Основні наукові підходи в дослідженні державно-управлінських механізмів забезпечення міжнародного військового співробітництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Навчально-науковий інститут публічного управління та державної служби Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Основні наукові підходи в дослідженні державно-управлінських механізмів забезпечення міжнародного військового співробітництва

Шаповалов Геннадій Миколайович

аспірант

Анотація

міжнародний військовий співробітництво

У статті автор дослідив основні наукові підходи у дослідженні державно-управлінських механізмів забезпечення міжнародного військового співробітництва. Визначив сутність поняття “міжнародне військове співробітництво” та його відмінність від понять “міжнародне оборонне співробітництво” і “міжнародне військове партнерство”. Обґрунтував доцільність уведення понять “конвенційне міжнародне військове співробітництво” та “неконвенційне міжнародне військове співробітництво”. Запропонував вважати, що міжнародне військове співробітництво може бути визначене як різновид міжнародних відносин, у процесі яких відбувається співпраця держав, їх коаліцій, міжнародних організацій, що спрямована на реалізацію національних та узгоджених міждержавних інтересів у військовій сфері, досягнення цілей військового характеру у процесі реалізації забезпечення воєнної безпеки. Підкреслив, що міжнародне військове співробітництво спрямоване на захист таких національних цінностей як незалежність, державний суверенітет, життя, права та свободи громадян від загроз воєнного характеру, а відповідно, державне управління міжнародним військовим співробітництвом відбувається в межах більш загального процесу управління забезпеченням національної безпеки. Автор вважає за доцільне застосувати підхід, в межах якого комплексний механізм державного управління міжнародним військовим співробітництвом розглядається у структурно-функціональному розумінні, що дозволяє акцентувати увагу не лише на організаційній структурі системи управління, але й дослідити особливості функціонування організаційних та правових механізмів управління міжнародним військовим співробітництвом, з'ясувати проблеми їх функціонування, визначити шляхи їх удосконалення. Автор пропонує вважати під механізмом державного управління міжнародним військовим співробітництвом організовану державою сукупність органів державної влади та військового управління, що здійснюють управлінський вплив на процес формування та здійснення міжнародного військового співробітництва, а також методів, засобів зазначеного впливу, нормативно-правової основи його здійснення у процесі реалізації державної політики воєнної безпеки.

Ключові слова: міжнародне військове співробітництво, державно-управлінські механізми, наукові підходи, національна безпека, управлінські рішеня, воєнна політика, воєнна безпека.

Shapovalov Hennadii Mykolaiovych Postgraduate student, Educational and Scientific Institute of Public Administration and Civil Service of Taras Shevchenko Kyiv National University

Basic scientific approaches in the research of public administrative mechanisms ensuring international military cooperation

Abstract

In the article the author explored the basic scientific approaches in the research of public administrative mechanisms ensuring international military cooperation. Defined the essence of the concept of “international military cooperation” and its difference from the concepts of “international defense cooperation” and “international military partnership”. Author substantiated the expediency of introducing the concepts of “conventional international military cooperation” and “non-conventional international military cooperation”. Author proposed to consider that international military cooperation can be defined as a type of international relations, in the process of which there is cooperation between states, their coalitions, and international organizations, which is aimed at realizing national and agreed interstate interests in the military sphere, achieving goals of a military nature in the process of implementing policies ensuring military security. Author emphasized that international military cooperation is aimed at protecting such national values as independence, state sovereignty, life, rights and freedoms of citizens from threats of a military nature, and accordingly, public administration of international military cooperation takes place within the framework of a more general process of managing national security. The author considers it expedient to apply an approach in which the complex mechanism of public administration of international military cooperation is considered in a structural and functional sense, which allows to focus attention not only on the organizational structure of the management system, but also to investigate the peculiarities of the functioning of organizational and legal mechanisms of management of international military cooperation, to find out the problems of their functioning, to determine the ways of their improvement. The author proposes to consider the mechanism of public administration of international military cooperation as a set of state authorities and military administration organized by the state, exercising managerial influence on the process of formation and implementation of international military cooperation, as well as the methods, means of said influence, and the regulatory and legal basis of its implementation in the process of implementation state military security policy.

Keywords: international military cooperation, public administrative mechanisms, scientific approaches, national security, management decisions, military policy, military security.

