Сучасні виклики регіональної безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні виклики регіональної безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні

О.Л. Гільченко, Ю.Ю. Прекрасний

У даній статті розглянуто сучасні виклики регіональної безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Проаналізовано проблему конкуренції в Північно-Східній Азії між США та Китаєм, Японією та Китаєм. Надано характеристику конфліктному потенціалу між КНР і рядом країн АТР через взаємні претензій з питань приналежності ряду територій. В субрегіоні Південно-Східної Азії проаналізовані наступні проблеми регіональної безпеки: сепаратизм в Індонезії та Тайланді, тероризм та діяльність іслаських екстреміських організацій, морське піратство тощо.

Ключові слова: Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР), Північно-Східна Азія, Південно-Східна Азія, регіональна безпека, сепаратизм, екстреміський рух, піратство, релігійний тероризм.

Current problems of regional security in the asiantiquokene region

O. Gilchenko, Y. Prekrasniy

This article examines the current challenges of regional security in the Asia-Pacific region. In order to provide a comprehensive characterization of threats to regional security, the APR is considered as two subregions of Northeast Asia and Southeast Asia.

Among the main destabilizing factors of the sub-region of Northeast Asia, which include China, Taiwan, Japan, the DPRK, the Republic of Korea, Mongolia, the problem of external influence and interstate competition is analyzed. The article describes: tensions in US-China relations and the crisis of confidence between the two countries; the negative political influence that confronts Japan and China in the region; the DPRK's actions that have a direct impact on security in the region and on relations between the countries of the region; the tense relations between China and Vietnam, as a result of the end of the Vietnam War. Covered conflict

potential in relations between the PRC and a number of countries of the Asia-Pacific, through mutual claims on the affiliation of a number of islands and the delineation of water spaces in the South China Sea. The main post-colonial and post-colonial pastures are emerging as the main factors contributing to the foreign policy of the countries of the Southeast Asian subregion, which includes Malaysia, Singapore, the Philippines, Indonesia, Thailand, Brunei, Vietnam, Cambodia, Laos, Myanmar. Among the main challenges of regional security in this subregion, diverse separatist sentiment in Indonesia has been analyzed in three regions of the country - in the provinces of Aceh and Papua, as well as in the Moluccas. The issue of separatism in the southern province of Thailand is also analyzed on the basis of religious and ethnic motives. The analysis of activity in the region of the APR of terrorist and extremist movements in Indonesia and Malaysia. The problem ofpiracy is revealed, in which the purpose is to reveal not only economic goals, but also the political interests of terrorism.

Key words: Asia-Pacific Region (ASR), North-East Asia, South-East Asia, regional security, separatism, extremist movement, piracy, religious terrorism

У сучасному світі в Азіатсько-тихоокеанський регіон (АТР) відбувається зміщення глобального економічного центру, це зумовлене передусім динамічним зростанням Китаю, Індії, Японії, а також нових індустріальних країн Азії - Республіки Корея, Сінгапуру, Таїланду й інших країн, які мають високі темпи зростання. З огляду важливості АТР, провідні країни світу, насамперед США та Росія, приділяють регіону особливу увагу задля втілення та досягнення своїх інтересів, для них АТР має важливе стратегічне значення і традиційно залишається у сфері їх зовнішньополітичних пріоритетів.

Але разом з тим, регіон відчуває величезну безліч проблем, таких як, територіальні претензії, міжнаціональна і внутрішньонаціональний ворожнеча, тероризм, в тому числі і релігійний, піратство, економічна нестабільність. Невирішені проблеми спірних територій, нарощування військового потенціалу, відсутність взаєморозуміння в оцінці основних подій, що відбуваються в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, і можливість появи нового гегемона дестабілізують обстановку в Північно-Східній Азії і вимагають побудови нової системи безпеки, що й обумовлює актуальність даного дослідження

Метою даної роботи є аналіз сучасних викликів регіональної безпеки в Азіатсько- Тихоокеанському регіоні.

