Становлення видавничої справи в Україні за часів незалежності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

Становлення видавничої справи в Україні в часи незалежності

Зміст

Вступ

Розділ 1. Аналіз чинників, що впливають на розвиток інформаційного простору України

1.1 Історичні умови розвитку інформаційного простору України за часів здобуття незалежності. Роль преси у становленні демократії

1.2 Розвиток книговидання в Україні за часів проголошення незалежності

1.3 Спроби російської інформаційної експансії в українському інформаційному просторі

Розділ 2. Видавничі структури на сучасному етапі розвитку книговидання в Україні

2.1 Загальна характеристика роботи українських видавництв у сучасних умовах

2.2 Моніторинг розвитку книговидання за останні роки

2.3 Видання дитячої книги в Україні

2.4 Шляхи вдосконалення роботи українських видавництв

2.5 Сучасні українські видавництва

Висновки

Список літератури

Вступ

видавництво україна

Актуальність проблеми. Проблема розвитку видавничої справи в Україні за часів незалежності - проблема складна, і вона не може вирішуватися однозначно. Здавалося б, проголошення Незалежності України 1991 року мало б принести розквіт книговидавництва та української книги. Але все сталося не так. Зникнення прямого ідеологічного втручання в літературу, книговидання миттєво компенсувалося матеріальною скрутою. Однією з характерних рис перших років Незалежності стала відсутність української книги на полицях книгарень. Державні видавництва, якщо не закрилися зовсім, то в десятки разів скоротили свої обсяги видань. Щоправда відкривалися приватні видавництва, де письменники могли видавати свої книги власним коштом. Це нанесло відбиток і на якість друкованих видань кінця минулого століття. Про книги майже не писали в персі. І це відбувалося на фоні того, що в Росії книговидання від середини 90-х років увійшло в стадію бурхливого розквіту. І ринком збуту російської видавничої продукції стала Україна, тому і після офіційної відміну інформаційного впливу з боку Росії, цей процес продовжував існувати.

Ситуація з українською книгою змінилася на межі тисячоліть. Видавництва почали видавати не лише перекладні книги на іноземні гранти, а й потроху стали видавати тексти сучасних українських письменників. Це збіглося в часі з появою нових модерних книгарень, принаймні у столиці, великих містах України, де хоча й переважали книжки російських видавництв, однак був наявний і відділ української книги. Про українську книгу почали писати в пресі. Більше того, українські газети віддавали свої шпальти рецензіям на українські книжки та інтерв'ю з українськими письменниками, і присутність українського письменства в українських медіа стало суттєвішим, аніж присутність української книжки в українських книгарнях. І пересічний український російськомовний, однак україночитаючий читач під впливом реклами почав потроху запитувати і купувати українські книжки в книгарнях. А видавництва - потроху заробляти на українській книзі.

Процес розвитку книговидань у ці часи не можна оцінювати однозначно. Одні дослідники говорять про повний занепад українського книговидання після здобуття Україною незалежності і інформаційну війну в Україні з боку сусідньої держави (М.Сенченко, В.Карпенко, В.Абліцов), інші ж, навпаки, стверджують, що українське книговидання перебуває в стадії постійного розвитку, говорять про збільшення накладів видань української книги (Ж.Котлярова, О.Моцик). Це й зумовило актуальність дослідження обраної проблеми.

Видавнича справа є однією з форм масової комунікації, яка є важливою складовою життя суспільства на сучасному етапі розвитку. Визначення масової комунікації не можна отримати простим додаванням слова маси до слова комунікація. Зміна звичного для нас міжлюдського характеру комунікації, коли спілкуються двоє, привела до глобалізації й модифікації самого процесу спілкування. Якщо у типових, побутових або навіть виробничих, ситуаціях спілкування виникає ніби стихійно, раптово і як дія, підпорядкована основному, наприклад, виробничому виду діяльності, включається в неї, то намагання спілкуватися з масою людей, переконувати їх у чомусь змушує комуніканта ставитися до спілкування серйозно, готуватися до нього. А для людей, які постійно займаються спілкуванням і воно є їхньою працею (наприклад для учителів, письменників, лекторів, журналістів), - спілкування перетворюється у роботу, яку вже можна назвати професіональною діяльністю суспільно-культурного плану і мотивом якої є ідея згуртування людей навколо іншої ідеї або якоїсь справи. Видавнича справа - своєрідний вид масової комунікації, оскільки книги впливають на розум і почуття широкої читацької аудиторії, формують її світоглядні позиції.

Розвиток інформаційних технологій як способів, прийомів, процесів, засобів організації інформаційної діяльності, теоретичних знань про них є складником розвитку культури народу, оскільки вони пов'язані з освоєнням важливої й складної форми руху матерії - інформації. "Так, в історії культури, згідно з філософією процесу, визначним представником якої став американський філософ Чарлз С. Пірс (1839-1914), етап цілеспрямованого перетворення і використання інформації є третім, вищим етапом розвитку культури людства і технологій зокрема. Цей історичний порядок розвитку технологій - від цілеспрямованого перетворення і використання матеріальних предметів (перший етап) та цілеспрямованого перетворення і використання енергії (другий етап) аж до цілеспрямованого перетворення і використання інформації (третій етап) - є водночас логічним порядком, оскільки енергетичні носії і машини передбачають існування звичайних засобів праці, а також вони є необхідною передумовою розвитку і використання інформаційних носіїв - комп'ютерів, супутників тощо" [29, 9]. У часи незалежності України книговидання перетворюється, на нашу думку на цілеспрямоване використання інформації, свідоме донесення творів українських письменників масам.

Метою нашого дослідження є аналіз розвитку видавничої справи в Україні від 1991 року і до сьогоднішніх днів. Досягнення мети передбачає розв'язання цілого ряду завдань:

- вивчення історичних передумов розвитку видавничої справи за часи незалежності;

- аналіз розвитку видання засобів масової інформації в Україні в аналізований період;

- аналіз розвитку українського книговидання в цей час;

- вивчення сучасного ринку українських книговидань;

- моніторинг українських видань за останні кілька років;

- дослідження впливу позалінгвістичних чинників на розвиток видавництв.

