Люблінсько-Гаазька конвенція: nudum jus в сфері міжнародного співробітництва чи довгоочікуваний глобальний прорив

На завершення слід відзначити, що статтею 557 КПК встановлено підстави, за якими запитуючій стороні може бути відмовлено у задоволенні запиту про правову допомогу у випадках, передбачених міжнародним договором України (частина перша). Проте в частині другій цієї статті наведено підстави, за яких за відсутності міжнародного договору України у виконанні запиту повинно бути відмовлено [24]. Однак варто відзначити, що при набутті чинності Конвенцією для України, відповідно до вимог статті 9 Конституції України та статті 9 Кримінального процесуального кодексу України, положення Конвенції стануть невід'ємною частиною національного законодавства України та матимуть пріоритет в застосуванні перед нормами КПК.

8. Фіксація на міжнародному рівні значення науково-технічного прогресу для кримінального провадження відображена у статті 34 Конвенції. Ця норма визначає використання засобів відеоконференції під час міжнародного співробітництва. Вона регламентує ситуацію, коли особа, яка перебуває на території однієї держави-учасниці і повинна бути допитана як свідок або експерт судовими органами іншої держави-учасниці. Остання може запропонувати проведення допиту у режимі відеоконференці відповідно до положень пунктів 2-7 цієї статті. Крім того, стаття може бути застосована і до використання відеоконференції для інших цілей, таких як впізнання предметів, осіб або місць, за згодою запитуваної держави-учасниці. Запитувана держава-учасниця погоджується на допит у режимі відеоконференції, якщо використання відеоконференції не суперечить основним принципам її внутрішнього законодавства і за умови, що вона має технічні засоби для проведення такого допиту. Якщо запитувана держава-учасниця не має доступу до технічних засобів для проведення допиту у режимі відеоконференції, такі засоби можуть бути надані їй запитуючою державою-учасницею за взаємною згодою. Запити на допит у режимі відеоконференції повинні містити, на додаток до інформації, зазначеної в статті 25 Конвенції, назву судового органу, який проводить допит, або, за згодою запитуваної державиучасниці, іншого компетентного органу, який проводить допит. Судовий орган запитуваної держави-учасниці може викликати особу, про яку йде мова, з'явитися відповідно до форм, встановлених її внутрішнім законодавством (частини перша - четверта).

Частина 6 статті 34 Конвенції визначає можливість держави-учасниці на власний розсуд також застосовувати положення статті до проваджень, які здійснюються у режимі відеоконференції з участю обвинуваченого або підозрюваного. У такому випадку рішення про проведення відеоконференції та спосіб проведення відеоконференції приймаються за згодою обох заінтересованих Держав-учасниць і здійснюються відповідно до їх внутрішнього законодавства та відповідних міжнародних інструментів.

Варто звернути увагу і на правила, що регулюють слухання в режимі відеоконференції, передбачені частиною 5 статті 34 Конвенції. Судовий орган запитуваної держави-учасниці повинен бути присутнім під час допиту і, якщо необхідно, із залученням перекладача. Він також може бути відповідальним за ідентифікацію особи, яка має бути допитана, і за забезпечення дотримання основних принципів внутрішнього законодавства запитуваної держави-учасниці. Якщо судовий орган запитуваної держави-учасниці вважає, що під час допиту порушуються основні принципи внутрішнього законодавства запитуваної держави-учасниці, він здійснює всі необхідні заходи для забезпечення того, щоб допит відбувався відповідно до їх принципів. Заходи щодо захисту особи, яка має бути допитана, узгоджуються, якщо це необхідно, між компетентними органами запитуючої та запитуваної Сторін. Допит проводиться безпосередньо судовим органом запитуючої держави-учасниці або під його контролем відповідно до її внутрішнього законодавства;

На прохання запитуючої держави-учасниці або особи, яка має бути допитана, запитувана держава-учасниця, у разі необхідності, забезпечує надання перекладача та/ або адвоката особі, яка має бути допитана. Згадане положення відповідає вимогам статті 6 ЄКПЛ та гарантує, що особа, яка має бути допитана, зможе зрозуміти питання, які їй задають, і дати відповіді на них та скористатися професійною правничою допомогою.

Також особа, яка має бути допитана, має право відмовитися давати показання, яке вона має згідно з внутрішнім законодавством будь-якої із держав-учасниць, як запитуючої, так і запитуваної. Вказане означає, що особу не можна примусити давати показання, якщо вона не бажає цього робити.

9. Поняття "Гарантії безпеки", яке впроваджує стаття 37 Конвенції, є цікавим і вимагає пояснення. Положення означає, що свідок, експерт або інша особа, яка відповідно до запиту запитуючої держави-учасниці надає показання або допомогу у проведенні розслідування, кримінального переслідування або судового провадження на території запитуючої держави-учасниці, не може бути переслідуваною, затриманою, покараною або обмеженою у своїй особистій свободі на цій території через будь-які дії, бездіяльність або засудження, які мали місце до її виїзду з території запитуваної держави-учасниці.

На думку авторів, таке поняття є подібним до імунітетів в міжнародному праві, оскільки спрямоване на захист осіб, які співпрацюють з органами правосуддя іншої держави але не виконують дипломатичних функцій. Важливість гарантій безпеки для ефективного міжнародного співробітництва в під час кримінального провадження важко переоцінити.

Гарантії безпеки, передбачені в частині першій статті 37 Конвенції, припиняють свою дію, коли свідок, експерт або інша особа: (а) маючи можливість залишити територію запитуючої держави-учасниці протягом 15 послідовних днів або протягом будь-якого іншого періоду, погодженого державами-учасницями, з дня, коли особу офіційно повідомили про те, що її присутність більше не потрібна судовим органам, тим не менш добровільно залишилася на території запитуючої держави-учасниці; або (b) покинувши територію запитуючої державиучасниці, повернулася туди за власним бажанням.

В цілому, винятки є справедливими та обґрунтованими. Вони спрямовані на те, щоб запобігти зловживанням гарантіями безпеки. Однак, можна було б внести кілька змін, щоб зробити винятки більш зрозумілими та справедливими. По-перше, було б доцільно уточнити, що під «добровільним» залишенням або поверненням особи на територію запитуючої держави-учасниці розуміється відсутність зовнішнього тиску або примусу. Це важливо, щоб гарантії безпеки не були скасовані в ситуації, коли особа фактично позбавляється можливості залишити територію запитуючої держави-учасниці.

