План Z-4: невдала спроба мирного врегулювання конфлікту в Хорватії

Постановка проблеми

Війна в Хорватії (19911995) стала одним із центральних епізодів Югославської кризи кінця ХХ - початку ХХІ ст., унаслідок якої Соціалістична Федеративна Республіка Югославія розпалась у ході низки конфліктів на шість окремих держав (Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Чорногорію, Сербію, Македонію) та одну частково визнану країну (Косово). У ході даного конфлікту хорвати змогли протягом читирьох років успішно відстояти свою незалежність від Югославії, а також військовим шляхом (не в останню чергу завдяки сприятливій у потрібний момент міжнародній ситуації та досягненню спільної мови зі США) розв'язати питання своєї територіальної цілісності, а водночас і питання сербської національної меншини в Республіці Хорватія. Наслідки даного збройного конфлікту донині негативно впливають на міждержавні відносини Сербії та Хорватії, а також, у першу чергу, на стосунки сербського та хорватського народів, які наразі ще дуже далекі від добросусідських.

Багато українських журналістів та політиків зараз часто апелюють до хорватського досвіду 90-х рр. минулого століття, говорячи про те, що він може бути чи скопійованим, чи частково використаним нашою державою для розв'язання питання російської агресії на Сході України та відновлення контролю над тимчасово окупованими територіями Донбасу. На думку автора, звичайно ж, хорватський досвід серйозно відрізнявся від українського - причини, масштаб конфлікту, міжнародна обстановка та суто військові аспекти цих війн суттєво відрізняються. Однак ціла низка моментів із конфліктів на теренах колишньої Югославії може бути дійсно цікавою та актуальною для сучасної України. Зрештою наша війна ще не завершилась і в ближчому майбутньому, скоріше за все, Україна зіштовхнеться із питаннями мирного врегулювання конфлікту за участі іноземних посередників. У цьому сенсі хорватський досвід справді не слід ігнорувати.

Мета статті

Одним із таких питань є миротворчі потуги міжнародної спільноти в роки війни у Хорватії (а також і в Боснії та Герцеговині), які знаходили своє концептуальне втілення у низці мирних планів. Для Хорватії головним мирним планом (поряд із планом С.Венса кінця 1991 р.), який майже досяг успіху, був проект Z-4. Відповідно у цій статті ми розглянемо передісторію даного плану, процес його розробки, авторів, зміст, обговорення цього документа, причини провалу, а також наслідки.

Аналіз джерел та історіографії

Щодо історіографії питання та джерельної бази, то слід сказати, що дані про сам план та ті перипетії, що супроводжували його розробку та спроби втілення, не є секретними. Передусім самі автори Z-4, зокрема американський посол у США Пітер Галбрайт та Герт Хінріх Аренс, залишили свої доволі інформативні спогади [1; 8]. З іншого боку, на сьогодні в хорватській історичній літературі та мемуаристиці події 1991-1995 рр., включаючи питання мирного врегулювання, розкриті дійсно добре [3; 6; 9-12; 17]. Хоча ми все ж мусимо мати на увазі, що через відносну хронологічну близькість 1990-х рр. деякі моменти тогочасної дипломатії на теренах колишньої Югославії, охоплених війною, можуть замовчуватися, або навпаки - навколо них можуть формуватися численні міфи в дусі теорій змови (наприклад дискусійне й неоднозначне питання домовленостей між Слободаном Мілошевичем та Франьо Туджманом, зокрема з приводу поділу Боснії і Герцеговини). Із хорватських науковців, чий підхід до висвітлення подій навколо плану Z-4 та ролі міжнародної спільноти і США вирізняється особливою об'єктивністю, варто назвати Альберта Бінга та Радована Вукадіновіча [4; 5; 19]. Також варті уваги роботи Славка Дегоріції - одного з головних хорватських перемовників із повсталими сербами, голови МЗС Хорватії Мате Граніча та видатного хорватського дипломата Маріо Нобіло [7; 16]. Щодо джерел, то це, звичайно ж, матеріали хорватських, сербських та західних ЗМІ, а також документи - власне текст мирного плану Z-4, тексти резолюцій Ради Безпеки ООН, а також матеріали Спостережної місії ЄС у Хорватії [13-15]. Звісно, не варто ігнорувати західних авторів [2; 18]. Таким чином, можна сказати, що на цей час доступною є достатня кількість літератури та джерел, яка дозволяє повноцінно проаналізувати долю Z-4 та його положення, а також реакцію сторін на цей проект мирного врегулювання для Хорватії.