Постановка проблеми

Міжнародне військове співробітництво з огляду на актуальність і значення для забезпечення безпеки на національному, регіональному та глобальному рівнях стало предметом багатьох наукових досліджень у різних галузях науки. Проблеми міжнародного військового та оборонного співробітництва досліджуються в межах правових, політичних, військових, історичних наук, а також у науці державного управління. Це зумовлено характером сучасних міжнародних воєнно-політичних, геополітичних, науково-технологічних процесів, у яких забезпечення національної безпеки окремих держав нерозривно пов'язане з їх міжнародним військовим співробітництвом на двосторонньому, багатосторонньому рівнях, тощо. Поряд із цим, результативність міжнародного військового співробітництва прямо пропорційна ефективності функціонування відповідних механізмів державного управління, управлінських рішень, організації їх прийняття і виконання, а також нормативно-правового забезпечення управлінського процесу. Підкреслимо, що реалії сьогодення, вказують на те, що міжнародне військове співробітництво України стало умовою забезпечення національної безпеки не лише окремої держави, але й міжнародної безпеки у цілому.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблематика міжнародного військового співробітництва України була предметом ряду знакових наукових досліджень. Перед усім, розглядались різні аспекти співробітництва з державами НАТО та ЄС, а також державами СНД, у тому числі з російською федерацією [1-6]. Це було зумовлено багатовекторним характером зовнішньої політики України та її нейтральним, позаблоковим статусом до початку агресії російської федерації у 2014 році. Разом із тим державне управління міжнародним військовим співробітництвом загалом та зокрема його механізми недостатньо досліджено і висвітлено у сучасній науковій літературі.

Мета статті - дослідити основні наукові підходи в державно-управлінських механізмах забезпечення міжнародного військового співробітництва.

Виклад основного матеріалу

На виконання мети статті, перш за все, доцільно уточнити сутність поняття “міжнародне військове співробітництво” і визначити його відмінність від понять “міжнародне оборонне співробітництво” і “міжнародне військове партнерство”. В основі міжнародного військового співробітництва покладено національні інтереси держав, їх повне або часткове співпадіння, що можуть мати тимчасовий або постійний характер. Міжнародне військове співробітництво може мати ситуативно-прикладний та інституційний характер. У першому випадку співробітництво спрямоване на досягнення тих чи інших національних цілей держав і не обов'язково передбачає довготривалий характер відносин. Більше того, держави можуть мати різні політичні режими, стратегічні цілі та навіть згодом стати протилежними сторонами конфлікту. У випадку інституційного міжнародного військового співробітництва, взаємовідносини відбуваються на більш довготривалій основі і ґрунтуються на міжнародних договорах та засадах відповідного міжнародно-правового режиму. У цьому випадку міжнародне військове співробітництво може набути форми стратегічного партнерства у військовій сфері.

У науковій літературі є різні визначення досліджуваного поняття. Так, український вчений А. Лухтан визначає міжнародне військове співробітництво як “зовнішньополітичну діяльність центральних органів виконавчої влади, що в межах своєї компетенції реалізують державну політику у сфері оборони та безпеки, щодо встановлення і розвитку зносин з відповідними органами іноземних держав, міжнародними організаціями та іншими суб'єктами міжнародного права згідно з чинним законодавством України, принципами та нормами міжнародного права” [7]. На нашу думку, дане визначення є досить узагальненим і не дозволяє у повній мірі виокремити саме військову сутність досліджуваного явища, не розкриває ролі Збройних Сил у процесі міжнародного військового співробітництва.

Вчений О. Джус вважає за доцільне визначити співвідношення понять “міжнародне військове співробітництво” та “міжнародне військове партнерство”. Він зазначає, що ці поняття тісно взаємопов'язані, оскільки вони є невіддільними одна від одної сторонами політичної реальності. “Наявність партнерства між державами передбачає його реалізацію через міжнародне співробітництво, а здійснення такого співробітництва є неможливим поза відносинами міжнародного партнерства” [8]. Якщо поняття “міжнародне військове співробітництво” стосується взаємодії між різними державами у вирішенні практичних питань розвитку різних галузей військової діяльності, то поняття “міжнародне військове партнерство”, вбачається більш загальним. Воно визначає також можливість зазначеної взаємодії, її “фундаментальні засади і теоретичні умови співпраці між країнами у військовій сфері” [8].

Дослідники Ю. Седляр та М. Кравченко розглядають міжнародне партнерство у якості різновиду міжнародного співробітництва [9]. Е. Лисицин вважає, що партнерство по суті є взаємовигідним співробітництвом. Воно не змінює усталених статусів і ролей співпраці, але сприяє їх зміцненню [10]. Тобто, міжнародне військове партнерство передбачає наявність спільних інтересів та мети, а також спільних підходів у діяльності проте не обов'язково передбачає спільні цінності. Спільні цінності є важливою, але не обов'язковою умовою стратегічного міжнародного співробітництва.

