Еволюція концепції "м'якої сили" в умовах сучасної російсько-української війни: вплив медіа та інформаційної війни на українське суспільство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція концепції «м'якої сили» в умовах сучасної російсько-української війни: вплив медіа та інформаційної війни на українське суспільство

Казакова Оксана Миколаївна, канд.іст.наук, доцент кафедри; Гуліда Тетяна Володимирівна, здобувач вищої освіти факультету історії та міжнародних відносин Запорізький національний університет

Анотація

Стаття присвячена дослідженню особливостей еволюції концепції м'якої сили під впливом нинішньої російсько-української війни. Наукове дослідження базується на матеріалах іноземної газети The New York Times. В умовах російсько-української війни 20142023 рр. в інформаційному просторі та суспільстві суттєво посилився прояв і використання різноманітних форм маніпулювання, що робить дослідження актуальним для сьогодення.

У цій статті дається визначення поняття «м'якої сили» та аналізуються поняття та основні критерії. Аналіз дозволив зробити висновок, що в умовах сучасної інформаційної війни Росія активно використовує різноманітні методи м'якої сили, які є невід'ємною частиною пропаганди та сприяють поширенню дезінформації, фейків та різноманітних маніпуляцій через ЗМІ.

Ключові слова: м'яка сила, російсько-українська війна, ЗМІ, інформаційна війна, пропаганда, дезінформація, фейки.

Вивчення теоретичних і практичних аспектів концепції «м'якої сили» як методу міжнародних взаємодій залишається актуальним для наукових розвідок. Апелюючи до поняття «м'якої сили», перш за все, ми маємо розуміти визначення та суть даної концепції. Базуючись на термінології, soft power передбачає застосування методів не агресивних, абсолютно протилежних до hard power, тобто таких що поширюють свій вплив через медіа, культуру та інформаційні ресурси. Основоположними для визначення поняття «м'яка сила» стали дослідження Дж. Найя. Американський науковець працював над визначенням цього терміну ще наприкінці 1980-х. Автор виділяє значимість та характерні особливості застосування цього інструменту зовнішньої політики для вирішення глобальних проблем, що актуальні й в сучасності.

Стаття ґрунтується на матеріалах зарубіжного вісника The New York Times. При підборі публікацій акцент був зроблений на джерелах, що містять інформацію про ключові складові «м'якої сили»: дезінформація, пропаганда та фейки. Наукова розвідка спирається на аналіз досліджень зарубіжних науковців щодо наративів сучасної російської пропаганди та дезінформації, які країна-агресор активно поширює в українському інформаційному просторі.

Згідно статті «Ризики м'якої сили» (англ. The Perils of Soft Power), опублікованої The New York Times у травні 2006 р., м'яка сила має більш вагомий та значущий потенціал у порівнянні з іншими концепціями. Аргументуючи свою позицію, автор Й. Йоффе зазначає: «Важку силу можна знешкодити коаліціями та альянсами, але як балансувати проти м'якої? Спричинення примусу не дає бажаної покори, навпаки, рано чи пізно такий підхід породжує опір. Soft power, в свою чергу, проникає глибоко в суспільну свідомість, закріплюючи потрібні ідеї та наративи» [1].

Саме тому від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну РФ значно посилює свою пропагандистську діяльність. Популярною тезою насамперед є визначення «про пригнічення російськомовного населення та неонацистські настрої, що поширюються на Заході країни». Варто зазначити, що напередодні повномасштабної війни, а саме в грудні-січні 2022 року, спостерігалось різке збільшення інформаційних кампаній, метою яких було посилення тиску на уряд в Києві. Хотілося би зазначити, що Росія розповсюджує дезінформацію про Україну ще з 2014 р.

Британська технологічна корпорація Logically, яка допомагає державним установам та підприємствам протидіяти дезінформації, проаналізувала сторінки проросійських ЗМІ та високопоставлених російських осіб у Twitter. Результати аналізу показали, що з кінця листопада 2021 р. в мережі раптово зросла кількість публікацій, які звинувачували українське представництво та конкретних державних діячів у неонацизмі. Стає очевидним факт чітко вибудуваної та посиленої пропагандистської кампанії, завданням якої стала дискредитація правлячого політикуму України перед своїми громадянами. Варто підкреслити, що це лише одна з багатьох штучно створених сходинок пропаганди, які мали дати Росії «вагомі» підстави аби вторгнутись до України.