Основний матеріал дослідження

Очевидно, що задля адекватного розуміння плану Z-4 та всього комплексу миротворчої діяльності міжнародних посередників у Хорватії слід спочатку зробити невеликий огляд передісторії, а саме - подій у Республіці Хорватія з по 1994 р.

Після перемоги національно орієнтованих сил на чолі із Франьо Туджманом на квітневих виборах 1990 р. у Хорватії та подальших перетворень у цій республіці дійшло до серйозного загострення хорватсько-сербських відносин, адже серби побачили в новій владі та окремих її діях (нова символіка, зміна конституції та конституційного статусу сербів у Хорватії), а також у все частіших випадках дискримінації на національній основі загрозу повторення гонінь із боку пронацистських колабораціоністів-усташів зразка 1941 р. У свою чергу, побоювання хорватських сербів були вміло використані офіційним Белградом, зокрема сербським президентом Слободаном Мілошевичем, який прагнув або збереження Югославії, проте із сербським домінуванням, або створення Великої Сербії [3, с. 790-791]. Отже, перші збройні інциденти в Хорватії розпочалися ще навеснір., а до повномасштабної війни між хорватськими формуваннями, з одного боку, і сербськими повстанцями, на бік яких із часом стала Югославська Народна Армія, з іншого, дійшло після проголошення незалежності Республікою Хорватія 25 червня 1991 р. Спроби міжнародної спільноти швидко припинити цей конфлікт за столом переговорів та зберегти югославську єдність виявилися неефективними, а наступ ЮНА та сербських повстанців за участі добровольців із самої Сербії тривав аж до кінця 1991 р. З підписанням Сараєвського перемир'я 2 січня 1992 р. та офіційним міжнародним визнанням Хорватії з боку країн-членів ЄС 15 січня того ж року бойові дії практично припинилися, і ЮНА почала плановий відхід з території цієї вже офіційно незалежної країни [17, с. 77].

Проте під контролем повсталих хорватських сербів залишилося близько 30 % території Республіки Хорватія: Східна Славонія, Баранья, Західний Срем, частина Західної Славонії, Банія, Кордун, Ліка, Північна Далмація. Частини ЮНА, окрім цього, контролювали прибережні райони Південної Далмації в районі Дубровніка, звідки остаточно були виведені аж у вересні 1992 р. [6, с. 204]. На зайнятих територіях, де серби проживали компактно, а у ході бойових дій вигнали майже все несербське населення, 19 грудня 1991 р. вони проголосили Республіку Сербська Країна, яка одразу задекларувала своє бажання залишитися у складі Югославії, а згодом планувала об'єднатися із Сербією та Республікою Сербською (у Боснії і Герцеговині) [3, с. 102]. Фактично ж контроль над керівництвом РСК (Мілан Бабич, Мілан Мартич, Горан Хаджич, Борислав Мікелич) перебував у руках Слободана Мілошевича. Отже, у період із грудня 1991 до серпня 1995 р. країнські серби пробували здійснювати власне державне будівництво, хоча жодного міжнародного визнання РСК не отримала - міжнародні посередники, які займалися мирним урегулюванням, офіційно визнавали, що вся її територія де-юре належить Хорватії.

Також відповідно до Резолюції РБ ООН 743 на лінії розмежування між хорватськими військами та військами Сербської Країни було розміщено міжнародний миротворчий контингент чисельністю близько 15 тис. осіб у рамках місії UNPROFOR (у 1992 р. дана миротворча місія пошириться й на охоплену війною сусідню Боснію і Герцеговину, а чисельний її склад зросте до 39 тис.). Першим проєктом мирного врегулювання у Хорватії став план Венса, який передбачав лише дуже загальні речі - припинення вогню, повернення біженців, нормалізацію, але не містив конкретних інструментів досягнення взаєморозуміння між сторонами-антагоністами [17, с. 181; 7, с. 143].

