Газети "Українське Слово" та "Нове Українське Слово" як джерело вивчення православного життя в окупованому Києві (1941-1943 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

церковний життя стаття газета

Газети «Українське Слово» та «Нове Українське Слово» як джерело вивчення православного життя в окупованому Києві (1941-1943 рр.)

Гедз В.А

Релігійна тематика у радянській історіографії завжди перебувала на особливому становищі, це було визначено антирелігійною, антицерковною політикою держави. Як результат, відсутність комплексного дослідження релігійної політики на окупованих територіях у 1941-1944 рр.

Більшість праць радянського часу носили атеїстичний характер. Історики намагалися довести, що церква співробітничала з окупантами, переслідувала євреїв. Серед радянських істориків, значну увагу церкві в окупації присвятив К. Дмитрук. Його перу належать «Свастика на сутанах», «Кому служили і служать зрадники з так званої автокефалії» [1].

З кінця 80-х - початку 90-х рр. процес вивчення церковного життя набуває нового імпульсу. Це зумовлювалося процесами деполітизації, деідеологізації історичної науки, відкриттям раніше невідомих джерел, більш широким доступом дослідників до них.

Детально дослідив церковну політику окупантів України у своїй праці Ю. Волошин [2].

Все частіше історики починають залучати матеріали окупаційної влади для характеристики церковного життя України. Так, в «Українському історичному журналі» та інших збірниках наукових статей протягом останніх років було надруковано статті, в яких інформація документів періоду окупації використовувалася при розгляді становища української культури та церкви під час окупації [3].

Також у збірці документів «Київ у період нацистської навали» вміщено огляд НКВС УРСР про становище церкви в окупованому Києві [4,216-226].

Нещодавно викладачами Київського національного університету імені Тараса Шевченка опублікований збірник документів і матеріалів «Історія Києва: від княжої доби до сучасності» [5]. У розділі 8 «Київ під час

Великої Вітчизняної війни (1941-1945)» авторами було подано декілька повідомлень, які стосуються церковного життя міста.

Подав ряд статей на тему церковного життя дослідник О. Кучерук у збірці «Документи і матеріали з історії Організації Українських націоналістів» [6]. Але на жаль це лише не велика частина того матеріалу на цю тему, який був вміщений на шпальтах «Українського Слова».

Не можна залишити поза увагою працю Ігуменії Серафими «Молитва за Победу». У своїй праці авторка, розповідаючи про становище церкви у період Великої Вітчизняної війни, окремий розділ присвячує розповіді про православні конфесії в м. Києві [7].

Отже, вітчизняними дослідниками було здійснено ряд кроків в напрямку висвітлення церковного життя в окупованій Україні, однак вони носили обмежений характер. Проте, потреба подальшого дослідження маловідомих та невідомих аспектів життя регіону періоду нацистської окупації, вимагає якомога більшого залучення інформації. Саме тому у даній роботі ставиться завдання якомога детальніше висвітлити православне церковне життя на окупованих територіях.

При проведенні даного дослідження були використанні опубліковані джерела, а також фонди Меморіального комплексу та Інституту рукопису НБУ імені В. Вернадського.

Під час нападу на СРСР гітлерівці активно використовували релігійну пропаганду в своїх цілях. Вони вже мали досвід проведення подібної політики як в Німеччині, так і на окупованих територіях. У системі Головного управління імперської безпеки був спеціальний церковний відділ. Його завданням було контролювати та спостерігати за діяльністю релігійних організацій всіх конфесій, вивчати настрій духовенства, вербувати агентів серед священнослужителів. Практично у всіх окупованих країнах діяла агентурна сітка цього відділу.

У циркулярі Головного управління імперської безпеки від 16 серпня 1941 р. «Про церковне питання на окупованих територіях Радянського Союзу» перед нацистськими спецслужбами три головних завдання: підтримка розвитку релігійного руху (як ворожого більшовизму), ділення його на окремі течії, і використання церковних організацій для допомоги німецькій адміністрації на окупованих територіях [8].

