Установи з міжнародних культурних зв'язків України (1944-1991 рр.)

доктор історичних наук, професор, професор

кафедри артменеджменту та івент-технологій

Доба завершення Другої світової війни, міжнародно-правове закріплення соборності українських земель та її виняткове геополітичне значення й титанічний внесок у перемогу над нацизмом спричинили творення повноцінного міжнародного відомства - Народного комісаріату (з 1946 р. - Міністерства) закордонних справ Української РСР, який за сміливим (але негайно заблокованим Москвою) проєктом першого очільника відомства О. Корнійчука мав би територіальні (географічні) підрозділи у центральному апараті, у перспективі - власні дипломатичні й консульські представництва [1, 36]. зарубіжний міжнародний правовий геополітичний

Згодом у структурі центрального апарату МЗС УРСР створили відділ культурних зв'язків та гуманітарних проблем. Важливою передумовою для розвитку культурних зв'язків із зарубіжними країнами став вступ України в 1945 р. до ООН, інших міжнародних організацій, а 12 травня 1954 р. - до ЮНЕСКО (Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, створена у 1946 р.). У липні 1956 р. Рада Міністрів УРСР створила постійну Міжвідомчу комісію УРСР у справах ЮНЕСКО, до якої увійшли до 50 представників республіканських відомств, установ, закладів науки і культури. Постійними представниками України при ЮНЕСКО (з 1962 р.), як правило, служили заступники міністрів закордонних справ УРСР [2-4].

Активна позиція України на міжнародній арені (станом на 1984 р. Українська РСР була членом 16 міжнародних організацій та співпрацювала у 70 їх тимчасових або постійних органах) посилювала інтерес світової громадськості до історії, культури і побуту народу республіки. Поважну роль у розвитку зарубіжних зв'язків відігравали Українське Товариство культурних зв'язків із закордоном, українська комісія Всеслов'янського комітету СРСР та Український радіокомітет. Розширювалися контакти діячів науки і культури України з діячами науки і культури Англії, США, Польщі, Чехословаччини, Югославії та інших країн. Значну культурно-просвітницьку роботу вело у 1926-1992 рр. Українське товариство культурного зв'язку з закордоном (з 1959 р. - Українське товариство дружби і культурного зв'язку з зарубіжними країнами), в якому існував відділ культури. Існувало понад 400 територіальних відділень Товариства. В його діяльності на громадських засадах брали участь сотні відомих діячів української культур і науки, до 40 тис. представників інтелігенції (1991), до 5 тис. (1986) членів громадських організацій [5].

Особливого значення (в умовах десталінізації радянського суспільства та розрядки міжнародної напруги) мали культурні зв'язки із українцями за межами України. За даними МЗС СРСР, станом на 1960 р. українська діаспора нараховувала: у США - до 1 млн. осіб, Канаді - до 750 тис., ФРН - 23 тис., Франції - 50 тис., Англії - до 30 тис. чоловік. З 1955 р. для цього активно використовувалися можливості комітету «За повернення на Батьківщину» зі штаб-квартирою у Берліні. Після ухвалення ЦК КПРС 15 жовтня 1959 р. постанови «Про поліпшення роботи серед переміщених радянських громадян и емігрантів у капіталістичних країнах і про зміни у зв`язку з цим спрямованості діяльності комітету «За повернення на Батьківщину», у жовтні 1960 р. запроваджується «Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном» (Товариство «Україна», з 1991 р. - Товариство «Україна - Світ») [6].

Товариство «Україна» мало завдання «зміцнювати культурні зв'язки з українцями за кордоном, всебічно знайомити їх з творчою діяльністю українського народу на рідній землі та життям трудящих Радянського Союзу». Основними форми діяльності Товариства стали обмін делегаціями та окремими діячами культури, науки, техніки; проведення днів культури, урочистих зборів, присвячених видатним датам, вечорів зарубіжної літератури, музики, театру; експонування виставок зарубіжних громадських організацій; шефська робота над іноземними студентами; відсилання закордон виставок, кінокартин та діафільмів, матеріалів для преси; видання творів українських авторів іноземними мовами і творів зарубіжних авторів українською мовою. Організація влаштовувала зустрічі з закордонними українськими туристами, курси української мови для канадських учителів. Видавалася газета для зарубіжних українців «Вісті з України». Серед очільників організації були такі визначні діячі національної культури як композитор Лев Ревуцький, письменник Юрій Смолич, поет Володимир Бровченко [7; 8].

