Глобальні актори: ретроспективний і прогностичний дискурс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Глобальні актори: ретроспективний і прогностичний дискурс

Коппель О.А.

Вступ

ретроспективний глобальний міжнародний відносини

Акторний аналіз глобальних політичних процесів у ретроспективному і проспективному форматі посідає важливе місце в сучасній міжнародно-політичній науці. Феномен виникнення явища глобальної політики найчастіше пов'язують з Другою світовою війною. Її завершення призвело до кардинальної трансформації змісту світової системи міжнародних відносин. Була ліквідована багатополярна організація структури міжнародних відносин, що існувала ще з часів Вестфальського миру 1648 р. та зберігалася з певними модифікаціями у межах Вестфальської, Віденської та Версальсько-Вашингтонської міжнародних систем на протязі майже трьох століть до Другої світової війни. Ялтинсько-Потсдамська міжнародна система (1945-1991) стала першою глобальною міжнародною системою.

Постановка проблеми

З середини ХХ століття починається процес формування глобальної політики як нового наукового напряму, визначення його предметного поля, виокремлення глобальної політики в особливу галузь знання, відмінну від інших напрямів. В той же час констатуємо відсутність загальновизнаного розуміння, що таке глобальна політика як реальність (онтологічне розуміння) і в чому полягає предмет її дослідження (гносеологічне розуміння). Відсутнє чітке предметне розмежування глобальної і світової політики.

Аналіз основних досліджень і публікацій

Важливою складовою частиною дослідження глобальних політичних процесів, проблем, тенденцій та акторів є визначення та аналіз того, як ці проблеми трактуються в експертно-академічному середовищі. В їх концептуалізації виокремимо декілька основних підходів. Перший представлений роботами філософів, соціологів, політологів, психологів, в яких акцентується увага на якісних трансформаціях світополітичної системи загалом. Другий підхід, представлений фахівцями в галузі міжнародних відносин, головну увагу зосереджує на фактологічному, прикладному аналізі глобальних акторів та глобальних трендів [1, с. 9-14].

В предметному полі глобальної політики знаходяться дві головні групи питань: глобальні актори (США, КНР, Індія, ЄС, Німеччина, РФ, ООН, НАТО, МВФ та Світовий Банк, недержавні та регіональні організації) [2] та транснаціональні виклики (екологічні загрози, міграційні процеси, держави, що не відбулися, релігійний фундаменталізм, права людини, транснаціональний тероризм, ЗМЗ) [3]. Ці питання розглядаються в роботах представників всіх головних наукових шкіл дослідження міжнародних відносин: політичного реалізму (К. Уолтц, Д. Мершхеймер), лібералізму (Р. Кеохейн, Дж. Най, Ф. Фукуяма), конструктивізму (А. Вендт, Б. Бузан), неомарксизму (І. Валлерстайн). [2, с. 61-70]. Представники реалістичного напряму головну увагу приділяють глобальним акторам, в першу чергу глобальним державам, відповідно представники лібералізму - транснаціональним акторам та загрозам, представники світ-системного підходу - глобальній міжнародній системі та її трансформації [4]. В той же час дослідження вказаної проблематики характеризується недостатньою концептуальною, в тому числі категоріальною визначенністю, що пояснюється міждисциплінарним характером досліджень.

Виклад основного матеріалу

Як новий напрям наукового дослідження глобальна політика розглядає діяльність глобальних акторів, глобальні політичні процеси, проблеми та тенденції, політичні аспекти глобалізації та шляхи рішення глобальних проблем, що мають політичний характер, на відміну від світової політики, як сфери неподільної взаємодії між суб'єктами (акторами) міжнародних відносин як у зв'язку з їх діями відносно одна одної і рішення глобальних проблем, так і політики кожного з них по відношенню до власних внутрішніх проблем та ситуацій.

