Релігійний чинник у внутрішній та зовнішній політиці Туреччини на початку XXI ст.: практики впливу та перспективи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, м. Кам'янець-Подільський

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, м. Черкаси

Релігійний чинник у внутрішній та зовнішній політиці Туреччини на початку XXI ст.: практики впливу та перспективи

Дубінський Володимир

кандидат історичних наук

доцент, перший проректор

Лисиця Лариса

кандидат історичних наук

доцент кафедри археології та

спеціальних галузей історичної науки

Анотація

ісламський релігійний політика туреччина

Метою статті є дослідження процесу впливу ісламського релігійного чинника на внутрішню та зовнішню політику Туреччини початку ХХІ ст. Методологічними підвалинами дослідження є принципи історизму, об'єктивності й системності, різні методи, серед яких основним є проблемно-хронологічний. Також застосовувалися методи контент-аналізу, експертних оцінок тощо. Наукова новизна полягає у спробі комплексного дослідження турецької моделі ісламізму та її впливу на внутрішню і зовнішню політику Туреччини на початку ХХІ ст. Висновки. Сьогодні керівництво Туреччини активно використовує ісламський релігійний чинник як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Зокрема, у внутрішній політиці іслам «турецького зразка» розглядають як засіб консолідації, що буде спроможний об'єднати в єдине ціле представників різних конфесійних напрямів країни. Цьому також сприяє і визначений Конституцією країни світський характер турецької держави, що дозволяє їй бути загальнонаціональним арбітром і не бути втягнутою у міжконфесійні суперечки. Усе це дозволило сформувати особливий тип «турецького ісламу», який відзначається своєю релігійною незаангажованістю, поміркованістю та віротерпимістю. У зовнішній політиці Туреччини керівництво держави використовує ісламський релігійний чинник для досягнення власних геополітичних цілей на Близькому Сході, що спрямовані на перетворення Туреччини в регіонального лідера. Однак, як продемонструвала політична практика, арабські країни не готові визнати лідерство Туреччини як єдиного центру тяжіння, що обумовлено потужними релігійними позиціонуваннями Саудівської Аравії та Ірану. Окрім того, поки що не є успішними всі намагання Туреччини вирішити сунітсько-шиїтський конфлікт на основі доктрини неоосманізму.

Ключові слова: Туреччина, іслам, внутрішня політика, турецька модель ісламу, зовнішня політика, Близький Схід, сунітсько-шиїтське протистояння, регіональне лідерство, неоосманізм.

Dubinsky Volodymyr - Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, First vice rector Kamianets-Podilskyi National Ivan Ohiienko University, amianets-Podilskyi

Lysytsya Larysa - Candidate of Science in History, Associate Professor of the Department of Archeology and Auxiliary sciense of hustory, Bohdan Khmelnytsky National University of Cherkasy, Cherkasy

The religious factor in Turkey's domestic and foreign policies at the beginning of the xxi century: factors of influence and prospects

Abstract

The purpose of the article is to study the process of influence of the Islamic religious factor on the domestic and foreign policy of modern Turkey. The methodological foundations of the study are the principles of historicism, objectivity, and systematicity, as well as various methods, among which the main one is the problem-chronological one. The methods of content analysis, expert evaluation, etc. were also used. The scientific novelty lies in an attempt to comprehensively study the Turkish model of Islamism and its impact on Turkey's domestic and foreign policy in the early twenty-first century. Conclusions. Today, the Turkish leadership is actively using the Islamic religious factor in both domestic and foreign policy. In particular, in domestic politics, Islam of the «Turkish model» is seen as a means of consolidation that will be able to unite representatives of different confessional trends in the country. This is also facilitated by the secular nature of the Turkish state as defined by the country's Constitution, which allows it to be a national mediator and not be drawn into interfaith disputes. All of this has allowed for the formation of a special type of «Turkish Islam», which is distinguished by its religious impartiality, moderation, and religious tolerance.

In its foreign policy, Turkey's leadership uses the Islamic religious factor to achieve its own geopolitical goals in the Middle East, aimed at turning Turkey into a regional leader. However, as the political practice has shown, Arab countries are not yet ready to recognize Turkey's leadership as the only center of influence, due to the powerful religious positioning of Saudi Arabia and Iran. In addition, Turkey's attempts to resolve the Sunni-Shiite conflict on the basis of the neo-Ottomanism doctrine have not yet been successful.

Key words: Turkey, Islam, domestic policy, Turkish model of Islam, foreign policy, Middle East, Sunni-Shiite confrontation, regional leadership, neo-Ottomanism.