Щодо поняття “міжнародного оборонного співробітництва”, то воно досить часто вважається синонімічним поняттю “міжнародного військового співробітництва”. Досить вдало це демонструє визначення зазначеного терміну українським вченим Л. Зіняком. На його думку “міжнародне військове співробітництво є складовою зовнішньополітичної діяльності держави, що відображає близькість її національних інтересів до інтересів інших країн світового співтовариства та забезпечує об'єднання зусиль у військово- оборонній галузі, включаючи спільне оцінювання воєнної небезпеки, формулювання цілей, принципів оборонного будівництва, а також взаємні зобов'язання щодо забезпечення безпеки на основі рівноправності і взаємовигідних інтересів із дотримання імперативних принципів міжнародного права (jus cogens) й інших зобов'язань за міжнародними договорами” [11]. Проте дане визначення, на нашу думку, скоріше відображає сутність саме міжнародного оборонного співробітництва. Тут мова йде скоріше про міждержавні відносини у процесі формування і реалізації воєнної політики країн на дво - та багатосторонній основі. У цьому контексті можна стверджувати про військову складову міжнародного оборонного співробітництва, яке має політичний, економічний, інформаційний, геополітичний і навіть екологічний напрями. Основні завдання оборонного співробітництва - підвищення рівня обороноздатності держав, забезпечення їх воєнної безпеки та формування міжнародно-правового режиму безпеки у відповідності до їх національних інтересів. До його здійснення, окрім органів державної влади, можуть бути залучені як сили оборони, так і сили безпеки. У той же час, міжнародне військове співробітництво за своєю суттю означає міжнародну взаємодію у військових цілях і передбачає залучення до співпраці військових формувань держав, основними з яких є їх Збройні Сили. Даний тип співробітництва також спрямований на забезпечення воєнної безпеки, проте увага при цьому акцентується на збільшенні спроможностей, підвищення боєздатності структур, які входять до складу сил оборони, перед усім Збройних Сил тієї чи іншої держави, їх застосування спільно з партнерами у процесі досягнення безпекових завдань на національному, регіональному та глобальному рівнях.

Слід зауважити, що це визначення відображає “ідеальну” форму оборонного та військового співробітництва, яке ґрунтується на нормах міжнародного права. Як свідчить практика міжнародних відносин, оборонне і військове співробітництво, можуть відбуватись з порушенням норм міжнародного права і міжнародних договорів. Мова йде про “неконвенційне” співробітництво у військовій сфері. Воно може бути відкритим, але зазвичай має прихований, непублічний характер. Прикладом може слугувати військово- технічне співробітництво між Іраном і російською федерацією, що відбувається із порушенням норм міжнародного права, а саме постачання з боку Ірану Росії ударних БПЛА-камікадзе Shahed, перейменованих у збройних силах країни-агресора на “Герань-2”. Постачання цих БПЛА, які використовуються проти цивільної інфраструктури, суперечить як нормам міжнародного гуманітарного права, так і міжнародно-правовим зобов'язанням, які взяв на себе Іран.

Поняття “оборонне співробітництво” передбачає у вузькому розумінні оборонні цілі такої міжнародної взаємодії. Це зумовлено декларативно оборонним характером нормативних актів держав у сфері воєнної безпеки. Навіть у російській федерації має місце “оборонна” воєнна доктрина. Це не завадило їй здійснити агресію проти України, Грузії, Молдови, народу Сирії.

Сучасна практика міжнародних відносин і необхідність їх наукового осмислення зумовлюють доцільність уведення понять “конвенційне міжнародне військове співробітництво” та “неконвенційне міжнародне військове співробітництво”. Конвенційне міжнародне військове співробітництво відбувається у відповідності до норм міжнародного права (міжнародних договорів, угод, конвенцій, міжнародно-правових режимів тощо). Неконвенційне ж міжнародне військове співробітництво порушує зазначені норми повністю або частково. Як правило, воно має непублічний характер, а домовленості між сторонами не ратифікуються їх органами законодавчої влади. Поняття “конвенційних” і “неконвенційних” відносин набуло поширення у науковому дискурсі з огляду на необхідність наукового осмислення нових форм і способів ведення збройних конфліктів. У випадку України, згадана наукова проблематика стала актуальною з початком російського вторгнення на територію України у 2014 р. та практичною реалізацією концепції “гібридної війни”.

