Історія розвитку редагування: виникнення, періодизація та становлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. Б.Д. ГРІНЧЕНКА

РЕФЕРАТ

з історії редагування

На тему: Історія розвитку редагування: виникнення, періодизація та становлення

Київ 2011

План

Вступ

1. Виникнення редагування

2. Періодизація. Етапи розвитку редагування

3. Становлення редагування в Україні

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Редагування (лат. - впорядкований) - вид фахової діяльності, пов'язаної з підготовкою до випуску у світ творів друку та аудіовізуальної продукції. Сучасне уявлення про редагування почало формуватися з виникненням книгодрукування (в Європі - сер. XV ст.). Є редагування технічне і мовно-літературне. Структура редагування включає редакторський аналіз, прийняття рішення й правку. За визначенням Партика З. І. "Редагування - це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. (С. 382, Заг. редагування). Редагування не мета, а засіб в утвердженні себе. Для багатьох категорій мовців воно входить у професійні обов'язки. Це освітяни, працівники культури, держапарату, засобів масової інформації, духовенство. Особлива відповідальність належить працівникам радіо і телебачення. Щоб вміти редагувати, треба мати високий рівень культури усного і писемного мовлення. Редагування - аж ніяк не "наукотворча примха" (Партико З. І) людей. Воно існує тому, що автор і реципієнт об'єктивно через відсутність зворотного зв'язку не можуть спілкуватися з потрібною ефективністю. Для її підвищення потрібні редактори, а редакторам для того, щоби забезпечити цю ефективність, необхідна наукова теорія, яка давала б змогу досягти цієї ефективності. Для науки, що описує теорію редагування повідомлень і видавничу діяльність, поки що не існує загальноприйнятої назви. Останнім часом як назву цієї науки запропонували вживати термін едитологія (від англійського edit - виправляти, редагувати і грецького (логос) - вчення.

1. Виникнення редагування

Різну ефективність впливу повідомлень люди відчували здавна, ще в дописемний період. Наприклад, в українському мовленні є таке повчання: "Говори не так, щоби тебе могли зрозуміти, а говори так, щоби тебе не могли не зрозуміти".

З появою писемності проблема редагування стала актуальною. Автори повинні були дбати про те, щоб інші люди могли зрозуміти їх повідомлення через десятки, сотні чи тисячі років. Ця потреба вимагала від авторів та їх читачів користуватися одними й тими самими нормами (однаково позначати літери). Тому з появою перших писемностей виникло завдання їх нормалізації.

Наприклад, до обов'язків хранителів Олександрійської бібліотеки, яка була заснована на початку ІІІ ст. д. о н. е., належало, зокрема, виправлення і коментування зібраних текстів. Отже, ці перші видатні граматики були й першими професійними редакторами. У ІІ ст. до н. е. в латинській мові виник термін "редагування" (упорядкування).У VI ст. до н. е. в Римі покупці, за певну плату, могли замовити перевірку книг на відповідність оригіналу. Саме тоді цей процес (приведення копії тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (виправлення). Отже, першими професійними коректорами були античні виправлячі книг. В античному Римі вже існували певні соціальні норми редагування. При римських бібліотеках були посади "префектів", які дозволяли читати або вилучали соціально небезпечні книги. У майбутньому ці книги перетворились на закони авторського права і політичні норми редагування.

У Китаї були обов'язкові спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (що повинен говорити підлеглий під час обіду зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення "ріті", яке регламентувало художню властивість повідомлень. Проте між античною та східною цивілізаціями існувала різниця в тому, що антична цивілізація встановлювала норми для композиції повідомлень, не торкаючись теми, а східна регламентувала тему повідомлень, абстрагуючись від їх побудови. У період античності виникли, як відомо, логіка, риторика, поетика.

Теорія редагування скористалася цілою низкою їх положень:

* питання ефективності повідомлень;

* теорія готування повідомлень (знаходження, розташування, компонування матеріалу);

* словесне оформлення (правильність, доречність, зрозумілість);

* теорія стилів повідомлень (високий, середній, низький);

* способи опрацювання повідомлень (видалення, вставлення, заміна частини);

* логічні норми;

* поетичні норми.

Отже, редагування як соціально необхідний процес опрацювання тексту існує вже близько двох з половиною тисяч років, проте редагування як наука виникло не так давно - лише століття тому.

2. Періодизація. Етапи розвитку редагування

Період існування редагування як виду практичної діяльності:

І п. - ІІІ ст. до н. е. - сер. ХІХ ст.:

* виникнення редагування (ІІІ ст. до н. е. - поч. н. е);

* стагнація (поч. н. е. - сер. XV ст.);

* відродження редагування (кін. ХV ст. - сер. ХІХ ст.).

ІІ. Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії (ІІ пол. 19 ст. - 30-ті рр. ХХ ст.).