По-друге, було б доцільно встановити, що гарантії безпеки не припиняють свою дію, якщо особа повернулася на територію запитуючої держави-учасниці з метою дати додаткові показання або надати допомогу в проведенні провадження.

Справді важливо, щоб тлумачення та формалізм в застосуванні гарантій безпеки не заважали особі продовжувати співпрацю з органами правосуддя запитуючої держави-учасниці.

10. Транскордонне спостереження регламентується статтею 42 Конвенції. Згідно її положень співробітники поліції однієї з держав-учасниць, які в рамках кримінального розслідування тримають під наглядом у своїй країні особу, яка, як припускається, брала участь у злочині, що охоплюється цією Конвенцією, або особу, яка, за твердим переконанням, приведе до встановлення особи або місцезнаходження вищезазначеної особи, можуть бути уповноважені продовжити спостереження на території іншої держави-учасниці, якщо остання надала дозвіл на транскордонне спостереження у відповідь на раніше поданий запит про надання допомоги. До дозволу можуть додаватися умови. На вимогу, спостереження буде доручено офіцерам держави-учасниці, на території якої воно здійснюється. Запит про допомогу, зазначений у першому частині наведеної статті Конвенціїї, надсилається до органу, визначеного кожною державою-учасницею, який має юрисдикцію надавати або пересилати запитуваний дозвіл.

Крім того, транскордонне спостереження, якщо воно здійснюється одним або кількома співробітниками, зазначеними в частині першій згадуваної статті, здійснюється лише за таких загальних умов: (a) співробітники, які здійснюють спостереження, повинні дотримуватися положень цієї статті та внутрішнього законодавства Сторони, на території якої вони діють; вони повинні виконувати інструкції компетентних органів цієї Сторони; (b) під час спостереження співробітники повинні мати при собі документ, який підтверджує, що їм надано відповідний дозвіл; (c) співробітники, які здійснюють спостереження, повинні мати можливість у будь-який час надати докази того, що вони діють в офіційній якості; (d) співробітники, які здійснюють спостереження, можуть носити свою службову зброю під час спостереження, якщо запитувана Сторона конкретно не вирішила інакше; її використання заборонено, за винятком випадків законного самозахисту відповідно до внутрішнього законодавства запитуваної Сторони; (e) вхід до приватних будинків та місць, недоступних для загального користування, заборонено; (f) співробітники, що проводять спостереження, не мають права зупиняти, опитувати, або затримувати особу, за якою здійснюється спостереження; (g) всі операції повинні бути предметом звіту органам Сторони, на території якої вони проводилися; співробітники, які здійснюють спостереження, можуть бути зобов'язані з'явитися особисто; (h) органі влади Сторони, з якої прибули співробітники, які здійснюють спостереження, повинні на прохання органів влади Сторони, на території якої проводилося спостереження, сприяти розслідуванню після операції, в якій вони брали участь, включаючи будь-які судові процеси.

11. Ще однією з проблемою кримінального процесу є питання тлумачення норм відповідного законодавства. Чітке й правильне застосування норми права, винесення законних і обґрунтованих правових рішень неможливе без належного тлумачення норми, яка підлягає застосуванню. У свою чергу, діяльність із її тлумачення не можна уявити без належним чином розробленого теоретичного підґрунтя, про що зауважує О. Капліна у своїй монографії [25]. Також така проблематика не оминається ЛюблянськоГаазькою конвенцією, а саме в статті 86. Регламентовано, що будь-який спір між двома або більше державами-учасницями щодо тлумачення або застосування цієї Конвенції, який не може бути врегульований шляхом переговорів протягом шести місяців з дати звернення з проханням про таке врегулювання, на прохання однієї з цих держав-учасниць передається до арбітражу. Якщо через шість місяців після дати звернення з проханням про арбітраж держави-учасниці не можуть домовитися про організацію арбітражу, будь-яка з цих держав-учасниць може передати спір на розгляд Міжнародного Суду шляхом звернення відповідно до Статуту Суду. Автори вважають, що таке формулювання є не зовсім коректне, з наступних підстав.

По-перше, арбітраж, за своєю природою, є приватно-правовою категорією. Стокгольмський арбітраж, Лондонський арбітраж та інші займаються вирішенням спорів щодо приватно-правових відносин, та є такими, що некомпетентні для тлумачення Люблянсько-Гаазької конвенції. Створення окремих арбітражів для тлумачення норм Конвенції навряд чи є доречним.

По-друге, навантаження Міжнародного Суду ООН є надзвичайно високим, що може затягнути провадження. Раціональним рішенням для такої проблеми є передання повноважень тлумачення аналізованої Конвенції Міжнародному кримінальному суду, навантаження якого є порівняно меншим та спеціалізація суддів направлена саме на питання міжнародного кримінального права.

На нашу думку, інші положення Конвенції загалом відповідають загальноприйнятим нормам в міжнародному або національному кримінальному процесуальному праві, або мають виключно організаційно-правовий характер.

ІІ. Європейський суд з прав людини VS ЛюблянськоГаазька конвенція.

Європейська конвенція з прав людини є досить потужним та універсальним інструментом захисту прав людини. Європейська модель захисту є найбільш ефективною серед тих, що існують сьогодні [26]. Сам факт авторитету ЄКПЛ та обов'язковості виконання рішень ЄСПЛ породжує ще одне питання для розгляду в рамках даної статті:: чи поширюється юрисдикція Європейського суду з прав людини на застосування статей 12 (Право на скаргу), 30 (Підстави відмови у взаємній правовій допомозі, через ризик застосування катування та смертної кари), 34 (Провадження за допомогою відео конференції) та Частини IV. (Екстрадиція) Конвенції в аспекті Європейської конвенції з прав людини?

Шукаючи відповіді на поставлене питання, необхідно розглянути проблематику через призму положень Європейської конвенції з прав людини, а саме статей 2 (право на життя), 3 (заборона катування) та 6 (право на справедливий суд).