Об'єктом нашого дослідження став інформаційний простір України, починаючи з 1991 року. Безпосередньо ж предметом дослідження став розвиток українського книговидання та засобів масової інформації за років незалежності України.

У процесі роботи над обраною проблемою ми користувалися такими методами дослідження:

- описовий метод

- порівняльний метод

- метод статистичного аналізу.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають наукові праці таких дослідників, як Різун В.В., Зернецька О.В., Москаленко А.З., Свириденко С.С. та ін.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що дана спроба об'єктивної оцінки розвитку українського книговидання за часів незалежності.

Робота має практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані під час вивчення історії видавничої справи в Україні у вищих навчальних закладах, а також тими, хто цікавиться особливостями розвитку інформаційного простору нашої держави.

Структура роботи. Відповідно до сформульованої мети наукового дослідження робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, що нараховує 34 позицій, та додатків.

У вступі обґрунтовується актуальність обраної проблеми, визначається предмет та об'єкт дослідження, мета та завдання дипломної роботи.

Перший розділ присвячено розгляду історичних умов розвитку інформаційного простору України за часів здобуття незалежності, спроби російської експансії українського інформаційного простору.

У другому розділі досліджуються типи видавництв, аналізується їхні робота. Розкрито стан сучасного книговидання в Україні.

Розділ 1. Аналіз чинників, що впливають на розвиток інформаціного простору України

1.1 Історичні умови розвитку інформаційного простору України за часів здобуття незалежності. Роль преси у становленні демократії

Державний інформаційний простір - надзвичайно важливе політичне поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей можна поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян. Якщо вона цього не зробить, то інформаційний простір буде використаний проти неї самої [11, 152].

До розпаду Союзу на всій його території, включаючи Україну, існував єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалась жодна інформація, яка не вкладалась у рамки панівної ідеології. Із цією метою і була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі.

На сьогоднішній день, коли Україна стала незалежною, створена самостійна держава, бачимо, що в її інформаційному просторі безкарно і безперешкодно хазяйнують інформатори іншої країни.

24 серпня 1991 року Україна рішенням Верховної ради проголосила повну державну незалежність, було створено нову незалежну державу - Українську Республіку.

Це означало кінець вагань та боротьби у світі друкованих масових видань. Усі партійні ЗМІ України в один день втратили свого засновника. Відтак довелося шукати виходу і в організаційному, і в ідейно-тематичному аспектах. Багато з них проголосили себе виданнями трудових колективів редакцій, серед них і “Луганская правда”, інші визначилися як газети відповідних органів місцевої влади. Однак це не означала кінця тяжких випробувань для української преси - утім, як і російської.

Серпневий путч 1991 р., яким закінчився короткий, але надзвичайно драматичний період “горбачовської перебудови”, був відчайдушною спробою повернути від шляху до демократії назад, до казарменого, командно-адміністративного, бюрократичного сталінсько-брежнєвського соціалізму, до диктатури партійної номенклатури. У цьому протистоянні перемогла демократія. Преса зіграла надзвичайно важливу роль у звільненні громадської думки, поверненні її до стану самовизначення, у підготовці масової свідомості до зречення застарілих догм і сприйнятті нових цінностей, загальновизнаних у цивілізованому світі.

Зрештою, перемога сил демократії не означала настання царства добра й справедливості. Скоріше навпаки: Україну, а з нею й пресу нової держави, чекали нові важкі випробування.

І перше з них було покликане саме спільною перемогою. Скасування жорсткого й економічно неефективного планування і надання так довго очікуваної економічної свободи означало водночас і скасування стабільних цін на папір, послуги поліграфістів, звязківців тощо. Ринок реклами в перші роки стрімко розвивався й давав певні можливості для забезпечення прибутків редакцій. Але з поглибленням економічної кризи в масштабах усього народного господарства країни це джерело дедалі менше задовольняло потреби ЗМІ. Крах ринку реклами в серпні-вересні 1998 року значно погіршив ситуацію як з друкованими, так і з електронними ЗМІ. Втрата тиражів, нестача грошей навіть на найперші потреби поставили сотні редакцій за межу виживання. Останній “товар”, який вони ще могли продати - була їхня свобода, гарантована Конституцією, але не забезпечена економічно. Із кожною тисячею “умовних одиниць”, отриманих редакціями у вигляді “рятівних заходів” від бюджетів органів влад чи від фінансово-промислових угруповань, реальна свобода прийняття рішень у них почала стрімко котитися вниз, до нуля. А з нею туди ж прямувала й функція “четвертої влади” як одного з найважливіших та дієвих гарантів демократичного поступу українського суспільства.

У радянській Україні існувала струнка система ЗМІ, яка віддзеркалювала ієрархічну піраміду тоталітарного суспільства [18, 258]. У 1970 р. в республіці виходили 1068 газет з разовим тиражем майже 20 млн. екземплярів, в тому числі 14 республіканських, 60 обласних, 77 міських та обєднаних, 430 районних, 474 низових.

Незалежній Україні дістався спадок у 2609 газет та журналів (за даними на початок 1992 р.).

На 1 травня 1995 р. їх було вже 4229 та близько 500 телерадіокомпаній. Кількісне зростання супроводжувалося різким падінням тиражів і не тільки окремих видань, а й сумарно по країні. Практично всі видання знаходилися у важкому економічному стані. Так, дані за 1996 р. показують, що лише чотири редакції місцевого рівня з майже 30 забезпечували себе та існували без дотацій із міського чи районного бюджетів. Решта дотації отримувала, і притому в значних обсягах, що сягали суми, еквівалентної 10 тис. доларів США для газети з разовим тиражем в 10 тис. примірників. Перехід від повного забезпечення редакцій усім необхідним, яке існувало при КПРС, до ринкових відносин з друкарнями, телерадіоцентрами, звязком, постачальниками паперу робили їх нерентабельними.

Невміння керівних кадрів старих компартійних та й нових демократичних газет оперувати в ринкових умовах прирікали всі видання. Неприбутковість газет та телерадіокомпаній (ТРК) ставила на порядок денний питання про державну фінансову підтримку української преси. Це було робити вкрай необхідно, щоб їх врятувати, і водночас цього не можна було робити ні за яких умов задля збереження незалежності преси України.