З авторів, чиї роботи варто взяти до уваги можна виділети як роботи українських так і россійських науковців. Серед українських дослідників проблему безпеки в АТР розглядають: О. Шевчук [11], І. Погорєлова [8], В. Самофалов [10], Ю. Курнишова [4] та інші. До найбільш важливих російських дослідників варно віднести Л. Васильєва [2], І. Лоссовського [6], Б. Охару [7], які описують існуючий баланс сил та проблеми в АТР.

Для надання комплексної характеристики загрозам регіональної безпеки в АТР доцільно буде розглянути їх окрему в субрегіоні Північно-Східної Азії та Південно-Східної Азії.

До складу субрегіону Північно-Східної Азії (ПСА) зазвичай включають Китай, Тайвань, Японію, КНДР, Республіку Корею, Монголію. У процеси безпеки в ПСА найбільшою мірою, порівняно з іншими субрегіонами АТР, залучені Сполучені Штати, цей субрегіон є важливим й для Росії.

У зв'язку з цим активізація зовнішнього впливу та міждержавне конкурентне протистояння є одним з дестабілізаціних факторів, який формує сьогоняшній порядок в регіоні. Мова йде про зростання напруженості у відносинах США і Китаю і криза довіри між цими двома країнами. Для подальшого економічного зростання та успішного проведення необхідних реформ Китай повинен просуватися на зарубіжні ринки, і тому він намагається змінити сформовані міжнародні правила і порядки в вигідну для себе сторону. Китай впевнений, що США обов'язково будуть перешкоджати його розвитку, і ставить перед собою завдання не допустити застосування Вашингтоном військової сили або зуміти нейтралізувати її в разі відкритого конфлікту. США, в свою чергу, побоюються, що піднесення потенційного гегемона і, відповідно, нарощування їм військової могутності можуть стати загрозою існуючому світопорядку.

У протистояння втягнуті всі значущі гравці регіону. Китай, розуміючи, що поступається в військовому відношенні Сполученим Штатам, намагається знайти собі союзників. У цій ролі могла б виступити Росія.

Окрім конкуренції між США та Китаєм, досить негативний політичний влив здійснює в регіоні протистояння Японії та Китаю. Японія відреагувала на зміну військово-політичної ситуації в регіоні прийняттям нових законів про забезпечення миру і безпеки. Це стурбувало Китай, який побоюється об'єднання зусиль Токіо і Вашингтона в Південно-Китайському морі. Якщо настороженість Китаю по відношенню до Японії зросте, Пекін може почати діяти в так званих сірих зонах, що призведе до ескалації конфлікту. Щоб уникнути цього, необхідно налагоджувати альтернативні канали двостороннього діалогу. Крім того, Японія вчиться позначати свою військову присутність, висловлюючи незгоду зі спробами кинути виклик міжнародному порядку, і в той же час робити дипломатичні зусилля щодо недопущення відкритого зіткненнях [1].

Ще один дестабілізуючий фактор в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні - ситуація навколо КНДР, його дії безпосередньо впливають на безпеку в регіоні та на відносини між країнами регіону. Перш за все, просування Пхеньяну в розробці ядерної зброї впливає на зовнішню політику Південної Кореї: коли ситуація загострилася, Сеулу довелося піти на зміцнення дружніх зв'язків з США і їх союзниками, незважаючи на загрозу погіршення добросусідських відносин з Китаєм. США, в свою чергу, вимагають, щоб Сеул налагодив відносини з Японією. У США розуміють, що вже складно підтримувати світовий порядок в поодинці, тим більше коли його вплив знижується. Тому США ставлять на збільшення співпраці з союзниками. Іншими словами, Америка прагне зберегти свій вплив в Північно-Східній Азії шляхом зміцнення військово-політичних зв'язків між своїми двома союзниками - Японією і Південною Кореєю. Південна Корея також почала налагоджувати відносини з Японією, що поклало початок троїстого японо-американо-корейському співпраці щодо забезпечення безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні [7].