Значна частина пропаганди спрямована не тільки на проросійськи налаштованих українців, а й на внутрішнє населення РФ. За словами віце-президента зі стратегічних операцій корпорації Logically Б.Мерфі: «Головне для РФ - це впевнитись, що її підтримує більша частина російськомовних українців. Особливо актуально це в тих умовах, коли ті самі танки та бронетехніка нищать їх рідні домівки» [2].

Іншим прикладом поширення неправдивої інформації є викревлення подій в Бучі. В умовах гібридної війни, де провідну роль відіграють медіа та комунікації, Росія намагається зняти з себе відповідальність за скоєні злочини, звинувативши в усьому українських військових. На російському ТБ ця трагедія була представлена як фальсифікація: ведучі впродовж ефіру аналізували зображення та відео на ознаки підробки. Аргументація журналістів зводилась до не реалістичності картинки, нанесенні гриму на представлені тіла і що в цілому хронологія подій не відповідає дійсності. «Все це є беззаперечним доказом того, що фото та відео з Бучі є черговою постановою київського режиму на користь західних ЗМІ», - зазначалось у заяві Міністерства оборони РФ[4].

Незважаючи на очевидну причетність Росії до «Бучанської різанини», таке явне викривлення фактів здатне лише підтверджувати вже устатковані наративи у тієї частини громадян, які і до і під час повномасштабного вторгнення дотримувались проросійських поглядів. А зважаючи на поширення фейків та ІПСО, ці репортажі здатні виказувати вплив на особливо вразливі верстви населення, такі як люди похилого віку чи мешканці тимчасово окупованих територій. Аналітики з дезінформації зазначають, що хоча ці розрізнені розповіді можуть і не бути повністю переконливими, це принаймні викличе сумніви або завдасть глибоке емоційне потрясіння. В часи коли українське суспільство потерпає від наслідків інформаційної війни, подібні новини та їх інтерпретація лише посилюватимуть конфронтацію всередині країни, створюючи умови для ще більш успішних пропагандистських кампаній зі сторони РФ.

Росія також використовує різні можливості задля того, аби поширювати свій вплив на територіях наразі непідконтрольних Україні. На початку березня 2022 р. російські війська почали наступ на найбільшу електростанцію в Європі, що знаходиться на ТОТ Запорізької області. Внаслідок бойових дій на комплексі виникла пожежа, наслідки якої могли стати «катастрофою для всієї Європи». Беручи до уваги той факт, що водночас з Росією участь у перестрілках брала і українська сторона, російські ЗМІ швидко підхопили цей інфопривід. Таким чином, в медіа просторі почали з'являтись заголовки про «українських диверсантів», атаки яких доблесно відбивали російські добровольці [4].

Небезпеку в цьому випадку становить відсутність будь-яких інших інформаційних ресурсів. Перше що робить Росія, заходячи на нові території - це встановлює повний контроль над місцевим оповіщенням, замінюючи українське ТБ на російське. Отже, переважна частина українців які до того могли знаходитись у тотальній ізоляції від світу потраплять у ще більшу «інформаційну бульбашку», де РФ продовжує викривлювати дійсність та підмінювати поняття. Більш того, в таких репортажах Росія створює собі образ «визволителя», який прагне захистити українських громадян, а не нашкодити їм. Думка про те, що Україна почуватиметься краще під контролем Росії і надалі продовжує бути головним наративом, що просувається на державному телебаченні РФ. Відповідно, поєднання методів м'якої та жорсткої сили повністю унеможливлює появу альтернативних каналів віщання, допомагаючи окупанту підсилювати свої позиції в інформаційній війні.

Доречним аргументом на користь цього буде теза, озвучена The New York Times у статті «Росія посилює пропагандистську кампанію проти України» (англ. Russia intensifies its propaganda campaign against Ukraine): «Кремль, який почав називати своє вторгнення народною війною, намагається переконати громадськість та весь світ що розв'язання конфлікту не є вибором Москви, а скоріше вимушеним рішенням задля порятунку». Російське представництво активно застосовує різні маніпулятивні тези, аби звинуватити українську сторону у використанні забороненої зброї, так званих «брудних» бомб. Робиться це з метою дискредитації України як чесного гравця, аби посіяти шквал невдоволення на підвладних територіях. Крім того, в медіа почали поширювати дезінформацію щодо можливої агресії української армії на територію РФ [5].