Сподіване й очікуване процвітання на західний манер не відбулося. Причиною стала жорстока економічна криза, що вразила Україну, як тільки було скасовано всі ґрунтовні засади планово регульованої економіки та відпущено ціни. Крах ринку реклами - дрібний епізод цієї всеохоплюючої кризи, але саме він прирік українську пресу на жалюгідне жебрацтво та неприпустиму залежність від влади та грошей.

Ідейна криза теж виявилася важким випробуванням не тільки для колишніх комуністів, чия ідеологія зазнала такого нищівного удару, а й для націонал-демократів, їхніх головних опонентів. Здобута влада зобов'язувала брати на себе й відповідальність за хід історії, а це передбачало нагальну необхідність консолідувати суспільство на кількох головних напрямках. Масова свідомість, звикла до існування в межах однієї ідеології та до вживання згори спущених готових істин, відвикла випрацьовувати їх самотужки, вимагала силою власної інерції чогось такого ж масштабного й зрозумілого на кшталт будівництва комунізму.

Але такої єдиної ідеї в обстановці роздробу й розбрату суспільству запропоновано не було.

Правобережна Україна, і особливо західні області, швидко й майже одностайно перемінили полярність та почали активно розробляти тему національного відродження, уславлюючи імена Бандери, Мельника, Коновальця тощо. У цьому сказався історичний досвід регіону останніх століть, переважно аграрна економіка, як передбачала певну економічну незалежність від колишніх радянських республік.

Натомість лівобережна Україна, і в першу чергу Донбас, історично тяжіли до північного сусіда. Крупні підприємства великих міст, потужна промисловість вимагали для свого існування підтримки мільйонів звязків з суміжниками, постачальниками, сировинними базами в усіх колишніх радянських республіках. Історія створення промосковської Донецько-Криворізької республіки майже одночасно з ЗУНР в Галичині ясно показувала, що ці регіони здавна стояли спиною одне до одного. В умовах комуністичного приневолення думок і діянь це протиріччя було загнано вглиб, забрано з активу масової свідомості обох регіонів. Можливість вільно висловлювати думки раптово показала, що їхні прагнення драматичним чином не співпадають. Преса за новою звичкою насамперед висвітлювати болючі проблеми суспільства фактично розятрювала цю проблему.

Після того, як до початку 1993 року виявилися перші наслідки історичного повороту 1991 року, реалії виявилися такими, що фактично країною правили, за дотепним визначенням преси, “старі партбюрократи, нові фінансові угрупування та племінні карпатські вожді”. Це підкріплювало роздільність, дезінтегрованість і політичного життя, і світу ЗМІ, і, відповідно, масової думки.

В обстановці ідейної невизначеності, викликаної крахом комуністичної ідеології, плюралізмом думок, відсутністю єдиної інтегруючої ідеї для всіх територій і верств населення частина преси почала інстинктивно тулитися до владних структур, друга свідомо від них віддалятися.

Однак обидві лишалися у вкрай скрутному економічному становищі: дедалі пустішали місцеві бюджети, на які розраховували перші - і все більше занепадав ринок реклами, на який покладали свої надії другі.

Стрімке кількісне зростання від 2263 назв газет у 1992 р. до понад 6 тисяч у 1998 році, від близько 70 ТРК до майже 850 у тих же роках та від менше сотні до 800 видавництв не означало ніякою мірою успіху: адже сумарно аудиторія друкованих ЗМІ зменшилась у 8-10 разів (згідно з тиражами видань), а “електронна преса” через брак кадрів для створення власного програмного продукту та нестачу грошей для придбання обладнання та високоякісних ліцензованих закордонних програм перебивалися довготривалими музичними “марафонами” та копіями низькопробних американських фільмів, які за технічними параметрами взагалі неможливо було випускати в ефір.

Вибухоподібне зростання кількості осередків преси вкрай загострило проблему кадрів. Ті люди, які, скориставшись наданим за законом правом, заснували власні видання чи ТРК, у більшості своїй не мали ні спеціальної освіти, ні досвіду творчої роботи в редакціях чи керування ними. Колишні вчителі, клубні працівники, у кращому випадку журналісти низових структур старої преси хоробро взяли на себе відповідальність за власні видання, студії - і швидко збанкрутували, якщо не фінансово, то професійно.

Найгіршими виявилися три їхніх невміння:

- політичне: будувати стосунки з владою;

- професійне: робити якісний, конкурентоспроможний продукт;

- наукове: розібратися на теоретичному рівні в проблемах, які життя поставило перед ЗМІ, тобто невміння будувати стосунки з наукою.

Решта помилок випливала з цього, поглиблюючи кризові явища [34, 126].

Саме тому у ході відвертих дискусій у рамках програми “Таціс”, що тривали для керівників ЗМІ СНД від грудня 1994 р., їх учасники дійшли єдиної думки, що саме підготовка журналістів є одним з центральних моментів при подоланні спадщини надмірно централізованої держави - так званих “людських ресурсів” або “human resources”.

Найпершою причиною було те, що багато редакторів і непоганих, досвідчених журналістів виявилися неспроможними вистояти й перемогти в цілком нових умовах - у боротьбі з кризою та у конкурентному протистоянні. “Демократична Україна” втратила тираж від близько півмільйона в середині 1980-х, коли вона виходила як “Радянська Україна”, республіканське офіційне видання Верховної Ради УРСР, до 12 тисяч примірників.

“Літературна Україна” протягом перебудови була володаркою дум національно-демократичної опозиції та зуміла підняти на цій хвилі тираж до 200 тисяч. Через два роки після відновлення незалежності, за яку вона так безстрашно билася, лишилася з 45 тисячами читачів, і процес її занепаду тривав. А серед заслуг цієї газети невідємним є те, що саме вона в числі дуже небагатьох видань в дні путчу “ГКЧП” виступила проти небезпеки комуністичного реваншу та навіть закликала до громадянської непокори в разі перемоги “путчистів”. Цей приклад показує, наскільки безжалісними виявилися ті ринкові відносини, до яких закликали демократи, націонали, всі антикомуністи колишнього радянського планового суспільства.