Держава виникає та функціонує лише у складі об'єднуючих її міжнародних систем. Формування глобальної світополітичної системи в межах світ-системного підходу умовно веде свій відлік з 1500 року. Якщо на цей період в європейській середньовічній системі йде процес формування держав-націй, в інших частинах світу головними акторами були імперії. В 1500 році населення Китаю становило приблизно 300 млн. осіб, з найбільш потужною на той час економікою [4, с. 34]. Індія теж була потужним міжнародним актором з населенням в 110 млн. осіб [4, с. 34]. Феодально роздріблена Японія мала населення в 15 млн. осіб [4, с. 34]. Посилювалась могутність іншого впливового актора, Османської імперії. В той же час Європа з населенням приблизно 82 млн. осіб знаходилась у стані роздрібленості і відставала в економічному плані від азійських гигантів [4, с. 35]. Трансформація структури європейського регіонального порядку розпочалася із виникненням перших централізованих держав із міцною королівською владою. Триває довга боротьба між папами та імператорами, між церковною та світською владою. Виникають майбутні потужні гравці - національні держави, централізовані під владою абсолютних монархів. Внаслідок цих процесів до початку XVI ст. коло елементів європейської міжнародної системи звузилося. Занепали лицарські ордени, зменшилося значення династій. Також було в цілому завершено боротьбу між релігійною та світською владами на користь останньої. У Європі склалася система міжнародних відносин, яка була близькою до мультиполярної. Приблизно двохсотлітній період XV-XVI ст. був завершальним в історії довестфальського світового порядку. У Західній Європі, яка вже тоді перетворювалася на центр міжнародної системи, він відзначений процесом Реформації, наслідками Великих географічних відкриттів. В цей час Західна Європа вступає в період чергування гегемонів: Іспанія, Франція, Англія боролися між собою за статус провідного актора, який, тим не менш, не давав абсолютної влади. У Європі завершувався період формування мультиполярності. Значення Тридцятилітньої війни (1618-1648) полягає не лише у розв'язанні численних протиріч, що століттями накопичувалися в Європі. Війна інституціоналізувала численні хаотичні процеси, створила механізми боротьби із гегемонами та сформувала основоположні принципи майбутнього Вестфальського світоустрою.

Вестфальська державоцентриська модель світу, історичні коріння якої пов'язані з відносинами в Стародавній Греції та в італійських містах Середньовіччя, сформувала основні принципи нових міжнародних відносин: принцип внутрішнього державного суверенітету; принцип зовнішнього державного суверенітету, який не дозволяв державам втручатися у справи одна одної, створюючи ілюзію політичної рівності; принцип дії міжнародного права та застосування дипломатії у міжнародних відносинах. Національна держава перетворилась на одиницю побудови політичної системи світу. Нова модель не була побудована на ціннісних орієнтирах, зокрема на релігії, що виявилось значною перевагою, оскільки цінності не можуть бути предметом обговорення і з них неможливі компроміси. Все це надало можливість в майбутньому на прийняття цієї моделі в якості глобальної.

В межах Вестфальської світополітичної моделі виокремлюються декілька етапів, відмінних за змістом. Це Вестфальська, Віденська, Версальсько-Вашингтонська багатополярні системи з наявністю декількох великих держав та перша глобальна біполярна Ялтинсько-Потсдамська система, в якій діяли дві глобальні держави - США та СРСР. Після розпаду Ялтинсько-Потсдамської системи США залишились єдиною глобальною державою. Наразі з'являються чи посилюють свій вплив і нові глобальні актори - КНР, Індія, ЄС, Німеччина, РФ, ООН, НАТО, МВФ та Світовий Банк, деякі недержавні та регіональні організації.

Природу та головні тенденції світового політичного процесу характеризують глобальні тренди (соціальні, політичні, економічні, наукові, культурні) як основні напрями руху глобального суспільства, які визначають основні напрями еволюції сучасного світу і майбутнє людства. Ці тренди мають глобальний характер, тобто охоплюють весь світ, впливаючи на життя світового співтовариства. В той же час вони розрізняються за масштабами поширення, тобто діють у різних частинах світу з різною ступенню та інтенсивністю. Відрізняються вони і за тривалістю існування, тобто строки їх дії обмежені і рано чи пізно їм на зміну приходять альтернативні тренди. Тісно взаємодіючи один з одним і доповнюючи один одного, вони здійснюють кумулятивний вплив на стан світу. Це крупномасштабні довгострокові процеси глобального розвитку, котрі визначають якісний зміст сучасного етапу еволюції світосистеми.