1. Право на скаргу. Стаття 12 Конвенції передбачає досить нове, однак необхідне право, а саме право на скаргу. Така правова конструкція, на нашу думку, є розширеним тлумаченням положень Європейської конвенції з прав людини. Спробуємо проаналізувати наукові підходи та практику ЄСПЛ з відповідної проблематики.

У рішенні Страсбурзького суду «Грегачевич проти Хорватії» вказано, що в основі статті 6 ЄКПЛ покладено принцип справедливості [27]. У рішенні «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ стверджує, що його завданням є розгляд справедливості всього кримінального провадження щодо заявника [28]. У рішенні «Герін проти Франції», що не зважаючи на не абсолютність права на звернення до суду, такі обмеження не мусять перешкоджати реалізації цього права ані у спосіб, ані у обсязі, що можуть становити загрозу самій його суті [29]. ЄСПЛ у рішенні «Валхлі проти Франції» також нагадує про необхідність утримуватися від зайвого формалізму в кримінальному процесі [30].

Окремо слід звернути увагу на рішення ЄСПЛ «Каплатий проти України» [31]. Коротко про суть справи. У пана Каплатого померла колишня дружина, однак проведення перевірки наявності підстав для відкриття кримінального провадження було неналежним. Заявник звернувся до ЄСПЛ щодо порушення статей 2, 3 та 6 ЄКПЛ. Суд постановив, що наявне лише порушення статті 2 ЄКПЛ, підстав для визнання порушення інших статей не встановлено. Аналіз положень статті 2 ЄКПЛ в рамках нашого дослідження проводиться у зв'язку з характером злочинів, міжнародне співробітництво в розслідуванні яких вдосконалюється Люблянсько-Гаазькою конвенцією, оскільки в їх складі є посягання на життя.

Щодо порушення процесуального аспекту статті 2 Європейської конвенції з прав людини суд зазначив наступне. Зокрема, суд наголосив про позитивний обов'язок держави щодо проведення досудового розслідування, воно, в принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а якщо твердження виявляться правдивими - до встановлення та покарання винних осіб. Після виникнення зобов'язання провести розслідування дотримання процесуальних вимог за статтею 2 Конвенції оцінюється на підставі декількох основних критеріїв: належність слідчих дій, оперативність розслідування, залучення членів родини померлого та незалежність розслідування.

Стосовно окресленої проблематики зазначимо таке. Право на скаргу за своєю суттю є правом на звернення до правоохоронних органів, що має породжувати відповідні процесуальні наслідки. Серед процесуальних наслідків нас цікавить проведення досудового розслідування, котре має бути проведено належним чином та встановити максимальну можливу кількість фактів, що мають відношення до справи. Принцип справедливості всього кримінального провадження у цілому також має дотримуватися, з урахуванням релевантної практики ЄСПЛ. Також екстраполюючи практику ЄСПЛ на право на повідомлення, вбачається за доцільне вказати, що реалізація права на повідомлення не має містити зайвих формальних вимог, що можуть завадити реалізації вказаного права.

Висновки щодо застосування. Автори стверджують, що порушення права на подання скарги, гарантованого статтею 12 Конвенції, після використання всіх ефективних національних засобів захисту, може стати предметом розгляду в ЄСПЛ саме в контексті порушення процесуальних вимог статей 2 та 6 ЄКПЛ.

2. Підстави відмови у взаємній правовій допомозі, через ризик застосування катування та смертної кари. Відповідні положення закріплені у статті 30 ЛюблянськоГаазької Конвенції та проаналізовані у Розділі І публікації.

При відмові у взаємній правовій допомозі через ризик застосування катувань держава-учасниця Конвенції має дослідити усі доступні для неї факти. Щодо ЄСПЛ ситуація трохи інша, оскільки в розпорядженні Страсбурзького суду не може бути абсолютно всі матеріали, що стосуються справи, так як наявні елементи дипломатичних перемовин країн, які не є публічними. Не зважаючи на вказану обставину, ЄСПЛ все ж здатний об'єктивно оцінити перспективи застосування катувань за допомогою інших засобів.

Для запобіганню катувань в міжнародному праві існує інститут дипломатичних гарантій, котрий також був предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Зауважимо, що критерії, які розглядає ЄСПЛ в аспекті дипломатичних гарантій, викладені в справі Отман (Абу Катада) проти Сполученого Королівства (Othman (Abu Qatada) v. the United Kingdom) (§§186-189). Так у §189 рішення у справі Отмана зазначається, що найчастіше ЄСПЛ оцінить, по-перше, якість наданих запевнень і, по-друге, чи можна на них покладатися з огляду на практику приймаючої держави [32].

Жорстокість поводження має сягати певного мінімального рівня, щоб на неї поширювалася юрисдикція статті 3 Конвенції. Оцінка цього мінімуму неминуче відносна; вона залежить від сукупності фактів у справі - таких як, наприклад, характер і обставини поводження, форма і спосіб його реалізації, тривалість, фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках - стать, вік і стан здоров'я потерпілого [33].

Щодо смертної кари та загрози її застосуванню ЄСПЛ вважає, що статистичні цифри, у поєднанні з усталеною практикою держав, які дотримуються мораторію на смертну кару, надають усі підстави вважати, що стаття 2 вже зазнала змін і забороняє смертну кару за будь-яких обставин (Рішення ЄСПЛ у справі Al-Saadoon and Mufdhi проти Сполученого Королівства) [34]. З відповідного рішення та наступних робимо висновок, що застосування смертної кари є недопустимим за будь-яких обставин, оскільки людське життя визнано найвищою цінністю. Також доречним є зауваження І. Гомля та Д. Микитенко, що однією з причин заборони смертної кари є неможливість уникнення людського фактору, що може коштувати обвинуваченому життя [35, с. 2]. Серед іншого хочемо згадати рішення Страсбурзького суду «Bader and Kanbor v. Sweden». У цій справі громадянину Сирії, якій намагався отримати політичний притулок у Швеції, загрожувала смертна кара на Батьківщині за співучасть у вбивстві. У разі надання дозволу на його екстрадицію його життя було б під загрозою. ЄСПЛ зауважив, що оскільки смертні вироки виконуються за відсутності громадського контролю і підзвітності, всі обставини стосовно виконання смертного вироку спричинили б заявнику хвилювання та сильний страх та ризик бути страченим поза законом [36].