Постановка проблеми

Сучасна Туреччина, без сумніву, є однією з найбільш провідних країн Близького Сходу, що претендує на лідерство в регіоні. Для забезпечення власних зовнішньополітичних пріоритетів ця країна використовує переваги свого географічного розташування, транзитного та економічного потенціалу, а також власні впливові позиції в регіональних і міжнародних організаціях. Важливим чинником, який впливає як на внутрішню, так і на зовнішню політику сучасної Туреччини, є чинник релігійний або ісламський. Тут варто зазначити, що впродовж багатьох століть Туреччина відігравала роль одного з найбільш впливових центрів ісламського світу. Однак, на відміну від інших мусульманських країн, іслам турецького зразка, історично розвивався у взаємозв'язку із західноєвропейською цивілізаційною та державно-правовою традицією, що зрештою суттєво вплинуло на його особливості. Зокрема, як справедливо зазначав В. Бартольд, саме під впливом Західної Європи елементи світського правління почали простежуватися вже у перші століття існування Османської імперії (Бартольд, 1966, с. 234).

На сьогодні, турецьке керівництво активно використовує релігійний чинник як у своїй внутрішній, так і зовнішній політиці задля досягнення своїх власних геополітичних цілей. Під час реалізації цієї політики воно відводить ісламському релігійному чиннику одну з важливих ролей.

Усе це спонукає науковців-істориків звернути особливу увагу на проблему впливу релігійного чинника на внутрішню та зовнішню політику Туреччини, дослідження якої в сучасних умовах загальносвітових глобалізаційних змін, окрім суто наукового інтересу, має ще й неабияке практичне значення.

Аналіз джерел та останні дослідження

На сьогодні, вивченню турецького ісламу присвячено чимало вітчизняних наукових праць. Серед них, у першу чергу слід виділити дослідження П. Варбанця (Варбанець, 2003; 2004), Г. Єрмакова (Єрмаков, 2018), Н. Шаленної (Шаленна, 2012) тощо. У цих працях їхні автори досліджували особливості турецької моделі ісламу, а також визначили її вплив на зовнішню політику країни. Окрім вищезазначених досліджень, слід виокремити науковий доробок Є. Габера (Габер, 2012), який намагається з'ясувати основні чинники, які впливають на вектори реалізації турецької зовнішньої політики на ісламські країни періоду «Арабської весни». Інший дослідник С. Стародуб вивчав процес взаємозв'язку між новою турецькою зовнішньою політикою «османізму» з попередньою політикою «кемалізму» (Стародуб, 2011).

Серед закордонних праць із досліджуваної теми, варто відзначити студії А. Барріньї (Barrinha, 2013), Т. Огузлу (Oguzlu, 2012) та С. Гюрсоя (Hursoy, 2020), а також фундаментальні праці міністра закордонних справ Туреччини А. Давутоглу (Davutoglu, 2007; 2008).

Однак, незважаючи на наявність значної кількості наукових публікацій, питання впливу релігійного чинника на внутрішню та зовнішню політику Туреччини на сьогодні повністю не досліджене.

З огляду на вищезазначене, автор статті має на меті, дослідити процес впливу ісламського релігійного чинника на внутрішню та зовнішню політику Туреччини початку ХХІ ст. Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань:

з'ясувати особливості турецької моделі ісламізму та її реалізацію у внутрішній політиці Туреччини;

визначити ступінь впливу ісламського релігійного чинника на сучасну турецьку зовнішню політику.

Виклад основного матеріалу

Говорячи про роль ісламу в житті Туреччини на початку XXI ст., першочергово зазначимо, що представники ісламського віросповідання складають 98% населення країни або майже 75 мільйонів громадян країни (Hres Releas, 2011). Серед них переважна більшість, а це приблизно три четверті є сунітами, представники шиїтського віросповідання нараховують не більше 30 000 осіб. Окрім того, від 15 до 20 млн. громадян Туреччини, так само як і шиїти ведуть свою теологічну лінію від Алі і називають себе «Алеві-Алавіс» або алфавітами (Шаленна, 2012, с. 156). Щодо форми державного устрою Туреччини, то вона має статус світської держави, що офіційно закріплено в Конституції країни від 1982 року (Constitution оі Turkish Republic, 1982). У преамбулі до цього документа зазначається, що «відповідно до принципів світської держави на державні справи і політику ніяким чином не повинні впливати священні релігійні почуття» (Constitution оі Turkish Republic, 1982).

Однак, незважаючи на світський характер держави, слід констатувати, що на сьогодні панівні кола Туреччини так і не спромоглися розробити узгоджений та чіткий підхід до унормування державно-релігійних відносин. Водночас, як зазначають самі турецькі дослідники, трактування ролі ісламу турецькою владою періодично змінюється залежно від геополітичних і соціально-економічних умов, які були визначальними в той чи інший період (Йылмаз, 2006).