Спроби виявлення закономірностей кожного з етапів розвитку людства здійснювалися неодноразово. Основними парадигмами таких досліджень, тобто метатеоретичними утвореннями, що містили набір вихідних ідей та методологічних установок, на які спиралося наукове пізнання, сукупність принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки задавали певний спосіб теоретичної діяльності, визначаючи вибір засобів цієї діяльності, виступали формаційна, цивілізаційна, державоцентриська та світсистемна парадигми.

Один з підходів постулює, що історія не розвивається лінійно, на відміну від окремих культурно-історичних спільнот (цивілізацій), тому визначення її глобальних тенденцій виявляється неможливим. Другий підхід базувався на визнанні хвильового характеру політичних процесів і засновувався на концепції відцентрових та доцентрових тенденцій в розвитку соціальних спільнот В межах третього підходу мегатренди - це діади процесів-антагоністів, які змінюють один одного в певному циклічному ритмі: глобалізація - деглобалізація (ізоляціонізм); інтеграція - дезінтеграція (націоналізм); демократизація - дедемократизація (посилення авторитарних режимів).

Особливого значення набуває виокремлення питань філософського характеру, методологічних аспектів дослідження глобальних трендів як стійких та довгострокових тенденцій розвитку, з'ясування, які саме тренди є глобальними та визначення специфіки їх прояву в міжнародно-політичній сфері.

Що до прогностичного дискурсу глобальної політики, зокрема в контексті акторного аналізу, значний внесок було зроблено діяльністю Римського клубу, зокрема в доповідях, підготовлених на його замовлення або членами клубу, які одразу ставали предметом жвавих наукових дискусій [5].

Проблема глобальних акторів розглядалась в доповіді “Глобальні тенденції 2015”, підготовленої у 1999 р. Національною розвідувальною радою США у співробітництві з Державним департаментом і ЦРУ. Було зроблено висновок, що держави залишаться основними гравцями на міжнародній арені, хоча роль недержавних акторів буде мати тенденцію до зростання. Буде зростати і кількість важливих гравців, що ставитиме під загрозу лідерство США. Це такі країни, як Китай, Росія, Індія, Мексика і Бразилія; регіональні організації, як ЄС; велика кількість ТНК і некомерційних організацій, що набирають вагу на міжнародній арені. Автори доповіді запропонували чотири вірогідні сценарії розвитку людства до 2015 р.: “всеохопна глобалізація” при підвищенні ефективності глобального та регіонального колективного управління; “згубна глобалізація” та посилення нерівномірності розвитку окремих країн та регіонів, яка супроводжується послабленням як національних, так і міжнародних органів управління і політичних інститутів; “регіональна конкуренція” та посилення опору глобальній перевазі США при передачі повноважень глобальних організацій регіональним інститутам; “постполярний світ” із посилення політичної напруги у відносинах США з ЄС, кризою національного управління в країнах Латинської Америки та суперництві між азійськими державами. [6].

Чотири ключові сценарії глобальної політики до 2020 року з акцентом на визначення глобальних акторів: (“Давоський світ”; “Pax Americana”, “Новий Халіфат” та “Коло жаху”) було окреслено в “Проекті-2020” “Контури світового майбутнього”. На особливу увагу заслуговував висновок, що піднесення РФ, КНР та Ірану як можливих глобальних гравців буде мати негативні наслідки, порівняні з піднесенням Німеччини наприкінці ХІХ століття [7].