Підбиваючи проміжний підсумок, слід відзначити, що питання катувань та смертної кари постійно перебувають у фокусі уваги ЄСПЛ.

Для запобігання катуванням існують дипломатичні гарантії, міжнародні стандарти та захист прав, передбачений ЄКПЛ. Смертна кара взагалі перебуває під забороною.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що при вирішенні питання про передачу особи до запитуючої держави слід всебічно дослідити вірогідність застосування до неї катувань або смертної кари з боку цієї держави.

Висновки щодо застосування. На думку авторів, надання взаємної правової допомоги, що здійснюється в рамках Люблянсько-Гаазької конвенції, з порушенням права на заборону катувань або заборони застосування смертної кари може розглядатися ЄСПЛ як порушення вимог статті 3 ЄКПЛ.

3. Провадження в режимі відеоконференції. Стаття 34 Люблянсько-Гаазької конвенції, як ми вже зазначали вище, передбачає можливість проведення судового розгляду справ, що охоплюються Конвенцією, за допомогою застосування відео конференції. Однак, цілком можливо, що учаснику такого провадження може бути відмовлено в проведенні засідання у такому форматі. Постає питання: чи може він оскаржувати таку відмову як порушення права на справедливий суд? Дослідимо його.

О. Дроздов та І. Гловюк наголошують, що вказана проблематика є надзвичайно актуальною, оскільки сучасні умови війни, колишні умови пандемії поставили значний виклик перед судовою системою, що спричинило зростання попиту на проведення судових засідань та інших процесуальних дій за допомогою засобів відео зв'язку [37].

К. Трихліб та В. Ковтун вказують, що в сучасних умовах має також гарантуватися право на Інтернет, що невід'ємно пов'язано з застосуванням цифрових технологій в кримінальному провадженні також [38]. Також відповідна проблематика не оминається увагою Європейського суду з прав людини.

У справі «Муртазалієва проти росії» (Murtazaliyeva v. Russia) [ВП], § 91 ЄСПЛ вказує, що стаття 6 ЄКПЛ гарантує право обвинуваченого на ефективну участь у кримінальному процесі, що полягає не лише його право бути присутнім, але й заслуховувати та спостерігати за провадженням [39]. Принагідно хочемо згадати частину 9 статті 10 Конвенції від 29 травня 2000 р. про взаємну допомогу у кримінальних справах між державами-членами Європейського Союзу, в якій вказано, що провадження в режимі відео конференції є допустимими заходом, якщо він застосований в інтересах учасника провадження та за погодженням з компетентними органами [40]. Також ЄСПЛ в рішенні «Шулепов (Shulepov) проти російської федерації», заява № 15435/03 розумно зауважує, що застосування засобів відео конференції ставить спілкування обвинуваченого із судом у невигідне становище, тоді як прокурор завжди присутній у залі суду [41]. З іншого боку у рішенні «Сахновський проти росії» Страсбурзький Суд зауважує, що під час здійснення провадження у режимі відео конференції мають бути дотримані гарантії конфіденційності розмови з захисником підсудного [42].

Підсумовуючі думки щодо розглянутого питання, варто відзначити, що провадження у режимі відеоконференції в рамках Люблянсько-Гаазької конвенції є сучасним зручним та ефективним інструментом надання міжнародної правової допомоги у кримінальних справах, що вимагає використання цифрових технологій у кримінальному провадженні. Однак, при його застосуванні необхідно враховувати, що права людини, які гарантовані ЄКПЛ, повинні бути максимально та належним чином дотримані.

Висновки щодо застосування. На думку авторів, надання взаємної правової допомоги, що здійснюється в рамках Люблянсько-Гаазької конвенції, з порушенням прав людини під час використання засобів відео конференції може бути предметом розгляду ЄСПЛ в контексті порушення вимог ст. 6 ЄКПЛ.

4. Екстрадиція. Щодо екстрадиції, вітчизняні та зарубіжні науковці висловлюють різноманітні погляди, які представлені в численних наукових дослідженнях. Проте, на нашу думку, центральним питанням у цій царині є дотримання прав людини під час застосування процедури видачі, що і є «наріжним каменем» для науковців та практиків.

Детальне узагальнення практики ЄСПЛ щодо екстрадиції здійснено О. Дроздовим, О. Дроздовою, В. Ковтуном у праці «Екстрадиція та довічне позбавлення волі у фокусі практики Європейського суду з прав людини» [2], однак вбачаємо зробити декілька узагальнень та екстраполювати їх до Люблянсько-Гаазької конвенції та її правозастосування.

В загальному Європейський суд з прав людини у своїй практиці вказує на декілька основних моментів, котрі мають враховуватися судом, при визначенні питання про надання дозволу на екстрадицію:

1. Стан здоров'я особи. Відповідній проблематиці присвячено рішення «Хачатуров проти Вірменії» (заява № 59687/17) [43].

2. Можливість реалізації права на отримання статусу біженця. Рішення ЄСПЛ «С.А. проти України» [44].

3. Гарантії з боку держави. Рішення ЄСПЛ «Невітте проти Франції» [45].

4. Врахування пропорційності покарання. Рішення ЄСПЛ «Харкінс і Евардс проти Сполученого Королівства» [46].

5. Мають бути наявними та реальними механізми дострокового звільнення. Рішення ЄСПЛ «Трабелсі проти Бельгії» [47].

Щодо досліджуваного нами питання, важливо відзначити наступне. Застосування Люблянсько-Гаазької конвенції без проведення процедури екстрадиції є практично неможливим. Слід пригадати, що міжнародне співробітництво також ґрунтується на механізмах екстрадиції, проте важливо не забувати про дотримання основоположних прав людини. Відповідна процедура вимагає детального аналізу всіх обставин справи, щоб забезпечити максимальне додержання прав людини.

Вбачається за доцільне зауважити, що ст. 6 Конвенції не застосовується ratione materiae до провадження про екстрадицію (Маматкулов и Аскаров проти Туреччини (Mamatkulov and Askarov v. Turkey) [ВП], §§ 81(і) 83) [48].