Однак, незважаючи на перемир'я й миротворчі потуги міжнародної спільноти, увага якої з квітня 1992 р. переключилась на конфлікт у Боснії і Герцеговині, що мав ще жорстокіший характер, питання відносин Сербської Країни та офіційного Загреба, що прагнув якомога швидше повернути її території під свій контроль, зайшло в глухий кут. Більше того, усупереч осуду ООН та міжнародної спільноти хорватські війська провели низку локальних і короткотривалих, проте успішних військових операцій проти Сербської Країни протягом 19921993 рр. (Мілєвацьке плато, Масленицький міст, Медакська кишеня). А ще регулярна хорватська армія та ХВО (Хорватське Віче Оборони - збройна формація боснійсько-герцеговинських хорватів) безпосередньо включилися у війну в Боснії і Герцеговині (спочатку разом із мусульманами проти сербів, а з кінця 1992 р. - проти мусульман, з весни ж 1994 р. - знову разом із мусульманами проти сербів) [2, с. 125-127]. У певний момент на Заході вже навіть піднімалося питання про введення санкцій проти Загреба й визнання рівної вини хорватів і сербів за війну в БіГ [16, с. 329].

Усе це однозначно вказує на складність і неоднозначність ситуації на теренах колишньої Югославії в 1991-1995 рр. та дає зрозуміти, чому міжнародній спільноті постійно не вдавалося досягти успішного мирного врегулювання. Однак усе-таки для Хорватії було здійснено розробку досить серйозного мирного плану, який майже досяг успіху і потенційно міг би надати хорватським сербам цілком вагомий рівень автономії в місцях їхнього компактного проживання. Це був план Z-4 (Zagreb-4).

Початок розробки даного мирного плану був покладений 16 березня 1994 р., коли російський спеціальний посланець Віталій Чуркін розпочав прямі переговори між Хорватією та РСК, які привели до підписання нового, уже остаточного перемир'я 30 березня того ж року [4, с. 495].

У квітні 1994 р. була сформована так звана Контактна група як багатостороння дипломатична платформа, усередині якої продовжується мирне посередництво Міжнародної конференції про колишню Югославію. У її роботі брали участь дипломати США, Росії, Великої Британії, Франції та Німеччини, а оперативне керівництво взяла на себе американська команда на чолі з Річардом Гулбруком у вересні 1994 р. [8, с. 127].

Відповідно до початкової версії плану передбачався найбільш можливий рівень автономії для країни та поступова передача влади з боку сербів офіційним хорватським посадовцям, передусім у Західній Славонії, а потім і у Східній Славонії після тимчасового управління адміністрації ООН у цьому секторі.

З огляду на таку концепцію плани міжнародної спільноти вимагали й радикальної зміни хорватської конституції, яка не передбачала такого рівня автономії, який би фактично означав федералізацію чи навіть конфедералізацію Хорватії.

Відповідно до початкового задуму план мав три ступені реалізації. Спершу слід було досягти припинення ворожнечі, після чого настав би період "установлення довіри" й економічної співпраці. А третій крок включав би проведення мирної реінтеграції.

Власне текст плану Z-4 був розроблений американським послом у Хорватії Пітером Галбрайтом (головний автор і взагалі дуже важлива й активна постать у процесі мирного врегулювання в цій країні, восени 1995 р. - розробник Ердутської угоди, яка привела до мирної реінтеграції до Хорватії Східної Славонії), російським послом Леонідом Керестеджіянцом та німецьким дипломатом Гертом-Хінріхом Аренсом під патронатом контактної групи ООН. Також близькими до даного плану були голови міжнародної конференції щодо колишньої Югославії Девід Оуен та Торвальд Столтенберг. Перший варіант Z-4 був підготовлений у вересні 1994 р., а низка поправок вносилась до нього розробниками впродовж наступних чотирьох місяців [8, с. 128; 1, с. 412].

Вирішальну роль у створенні та просуванні плану Z-4 відігравав американський посол у Хорватії Пітер Галбрайт. В інтерв'ю, яке він дав у 2004 р. американському історику Чарльзу Інграу, дипломат заявив, що цей план є результатом його дипломатичних зусиль навколо мирної реінтеграції зон, захищених миротворцями ООН: "Z-4 - це моє дитя" [8, с. 131]. Перший російський посол у Хорватії Керестеджіянц говорить, що технічну складову даного плану "розробили міжнародні посередники". Згідно ж із Девідом Оуеном, основа плану Z-4 була окреслена у Женеві в середині 1994 р. [5, с. 372].

