Трансформації європейської політики США у другій половині ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформації європейської політики США у другій половині ХХ століття

Маргарита Лимар

кандидат політичних наук,

Чорноморський національний університет імені Петра Могили, м. Миколаїв



Анотація

У статті розглядаються європейські аспекти зовнішньої політики США другої половини ХХ ст. Визначено, що Сполучені Штати заявили про себе як про партнера західноєвропейських урядів у питаннях післявоєнної відбудови та подальшого створення простору безпеки і добробуту. Разом із тим, показано, що президенти США по-різному вибудовували політику своїх адміністрацій щодо Європи. Найбільшим прихильником євроінтеграційних процесів був Д. Ейзенхауер. Після нього справами європейців, хоч і меншою мірою, переймалися Л. Джонсон, Дж. Картер, Р. Рейган та Б. Клінтон. Натомість Дж. Кеннеді, Р. Ніксона та Дж. Буша-ст. вимушено підтримували трансатлантичний діалог, розуміючи невідворотність євроінтеграційних процесів і потреби США співпрацювати з новим консолідованим гравцем, однак не виявляючи особистої зацікавленості. Сполучені Штати мали за мету зміцнити свої позиції на європейському просторі, що стало можливим завдяки механізмам НАТО та політиці американського протекціонізму від комуністичної загрози. У ході дослідження визначено, що, незважаючи на різний ступінь зацікавленості президентів США європейськими справами, Європа стабільно розглядалася американськими можновладцями як зона національних інтересів Сполучених Штатів.

Ключові слова: США, Європа, НАТО, європейська інтеграція, трансатлантичні відносини. політика уряд відбудова



Abstract

The article deals with the European aspects of the US foreign policy in the 2nd half of the 20th century. It also includes studies of the transatlantic relations of the described period and the exploration of an American influence on European integration processes.

It is determined that the United States has demonstrated itself as a partner of the Western governments in the post-war reconstruction and further creation of an area of US security and prosperity. At the same time, it is noted that the American presidents have differently shaped their administrations' policies towards Europe. The greatest supporter of the European integration processes was President Eisenhower. Among other things, the US President believed that Europe would become a key ally of the United States, thus, he considered the union of Sweden, Greece, Spain and Yugoslavia as a solid foundation for building a “United States of Europe ”.

After Eisenhower administration, European affairs, to a lesser extent, were taken up by such Presidents as Johnson, Carter, Reagan and Clinton. Showing no personal interest, Kennedy, Nixon and Bush-Sr. were forced to support the transatlantic dialogue, understanding the inevitability of European integration and the need for the United States to cooperate with the new consolidated actor.

The United States aimed to strengthen its position in the European space, moving to that purpose by using NATO mechanisms and applying the policies of American protectionism against the communist threat. The main competitor of the United States for strengthening national positions in Europe was France led by General de Gaulle, who believed that the affairs of Europe should be resolved by European governments without the American intervention. However, NATO continued to serve as a springboard for the U.S. involvement in European affairs. At the end of the 20th century, through the close links between the EU and NATO, the USA received new allies from Central and Eastern European countries. It is concluded that after the end of World War II, Europe needed an assistance that the United States willingly provided in exchange for the ability to participate in European issues, solving and partly controlling the integration processes.

The study found that, despite the varying degree of the American interest in transatlantic affairs, Europe has consistently been remaining a zone of national interest for the United States.

Key words: USA; Europe; NATO; European integration; transatlantic relations.



Постановка проблеми. Сучасні трансатлантичні відносини беруть початок з ХХ ст., зокрема його другої половини, коли формувалися засади зовнішньої політики США щодо Європи, які не втрачають актуальності і сьогодні. Після Другої світової війни розпочався процес встановлення нового світового порядку та відновлення виснажених війною країн. США постали на світовій арені як нова потуга, яка була здатна очолити світову спільноту на шляху подолання післявоєнної кризи. Європа, потребуючи фінансової підтримки, вбачала у Сполучених Штатах надійного партнера, який не лише з готовністю надав необхідні ресурси для відновлення економік, але й був готовий захистити від потенційних загроз міжнародній безпеці.