Висновки щодо застосування. Надання взаємної правової допомоги в рамках Люблянсько-Гаазької конвенції, що здійснюється з порушенням прав людини під час здійснення екстрадиції, може бути розглянуто ЄСПЛ в контексті порушення вимог статей 2 та 3 ЄКПЛ. Це обумовлено тим, що порушення правил проведення екстрадиції може призвести до застосування смертної кари та/або тортур, катувань підозрюваного, що є порушенням прав людини, гарантованих наведеними статтями.

ІІІ. Оцінка готовності та відповідності українського законодавства вимогам Люблянсько-Гаазької конвенції.

Військова агресія російської федерації проти України зробила проблематику міжнародних злочинів особливо актуальною. Крім того, процес євроінтеграції вимагає від України дотримання міжнародних стандартів захисту прав людини, навіть в умовах воєнного стану. Тому дослідження відповідності вітчизняного законодавства нормам Люблянсько-Гаазької конвенції є надзвичайно важливим завданням. Таким чином, цей розділ нашого дослідження складається з двох частин: 1) аналіз позицій науковців; 2) вивчення питання внесення змін до кримінального процесуального законодавства з метою адаптації до вимог Конвенції та норм міжнародного права.

1. Аналіз позицій науковців. Відзначимо, що науковціправники не залишають поза увагою проблематику злочинів у міжнародному праві. Їх фундаментальні дослідження розвивають правову доктрину України. На жаль, ми не можемо проаналізувати всі роботи, що наявні у вітчизняній науці, але деяким з них приділимо особливу увагу.

Почнемо з огляду наукового доробку О. Водяннікова. Дослідник правильно вказує на те, що кваліфікація злочинів агресії в міжнародному праві та суб'єктний склад відповідних злочинів є складними та дискусійними питаннями.

По-перше, злочин агресії є проєкцією імперативної заборони в кримінально-правову площину: якщо інші міжнародні злочини можуть не бути пов'язаними з діями держави, злочин агресії завжди пов'язаний із діями держави [49, с. 14]. Важко не погодитися з вказаною думкою дослідника, оскільки переважним суб'єктом вчинення злочину агресії є саме держава. Однак, хочемо вказати на те, що суб'єктами вчинення злочину агресії може бути не лише держава. Наразі існує тенденція до зростання кількості квазідержавних утворень (ДНР, ЛНР, Талібан тощо), які мають власні зброю, армію та територію та можуть вчиняти злочини агресії. Оскільки злочин агресії є серйозним порушенням міжнародного права, представники таких утворень також мають бути притягнені до відповідальності за його вчинення.

По-друге, щодо суб'єктного складу О. Водянніков зазначає, що зайняття високої посади є недостатнім для притягнення до кримінальної відповідальності за злочини агресії, а відсутність такої посади в особи не звільняє її від відповідальності [49, с. 16]. В даному контексті ми хочемо звернути увагу на кримінальний процесуальний аспект доказування в таких випадках. Довести належними та допустимими доказами причетність осіб, які «в тіні», до вчинення злочину агресії є вкрай складно на практиці. Це пов'язано з тим, зокрема, що такі особи часто не залишають слідів саме своєї злочинної діяльності, а також можуть користуватися захистом іноземних держав.

Щодо суперечності становища про недостатність зайняття високої посади, ми не можемо погодитися з висновками вченого. За думкою авторів, будь-яке вторгнення до країни є неможливим без скоординованої діяльності всієї «верхівки» влади. Тому ми вважаємо, що посадовці високого рангу не лише були обізнані з подіями, але й активно сприяли вчиненню злочину агресії. У випадку, якщо посадова особа не бажала брати участь у цьому, вона могла б піти у відставку та звернутися за захистом до цивілізованих країн.

Щодо проблематики застосування вітчизняного законодавства вказано, що існує проблема відсутності законодавчого визначення «агресивна війна», котре вживається у ст. 437 Кримінального кодексу України (далі - КК України), тому автор пропонує звернутися до ч. 1 ст. 3 КК України де вказано, що джерелом кримінального законодавства України є КК України, що застосовується з нормами міжнародного права, і пропонує використовувати міжнародно-визнане визначення поняття [49, с. 20]. Слід зауважити, що в сучасній Україні наявна проблема правозастосування судами згідно з чиїхось інтересів, тому, на нашу думку, краще відповідну дефініцію все ж таки закріпити в нормах чинного КК.

Ще одним цікавим моментом є висновок про те, що у випадку обвинувачення у розв'язанні суд вже не може самостійно вирішувати, а обвинувачення доводити наявність агресивної війни з огляду на вимоги міжнародного права та Конституції України, встановлення наявності чи відсутності “агресивної війни” прерогативою Президента України, адже це питання відноситься до його конституційних повноважень у сфері оборони і зовнішніх зносин. Підсумовуючи, автор вказує: «рішення Ради Безпеки ООН, або резолюція Генеральної Асамблеї ООН, або рішення МКС чи Міжнародного Суду ООН, або рішення Президента України (за відсутності перших трьох) мають преюдиціальне значення для кваліфікації наявності “агресивної війни». [49, с.21]. Автори повністю погоджуються з цим висновком, оскільки він є обґрунтованим і відповідає чинним нормам міжнародного права. Важливо зауважити, що з точки зору кримінального процесу така позиція також знаходить підтримку в КПК України, зокрема в положеннях статей 8 та 9 КПК України, які регулюють принципи верховенства права та законності.

Наступним вченим, доробок котрого є важливим в контексті аналізованої нами проблематики, є Н. Антонюк, суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. Хочемо звернути увагу на її думки щодо контекстуального елементу, котрий має бути вирішальним при диференціації загально кримінальних і воєнних злочинів. Вчена пропонує контекстуальний елемент воєнного злочину розуміти через дві ознаки: 1) поведінка виконавця відбувалася у контексті та була пов'язана з міжнародним збройним конфліктом; 2) виконавець усвідомлював фактичні обставини, які встановлювали існування збройного конфлікту [50, с. 32].

На думку авторів, контекстуальний елемент як такий, хоч і має указуватися в процесуальних документах та має істотне значення, має використовуватися з суб'єктивними складовими кримінального правопорушення такими як мотив та мета кримінального правопорушення.