У Загребі 2 грудня 1994 р. підписано економічний договір між хорватською владою та сербами із зони UNPA у Кніні. 19 грудня, відповідно до цієї угоди, було відкрито вперше після чотирьох років автомагістраль Загреб - Окучани - Ліповац. Також сторонами було погоджено відновлення роботи нафтопроводу та водопостачання до кінця року. Туджман заявив, що вже скоро буде можливо їздити й залізницею із Загреба в Славонський Брод та до Спліта через Кнін, а також не забув наголосити, що "Європа і світ визнають і потребують Хорватію як чинник нового міжнародного порядку" [4, с. 498]. Ці кроки мали в перспективі привести до повної деескалації, подальшої нормалізації життя та повноцінного відновлення господарських відносин між Хорватією та її територіями, підконтрольними сербам [4, с. 496].

У чому ж полягала суть самого Z-4? Фінальну версію цього мирного плану було підготовлено 18 січня 1995 р. під назвою "Базова Угода про Країну, Славонію, Південну Баранью та Західний Срем". Він складався із трьох документів та двох карт - усього 53 сторінки. Ці мапи не були остаточними через спір навколо приналежності міста Бенковац у Північній Далмації та Слунь на Кордуні [14].

Основою плану була "Конституційна Угода про Країну" (або "Частина 1"). Згідно з цим документом, Країна (а саме - територія РСК у Північній Далмації, Ліці, Кордуні та Бановіні) мала стати автономним регіоном Хорватії з кордонами, що базувалися на переписі населення цієї республіки у 1991 р. - таким чином визначалися муніципалітети із сербською етнічною більшістю). У межах цієї сербської автономії більша частина владних повноважень передавалась із Загреба на місцевий рівень. Усього сербська "держава в державі" мала включати 11 общин, які би входили у 2 більші територіальні одиниці: котар Гліна на півночі і котар Кнін на півдні. При цьому ці 2 котари були територіально розділеними общиною Слунь, на яку план не поширювався.

Отже, сербське автономне утворення мало являти собою 2 окремі територіальні одиниці. Сербська Країна мала право на власного президента, кабінет міністрів, законодавство, судову систему, поліцію, герб, прапор і валюту, а також право збирати податки та підписувати власні міжнародні угоди. Також "Частина 1" передбачала демілітаризацію регіону.

Армія Хорватії могла б увійти на територію Сербської Країни виключно на запрошення президента цієї "держави в державі", а хорватські закони та інші нормативні акти могли би діяти на сербській території лише за схвалення з боку уряду Сербської Країни. І, зрештою, усі суперечки між Загребом та Кніном мусили би розв'язуватися через спеціальний конституційний суд [14; 13].

"Частина 2" цього плану ("Домовленості щодо Славонії, Південної Бараньї, Західного Срему та інших районів") стосувалася тих територій, де серби не становили етнічної більшості відповідно до вищезгаданого перепису 1991 р., і включала перехідні положення, які регламентували поступову мирну реінтеграцію даних областей під владу Загреба [14].

"Частина 3" плану Z-4 стосувалася забезпечення прав людини, фундаментальних свобод, переслідування військових злочинців, створення судів із прав людини, очолюваних міжнародними суддями, а також включала положення, що дозволяли подвійне хорватське та югославське громадянство для хорватських сербів [14].

Відповідно до вищезгаданих документів, що становили план Z-4, Західна Славонія та ряд підконтрольних Кніну територій на заході, півночі та півдні Сербської Країни мусили негайно повернутися під повний контроль Хорватії, а Східна Славонія, Південна Баранья та Західний Срем мали були поступово мирно реінтегровані під владу Загреба за допомогою міжнародної перехідної адміністрації ООН (у 1995-1998 рр. так і станеться, на відміну від Західної Славонії та Країни, владу на теренах яких Хорватія відновить військовим шляхом) [13].

