Етапи і ефекти розвитку економіки Італії в історичному вимірі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етапи і ефекти розвитку економіки Італії в історичному вимірі

Клім'юк Збіґнєв, доктор економічних наук, професор, керівник відділу дослідження зайнятості та ринку праці Інституту праці і соціальних питань (м. Варшава, Республіка Польща)

Анотація

У статті проаналізовано етапи економічного розвитку Італії від середини ХІХ ст. до світової економічної та фінансової кризи 2007-2009 рр. Серед розвинених капіталістичних країн цікавим прикладом є економіка Італії. У післявоєнні роки Італія, починаючи з невисокого рівня, швидко стала однією з індустріальних держав світу. Динамічна індустріалізації цієї країни в період 1950-х - 1960-х років привела до розширення переліку сучасних галузей промисловості, особливо хімічної та машинобудівної. Італію навіть вважали прикладом "економічного дива". Головною особливістю цього періоду стало стрімке зростання внутрішнього валового продукту (ВВП) і чистого національного продукту (ЧНП), яке супроводжувалося високим рівнем інвестицій, динамічним зростанням експорту, значним скороченням безробіття та глибокими змінами в структурі зайнятості. З середини 1990-х років економіка Італії розвивалася значно повільніше, ніж у середньому по ЄС. У 2019 р. ВВП (номінальний) у цій країні склав 1,988 млрд доларів, що дозволило Італії посісти восьме місце у світовому рейтингу найбільших економік і, незважаючи на кризу, стати четвертою економікою Європи (після Німеччини, Великої Британії та Франції). економіка криза італія

Економічною проблемою є значне безробіття (9,8% у 2020 р.) та внутрішній борг країни у розмірі 134,8% ВВП (у 2019 р.). Взаємозалежність експорту, інвестицій та економічного зростання історично була рушійним механізмом економічного розвитку Італії в 1950-1960-х роках. Проте в 1970-х роках, а то й трохи раніше, період динамічного розвитку закінчився. Згаданий рушійний механізм економіки перестав працювати.

Ключові слова: італійська економіка, внутрішній валовий продукт, економічна криза, безробіття, промисловість.

Klimiuk Zb., Petryshyn H.

STAGES AND EFFECTS OF ITALY'S ECONOMY DEVELOPMENT IN THE HISTORICAL DIMENSION

The article analyzes the stages of the economic development of Italy from the mid-nineteenth century to the world economic and financial crisis in period 2007-2009. The economy of Italy is an interesting example among developed capitalist countries. In the post-war years, Italy, starting from a low level, quickly became one of the industrial powers in the world. The 1950s and 1960s were a period of dynamic industrialization of this country, which resulted in the expansion of a number modern industries, especially chemical and machine industries. Italy was even considered an example of an "economic miracle". The main feature of this period was the rapid growth of gross (GNP) and net (PNN) national product, which was accompanied by a high investment rate, dynamic export growth, a significant reduction in unemployment and profound changes in the employment structure. Since the mid-1990s, their economy has been developing significantly slower than the EU average. In 2019, GDP (nominal) in this country amounted to 1,988 billion dollars, which allowed Italy to take eighth place in the world ranking of the largest economies and despite the crisis, the fourth economy in Europe (after Germany, Great Britain and France). The economic problem is significant unemployment (9.8% in 2020) and the country's internal debt amounting to 134.8% of GDP (in 2019). The interdependence of export- investment-economic growth was historically the driving mechanism of the economic development of Italy in the 1950s and 1960s. However, in the 1970s, or even slightly earlier, the period of dynamic development ended. The aforementioned driving mechanism of the economy has ceased to function.

Вступ

Економічна криза 2008-2009 рр. дуже виразно відбилася на економіці Італії і разом з низькою продуктивністю призвела до значного сповільнення та помітного скорочення економіки. Це був період рецесії, економіка Італії скоротилася на 1,2% та 5,5%. На початку 2010 року прогнозовано, що ВВП зросте на 1,1%. Оцінка виявилася песимістичною, ВВП зріс на 1,7%. Незважаючи на супроводжуючий та поступово зростаючий рівень безробіття, основним стимулятором італійської економіки був внутрішній попит, який набрав швидкості разом із відбудовою родинних підприємств [1]. Сумніви щодо майбутнього розвитку принесла відносно низька конкурентоспроможність італійських фірм, яка значно обмежила експортні можливості. Занепокоєння також викликала консолідація державних фінансів, внаслідок чого зменшилися трансфери для домогосподарств. На 2011 р. прогнозовано зростання ВВП порядку 1,1%. Ретроспективно можна оцінити це, як оптимістичне перебільшення, фактично ВВП збільшився тільки на 0,4%. 2012 р. став підтвердженням сумнівів фахівців щодо можливості розвитку італійської економіки, коли в річному вимірі ВВП знизився на 2,4% (табл. 1).