В такому світі РФ постає жертвою, що просто захищає свою територію та громадян. Як наслідок, подібні твердження закріплюватимуть необхідні ідеї серед мас: Росія не є винуватцем конфлікту, справжня причина катастрофічних руйнувань криється в непослідовності українського керівництва, його діях та рішеннях. Виставляючи Україну потенційним агресором, Росія також посилює напруженість між українською стороною та її партнерами.

Аналітики The New York Times створили пошуковий інструмент для виявлення матеріалів, пов'язаних з підготовкою до повномасштабної війни та її ранніми етапами. Для цього були обрані документи та записи репортажів з січня по березень 2022 р., що знаходились у вільному доступі. Видавництво перевірило наявні публікації, визначивши їх авторів та адреси. Закономірним стало і те, що впродовж зазначеного періоду з різних каналів російського ТБ звучали однакові тези. При подальшій аналітиці явною стала і штучність цих ефірів, де кожен з каналів напередодні отримав електронного листа з бажаними рекомендаціями та думками, які необхідно озвучувати. Листи показали тісні зв'язки між державними ЗМІ та російським апаратом безпеки. Головне завдання таких замовлень - це створити райдужну картинку війни, навіть за умови що реальна картина подій може суттєво відрізнятись [3].

Прикладом тому буде наратив про «3 дні» з голослівною тезою про непереможність російської армії, якій достатньо декілька днів аби встановити повний контроль над Києвом. Незважаючи на те, що теза поширювалась насамперед серед російського населення, її цільова аудиторія - це українські громадяни. Державному апарату РФ важливо створити образ могутньої держави, посіяти страх перед своїм ворогом до того як будуть застосовані методи «жорсткої сили». «М'яка сила» в цьому випадку дійсно показала свою ефективність. Особливо актуально це проявлялось на початку повномасштабного вторгнення, коли шпальти українських медіа видань заполонили заголовки про вірогідну здачу Києва та відсутність будь-якого опору. Схожі панічні настрої переважали і серед європейських аналітиків, оскільки реальні прогнози не могли засвідчити що Україна зможе вистояти, більш того, що продовжить чинити опір російській навалі.

Дослідження електронних листів, опублікованих The New York Times, дозволяє нам сформувати картину вкрай успішної інформаційної кампанії. Цитуючи автора статті «Альтернативна реальність: як російське державне телебачення розкручує українську війну» (англ. An Alternate Reality: How Russia's State TV Spins the Ukraine War) А. Сатаріано: «Без перебільшення, ця пропагандистська машина є найбільшим успіхом Росії у воєнний час. Навіть тоді, коли країна зазначає значних втрат на полі бою, кількість жертв збільшується, РФ стикається з міжнародним осудом та стає економічно ізольованою від решти світу, державні телеканали створюють таку версію війни, в якій Росія перемагає, в той час як Україна перебуває у вогні, а ідеологія західних цінностей руйнується на очах» [3].

Важливо відзначити, що Кремль посилив контроль над ЗМІ після вторгнення в Україну на початку 2022 р., пильно слідкуючи за дотриманням маніпулятивних установок. Крім того, сформований в РФ пропагандистський апарат працює по дві сторони: на внутрішнього споживача і на українську аудиторію. Однак в другому випадку використання методів «м'якої сили» не таке явне й категоричне. Російські пропагандисти зацікавлені в тому, аби подати українцям необхідні Москві наративи під гаслом тих ідей, до яких український народ ставиться найбільш прихильно. Очевидним прикладом буде спекулювання на волелюбстві та праві вибору, утиску російськомовних на Сході. Піддаючись інформаційній війні, багато хто з українців зводиться до аргументів про відсутність вибору в демократичній державі або засудження їх прагнень говорити російською. Враховуючи, що для переважної частини населення ця мова є найбільш зручною та вживаною, примуси переходу на українську сприймаються доволі гостро та агресивно. Внаслідок цього російське ТБ використовує умовний поділ України на «Захід» та «Схід» як доказ своєї пропаганди щодо поширення неонацистських поглядів. У підсумку громадськість розколюється на два табори та стає сприйнятливішою до більш глибоких інформаційних кампаній.

Розглядаючи аспект ефективності московської пропаганди, варто б було б згадати публікацію «Наші ж обстрілюють нас: як російська пропаганда залякує Україну» (англ. Our Own Guys Are Shelling Us: How Russian Propaganda Plagues Ukraine). У квітні 2023 р. кореспонденти The New York Times, бажаючи опитати місцевих жителів щодо їх ставлення до ворожих дій Росії, відвідали с. Костянтинівка (Донеччина). Однак свідчення очевидців виявились неоднозначними - причина полягає у постійній дезінформації та фейках. «Вони вбивають нас. Наші власні хлопці обстрілюють нас», - засвідчує одна з мешканок громади. Невпинне просування кремлівських тез по ТБ призвело до того, що мешканці с. Костянтинівка звинувачують у ракетних обстрілах не російські війська, під терором яких знаходилося сусіднє місто Бахмут, а українську армію [6].