Аналіз досліджень та публікацій. Вивченню американської зовнішньої політики на тлі післявоєнної відбудови Європи, започаткуванню євроінтеграційних процесів, поступовому підйому НАТО, змінам американських адміністрацій та, врешті решт, реструктуризації політичного простору у 1990-ті рр. присвятили свої роботи такі американські та західноєвропейські дослідники як П. Джонсон (P. Johnson), К. Ларрес (K. Larres), К. Леві (C. Levy) та М. Роузман (M. Roseman), Н. Ладлоу (N. Ludlow), Г. Лундестад (G. Lundestad), Г. Стоун (G. Stone) та Т. Отте (T. Otte), М. Оксенфорд (M. Oxenford) та інші. Більшість наукових розвідок окреслюють окремі періоди та зосереджені на зовнішньополітичних курсах обраних для дослідження адміністрацій. Серед українських вчених, чиї доробки присвячено вивченню зовнішньополітичних пріоритетів адміністрацій Сполучених Штатів, можна відзначити М. Миронову, М. Ратнікова, А. Худолія. Разом із тим, дослідженням європейського вектору зовнішньої політики США бракує цілісності.

З огляду на вище окреслене, метою статті є комплексне висвітлення європейського напряму зовнішньої політики США другої половини ХХ ст. Окрім того, до завдань входять дослідження трансатлантичних відносин зазначеного періоду та вивчення американського впливу на європейські інтеграційні процеси.

Виклад основного матеріалу. Першочергові тенденції до розбудови трансатлантичних відносин у другій половині ХХ ст. пов'язані з позицією американського президента Д. Ейзенхауера (1953-1961 рр.) - першого командувача військ НАТО в Європі. Заступивши на посаду президента, Д. Ейзенхауер запевнив міжнародну спільноту у намірах підтримувати Європу, що передбачало протистояння комуністичній загрозі [4, с. 158]. У своїй промові «Шанс для миру» він підтвердив курс на подальше зближення з європейськими союзниками [15], зосередившись на реорганізації власних збройних сил з метою протистояння радянській загрозі (закріплено у таємному документі Ради національної безпеки США № 162/2 (NSC162/2) - «Новий погляд» [26] та «Доктрині масованої відплати» [25, р. 133]) [30, р. 5]. Власне, роль США полягала у всеосяжній підтримці європейських лідерів, національних економік та наднаціональних силових структур [13].

Черговим документом, який підтвердив проєвропейський курс США, стала «Доктрина Ейзенхауера», оприлюднена президентом у зверненні до Конгресу 5 січня 1957 р. [14]. Її основою стала ідея щодо збереження Сполученими Штатами в Європі статус-кво на зміну Великій Британії без прямого втручання у політичні справи інших держав, окрім випадків, які вимагали захисту від загрози з боку СРСР [33, р. 94]. Д. Ейзенхауер сподівався, що Європа стане ключовим партнером США, тому розглядав союз Швеції, Греції, Іспанії та Югославії як надійний фундамент для розбудови «Сполучених Штатів Європи». Більше того, президент США намагався переконати Велику Британію і Францію взяти безпосередню участь у реструктуризації європейського простору [5, р. 257; 27, р. 72].

Від самого початку президентства переконання Д. Ейзенхауер щодо відповідності європейської єдності національним інтересам США не згасало. У Посланні «Про становище країни» 1953 р. президент зосередив увагу на доречності створення «більш інтегрованої економічної та політичної системи в Європі». Наслідком мала стати інтеграція ФРН до європейських структур [14]. Окрім того, США виступали за збереження розумного балансу між допомогою європейським країнам та захистом американських інтересів.

Перспективи надто виграшного «партнерства» із США для інтегрованої Європи спричиняли занепокоєння американських можновладців та спонукали до формального поліпшення відносин із СРСР [8]. Однак, Проект трьохсторонньої відповіді на радянську ноту від 31 березня 1954 р. засвідчив не лише актуальність конфронтації з СРСР, але й ідейну єдність США з Європейським співтовариством [12]. Окрім того, США зосередилися на зміцненні відносин з Великою Британією, основою яких з 1958 р. стало ядерне співробітництво. Того ж року було укладено Угоду про співпрацю з питань використання атомної енергії з метою спільної оборони. Окрім того, США та Велика Британія дійшли згоди щодо німецького питання і у 1955 р. ФРН стала членом НАТО.