Водночас, в умовах ескалації інформаційно-психологічного протиборства як провідної форми «холодної війни», міжнародні культурні зв'язки УРСР використовувалися спецслужбою для пропагандистських заходів («активних заходів») з підриву єдності еміграційного середовища, компрометації закордонних націоналістичних організацій та їх лідерів. Прикметно, що вже у 1946 р. ЦК КП(б)У піддав різкій критиці керівництво Українського товариства культурних зв'язків із закордоном за те, що його заходи «не викривають українських націоналістів та їх організації за кордоном, які перебувають на службі у іноземних імперіалістів», що трактувалося як провідне завдання згаданого органу. Відповідні настанови щодо «урахування боротьби проти українських націоналістів в Європі і Америці» надали 25 лютого 1947 р. Українському радіокомітету [10, арк. 2-6]. У середині 1970-х рр. до структури розвідувального управління КДБ УРСР ввели 4-й відділ (спецпропаганда й використання медійно-культурних контактів проти політичних центрів української еміграції).

З 1955 р. для компрометації лідерів політичних об'єднань діаспори активно використовувалися можливості комітету «За повернення на Батьківщину» зі штаб-квартирою у Берліні. Піднесення підривної пропаганди стимулювала постанова ЦК КПРС від 15 жовтня 1959 р. «Про поліпшення роботи серед переміщених радянських громадян і емігрантів у капіталістичних країнах і про зміни у зв'язку з цим спрямованості діяльності комітету “За повернення на Батьківщину”». За постановою ЦК Компартії України від 16 серпня 1960 р. у жовтні того ж року зорганізували «Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном».

Звітні документи Товариства свідчать, що його можливості активно використовувалися для здобуття різнопланової інформації про українські діаспорні анклави, керівників громадсько-політичних об`єднань закордонних українців, здійснення пропагандистських заходів. Вивчалися «прогресивні» з погляду інтересів СРСР українські організації та їх лідери як потенційні провідники впливу на еміграційне середовище та джерела інформації про становище у націоналістичних угрупованнях. Специфічне забарвлення мали приховані розвідувальні опитування співробітників Товариства з емігрантами, що прибули з відвідинами до УРСР. У довідках за результатами спілкування відображалися ставлення співрозмовника до радянської дійсності та російського етносу, до націоналістичного руху, контакти з політизованими організаціями діаспори, характер занять, рівень забезпеченості, особливості характеру, інтелектуального рівня. Отримані від візитерів відомості використовувалися у заходах із компрометації лідерів політичних організацій української діаспори [9, спр. 24, арк. 1-9; спр. 6, арк. 1-11;10, спр. 9, арк. 13].

Література

1. Гриневич В. А. Утворення Народного комісаріату закордонних справ Української РСР: проекти і реалії. Український історичний журнал. 1995. №3. С. 35-46.

2. Кучик О. С. Відновлення діяльності НКЗС УРСР та проблеми міжнародного утвердження України. Актуальні проблеми міжнародних відносин: зб. наук. пр. Київ, 2008. Вип. 73 (Ч. 1). С. 34-39.

3. Камінський Є. Є. Повоєнна дипломатія Української РСР. Діяльність Міністерства закордонних справ: нариси з історії дипломатії України / за ред. В. А. Смолія. Київ: Альтернативи, 2001. С.559-575.

4. Василенко В. А. Органи зовнішніх зносин Української РСР та їх компетенція. Вісник Київського університету. Серія права. 1965. № 6. С. 103-104.

5. Крамар О. С. Проблеми створення та діяльності Всеукраїнського товариства культурного зв'язку із закордоном: друга половина 20-х - початок 30-х років XX століття. Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Київ: Міленіум, 2009. №2. С. 95-100.

6. Атаманенко А. Роль закордонних українців в українській публічній та культурній дипломатії: історичний і сучасний аспекти. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Історичні науки. Острог, 2019. Вип. 29. С. 54-65.

7. Дітковська С. О. Передумови створення та початки діяльності Українського товариства дружби та культурного зв'язку з зарубіжними країнами. Грані. 2014. № 5. С. 102-108.

8. Колосова К. А. Міжнародні культурні зв'язки України. Київ: Політвидав України, 1965. 64 с.

9. Центральний державний архів громадських об'єднань України Ф. 1.Оп. 70. Спр. 578.

10. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 4629. Оп. 1.

Размещено на Allbest.ru