Поділ міжнародного військового співробітництва на конвенційне і неконвенційне тісно пов'язаний з поділом воєн за такими ж критеріями. Для неконвенційних воєн характерним є порушення норм міжнародного права, законів та звичаїв ведення війни. У той же час конвенційна війна передбачає традиційні форми протистояння і дотримання норм міжнародного, зокрема гуманітарного, права [12].

Прикладом неконвенційного міжнародного військового співробітництва є співпраця Росії з Іраном та рядом інших держав у обхід їх міжнародно- правових зобов'язань, включно зі сферою міжнародних санкцій.

У широкому розумінні ми пропонуємо вважати, що міжнародне військове співробітництво може бути визначене як різновид міжнародних відносин, у процесі яких відбувається співпраця держав, їх коаліцій, міжнародних організацій, що спрямована на реалізацію національних та узгоджених міждержавних інтересів у військовій сфері, досягнення цілей військового, характеру у процесі реалізації забезпечення воєнної безпеки. При цьому міжнародне військове співробітництво може відбуватись як у рамках норм національного законодавства, так і з порушенням відповідних правових норм.

У випадку окремої держави, міжнародне військове співробітництво є напрямом її воєнної політики, що передбачає взаємодію з іншими державами у військовій сфері у процесі реалізації національних інтересів воєнного характеру.

Що стосується міжнародних організацій з безпековими функціями, таких як ООН чи ОБСЄ, то міжнародне військове співробітництво між державами може відбуватись під їх егідою з метою досягнення спільної мети у сфері забезпечення глобальної та регіональної безпеки. У випадку таких організацій як НАТО, АНЗЮС чи навіть ОДКБ, то їх першочерговим завданням є забезпечення безпеки держав-членів означених міжнародних структур колективної безпеки. Глобальна і регіональна безпека мають скоріше похідне значення.

Загалом Міжнародне військове співробітництво є напрямом воєнної політики і спрямоване на вирішення завдань із забезпечення воєнної безпеки. Остання, в свою чергу, є невід'ємною складовою системи національної безпеки держави. Саме тому у дослідженні проблематики державного управління міжнародним військовим співробітництвом доцільно звернути увагу на роботи, присвячені державному управлінню у сфері національної безпеки.

Згідно Закону України “Про національну безпеку України” національна безпека є захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз. Національні інтереси України визначаються як “життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян” [13].

Міжнародне військове співробітництво спрямоване на захист таких національних цінностей як незалежність, державний суверенітет, життя, права та свободи громадян тієї чи іншої держави від загроз воєнного характеру.

Відповідно державне управління міжнародним військовим співробітництвом відбувається в межах більш загального процесу управління забезпеченням національної безпеки.

Так, український вчений Г. Ситник розглядає державне управління національною безпекою як процес, що передбачає проходження ряду етапів управлінської діяльності: управлінська ситуація - національні цінності (інтереси) - сукупність проблем, пов'язаних із бажанням і прагненням задоволення інтересів (потреб) - цілі, спрямовані на розв'язання вказаних проблем (розбіжностей між реальними і бажаними станами) - розробка та прийняття управлінських рішень, спрямованих на досягнення цілей - система управлінських впливів на суспільство - активний моніторинг з метою виявлення нової проблемної ситуації [14]. У цьому ґрунтовному визначенні досить важливим є розгляд складових управлінського процесу, а також визначення ролі у ньому національних цінностей і національних інтересів. Національні цінності є основою формування національних інтересів. Саме через матрицю цінностей політична еліта усвідомлює та інтерпретує національні потреби, визначає їх ієрархію. Це є основою прийняття тих чи інших управлінських рішень із забезпечення національної безпеки у цілому та міжнародного військового співробітництва зокрема. При цьому в реалії цінності та інтереси можуть відрізнятись від декларованих та закріплених у законодавстві.

Наприклад, в законодавстві російської федерації, окрім декларованої оборонної доктрини, мають місце норми, які визначають Росію як демократичну правову державу. І у той же час рівень захисту прав людини і її безпека є одними з найнижчих у світі.

Розгляд управлінських аспектів міжнародного співробітництва доцільно розглянути з питання сутності державного управління в цілому та національною безпекою зокрема.

Поняття державного управління має досить велику кількість визначень у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі.