Не зважаючи на всі розпорядження, церковному питанню на сторінках «Українського Слова» та «Нового Українського Слова» у порівняні з іншими проблемами, відводиться надзвичайно мало уваги. Так, нами у 56 київських номерах «Українського Слова» було знайдено лише 9 статей на церковну тематику. Значно змінюється ситуація на сторінках «Нового Українського Слова», так, наприклад лише у березні-травні 1942 р. нами було знайдено понад 25 статей, що стосувалися релігійної теми.

Що впадає у вічі при дослідження даної тематики, так це відсутність матеріалів на сторінках газет, які б розповідали про католицьку та греко- католицьку церкви. Хоча у своїх спогад киянин Олексій Глаголєв зазначає, що проводилися таємні служби у підвалі дзвіниці греко-католицької церкви Миколи Доброго по вул. Покровській, 6 [9,9]. Ця адреса на шпальтах «Українського Слова» згадувалася, але не стосовно церкви, а стосовно місця прийому голови КМУ О. Оглоблина [10,4]. На нашу думку, в газеті була зроблена помилка, адже приймати у дзвіниці О. Оглоблин не міг.

Усі статті, які нами були дослідженні розповідають про православну церкву м. Києва. На шпальтах газет лише одного разу було вміщено опис церкви з м. Полтави.

На початку окупації гітлерівці всіляко сприяли розвитку церковного життя. Зокрема, вони займалися відновленням і відкриттям храмів Києва. 16 жовтня в «Українському Слові» вміщено оголошення, що всі церковні та монастирські будинки повертаються церковній громаді [11,4]. Але жодної відомості якій саме - Автономній чи Автокефальній. 15 січня 1942 р. «Нове Українське Слово» повідомило, що «для складання та виконання проектів нових церковних приміщень, а також ремонту старих засноване перше братство святого Андрія Первозванного. Воно обслуговуватиме парафії автокефальної церкви.» [12,4]. Але жодного повідомлення про те що зробило у Києві це братство на шпальтах «Нового Українського Слова» немає.

Діючи, згідно вище згадуваного Циркуляра від 16 серпня 1941 р., окупаційна адміністрація сприяла влітку 1941 р. розколу української православної церкви на дві течії:

українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), яку очолив архієпископ Полікарп. Він визнавав зверхність глави Автокефальної православної церкви в Польщі;

українську автономну православну церкву, яку очолив єпископ Олексій. Він визнавав зверхність Російської православної церкви, яка діяла на окупованій нацистами території Росії.

Згідно архівних джерел позиція УАПЦ в Києві була слабкою. Вона мала у своїй власності лише три храми - Андріївський Собор і церкви на Соломинці та Деміївці [13]. Автономній церкві у межах міста підпорядковувалися 14 храмів і всі монастирі [4,216-226].

Зрозуміло, що розкол церкви був вигідний окупантам. Але не зважаючи, на це в газетах «Українське Слово» та «Нове Українське Слово» тема розколу була піднята лише одного разу і то в нейтральному стилі. Стаття М.Г. Андрусяка «Церковне питання в Україні» була надрукована 9 жовтня 1941 р. Але відразу слід зауважити, що в ній розкол не пропагується, а засуджується. Зокрема автор зазначає: «.Збереглися священики різних відтінків православ'я. Є автокефалісти, є й ті, що вважають українську автокефальну церкву за неканонічну. Є й «обновленці», що хотіли погодити православну церкву з більшовицьким режимом. Авторові цих рядків доводилося вже говорити з представниками цих різних відтинків. У Житомирській області є переважно священики-українці, такі, що не визнають канонічності української православної церкви; знову ж у Києві є група прихильників цієї церкви. Як одних з другими погодити? Адже в інтересі мирного співжиття на Україні не треба релігійного роздору поміж самими православними українцями.» [14,3].

У всіх інших статтях тема розколу не зачіпається. Проте якщо від слідкувати приналежність храмів та соборів, то більшість матеріалів газет стосуються автономної церкви.