Уся Хорватія визначена як єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів. Хорватія мала би контролювати повністю всі свої кордони, сецесія сербів була повністю виключена. Згідно з П. Галбрайтом, план базувався на пропозиціях, які висунула сама хорватська влада як план розв'язання кризи [8, c. 132].

Самовпевнена поведінка П. Галбрайта випливала з думки, що Слободан Мілошевич, на якого разом тиснули американський дипломат Роберт Фрезур та міністр закордонних справ РФ Андрій Козирєв, натисне на сербів із Сербської Країни, на яких він мав ще більший вплив, ніж на сербів боснійських.

Презентовано Z-4 хорватському президенту Ф. Туджману та верхівці Республіки Сербська Країна було 30 січня 1995 р. Глава хорватської держави загалом негативно оцінив Z-4, хоча й погодився на його використання. Офіційна реакція Ф. Туджмана та міністра закордонних справ Хорватії Шарінича була такою: "позитивно сприймаються ті частини документа про встановлення хорватського суверенітету над цілою територією, повернення вигнанців та місцеве самоврядування для сербської етнічної спільноти, проте неприйнятно для нас все те, що виходить за межі конституційних норм та міжнародних конвенцій про права етнічних спільнот чи національних меншин [7, c. 316].

На відміну від Загреба, який намагався покращити імідж Хорватії після загроз санкціями й ізоляцією з боку Заходу, кнінська влада саботувала переговори, що, як сказав американський посол, "указувало на політичну незрілість кнінських лідерів і ставило під питання терпіння хорватської влади" [8, c. 134].

Щодо Слободана Мілошевича, то його схильність до компромісу, передусім через знаходження спільної мови з Хорватією, виходила з реалістичної оцінки, що певними поступками треба капіталізували всі попередні сербські досягнення. Маючи на увазі цей аспект регіональних відносин (континуїтет хорватсько-сербських переговорів), США взяли на розгляд створення еквівалентного плану для Хорватії (який розробила Контактна група для БіГ). Його основою мало бути югославське визнання Хорватії та згода на реінтеграцію хорватських територій під наглядом UNPROFOR. Одним словом, Мілошевич, згідно з даним задумом, мав визнати Хорватію та БіГ і накласти санкції на Кнін у випадку відмови з боку країнських сербів підписати угоду із Загребом, а також Мілошевич мав посилити вже наявні санкції проти Республіки Сербської (сербське державне утворення на території Боснії і Г ерцеговини) [18, c. 294].

Країнські серби, у свою чергу, відкинули цей план - під безпосереднім впливом Слободана Мілошевича, який гарантував РСК свою військову підтримку в разі хорватського наступу. Очевидно, що не останню роль у несприйнятті сербським президентом Z-4 відіграло його побоювання, що положення цього плану, які гарантували дуже вагомий рівень автономії сербам у Хорватії, можуть стати прецедентом для підняття питання про аналогічні права албанців на території сербської провінції Косово, де на той момент уже небезпечних для Белграда обертів набрав албанський рух за незалежність (зрештою фіналом стане початок справжньої війни в Косово у 1998 р.) [4, c. 500].

Парламент Сербської Країни обговорював Z-4 на своєму спеціальному засіданні 8 лютого 1994 р. Лідери країнських сербів - Мілан Мартич, Мілан Бабіч та Борислав Мікеліч - у своїх виступах описали даний мирний план як "провокативний" для РСК та назвали відкидання Z-4 Слободаном Мілошевичем "надихаючим" [10, c. 207].

Низка інших тогочасних помітних сербських політиків теж засудила план. Так, Борислав Йович, близький союзник Мілошевича, вважав, що РСК здатна чинити самостійний потужний військовий опір Загребу; знаменитий своїми шовіністичними поглядами лідер Сербської радикальної партії Воїслав Шешель вважав Z-4 абсолютно неприйнятним. Опозиційні демократичні політики в Сербії розділилися у своїх думках: Зоран Джинджич заявляв, що якщо РСК відкинула мирний план, то Сербії на нього погоджуватися теж сенсу немає, а в той же час Вук Драшкович - лідер націонал-демократичного Сербського руху оновлення - вітав цей план, вважаючи його "історичним шансом". Слід сказати, що позиція Драшковича домінувала у сербських медіа, але вже з кінця серпня 1995 р., тобто після хорватської переможної операції "Буря", яка ліквідувала Республіку Сербська Країна [16, c. 351].