Екстраполюючи запропоновані суддею підходи тлумачення контекстуального елементу на реалії України та положення Люблянсько-Гаазької конвенції хочемо зробити прикладну заувагу. Прив'язка до міжнародного конфлікту та усвідомлення фактичних обставин, які встановлювали існування збройного конфлікту не завжди означає вчинення воєнного злочину. До прикладу, військовий російської федерації Н., під час сучасної війни вчинив умисне вбивство полонених, що перебували в його віданні. За Женевськими конвенціями такі дії є порушенням звичаїв війни, а отже кваліфікуються як воєнний злочин. Однак, з часом слідство з'ясовує, що мотивом такого правопорушення є не виконання злочинного наказу чи ненависть до полонених, а конкретний конфлікт, що мав місце з одним із заручників на підставі превалюючих розумових здібностей українського полоненого над російським військовим. Останнього охопила ненависть до полоненого та його родини, що і стало поштовхом до злочину. Прив'язка до міжнародного конфлікту наявна? Так. Виконавець усвідомлював фактичні обставини, які встановлювали існування збройного конфлікту? Так. Воєнний злочин? Ні, оскільки мотив зовсім інший.

Також хочемо звернути увагу на працю І. Гловюк «Кримінальне провадження щодо воєнних злочинів: виклики та відповіді» [51]. Відповідна праця має фундаментальний характер з точки зору кримінального процесу, тому вбачаємо за необхідно також зупинитися на ній більш детально.

Перше питання, на яке звертає вчена це процесуальний статус військово полонених. Поділяючи думку І. Гловюк, хочемо погодитися і з О. Капліною, яка вказує, що ознаки такого учасника кримінального провадження можуть як військово полоненого поділяються на ординарні (або загальні), тобто такі, що притаманні всім учасникам кримінального провадження, та екстраординарні, тобто спеціальні [52].

Однак наразі складно погодитися з висловленою думкою шановних професорок щодо існування окремого учасника кримінального провадження - військовополоненого - з наступних підстав. Так, дійсно, п. 28 ч. 1 ст. 3 КПК містить визначення особи, стосовно якої уповноваженим органом прийнято рішення про обмін як військовополоненого, але це не означає введення такої особи як нового учасника кримінального процесу. Відповідна правова категорія покликана сприяти обміну військовополоненими між Україною та російською федерацію, але аж ніяк не для встановлення особливих процесуальних прав для вказаних осіб. Також Глава ІІІ КПК не містить положень, котрі б включали військовополоненого до переліку учасників кримінального провадження. Автори вважають, що усі військовополонені, щодо яких внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань можуть мати лише процесуальні статуси підозрюваних, обвинувачених, засуджених та, можливо, іноді, й виправданих. Військовополоненими вони є, перш за все, згідно з нормами міжнародного гуманітарного права. Наприклад, депутати, до яких застосовуються особливі порядки кримінального провадження, не є окремими учасниками кримінального провадження, а мають звичайні процесуальні статуси, лише з особливостями розгляду їх справ. Також важливо зауважити, що Люблянсько-Гаазька конвенція не встановлює диференціації між військовими та політичними діячами для цілей об'єктивного розгляду.

Хочемо зауважити, що автори поділяють думку І. Гловюк, що військовополонені мають бути включені до переліку ст. 480 КПК України, а саме осіб, щодо яких застосовуються особливі порядки кримінального провадження [51, с. 94].

Наступне, що привернуло нашу увагу у роботі І. Гловюк, є питання строків досудового розслідування воєнних злочинів, згідно чинного КПК. Вченою висвітлена наявність позиції в правовій доктрині щодо скасування строків досудового розслідування для міжнародних злочинів, що викликано специфікою збору доказів та складнощів виконання процесуальних дій. Також висловлено слушну думку, що Україна порушить свої міжнародні зобов'язання щодо переслідування та покарання за вчинення серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, якщо лише з процесуальних підстав кримінальні провадження будуть закриті, а особи, які вчинили злочини, не будуть навіть повідомлені про підозру [51, с. 96].

На наш погляд, відповідні ідеї можуть бути частково впроваджені. Щодо скасування строків досудового розслідування до вручення підозри, наша позиція повністю підтримується. Кримінальні правопорушення, пов'язані з воєнними злочинами, справді важко розслідувати, але строки після повідомлення про підозру повинні залишитися, оскільки особи, винні у вчиненні таких злочинів, залишаються людьми, і їхні права захищаються ЄКПЛ. Зокрема, це стосується права на справедливий суд (ст. 6 ЄКПЛ) в аспекті дотримання принципу розумних строків.

У рішеннях ЄСПЛ у справах «Трофименко і Махмутов проти України» від 08 липня 2021 року, «Геращенко та інші проти України» від 16 вересня 2021 року, «Циганенко та інші проти України» від 30 вересня 2021 року, «Дамбе та інші проти України» від 28 жовтня 2021 року ЄСПЛ визнав, що у цих справах тривалість проваджень була надто великою та не відповідала вимозі «розумного строку». Суд не вбачав жодних фактів чи аргументів, що могли б виправдати загальний строк проваджень на національному рівні. Таким чином, як держава-учасниця ЄКПЛ, ми повинні дотримуватися принципу розумних строків.

Найбільше часу вимагає етап стадії досудового розслідування до повідомлення про підозру, строки якого можна скасувати, оскільки у разі ефективного проведення розслідування це навряд чи порушить права осіб. Проте після повідомлення про підозру, ми все ж таки повинні залишити строки, але можемо розумно їх збільшити в КПК.

5. Вивчення питання внесення змін до кримінального процесуального законодавства з метою адаптації до вимог Конвенції та норм міжнародного права. У відповідному розділі розглянемо необхідність внесення змін до Глави 43 КПК України та запропонуємо авторське бачення стосовно цих змін. Наш підхід базуватиметься на власних переконаннях та врахуванні міжнародних стандартів прав людини під час формулювання пропозицій.

Першим об'єктом нашого аналізу стане ч. 2 ст. 553 КПК. Відповідне положення передбачає, що відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, не можуть визнаватися судом допустимими, якщо запит компетентного органу України був переданий запитуваній стороні з порушенням передбаченого порядку, встановленого цим Кодексом або міжнародним договором України. На думку авторів, така правова конструкція має певні вади.