Також тут слід мати на увазі, що Туреччина стала першою державою в мусульманському світі, в якій було реалізовано проєкт тотальної вестернізації, який, як зазначає вітчизняний науковець В. Вербанець, отримав назву «лаїцистської моделі модернізації» (Варбанець, 2004, с. 9). На його думку, під поняттям «лаїцизму» розуміється перш за все «політична ідеологія, яку застосовують на ісламському Сході з метою унеможливлення захоплення політичної влади ісламськими силами» і яка передбачає такі складники:

відокремлення релігії від держави та обмеження діяльності інституцій ісламу винятково справами культу;

домінування політичної сфери над релігійною;

поступова трансформація суспільної свідомості від релігійної сфери в бік її раціоналізації;

пропагування релігійної толерантності та забезпечення свободи віросповідань представникам інших конфесій тощо (Варбанець, 2004, с. 6).

Таким чином, релігія в Туреччині фактично була взята під контроль держави. Із цією метою турецькою владою ще в 1923 р. було створено Управління у справах релігії (Діянету), яке здійснювало постійний контроль над мечетями та ісламськими навчальними закладами. У 1982 р. ця установа отримала конституційний статус.

Усе це призвело до формування особливої релігійної форми т.зв. «державного ісламу», який у подальшому турецька влада почала використовувати як інструмент пришвидшення модернізації країни, починаючи з реформ М. Кемаля (Ататюрка) в 20-30-ті рр. ХХ ст., спрямованих на європеїзацію турецького суспільства.

Наступною формою ісламу, яка існує в сучасній Туреччині, є «політичний іслам», який виник у 60-70-х рр. ХХ ст. як результат ідеологічної боротьби між кемалістами та ісламістами. На сьогодні розрізняють два його різновиди. Перший різновид, представлений ісламським рухом «Міллі гьорюш», який згодом політично оформився в низку сучасних турецьких ісламських партій, до яких відносять: Національний порядок, Добробут, Щастя тощо (Шеленна, 2012, с. 157). В основі ідеології зазначених політичних сил лежить теза про непримиренний характер відносин між ісламським Сходом і християнським Заходом. Зазначені партії також закликають до впровадження законів шаріату та ліквідацію світських принципів державного будівництва.

Другий різновид «політичного ісламу» базується на переконанні, що внаслідок модернізації та впливу західної цивілізації, ісламське суспільство загалом стане більш ліберальним. Яскравим політичним оформленням цієї течії є нині панівна Партія справедливості і реформ, лідери якої декларують прагнення до «побудови ісламського суспільства, а не ісламської держави» (Hursoy, 2020, p. 140).

Починаючи з моменту свого виникнення, «політичний іслам» у Туреччині пройшов значну трансформацію в напрямі його лібералізації. На сьогодні його прибічники у своїй діяльності використовують ісламську риторику і виступають за розширення прав мусульман та поширення самого ісламського віровчення серед широкого загалу громадян країни. Їхні зусилля загалом спрямовані на подальшу ісламізацію турецького соціуму, як на індивідуальному, так і на суспільному рівнях.

Третьою формою турецького ісламу є «громадянський іслам», який після його заборони в 20-х рр. ХХ ст. починає відроджуватися і відігравати значну роль у житті турецького суспільства, сприяючи його консолідації. Серед його представників найбільшу популярність має рух Ф. Гюллена, який на сьогодні став впливовим угрупуванням релігійного та соціального характеру. На думку ідеолога цього руху Ф. Гюлена, світський характер держави цілком сумісний з ісламським віровченням (Оздальга, 2006). У своїх працях названий діяч визначає «турецький іслам», як особливий вид мусульманської релігії, який, в силу свого історичного розвитку та специфіки трактування, відзначається «особливою широтою, глибиною та терпимістю і всеохопністю» (Оздальга, 2006). На його думку, саме тому в Туреччині історично та культурно склалися сприятливі умови для розвитку демократії, що передбачає культурний і релігійний плюралізм, а також закладаються духовні підвалини для подальшої побудови справедливого та морального суспільства (Оздальга, 2006).

Таким чином, як бачимо, іслам у Туреччині є далеко не однорідним явищем. Однак, у результаті довготривалої еволюції, на сьогодні всі ці три форми ісламу тісно переплелися, що зрештою впливає і на сучасну турецьку зовнішню політику.