Здійснюючи аналіз бюджетної дисципліни італійського уряду без проблем можна побачити хронічні дефіцити в результаті яких при низькому або від'ємному темпі зростання ВВП з року в рік зростає державний борг. Упродовж років його величина становила більше ніж 100% ВВП, 2011 рік економіка Італії завершила з державним боргом на рівні 120,7% ВВП. На цей рік прийнято амбітний план редукції, але запланованих дій не вдалося реалізувати. З успіхом італійський уряд впровадив в життя багато інших постанов, до яких віднесено можливість докапіталізації банків, забезпечення гарантій для банківських депозитів, допомога у формі гарантій для сектору МСБ та облігацій Tremontiego. Завдячуючи використаним інструментам ситуація на фінансових ринках заспокоїлася, що зумовило новий приплив капіталу до італійської економіки. Центральні органи влади очікували від банківського сектору, що у відповідь на надану підтримку у вигляді державних коштів, банки продовжуватимуть кредитування сектору МСБ і тимчасово призупинять сплату іпотечних зобов'язань на підставі звернення зацікавленої сторони, що могло покращити економічну ситуацію всієї країни. Виявилося, що не всі фінансові установи можуть погодитись на такі умови.

Таблиця 1

Італія - основні макроекономічні показники (зміна в розрізі років, %

Початок розвитку економіки Італії

Економічний розвиток кожної країни є історичним процесом, в якому переплітаються географічні, економічні, соціальні і політичні фактори, надаючи реальну динаміку. Італія, враховуючи її історію, є в Європі особливим випадком. У певному сенсі схожість з Італією можна знайти у Греції, Португалії і Іспанії. Італія, як єдина держава виникла лише в 1861 році. Протягом сотні років вона була конгломератом багатьох міст-держав та залежних територій. Цілісний економічний організм був у ненайкращий спосіб забезпечений основними виробничими чинниками: працею, капіталом і землею. Незважаючи на відносно велику чисельність мешканців, переважало сільське населення, малоосвічене і не підготовлене до праці в промисловості та проживання в місті. Більшість населення виявляло сильне бажання працювати в промисловості і не бажало змінюватися. У той час капітальні ресурси в Італії були незначними, і їх нечисленні власники не бажали робити ризикованих інвестиції. Участь держави в управлінні економікою була несуттєвою: перш за все тому, що як новостворений організм вона була інституційно слабкою, по-друге, відповідна доктрина відводила державі роль "нічного сторожа" в економіці. Історичні умови та традиції змусили Італію обрати сільське господарство як основну галузь економіки. Це відбувалося незважаючи на умови, в яких вироблялися сільськогосподарські продукти, адже Італія мала бідні ґрунти, низьку річну кількість опадів і несприятливий ландшафт (гірські райони).

Шукаючи правильну дату початку розвитку Італії в напрямку промислово-ринкової економіки (так званий великий поштовх - big push), можна керуватися критеріями W. Rostowa [3]. Він вважав, що ознаками правильного старту економічного розвитку з тривалими рисами є: збільшення частки інвестицій у національному доході з 5% до 10% і збереження такого рівня витрат у довгостроковій перспективі; відокремлення та сталий розвиток хоча б однієї галузі промисловості, стійкий розвиток соціальної, політичної та інституційної інфраструктур. Якщо взяти до уваги всі ці показники, то можна зробити висновок, що початок належного економічного розвитку Італії припав на період 1884-1913 рр. [4]. Інші країни стартували в цьому напрямку раніше, що в подальшому мало значний вплив на позицію Італії серед промислово розвинутих економік (табл. 2).

Таблиця 2

Спроби встановити приблизну дату "індустріального старту" шести найбільших промислово розвинених країн

Після років експансії відбувається сповільнення економічної активності, водночас поглиблюється соціальна криза, яка почалася в 1961 р. Зменшується рівень безробіття, внаслідок сталої міграції населення до країн Західної Європи, які поглинули надлишок структурного безробіття з півдня Італії, а також збільшується вплив профспілок. У 1964 р. відбулося рекордне зростання заробітної плати, яке становило 65,2% доданої вартості в переробній промисловості. Не вдалося збільшити кількість робочих місць, незважаючи на тиск профспілок. Підвищення заробітної плати для працівників зумовило збільшення витрат на виробництво, зменшення прибутку та зниження конкурентоспроможності італійських товарів, внаслідок чого відбувається інфляційне зростання цін. Намагаючись компенсувати зменшення рівня прибутку, підприємці починають скорочувати інвестиції і роблять акцент на підвищення продуктивності праці. Великої популярності набуває практика вивозу капіталу за кордон. Застосування таких заходів викликало зниження інвестицій у 1964-1965 рр. на 8,4%, скорочення рівня зайнятості і внутрішнього попиту. Періодично спостерігається дефіцит торгового балансу [12].

Цінова стабільність на зовнішніх ринках і збільшення виробничих витрат в Італії робить експорт менш прибутковим. Звідси також тиск на девальвацію ліри, щоб компенсувати прибутки, отримані від закордонних операцій. Основні галузі промисловості скоротили виробництво [13]. Це спричинило зниження рівня зайнятості та повторну хвилю збільшення еміграції. Реальна заробітна плата в 1964-1966 рр. впала, переваги в оплаті праці, досягнуті в 1964 р. в основному були ліквідовані. На переломі 1960-х - 1970-х років економічна ситуація була б ще складнішою, як би не вдалося компенсувати скорочення інвестицій позитивним впливом інших факторів. До таких належать, зокрема: збільшення експорту до країн з високою кон'юнктурою ринку та збільшення заробітної плати у сфері послуг. У 1967 р. зросла кількість робочих місць і підвищився рівень інвестицій. Упродовж 19631968 рр. інфляція зросла з 1% до 8%. Усередині 1960-х років розвивається державна промисловість. У 1963 р. проведено націоналізацію секторів телекомунікації та енергетики, створено монополістичне державне підприємство ENEL. Держава також стає акціонером двох із п'яти найбільших приватних концернів - Montedison і Olivetti. Криза 1964 р. підштовхнула промисловість Півночі Італії до пошуку нових ринків збуту з метою врівноваження падіння попиту. У 1964-1966 рр. розпочалася торгова експансія Півночі на Південь, що спричинило кризу для функціонуючих там малих і середніх підприємств (табл. 4).

Таблиця 4

Структура зайнятості та частка у формуванні ВВП Італії сільського господарства, промисловості та сфери послуг у розрізі окремих років (%)

Наприкінці 1960-х років в Італії, як і в інших західних країнах, наростала соціальна напруженість, яка виникла внаслідок посиленого тиску зі сторони роботодавців стосовно підвищення продуктивності праці. "Спекотної осені" 1969 р. вибухла широкомасштабна хвиля страйків найманих робітників, які вимагали покращання матеріального становища. Внаслідок страйків в Італії 1970 р. впала продуктивність праці, втрачено 75% робочого часу. Конфлікт між працівниками та роботодавцями допровадив до підвищення рівня заробітної плати для працівників на великих підприємствах, що спричинило виникнення інфляційних явищ. До того моменту в окремих періодах при швидкому зростанні цін (наприклад, 1961-1964 рр.) ефективно застосовувались інструменти монетарної політики, чому сприяла пасивна позиція профспілок. В Італії в першій половині 1970-х років, на відміну від 1950-1969 рр., інфляція була найнижчою в порівняні з іншими країнами. Наприклад, рівень зростання цін у 1968 р. становив 1,7% у річному вимірі, а на кінець року - 11,6%. На початку цього десятиліття вперше в загостреній формі проявився дуалізм величини капіталу, що виразилось в іншому режимі роботи, реакції адаптації до середовища малих і середніх підприємств з одного боку та великих з іншого [14]. У 1961-1971 рр. зайнятість на підприємствах із чисельністю працівників понад 1000 зросла з 13% до 16% загальної зайнятості на підприємствах переробної промисловості, на підприємствах з кількістю працівників менше 10 осіб - знизилась з 28% до 23%, а на підприємствах з кількістю працівників більше 10 і менше 99 - зросла на 2% і досягла 31%. Перша половина 1970-х років була пов'язана з подальшим збільшенням вимог щодо рівня заробітної плати. Криза на початку шістдесятих, сімдесятих років дала поштовх до перегляду поточної моделі економічного зростання Італії. Прямим підтвердженням цього є факт, що Італія перестає бути резервуаром дешевої робочої сили. Крім того, насичений світовий ринок у стані рецесії не створює сприятливих умов для продажу продукції, виготовленої на основі простих імітаційних технологій, які домінували в італійській економіці [15].

На більшості великих підприємств відсутнє стратегічне планування та управління, тоді як на на малих підприємствах, враховуючи їхню специфіку, ніколи не акцентовано увагу на згаданих функціях, застосування яких сприяло в досягненні стабільної позиції на ринку в довгостроковій перспективі. Уряд всіма силами намагався просувати зміни, пов'язані із модернізацією виробництва працюючих підприємств. Особлива увага приділялася організаційно-технологічному розвитку найбільших приватних концернів. Відкрито Інтеграційний фонд (Cassa d'integrazione) - спеціальну установу, основним завданням якої було надання матеріальної допомоги працівникам, звільненим з великих компаній, які створювали серйозну соціальну проблему для влади [16] в період виникнення та посилення робітничих страйків, враховуючи відносно високий рівень самозайнятості. Проведено реорганізацію найбільших компаній та відокремлено підрозділи, які не вдавалося пристосувати до нових технологій, деякі з них були закриті, а інші скорочені. На відміну від 1960-х років, коли тенденцією організаційного розвитку підприємництва була пряма інтеграція, на початку 1970-х років настає загальноекономічний процес під назвою функціональна децентралізація. У результаті в промисловості відбувається інтенсивний обмін проміжною продукці єю. На децентралізацію позитивно вплинуло законодавство, яке сприяло економічному розпорошенню.

Динаміка зростання великих підприємств сповільнилася у середині 1970-х років. Рівень зайнятості зріс в основному на підприємствах із загальною чисельністю до 100 працівників. Підприємства із загальною чисельністю працівників більше 500 показували найбільше відсоткове скорочення робочих місць. У 19711973 рр. відбувається кількісне зменшення невеликих італійських підприємств, що мало вплив на збільшенню частки малих підприємств у загальній кількості зайнятого населення. Найбільший приріст (приблизно на 60% порівняно з попереднім десятиліттям) відбувся в компаніях, де працювало від 10 до 19 найманих працівників, а також малих компаніях з кількістю працівників до 10, які раніше занепадали. Процес суттєвого зниження ефективності діяльності підприємств та їх розмірів охопив значну частину переробної промисловості, винятком були харчова промисловість, виробництво одягу і виробництво металу (табл. 5).

Таблиця 5

Динаміка зайнятості населення на підприємствах переробної промисловості Італії в 1974-1988 рр. (%)

Економічні коливання, викликані другою нафтовою кризою: 1980-1985 рр.

У 1980-х роках у результаті процесу децентралізації, що виник як наслідок кризи поточної моделі зростання (енергетичного), відбулося зміщення зайнятості від промисловості до сфери послуг. Більшого значення набули промислові послуги, обсяг яких зріс у 1971-1981 рр. на 3,9%. У 1980 р. у сфері послуг було зайнято 49,4% економічно активного населення (збільшення на 11,1% в порівняні з 1970 р.), у промисловості - 39,5% (зменшення на 5,2%) та в сільському господарстві - 11,1% (зменшення на 6,1%). Частка окремих галузей у створенні ВВП була такою: сфери послуг 55,2% (зростання на 1,3% порівняно з 1970 р.), промисловість 39,0% (зменшення на 0,5%) і сільське господарство 5,8% (зменшення на 2,2%).

Друга енергетична криза 1979-1980 рр., яка виникла в результаті ірано-іракської війни, спричинила збереження негативних тенденцій в економіці Італії. Замість уповільнення інфляції ціни знову зросли, і вперше від 1976 р. з'явився негативний платіжний баланс. Тому в 1981 р. виникла необхідність девальвувати ліру на 6%. Для стримування інфляції запроваджено обмежувальну монетарну політику та збільшено податки. Також розроблено новий середньотерміновий економічний план на 19811983 рр., оскільки план Пандольфі не був виконаний. Основою цього Плану було зменшення залежності італійської економіки від іноземних енергоносіїв і продовольчих товарів, збільшення експорту промислових товарів, розвиток туризму і скорочення бюджетного дефіциту. Деякі позитивні результати цього плану були частковим ефектом внутрішньої політики, що проводилася в той період, а також, у значній мірі, наслідком вигідних змін у міжнародній ситуації. Зниження рівня інфляції відбулося в основному завдяки поступовому зниженню цін на товари на світовому ринку, починаючи з 1984 р., і значному зниженню цін на нафту на початку 1985 р. Відчутна залежність італійської економіки від зовнішніх джерел енергії негативно вплинула на економічний баланс. З цих причин наслідки енергетичної кризи відчувалися в Італії сильніше, ніж в інших промислово розвинених країнах [22]. У той же час, порівнюючи рівень інфляції в 1980-1983 рр., слід констатувати, що його значення відповідали значенням 19741975 рр.

Через наявні труднощі була несприятлива ситуація на ринку праці. Рівень безробіття зріс з 7,6% у 1980 р. до 10,1% у 1983 р. (у відношенні до чисельності економічно активного населення). Незважаючи на часткове покращення умов господарювання в 1984-1985 рр., безробіття не зменшилось ні у промисловості, ні в сільському господарстві - відбувалося подальше скорочення чисельності працівників. Наприкінці цього періоду рівень інвестицій зріс, незважаючи на збереження високих процентних ставок за кредитами та невикористану частину виробничого апарату. Водночас дефіцит торгового балансу продовжував збільшуватися, за винятком 1983 р.

Аналіз розміру підприємств після 1981 р. можна провести лише при наявності проміжних показників, що базуються на "Досліджені доданої вартості", які проводив ISTAT (відповідник Центрального статистичного управління) або ENEL (Національна електроенергетична компанія) щодо використання електроенергії. На початку 1980-х років зменшилась кількість підприємств та зайнятість. Інтерпретація даних ENEL ускладнена через відсутність правдивого показника щодо розміру компаній. Використана потужність електроенергії через диверсифікацію попиту на енергію в різних виробничих процесах лише приблизно визначалася розміром суб'єктів господарювання. Дані про кількість і розміри використаної електроенергії до 1984 р. підтверджують зменшення кількості енергоспоживаючих підприємств (до 30 кВт) та зростання середньоенергомістких підприємств від 30 кВт до 100 кВт, а також незначне збільшення споживання енергії високоенергопоглинаючими підприємствами (понад 100 кВт). Настало загальне зростання споживання електроенергії в переробній промисловості, яке збільшилося впродовж 1982-1984 рр. на 0,2%, що відображає реальне збільшення активності підприємств (табл. 7).

В Італії впродовж 1983-1986 рр. загальна кількість підприємств зросла на 3%. Значне збільшення кількості підприємств майже всіх розмірів у сфері послуг компенсувало зменшення їх кількості у переробній промисловості та будівництві. Збільшення загальної частки мікропідприємств (із чисельністю працівників від 1 до 9 осіб) було більшим, ніж зменшення частки компаній із чисельністю понад 10 осіб.

Таблиця 7

Використання електроенергії на підприємствах італійської переробної промисловості в 1984 і 1988 рр. (%)

Економічне відродження у 1986-1989 рр.

Від початку 1986 р. склалися сприятливі зовнішні умови для відновлення італійської економіки. Обвал цін на сировину і нафтопродукти на світовому ринку, а також зміна курсу долара створили передумови для покращення економічної ситуації в країні. Зменшився інфляційний тиск і поступово настало скорочення дефіциту платіжного балансу. Оптові ціни знизилися, а роздрібні зростали майже вдвічі повільніше, ніж у 1995 р., і темпи їх зростання становили 4%. Також відбулося зменшення дефіциту бюджету на 12,5% та зростання внутрішнього попиту, переважно - споживчого. Незважаючи на сприятливі економічні умови, спостерігалося систематичне зростання безробіття в сільському господарстві та незначне зростання рівня інвестицій (яке у 1986 р. становило 1,6%, порівняно з рівнем інвестицій у 23 рази вищим у попередні роки), незважаючи на зниження процентних ставок. Покращення економічної ситуації, яке відбулося в 1986 р., призвело до пожвавлення економічної активності протягом двох наступних років. З точки зору економічних показників 1988 р. виявився найкращим роком за останнє десятиріччя [23]. У результаті зростання світового попиту в країні та за кордоном відбулося збільшення промислового виробництва та підвищення ефективності використання виробничого обладнування. Особливо розвивалася сфера послуг, що суттєво вплинуло на ситуацію на ринку праці. Зайнятість зросла на 1,4%, оскільки сектор послуг поглинув надлишок робочої сили, сприяючи загальній стабілізації безробіття на рівні 12%. Цей показник перевищував середній рівень ЄЕС, і лише в Іспанії на цей час спостерігається вищий рівень безробіття - 17%.

Рівень зростання ВВП становив у 1988 р. 4,1% і був одним з найвищих серед високорозвинених країн та одним з найвищих за останнє десятиліття. У 1987-1988 рр. збільшився також темп зростання інвестицій та перевищив динаміку зростання ВВП. Крім того, зріс обсяг зовнішньої торгівлі, як у кількісному, так і вартісному вираженні. Швидке зростання попиту спричинило незначне, порівняно з 1970-ми роками, зростання прибутків, збільшуючи можливості самофінансування підприємств. Це стало основою для здійснення програм модернізації та впровадження нових технологій, головним чином у експортних галузях. Одночасно з позитивними явищами виникали і негативні. Дефіцит бюджету поглиблювався, що змусило владу до пошуку заходів для його скорочення. У травні 1988 р. офіційно оголошено "План поліпшення державних фінансів на 1988-1992 рр.", але труднощі з контролем витрат і несприятлива відсоткова ставка ускладнили реалізацію цього плану. У той же час невдоволення працівників, спричинене збільшенням податкового навантаження, викликало в 1988 р. бурхливі протести, які змусили скорегувати прийняті припущення. У результаті дефіцит бюджету в 1989-1990 рр. ще більше зріс. Починаючи від 1987 р. спостерігається незначне прискорення інфляційних процесів. Середній рівень зростання оптових і роздрібних цін у 1987-1989 роках становив 5% із поступовою тенденцією до зростання.

Політична та економічна криза у 1990-1993 рр.

У 1990 р. динамічне зростання ВВП припинилося (зростання відбулося на рівні 2,2%). Інфляція знову почала зростати. Ставка дисконтування була знижена, але залишилася високою по відношенню до ставки в Німеччині. Грошова маса скоротилася, оскільки попит на кредит гальмувався шляхом запровадження обмежувальної податкової політики. Рівень безробіття знизився внаслідок збільшення зайнятості на малих і середніх підприємствах. Економічна активність цього року була досить високою, особливо у сфері послуг. Інфляція становила 4,2% і була нижчою на 1% в порівняні з попереднім роком. Рівень економічної активності у 1991 р. спадав другий рік поспіль. Очікуване зростання світового попиту в 1991 р. спізнився, що мало значний вплив на стан внутрішньої кон'юнктури. Зростання ВВП у 1991 р. склало 1,4% і було найнижчим з 1983 р. Промислове виробництво скоротилося приблизно на 2% порівняно з 1990 р. Також знизився рівень завантаження промислових об'єктів і впав до рівня 76,9%, а висока відсоткова ставка суттєво вплинула на зменшення прибутків підприємств [24]. У 1991 р. відбулося збільшення внутрішнього попиту на 2,8% порівняно з попереднім роком. Інвестиції зросли за цей період лише на 0,9%. Імпорт товарів і послуг зріс на 2,9%, перевищуючи внутрішній попит. Імпорт споживчих товарів зріс порівняно з попереднім роком, тоді як купівля капітальних товарів зменшилася та була пов'язана зі зниженням виробничої діяльності, що також сприяло скороченню імпорту проміжних товарів та сировини. Зменшення експорту на 0,8% стало результатом погіршення конкурентної позиції Італії внаслідок стагнації у світовій економіці [25]. Незважаючи на зниження цін на енергоносії та інші товари (як у доларах, так і в лірах), рівень інфляції залишився на тому ж рівні, що й у 1990 р. Це було здебільшого зумовлено внутрішніми причинами, головним чином відсутністю системної реформи індексації заробітної плати. Ціни на споживчі товари зросли в середньому на 6,4%, а оптові - на 5,3% (значно вищий рівень, ніж в інших високорозвинених країнах).

У 1992 р. динаміка економічного зростання в Італії зменшилася до 0,5%, при паралельному зменшенні інвестиційних витрат на 2,0% та динаміці зростання споживання приблизно до 1,8%. У цьому ж році рівень інфляції знизився з 6,4% до 5,4%, що пояснюється зниженням внутрішнього попиту, як внаслідок часткового припинення індексації заробітної плати в промисловості та державному управлінні (погодженого з профспілками 1991 р.) та збільшення податків. У 1992 р. промислове виробництво скоротилося в середньому на 0,6% в річному вимірі. В порівнянні з 1991 р. досягнуто кращих результатів у зовнішній торгівлі. У аналізованому періоді сальдо зовнішньої торгівлі скоротилося з 16,028 млрд лір до 12,681 млрд лір, що було пов'язано з вищою динамікою експорту (+4,6%) від імпорту (+2,8%). За платіжними операціями у 1992 р. від'ємне сальдо збільшилось майже в 4 рази. Наприкінці року валютні резерви Банку Італії повернулися до аналогічного рівня перед настанням валютної кризи 1991 р., коли Італія вийшла з EMS, а італійська ліра знецінилася на 14% через девальвацію та знецінення. Від того часу ліра продовжувала знецінюватися, втративши понад 30% [1] своєї вартості по відношенню до долара та німецької марки. У 1992 р. рівень безробіття зріс до 11,1%, що означало зменшення зайнятості приблизно на 120 тисяч осіб. Бюджетний дефіцит досяг астрономічного рівня 107,5% ВВП у 1992 році.

У 1993 р. відбулося подальше падіння внутрішнього попиту і виробництва, яке почалося восени 1992 р. Падіння виробництва та зайнятості спочатку поширилося на промисловість, а пізніше на сферу послуг. Низька схильність до споживання призвела до зниження приватного споживання. Експорт зріс через девальвацію ліри. Зупинилася тенденція зростання ВВП. Виробництво скоротилося на 3,8%. Використання виробничого обладнання порівняно з минулим роком зменшилось на 2% і досягло рівня 75%. Великі підприємства, щоб підвищити власну прибутковість, скоротили зайнятість майже на 6% (включно з топ-менеджментом). З іншого боку, фінансові установи збільшили зайнятість завдяки запровадженій лібералізації монетарної сфери. Загальний рівень безробіття в 1993 році в Італії становив 10,3%.Висновки

У післявоєнний період одним з основних критеріїв італійської економіки був низький рівень розвитку та індустріалізації, порівняно з іншими країнами Західної Європи. Італійська промисловість була різноманітною, але не могла задовільнити зростаючих потреб у період відбудови. У післявоєнному виробництві Італії велику частину займали традиційні галузі - в основному харчова, взуттєва та текстильна промисловість, що були обладнані низькоефективним, застарілим устаткуванням. Промисловість і сільське господарство були дуже роздрібнені. Значна роздробленість ускладнювала впровадження технічного прогресу і була серйозним чинником, який гальмував післявоєнний економічний розвиток. Спостерігався високий рівень безробіття, зокрема понад 2 млн осіб становило структурне безробіття. Існували значні диспропорції щодо отриманих доходів і активів, а також значне перевищення нерівності доходів в порівняні з іншими країнами Західної Європи. Схожа ситуація щодо нерівності також спостерігалася щодо заробітної плати: величезні розбіжності між заробітною платою робітників і найвищою заробітною платою в економіці. Особливою властивістю економіки Італії є економічний розрив між Північчю і Півднем країни, що відрізняє її від економік інших капіталістичних країн. Величезний контраст між багатою Північчю та бідним Півднем розпочався в середині ХІХ ст. і стосувався виробничої бази, робочої сили, а також ринку праці. Це супроводжувалося значними відмінностями в цивілізаційній сфері та ментальності мешканців обох частин країни. Складну економічну ситуацію Італії обтяжували такі чинники, як: невеликі запаси сировини і невигідні умови розвитку землеробства, спричинені географічним розташуванням: браком родючих і рівнинних земель. Також економічному розвитку не сприяла дуже розгалужена і одночас неефективна система державного управління.