Наступний етап розвитку трансатлантичних відносин пов'язаний з діяльністю адміністрації Дж. Кеннеді (1961-1963 рр.), в інавгураційній промові якого 20 січня 1961 р. європейських партнерів та НАТО згадано не було. Натомість президент висловив сподівання на ООН як на останню та кращу надію у світі, де військові засоби впливу переважають над дипломатичними [23].

Європейський вектор втрачав свою пріоритетність для Вашингтона і сфера інтересів США тепер рівномірно охоплювала Лаос, Берлін, Південну Азію, Кубу та Африку [20, р. 97]. Політика гнучкого реагування в межах НАТО викликала нерозуміння з боку європейських держав-членів Альянсу. До того ж союзники по НАТО (зокрема, США, Франція, Німеччина та Велика Британія) мали проблеми із внутрішнім взаєморозумінням, що свідчило про втрату балансу у трансатлантичних відносинах та опори для самих США [36]. Також членів НАТО турбувала вірогідність зменшення військової присутності США в Європі та актуальність економічної детермінанти [3, с. 58-59].

Вступ Великої Британії до європейського Спільного ринку передбачався політичною ініціативою США, названою «Grand Design» (дослівно з англ. «Грандіозний проект») або «Атлантичне Співтовариство» [16, р. 116]. Ідею «Grand Design» було запропоновано задля об'єднання європейських держав у єдиного проамериканського союзника.

Розуміючи, що США під час консультацій з європейськими урядами мають на меті не обговорювати міжнародні питання нарівні з європейцями, а повідомляти про свою точку зору, Франція в особі генерала Ш. де Голля чинила рішучий опір зміцненню американських позицій в Європі [32, р. 28]. Генерал де Голль виступав за трансформацію міжнародного порядку та реструктуризацію європейського простору задля формування багатополярного світу. Через позицію Франції та ряд інших причин американські фахівці вперше дійшли висновку, що консолідована Європа може спричинити чимало проблем для Сполучених Штатів.

Після смерті Дж. Кеннеді зовнішню політику Вашингтона було переорієнтовано в бік В'єтнаму. Разом з тим Л. Джонсон (L. Johnson) (19631969 рр.) не мав наміру залишати європейську арену поза увагою. Контроль над стримувальним ядерним фактором мав належати США, а не європейському співтовариству і, тим більше, одній з європейських держав. Ідею створення багатосторонніх ядерних сил було відновлено [8].

У 1960-х рр. США вже мали недостатній вплив на європейців, щоб спонукати їх до створення нової організації. Трансатлантичні відносини ослабли через вихід Франції з НАТО та розгортання збройного конфлікту у В'єтнамі. Для Європи, яка все ж потребувала американської присутності на континенті та була не в змозі надавати військову підтримку Сполученим Штатам, пріоритетною залишалася торговельна політика.

Незважаючи на загострення відносин на європейському континенті у 19501960-х рр., Л. Джонсон у щорічному Посланні до Конгресу США «Про становище країни» від 4 січня 1965 р. висловив велику надію на сильну Європу та відновлення трансатлантичного партнерства [23]. У відповідь на співробітництво першого Президента Європейської Комісії, В. Гольштейна (W. Hallstein), з адміністрацією США задля поглиблення євроінтеграції, Л. Джонсон привітав рішення європейських лідерів об'єднати виконавчі органи трьох Європейських співтовариств [18, p. 106].

Після чергових виборів у США до влади повернулися республіканці. Адміністрація Р. Ніксона (1969-1974 рр.) переорієнтувала зовнішньополітичні настанови на користь Китаю та СРСР [9, p. 358]. Європейське Співтовариство згадувалося лише у контексті відносин з Пекіном або Москвою. Початок 1970-х рр. охарактеризувався послабленням контролю Сполучених Штатів над державами Європи внаслідок активної зовнішньополітичної діяльності самої європейської спільноти. З 1974 р. взаємний обмін інформацією між США та Європейським політичним співробітництвом (ЄПС) стає звичайною практикою. Неможливість подальшого обговорення економічних, науково-технічних та інших питань в рамках НАТО з часом сприяла розширенню діалогу США-ЄС та пошуку нових точок дотику та шляхів поглиблення відносин.