Дослідник М. Стрюк визначає управління сектором безпеки і оборони України, як “цілеспрямований організуючий вплив на діяльність системи органів державної влади, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних та розвідувальних органів, державних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями, сил цивільного захисту, оборонно-промислового комплексу України, діяльність яких за функціональним призначенням спрямована на захист національних інтересів України від загроз із метою захисту життєво важливих інтересів, прав та свобод особи, суспільства і держави, їхніх інститутів та системи управління, від зовнішніх і внутрішніх загроз” [15]. У даному визначенні увага акцентується саме на організаційній функції управління. При цьому інші функції управління: координуюча, цілепокладаюча, контролююча не відображені.

Вчений Г. Гончаренко вважає, що “управління сектором безпеки - це система правових, організаційних та економічних механізмів управлінської діяльності суб'єктів сектору безпеки, спрямованих на реалізацію державної політики у сфері забезпечення національної безпеки держави” [16]. Автор даного визначення скоріше розкриває управління саме процесом забезпечення національної безпеки з боку суб'єктів сектору безпеки. Відзначаючи більш комплексний підхід з розглядом правових, економічних, організаційних управлінських механізмів, слід зауважити, що далеко не всі суб'єкти сектору безпеки виконують управлінські функції. Доцільно виокремлювати управлінську і виконавчу ланку сектору безпеки і оборони.

Цілком слушним є твердження про те, що система суб'єктів сектору безпеки включає: 1) органи державної влади, що здійснюють стратегічно- управлінську діяльність у різних сферах національної безпеки; 2) структури, які виконують завдання, відповідно до стратегічно-управлінських рішень, що безпосередньо спрямовані на реалізацію національних інтересів, протидію внутрішнім і зовнішнім загрозам; 3) органи, установи, організації та громадяни, що залучаються до виконання завдань із забезпечення національної безпеки України [17].

До того ж слід звернути увагу на те, що у виконавчій ланці сектору безпеки і оборони України також має місце управлінська складова.

В енциклопедичному словнику з державного управління, державне управління національною безпекою визначається як “цілеспрямована діяльність суб'єктів забезпечення національної безпеки, які в межах чинного законодавства, та використовуючи наявні можливості держави (дипломатичні, воєнні, економічні, інтелектуальні, інформаційні), здійснюють розробку й реалізацію владних, регулюючих, координуючих, контролюючих та нормативних державно управлінських впливів на об'єкти національної безпеки з метою прогнозування, своєчасного виявлення, запобігання та нейтралізації загроз сталому розвитку людини, суспільства і держави (передусім їх життєво важливим інтересам)” [18].

Щодо сутності механізмів державного управління в сфері національної безпеки, то різні підходи щодо їх дослідження слід розглянути з сутності самого “механізму”. Це питання досить широко досліджено в роботах О. Оболенського, Г. Атаманчука, В. Авер'янова, Л. Приходченка, Г. Ситника та ін.

Цілком слушним є твердження В. Абрамова про те, що поняття “механізм” є запозиченим гуманітарними науками з інженерно-технічної сфери, проте сьогодні воно широко використовується в науці з державного управління, психології, соціології, менеджменті, політології тощо [19].

Дане поняття широко застосовується і в науці державного управління. Як зазначає Л. Приходченко, можна виокремити два основні підходи в дослідженні механізмів державного управління “структурно-організаційний” (у межах якого механізм розглядається у якості сукупності певних складових елементів, які формують організаційну складову відповідних явищ, процесів) та “структурно-функціональний” (що концентрується не лише на організаційних аспектах його формування, але й на динаміці, реальному функціонуванні певного механізму) [20].

У контексті даного дослідження, автор вважає за доцільне застосувати підхід, в межах якого комплексний механізм державного управління міжнародним військовим співробітництвом розглядається саме у структурно- функціональному розумінні. Це дозволяє акцентувати увагу не лише на організаційній структурі системи управління, але й дослідити особливості функціонування організаційних та правових механізмів управління міжнародним військовим співробітництвом, з'ясувати проблеми їх функціонування, визначити шляхи удосконалення.

Поряд із цим, у науковій літературі поряд з поняттям “механізм державного управління” існує поняття “механізм публічного управління”.

На думку І. Ісаєнка механізм публічного управління можна розглянути як демократичну організацію управлінського впливу на суспільні процеси, що забезпечує ефективне функціонування системи органів державної влади, органів регіонального та місцевого самоврядування, громадських (неурядових) організацій, фізичних осіб та інших суб'єктів громадянського суспільства з метою реалізації державної політики у найрізноманітніших сферах суспільного життя [21].