Натомість виникли та швидко завоювали ринок, особливо молодіжний, еротичні видання, яких цнотлива історія української преси взагалі не знала до цього. “Лель”, “Лель-ревю”, “Пан + пані” та подібні, по-перше, нездатні конкурувати в цьому сегменті ринку з шикарними французькими та американськими виданнями, а по-друге, не вміють приховувати за наукоподібністю свої справжні цілі, як це робить російський “СПИД-Инфо”.

Позитивним у цілому слід вважати процес створення в Україні кількох десятків цілком конкурентноздатних газет, які зуміли подолати всі перешкоди та негаразди, зміцніли організаційно, фінансово і тепер оперують на ринку масової інформації як дійсні лідери. Початки цьому процесу дала газета “Посередник”, а потім зявилися “Експрес-обява” (Київ, обсяг до 68 сторінок щономера), “Экспресс-клуб” (Луганськ, до 48 сторінок, тираж від 60 до 100 тис. екз., найвищий в області), “Событие” (Дніпродзержинськ) та інші. Спочатку вони існували як суто рекламні видання, а потім, переконавшись у власних можливостях, почали віддавати частину газетної площі (до чверті) висвітленню суспільно-політичного життя.

Україна пішла в 1995 році важким і довгим шляхом формування розгалуженої системи підготовки висококваліфікованих кадрів для ЗМІ. На підтримку Київському інституту журналістики, Львівському факультету журналістики випустив перших спеціалістів у 1996 році журналістський факультет у Дніпропетровську. Було відкрито нові кафедри та відділення в класичних державних університетах (Харків та Луганськ, 1995 р.) та недержавних вищих навчальних закладах (Симферополь, Донецьк, 1993 р.) тощо. Однак уся справа знаходилася тільки на самому початку, бракувало професорсько-викладацьких кадрів, подекуди слабкою була матеріально-технічна база. На рівень видання наукової та методичної літератури на початок 1998 року з новими працями з історії, теорії та методики ЗМІ виходять вчені Києва, Львова та Луганська.

Рішення, закладені у підґрунтя створення нових осередків підготовки журналістів, дадуть реальні результати вже у наступному столітті. А тимчасом преса потерпає від засилля псевдожурналістів, які, працюючи в редакціях та виходячи на масову аудиторію, часто навіть не розуміють того, чого саме вони не розуміють.

Як справедливо наголошує дослідник сучасної української преси О.Чекмишев (Київ), нині справжня інформаційна небезпека загрожує Україні не стільки ззовні, скільки зсередини. Драматичні історії з закриттям у 1996-1998 рр. телепрограм “Вікна”, “Післямова”, “7 днів”, газети “Правда України” показують, що сили опору поступовому звільненню преси (тобто, врешті, демократизації суспільного життя й подальшому соціальному прогресу) не складають зброю.

Головна причина полягає в тому, що оновлена українська преса, вступивши в 1992-й рік впливовим чинником процесу демократизації суспільства, в наступні роки поволі почала втрачати позиції. Як відомо, 75 відсотків газет в Україні контролюється представниками державної виконавчої влади, а 80 відсотків місцевої преси - посадовими особами (за підрахунками О. Чекмишева).

Найбільший поступ, у порівнянні з ідейним, організаційним та фінансово-матеріальним напрямками, проявився в світі ЗМІ у законотворчому процесі.

Непорушена цілина, що залишили в цій сфері комуністи, визначалася тим, що жодного закону не було прийнято в СРСР щодо преси. Всім керували постанови й рішення партії, прийняті або самостійно, або спільно з урядом, у разі, якщо вирішувалися проблеми фінансово-матеріального забезпечення ЗМІ. Горбачовський закон про засоби масової інформації в лічені місяці розвалив не тільки світ компартійної преси, а й все старе суспільство.

Українському парламенту, уряду, а згодом президенту довелося розпочинати справу фактично з нуля, причому в обстановці вже існуючої кризи, яка швидко розвивалася в бік поглиблення.

Нині, оглядаючи зроблене спільними зусиллями у цій сфері, можна констатувати, що за станом на кінець 1997 року вже склався цілий правовий простір з розвиненою системою, що включала в себе:

- конституційні положення, зокрема статті 15, 34, 54, 85 та інші;

- 15 законів з численними додатками та поправками, і серед них чільні: “Про друковані засоби масової інформації (пресу)”, “Про телебачення та радіомовлення”, “Про інформацію”, “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”, “Про систему суспільного телебачення в Україні”, “Про видавничу справу”, “Про рекламу”, “Про авторське право і суміжні права”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” тощо;

- указів президента, таких, як “Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року” (1995 р.);

- постанов Верховної Ради - наприклад, “Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України” (1997 р.);

- постанов Кабінету міністрів, таких, як “Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів” (1997 р.) або “Про тарифи на розповсюдження періодичних видань” (1996 р.) та ін.;

- підзаконних актів Міністерства інформації, Міністерства праці тощо;

- рішень Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, Антимонопольного комітету, Державної податкової адміністрації, постанов пленумів Верховного суду, розяснення Вищого арбітражного суду тощо.

Разом із тим визначилися й нові проблеми у процесі розвою інформаційного права в Україні.

Перша з них зумовлена незавершеністю процесу законотворення. Все ще лишаються певні зони, що вимагають правового регулювання. Наприклад, закон встановив відповідальність за ненадання журналістам інформації посадовими особами, але міри цієї відповідальності не визначив. Частина положень юридичних актів носить скоріше характер рекомендацій чи побажань, аніж суворого й справедливого закону.

Закон також не встановив у ряді випадків механізму запровадження цих норм в життя. Яскравий приклад - зволікання із уже прийнятим Верховною Радою законом “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, який майже рік не застосовувався в юридичній практиці через те, що для цього не вистачало політичної волі, фінансів, корпоративної солідарності самих журналістів.