ІІІ. Період функціонування редагування як науки:

* 30-ті - 60-ті роки ХХ ст.) - становлення редагування;

* класичне редагування (60-ті - 90-ті роки ХХ ст.);

* комп'ютерне редагування (90-ті роки ХХ ст. - поч. ХХІ ст.).

3. Становлення редагування в Україні

редагування писемність лінгвістичний

В Україні в часи середньовіччя, у майстернях, де виготовляли рукописні книги, працювали так звані "справники", які звіряли переписані копії з оригіналами книг. "Справники" одночасно виконували функції і коректора, і текстолога. І. Федоров, який прибув із Москви до Львова, теж був справником. Оскільки через "справництво" він змушений був покинути Москву. І. Федоров у канонічних текстах заміняв малозрозумілі слова на зрозуміліші, тобто виконував одне з основних завдань - адаптацію тексту. У 17 ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали "столпоправителями", а у Львівській братській школі - "дозорцями".

Як і в країнах Західної Європи, в Україні поряд з практикою видавничої справи ставили й деякі питання теорії опрацювання повідомлень. Наприклад, І. Галятовський підготував трактат "Наука, елбо способ зложення казання", Ф. Прокопович - підручник "Риторика", М. Довгалевський та Г. Сковорода (на жаль, робота Сковороди до нас не дійшла).

ХІХ ст. - мовознавець О. Потебня відкрив теорію значень слова.

П. Куліш досконало знав українську мову. Але як редактор, дуже суб'єктивно виправляв тексти.

Значну роль відіграв Франко. Дослідники окреслюють такі його властивості як редактора:

* принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання;

* правдивість слова;

* колегіальність у прийнятті рішень;

* об'єктивний відбір авторів і матеріалів;

* повага до творчої манери авторів;

* узгодження з авторами виправлень тексту.

(Прочит. спогади М. Рудницького від В. Стефаника про будні редакторської праці) - див. дод. кн. Партико "Заг. редагування", 1917-1920 рр. - журнал "Книгарь" - вчені ставили питання композиції видання, нормованість мови. М. Грушевський - фундатор українського академічного видання. Він чітко визначив допустимі межі втручання в текст. Часто просив автора виправляти помилки самому. І. Огнієнко дуже багато зробив для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування. Почав формулювати найбільш узагальнені норми редагування. Львівська школа редагування на базі Українського поліграфічного інституту. Праці цієї школи: Р. Іванченко "Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964), "Літературне редагування" (Харків, 1970); Д. Григораш "Теорія і практика редагування газети" (Львів, 1966), М. Феллер "Литературное редактирование", М., 1968.

У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту (М. Феллер, І. Квітко, М. Шевченко) опублікували "Довідник коректора", який є найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування.

На початку 80-х років розвивалася "київська школа редагування". Засн. Р. Іванченко "Літературна редакція", К., 1986.

У 80-х роках ХХ ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як рос. "Наука" та америк. "Мак Гроу-Хіл").

Висновок

Визначення предмета редагування в наукових дослідженнях є тим питанням, яке викликає багато суперечок. Отже, як вважає більшість дослідників і як зафіксовано в енциклопедичних виданнях, предметом редагування є приведення об'єкта редагування у відповідність із чинними нормами. Так, існує низка означень редагування, де вказують, що редагування - це перевірка (перегляд, аналіз, контроль) і виправлення повідомлень під час їх готування до опублікування. Метою редагування є трансляція повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. До найважливіших завдань редагування належать: верифікація повідомлень, адаптація повідомлень, адвербіалізація повідомлень, нормалізація повідомлень, рецепціація повідомлень, інтерпретація повідомлень, уніфікація повідомлень, політизація/деполітизація повідомлення, етизація повідомлення, естетизація повідомлень, мінімізація кількості відхилень у повідомленні.

Список використаної літератури

1. ГСТУ 29.1-97. Журнали. Поліграфічне виконання, загальні технічні вимоги.

2. ГСТУ 29.2-97. Підручники та навчальні посібники для загальноосвітніх шкіл та інших типів середніх навчальних закладів. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги.

3. ГСТУ 29.3-2000. Газети. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги.

4. ГСТУ 29.4-2001. Обкладинки та палітурки. Типи.

5. ГСТУ 29.5-2001. Видання книжкові. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги.

6. ГСТУ 29.6-2002. Видання для дітей. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги.

7. ДСТУ 3017-95. Видання. Основні види. Терміни та визначення.

8. Партико 3. В. Загальне редагування: нормативні основи: Навчальний посібник. - Л.: Афіша, 2001. - С. 321-323.

9. Пахомов В. В. Книжное искусство: В 2 т. - М, 1961. - Т. 1. - 424 с.; М., 1962. - Т. 2. - 432 с.

Размещено на Allbest.ru