Характеризуючи зовнішню політику Туреччини загалом, слід відзначити її неабиякий динамізм, який безпосередньо пов'язаний з її зовнішньополітичним прагматизмом. Однак водночас релігійний чинник завжди відіграє не останню роль у зовнішньополітичних відносинах її з іншими державами, зокрема з країнами Європейської спільноти. Так, у середині 70-х рр. ХХ ст. Туреччина проголосила свій європейський вибір і продовжила цю політику аж до початку ХХІ ст. Однак, незважаючи на реальні здобутки у сфері економічного зростання, демократизації суспільно-політичного життя, безпековій сфері, Туреччині так і не вдалося стати реальним претендентом, щодо вступу в ЄС. Офіційним поясненням більшості європейських політиків було те, що Туреччина сьогодні не відповідає повною мірою всім тим критеріям членства, що закріплені в нормативно-правовій системі ЄС. Однак, на нашу думку, не останню роль тут відіграє і релігійний чинник, який загалом простежується через різноманітність релігійних уподобань населення Туреччини та населення більшості країн ЄС. Окрім того, на сьогодні в європейських країнах докладають значних зусиль щодо формування нової європейської ідентичності, в якій поряд з універсальними демократичними цінностями роблять акцент і на спільній християнській спадщині, яка розглядається як визначальна цивілізаційна риса європейців (Релігія та створення нової Європи, 2003).

Таким чином, уже в другій половині першого десятиліття ХХІ ст. для турецької панівної еліти стало зрозумілим, що умови вступу Туреччини до ЄС не відповідало її очікуванням (Рукомеда, 2013). За таких обставин у турецьких наукових колах починає набирати дедалі більшого поширення ідеологія пантюркізму. Сутність якої зводиться до відродження ідеї «Великого Туркестану», що повинна об'єднати всі тюркомовні держави із загальною чисельністю понад 120 млн. осіб (Цапко, 2020, с. 441).

Разом із цим популярності починає набирати близька до пантюркізму ідея неоосманізму, авторство якої приписують восьмому президенту Туреччини Тургуту Озалу (1989-1993 рр.). У подальшому ця ідея знайшла своє теоретично-концептуальне оформлення в наукових працях професора з міжнародного права Анкарського університету А. Давутоглу, який з часом очолив міністерство закордонних справ країни.

Серед праць дослідника, на особливу увагу заслуговує його монографія «Стратегічне поглиблення» (тур. Stratejik Derinlik), у якій А. Давутоглу доводив необхідність переходу зовнішньої політики Туреччини від ізоляціоністської або монополярної стратегії, яка повинна ґрунтуватися на визнанні міжнародної ролі Туреччини «як актора, що перебуває на перетині кількох міжнародних регіонів» (Davutoglu, 2008, р. 82). На думку А. Давутоглу, «національний інтерес Туреччини полягає у вмілому використанні її географії» (Davutoglu, 2008, р. 83), а в основі її геополітичної ідентичності мусить бути саморепрезентація як «центральної держави з багатьма регіональними ідентичностями» (Davutoglu, 2008, р. 83). Зокрема, він вважав, що Туреччина є одночасно «близькосхідною, балканською, кавказькою, центральноазійською, каспійською, середземноморською... та чорноморською державою» (Davutoglu, 2007, р. 8).

З огляду на це, А. Давутоглу вважає, що Туреччина повинна повернути свій вплив на колишній османський світ. Тому він перед турецькою державою визначив такі зовнішньополітичні завдання:

проведення активної зовнішньої політики в економічній, гуманітарній та соціальній площині для перетворення Турецької Республіки на потужну регіональну державу;

реалізація політики на міжнародній арені, спрямованої на рівновіддаленість Анкари від геополітичних центрів сили, зокрема, таких, як: США та ЄС, у питаннях, що стосуються вирішення проблем регіональної безпеки, зокрема на Близькому та Середньому Сході;

посилення впливу Туреччини на мусульманські (Боснія, Албанія) та християнські (Болгарія, Македонія, Україна (АРК)) країни Європи із значною частиною мусульманського населення в них; через допомогу в розширенні інфраструктури та завдяки імплементації освітніх проєктів;

застосування «м'якої сили» та послідовної зовнішньої політики, а також завдяки поширенню ідей спільного історичного минулого підштовхнути більшість країн арабського світу до поля неоосманізму;

перетворення країни на посередника у вирішенні регіональних конфліктів;

підтримання демократичних перетворень, пов'язаних із подіями «Арабської весни» в Близькосхідному регіоні та Північній Африці заради втілення в життя як «модернізатора» регіону Близького Сходу (Davutoglu, 2008, р. 90).