По-перше, вказане положення є занадто формалістичним. Європейський суд з прав людини у справі «Валхлі проти Франції» не дарма зауважує, що кримінальний процес не має бути занадто формалістичним. Формалізм вказаної норми полягає в тому, що відомості визнаються недопустимими через наявність будь-яких порушень. Також не враховується той факт, що держава, в яку направляється запит, проведе ще свою власну перевірку. Люблянсько-Гаазька конвенція також не встановлює поняття допустимості відповідних відомостей як доказів, оскільки нормативно-правовий акт виходить з принципу дотримання стандартів прав людини.

На думку авторів ч. 2 ст. 553 КПК може бути викладена в такій редакції: «Відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, не можуть визнаватися судом допустимими,, якщо запит компетентного органу України був переданий запитуваній стороні з істотне порушення вимог кримінального процесуального закону або міжнародного договору України. Докази, отримані іноземним судом в порядку, встановленому законом іноземної держави, який забезпечує дотримання прав людини та верховенства права, є допустимими в кримінальному провадженні в Україні».

Наступною нормою, котру ми б хотіли проаналізувати, є положення п. 1 та п. 2 ч. 4 ст. 554 КПК, котрі встановлюють, що виключним повноваженням центрального органу України щодо міжнародної правової допомоги є прийняття рішення за запитом (дорученням) про міжнародну правову допомогу стосовно присутності представника компетентного органу іноземної держави під час надання міжнародної правової допомоги та надання компетентним органам іноземної держави гарантій щодо умов виконання запиту (доручення), передбачених частиною другою статті 544 цього Кодексу, та отримання таких гарантій від інших держав.

Такі повноваження центрального органу викликають зауваження з наступних підстав. Відповідні правові конструкції передбачають можливість України відмовити у наданні гарантій виконання запиту та відмовити у доступі представника компетентного органу під час надання правової допомоги. Постає резонне питання: чому національне законодавство створює підґрунтя для порушення міжнародних договорів?

Надання гарантій іноземній державі є досить усталеною практикою співробітництва в рамках міжнародного співробітництва, що зміцнює міжнародне партнерство. Присутність представника іноземної країни при проведенні міжнародної правової також не несе ніякої загрози як для справедливості провадження, так і для України в цілому. Такі дії лише сприяють забезпеченню справедливості провадження та нівелюють зайві сумніви, що повинні трактуватися на користь винних осіб. На нашу думку, положення п. 1 та п. 2 ч. 4 ст. 554 КПК мають бути виключеним як такі, що створюють перешкоди для справедливості провадження в цілому.

Щодо адаптації вітчизняного законодавства до Люблянсько-Гаазької конвенції пропонується наступна позиція. Вітчизняне законодавство не потребує особливої адаптації до норм Конвенції, оскільки положення КПК щодо міжнародного співробітництва, в більшості випадків, є досить загальними, тому доволі складно віднайти значні розходження з положеннями Люблянсько-Гаазької конвенції. Також слід зауважити, що ч. 1 ст. 9 КПК передбачає обов'язок відповідних учасників кримінального провадження неухильно додержуватись положень міжнародних договорів України, до яких, сподіваємося, буде відноситься і Конвенція, де багато процесуальних положень детально та чітко прописано. Однак ми вбачаємо проблему в професійному розвитку, перш за все, сторони обвинувачення та суду. Здавалося б, що в більшості випадків вони можуть навіть не бути обізнані про існування такої Конвенції, не кажучи вже про її правозастосування. Тому настає необхідність проведення практичних занять, тренінгів та семінарів за участі визнаних фахівців міжнародного права та національного кримінального процесу..

Досліджуючи положення Люблянсько-Гаазької конвенції неможливо оминути увагою питання співпраці України з міжнародним кримінальним судом (далі - МКС).

По-перше, нагадаємо про постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності вищими посадовими особами держави, які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян під час мирних акцій протестів у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року» [53] та «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами російської федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» [54]. Автори також поділяють думку українських вчених щодо обов'язкової необхідності ратифікації Римського статуту, що, до речі, є складовою наших євроінтеграційних процесів.

По-друге, хочемо звернути також увагу на працю О. Калужної та К. Шуневич, які досліджували проблематику ратифікації Римського Статуту. Серед їх висновків хочемо виділити, що коло воєнних злочинів є несистематизованим через нератифікацію Україною Римського статуту, що істотно ускладнює практикам роботу з кваліфікації. Цікавою є думка про раціональність створення спеціального міжнародного трибуналу ad hoc з огляду на тривалість проваджень у МКС, його навантаження та нестачу фінансування; непоширення юрисдикції МКС на злочин агресії через нератифікацію Україною Римського Статуту; забезпечення вимоги безсторонності суду в очах міжнародної спільноти [55]. Ми також поділяємо думку авторів про необхідність використання у кримінальних провадженнях в Україні про воєнні злочини висновків іноземних судових експертів. Щоправда, для цього доцільно внести зміни до КПК, які б передбачали порядок їх легалізації цих процесуальних джерел доказів, їх перевірки і оцінки.

Підсумкова рефлексія. Питання міжнародного співробітництва під час кримінального провадженні є надзвичайно актуальним та потребує ретельного систематичного дослідження, Це допомагає виявити та вирішити проблеми в найкоротший термін. Крім того, важливо аналізувати та звертати увагу на нові міжнародні договори, які приймаються в цій царині.

Яскравим прикладом нового покоління міжнародних договорів щодо співробітництва у кримінальному провадженні є Люблянсько-Гаазька конвенція, яку планується відкрити для підписування з січня 2024 року. Цей інноваційний міжнародний договір дійсно сприятиме розвитку міжнародного співробітництва у сфері розслідування злочинів геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів та інших міжнародних злочинів. Важливо відзначити, що тлумачення термінів, використовуваних у цьому документі, загалом ґрунтується на усталених звичаях та нормах міжнародного права.

Щодо можливості звернення до ЄСПЛ в аспекті невиконання чи неналежного виконання положень Люблянсько-Гаазької конвенції, зазначимо таке. ЄСПЛ не розглядає справи про невиконання міжнародних договорів державою як з боку держави щодо інших суб'єктів міжнародного права, так і щодо конкретних фізичних осіб. Для цього існують інші міжнародні судові установи. Проте, порушення прав людини, що виникають у рамках виконання процесуальних дій, передбачених Конвенцією, зокрема стосовно права на оскарження, заборони катування та смертної кари, екстрадиції та провадження у режимі відеоконференції, можуть стати предметом розгляду у ЄСПЛ в аспекті статей 2, 3 та 6 ЄКПЛ.