Всі статті, які вміщені на сторінках «Українського Слова» та «Нового Українського Слова» за темами, що вони піднімають, умовно можна поділити на три групи.

Перша група це публікації, які будувалися на протиставленні німецької релігійної політики радянській. При цьому авторам не потрібно було чогось вигадувати, адже фактів брутального ставлення радянської влади до православної церкви не бракувало. Досить часто статті цієї групи трапляються у травні 1942 р.

28 березня 1942 р. митрополит Сергій (Староградський - «РПЦ» - авт.) надсилає «Пасхальне привітання до пастви в областях України» в котрому він «за змову єпископа Полікарпа з фашистами позбавляє його сану і чернецтва з вилученням його з духовного сану» [15,324].

Таке звернення Московського митрополита Сергія викликала широкий осуд серед української людності і на шпальтах «Нового Українського Слова». Навіть єпископи автономної церкви: митрополит Олексій, архієпископ Антоній та єпископ Симон виступили за захист УАПЦ.

Уже 15 квітня 1942 р. майже вся 3 сторінка містила відповіді представників української церкви, а також передруки статей на релігійну тему з німецьких газет. Також на цій сторінці, як підтвердження всіх статей, вміщено фото Успенського собору Києво-Печерської Лаври, який за німецькими даними був зруйнований більшовиками.

З статей, які були передруковані з газети «Deutsche Ukraine-Zeitung» слід назвати «Знаряддя в руках безбожників» та «Остання соломина Сталіна». У них зазначається, що звернення Московського митрополита Сергія це остання спроба Сталіна і більшовиків схилити на свій бік українців. Невідомі автори були впевненні, що у більшовиків нічого з цього не вийде [16].

Також у цьому номері «Нове Українське Слово» виступ єпископа Пантелеймона, в якій він викривав яку політику «релігійної свободи» проводили більшовики на території України [16].

Випуск від 6 травня 1942 знову присвячений статтям на писаним на противагу митро полу Сергію. На 3 сторінці «Нового Українського Слова» містяться виступи українських архієпископів. Так, наприклад, у цих виступі Полікарпа зазначалося: «. Я рішуче заперечую проти нового втручання митрополита Сергія у внутрішнє церковне життя України і заявляю, що православна церква в Україні, як це підтверджує указ Константинопольського патріарха від 1924 р., ніколи не залежала в канонічному відношенні від Москви. Тому всі ці виступи митрополита Сергія щодо православної церкви в Україні цілком безпідставні.» [17,3].

А у виступі представника автономної церкви архієпископа Олексія відзначається: «митрополит Сергій мусить знати, а весь світ має довідатися про те, що після відступу червоної армії всі церкви в Україні знову служать релігійним потребам українського народу» [17,3].

13 травня на шпальтах «Нового Українського Слова» буде надруковане звернення єпископа Пантелеймона, який зазначив: «. єдиною церковною владою в Україні може бути тільки Собор українських єпископів, який підлягає Собору вселенському» [18,3].

3 липня 1942 р. на сторінках «Нового Українського Слова» надруковано Заклик архієпископа кременецького Олексія (автономна церква - авт.) на захист УАПЦ [19,3].

Але деякі цифри, які зазначені у статтях газет не можуть бути перевіренні, або піддаються сумніву. Так, наприклад, 4 серпня 1942 р. невідомий автор у статті «Нищення церков в СССР» зазначає: «. з 50 000 церков, що існували в Російські імперії знищено майже всі.» [20,4]. На жаль, порівняти цю цифру з іншими джерелами не можливо, із-за їх відсутності.

Статті, які будуть викривати злочини більшовиків щодо церкви на шпальтах «Нове Українське Слово» будуть друкуватися до кінця існування газети. Так в одному з останніх номерів «Нового Українського Слова» була надрукована стаття автора П-ко «Знеславлення жидо-большевиками київських святинь». В ній повідомляється про зруйновані храми Києва: «. Від Десятинної церкви й сліду не лишилося. З Покровського монастиря знесено куполи і хрести. На руїнах Михайлівського запроектовано збудувати урядовий будинок. Мощі святої Варвари знищено. Зруйновано вівтар у Софіївському соборі. Від церкви Миколи Мокрого не лишилося і сліду.» [21,3].