До порівняння класичне визначення механізму державного управління Г. Атаманчука, котрий розглядає механізм державного управління “як складну систему державних органів, організованих відповідно до визначених принципів для здійснення завдань державного управління” [22].

Тобто, механізм державного управління у вузькому розумінні є поняттям, що акцентує увагу на діяльності переважно державних органів. У той же час “механізм публічного управління” є поняттям більш широким, що розкриває функціонування структур місцевого самоврядування, громадських організацій, суб'єктів громадянського суспільства тощо.

Точка зору, згідно якої “публічне управління відрізняється від державного тим, що воно здійснюється в межах панування верховенства права, завдяки законодавчо врегульованому і практично діючому механізму контролю суспільства над усіма органами державної влади та місцевого самоврядування” [23] є дискусійною, оскільки з неї можна зробити висновок про державне управління, як явище, що не обов'язково передбачає “панування верховенства права”. Так, державне управління у тоталітарних і авторитарних державах здійснюється не у відповідності з демократичними правовими нормами, проте у відповідності до існуючої у тій чи іншій державі правової системи. В демократичних державах державне управління здійснюється, зокрема завдяки правовому механізму, що ґрунтується на демократичних принципах верховенства права.

Висновки

Отже, на нашу думку, механізм державного управління повинен включати інституційну складову державних органів, які і застосовують певні методи та засоби управлінської діяльності, яка регулюється системою нормативно-правових актів. Державні органи та держава в цілому не перебувають поза механізмом державного управління, а є його органічною складовою. З огляду на вищезазначене, механізм державного управління міжнародним військовим співробітництвом у загальному розумінні може бути визначений як організована державою сукупність органів державної влади та військового управління, що здійснюють управлінський вплив на процес формування та здійснення міжнародного військового співробітництва, а також методів, засобів зазначеного впливу, нормативно-правової основи його здійснення у процесі реалізації державної політики воєнної безпеки.

Література

1. Голопатюк Л. Військові аспекти співробітництва України з НАТО: стан і перспективи розвитку // Національна безпека і оборона, 2004. №8 (56). С. 31-33.

2. Грачевська Т.О. Особливості нормативно-правової регламентації двостороннього співробітництва України і НАТО // Вісник Донецького національного університету імені Василя Стуса, Сер.: Політичні науки, 2017. С. 42-46.

3. Зіняк Л.В. Співробітництво України та ЄС у військовій сфері на сучасному етапі // Євроатлантична інтеграція України: свідомий вибір моделі безпеки: зб. наук. ст. за матеріалами ІІІ Харків. міжнар.-прав. читань, присвяч. пам'яті проф. М.В. Яновського і В.С. Семенова, м. Харків, 3 листоп. 2017 р.: у 2 ч. - Харків, 2017. Ч. 1. С. 53-58.

4. Поляков Л. Проблеми і перспективи співпраці України з ЄС у сфері безпеки // Національна безпека і оборона, 2021. № 1-2 (185-186). С. 99-102.

5. Бегма В.М. Перспективи військового та військово-технічного співробітництва України з РФ та країнами СНД // Стратегічна панорама, 1998. № 1-2. С. 149-151.

6. Гранцев І. Особливості міжнародно-правового співробітництва України у військовій сфері у рамках СНД // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України, 2011. № 3(6). С. 140-142.

7. Лухтан А.І. Міжнародне військове співробітництво України (1991-2013 рр.) - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - військова історія. - Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, Київ, 2018. 363 с.

8. Джус О.А. Міжнародне військове партнерство та його роль у забезпеченні державного суверенітету України. - Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» (052 - Політичні науки). - Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київ, 2018. 171 с.

9. Седляр Ю., Кравченко Н. Міждержавне співробітництво: концептуальні засади дослідження та підходи до класифікації // S.P.A.C.E., 20І7. № 3. C. 72-76.

10. Лисицин Е. Стратегічне партнерство - поняття сучасне // Віче, 1999. № 2. С. 32-33.

11. Зіняк Л.В. Міжнародно-правові засади військового співробітництва України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.11; Нац. юрид. ун-т ім. Я. Мудрого. Харків, 2015. 24 с.

12. Світова гібридна війна: український фронт: монографія / за заг. ред. В.П. Горбуліна, К.: НІСНД, 2017. 496 с.

13. Про національну безпеку України: Закон України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19 (дата звернення 01.10.2022 р.).

14. Ситник Г.П. Державне управління у сфері національної безпеки (концептуальні та організаційно-правові засади): Підручник К.: НАДУ, 2012. 544 с.