Китай і КНДР відкрито заявляють, що готові на переговори тільки за участю США. З тих пір як Японія або Корея втратили свій статус партнерів у переговорному процесі, позиції зацікавлених країн вже не можуть вважатися рівними. Та й малоймовірно, що КНДР, яка вважає Японію і Південну Корею негідними діалогу, буде активно прагнути до досягнення консенсусу. З точки зору Японії і США, основні чинники нестабільності в регіоні - кидає виклик світовому порядку Китай і КНДР, яка продовжує діяти нераціонально і агресивно. Китай, у свою чергу, вважає існуючий порядок несправедливим і намагається змінити самі правила гра. З точки зору Пекіна, дестабілізує ситуацію в регіоні Вашингтон, коли не визнає за Китаєм право на зміну світового порядку і намагається йому перешкодити.

Японія і США закликають Китай дотримуватися правил гри, а Китай вважає, що їх необхідно змінити. Але поки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні не виникне загального розуміння, що ж являють собою ці правила, не буде ясності навіть в питанні, в яку гру пропонується грати [5].

Непростими залишаються відносини Китаю з В'єтнамом. Закінчення в'єтнамської війни в 1975 р різко загострило традиційне суперництво між Пекіном і Ханоєм в Індокитаї. Боротьба йшла за вплив на Лаос і Камбоджу. Крім того, Пекін встановив контроль над частиною островів архіпелагу Спратлі, який Ханой вважав належить В'єтнаму. У 1979 році протиріччя досягли вищої точки. Китайські війська вторглися до В'єтнаму. Пекін пояснив цей крок прагненням «покарати» В'єтнам за окупацію Камбоджі. Хоча війна тривала всього місяць, після чого КНР вивела свої війська, зіткнення було кровопролитним і залишило глибокий слід в китайсько-в'єтнамських відносинах. Вступ В'єтнаму в АСЕАН, нормалізація відносин між Ханоєм і Вашингтоном надали збереження напруженості між Пекіном і Ханоєм нові виміри [5].

Істотний конфліктний потенціал зберігається в відносинах між КНР і рядом країн АТР через взаємних претензій з питань приналежності ряду островів і розмежування водних просторів в Південно-Китайському морі. На Парасельські острова пре-Тенді Китай і В'єтнам, на острови Спратлі і прилеглі води - КНР, Тайвань, В'єтнам, Філіппіни і Малайзія. Не вирішено питання про розмежування водних просторів між Китаєм і В'єтнамом в Тонкінській затоці [6].

До складу субрегіону Південно-Східної Азії (ПСА) зазвичай включають Малайзію, Сінгапур, Філіппіни, Індонезію, Таїланд, Бруней, В'єтнам, Камбоджу, Лаос, М'янму. Він дуже неоднорідний, але його об'єднує кілька загальних характеристик. Тут ще зберігаються спогади про Другу світову війну і японської окупації значної частини цих країн. Тому повоєнні структури безпеки спочатку створювалися за участю США в якості своєрідної гарантії проти відродження японського мілітаризму, а потім використовувалися як інструменти в холодній війні. Більшість країн цього району придбало національну незалежність від колоніальних держав тільки в післявоєнний період. Процес становлення державності часто проходив в боротьбі з внутрішньою опозицією і зовнішніми загрозами. У цих умовах формувалися збройні сили країн субрегіону мали велику вагу у внутрішньополітичному житті цих держав і нерідко брали на себе загально-політичне керівництво. Часто це супроводжувалося кровопролитної внутрішньою боротьбою між прокомуністичними повстанцями і національно-буржуазними рухами. На процеси в субрегіоні намагалися активно впливати зовнішні сили, перш за все США, СРСР, Китай. Частина субрегіону стала безпосереднім полем бою цих зовнішніх сил в ході в'єтнамської війни [3].

Закінчення в'єтнамської війни, а особливо завершення холодної війни суттєво вплинули на військово-політичні процеси в Південно-Східної Азії. Ще в 1976 р з ініціативи Філіппін і Таїланду була розпущена створена в 1954 р Організація договору про колективну безпеку в Південно-Східній Азії (СЕАТО). Філіппіни поставили питання про виведення американських військових баз, розташованих на території країни на підставі договору між США і Філіппінами про взаємну оборону від 1953 р Американці втратили свої бази в Південному В'єтнамі.