Також на сторінках «Українське Слово» й «Нове Українське Слово» досить часто можна зустріти статті, які вказують, що Успенський собор Києво-Печерської Лаври був зірваний більшовиками [22]. Ця думка повністю суперечить даним радянських джерел [23,53]. Сучасні дослідники у своїх публікаціях все частіше схиляються до версії, яку було подано на сторінках газет «Українське Слово» й «Нове Українське Слово» [2].

Друга група статей - це опис та історія храмів в Україні. Так, наприклад у грудні 1941 р. в «Українському Слові» була вміщена стаття про Володимирський собор. Автор з криптонімом «А.В.» писав: «Володимирський собор був закладений у 1863 р. за проектом Беретті, але відкритий лише у 1896 р. Із-за неопалюваності приміщення собору пожувалися фрески.» [24,3]. В одному з останніх номерів «Нового Українського Слова» знову вміщена подібна стаття [25,3].

Є свідчення, що нібито, восени 1941 р. УАПЦ отримала дозвіл від окупаційної адміністрації на відкриття Володимирського Собору, але згадки про це у статті немає. Правда собор так і не перейшов до УАПЦ. 16 серпня р. він був переданий Автономній церкві. Про це уже повідомлено у газеті «Нове Українське Слово». Зокрема автор Г. Петренко зазначає: «16 серпня Генералькомісар Магунія передав єпіскопові Пантелеймону ключ від Володимирського собору.» [26,1].

А в одному з перших номерів «Нового Українського Слова» за грудень 1941 р. була надрукована публікація про Свято-Троїцьку Церкву на Китай-Горі у Києві. Описуючи її невідомий автор відзначив: «Свято- Троїцька церква зазнала страшного погрому, стіни частково зруйновані, двері та вікна вибиті, а купол зламано.» [27,4].

Описуються на сторінках «Нового Українського Слова» також монастирі. Так, у червні 1942 на шпальтах «Нового Українського Слова» буде вміщено опис становища Києво-Печерської Лаври. Юрій Окінчиць у своїй статті відзначає: «. руйнувалися ікони, гробниці, печери і храми. І все таки Лавра існує. Зараз працюють печери, відремонтовані дві церкви.» [28,4]. А вже через рік в цій же газеті вміщено повідомлення, що у Лаврі «закінчено ремонт зимової церкви, яку большевики перетворили у гуртожиток» [29,3].

22 липня 1942 р. автор з криптонімом «Ю.О.» подав опис Покровського монастиря. Автор відзначає, що крім того що тут проводять служби, ченці ще й допомагають армії поскільки «в одному з корпусів міститься лікарня на 25 ліжок» [30,4].

У липня 1943 р. на шпальтах «Нового Українського Слова» була вміщена досить цікава стаття. У ній зазначалося: «У Полтаві ще й досі зберігається дубова церква архітектури часів Запорізького війська. Це споруда часів найбільшого розквіту українського церковного будівництва. Напис на лутках вхідних дверей говорить, що церкву збудовано коштом і старанням кошового Запорізького війська П. Калнишевського в 1774 р. В іконостасі ще й досі збереглися зображення двох запорожців. Церква була збудована в Ромнах, а на початку ХХ ст. перенесена до Полтави» [31,4].

Цікавість цієї публікації у тому, що згідно більшості джерел, які мають відношення до останнього кошового П. Калнишевського ця церква була спалена окупантами у 1941 р. [32]. Радянські джерела теж зазначають, що церкву спалили окупанти, але без точного вказування дати [33,108].

Третя група публікацій - це описи церковних служб, які проводилися в храмах Києва. Статей цієї групи на шпальтах «Українського Слова» й «Нового Українського Слова» найбільше.