Саме під впливом вищезазначених ідей близькосхідна політика турецького уряду на початку XXI ст. поступово переходить від орієнтації на США та їх союзників (зокрема, Держави Ізраїль) на позиції регіонального медіатора/арбітра, який спроможний ефективно вирішувати зовнішньополітичні проблеми регіону. Наприклад, напередодні вторгнення ізраїльських сил безпеки до Сектору Газа в грудні 2008 - січні 2009 рр. (операція «Литий свинець») турецькі дипломатичні представники намагалися досягти порозуміння між Сирією та Ізраїлем щодо низки неврегульованих питань безпекового характеру (Barrinha, 2013, p. 9). Із початком військової операції ізраїльських сил у Газі турецьке зовнішньополітичне відомство, очолюване А. Давутоглу, відіграло активну роль у процесі підготовки переговорів між представниками Ізраїлю та руху «Хамас».

Щодо вирішення релігійних проблем в ісламських країнах Туреччина намагається проводити гнучку політику, яка є рівновіддаленою від суніто-шиїтського протистояння. У цьому протистоянні Туреччина виступає за примирення між сунітами і шиїтами, акцентуючи увагу на тому, що мусульман повинно більше об'єднувати ніж роз'єднувати. З іншого боку, для Туреччини сучасне загострення суніто-шиїтського конфлікту на Близькому та Середньому Сході несе не лише значні загрози, але й великі можливості. Адже після того, як всі учасники конфлікту виснажать один одного в нескінченній війні, потрібна буде воєнна та політична сила, що могла б принести стабільність та взяти під свій контроль ситуацію в регіоні, якою і може бути Туреччина. Для неї відкривається потенційна можливість добитися гегемонії в цьому регіоні (Ихсаноглу, 2013, с. 34).

Для того, щоб визначити рівень життєздатності турецьких ініціатив, звернемо увагу на оцінку дій її керівництва в період «Арабської весни». Тут, офіційна позиція Туреччини полягає у тому, що в разі приходу до влади ісламістів в арабських країнах внаслідок революцій, вона може бути посередником між новою владою в арабських країнах з одного боку, та між США, Європою та Ізраїлем з іншого. Водночас турецьке керівництво відразу виступило за мирне врегулювання конфліктів між владою та опозицією в арабських країнах (Колобов, 2017, с. 102).

У період «Арабської весни» Туреччина активно долучилась до врегулювання масових протестів у Тунісі, Єгипті, Сирії та Лівії. Зокрема Туреччина підтримала процес демократизації в Тунісі після «жасминової революції». Після початку антиурядових масових акцій протесту в Єгипті 25 січня 2011 р. офіційна Анкара згодом запропонувала власний план виходу із кризи, суть якого така:

створення тимчасового уряду після відставки президента Х. Мубарака;

розробка нової Конституції;

проведення виборів у вересні 2011 р., коли збігає термін президентства Мубарака;

забезпечення новою владою демократизації суспільно-політичного процесу, проведення економічних реформ;

недопущення чергового загострення суніто-шиїтського протистояння в країні тощо (Колобов, 2017, с. 104).

Щодо Сирії, то тут Туреччина довгий час намагалася уникати різких заяв щодо подій у цій країні. Наприкінці квітня 2011 р. під час засідання турецького уряду під головуванням міністра закордонних справ Туреччини А. Давутоглу було розглянуто заходи, які необхідно прийняти в разі збільшення потоку біженців із Сирії. Наприкінці квітня 2011 р. Рада національної безпеки Туреччини в спеціальній заяві закликала Сирію негайно здійснити реформи, спрямовані на забезпечення законних політичних, соціальних і економічних вимог сирійського народу (Kiri^d, 2010).

Щодо подій «Арабської весни» у Лівії, Туреччина відмовилась підтримувати пропозиції НАТО щодо втручання в події. Зокрема, Р. Ердоган, засудив резолюцію РБ ООН від 26 лютого 1970 р., вважаючи, що санкції проти Лівії лише посилять страждання лівійського народу (Федорченко, Крылов, 2012, с. 55). Однак пізніше Туреччина все-таки дала свою згоду на проведення військової операції, проте не під егідою НАТО, а під контролем ООН (Y., 2013, р. 494-508 ).

Загалом активізація регіональної політики Туреччини на Близькому Сході під час арабських революцій свідчить про початок реалізації геополітичної доктрини неоосманізму в регіоні. Водночас реалізовуючи свою неоосманістську доктрину, турецьке керівництво вважає іслам основним ідейно-духовним чинником, навколо якого повинно відбутися об'єднання країн Близького та Середнього Сходу. Задля реалізації цієї ідеї, нинішнє суніто-шиїтське протистояння турецькими лідерами розцінюється як пережиток. Тому встановлення нинішньою Туреччиною дружніх відносин, як із більшістю сунітських держав регіону так і з шиїтським Іраном, вважають абсолютно допустимим, оскільки тут іслам повинен слугувати об'єднувальним чинником, а не навпаки.