Третьою проблемою є те, що впливовими чинниками лишаються юридичне невігластво працівників ЗМІ, правовий нігілізм, прикрі традиції нехтування законами, “телефонне право” та інші негативні й асоціальні явища, неприпустимі але й неуникненні під час побудови правового демократичного суспільства.

Саме ці явища спричиняють численні конфлікти й скандали в світі ЗМІ та навколо нього.

Отже, в кінці століття й тисячоліття сучасники можуть із різними почуттями визначити: незалежну Україну відновлено, українська преса стала на шлях цивілізованого розвитку. Тепер справа полягає в тому, щоб проголошене втілилося в реалії життя і в його адекватному відображенні в ЗМІ.

Україна з часу проголошення незалежності стала на шлях глобалізації системи масової комунікації, розвитку власної інформаційної індустрії. Українці відчули потребу у формуванні свого, власного інформаційного простору, незалежного від Москви. „Якщо раніше, - писав А. З. Москаленко, - абсолютну більшість становила компартійна преса, то нині картина докорінно змінилася” [24, 7]. Збільшилася кількість періодичних видань наприкінці 90-х років. Створення недержавних ЗМК поряд з державними засвідчило те, що в Україні будується демократичне суспільство.



1.2 Розвиток книговидання в Україні з часів проголошення незалежності

До моменту проголошення Україною незалежності в країні функціонувало 25 державних видавництв. Більшість із них і сьогодні залишаються в управлінні держорганів. У Державний реєстр видавців, виробників та розповсюджувачів друкованої продукції входить також понад 3,5 тис. суб'єктів видавничої справи приватної, комунальної та змішаної форм власності [11, 153]. Це свідчить про присутність конкуренції на книжковому ринку України.

На жаль, книгорозповсюдження в Україні розвинене не настільки широко, як видавнича справа. Система, що склалася впродовж десятиліть, яка дозволяла через мережу об'єднання „Укркнига” доставити книгу до найвіддаленішого сільського магазину, на початку 90-х років минулого століття фактично була зруйнована. Перед видавництвами і друкарнями гостро постала проблема створення альтернативної книготорговельної мережі, пошуку нових форм і методів роботи з покупцями. Поки що проблема книгорозповсюдження в Україні залишається невирішеною.

2004 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні», що встановив для видавців, виробників і розповсюджувачів продукції видавництв пільгове оподаткування. Тепер українська книга не оподатковується ні на додану вартість, ні податком на прибуток. Крім того, з держбюджету країни впродовж останнього десятиліття виділяються кошти на випуск соціально значущої літератури. Приміром, Держкомтелерадіо реалізує програму «Українська книга», Міністерству освіти і науки виділяються бюджетні кошти для видання навчальної та наукової літератури, Міністерству культури і туризму -- для випуску художніх альбомів і закупівлі книг для поповнення фондів публічних бібліотек. Намітилася тенденція збільшення бюджетного фінансування на виконання цих програм.

Проблеми галузі книговидання на сучасному етапі полягають, насамперед, у відсутності доступної інформаційної бази даних про випущені видавництвами нові книги, високоорганізованої системи їх розповсюдження, яка охоплювала б не лише великі міста, але й маленькі населені пункти, налагодженого експорту книжкової продукції. А відсутність розвиненої системи книгорозповсюдження негативно впливає на фінансово-економічні можливості видавництв [17, 76]. Через дефіцит оборотних коштів вони змушені випускати книги невеликим накладом, що впливає на збільшення собівартості друкованої продукції та зменшення конкурентоспроможності. Певною мірою відчувається необхідність технічного переоснащення поліграфії, що спеціалізується на виданні високоякісної альбомної продукції.

Якщо розглядати тематику літератури, що випускається українськими видавництвами, і що користується попитом на книжковому ринку країни, можна сказати, що кожне видавництво йде і знаходить свою нішу на книжковому ринку країни. Наприклад, високоякісну художню літературу, книги мовами національних меншин випускають державні видавництва «Україна», «Етнос», «Свiт». Високопрофесійно випускають художні альбоми державне видавництво «Мистецтво» і приватні -- «Балтiя-друк», «Гранi - Т», навчальну й наукову літературу -- держвидавництво «Либiдь» і приватне - видавничий дім «Академія», видання для дітей виходять у держвидавництві «Веселка» і приватному -- «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га».

Цікава тенденція спостерігається й щодо зрушення акцентів у формуванні структури видавничої галузі в Україні. Це обумовлено становленням групи приватних видавництв у обласних центрах та їхньою присутністю в районних.

Тривалий час в Україні, як і в інших країнах колишнього Союзу, підвищений попит мала література розважального жанру, пригоди і детективи, згодом відзначався сплеск читацького інтересу до публіцистики, історичних творів авторів, заборонених за радянських часів. Сьогодні великий попит має література з менеджменту, маркетингу, довідкові посібники, підручники з вивчення іноземних мов, інтернет-технологій тощо. Активно формується й так званий блок літератури сучасних українських авторів - у суспільстві спостерігається стабільний попит на якісну вітчизняну книгу. І це - стимул для видавництв України.

Традиції радянських часів значною мірою зберегли цензуру в Україні і за часів незалежності. Хоча на офіційному рівні декларувалась свобода слова і совісті, реально більшість громадських діячів, державних службовців і журналістів були змушені підтримувати офіційний курс керівництва держави, або зазнати втрат і утисків в професійній сфері або бізнесі. Були випадки вбивств журналістів, які дозволяли собі ставити неприємні питання керівникам і їх оточенню або розслідувати їх діяльність. В останні роки правління президента Кучми цензура особливо загострилась, засоби масової інформації відкрито переслідувались за донесення об`єктивної інформації про діяльність опозиції. Майже на всіх телевізійних каналах панували "темники". Навіть після перемоги Помаранчевої Революції журналісти засобів масової інформації продовжують самоцензуру, боячись викликати гнів власників цих ЗМІ або інших пов`язаних з ними впливових осіб в державі.

В Україні спостерігається і тенденція до збільшення видання книг як за назвами, так і за накладом. Наприклад, 2006 року, за попередніми статистичними даними Книжкової палати України, видано на 2 тис. назв книг більше, ніж попереднього року. На 14 млн. примірників збільшився наклад видань.

