Європейські політики мультикультуралізму: сучасні виклики (на прикладі країн Західної та Північної Європи)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Європейські політики мультикультуралізму: сучасні виклики (на прикладі країн Західної та Північної Європи)

Корисько Ірина Анатоліївна

магістрантка

Національної академії керівних кадрів

культури і мистецтв

Сучасні виклики Європейського мультикультурного суспільства є складними та виходять за межі національних кордонів.

У 2022 році новий приплив мігрантів та тимчасово переселених осіб, змусив країни переглянути й подекуди спростити свої усталені інтеграційні моделі та актуалізувати концепцію мультикультуралізму, що потребує нового погляду й перегляду причин попередніх невдач.

Протягом останнього десятиліття провідні європейські лідери публічно заявили, що мультикультуралізм у їхніх країнах зазнав краху. Як наслідок, зріс антиміграційний дискурс та кількість правих партій.

Концепція культурної різноманітності, ухвалена Радою Європи, що враховує взаємоповагу та взаємозалежність між усіма світовими регіонами, отримала зворотний ефект та породила нетерпимість і расизм, які стали загрожувати суті місцевих та національних спільнот. Здавалося, баланс між інтеграційною політикою та мультикультуралізмом став можливим завдяки впровадженню міжкультурного діалогу як головного інструменту політики для керування зростаючою різноманітністю європейських суспільств. Проте цей концепт має подвійні стандарти, адже він заохочує до вираження культурного розмаїття, має відповідні інструменти для реалізації, як-то міжкультуралізм, але не виключає обов'язкової інтеграції.

У своєму понятті мультикультуралізм має забезпечувати необхідні політичні межі, які кожна людина може вільно ідентифікувати з культурою за своїм вибором, може бути рівноправним членом суспільства, оскільки жодна культура не вважається вищою та сприяє збагаченню суспільства [ 2]. Також передбачає збереження культурного різноманіття через його інституційне творення [6]. Але фактично мультикультуралізм перетворився на політику імітації.

Сучасному мультикультурному суспільству потрібно було більше, ніж групи людей із різними культурами, релігіями та ідентичністю в одній державі, які намагаються зберегти свої окремі культури та толерантно ставляться до культурних відмінностей одне одного. Постали нові вимоги перед політичними лідерами й урядами - включати різноманітність у свою політику та «працювати з різноманітністю, а не проти неї» [5, 281].

Кризу мультикультуралізму, про яку говорили роками, почали спростовувати шляхом розділення на політичну та культурну складові. Лілла Беркес у свій роботі (The Development and Meaning of the Concept of Multiculturalism) стверджує, якщо щось і зазнало невдачі в ЄС, то це політична основа, прийнята для того, щоб керувати зростаючою етнічною та культурною різноманітністю того, що колись було однорідним суспільством.

Нездатність ЄС ефективно інтегрувати іммігрантів, особливо мусульман, призвело до підміни понять, негативного ставлення до культури різноманітності у власне мультикультурному суспільстві та породило страх перед ісламом. Під впливом ісламофобії мультикультуралізм як політика невтручання зазнала невдачі, а громадянській інтеграції (спільні громадянські цінності та моральні норми) не вдалося встановити соціальну згуртованість.

Проте ні в кого не викликає сумніву, що сучасну Європу формує мультикультурне суспільство. За офіційними показниками Європейського Союзу, у 2020 році 39 мільйонів людей, народжених за межами ЄС, проживали в державах-членах, ще 23 мільйони громадян ЄС проживали в державах-членах, відмінних від країни їхнього народження [1]. У 2022 році близько п'яти мільйонів осіб з України знайшли тимчасовий прихисток у Європі за спеціальними умовами, що спричинило нову дискусію щодо особливих привілеїв з інтеграції українців. Деякі політики визначили це як дискримінацію та расизм щодо інших народів, особливо мусульман та африканців. Щоб зняти цю напругу в суспільстві, країни шукають порятунок в оновленій формі моделі мультикультуралізму.

На сьогодні найвдалішою неоліберальною мультикультурною моделлю є швецька. Швеція прийняла концепт, у якому різноманітність культур необхідна для добробуту меншин, а також для збагачення національної шведської культури (вибори до Парламенту Швеції 2022 можуть внести корективи в модель).

Загалом європейські країни прийняли різну політику управління різноманітністю, більшість з урахуванням найпоширенішої форми держави - національної, яка визначається домінуючою групою, має спільну мову та культуру. Навіть якщо країна має більш ліберальну політику, вона вимагає від іммігрантів сприйняти спосіб життя приймаючої країни та поважати місцеві цінності. Основні інтеграційні моделі: асиміляційна, етнокультурна та мультикультурна - відображені в імміграційній політиці Франції, Німеччини, Великої Британії та північних країн: Швеції і Данії. Однак кожна форма може корегуватися оновленими канонами, відповідно до потреб державної політики.