Зокрема відповідно до цього підходу, Туреччина намагається об'єднати свої зусилля з Іраном та створити т.зв. ситуаційний військово-стратегічний альянс з усіма зобов'язаннями, що з цього випливають. Ефективна діяльність такого альянсу, за задумом турецьких керманичів, призвела б до створення нового центру регіонального тяжіння, відкритого для інших мусульманських країн. Однак проти такого альянсу виступають більшість сунітських держав, зокрема Саудівська Аравія.

Висновки

Отже, на початку XXI ст. ісламський релігійний чинник активно використовується керівництвом Туреччини як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Зокрема, у внутрішній політиці іслам «турецького зразка» розглядають як засіб консолідації, який буде спроможний об'єднати в єдине ціле представників різних конфесійних напрямів країни. Цьому також сприяє і визначений Конституцією країни світський характер турецької держави, що дозволяє їй бути загальнонаціональним арбітром і не бути втягнутою у міжконфесійні суперечки. Усе це дозволило сформувати особливий тип т.зв. «турецького ісламу», який відзначається своєю релігійною незаангажованістю, поміркованістю та віротерпимістю.

У сфері зовнішньої політики Туреччини ісламський релігійний чинник використовує керівництво держави для досягнення власних геополітичних цілей у близькосхідному регіоні, які своїм загальним вектором спрямовані на перетворення Туреччини в регіонального лідера. Однак, як продемонструвала політична практика, що арабські країни не готові визнати лідерство Туреччини як єдиного центру тяжіння, що обумовлено сильним релігійним позиціонуванням у регіоні Саудівської Аравії та Ірану. Окрім того, поки що не є успішними також всі намагання Туреччини вирішити суніто-шиїтський конфлікт на основі доктрини неоосманізму.

Щодо україно-турецьких відносин, то вихід Туреччини на провідні позиції в регіоні підвищує для нашої держави важливість розбудови двосторонніх відносин із цією країною, тим більше, що останнім часом ці відносини мають позитивну динаміку, що може бути предметом окремого наукового дослідження.

Список використаних джерел і літератури

1. Бартольд, В. (1966). Культура мусульманства (в 9 т., Т. 4). Москва: Наука, 457 c.

2. Варбанець, П. (2003). Політичний іслам в Туреччині: між фантомом і реальністю. Людина і політика, (4), 35-39.

3. Варбанець, П. (2004). Роль лаїцизму у процесі модернізації традиційних суспільств ісламського Сході: (автореф. дис. ... канд. політ. наук: спец. 23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку). Київ, 17 с.

4. Габер, Є. (2012). «Арабська весна» на Близькому Сході: вибір моделі суспільної трансформації. Суспільно-політичні трансформації в країнах Сходу на сучасному етапі: кол. монографія. Київ: Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України, 11-30.

5. Єрмаков, Г. (2018). Релігійний фактор і питання інтеграції Туреччини в ЄС: організаційно-правові та теоретико-методологічні засади. Науковий вісник. Серія: Право, (3), 11-15.

6. Ихсаноглу, Э. (2013). Исламский мир в новом веке. Организация Исламского сотрудничества: монография. Москва: ИВ РАН, 416 с.

7. Йылмаз, И. (2006). Государство, право, гражданское общество и ислам в современной Турции. URL: http://ru.fgulen.com/content/viev/220516/ (дата звернення: 30.03.2021).

8. Колобов, О. (2007). Стратегические ориентиры современной внешней политики Турецкой Республики. Актуальные проблемы изучения современной Турции: материалы международ. науч. Конф., г. Новгород, 27 апреля 2007 г. Новгород: ИСИ ННГУ, 155-168.

9. Оздальга, Э. (2006). Роль движения Фетхуллаха Гюлена в процессе цивилизации. URL: https://fgulen.com/ru/press-room-ru/journal-of-the-muslim-world/the-role-of-the-gulen-movement-in-the-process-of-civilization (дата звернення: 15.05.2023).

10. Релігія та створення нової Європи. (2003). URL: http://projects.dt.ua/SOCIETY/religia_ta_stvorennya_novoyi_evropi.htlm/ (дата звернення: 15.06.2022).

11. Рукомеда, Р. (2013). Внешняя политика Турции, взгляд изнутри. URL: http://www. unian.net/news/590880-vneshnyaya-politika-turtsii-vzglyad-iznutri.html (дата звернення: 15.06.2022).

12. Стародуб, Т. (2011). Сучасна політика Туреччини на Близькому Сході в контексті її залучення до революційних подій. Відкриті очі. URL: http://www.vidkryti-ochi.org.ua/2011/11/2011 (дата звернення: 24.08.2022).