Зрештою, Z-4 так і не став предметом подальших серйозних переговорів, хоча спочатку така перспектива виглядала цілком реальною та бажаною. Саборський (парламентський) комітет з питань мирної реінтеграції окупованих територій Хорватії зробив висновок на засіданні 6 березня 1995 р. про те, що цей план для Хорватії неприйнятний. Такий висновок базувався на оцінці Комітету з конституції, який заявив, що план суперечить хорватській конституції, яка не передбачає можливості федеративної чи конфедеративної перебудови держави [10, c. 178].

Таким чином, цей мирний план, який насправді давав хорватським сербам серйозну автономію (аж до права на власну міліцію та державні символи), провалився практично в останній момент, і це дало Загребу вагомий аргумент на користь військового варіанта розв'язання питання Сербської Країни та відмови на продовження мандату миротворчої місії UNPROFOR [5, c. 379].

Невдоволення міжнародної спільноти через відмову країнських сербів прийняти Z-4 найкраще висловив той же Пітер Галбрайт: "Чинники говорять самі за себе. Одна сторона прийняла план, погодилася, якщо є резерви, що на базі цього проекту можна вести подальші переговори. А друга сторона після того, як ми приїхали у сам Кнін, відхилила план. Як іронічно, що сторона, яка відмовилась підписати Z-4, є саме тою, яка бажає, щоб UNPROFOR лишився. Зараз можемо ясно сказати, хто відповідальний за провал плану. У Кніні кажуть, що мають свою державу, але ту державу ніхто не визнав і ніколи не визнає. Економічно вони ізольовані і кожного дня живуть усе примітивніше. Зараз вони існують і в постійній загрозі військової інтервенції, а якщо би прийняли план, то мали би міжнародні гарантії безпеки і стали б частиною хорватської держави з великими можливостями для процвітання. Це якесь зачароване коло" [4, c. 501].

Окрім провалу втілення Z-4, у березні 1995 р. Франьо Туджман демонстративно висунув вимогу виведення миротворчих військ ООН (UNPROFOR) з території своєї республіки і заявляв, що Хорватія має повне право не продовжити мандат на їх подальше перебування.

Проте "блакитні шоломи" з Хорватії не пішли: 31 березня Резолюцією Ради Безпеки ООН № 981 було встановлено замість UNPROFOR місію UNCRO (The United Nations Confidence Restoration Operation in Croatia), яка мала меншу чисельність (до 7 тис. осіб) і головним завданням якої був нагляд за державним кордоном Хорватії на території, підконтрольній Сербській Країні [2, c. 299; 18].

Усупереч мовчазній згоді з боку Вашингтона на хорватську військову операцію на початку серпня 1995 р., Пітер Галбрайт до останнього моменту намагався втілити Z-4, навіть коли стало ясно, що вже не існує реальної основи для його імплементації на практиці [4, c. 502]. 2 серпня 1995 р., під час чергового раунду переговорів між країнськими сербами та Загребом, що проходили в Женеві, фактично за два дні до початку хорватського військового наступу на РСК, сербська сторона таки формально визнала Z-4 основою для подальшого діалогу з Хорватією, проте сама Хорватія вже була повністю готова до ліквідації сербської самопроголошеної республіки збройним шляхом і брала участь у цих переговорах виключно формально, для маскування своєї підготовки до силового удару по Кніну [12, c. 416].

Більше того, офіційний Загреб отримав мовчазне схвалення військової операції та допомогу розвідувальними даними й інструкторами з боку США, які будьщо прагнули зупинити конфлікт у Боснії і Герцеговині, потіснивши сербські сили та встановивши паритет. Тим паче що влітку 1995 р. дійшло до відверто скандальних інцидентів за участі сербських військ та до реальної можливості їх перемоги у БіГ (захоплення заручників з миротворців ООН, масові вбивства мусульман у Сребрениці, загроза падіння західнобоснійського мусульманського анклаву - Біхача). Хорвати в цьому плані показали себе перед Вашингтоном конструктивними партнерами [16, c. 358; 12, c. 410]. Адже після переможної "Бурі" хорватські війська взяли участь разом із мусульманськими силами в операції "Маестрал" (вересень 1995 р.), коли вони майже взяли столицю боснійських сербів - м. Баня Лука [9, c. 555].