Переживаючи «післяв'єтнамський синдром», Сполучені Штати здійснили в кінці 1980 - початку 1990-х рр. деяке скорочення своєї присутності в субрегіоні і передислокацію сил, які тут залишились. Акцент був зроблений не на формальні союзницькі структури, а на двосторонні угоди менш зобов'язуючого характеру. Філіппіни дозволили ВМС США на комерційній основі використовувати ремонтні доки колишньої американської бази в Субик-Бей. Сінгапур, Малайзія, Індонезія, Бруней

погодилися надати свої порти для заходу і ремонту кораблів Сполучених Штатів. США не мають формальних зобов'язань щодо захисту Таїланду, але існуючі домовленості між цими двома країнами передбачають надання американської військової допомоги Бангкоку. Відновлення дипломатичних відносин з В'єтнамом відкрило американцям можливість зробити спробу повернутися на запрошення Ханоя на бази в Дананге і Камрані, залишені Росією, але Вашингтон такою можливістю не скористався [5].

Нові загрози міжнародній безпеці в глобальному плані в повний зріст встали і перед країнами Південно-Східної Азії. Індонезія і Філіппіни пережили серію великомасштабних терористичних акцій. Загрози, супутні поширенню зброї масового знищення, рельєфно позначення-чілісь в суміжних субрегіонах - Північно-Східної та Південної Азії. Внутрішні збройні конфлікти в Камбоджі і на Східному Тиморі відходять у минуле, але загроза сепаратизму в окремих країнах Південно-Східної Азії, наприклад, в Індонезії, зберігається.

В Індонезії присутні різнопланові сепаратистські настрої. Зараз найбільша активність в даному напрямку відзначається в трьох регіонах країни - в провінціях Ачех і Папуа, а також на Молуккських островах [6].

Найбільший з цих конфліктів існує в провінції Ачех на півночі острова Суматра. Його початок відносять до 1950-х років. Тоді Індонезії - в той час Нідерландської Індії, яка проголосила в 1945 р незалежність, довелося відстоювати її у війні з метрополією. В ході боїв важливу роль зіграли індонезійські повстанські підрозділи, сформовані з жителів Ачеха. Тому після перемоги їх область отримала статус автономної провінції з широкими повноваженнями як данину нової держави героїчним борцям за свободу.

Однак в 1950 р Джакарта ліквідувала автономію Ачеха, включивши його до складу провінції Північна Суматра. Місцеве населення сприйняло це як посягання на завоювання привілеї і свої військові заслуги, включившись в рух, яке спочатку боролося за повернення автономії, а потім і взагалі за незалежність.

Сепаратистський рух «Рух за вільний Ачех» сформувалося під гаслами чистоти ісламу і більш справедливого розподілу доходів від експорту. Протягом десятиліть центральний уряд вдавався до військової сили і репресіям для придушення виступів ачехцев, багаторазово вводячи військовий стан, внаслідок чого жертви насильства обчислювалися тисячами. Зараз Ачех має статус особливого району. Це трохи вище, ніж статус звичайної провінції насамперед за рахунок прав автономії в релігійній сфері. Крім того, там офіційно діють закони шаріату і введено релігійну освіту [2].

Другий проблемний з точки зору домінування сепаратистських настроїв в Індонезії є провінція Папуа. Вона розташована в західній частині острова Нова Гвінея, і там переважно проживають папуаські і меланезийские народності, які сповідують християнство. Цю територію Індонезія анексувала в 1963 р в ході боротьби місцевого населення за незалежність. Освіта в 1975 р в східній половині острова незалежної держави Папуа-Нова Гвінея посилило бажання жителів провінції звільнитися від влади Індонезії. У 1977 р тут спалахнуло велике повстання, яке було жорстоко придушене. Однак триваючі виступу змусили Джакарту в кінці 1990-х років почати переговори з лідерами повстанців, які досить незначно розширили автономію цій галузі.

На чолі сепаратистів провінції знаходиться «Організація за вільне Папуа». Тривалі виступи змусили центральну владу в кінці 1990-х років почати переговори з лідерами повстанців про статус провінції.