Книги, що реалізуються в книжкових магазинах, доступні більшості населення. У кожного покупця є вибір -- від недорогих книг у м'якій обкладинці до багато ілюстрованих видань вартістю 80--120 гривень (приблизно $15-25). Дефіциту книг, що спостерігався на початку 90-х років, не існує [20, 61].

Якщо розглядати питання того, як складається співробітництво українських видавців книг з бібліотеками своєї країни і книгорозповсюджувачами зарубіжних країн, можна зазначити, що основні джерела поповнення бібліотечних фондів - книги, випущені за програмою «Українська книга», яку реалізує Державний комітет телебачення і радіомовлення, а також видання, що їх закуповує для публічних бібліотек Міністерство культури і туризму в рамках іншої бюджетної програми.

Багато видавництв купують авторські права на видання, беруть активну участь у реалізації міжнародних видавничих програм. Поступово, крок за кроком освоюються книжкові ринки Польщі, Німеччини, Франції, Хорватії, де активно друкуються наші автори. Якщо говорити про книгорозповсюдження, то, наприклад, дистриб'юторська компанія «Саммiт-книга» спільно із книгорозповсюджувачами з Голландії впроваджують свою мережу книгорозповсюдження, філії якої вже функціонують у великих містах України. Книги наших авторів читають у Німеччині, Швейцарії, Польщі, Аргентині тощо.

Українські видавці - постійні учасники книжкових виставок-ярмарків у Москві, Варшаві, Франкфурті-на-Майні, а також Бухаресті й Мінську.

Результатом цього стали запрошення Міністерства інформації Республіки Білорусь бути почесним гостем ХIV Мінської міжнародної виставки-ярмарку, а також запрошення Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща бути почесним гостем 52-го Варшавського міжнародного книжкового ярмарку, що відбудеться в травні 2007 року.

На сьогодні вже визначилися чотири центри регіональних виставок-ярмарків -- у Львові, Одесі, Харкові та Криму.

2007 рік в Україні оголошений Роком української книги.

1.3 Спроби російської інформаційної експансії в українському інформаційному просторі

Сьогодні сусідня Росія всіляко намагається використовувати український інформаційний простір в своїх інтересах, для поширення неоімперіалістичних ідей, для антиукраїнської інформаційної обробки наших громадян. Книжковий ринок заполонений детективами та іншим “легким” російськомовним.

Це не абищиця, на яку можна не зважати, це -- відкрита інформаційна агресія сусідньої держави в український інформаційний простір [18, 275]. Недооцінка цієї агресії надзвичайно небезпечна -- аж до втрати національної державності. Адже через інформацію формується громадська думка. Розглянемо найтиповіші форми російської інформаційної експансії в Україну.

Найперше - це поширення суто московських періодичних видань на терені України, зокрема центральних російських газет, традиційно відомих тут ще з часів Союзу, коли російська преса домінувала повсюдно. У ті часи найтиражніші московські часописи друкувалися безпосередньо на українських поліграфічних підприємствах і поширювалися місцевою робочою силою. Зі здобуттям Україною незалежності ця справа для Росії дещо утруднилась, оскільки за друк треба було немало платити, а довозити з Москви так багато газетної продукції також обходилося не дешевше. І тоді російські видавці, використовуючи недосконале українське законодавство та поблажливість вищого українського чиновництва, пішли на хитрість: додавши до традиційної назви часопису слова “Україна” чи “в Україні”, реєстрували їх ніби українські підприємства. Українська держава не тільки не ставить за допомогою економічних важелів серйозних перепон перед проникненням чужоземної, як правило, недружньої до неї друкованої продукції, а й реєструє її як нібито українську періодику, по суті, надаючи цим виданням у кращі умови. Таким чином, на українському ринку з'явилися газети “Известия”, “Комсомольская правда”, “Аргументы и факты”, “Труд” і навіть “Московский комсомолец” з припискою “В Украине” чи просто “Украина”. Це їх і формально і по суті прирівнювало до вітчизняних видань, дозволяло на тих же умовах використовувати поліграфічні потужності, послуги зв'язку в Україні. Фактично друкуючи газети у Москві та маючи дешевий для них російський папір, росіяни успішно конкурують з українськими виданнями на українській території, обминаючи економічні труднощі, які стільки клопоту завдають тутешній пресі.

При занепаді видавничої справи в Україні загалом, ці часописи мають відносно величезні наклади. Так, газета “Аргументы и факты-Украина” друкується тиражем 170 тис. примірників, “Труд-Украина” -- 185 тис., “Комсомольская правда” в Украине” -- 195 тис., “Известия-Украина” -- 528 тис. примірників [14, 68]. Це при тому, що середній тираж таких всеукраїнських видань, як “Молодь України”, “Літературна Україна”, “Демократична Україна”, “Вечірній Київ” коливається у межах 20--40 тисяч примірників. Запитання: “то чий же вплив на українського споживача більший?” -- звучить суто риторично. Тим більше, що практично нічого українського, крім приписки “Україна” та “в Україні” у цих часописах не знайти. А от антиукраїнське знаходимо в різній оболонці скільки завгодно. Це помічає кожен вдумливий і мислячий читач.

До того ж Україні завдається пряма економічна шкода. Так, тільки за рахунок діяльності газети “Комерсант в Украине” річний збиток державі та юридичним особам в Україні досягає 70 млн. грн., газети “Комсомольская правда в Украине” -- 33,85 млн. грн. [14, 68].

Інша типова форма експансії традиційна: завезення друкованої продукції безпосередньо з Москви. Чого тільки не побачиш у комерційних кіосках та на приватних розкладках у Києві та обласних центрах - і “Независимую газету”, і “Купеческое дело”, й “Экспресс-газету”, і багато інших. На станціях київського метро, на численних розкладках та на прилавках приватних кіосків, розташованих у людних місцях столиці цілодобово в продажу є московські газети, українських же тут практично не буває. На спроби з'ясувати чому так? -- відповідь стандартна: не мають попиту. Але за всім цим стоїть тонко продумана політика і протегування місцевих чиновників чи то із світоглядних, чи то із суто меркантильних міркувань.