Норвезький вчений Г. Лундестад визначив такі причини пошуку незалежних від США підходів щодо оновлення трансатлантичних відносин. По-перше, існувала загроза перетворення європейського Спільного ринку з фінансового на політичного конкурента Сполучених Штатів. По-друге, метою об'єднаної Європи був захист інтересів широкого загалу європейських політиків, що, в свою чергу, могло йти всупереч національним інтересам США. По-третє, існувала ймовірність втрати Вашингтоном геополітичних союзників через невміле балансування між політикою заохочення інтеграційних процесів і підтримкою політичних курсів окремих урядів [29, p. 117].

Занепокоєність радника з питань національної безпеки США Г. Кіссінджера (H. Kissinger) через відхилення від європейського вектора ініціювала перегляд трансатлантичних відносин протягом 1973 р., проголошеного Роком Європи [37, p. 197]. У своєму виступі 23 квітня 1973 р. у Нью-Йорку Г. Кіссінджер запевнив: «Жоден елемент американської післявоєнної політики не був більш послідовним, ніж наша підтримка європейського єдності» [25]. Проте Г. Кіссінджер визнавав, що США та європейські уряди мають власні позиції з ключових питань, що призводить до ускладнення консультацій та переговорів [28, p. 5-6]. Нарешті, 19 червня 1974 р. в Оттаві було підписано Декларацію про атлантичні відносини, що визнала ефект стримування французьких та британських ядерних сил, і фактично позбавляла США контролю за ядерними потенціалами європейських партнерів [11].

Наступний президент США Дж. Форд (1974-1977 рр.) продовжив політику Р. Ніксона щодо СРСР, КНР, та ситуації у В'єтнамі [17]. Згідно його бачення, співпраця з європейцями мала перспективу не через підтримку європейської інтеграції як такої, а завдяки співпраці в рамках НАТО. Так, центром консультацій була визначена столиця країни-голови ЄЕС. Так звана «Група шести» або «G-6», до складу якої увійшли Великої Британії, Франції, ФРН, Італії, Японії та самих США, стала додатковим міжурядовим каналом зв'язку [28, p. 156].

Подальший період послаблення зв'язків з Європою був пов'язаний із президенством Дж. Картера (1977-1981 рр.), не зважаючи на зацікавленість адміністрації Сполучених Штатів у зміцненні «G-7» («G-6» і Канада) та заяви щодо сприяння євроінтеграційним процесам. Окрім того президент Дж. Картер розвивав концепцію «трилатералізму», яка передбачала поглиблення відносин у трикутнику: Північна Америка-Японія-Західна Європа [6, p. 109]. Проте, динамічні зсуви призупинилися на зустрічах президента США із президентом Європейської комісії та іншими високопосадовцями у 1978 р. [34, р. 2246].

Президентство Р. Рейгана (1981-1989 рр.) було періодом посилення залежності населення Європи від американської валюти та виникнення фінансових конфліктів. Європейська валютна система стала і відповіддю, і викликом нафтодоларовій монополії США [31, p. 6]. З огляду на це республіканська адміністрація намагалася зміцнити свої позиції в Європі та оздоровити трансатлантичні відносини шляхом підтримки співпраці з консервативними урядами ФРН, Великої Британії, Франції та Італії, знову ж таки, у структурах НАТО [35]. Англійський історик П. Джонсон зазначив, що 1980-ті рр. видалися чи не найбільш вдалими для трансатлантичних відносин, а Західна Європа почувалася краще та безпечніше [25, p. 28].

