001.

7. Онацький Є. Головне і другорядне // Календар-альманах «Українського слова». - Париж, 1961. - С. 18.

8. Стасюк Олександра. Видавничо пропагандивна діяльність ОУН (1941-1953 рр.). - Львів: Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 2006. - 384 с.

Размещено на Allbest.ru