15. Стрюк М.О. До питання про визначення поняття управління сектором безпеки й оборони України // Juris Europensis Scientia, 2020. № 4. С. 152-156.

16. Гончаренко Г.А. Управління сектором безпеки: поняття й сутність // Вчені записки ТНУ імені В.І. Вернадського. Серія: юридичні науки. Том 31 (70) Ч. 2, 2020. № 2. C. 40-46.

17. Жук Т.І. Система суб'єктів сектору безпеки України // Юридична наука, 2020. № 5(107). С. 106-112.

18. Енциклопедія державного управління: у 8 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України; наук.-ред. колегія: Ю.В. Ковбасюк (голова) та ін. - Т. 4: Галузеве управління / наук.-ред. колегія: М.М. Іжа (співголова), В.Г. Бодров (співголова) та ін. К.: НАДУ, 2011. 648 с.

19. Енциклопедія державного управління: у 8 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України; наук.-ред. колегія: Ю.В. Ковбасюк (голова) та ін. Т. 2: Методологія державного управління / наук.-ред. колегія: Ю.П. Сурмін (співголова), П.І. Надолішній (співголова) та ін. К.: НАДУ, 2011. 692 с.

20. Приходченко Л. Сутність понять механізмів держави, державного управління та державного регулювання // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. пр. - Одеса: Вид-во ОРІДУ НАДУ, 2008. № 3. С. 269-274.

21. Ісаєнко І. Європейські підходи до функціонування механізмів публічного управління // Інвестиції: практика та досвід, 2012. № 5. С. 114-117.

22. Атаманчук Г.В. Теория государственного управлення: Курс лекций. - М.: Омега-Л, 2005. 584 с.

23. Оболенський О., Борисевич С., Коник С. Опорний конспект лекцій з навчальної дисципліни - Публічне управління: наукова розробка. К.: НАДУ, 2011. 56 с.

References

1. Golopatjuk, L. (2004). Vіjs'kovі aspekti spіvrobіtnictva Ukrarni z NATO: stan і perspektivi rozvitku [Military aspects of Ukraine's cooperation with NATO: state and prospects for development]. Nacional'na bezpeka і oborona - National security anddefense, 8 (56), 31-33 [in Ukrainian].

2. Grachevs'ka, T.O. (2017). Osoblivosti normativno-pravovo'i reglamentacn dvostoronn'ogo spіvrobіtnictva Ukrai'ni і NATO [Peculiarities of normative-legal regulation of bilateral cooperation of Ukraine and NATO]. VisnikDonec'kogonacional'nogouniversitetuimeni VasiljaStusa, Ser.: Politichni nauki - Bulletin of the Vasyl Stus Donetsk National University, Ser.: Political Sciences, 42-46 [in Ukrainian].

3. Zinjak, L.V. (2017). Spivrobitnictvo Ukraini ta CS u vijs'kovij sferi na suchasnomu etapi // Cvroatlantichna integracija Ukrami: svidomij vibir modeli bezpeki [Cooperation of Ukraine and the EU in the military sphere at the current stage]. Harkiv [in Ukrainian].

4. Poljakov, L. (2021). Problemi і perspektivi spivpraci Ukraini z CS u sferi bezpeki [Problems and prospects of cooperation of Ukraine with the EU in the sphere of security]. Nacional'na bezpeka i oborona - National security and defense, 1-2 (185-186), 99-102 [in Ukrainian].

5. Begma, V.M. (1998). Perspektivi vijs'kovogo ta vijs'kovo-tehnichnogo spivrobitnictva Ukraini z RF ta krainami SND [Perspectives of military and military-technical cooperation of Ukraine with the Russian Federation and the CIS countries]. Strategichna panorama -, Strategic Panorama, 1-2, 149-151 [in Ukrainian].

6. Grancev, І. (2011). Osoblivosti mizhnarodno-pravovogo spivrobitnictva Ukraini u vijs'kovij sferi u ramkah SND [Peculiarities of Ukraine's international legal cooperation in the military sphere within the framework of the CIS]. Naukovi zapiski Institutu zakonodavstva Verhovnoi Radi Ukraini - Scientific notes of the Institute of Legislation of the Verkhovna Rada of Ukraine, 3(6), 140-142 [in Ukrainian].

7. Luhtan, A.I. (2018). Mizhnarodne vijs'kove spivrobitnictvo Ukraini (1991-2013 rr.) [International military cooperation of Ukraine (1991-2013)]. Candidate's thesis. Kiiv: Nacional'nij universitet oboroni Ukraini imeni Ivana Chernjahovs'kogo [in Ukrainian].