Вже по закінченні блокового протистояння та напередодні розпаду СРСР посаду президента США обійняв Дж. Буш - старший (1989-1993 рр.). Курс на поновлення американських позицій в Європі та визначення ролі НАТО в системі трансатлантичних відносин став зовнішньополітичним пріоритетом нової американської адміністрації. У липні 1990 р. було підписано Декларацію про трансформований Північноатлантичний альянс, яка й була підґрунтям для модернізації НАТО зі збереженням ключової ролі атлантичного інституту. Також, США підтримували держави Східної Європи, визнаючи їх причетність до інтеграційних процесів. На відміну від Р. Рейгана, Дж. Буш-ст. намагався уникати суперечок в економічній та військовій сферах, розуміючи невідворотність євроінтеграції [25, p. 167].

В історії трансатлантичних відносин розпочався новітній етап. Співіснування ЄС та НАТО продовжилося у контексті їх розвитку як двох окремих структур, поєднаних спільними домовленостями. Першим із ключових договорів стала Трансатлантична декларація від 22 листопада 1990 р. як основа формалізації відносин між США та ЄС в ідейно-політичному та організаційно-правовому планах [19, р. 291]. Трансформація геополітичного середовища після завершення холодної війни вимагала від США підтримки трансатлантичного діалогу на високому рівні, аби зберегти передові позиції та попередити створення структур чи об'єднань, які б не відповідали інтересам США [2, c. 62-63].

Адміністрація на чолі з президентом від Демократичної партії Б. Клінтоном (1993-2001 рр.), яка прийшла на зміну республіканцям, продовжила зовнішньополітичних курс Дж. Буша-ст. та підтримала вступ нових членів до Північноатлантичного альянсу. Під час югославської кризи стала очевидною неспроможність ООН врегулювати ситуацію, в той час як підтримка Європи Вашингтоном та, власне, лідерство США виявилися особливо актуальними. У Брюссельській промові (1994 р.) президент Б. Клінтон наголосив на тому, що занепад радянської імперії та розгортання інтеграційних процесів у Західній Європі є двома найвагомішими досягненнями для світу у другій половині ХХ ст. Президент США також зазначив, що протягом трьох століть «родинні зв'язки» між США та Європою сприяли розвитку комерції, що й зробило Європу пріоритетним американським союзником не лише у справах захисту демократичних цінностей, але й у питаннях економіки, торгівлі та інвестицій [7].

Разом із тим, Північноатлантичний альянс продовжив відігравати роль плацдарму для участі США в європейських справах. Різнорівневі зв'язки між ЄС та НАТО забезпечували Сполучені Штати новими союзниками серед центрально- та східноєвропейських країн. Разом із тим залишався ряд конфліктів у фінансовій, аграрній, культурній та інших сферах, подолання яких було необхідною умовою зміцнення партнерства. Результатом став останній уругвайський раунд ГАТТ 19861994 рр. та створення Світової організації торгівлі (СОТ) у 1995 р.

Черговою віхою розвитку інституційних основ співробітництва США та ЄС був Мадридський саміт 3 грудня 1995 р., результатом якого стало укладення Нового трансатлантичного порядку денного, що сприяло всеосяжній «розбудові мостів через Атлантику» [38].

Наприкінці ХХ ст. світ зазнав радикальних та безповоротних змін. Розуміючи це, президент Б. Клінтон вибудовував трансатлантичні відносини відповідно до нових реалій, враховуючи тяжіння країн ЄС до дипломатичних або комбінованих методів подолання політичних розбіжностей та міжнародних суперечок. Політика його адміністрації певною мірою влаштовувала європейські уряди, підтвердженням чого стала злагодженість американсько-європейських дій під час кризи у Косово 1998-1999 рр. Вітчизняний дослідник Д. Лакішик відзначає, що це був один з нечисленних випадків, коли Європа та США добровільно поділяли відповідальність [1, с. 128].

Ще одним важливим етапом у розвитку трансатлантичного співробітництва став Лондонський саміт 1998 р., під час якого сторони ствердилися у намірах щодо поглиблення торгівельно-економічних відносин. Підсумком стало підписання Угоди про трансатлантичне економічне партнерство, яка охоплювала сферу двосторонніх та багатосторонніх торгівельних зв'язків, передбачаючи лібералізацію міжнародної торгівлі в межах СОТ.