Зрештою, у листопаді 1995 р. - уже після падіння Сербської Країни та хорватських перемог в операції "Блискавка" й "Буря" - деякі положення цього мирного плану, у редукованому, звісно ж, вигляді, ляжуть в основу Ердутської угоди, яка відкрила й обумовила процес мирної реінтеграції Східної Славонії за участі тимчасової адміністрації ООН під владу Загреба, що тривав до січня 1998 р. І, що характерно, саме той же Пітер Галбрайт став автором Ердутської угоди та головним натхненником реінтеграції останніх зайнятих сербами територій до Хорватії виключно мирним шляхом [11, c. 38-40].

Насправді можна сказати. що провал мирних переговорів не був проблемою для Загреба, адже ще з 1992 р. керівництво Республіки Хорватія визначило для себе єдиний ефективний шлях розв'язання проблеми сербського сепаратизму - військовий. І на 1995 р. Армія Хорватії вже була готова відвоювати Сербську Країну, котру утримували війська сербів, які, на думку хорватського генерала Я. Бобетка, на той момент були надто слабкі, щоби влаштувати дієву оборону [6, c. 701].

Поява плану Z-4 моментально викликала низку контраверсійних реакцій. Різного роду аналізи у ЗМІ говорили, що Загреб своїм "лукавим" рішенням прийняти план і вважати основою для подальших переговорів зумів дещо повернути втрачені політичні позиції після відмови продовжити мандат UNPROFOR, у той час як Кнін та Белград, які явно й далі наполягають на державності Країни і не бажають відмовитися від цієї ідеї, ставляться у ще важче положення [13]. Останній аспект був пов'язаний і з подіями в БіГ, де Радован Караджич, лідер місцевих сербів, уперто відмовлявся прийняти подібний мирний план для цієї країни. У цьому сенсі помічено, що події навколо Z-4 - це хорватська дипломатична перемога, адже сербська сторона, важелі управління якою були в Белграді, сама себе показала такою, що виступає за війну, і допомогла Хорватії тим самим уникнути обвинувачень у воєнних намірах [19, c. 12].

Отже, план Z-4, який був представлений хорватській владі в кінці січня 1995 р., був "неприйнятним", але Туджман його з тактичних міркувань таки спочатку прийняв як "основу для подальших переговорів". Загреб зрештою "врятував" Кнін, який із волі Мілошевича категорично відхилив цей проект мирного врегулювання. Усупереч мовчазній згоді з боку Вашингтона на хорватську військову операцію на початку серпня 1995 р., Пітер Галбрайт до останнього моменту намагався втілити Z-4, навіть коли стало ясно, що вже не існує реальної основи для його імплементації на практиці. Після поразки РСК у "Бурі" залишилося ще питання хорватського Подунав'я. Безпосередньо після операції "Буря" американський президент Клінтон заявив, що разом із планом для БіГ "має бути розроблений і багаторічний план розв'язання ситуації у Східній Славонії, який би базувався на хорватському суверенітеті та основах Z-4" (наприклад самоврядування, право біженців на повернення та інші гарантії для місцевих сербів) [11, c. 24].

Висновки

Таким чином, сербські вимоги автономії, які почалися ще в 1989 р., а свого піку досягли в плані Z-4, зазнали повного краху. Відкидання плану

Z-4 було, таким чином, останнім кроком політики Великої Сербії у Хорватії. Для хорватів же сербська непоступливість та категоричне небажання сербів жити з ними в одній державі стали справжнім "зеленим світлом" для ліквідації Республіки Сербська Країна та відновлення територіальної цілісності Республіки Хорватія військовим шляхом. Загреб досяг у цьому успіху, а деякі елементи Z-4, у дуже редукованому вигляді, лягли в основу Ердутського договору, відповідно до положень якого Східна Славонія, Баранья та Західний Срем протягом листопада 1995 - січня 1998 р. мирним шляхом та за участі міжнародної перехідної адміністрації були реінтегровані до складу Хорватії. Більше того, автором Ердутської угоди був той самий Пітер Г албрайт - один із творців плану Z-4.

Список використаних джерел