Зважаючи на особливості географічного розташування, Східний Донбас завжди був найбільш проросійським регіоном: територіально близький до РФ та межує з областями, де більшість родин мають родичів по обидві сторони.

Крім того, у містах перевага віддавалась російській мові, а не українській. Цим легко пояснити лояльність місцевих жителів до всього російського та їх піддатливість дезінформації, оскільки регіон від самого початку мав ментальність, більш схильну до наративу про «братерські народи». Відповідно, після початку бойових дій 2014 р. та встановлення РФ контролю над місцевістю, локальне ТБ швидко заполонили пропагандистські шоу, в яких єдиний агресор - це Україна. Навіть через рік повномасштабної війни, деякі з жителів міст по східній лінії фронту продовжують виказувати свою підтримку Росії. Вони вірять в кремлівські фейки, звинувачують Захід у розв'язанні війни, а українську армію в обстрілах житлових будинків [6].

Російські телеканали, віщання яких давно заборонене в Україні, так само як і російські соціальні мережі, залишалися доступними для користування мешканцям східних областей країни. Будь-хто, через супутникову систему зв'язку, має доступ до пропагандистських каналів. Репортери The New York Times виявили, що тільки один проросійський телеграм-канал с. Костянтинівка налічує понад чотири тисячі користувачів. Завдяки цьому медіа-ресурсу росіяни поширюють дезінформацію щодо вчинення ракетних ударів, прикріплюють фото скоєних злочинів, акцентуючи увагу на наявності українського прапора поруч. До прикладу, за кілька годин до того як снаряди влучили поблизу костянтинівського району, в телеграм-каналі було опубліковано попередження про запланований українцями артилерійський обстріл. Експерти зазначають, що Росія активно використовує різні медіа та канали, не виключенням є і соціальні мережі, для того аби маніпулювати громадянами на непідконтрольних територіях. Здебільшого українські спецслужби блокують аканти, які несуть загрозу для національної безпеки та розпалюють ворожнечу. Однак деякі з них й досі лишаються неконтрольованими [6].

Таким чином, боротьба з пропагандою - це вкрай важкий та довгий процес. Багато хто з українців недооцінює важливість інформаційної обізнаності, продовжуючи споживати російський контент та підтримувати культуру ворога, аргументуючи це тим що «це поза політикою». В умовах повномасштабної війни, коли Росія намагається здобути перевагу не тільки на лінії фронту, а й в медіа просторі, важливо пам'ятати що таке пропаганда, дезінформація та фейки. Потрібно усвідомлювати, що бій триває водночас і за території, і за свідомість та цінності громадян. Названі методи «м'якої сили» є невід'ємною частиною інформаційних кампаній і зазвичай поширюються ненав'язливо, аби цільова аудиторія не сприймала потрібні Москві пропагандистські тези занадто категорично. А враховуючи відсутність будь-яких інших джерел інформації, особливо на окупованих територіях, РФ має всі можливості аби залучити на свій бік якомога більше українців, нав'язуючи їм проросійський погляд на цей конфлікт. Зрозуміло і те, що пропаганда - це зброя, яка активно використовується Росією у війні проти України: допомагає підтримувати настрої вдома, деморалізує та спричиняє тиск на українське суспільство.

м'яка сила війна пропаганда фейк

Список використаних джерел

1. Joffe J. The Perils of Soft Power. The New York Times Magazine.

2. Barnes J. Russia Steps Up Propaganda War Amid Tensions With Ukraine. The New York Times Magazine.

3. Mozur P. An Alternate Reality: How Russia's State TV Spins the Ukraine War. The New York Times Magazine.

4. Thompson S. The War in Ukraine, as Seen on Russian TV. The New York Times Magazine.

5. Barnes J. Russia Intensifies Its Propaganda Campaign Against Ukraine. The New York Times Magazine.

6. Gall C. «Our Own Guys Are Shelling Us»: How Russian Propaganda Plagues Ukraine. The New York Times Magazine.

7. Kramer A. Disinformation is a weapon regularly deployed in Russia's war in Ukraine. The New York Times Magazine.

Размещено на Allbest.ru