Конфлікт на Молуккських островах викликаний аналогічними з Папуа причинами і в етнічному, і в релігійному плані. Населення цих островів, родинне проживає в Папуа- Новій Гвінеї і теж в основному сповідає християнство, також прагне до здобуття незалежності від мусульманської Індонезії, чому, природно, всіляко перешкоджають 141

центральна влада держави. При цьому дії Джакарти, як в Папуа, так і на Молуккських островах, знаходять всебічну підтримку різних ісламських організацій країни [2].

Серед останніх виділяється воєнізоване ісламське угруповання «Ласкар Джихад». Перші відомості про неї з'явилися в ході погромів китайської громади Індонезії в травні 1998 р Її найближчим завданням оголошена збройний захист мусульман Молуккських островів від християн. Кінцевою метою проголошено повне вигнання з Індонезії християн і китайців з перетворенням займаних ними територій в чисто мусульманські.

Ще однією гарячою точкою в питанні сепаратизму вважаються південні провінції Таїланду. Сепаратистські виступи розгорнулися тут порівняно недавно і породжені релігійно-етнічними мотивами. Справа в тому, що населення ряду південних провінцій 64-мільйонної держави, приєднаних до нього менше століття тому, етнічно ближче до малайців, ніж до основного народу країни - тайцам. До того ж в побуті вони говорять на малайською мовою і в переважній більшості сповідують іслам. Державної же релігією в Таїланді є буддизм, і внаслідок цього навіть на півдні країни урядовими службовцями переважно є прихильники цієї релігії. Тому корінні жителі південних провінцій Таїланду - Яла, Паттані і Сонгкхла, що налічують 6 млн. Чоловік, встали на шлях сепаратизму.

Найбільш активно себе проявляє «Об'єднана організація звільнення Паттані» - велика сепаратистська повстанське угрупування мусульманської громади Таїланду. У 1968 р окремі осередки цієї майбутньої організації створили на території Індії групи таїландських інтелектуалів. Через деякий час вони почали переміщатися в Таїланд, а з 1993 р стала відзначатися їх реорганізація і об'єднання, а також істотна радикалізація всього угруповання [9].

Програмна мета - створення незалежної ісламської держави Паттані на півдні Таїланду.

Чисельність збройних формувань об'єднання оцінюється в межах декількох сотень людей, що використовують, в основному, легке озброєння. Частина бойовиків пройшла спеціальну підготовку в навчальних центрах на території Близького Сходу. Зона активних дій поширюється на південні провінції країни - Наратхіват, Паттані, Сатун, Яла, Сонгкла. Район основного базування - таїландсько-малайзійська межа. Деякі об'єкти розташовані на прилеглій території Малайзії. Основні терористичні акти включають напади на поліцейські пости і транспортні засоби, вибухи в банках, підрив мостів та інших об'єктів, диверсії в буддиських храмах [6].

Другий серйозною проблемою регіону, є діяльність терористичних і екстремістських рухів. Найбільш значимо вони проявляють себе в найбільшому ісламській державі в регіоні - Індонезії (більше 220 млн. чоловік), а також одному з економічних лідерів мусульманських країн - Малайзія.

Однак ситуація в Південно-Східної Азії інша. Більшість ісламських організацій в цих регіонах не є прихильниками насильства на релігійному грунті. Тут релігійність мусульман не поєднується з дуже жорсткою прихильністю до дотримання канонів шаріату, а елементи екстремізму і тероризму використовуються в основному при боротьбі за владу. До того ж затятих прихильників перетворення своїх в більшості світських держав в країни з жорстким духовним пресингом небагато.

До найбільших екстремістських організаціях, які активно втілюють в життя ідеї панісламізму в Східній Євразії і хто користується широкою підтримкою міжнародного тероризму, в першу чергу, відносяться «Джамаа аль Ісламія» (Індонезія) і група «Абу Саяф» (Філіппіни).

Дані організації в своїй діяльності широко практикують терористичні методи боротьби. Ними практично щорічно здійснюються великі теракти, що виражаються в організації вибухів, атак на урядові війська, вбивств і викрадень людей, в тому числі і іноземців.