У листопаді 2008 р. Національна розвідувальна рада США підготувала доповідь “Глобальні тенденції 2025: світ, що змінився” як чергову спробу виявити основні фактори та тенденції, які визначатимуть розвиток глобальної політики та спрогнозувати перелік глобальних акторів. Констатувалась криза системи глобального лідерства, з підйомом Китаю, Індії та інших держав формується глобальна багатополярна система, могутність і домінування США поступово ослабне.

Автори доповіді запропонували чотири сценарії світового розвитку до 2025 року: “Світ без Заходу”; “Жовтневий сюрприз” (неочікуваний природний катаклізм); “Скандал у БРІКС” та сценарій “Політика не завжди локальна (формування глобального світу)”. Останній сценарій передбачав втрату державами провідної ролі у формуванні глобальної політики, що має прискорити розвиток субрегіональних та транснаціональних утворень [8].

В доповіді “Глобальні тренди 2035” дослідницької служби Європарламенту, опублікованій в 2017 році, майбутнє ЄС як глобального актора визначалось на основі використанням ймовірних сценаріїв, які базувалися на двох факторах: стабільність чи нестабільність в Європі і стабільність чи нестабільність в світі. Перший сценарій - нестабільна Європа в стабільному світі; другий - стабільна Європа в стабільному світі; третій - нестабільна Європа в нестабільному світі. Четвертий сценарій під назвою “ ЄС як глобальна держава” прогнозує стабільну Європу в нестабільному світі. Загальний висновок вказаної доповіді полягав в тому, що світ стає менш безпечним, але більш політизованим [9]. На думку авторів доповіді “The 2021 Strategic Forsight Report”, світ стає багатополярним завдяки підйому Індії та Китаю [10].

Отже, у всіх глобальних прогнозах, незважаючи на наявні розбіжності в підходах та оцінках, світ майбутнього мав певні спільні характеристики, найголовніша з яких полягала в його глобалізованості, альтернатива глобалізації не розглядається або розглядається як катастрофа та розширенні кола глобальних акторів. Водночас у багатьох із них констатується, що Захід втрачає монополію на процеси глобалізації. Дослідниками не ставиться під сумнів і той факт, що світом потрібно управляти, оскільки хаотичність міжнародних відносин та неконтрольованість міжнародних процесів являють собою виклик усій міжнародній системі і її головним елементам - державам. Визначальним для існування і розвитку міжнародної системи та її складових вважався той міжнародний порядок, який вибудовує ієрархію відносин між провідними державами (глобальними акторами). Криза інституту глобального лідерства ускладнюється тим, що порядок формується не всіма елементами міжнародної системи, а декількома найпотужнішими за сукупним потенціалом державами (глобальними державами), або державою, яка досягла рівня гегемону.

В сучасному світі США після розпаду біполярної системи на протязі певного періоду залишались єдиною глобальною державою, найпотужнішою в військовому і політичному плані, вони відігравали найбільш активну роль у формуванні нового міжнародного порядку. Але на сучасному етапі їх лідерство піддається ерозії, зокрема з боку держав, які уособлюють інші цивілізації. В міжнародному житті стверджуються нові центри прийняття політичних рішень, зокрема КНР, Індія, деякі держави ісламського світу, здатні не просто впливати на вже існуючі правила “глобальної гри”, але й доповнювати старі чи навіть визначати її нові правила.

Ідея щодо внутрішньої неоднорідності сучасної міжнародної системи і типологічної різнорідності її підсистем знайшла відображення, зокрема, у Г. Кіссінджера. Якщо в своїй роботі «Дипломатія» він висловлює точку зору, що порядок у сучасній системі буде забезпечуватись за зразком Віденського «концерту націй», але баланс сил буде здійснюватись на глобальному рівні, то в подальших працях, зокрема «Чи потрібна Америці зовнішня політика?» [11] та «Світовий порядок» [12] він вже акцентує увагу на неоднорідності глобальної міжнародної системи і на розширенні кола глобальних акторів.