Стосовно вітчизняного законодавства та правової доктрини. Приємно відзначити, що українська наука активно досліджує питання міжнародних злочинів та міжнародного співробітництва, однак процесуальні питання все ще залишаються недостатньо дослідженими. Аналіз же законодавства показав лише незначну необхідність у внесенні змін до КПК. Також звернуто увагу на необхідність підвищення кваліфікації та обізнаності щодо механізмів правозастосування Люблянсько-Гаазької конвенції.

Наголошено, що ратифікація Римського Статуту та впровадження рішень Суду справедливості ЄС у кримінальний процес є важливим кроком для підвищення ефективності міжнародного співробітництва у кримінальному провадженні. Кримінальне процесуальне законодавство України повинно застосовуватися з урахуванням практики Суду справедливості ЄС, оскільки це дозволить забезпечити дотримання прав людини та основоположних свобод під час розслідування та переслідування міжнародних злочинів.

Література

1. В Україні зареєстрували понад 71 тисячу воєнних злочинів з початку вторгнення РФ - Офіс генпрокурора. Суспільне новини. URL: https://suspilne.media/413421-v-ukraini-zareestruvali-ponad-71-tisacu-voennih-zlociniv-z-pocatku-vtorgnenna-rf-ofis-genprokurora/.

2. Дроздов О., Дроздова О., Ковтун В. Екстрадиція та довічне позбавлення волі у фокусі практики Європейського суду з прав людини. Юридичний науковий електронний журнал. 2023. № 3. С. 438-451. URL: http://www.lsej.org.ua/3_2023/102.pdf

3. Дроздов О., Дроздова О., Карпенко М., Зуєв В. Співробітництво із Міжнародним кримінальним судом: організаційні, юрисдикційні та кримінальні процесуальні аспекти. Юридичний науковий електронний журнал. 2022. № 8. С. 484-492. URL: http://lsej.org. ua/8_2022/110.pdf

4. Ахтирська Н., Костюченко О. Процесуальні та організаційні аспекти збору електронних доказів під час міжнародного співробітництва.: Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2022. Том 2. № 72. URL: http://visnyk-pravo.uzhnu.edu. ua/article/view/267778/263599

5. Ковальова О. Особливості інформаційного забезпечення досудового розслідування в межах міжнародної правової допомоги. Правова позиція. 2022. № 2 (35). С. 36-40. URL: http://biblio.umsf.dp.ua/jspui/bitstream/123456789/5243/1/6.pdf

6. Журид М. Міжнародне співробітництво у сфері оперативно-розшукової діяльності. - Дипломна робота на здобуття ступеня бакалавр спеціальності "Міжнародне право". Національний авіаційний університет. Київ, 2022. 86 с. URL: https://dspace.nau.edu.ua/bitstream/NAU/553 93/1/%d0%94%d0%b8%d0%bf%d0%bb%d0%be%d0%bc%20%d0%96%d1%83%d1%80%d0%b8%d0%b4%20%d0%9c.%d0%86..pdf

7. Гловюк І. Конвенція про міжнародне співробітництво при розслідуванні та переслідуванні злочину геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів та інших міжнародних злочинів: фокус положень та викликів. Аналітично-порівняльне правознавство. 2023. № 5. С. 571-576. URL: https://app-journal.in.ua/wp-content/uploads/2023/10/APP_05_2023.pdf.

8. Задоя К. Люблянсько-Гаазька конвенція: що вона може дати світу та Україні у боротьбі зі злочинами за міжнародним правом? URL: https://ccl.org.ua/news/lyublyansko-gaazka-konvencziya-shhovona-mozhe-daty-svitu-ta-ukrayini-uborotbi-zi-zlochynamy-za-mizhnarodnympravom/

9. Конвенція про міжнародне співробітництво розслідування та переслідування злочину геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів та інших міжнародних злочинів. 2023. URL: https://www.gov.si/assets/ministrstva/MZEZ/projekti/MLA-pobuda/The-Ljubljana-TheHague-MLA-Convention.pdf.

10. Explanatory note. Brussels, 2 June 2023. URL: https://data.consilium.europa.eu/doc/document/ST-10061-2023-INIT/en/pdf.

11. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Тригуб Наталії Семенівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого припису пункту 2 частини другої статті 44 Закону України „Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції" (щодо індивідуалізації юридичної відповідальності за порушення прав споживачів) від 1 листопада 2023 року. URL: https://ccu.gov.ua/

12. Charter of Fundamental Rights of the European Union. URL: https://www.europarl.europa.eu/charter/pdf/text_en.pdf

13. Дроздов О., Глинська Н. Євроінтеграційний вектор цифровізації кримінального провадження: виклики та шляхи реалізації / Перспективні напрями розвитку кримінальної юстиції в цифрову еру: матеріяли Всеукр. заоч. наук.-практ. конф. (м. Харків, 24 лип. 2023 р.): електрон. наук. вид. / редкол.: В. Батиргареєва, Н. Глинська, Д. Євтєєва; НДІ вивч. проблемності злочинності ім. акад. В. Сташиса НАПрН України, Від. дослідж. проблем кримін. процесу та судоустрою. Харків: Право, 2023. С. 104-117. URL: https://www.researchgate. net/publication/374478433_Drozdov_O_M_Glinska_N_V_Evrointegracijnij_vektor_cifrovizacii_kriminalnogo_provadzenna_vikliki_ta_slahi_ realizacii_Perspektivni_naprami_rozvitku_kriminalnoi_usticii_v_cifrovu_eru_mateiriali_Vseukr_zao

14. Плескач В. Місце органів судового конституційного контролю в євроінтеграційних процесах, Конституційне право ЄС в аспекті євроінтеграції України: тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції (м. Харків, 21 квітня 2023 року). Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2023. С. 123. URL: https://constitutionalist.com.ua/wp-content/uploads/2023/05/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%84 %D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F-21.04.2023_%D0%97%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B7.pdf/