Третя форма інформаційного проникнення в Україну -- насичення національного книжкового ринку чужомовною продукцією. Московські ідеологічні стратеги точно визначили слабкі місця в царині українського книгодрукування і, користуючись політичною короткозорістю чи свідомою позицією державного чиновництва, буквально заполонили державу різноманітною російськомовною літературою. Врахувавши дефіцит української дитячої книжки, українським дітям пропонується російськомовна продукція в яскравих обкладинках. Вигода подвійна: політична -- підтримується тенденція зросійщення на перспективу; фінансова -- виймаються останні гривні з майже порожнього гаманця українського обивателя.

Широко представлена література з давнього і недавнього історичного минулого, звісно ж, у московській інтерпретації, книги енциклопедичного змісту з домознавства, садівництва, психології, медицини тощо. Звичайно, чільне місце посідає те, що найбільше цікавить обивателя та незміцніла в ідеологічно-моральному плані молодь: низькопробні детективи, романи жахів, пригоди суперменів, сексуальні сюжети. Якщо додати до цього значний масив порнографічної російськомовної періодики на кшталт таких видань, як “Интим”, “Только вы”, “Супер-эрос”, “Он и она” та інших, то стане зрозумілою і нинішня політична пасивність значної частини української молоді, і засилля російської мови на вулицях українських міст. Із 70 млн. примірників книг, які споживаються в Україні щороку, тільки 20 млн. видається на її території, 10 млн. потрапляє до нас із-за рубежу легально, а 40 млн. книжок -- це контрабанда, внаслідок якої вітчизняні фінансові втрати сягають 700 млн грн. [14, 68].

Книговидання в Україні, як і інші сектори економіки, придушене податковим пресом (на відміну від Росії, де ця галузь практично звільнена від оподаткування) і занепадає.

Четверта форма російської експансії в інформаційний простір України внутрішня, тобто та, яка має досягти все тієї ж мети із середини, - заснування і видання української періодики російською мовою. Йдеться не тільки про такі традиційно зросійщені регіони, як Донбас, Південь, Схід, а й про інші місцевості України, надто про столицю. Склався стереотип не без умілого сприяння державних чинників чи, принаймні, при їхній пасивно-споглядальній позиції, що видавати періодику російською мовою в Україні престижно та вигідно. Хоча яка є потреба видавати, наприклад, “Теленеделю”, а не “Телетиждень”, “Анекдоты”, а не “Анекдоти”, “Киевские” та інші “ведомости”, а не “Відомості”, “Новости”, а не “Новини”? Чому справді дуже потрібний український журнал мод повинен виходити російською мовою? Чому різні рекламні листки, бізнесову періодику, рекламу в столиці вважається престижним видавати мовою північного сусіда, а не україською? Чому, приміром, єврейська громада не видає своїх газет єврейськими мовами або, в усякому разі, державною, а видає російською? Таких запитань можна задавати багато, а от задовільну відповідь на них знайти важко.

Тому й склалася в нашій державі ненормальна ситуація, коли “на 100 етнічних українців нині припадає 7 примірників видань рідною мовою, а на 100 громадян російської національності -- 54. За статистикою дві третини громадян нашої держави -- українці. Росіян -- близько 11 мільйонів” [7, 36]. За останні роки ситуація на краще не змінилася: на 1 січня 2001 року за даними Держкомінформполітики в Україні було офіційно зареєстровано 10200 друкованих видань, реальне співвідношення між російськомовними та україномовними виданнями -- 80 на 20 відсотків на користь перших [14, 68]. Для повнішої картини слід додати до цього 807, 5 тисяч примірників суто московських газет “Аргументы и факты. Украина”, “Труд - Украина”, “Известия. Украина” [21, 203].

Заснування і випуск російськомовних періодичних видань аж ніяк не можна вважати справою патріотичною: об'єктивно вони працюють проти національної держави, ігноруючи корінні інтереси української нації, оскільки звужують сферу функціонування української мови, підтримують процес зросійщення, зневажають українську духовність. Цього не можна виправдати жодними міркуваннями щодо нібито піклування про задоволення потреб російськомовного населення, оскільки розраховані такі видання на вседержавну аудиторію, а не на регіони компактного проживання росіян. Російськомовне населення -- поняття значною мірою штучне, оскільки рідною мовою людини вважається мова материнська, отже, тут на перше місце має висуватися фактор національний.

Газета “День”, що з'явилась як україномовне видання, під впливом політичної кон'юнктури все того ж фальшивого розуміння престижності починає дублюватися на російську. І незабаром з газетних кіосків Києва майже зникає український варіант часопису і замінюється російськомовним.

Загалом же в українській періодиці явно намітилася тенденція занепаду. Попри те, що кількість нових видань зростає, загальний наклад їх зменшується. Так, за 1985-1999 рр. кількість друкованих видань збільшилась з 1799 газет і 206 журналів до відповідно 2551 і 1374, а їхній загальний річний тираж зменшився більш ніж на третину - з 4608 тис. до 3024 тис. примірників. Через безгрошів'я, за даними опитування Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, більшість українських громадян (62,4%) друкованих періодичних видань не передплачує [8, 4]. Якщо ще кілька років тому на середньостатистичну родину в Україні припадало 3-4 періодичні видання, то нині лише 0,71.

При занепаді української друкованої періодики надзвичайно зростає вплив на соціум електронних засобів масової інформації -- вони доступні практично кожній родині завдяки теле- і радіотрансляційним мережам, які дісталися нам у спадок від радянської системи. Спритники -- доморощені і зарубіжні -- врахували цю особливість і, використовуючи недосконалість українського законодавства, доклали всіх зусиль, щоб прибрати до рук важливу ідеологічну галузь. З цього приводу “Вечірній Київ” ще 1998 року оприлюднив цикл статей-роздумів президента Української телевізійної спілки Володимира Цендровського, в яких кваліфіковано аналізується ця проблема. За його підрахунками, загальнонаціональні та близькі до них за глядацькою аудиторією мовники мають таке охоплення населення України: УТ-1 100%; “1+1” 100%; “Інтер” 65%; ОРТ 85% з прикордонним прийомом, ефірною й кабельною ретрансляцією; далі йдуть телекомпанії ІСТV, СТБ, РТР, НТВ по 35--40% . Всі вони репрезентують відповідно голландських, німецько-американських, російських, американських, американо-російських, російських і знову ж таки російських власників, які з урахуванням таких компаній, як “1+1”, “Інтер”, ІСТV, СТБ отримали ліцензійну монополію на 80% загальнонаціонального частотного ресурсу України.