8. Dzhus, O.A. (2018). Mizhnarodne vijs'kove partnerstvo ta jogo rol' u zabezpechenni derzhavnogo suverenitetu Ukraini [International military partnership and its role in ensuring the state sovereignty of Ukraine]. Candidate's thesis. Kiiv: Vijs'kovij institut Kiivs'kogo nacional'nogo universitetu imeni Tarasa Shevchenka; Institut derzhavi i prava im. V.M. Korec'kogo NAN Ukraini [in Ukrainian].

9. Sedljar, Ju., Kravchenko, N. (2017). Mizhderzhavne spivrobitnictvo: konceptual'ni zasadi doslidzhennja ta pidhodi do klasifikacii [Interstate cooperation: conceptual foundations of research and approaches to classification]. S.P.A.C.E., 3, 72-76 [in Ukrainian].

10. Lisicin, E. (1999). Strategichne partnerstvo - ponjattja suchasne [Strategic partnership - a modern concept]. Viche, 2, 32-33 [in Ukrainian].

11. Zinjak, L.V. (2015). Mizhnarodno-pravovi zasadi vijs'kovogo spivrobitnictva Ukraini [International legal principles of military cooperation of Ukraine]. Extended abstract of candidate's thesis. Harkiv: Nac. jurid. un-t im. Ja. Mudrogo [in Ukrainian].

12. Gorbulina, V.P. (2017). Svitova gibridna vijna: ukrains'kij front [World hybrid war: the Ukrainian front]. K.: NISND [in Ukrainian].

13. Zakon Ukraini “Pro nacional'nu bezpeku Ukraini” [The Law of Ukraine “On national security of Ukraine”]. (n.d). zakon.rada.gov.ua Retrieved from https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 2469-19 [in Ukrainian].

14. Sitnik, G.P. (2012). Derzhavne upravlinnja u sferi nacional'noibezpeki (konceptual'ni ta organizacijno-pravovi zasadi) [State management in the sphere of national security (conceptual and organizational and legal foundations)]. K.: NADU [in Ukrainian].

15. Strjuk, M.O. (2020). Do pitannja pro viznachennja ponjattja upravlinnja sektorom bezpeki j oboroni Ukraini [On the issue of defining the concept of management of the security and defense sector of Ukraine]. Juris Europensis Scientia - Juris Europensis Scientia, 4, 152 156 [in Ukrainian].

16. Goncharenko, G.A. (2020). Upravlinnja sektorom bezpeki: ponjattja j sutnist' [Management of the security sector: concept and essence]. Vcheni zapiski TNU imeni V.I. Vernads'kogo. Serija: juridichni nauki - Scientific notes of TNU named after V.I. Vernadskyi. Series: legal sciences, 31 (70), 2, 2020, 2, 40-46 [in Ukrainian].

17. Zhuk, T.І. (2020). Sistema sub'ektiv sektoru bezpeki Ukraini [The system of subjects of the security sector of Ukraine]. Juridichna nauka - Legal Science, 5(107), 106-112 [in Ukrainian].

18. Izha, M.M. (2011). Enciklopedija derzhavnogo upravlinnja [Encyclopedia ofpublic administration]. K.: NADU [in Ukrainian].

19. Surmin, Ju.P. (2011). Enciklopedija derzhavnogo upravlinnja [Encyclopedia of public administration]. (vol. 1-8). K.: NADU [in Ukrainian].

20. Prihodchenko, L. (2008). Sutnist' ponjat' mehanizmiv derzhavi, derzhavnogo upravlinnja ta derzhavnogo reguljuvannja [The essence of the concepts of state mechanisms, state administration and state regulation]. Aktual'ni problemi derzhavnogo upravlinnja - Actual problems of state administration, 3, 269-274 [in Ukrainian].

21. Isaenko, I. (2012). Cvropejs'ki pidhodi do funkcionuvannja mehanizmiv publichnogo upravlinnja [European approaches to the functioning of public management mechanisms]. Investicn: praktika ta dosvid- Investments: practice and experience, 5, 114-117 [in Ukrainian].

22. Atamanchuk, G.V. (2005). Teorija gosudarstvennogo upravlennja [Theory of public administration]. M.: Omega-L [in Ukrainian].

23. Obolens'kij, O., Borisevich, S., Konik, S. (2011). Opornij konspekt lekcijz navchal'no'i disciplini - Publichne upravlinnja [Reference summary of lectures on the academic discipline - Public administration]. K.: NADU [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru