Громадянське суспільство в добу кризи режиму "нормалізації" та генезису євроатлантичного курсу Чехословаччини

Размещено на http://allbest.ru

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Громадянське суспільство в добу кризи режиму «нормалізації» та генезису євроатлантичного курсу Чехословаччини

Світлана Мотрук, к.і.н., доц.

Київ, Україна

Анотація

Звертається увага на те, що перетворення Чехії і Словаччини на повноправних членів ЄС та НАТО стало результатом багаторічного складного і суперечливого «повернення до Європи», започаткованого після перемоги «оксамитової революції», в ході якого керівництву країн за підтримки «третього сектору» вдалося вирішити цілу низку нагальних проблем у соціально-політичній та військово-технічній сферах. Розглядаються принципи участі громадянського суспільства і його організацій у публічному житті, механізми залучення громадськості до процесу прийняття рішень на державному рівні, причини зниження елементів активізму у політичній культурі населення.

Ключові слова: Чехословаччина, режим «нормалізації», громадянське суспільство, опозиційний рух, дисиденти, «Хартія-77», євроатлантична інтеграція.

До вищевказаних подій даний феномен у країнах регіону майже не досліджувався, а використовувався зазвичай лише як об'єкт для нападок і критики. Кардинально змінилися підходи до його вивчення в посттоталітарну добу. Відтоді особлива увага приділяється взаємозалежності активності функціонування громадського сектору й демократичних процесів. Принципи участі громадянського суспільства і його організацій в публічному житті, механізми залучення громадськості до прийняття рішень державного рівня в умовах кризи комуністичної тоталітарної системи й демократичного транзиту висвітлюється в цілій низці праць вітчизняних та зарубіжних дослідників. Серед них слід відзначити наукові розробки Г. Зеленько [3], І. Кабанцевої [4], Н. Марадик [6], О. Сурніної-Далекорей [11], І. Ткаченка [12], К. Мюллера [20], М. Отагала [22], Т. Поспішілової [23], П. Ракушанової [24]. Роль громадськості у визначенні курсу на європейську й євроатлантичну інтеграцію є предметом розвідок учених, які вивчають питання, пов'язані з розширенням ЄС та НАТО на Схід, особливостями впливу цих об'єднань на посткомуністичні країни ЦСЄ, становленням та пріоритетними напрямами розвитку їх зовнішньої політики [1; 3; 7]. Втім, незважаючи на неабияку важливість та актуальність чимало аспектів, пов'язаних з глобальними подіями та явищами останніх десятиліть ХХ ст. в ЦСЄ, де чільне місце належить чехословацькому громадянському суспільству, до сьогодні ще не знайшли належного відображення в історіографії.

Метою даного дослідження є висвітлення світоглядних засад та основних етапів розвитку чехословацького «третього сектору» в добу панування тоталітарної системи в ЦСЄ, змісту та форм антисистемної боротьби, місця та ролі дисидентської активності, інституційних елементів громадянського суспільства в процесах демократизації та формування євроінтеграційного курсу.

Традиції громадянського суспільства мають давню історію, яка сягає часів Національного відродження другої половини ХУШ - середини ХІХ ст. Тоді на теренах чеських земель постав ряд культурницьких, мистецьких, освітніх об'єднань, що стали важливим елементом суспільного життя. Позитивний імпульс розвиткові громадського сектору дали події 1914 -1918 рр., які привели до створення незалежної Чехословацької республіки. Із цього моменту можна констатувати перманентний розвиток інституцій громадянського суспільства, що частково переривався, або ставав малоефективним, протягом нацистської окупації (1939-1945) та панування комуністичного режиму (1948-1989) [20, s. 189]. Так, у тоталітарну добу кількість громадських організацій зменшилась з 60 тис. до 683. Останні були інкорпоровані до Національного фронту, який перебував під повним контролем правлячої Комуністичної партії Чехословаччини (КПЧ). Певне посилення громадянського суспільства відбулось внаслідок подій «Празької весни» 1968 р., хоча держава продовжувала зберігати тотальний контроль над активністю своїх громадян [12, с. 278-279; 24, s. 67].

Формування осередків громадянського суспільства в Чехословаччині, відбувалося в умовах розгорнутого новим керівництвом після квітня 1969 р. наступу на прибічників реформаційних ідей. Прикметами часу стали широкомасштабна чистка в КПЧ і державних органах, наукових і культурних установах, заборона на професійну діяльність, поновлення цензури, арешти й судові розправи. Усе це означало початок періоду «нормалізації», який влучно називався дисидентами «ерою нерухомості», часом «суцільного безформного туману» та призвів не до консолідації, а до прямо протилежного результату - розпорошеності та роз'єднання. «Наважуся сказати, що всупереч усім зовнішнім привабливим рисам внутрішньо наше суспільство не просто не консолідоване, а, навпаки, впадає в дедалі глибшу кризу, набагато небезпечнішу, ніж усі відомі нам кризи новітньої історії», - зазначав у своєму листі до президента країни Г. Гусака в 1975 р. один з лідерів опозиції, драматург і дисидент В. Гавел [2, с. 9].

«Нормалізація» відновила квазітоталітарну систему 50 -х рр. ХХ ст., але дещо в м'якішій формі, яку охрестили «сталінізмом з людським обличчям» [1, с. 46]. Поступово Чехословаччина, що мала багаті демократичні традиції, перетворилася на державу з найбільш репресивним і вузькоспрямованим режимом, де переслідувалося творче і критичне мислення, індивідуальна активність, культурна і наукова творчість. Наслідком такого становища стало зростання пасивності, байдужості, скептицизму серед більшості населення, відносно високий рівень життя та статус якого залежав від лояльного ставлення до влади, поглиблення розладу соціальних комунікацій. Проте прагнення демократизації країни консолідувало опонентів нової влади та заклало підвалини опозиційного руху, у діяльності якого можна виділити чотири етапи розвитку: перший - 1969-1972 рр.; другий - 1972-1977 рр.; третій - 1977-1985 рр.; четвертий - 1985-1989 рр. [17].