За три роки, що минули від публікації, змінились частково власники телекомпаній, додались, зокрема, до їх списку українські можновладці, та не змінилась суть явища, себто напрям телемовлення. Тому висновки із наведеного випливають такі:

1. Україна дедалі більше витісняється із свого інформаційного простору, в якому все вільніше хазяйнують чужинці, при цьому грубо порушуючи українське законодавство.

2. Тисячі журналістів та операторів позбуваються робочих місць і змушені застосовувати власний талант і фахові знання не для користі своєї держави, а для збагачення чужоземного капіталу.

3. При порожньому державному бюджеті з України викачуються за кордон десятки мільйонів доларів.

4.Через національний інформаційний простір України ведеться цілеспрямована робота щодо денаціоналізації, деукраїнізації населення через його зросійщення та обездуховлення за допомогою низькопробної, розрахованої на ниці інстинкти телепродукції.

5. Вищі державні чиновники України є співучасниками цього антиукраїнського процесу, оскільки за їх сприяння якраз і розбазарюється інформаційний простір України.

6. Процеси, які відбуваються в інформаційному полі України, загрожують її інформаційному суверенітету а, отже, безпеці держави і самому її існуванню.

Розділ 2. Видавничі структури на сучасному етапі розвитку книговидання в Україні

2.1 Загальна характеристика роботи українських видавництв у сучасних умовах

Коли в минулому видавництва випускали в світ книжки, які вони самі вважали вартими прочитання або конче потрібними читачеві, і пропонували книгарям їхній асортимент, виходячи дуже великою мірою з власних уявлень, то тепер вони чимраз більше вважають себе активними учасниками ринку [23, 145]. Видавництва вивчають бажання, потреби та інтереси своєї клієнтури і намагаються спрямуванням і добором книжкової продукції, пропонованої ринкові, задовольняти попит покупців.

Певна річ, це не є чимось зовсім новим. Завжди існували окремі видавництва та книгарні, які добирали свою продукцію та складали свій асортимент, орієнтуючись на потреби клієнтури, працювали для конкретних читацьких контингентів і задовольняли конкретний попит.

Новим є те, що чимраз більше видавництв намагаються знайти своє місце на ринку і припасовують свою програму та організаційну структуру саме до нього [23, 146]. На сьогоднішньому книжковому ринку відбилася низка й почасти нових факторів:

1. Конкуренція у виробництві споживчих товарів -- отже, і в “книжковій промисловості” -- стає дедалі жорсткішою.

2. Книжка для багатьох утратила свою самостійну цінність і зазнає дедалі гострішої конкуренції з боку інших засобів інформації та розваг.

3. Тиск витрат на підприємство -- досить згадати хоча б плату за виробничі приміщення -- непомірне зріс.

4. Попит дуже великою мірою вже задоволений, дійти до нових потенційних читацьких верств надто складно -- а ще важче їх утримати.

5. Площа полиць у торговельних приміщеннях обмежена, і за цей “життєвий простір” між видавництвами точиться затята боротьба.

Все це веде до чіткої професіоналізації видавничої справи й кінець кінцем призводить до того, що підприємство може вирости, лише завдавши збитків конкурентам.

До того ж дедалі більше зростає влада торгівлі над виробництвом: саме книгарі вирішують, яка продукція якого видавництва буде представлена в асортименті їхніх книгарень, і таким чином визначають успіх чи провал тієї або іншої назви чи видавничої програми. Існує дуже мало таких назв, котрі для книгаря є чимось обов'язковим і “мусять” бути в наявності, - а поза тим він лише заповнює певні тематичні царини, цікаві для його покупців [25, 121]. Він може знайти собі постачальника з оптимальними умовами здавання книжок на продаж, та ще й такого, що забезпечуватиме безперебійне співробітництво: сам стимулюватиме продаж і сприятиме підвищенню попиту, проводячи рекламні кампанії та популяризуючи свої книжки у пресі.

Книжки, отже й видавництва, розповсюджують ідеї, інформацію, розваги, прагнуть донести їх до якомога більшої кількості людей, та й мати від цього прибуток. Щоб досягти цих первісних цілей кожного підприємства, видавництва повинні щоразу визначати зумовлені обставинами завдання, перевіряти власні структури і хід організаційного процесу--отже, ставити перед собою такі запитання:

1. Чого прагне досягти підприємство в середній чи далекій перспективі?

2. Чи організаційна структура видавництва націлена на здійснення такої мети?

3. Чи спрямована ця організація у всіх своїх ланках на ринок і чи може вона в умовах ринку діяти й реагувати по-новаторському, гнучко, оперативно, ефективно?

4. Чи відчуває себе видавництво, а відтак усі, хто там працює, підприємством, спрямованим на обслуговування потреб своєї клієнтури?

5. Чи забезпечує внутрішня координаційна структура швидке проходження інформації, чи сприяє вона ухваленню швидких і небюрократичних вирішень (наприклад, завдяки взаємодії елементів одного ієрархічного рівня)?

6. Чи доповнюють і підтримують один одного різні відділи видавництва, аби досягати спільної мети?

7. Чи діють усі відділи злагоджено, без тертя, чи, навпаки, через суперництво сили витрачаються марно?

8. Чи зацікавлені й заохочені співробітники у своїй діяльності, чи мають вони необхідні приміщення, чи місце їхньої роботи устатковане оптимально?

Підприємство, котре не ставить перед собою повсякчас таких запитань і не робить у разі потреби необхідних висновків, швидко втрачає здатність маневрувати, здійснювати свої плани, а кінець кінцем, досягати ринкового успіху.