Так, 4 грудня на шпальтах «Українського Слова» була надрукована стаття про перепоховання останків героїв Базару та панахиду в Андріївській церкві, яка відбулася 25 листопада 1941 р. [34,3]

У газеті «Нове Українське Слово» за 31 грудня 1941 р. на останній сторінці читаємо повідомлення: «1 січня 1942 р. відбудеться панахида по трагічно загиблому етнографу Дмитру Ревуцькому і його дружині.» [35,4]. Подібні повідомлення про панахиди по відомим науковцям у 1942-1943 рр. на шпальтах «Нового Українського Слова» подавалися досить часто [36].

15 березня 1942 р. в Андріївському соборі була здійснена урочиста панахида в пам'ять Т.Г. Шевченка [37,4], а 8 серпня 1943 р. в пам'ять 30-річчя з дня смерті поетеси Лесі Українки [38,4].

Також крім статей на шпальтах «Українського Слова» й «Нового Українського Слова» друкуються фотографії на церковну тему. На цих фотографіях зображенні як церкви, які діють, які відбудовуються, а також руїни зруйнованих київських храмів [39].

Отже, як ми бачимо, не зважаючи на те, що релігійній темі окупанти приділяли значну увагу, вона на шпальтах газет «Українське Слово» й «Нове Українське Слово» залишається найменш висвітленою. Але навіть та невелика кількість статей, які були вміщенні на сторінках досліджуваль- них газет може становити важливе історичне джерело для вивчення теми «Церква в окупованому Києві». На жаль про становище в інших містах України, крім однієї статті про Полтави повідомлень немає.

Література

1. Дмитрук К. Кому служили і служать зрадники з так званої автокефалії. - К.: Тов-во «Знання» УРСР, 1977. - 46 с.; Його ж. Свастика на сутанах (Про реакційну діяльність уніатської та української автокефальної православної церков). - К.: Політвидав України, 1973. - 52 с.

2. Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації. - Полтава, 1997. - 177 с.

3. Коваль М.В.Українська культура та її діячі в політиці нацистських колонізаторів // УІЖ. - 1993. - № 9. - С.13-28.

4. Войцеховський Ю. Київ в роки війни. // Історія в школі. - № 9-12. - 2002.

5. Бідоча Л.М. Інтелігенція України в умовах «нового порядку» //Сторінки воєнної історії України. - Вип.9. - Ч.2. - К., 2005. - С.151-163.

6. Дудник В.М. Діяльність Київської міської управи у перші місяці фашистської окупації. //Сторінки воєнної історії України. - Вип.9. - Ч.2. - К., 2005. - С.205-213.

7. Михайлюк М.В. Нацистська пропаганда в окупованому Києві. //УІЖ.- 2006. - № 1. - С.131-145.; Верба І.В. Кость Штеппа //УІЖ. - 1999. - № 3-4.

8. Гордієнко В.В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні// УІЖ. - 1998. - № 3. - С.107-120.

9. Історія Києва: від княжої доби до сучасності. Збірник документів і матеріалів: Навч. посібник / За заг. ред. В.Ф. Колесника, А.П. Коцура. - К., 2005.

10. Документи і матеріали з історії Організації українських націоналістів /Під. ред. О. Кучерука. - Т. 10. - Ч. 2. Газета «Українське слово» 1941 р. - К., 2004.

11. Фонди Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років». - НВ 229045. - К 25641.

12. Ковалев Б.Н. Нацисткая оккупация и коллаборационизм в России, 19411944. - М.: АСТ, 2004. - С.434-435.

13. Собор святого князя Володимира //Нове Українське Слово. - 1943. - 19 вересня. - № 221.

14. Петренко Г. Володимирський собор знову буде Божим домом //Нове Українське Слово. - 1943. - 18 серпня. - № 193.

15. Окінчиць Юр. В Лаврі //Нове Українське Слово. - 1942. - 28 червня. - № 147. - С. 4.

16. Ю.О. Покровський монастир //Нове Українське Слово. - 1942. - 22 липня. - № 167.

17. Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. - К., 1967.

Размещено на Allbest.ru