Висновки

Проведений аналіз дозволяє зробити висновки щодо доцільності використання категорій глобальна політика та глобальні актори в міжнародно-політичному аналізі. Глобальна політика як наукова категорія використовується для ретроспективного і прогностичного аналізу акторів, інститутів та процесів глобального рівня, є поняттям, яке охоплює протяжність політичних відносин у просторі і часі, поширення політичної влади і політичної діяльності через кордони сучасних держав.

З'ясовано, що в предметному полі глобальної політики знаходяться дві головні групи питань: глобальні актори (США, КНР, Індія, ЄС, Німеччина, РФ, ООН, НАТО, МВФ та Світовий Банк, недержавні та регіональні організації) та транснаціональні виклики (екологічні загрози; міграційні процеси; проблеми голоду; держави, що не відбулися; релігійний фундаменталізм; права людини; транснаціональний тероризм; ЗМЗ).

На склад глобальних акторів та динаміку їх впливу на глобальну політику впливають мегатренди глобального розвитку, зокрема переміщення центру світового розвитку, криза інституту глобального лідерства. Загалом можна погодитись з точкою зору, що на сучасному етапі відбувається трьохскладова трансформація сучасної політичної організації світу (трансформація Вестфальської світополітичної моделі, яку обумовлює глобалізація як мегатренд глобального розвитку, трансформація сучасної міжнародної системи, що обумовлюється інтеграцією як мегатрендом, і трансформація політичних систем окремих країн світу, обумовлена демократизацією і протилежним трендом). Трансформація Вестфальської світополітичної моделі, розпад Ялтинсько-Потсдамської і формування сучасної міжнародної системи, переміщення центру світового розвитку, криза інституту глобального лідерства, нова модель зміни політичної влади та управління, трансформація національних політичних систем примусили політиків та вчених будувати прогнози відносно майбутнього політичного світоустрою, складу глобальних акторів, які є необхідними з позицій якісного управління мегатрендами.

В той же час констатуємо, що міждисциплінарний характер глобальних досліджень пояснює недостатній рівень концептуальної, в тому числі категоріальної визначенності, що викликає потребу в подальших наукових розвідках.

Список використаних джерел

1. Глобальні тренди міжнародних відносин: реалії і прогнозування. Київ: Вадекс, 2020. 442 с.

2. Understanding Global Politics. /\ctors and Themes in International Affairs. Edited by Klaus Larres and Ruth Wittlinger. Routledge, NY. - 2020. 436 p.

3. Global Politics: a New Introduction. Edited by Jenny Edkins and Maja Zehfuss . Routledge. NY. - 2009. - 524 p.

4. Grieco J., Ikenberry G., Mastanduno M. Introduction to International Relations: enduring questions and contemporary perspectives. PALGRAVE. London. - 2015. 503 p.

5. Офіційний сайт Римського клубу URL: http://www.clubofrome.org.ua/en/main/ (26.01.2023).

6. Global Trends Final Report. URL: https://www.dni.gov/files/ODNI/documents/assessments/GlobalTrends_2040.pdf (23.01.2023).

7. Global Trends 2020: the world in 2020. URL: https://www.unhcr.org/pl/wp-content/uploads/sites/22/2021/06/2020-global-trends.pdf (24.01.2023).

8. Global Trends 2030: alternitive worlds. URL: https://www.dni.gov/files/documents/GlobalTrends_2030.pdf (25.01.2023).

9. Global Trends 2035. URL: https://www.oxan.com/media/1969/global-trends-to-2035-geopolitics-and-power.pdf (24.01.2023).

10. "The 2021 Strategic Foresight Report" (published in September 2021.). URL: https://commission.europa.eu/strategy-and-policy/strategic-planning/strategic-foresight/2021-strategic-foresight-report_en. (22.01.2023).

11. Kissinger H. Does America need a foreign policy?: Toward a diplomacy for the 21st century / Henry Kissinger. - New York: Simon & Schuster, 2001. - 352 p.

12. Kissinger H. `World Order” / Henry Kissinger. - Penguin Press, New York:, 2014. - 452 p.

Размещено на Allbest.ru