«Джамаа аль Ісламія» можна з упевненістю назвати найбільшим союзником «Аль-Каїди» в Південно-Східній Азії. Метою цієї організації є твердження «справжнього» ісламу в якості центру політичного устрою, з позицій якого проводиться оцінка всіх сторін життя суспільства і держави. Її «послужний список» на терені терору на поточний момент значно скромніше, ніж у «Аль-Каїди», однак динаміка, з якою наростає її активність, викликає великі побоювання у правоохоронних органів держав регіону [2].

Група «Абу Саяф» відноситься до військово-політичним терористичним організаціям радикального напряму ісламу. Вона була утворена в 1991 р в результаті відколу від «Фронту національного звільнення Моро». Її лідером став Абдурайік Абубакар Яньялані. Мета організації - створення незалежної ісламської держави, що об'єднує Західний Мінданао, Архіпелаг Сулу і деякі острови на півдні Філіппін, населених в основному мусульманами [2].

Група Абу Сайяф підтримує зв'язки з радикальними ісламськими фундаменталістами близькосхідних держав і отримує фінансову підтримку від мусульманських організацій Близького Сходу і Південної Азії. Основні способи її діяльності - партизанські операції проти урядових сил (нальоти, засідки на патрулі, мінування шляхів переміщення військ, включаючи напади на окремі суду), теракти із застосуванням саморобних вибухових пристроїв в громадських місцях і на транспорті, в поєднанні з кіднепінгом (захопленням місцевих і іноземних громадян з метою викупу), а також індивідуальні та групові вбивства представників християнської громади (в першу чергу, священнослужителів).

Поряд з перерахованими вище викликами безпеки в Південно-Східній Азії серйозним негативним фактором, що впливає на стабільність в регіоні, є проблема піратства. Сьогодні вона постала перед сучасним суспільством в новій якості - як складова тероризму.

Напади на морські судна завдають значних економічних збитків державам, які використовують морські шляхи для транспортування комерційних вантажів. Щорічний збиток від піратства світовій економіці становить близько 15 мільярдів євро. У Південно-Східній Азії ситуація наступна: приблизно 50% піратських нападів припадає на акваторії, що прилягають до Індонезії, з яких 20% - на Малаккська протока.

Сучасні пірати нерідко переслідують не тільки економічні цілі, а й обслуговують політичні інтереси тероризму, хоча економічні мотиви піратства є основними. Крім погоні за наживою, в деяких районах світу піратство є невід'ємною частиною місцевого способу життя і культури, звичайним, хоча і незаконним способом заробляння грошей. Іноді там це є чи не єдиним способом виживання. Сприяють поширенню піратства політична нестабільність в різних регіонах і, як наслідок, нездатність урядів прибережних держав ефективно контролювати морську обстановку [6].

Якщо говорити про Південно-Східну Азію, то крім цих причин більшу свободу дій піратів у регіоні дало скорочення тут більш ніж в 2 рази присутності ВМС США і Великобританії і практично повний догляд ВМФ РФ з цієї зони. Військово-морські сили ж держав АСЕАН не змогли поки в достатній мірі компенсувати таке зниження військово-морської активності в Південно-Східної Азії, яка, без сумніву, стримувала тут діяльність піратських угруповань.

Отже, на даний момент найбільший вплив в Південно-Східної Азії в даний час мають лише США і Китай. Японія, незважаючи на свої величезні фінансові можливості, не здатна протистояти цим країнам і, в цілому, в більшій мірі змушена блокуватися з США. Росія, внаслідок внутрішніх економічних проблем, значно втратила позиції, які займав в цьому регіоні СРСР. Спостерігається і прагнення Китаю активізувати дипломатичні засоби підключення до деяких процесів колективного забезпечення безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

США є для країн АТР найбільшим торгово-економічним партнером і стратегічним гарантом стабільності в регіоні. Традиційний набір обговорюваних між ними тим включає проблеми економічні, соціальні, пов'язані з охороною навколишнього середовища і, природно, питання регіональної та міжнародної безпеки.