13. Федорченко, А. & Крылов, А. (2012). Ближний Восток: возможные варианты трансформационных процессов: аналитический доклад. Центр ближневосточных исследований. Москва: МГИМО-Университет, 84 с.

14. Цапко, О. (2020). Місце провідних країн Азії у трансформаційних процесах на пострадянському просторі. Інтеграційні виміри трансформації пострадянського простору: монографія. Київ: ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 429-455.

15. Шаленна, Н. (2012). Іслам в суспільно-політичному житті Туреччини. Вісник ХНУ імені В.Н. Каразіна. Серія: Питання політології, (1013), 155-159.

16. Barrinha, A. (2013). The Ambitious Insulator: Revisiting Turkey's Position in Regional Security Complex Theory. Mediterranean Politics, 1-18.

17. Constitution оР Turkish Republic. (1982). URL: http://www.hri.org.docs/turkeu/ (дата звернення: 14.07.2022).

18. Davutoglu, A. (2013). The Three Major Earthquakes in the International System and Turkey. The International Spectator: Italian Journal of International Affairs, 48 (2), 1-11.

19. Davutoglu, A. (2008). Turkey's Foreign Policy Vision: An Assessment of 2007. Insight Turkey, 10 (1), 77-97.

20. Hursoy, S. (2020). Changing Dimensions of Turkey's Foreign Policy. International Studies, 48 (2), 139-164.

21. Hres Releas: Addres Based Population Registration System Results of 2011. (2011). Turkish Stasion Institut. URL: http://www.turkstat.gov.tr (дата звернення: 15.08.2022).

22. Kiri^ci, K. (2010). A Neighborhood Rediscovered. Turkey's Transatlantic Value in the Middle East. URL: http://www.gmfus.org/brusselsforum/2010/docs/BF2010-Paper-Kirisci-Tocci-Walker.pdf (дата звернення: 15.04.2020).

23. Oguzlu, T. (2012). The «Arab Spring» and the Rise of the 2.0 Version of Turkey's «zero problems with neighbors» Policy. SAM Papers. Center for Strategic Research, Republic of Turkey, Ministry of Foreign Affairs, 1, 1-22.

24. Y. (2013). Casting off the Shackles of Libya's Arab-Middle Eastern Foreign Policy: A Unique Case of approchement with non-Arab Turkey (1970s-2011). The Journal of North African Studies, 18 (3), 494-508.

References

1. Bartold, V. (1966). Kultura musulmanstva [Culture of Islam] (Vol.4). Moskva: Nauka, 457 s. [in Ukrainian].

2. Varbanets, P. (2003). Politychnyi islam v Turechchyni: mizh fantomom i realnistiu [Political Islam in Turkey: between phantom and reality]. Liudyna i polityka, (4), 35-39. [in Ukrainian].

3. Varbanets, P. (2004). Rol laitsyzmu u protsesi modernizatsii tradytsiinykh suspilstv islamskoho Skhodi [The Role of Laicism in the Modernisation of Traditional Societies in the Islamic East]: (Extended abstract of Candidate's thesis). Kyiv, 17 s. [in Ukrainian].

4. Haber, Ye. (2012). «Arabska vesna» na Blyzkomu Skhodi: vybir modeli suspilnoi transformatsii. Suspilno-politychni transformatsii v krainakh Skhodu na suchasnomu etapi [The “Arab Spring” in the Middle East: Choosing a Model of Social Transformation. Sociopolitical transformations in the countries of the East at the current stage]: kol. monohrafiia. Kyiv: Instytut skhodoznavstva im. A. Yu. Krymskoho NAN Ukrainy, 11-30. [in Ukrainian].

5. Yermakov, H. (2018). Relihiinyi faktor i pytannia intehratsii Turechchyny v YeS: orhanizatsiino-pravovi ta teoretyko-metodolohichni zasady [The Religious Factor and the Issue of Turkey's Integration into the EU: Organisational, Legal, Theoretical and Methodological Foundations]. Naukovyi visnyk. Seriia: Pravo, (3), 11-15. [in Ukrainian].

6. Ihsanoglu, E. (2013). Islamskiy mir v novom veke. Organizatsiya Islamskogo sotrudnichestva [The Islamic world in the new century. Organisation of Islamic Cooperation]: monografiya. Moskva: IV RAN, 416 s. [in Russian].

7. Yyilmaz, I. (2006). Gosudarstvo, pravo, grazhdanskoe obschestvo i islam v sovremennoy Turtsii [State, Law, Civil Society and Islam in Modern Turkey]. Retrieved from http://ru.fgulen.com/content/viev/220516/ [in Russian].

8. Kolobov, O. (2007). Ctrategicheskie orientiryi sovremennoy vneshney politiki Turetskoy Respubliki [Strategic orientations of the modern foreign policy of the Republic of Turkey]. Aktualnyie problemyi izucheniya sovremennoy Turtsii: materialy mezhdunarod. nauch. konf., g. Novgorod, 27 aprelya 2007 g. Novgorod: ISI NNGU, 155-168. [in Russian].

9. Ozdalga, E. (2006). Rol dvizheniya Fethullaha Gyulena v protsesse tsivilizatsii [The role of Fethullah Gulen's movement in the civilizational process]. Retrieved from https://fgulen. com/ru/press-room-ru/journal-of-the-muslim-world/the-role-of-the-gulen-movement-in-the-process-of-civilization [in Russian].

10. Relihiia ta stvorennia novoi Yevropy [Religion and the creation of a new Europe]. (2003). Retrieved from http://projects.dt.ua/SOCIETY/religia_ta_stvorennya_novoyi_evropi.htlm/ [in Ukrainian].

11. Rukomeda, R. (2013). Vneshnyaya politika Turtsii, vzglyad iznutri [Turkish foreign policy, an insider's view]. Retrieved from http://www.unian.net/news/590880-vneshnyaya-politika-turtsii-vzglyad-iznutri.html [in Russian].

12. Starodub, T. (2011). Suchasna polityka Turechchyny na Blyzkomu Skhodi v konteksti yii zaluchennia do revoliutsiinykh podii [Turkey's Current Policy in the Middle East in the Context of Its Involvement in Revolutionary Events]. Vidkryti ochi. Retrieved from http://www.vidkryti-ochi.org.ua/2011/11/2011 [in Ukrainian].

13. Fedorchenko, A. & Kryilov, A. (2012). Blizhniy Vostok: vozmozhnyie variantyi transformatsionnyih protsessov: analiticheskiy doklad [The Middle East: Possible Options for Transformational Processes: An Analytical Report]. Tsentr blizhnevostochnyih issledovaniy. Moskva: MGIMO-Universitet, 84 s. [in Russian].

14. Tsapko, O. (2020). Mistse providnykh krain Azii u transformatsiinykh protsesakh na postradianskomu prostori. Intehratsiini vymiry transformatsii postradianskoho prostoru [The place of the leading Asian countries in the transformational processes in the post-Soviet space. Integration dimensions of the change in the post-Soviet space]: monohrafiia. Kyiv: DU «Instytut vsesvitnoi istorii NAN Ukrainy», 429-455. [in Ukrainian].

15. Shalenna, N. (2012). Islam v suspilno-politychnomu zhytti Turechchyny [Islam in the socio-political life of Turkey]. Visnyk KhNUimeni V.N. Karazina. Seriia: Pytannia politolohii, (1013), 155-159. [in Ukrainian].

16. Barrinha, A. (2013). The Ambitious Insulator: Revisiting Turkey's Position in Regional Security Complex Theory. Mediterranean Politics, 1-18. [in English].

17. Constitution of Turkish Republic. (1982). Retrieved from http://www.hri.org.docs/turkeu/ [in English].

18. Davutoglu, A. (2013). The Three Major Earthquakes in the International System and Turkey. The International Spectator: Italian Journal of International Affairs, 48 (2), 1-11. [in English].

19. Davutoglu, A. (2008). Turkey's Foreign Policy Vision: An Assessment of 2007. Insight Turkey, 10 (1), 77-97. [in English].

20. Hursoy, S. (2020). Changing Dimensions of Turkey's Foreign Policy. International Studies, 48 (2), 139-164. [in English].

21. Hres Releas: Addres Based Population Registration System Results of 2011. (2011). Turkish Stasion Institut. Retrieved from http://www.turkstat.gov.tr [in English].

22. Kiri^ci, K. (2010). A Neighborhood Rediscovered. Turkey's Transatlantic Value in the Middle East. Retrieved from http://www.gmfus.org/brusselsforum/2010/docs/BF2010-Paper-Kirisci-Tocci-Walker.pdf (data zvernennia: 15.04.2020). [in English].

23. Oguzlu, T. (2012). The «Arab Spring» and the Rise of the 2.0 Version of Turkey's «zero problems with neighbors» Policy. SAM Papers. Center for Strategic Research, Republic of Turkey, Ministry of Foreign Affairs, 1, 1-22. [in English].

24. Y. (2013). Casting off the Shackles of Libya's Arab-Middle Eastern Foreign Policy: A Unique Case of approchement with non-Arab Turkey (1970s-2011). The Journal of North African Studies, 18 (3), 494-508. [in English].

Размещено на Allbest.ru