Франція прийняла політику асиміляції, у межах якої групи меншин зобов'язані досягти повної однорідності з панівною культурою в усіх сферах життя. Проте Франція завжди була країною, яка приймала іноземних іммігрантів та рахувалася з їхніми цінностями. Етнічний склад - кельтська та латинська з тевтонськими, слов'янськими, північноафриканськими, індокитайськими та баскськими меншинами. Представлено 75 мовних груп.

Криза мультикультуралізму спричинена ісламофобією останніх 10 років.

Велика Британія дотримувалася моделі мультикультуралізму. Інтеграція була не спрощеним процесом асиміляції, а рівністю можливостей та толерантністю. Ця модель успішно показала себе під час інтеграції колишніх колоніальних країн та перших хвиль іммігрантів зі Східної Європи. Проте соціальні невдоволення британського середнього класу рівнем життя спричинили зростання ксенофобії та расизму й спонукали більшу частину робітничого класу проголосувати за вихід з ЄС. При цьому в меншин, які населяють Британію, лишилося право на культурне різноманіття.

Німеччина має етнокультурний підхід, що ґрунтується на походженні, а не на згоді із загальними цінностями. У зв'язку з кризою робочої сили канони були від- кориговані й зараз їх можна визначити як «конституційний патріотизм». Модель передбачає вивчення мови, історії, культури та права, але не потребує повної асиміляції. Німеччина мультикультурна країна, вона є основним портом імміграції в Європі, а Берлін - найбільшим мультикультурним містом.

Хоча Данія та Швеція мають максимально подібний підхід в усіх сферах політики й життя, вони дещо розходяться у своїх підходах до культурного пристосування іммігрантів. Швеція має модель мультикультуралізму, Данія - спрощену асиміляційну модель, але уникає будь-якої форми примусу та надає можливості практикувати свою культуру. У 2016 році Данія прийняла новий канон, що просуває такі соціальні цінності, як підтримка соціальної держави, особиста свобода та довіра. Шведська ж політика надає можливість насолоджуватися своєю культурою та збагачувати культуру більшості через етнокультуру. Із цією метою шведський уряд заохочував і фінансував культурні асоціації іммігрантів. Обидві країни збігаються в запровадженні ліберального мінімуму, мають однакові червоні лінії проти злочинів честі, сексизму та гомофобії.

Приклад зазначених вище країн чітко підтверджує, що саме соціальний чинник, зокрема невдоволення рівнем життя, є основним джерелом походження кризи мультикультуралізму. Швеція і Данія, які посідають за рівнем якості життя перші місця у світі, визначають модель мультикультуралізму як основну (Швеція) або ж мають спрощену асиміляційну модель, але не примусову (Данія). Франція знаходиться в економічній кризі впродовж багатьох років та є центром кримінального світу Європи, а саме наркоторгівлі та торгівлею людьми, що призводить до зростання соціального невдоволення і розквіту расизму, як наслідок, перенесення відповідальності з незадовільної державної політики на іммігрантів.

У пошуках нових шляхів відродження політики мультикультуралізму країни одностайно визнають, що її ефективність можлива за умови вирішення суспільних проблем, що випливають з різних цінностей, представлених кожною культурою та допускають відмінності на всіх рівнях суспільства; досягнення консенсусу навколо базових цінностей. Держави визнають, що міжкультурний діалог як частина ланцюга мультикультуралізму повинен відбуватися в самому громадянському суспільстві, а не лише регулюватися державною політикою.

Література

мультикультуралізм політика невтручання

1. OECD/EU. Settling in 2021: Indicators of Immigrant Integration. OECD Publishing: Brussels, 2021.

2. Berkes Lilla. «The Development and Meaning of the Concept of Multiculturalism», 2010. URL: http://www.southeasteurope.org/pdf/04/DKE_04_A_E_Berkes-Lilla_Kantor-Judit.pdf (дата звернення: 15.09.2022).

3. Song Sarah. «Multiculturalism». The Stanford Encyclopedia of Philosophy, Spring 2017 Edition. URL: https://plato.stanford.edu/archives/spr2017/entries/multiculturalism/ (дата звернення: 15.09.2022).

4. Mikelatou Angeliki. Arvantis, Eugenia. «Multiculturalism in the European Union A Failure beyond Redemption?» The international journal of diversity in organizations, communities and nations. 2019. URL: https://ondiversity.com (дата звернення: 15.09.2022).

5. Nye Malory. Multiculturalism and Minority Religions in Britain. London : Routledge, 2012.

6. Colombo Enzo. «Multiculturalisms: An Overview of Multicultural Debates in Western Societies». Current Sociology. 2015. № 63 (6).

7. Tawat Mahama. Multiculturalism: Is Denmark a den of intolerance and Sweden a land of political correctness? Governance and the International Journal of Cultural Policy. 2018.

Размещено на Allbest.ru