Розглядаючи варіанти вирішення проблеми боротьби з морським тероризмом, можна виділити два основних напрямки. Перше зводиться до того, щоб обмежити райони, де найчастіше трапляються випадки збройного розбою, регіональними рамками, в яких прибережні держави зможуть організувати боротьбу з ним на базі багатосторонніх угод. При цьому країнам-учасницям таких угод доведеться допустити використання військово-морських сил країн регіону в своїх територіальних водах.

При розгляді перспектив боротьби з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом в регіоні не можна не враховувати той факт, що на стабільність обстановки в Південно-Східної Азії як зараз, так і в перспективі будуть надавати зовнішні фактори впливу і перш за все зовнішня політика світових держав, яку мають свої інтереси в Південно-Східної Азії держави проводять тут в даний час.

конкуренція конфліктний претензія китай

Список використаної літератури

1. Белая книга самообороны -- оборона Японии; Belaya kniga samooborony -- oborona Yaponii

2. Васильев Л.Е. Проблемы безопасности в Восточной Евразии. Борьба с терроризмом, экстремизмом, сепаратизмом; Vasilev L.Ye. Problemy bezopasnosti v Vostochnoy Yevrazii. Borba s terrorizmom, ekstremizmom, separatizmom

3. Колдунова Е.В. Нетрадиционные аспекты безопасности в Юго-Восточной Азии: характерные черты и тенденции эволюции; Koldunova Ye.V. Netraditsionnye aspekty bezopasnosti v Yugo-Vostochnoy Azii: kharakternye cherty i tendentsii evolyutsii

4. Курнишова Ю.В. проблеми формування регіональної ситиеми безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні // Стратегічні пріоритети, №4 (21), 2011 р. С. 166-171; Kurnishova Yu.V. problemi formuvannya regіonalnoї sitiemi bezpeki v Azіatsko-Tikhookeanskomu regjom // Strategjchm prioriteti, №4 (21), 2011 r. S. 166-171.

5. Лекция 10: Проблемы безопасности в Азиатско-Тихоокеанском регионе; Lektsiya 10: Problemy bezopasnosti v Aziatsko-Tikhookeanskom regione

6. Лоссовский И.Е. Формирование стратегий национальной и региональной безопасности в Юго-Восточной Азии; Lossovskiy I.Ye. Formirovanie strategiy natsionalnoy i regionalnoy bezopasnosti v Yugo-Vostochnoy Azii

7. Охара Б. Структура обеспечения безопасности в Северо-Восточной Азии; Okhara B. Struktura obespecheniya bezopasnosti v Severo-Vostochnoy Azii

8. Погорелова І. Зовнішня політика адміністрації Б. Обами щодо корейських держав // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. - Вип. 107, Частина II (у двох частинах). - К.: КНУ імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2012. - C .21-28; Pogorelova І. Zovrnshnya poHtika айшіпізігаїзії В. Obami shchodo koreyskikh derzhav // Aktualrn problemi ші/hnarodnikh vіdnosin: ZHrnik naukovikh prats. - Vip. 107, Chastina II (u dvokh chastinakh). - K.: KNU imeni Tarasa Shevchenka, Jnstitut ші/hnarodnikh vіdnosin, 2012. - C .21-28.

9. Регион Восточной Азии в мировых политических и экономических процессах; Region Vostochnoy Azii v mirovykh politicheskikh i ekonomicheskikh protsessakh

10. Самофалов В. Глобальний виклик Китаю / Володимир Самофалов // Зовнішні справи [офіційний сайт]; Samofalov V. Globalniy viklik Kitayu / Volodimir Samofalov

11. Шевчук О.В. Система безпеки Азійсько-Тихоокеанського регіону: фактори формування та тенденції розвитку / Олександр Володимирович Шевчук. - Миколаїв: Вид-во ЧДУ імені Петра Могили, 2010. - 200 с.; Shevchuk O.V. Sistema bezpeki Azіysko-Tikhookeanskogo regknu: faktori formuvannya ta tendentsn rozvitku / Oleksandr Volodimirovich Shevchuk. - Mikola'i'v: Vid-vo ChDU ішєпі Petra Mogili, 2010. - 200 s.

Размещено на Allbest.ru