У ході «нормалізації» комуністи зреклися всіх реформ, обірвали діалог між партією, дисидентами та суспільством, змусили багатьох представників еліт емігрувати. Внаслідок ідеологічного тиску та репресій опір режиму перемістився від фактичної більшості суспільства, що було характерним для часів «Празької весни», до опозиції, яка поступово перейшла на нелегальне становище і виявилася подрібненою на низку невеликих груп. Після придушення політичної опозиції у 1972 р. екс-комуністи перестали відігравати керівну роль в демократичному русі, а вакуум, який утворювався, почали заповнювати представники інших верств населення, передусім наукової та творчої інтелігенції. Зміна рушійних сил опору обумовила і зміну парадигми антисистемного руху. Актуалізувалися проблеми захисту громадянських прав та прав людини. Опозиційність суспільства поступово втратила політичний характер і проявлялась переважно в діяльності самвидаву й андеграунду [22, s. 25-27].

Значна частина інтелектуальної еліти опинилася в ситуації дисидентства. Ті, хто ініціювали і готували «Празьку весну», прагнули реформувати закоснілу державну систему, після серпневої інтервенції 1968 р. військ країн-членів Організації Варшавського Договору (ОВД) перебували в опозиції, поза будь - якими владними структурами, в становищі свого роду «напівгромадян». Вони були безсилі перед тотальним натиском консервативних кіл, але продовжували в нових умовах шукати дієві засоби впливу на суспільство, групуючись навколо Католицької Церкви, створюючи організації із захисту прав людини, випускаючи самвидавні серії, часописи, проводячи приватні вистави, концерти, семінари. Прикметою часу стало зародження чималої кількості культурних ініціатив, які, втім, обмежувалися вузьким колом людей та мали локальний характер. Саме тоді в Чехословаччині починає закладатися «паралельне суспільство» чи «паралельний поліс», за термінологією канадського дослідника Г. Скіллінга та чеського дисидента В. Бенди. У майбутньому в чеському та словацькому «паралельних суспільствах» стали викристалізовуватися й формуватися альтернативні офіційним законам і директивам концепції, включаючи державно-правову та громадську сфери [26, s. 105]. Безпосереднім приводом для першого публічного масового виступу правозахисників став судовий процес 1976 р. над 14 молодими музикантами рок-групи «The Plastic People of the Universe». Кульмінацією кампанії на підтримку представників музичного андеграунду, що об'єднував навколо себе досить багато молоді, яка стояла на позиціях нонконформізму, стали відкритий лист 7 чеських інтелектуалів до Г. Бьолля та протест 10 відомих юристів країни стосовно судових рішень, прийнятих органами державної влади. Таким чином, розпочалося об'єднання розпорошених доти течій і структур, кожна з яких, культивуючи свободу думки й ведучи своєрідну політичну роботу, йшла своїм незалежним шляхом. В якості відправної крапки вони обрали опубліковані 13 жовтня 1976 р. в Зібранні законів Чехословацької Соціалістичної Республіки (ЧССР) «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права» та «Міжнародний пакт про господарські, соціальні і культурні права», затверджені в Гельсінкі 1975 р. (набули чинності в Чехословаччині 23 березня 1976 р.) [5, с. 157-175; 8, с. 388-389].

1 січня 1977 р. 242 громадянина країни (за іншими даними - 241), переважно діячі науки і культури, підписали декларацію, що стала відомою в усьому світі як «Хартія-77». Її появі передувала копітка робота ініціативної групи у складі П. Когоута (саме йому належало авторство назви документа), Л. Вацуліка, В. Гавела, З. Млинаржа, П. Угла та інших дисидентів із розробки концепції «Хартії», проєктів першого тексту (три версії), збирання підписів. На зустрічах представників досі ізольованих об'єднань було визначено світоглядний спектр майбутньої спільноти - від музикантів андеграунду через комуністів до троцькістів, від письменників різних течій та авторів-одинаків до релігійних людей [18, sv. 3, s. 1-24; 25, s. 92, 111-112].

За загальною домовленістю інтереси хартистів перед громадськістю мали представляти троє спікерів, що найкраще відповідало плюралістичному характеру ініціативи: по одному від християн, колишніх членів КПЧ та діячів культури. В результаті першими спікерами стали філософ Я. Паточка, міністр закордонних справ часів «Празької весни» Ї. Гаєк, драматург В. Гавел. Упродовж 1977-1992 рр. цю посаду почергово обіймали 45 відомих правозахисників [18, sv. 3, s. 309-336]. У вступному документі викладалися мета та основні принципи «Хартії-77». Вона проголошувалася не організацією або органом опозиційної політичної діяльності, а «вільним, неформальним і відкритим об'єднанням людей різних переконань, різної віри та різних професій». Наголошувалося, що «Хартія» «не має наміру висувати програму політичних чи суспільних реформ, але вестиме в межах своєї чинності конструктивний діалог із політичною і державною владою, особливо звертаючи увагу на різні конкретні випадки порушень людських і громадянських прав, документувати їх, пропонувати рішення, різні проєкти поглиблення цих прав і їх гарантування, діяти як посередник у різних конфліктних ситуаціях, котрі можуть бути викликані безправ'ям» [18, sv. 1, s. 1-5]. Одним з основних напрямів роботи хартистів стала розробка документів з актуальних проблем розвитку чехословацького суспільства та світового співтовариства. Передусім увага приділялася тим сферам, де найчастіше порушувалися права людини (соціальні питання, освіта, культура, релігія, навколишнє середовище та ін.). Ставлячи за мету захист прав людини та громадянина, «Хартія» в своїх документах серед головних висувала вимогу відновлення державного суверенітету Чехословаччини, з чим пов'язувалося виведення радянських військ із країни. Загальна кількість її документів досягла з часом 598. Адресовані різним владним структурам, міжнародним інституціям, співгромадянам, вони поширювалися самвидавом, передруковувалися емігрантськими часописами та оприлюднювалися зарубіжними засобах масової інформації. З 1978 р. щомісяця виходив бюлетень «Інформація про «Хартію-77» [18, sv.1-2; 25, s. 92].

Самі хартисти визначали себе дисидентами, а свій самобутній метод діяльності - як моральний протест, «неполітичну політику», засади якої були сформульовані у документах ініціативи та творчому доробку її діячів. Свою нонконформістську позицію й критичні погляди вони висловлювали, навіть у рамках обмежених можливостей, публічно, систематично, що сприяло їх популярності на Заході. Західна преса представляла хартистів як героїв та називала «гуситами сьогоднішнього дня». В деяких країнах світу (Австрії, Франції, Швеції, США, Канаді) громадськість була досить добре поінформована про ідейні настанови та акції «Хартії», в тому числі внесок хартистів у розробку засад об'єднаної демократичної Європи. Її діяльність ставала предметом дискусій у міжнародних організаціях та на форумах, присвячених правозахисним проблемам. Суттєву допомогу чеські дисиденти отримували від Австрійського комітету солідарності з «Хартією-77» (Відень), Міжнародного комітету захисту «Хартії-77» (Париж), Фонду «Хартії-77» (Стокгольм). Вони надавали стипендії авторам оригінальних досліджень, присуджували премії, сприяли виданню на Заході праць незалежних науковців [26, s. 182-186].

Зовнішній авторитет і вплив ініціативи був тривалий час більш значним, ніж внутрішній. Незважаючи на велике моральне значення, «Хартія-77» не отримала масової підтримки в країні та не започаткувала в той період масового громадського руху. Традиційні носії здорового глузду, так характерні для чеського суспільства, в дисидентських колах бачили тих, хто двічі порушив гармонію їх внутрішнього світу. Перший раз - наприкінці 1940-х рр., а вдруге - в 1968 р., знову розпочавши невдалий експеримент, що змінив звичний перебіг життя простої людини. Чехи, головними ознаками ментальної культури котрих вважають прагматизм та політичний конформізм, з повагою ставилися до поглядів дисидентів як альтернативних офіційним, але сприймали їх в якості свого роду «панів», що подібно комуністам «жили від ідеології», володіючи соціально-культурним капіталом, особливим статусом та привілеями, часто звинувачуючи в «елітарному характері», «моральному радикалізмі», «донкіхотстві». І еліта, і контреліта в дійсності мали слабку соціальну підтримку. Домінуючі в суспільстві ідеали соціальної та матеріальної рівності примушували звичайну людину інстинктивно триматися подалі від одних та інших [14, р. 118-119]. Теоретичні підвалини «Хартії» сприймалися пересічними громадянами здебільшого як ідеалістичні, чим великою мірою пояснюється її малочисельність та ізольованість, «столичний» характер осередків та недовірливе ставлення до дисидентів більшості населення. Загалом динаміка зростання кількості хартистів була наступною: середина 1977 р. - 750, 1980 р. - 1065, 1985 р. - 1200, 1989 р. - 1889. Водночас 25 чоловік відкликали свої підписи під вступною декларацією [18, sv. 3, s. 337-378].

За часів існування «Хартії-77» (1977-1992) демократичний рух у чеських землях зосереджувався майже цілком навколо неї. Як елітарне утворення, що відображало погляди невеликої групи інтелектуалів, перманентно репресованих режимом, «Хартія» не змогла розповсюдити свій вплив на широкі кола громадськості, але стала знаряддям постійного й незалежного контролю за владою, а також реальним поштовхом для створення наступних опозиційних структур. Її діяльність розвивалась в специфічних умовах конфронтації між комуністичним істеблішментом, що відмовлявся від будь-якої форми діалогу, та осередками громадянського суспільства, з котрих поступово викристалізовувалася демократична опозиція. В Чехословаччині, як і в Польщі та Угорщині, опозиціонерам вдалося перегрупуватися навколо мети зупинення руйнації громадянського суспільства та заснування груп, які б, протиставляючи себе правлячій партії, боролися за демократію та права людини [1, с. 46-47].

Друга половина 80-х рр. ХХ ст. стала новим етапом у діяльності двох течій опозиційного руху - громадського і дисидентського. «Косметичні» поправки, зокрема, зміна Генерального секретаря ЦК КПЧ в грудні 1987 р. (замість Г. Гусака ним став М. Якеш), вже не відігравали суттєвої ролі. Втративши здатність ефективно реагувати на події, комуністичний режим, що здійснював політику «квазіперебудови», намагаючись дещо лібералізувати життя, поступово руйнувався.

Тодішня ситуація спричинила появу цілої мережі громадянських ініціатив, афілійованих з «Хартією-77». Якщо наприкінці 1988 р. в країні діяло 22 різноманітних незалежних угруповань, то в серпні 1989 р. їх налічувалося вже 39. Серед них: «Чехословацька демократична ініціатива» (до осені 1989 р. - «Демократична ініціатива»), «Комітет із захисту несправедливо переслідуваних» (утворився ще 1978 р.), Клуб за соціалістичну перебудову «Відродження», «Незалежне об'єднання за мир - Ініціатива за демілітаризацію», «Рух за громадянську свободу», «Ініціатива соціального захисту», «Чехословацький Гельсінський комітет», «Товариство друзів США», «Товариство Т. Г. Масарика», «Чеські діти» та ін. Відбувалася диференціація громадянських ініціатив за проблемами екології, правосвідомості, міжнародних відносин, прав людини, захисту миру тощо. Тривав не тільки процес інституціоналізації, розбудови незалежних об'єднань з власними політичними ідеями та членською базою, а й системи взаємодії між ними, тобто горизонтальних зв'язків громадянського суспільства. В ході цього процесу сформувалось декілька політичних напрямів: прихильників проведення «соціалістичних реформ»; спільноти ліберально-демократичної орієнтації; прибічників християнської ідеології; радикалів (екстремістів) [9, с. 66; 22, s. 437-440; 25, s. 119-133, 137-139].

У Словаччині демократичний рух відрізнявся значною розпорошеністю, аж до 1989 р. у нього не було спільної опозиційної платформи на кшталт «Хартії-77». Ідеологія егалітаризму, державного патерналізму, авторитаризму й наприкінці ХХ ст. була близькою релігійному словаку, який зберіг напівсільський стиль життя та відповідну ментальність. Кількість словацьких хартистів, в тому числі словаків, які мешкали в Чехії, не перевищувала 36 осіб. Натомість в Словаччині існувало неполітичне, так зване «громадянське дисидентство» у формі гуртків та груп, що об'єднували близьких по духу та настроям людей, без ієрархічного оформлення та постійної організації. З цим колом підтримували міцні контакти окремі представники католицької та євангелічної опозиції, або так званого «християнського дисидентства». Діяла також група активістів, які об'єднувалися навколо лідера «Празької весни» О. Дубчека; вони дотримувалися ідей демократичного соціалізму, «соціалізму з людським обличчям» й сподівалися на зміну системи «зверху». Крім того існувало чимало різних неформальних об'єднань молоді, діячів культури, «груп позитивної девіації», котрі або відкидали панівний режим, або, принаймні, ігнорували його [1, с. 60; 13]. У 1988-1989 рр. опозиційними структурами було організовано серію протестних заходів політичного спрямування - від кампаній зі збирання підписів під петиціями, зверненням на адресу владних інституцій до проведення масових маніфестацій. Можна вважати, що початком наступу опозиції стало інтерв'ю О. Дубчека газеті «Уніта» 10 січня 1988 р., в якому він публічно виступив з критикою режиму «нормалізації». Своєрідним символом громадянської непокори стали «Тиждень Палаха» (15-24 січня 1989 р.) та оприлюднена невдовзі (29 червня 1989 р.) відозва «Кілька речень», котра закликала владу до діалогу та зібрала підписи майже 40 тис. громадян. В той час вагомих змін зазнала не тільки тактика опозиційних сил, в діях яких явно простежувалася орієнтація на молодь, а й значно збільшилася кількість і трансформувалася внутрішня структура самвидавних матеріалів, почали працювати політичні дискусійні клуби. Новим змістом наповнилися контакти з опозиційними організаціями країн ЦСЄ, зокрема, польською «Солідарністю» [17, 25, s. 115-132].

Все це означало, що завершився період «класичного дисидентства», упродовж якого воно відігравало здебільшого роль морального фактора. Послаблення режиму сприяло політизації населення, яке уважно спостерігало за змінами на міжнародній арені та прагнуло відновлення суверенітету країни, а також поширенню впливу опозиційних структур, котрі вийшли з ізоляції та очолили громадськість в антитоталітарних виступах.

Події листопада 1989 р., котрі увійшли в історію під назвою «ніжна» або «оксамитова революція», стали кульмінацією у розв'язанні системної кризи в Чехословаччині. Вони об'єднали громадський, молодіжний, дисидентський рухи й перетворили незалежні ініціативи, опозицію загалом у визначну політичну силу, яка реалізувалася в діяльності «Громадянського форуму» (Чехія) та «Громадськості проти насильства» (Словаччина). Програмні документи цих структур являли собою компромісну платформу, на підставі якої стала можливою взаємодія різних верств чехословацького суспільства. Їх лідери мали такий авторитет, що під тиском мас змогли взяти на себе відповідальність, за короткий час мирно усунути від влади представників режиму «нормалізації» і очолити країну в здійсненні демократичних перетворень [9, с. 70-71; 15].

Незважаючи на відносно помірний вплив на суспільно-політичну ситуацію в умовах поєднання аполітичності та лояльності населення до діючої політико-правової системи з опозиційністю, що мала латентний характер, ГФ та ГПН зрештою вдалося пробудити та консолідувати громадськість в період революційних подій 1989 р., після яких чимало представників опозиційного руху обійняли важливі державні посади. Вирішальним у той момент, коли режим втратив стабільність і на поверхню вийшли угруповання, що за різними мотивами його відкидали, виявився патріотично налаштований табір «дистанціюючих», який включав більшу частину населення країни. Об'єднання трьох соціальних осередків - замкненої мережі дисидентів, напівзакритої мережі самвидаву та напіввідкритої мережі так званої «сірої зони» - сприяло мобілізації всіх інтелектуальних та політичних сил, що стало важливою передумовою краху тоталітарної системи [17; 23, s. 41-43].

На відміну від масових виступів «Празької весни», протестні настрої «оксамитової революції» зароджувалися у доволі чутливому молодіжному середовищі, а не серед реформаторських прошарків КПЧ. Ці настрої передбачали повну відмову від комуністичного минулого. У використаній «Громадянським форумом» революційній риториці було геть відсутнє поняття «соціалізм». Якщо «шлях до тоталітаризму» після 1948 р. був наповнений «конструктивним ентузіазмом», зворотній шлях характеризувався прямо протилежним настроєм. За дореформеним станом політичної апатії пішла слідом коротка, але доволі сильна революційна хвиля, яка змінилася тривалим періодом наростання скептицизму, депресії, потреби у захисті, ціннісним вакуумом. Як подія «оксамитова революція» завершилася наприкінці 1989 р. з обранням О. Дубчека спікером парламенту, а В. Гавела - президентом Чехословаччини (28-29 грудня), але надалі вона продовжувалася як процес. Її результати остаточно легітимізувалися внаслідок перших вільних парламентських виборів 8-9 червня 1990 р., за результатами яких більшість голосів отримали колишні опозиціонери - ГФ (53%) та ГПН (29,34%) [25, s. 140-142].

«Оксамитова революція» була унікальною подією, яка мала багато спільних рис і водночас кардинально відрізнялася від форм переходу до демократії в інших країнах ЦСЄ. Чехословаччина застосувала модель невикористання інструментів насильства на стадії, що передувала лібералізації режиму. Окрім того, тут фактично не було перехідного періоду, позаяк транзит від авторитаризму до демократії був стрімким і безкомпромісним. Причому парадоксальною виглядає обставина, що, володіючи демократичними традиціями, ця країна однією з останніх у регіоні розпочала сутнісні політичні перетворення, чому сприяв тип політичного режиму, який називають «геріатричним тоталітаризмом» або «поставторитаризмом» [9, с. 63].

На межі 80-90-х рр. ХХ ст. Чехословаччина перейшла від побудови соціалізму до ринкової демократії. Стрімке падіння режиму «нормалізації» спричинило те, що тут практично не виникло так званого «вакууму влади». Це сприяло оформленню типових для демократії політичних та громадських інститутів. Постали тисячі організацій громадянського суспільства, що успішно взаємодіяли в різних сферах, в тому числі в питаннях євроінтеграції. Вже 27 березня 1990 р. Федеральними Зборами було ухвалено Закон «Про об'єднання громадян», який з деякими поправками та доповненнями діє до цього часу. Він юридично закріпив законне місце добровільних співтовариств громадян країни, які отримали назву «громадські організації». Було вирішено, що процес відродження громадянського суспільства відбуватиметься шляхом утворення: 1) інститутів, що гарантують індивідуальні свободи, такі як приватна власність, свобода слова, свобода пересування та вибору місця проживання; 2) інститутів, що забезпечують політичні права громадян: бути обраними на державну посаду, контролювати діяльність уряду в період між виборами; 3) інститутів, що забезпечують співіснування різних соціальних груп та законність їх інтересів: засоби масової інформації та незалежні об'єднання громадян [6, с. 116-117].

Особливості функціонування громадського сектору та громадянського суспільства загалом було закріплено низкою законів, прийнятих у період між та 1992 рр. Важливу роль відіграв найбільш послідовний серед усіх країн ЦСЄ процес декомунізації. Початок було покладено Законом від 21 лютого 1990 р. «Про реабілітацію в позасудовому порядку». А 4 жовтня 1991 р. парламент країни ухвалив «Закон про люстрацію», що встановлював доволі широкий перелік посад в органах державної влади, місцевого самоврядування, державних установах та організаціях, які не могли обіймати колишні посадовці комуністичного режиму. Майже одночасно із «Законом про люстрацію» чехословацький парламент 13 листопада 1991 р. ухвалив документ під назвою «Про час несвободи», де констатував, що комуністичний режим, який існував у Чехословаччині упродовж 1948-1989 рр., «порушував людські права та свої власні закони» [10, с. 10].

Органічним наслідком доволі швидких економічних реформ та системної політичної трансформації (особливо в Чехії) стало суттєве зниження присутності елементів активізму у політичній культурі населення. Участь у парламентських виборах фактично перетворилася на єдину поширену форму залучення громадян до політики та тиску на владу. Рухи, неурядові організації, групи інтересів, неполітичні громадські утворення почали превалювати над політико-орієнтованими організаціями. На противагу навіть післявоєнному періоду інтелектуали та громадські діячі перестали бути активними модераторами громадських дебатів із суспільно-політичних проблем. Фактично розпад ГФ та ГПН й перетворення їх на партії (Громадянська демократична партія (В. Клаус) та Рух за демократичну Словаччину (В. Мечіар)) означав завершення періоду масової громадянської активності 1989-1991 рр. Роль трибунів і ретрансляторів громадської думки перейняли на себе керівники найбільш впливових політичних партій та об'єднань [11, с. 62-63]. У другій половині 90-х рр. ХХ ст. оновлені демократії регіону вступили до завершального етапу посткомуністичних перетворень, який у чехів та словаків після невдалого пошуку консенсусу з кардинальних проблем розвитку Чеської і Словацької Федеративної Республіки (ЧСФР) та «оксамитового розлучення» тривав з 1993 р. вже в рамках самостійних держав - Чеської Республіки (ЧР) та Словацької Республіки (СР). чехія словаччина громадськість

Наявність у чехів традицій громадянської взаємодії зумовив те, що у них не стояло питання стосовно заснування громадянської культури, потрібно було лише реставрувати її. Цьому сприяли швидкі темпи руйнування соціалістичної системи (Чехію часто називають «майже ідеальною лабораторією постсоціалістичної трансформації»); культурні традиції та ступінь суспільної самоорганізації; високий рівень соціально-економічного розвитку. Якщо у 1993 р. тут існувало 22,8 тис. неурядових громадських організацій, то в 2008 р. - 52,7 тис. В історіографії існує думка про незавершеність процесу консолідації громадянського суспільства в ЧР, але водночас визнається ефективність його інституціональної моделі та специфічність чотирьох етапів еволюції. Принагідно наголошується існування двох полярних моделей громадянського суспільства, представлених першим і другим президентами країни - В. Гавелом і В. Клаусом. Якщо В. Гавел акцентував на важливій ролі неурядових організацій, то В. Клаус віддавав перевагу не громадському сектору, а політичним партіям і виборним органам влади [4, с. 22-23; 12, с. 281-282; 16; 19; 24, s. 46-49, 67].

Специфіку партійно-політичної структуризації СР в перші роки незалежності обумовлювали своєрідні соціально-політичні наслідки сповільнення політичних та економічних реформ. Унаслідок того, що стара соціальна структура була розвалена, а нова формувалася повільно, інтереси суспільства та соціальних груп, крім національно-патріотичної державницької ідеї, залишалися маловизначеними, ідейно суперечливими. Більшість словацьких партійно-політичних сил та громадський сектор мали еклектичну ідейну платформу і спрощену внутрішню організаційну структуру [1, с. 182186; 13].

Попри вдалий транзит Чехословаччини в напрямі інституціоналізації ліберальної демократії дискусійним залишається питання про консолідацію демократичного типу політичної культури. На тлі усталеного ставлення до демократії як оптимального політичного режиму, а також доволі високих показників залучення громадян до виборів, доволі поширеними стали скептичні настрої частини чехів та словаків щодо потенціалу демократичного політичного режиму, а також певні ностальгічні спогади про стабільність соціалізму. За даними соцопитувань, майже 90% обирали спочатку оптимальний для себе третій шлях розвитку - між капіталізмом і соціалізмом, залишаючись прибічниками демократії як політико -інституційної системи. Серед основних проблем функціонування громадянської сфери виділяють нестачу історичного досвіду самоорганізації, критичне ставлення частини політичної еліти до організації громадянського суспільства, сумніви у професіоналізмі громадських активістів. Простежується слабка мобілізація громадян для вирішення конкретних політичних завдань і тиску на владу [11, с. 63, 65; 21, s. 257].

Основні напрями зовнішньої політики Чехословаччини випливали з головного магістрального курсу «повернення до Європи», проголошеного «оксамитовою революцією». Посткомуністична міжнародна політика формулювалася та реалізовувалася зусиллями досить вузького кола дисидентів та політиків - переважною більшістю чехів. Її майже виключно визначали у той час президент В. Гавел та міністр закордонних справ (1989 - 1992) Ї. Дінстбір. Обидва користувались значною підтримкою за кордоном та серед чехів, однак не серед більшості словаків. Останні вважали, що їх політика не виражає словацьких інтересів. Серед перших дуже непростих подій на дипломатичному фронті, які стали початком самостійної міжнародної політики країни та фінальним кроком для закріплення її повної незалежності, було виведення влітку 1991 р. контингенту радянських військ, що перебував тут понад 20 років [7, с. 42].

Як відомо, внутрішньополітичні процеси в країнах ЦСЄ, котрі розпочалися демократичними революціями, наступний розпад ОВД, РЕВ та СРСР створили передумови для переорієнтації зовнішньої політики цих країн зі Сходу на Захід. Ініціатива «скоординованого повернення до Європи», підтримана громадянським суспільством, вперше була висловлена В. Гавелом у січні 1990 р. Її наслідком стало утворення в лютому 1991 р. субрегіонального об'єднання Вишеградського трикутника за участю Польщі, Угорщини та ЧСФР (з 1993 р. у форматі четвірки), яке стало прикладом групового руху до Євросоюзу. Широка економічна підтримка реформ з боку ЄС здійснювалася в межах програми PHARE, яка мала на меті надання фінансової підтримки, здійснення економічних експертиз й залучення інвестицій для проведення реформ, а пізніше стала головним фінансовим інструментом реалізації стратегії розширення на Схід. Завдяки проникненню на ринки ЄС та створенню інститутів співпраці в економічному секторі громадянського суспільства були сформовані умови для розвитку недержавних фінансово-економічних структур, банків, підприємств з іноземним капіталом, приватних підприємств, фондів, бірж [3, с. 192-193].

Наступний етап (1992-1993) характеризується початком політичного діалогу ЄС і країн-кандидатів. Основою для інтенсифікації політичної співпраці стали Європейські асоційовані угоди. В цей же період були визначені критерії членства в ЄС. Вже 1993 р. було підписано Угоду про асоціацію між ЄС та ЧР і СР, а в травні 2004 р. обидві республіки отримали статус повноправних членів Євросоюзу. Майже одночасно, хоча й різними темпами, за підтримки «третього сектора» тривав процес євроатлантичної інтеграції цих країн, який завершився вступом до НАТО відповідно у 1999 р. (ЧР) та 2004 р. (СР) [3, с. 194; 7, с. 108-156]. Отже, «оксамитова революція» в Чехословаччині об'єднала людей різних поколінь й різних поглядів. І хоча її головною рушійною силою була студентська молодь, все ж в основі перемоги передусім лежала єдність громадянського суспільства. Серед обставин, що сприяли швидкому краху тоталітарної системи, був факт наявності традицій та осередків громадянського суспільства, високий ступінь готовності населення до перемін, широко розповсюджене в різних прошарках переконання в необхідності глибоких реформ, котрі категорично відкидалися догматично налаштованою владою, тотальне падіння авторитету правлячої комуністичної партії, економічні негаразди, а також «чинник Горбачова».

Всі без винятку країни регіону на початковому етапі посткомуністичних перетворень пережили найсерйознішу системну кризу, що супроводжувалась численними конфліктами, постійними перестановками на політичній сцені, розпадом федерацій, а також болючим синдром «зраджених сподівань». Втім радикальна трансформація та переорієнтація зовнішньополітичного курсу з метою прискореного вступу до європейських та трансатлантичних інтеграційних об'єднань усіляко сприяли інтенсивному розвитку структур громадянського суспільства, зростанню їх суб'єктності та амбіційності.

Список використаних джерел та літератури

1. Вахудова А.М. Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму / А.М. Вахудова. - Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. - 379 с.

2. Гавел В. Промови та есеї / В. Гавел. - К.: Видавничий дім «Комора», 2016. - 144 с.

3. Зеленько Г. Євроінтеграційний фактор у процесах становлення громадянського суспільства в країнах Центрально-Східної Європи / Г. Зеленько // Наукові записки. - 2007. - Вип. 34. - С. 191-205.

4. Кабанцева І.А. «Третій сектор» Чехії як актор антикорупційної політики / І.А. Кабанцева // Політичне життя. - 2018. - № 3. - С. 21-26.

5. Кайзер Д. Дисидент. Вацлав Гавел / Д. Кайзер. - Київ: Темпора, 2012. - 424 с.

6. Марадик Н.В. Перехід до демократії в Чеській Республіці: монографія / Н.В. Марадик. - Ужгород: Інформ.-вид. центр ЗІППО, 2012. - 174 с.

7. Павлишин Л. Зовнішня політика Чеської Республіки: становлення та пріоритетні напрями розвитку (1993 - 2004 рр.): монографія / Л. Павлишин. - Ужгород: РІК-У, 2021. - 224 с.

8. Підлуцький О. Лідери, що змінили світ / О. Підлуцький. - Харків: Фоліо, 2020. -444 с.

9. Політичні трансформації у країнах Центральної Європи наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть / упоряд.: М. Лендьел. - Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2016. - 464 с.

10. Рябенко С. Європейські законодавчі практики декомунізації: висновки для України. Аналітичний звіт / С. Рябенко, А. Когут. - Львів: Часопис, 2017. - 52 с.

11. Сурніна-Далекорей О.А. Особливості політичної участі громадян Чеської Республіки / О.А. Сурніна-Далекорей, Н. В. Марадик, // Вісник НТТУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. - 2019. - Вип. 1 (41). - С. 61-66.

12. Ткаченко І.В. Особливості функціонування громадянського суспільства в Чеській Республіці / І.В. Ткаченко // «Третя хвиля» демократизації на теренах Євразії: досвід новітньої історії та виклики сучасності: зб. наук. праць / за заг. ред. П. М. Рудякова. - Київ: Фенікс, 2015. - С. 277-284.

13. Archiv UPN // Ustav pamati naroda [Elektronicky zdroj]. -Rezim pfistupu: https://www.upn.gov.sk/sk/o-archive-upn/ (Datum obehu: 20. zan 2022). - Nazev z obrazovky.

14. Bolton J. Worlds of Dissent: Charter 77, the Plastic People of the Universe and Czech Culture under Communism / J. Bolton. - Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2012. - 349 p.

15. Deset prazskych dnu. 17-27. listopad 1989: dokumentace / M. Otahal, Z. Sladek (eds.). - Praha: Academia, 1991. - 672 s.

16. Havel V. Novorocrn projev prezidenta republiky (1994) [Elektronicky zdroj] - Rezim pfistupu: https://old.hrad.cz/president/Havel/speeches /index.html (Datum obehu: 25. zafi 2022). - Nazev z obrazovky.

17. Historicka temata [Elektronicky zdroj] // Ustav pro studium totalitarrnchrezimu (USTR) [Elektronicky zdroj]. - Rezim pfistupu: https://www.ustrcr.cz/typ- projektu/ projektu/historickatemata/ (Datum obehu: 23. zafi 2022). - Nazev z obrazovky.

18. Charta 77: dokumenty 1977-1989: ve 3 sv. / B. Qsafovska, V. Precan (eds.). - Praha: Ustav pro soudobe dejiny AV CR, 2007. - Sv. 1, 1977-1983. - 595 s.; sv. 2, 1984-1989. - 1175 s.; sv. 3, pfilohy. - 523 s.

19. Klaus V. Smefuje Ceska republika ke korporativismu? [Elektronicky zdroj] / V. Klaus // Clanky a eseje. - 2001. - 7 cervence. -Rezim pfistupu: https://www.klaus.cz/clanky/807 (Datum obehu: 20. zafi 2022). - Nazev z obrazovky.

20. Muller K. Cesi a obcanska spolecnost: pojem, problemy, vychodiska / K. Muller. - Praha: Triton, 2003. - 271 s.

21. Obcansky sektor: organizovana obcanska spolecnost v Ceske republice / M. Skovajsa [a dal.]. - Praha: Portal, 2010. - 376 s.

22. Otahal M. Opozicni proudy v ceske spolecnosti 1969-1989 / M. Otahal. - Praha: Ustav pro soudobe dejiny AV CR, 2012. - 646 s.

23. Pospisilova T. Pnbehy budovarn obcanskeho sektoru v Ceske republice po roce 1989 / T. Pospisilova, M. Stovickova Jantulova. - Praha: Karolinum, 2019. - 289 s.

24. Rakusanova P. Povaha obcanske spolecnosti v Ceske republice v kontextu stredrn Evropy / P. Rakusanova. - Praha: SU AV CR, 2007. - 140 s. (s.67)

25. Slovnik disidentu. Predrn osobnosti opozicrnch hnuti v komunistickych zemfch v letech 1956-1989 / A. Daniel, Z. Gluza (eds.): v 2 d. - Praha: Academia, 2019. - D. 1. - 908 s.

26. Sest kapitol o disentu / J. Suk [a dal.]. - Praha: Ustav pro soudobe dejiny AV CR, 2017. -305 s.

References

1. Vaxudova, A. V. (2009). Nerozdilena Yevropa: demokratizacija, vazheli vplyvu ta intehraciya pislya komunizmu. Kyyiv, K: Vyd. dim «Kyyevo-Mohylyans”ka akademiya». [In Ukrainian].

2. Havel, V. (2016). Promovy ta eseji. Kyyiv, K: Vydavnychyi dim «Komora». [In Ukrainian].

3. Zelen”ko, H. (2007). Yvrointehracijnyj faktor u procesax stanovlennya hromadyans”koho suspil”stva v krayinach Central”no-Sxidnoyi Yevropy. Naukovi zapysky, 34, 191-205. [In Ukrainian].

4. Kabanceva, I. A. (2018). «Tretij sektor» Chexiyi yak aktor antikorupcijnoyi politiky. Politychne zhyttya, 3, 21-26. [In Ukrainian],

5. Kajzer, D. (2012). Dysydent Vaclav Havel. Kyiv: Tempora. [In Ukrainian],

6. Maradyk, N. V. (2012). Perexid do demokratiyi v Ches”kij Respublici: monohrafiya. Uzhhorod, U: Inf.-vyd. centr ZIPPO. [In Ukrainian],

7. Pavlyshyn, L. (2021). Zovnishnya politika Ches”koyi Respubliky: stanovlennya ta priorytetni napryamy rozvytku (1993 - 2004 rr.). Uzhhorod, U: RIK-U. [In Ukrainian],

8. Pidluc”kyj, O. (2020). Lidery, shho zminyly svit. Xarkiv, X: Folio.Lend”el, M. (Com.) (2016). Politychni transformaciyi u krayinach Central”noyi Yevropy naprykinci XX- napochatku XXIstolit”. Uzhhorod, U: Polihrafcentr Lira. [In Ukrainian],

9. Lend”el, M. (Com.) (2016). Politychni transformaciyi u krayinach Central”noyi Yevropy naprykinci XX - na pochatku XXI stolit”. Uzhhorod, U: Polihrafcentr Lira. [In Ukrainian],

10. Ryabenko, S. & Kohut, A. (2017). Yevropejs”ki zakonodavchipraktyky dekomunizaciyi: vysnovky dlya Ukrayiny. Analilytychnyi zvit. L”viv, L: Chasopys. [In Ukrainian].

11. Surnina-Dalekorej, O. A. & Maradyk, N. V. (2019). Osoblyvosti politychnoyi uchasti hromadyan Ches”koyi Respubliky. Visnyk NTTU «KPI». Politolohiya. Sociolohiya. Pravo, 1 (41), 61-66. [In Ukrainian].

12. Tkachenko, I. V. (2015). Osoblyvosti funkcionuvannya hromadyans”koho suspil”stva v Ches”kij Respublici. «Tretya xvylya» demokratyzaciji na terenax Yeyvraziyi: dosvid novitn”oji istoriyi ta vyklyky suchasnosti: zb. nauk. prac”. Kyyiv, K: Feniks. [In Ukrainian],

13. Archiv UPN (2022) // Ustav pamati naroda (UPN)

Retrieved from https://www.upn.gov.sk/sk/o-archive-upn/ [in Czech].

14. Bolton, J. (2012). Worlds of Dissent: Charter 77, the Plastic People of the Universe and Czech Culture under Communism. Cambridge, Mass., CM: Harvard University Press. [In English].

15. Otahal, M. & Sladek, Z. (Eds.) (1991). Deset prazskych dnu. 17-27. listopad 1989: dokumentace. Praha, P: Academia. [in Czech].

16. Havel, V. (1994). Novorocniprojevprezidenta republiky. Retrieved from: https://old.hrad.cz/president/Havel/speeches/index.html [in Czech].

17. Historicka temata (2022). Ustavpro studium totalitamich rezimu (USTR). Retrieved from : https://www.ustrcr.cz/typ- projektu/ projektu/historicka-temata/ [in Czech].

18. Cisarovska, B. & Precan, V. (Eds.) (2007). Charta 77: dokumenty 1977-1989: ve 3 sv.(1- 3). Praha, P: Ustav pro soudobe dejiny AV CR. [in Czech].

19. Klaus, V. (2001, 7 Cervence ). Smeruje Ceska republika ke korporativismu? Clanky a eseje. Retrieved from: https://www.klaus. cz/clanky/807 [in Czech].

20. Muller, K. (2003). Cesi a obcanska spolecnost: pojem, problemy, vychodiska. Praha, P: Triton. [in Czech].

21. Skovajsa, M. (2010). Obcansky sektor: organizovana obcanska spolecnost v Ceske republice. Praha, P: Portal. [in Czech].

22. Otahal, M. (2012). Opozicniproudy v ceske spolecnosti 1969-1989. Praha, P: Ustav pro soudobe dejiny AV CR. [in Czech].

23. Pospisilova, T. & Stovmkova Jantulova, M. (2019). Pfibihy budovani obcanskeho sektoru v Ceske republicepo roce 1989. Praha, P: Karolinum. [in Czech].

24. Rakusanova, P. (2007). Povaha obcanske spolecnosti v Ceske republice v kontextu stredni Evropy. Praha, P: SU AV CR. [in Czech].

25. Daniel, A. & Gluza, Z. (Eds.) (2019). Slovnik disidentu. Pfedni osobnosti opozicnich hnuti v komunistickych zemich v letech 1956-1989. (1). Praha, P: Academia. [in Czech].

26. Suk, J. (2017). Sest kapitol o disentu. Praha, P: Ustav pro soudobe dejiny AV CR. [in Czech].

Abstract

Civil society during the crisis of the «normalization» regime and the genesis of Czechoslovakia's euro-atlantic course

Svitlana Motruk,

Ph.D. (History), Associate Professor,

Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

The article is devoted to the history of Czechoslovak civil society and its important component - dissidents. The process of the independent initiatives and structures wide spectrum creation, which were in opposition to the regime of "normalization" is considered, as well as their influence on the process of democratic transit and determination of the integration course. Typology and program's directions of this structure and the causes of polyvariance and controversiality in points of view are analyzed.

The article draws special attention to the replacement of the paradigm of opposition work - the transition from political activity to the conception of «antipolitical policy». The level of the main components of the democratic movement influence, «Charter-77» on the social and political process during the researched period is determined.

One of its consequences was the emergence of protostructures of the «parallel society». In Czechoslovakia the «parallel society» operated under the strong influence of state structures. It was forced to distance itself from political issues. Nevertheless, the structures of the «parallel society» and its «nonpolitical policy» turned out to provide a significant system of ideas and organizational initiatives. It was capable of transforming the society, which was stagnant in the final years of the policy of «normalization». It also promoted the future emergence of democratic structures. On the basis of the political and legal experience in Czechoslovakia is proved the interdependence of civil society and democratic processes activity. The author emphasizes that the transition into a full European Union and NATO members was the result of a long, difficult and controversial process of «European Come Back». This process started after the Velvet Revolution victory and allowed the leadership of the countries with the support of the «third sector» to manage a number of problems in the social-political and military-technical spheres. The participation principles of civil society and its organizations in public life, in the decision-making process at the state level, and reasons for the decline of activism in the political culture of the population are considered.

Key words: Czechoslovakia, regime of «normalization», civil society, opposition movement, dissidents, «Charter-77», Euro-Atlantic integration.

Размещено на Allbest.ru