Висновки. Після завершення Другої світової війни Європа потребувала підтримки, яку охоче надали Сполучені Штати в обмін на можливість контролювати європейські інтеграційні процеси. Президент Д. Ейзенхауер доклав значних зусиль задля конструктивного розвитку трансатлантичних відносин та зміцнення американських позицій у Європі. Широко відомі його проєвропейські промови та доктрина, спрямована на спротив комуністичній загрозі. Адміністрація Д. Ейхенхауера співпрацювала із західноєвропейськими урядами заради зміцнення трансатлантичних відносин. Метою США у той час став контроль над європейськими справами, в тому числі, через інститути НАТО.

Разом із тим подальше відновлення повоєнної Європи, супротив американському втручанню з боку Ш. Де Голля та ряд інших обставин сприяли перемінним успіхам у ведені трансатлантичного діалогу. Європейський простір став сферою інтересів для таких президентів як Л. Джонсон, Дж. Картер, Р. Рейган та Б. Клінтон. Так, Л. Джонсон покладав надію на сильну Європу як союзника США. Увагу Дж. Картера було сконцентровано на концепції «трилатералізму». За період президентства Р. Рейгана нафтодоларова монополія США стала чинником створення Європейської валютної системи, що, в свою чергу, сприяло оздоровленню трансатлантичних відносин та співпраці США з консервативними західноєвропейськими урядами на якісно новому рівні. Президент Б. Клінтон аналогічно до Д. Ейзенхауера вважав, що сильна Європа більше відповідала б американським національним інтересам.

Натомість президенти Дж. Кеннеді, Р. Ніксон та Дж. Буш-ст. вимушено підтримували трансатлантичний діалог без особистої зацікавленості у євроінтеграційних процесах і співробітництві. За президента Дж. Кеннеді відбулося суттєве послаблення європейського вектору. Адміністрація Р. Ніксона переорієнтувала зовнішньополітичні інтереси в бік Китаю та СРСР. Президент Дж. Буш-ст. визнавав невідворотність поглиблення інтеграційних процесів, тому спокійно ставився до співіснування НАТО та ЄС як двох сусідніх структур. Разом із тим, попри різносторонній досвід американсько-європейських відносин, зовнішня політика США була незмінно спрямована на підтримку трансатлантичного партнерства, що відповідало національним інтересам Сполучених Штатів.



Список використаних джерел та літератури

1. Лакішик Д. М. Американо-Європейські відносини періоду президентства Дж. Буша- молодшого / Д. М. Лакішик // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2012. - 18. - С.125-130.

2. Миронова М. А. Трансформація відносин Європейського Союзу та США в постбіполярний період.: дис... канд. політ. наук : 23.00.04 / Миронова Маргарита Анатоліївна; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. - Київ, 2007. - 194 с.

3. Ратніков М. І. Європейська політика СШАв контексті політичних трансформацій у ЄС: дис. ... канд. політ. наук: 23.00.04 / Ратніков Максим Ігорович; Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - Київ, 2013. - 203 с.

4. Худолій А. О. Публічний дискурс у зовнішньополітичній діяльності президентів США(1945 - 2012 рр.): дис. ... д. політ. наук: 23.00.04 / Худолій Анатолій Олексійович; Національний університет «Острозька академія». - Острог, 2013. - 465 с.

5. Ambrose S. E. Eisenhower: Soldier and President / S. Ambrose. - N. Y.: Simon and Schuster, 2014. - 635 p.

6. Auten B. J. Carter's conversion: The hardening of American defense policy / B. J. Auten. - Columbia: University of Missouri Press, 2008. - 344 р.

7. Clinton B. Remarks to multinational audience of future leaders of Europe. (Brussels, 9 January 1994) [Електронний ресурс] / Clinton B. // U.S. Dipl omatic Mission to Germany - Режим доступу: http://usa.usembassy.de/etexts/ga6-940109.htm.

8. Cohen W. I. The Cambridge history of American foreign relations: Volume 4, America in the age of Soviet power, 1945-1991 / W. I. Cohen. - Cambridge: University Press, 1995. - 300 p.

9. Colucci L. The National Security Doctrines of the American presidency: How they shape our present and future. Volume 2 / L. Colucci. - California: ABC-CLIO, 2012. - 806 p.

10. Declaration on a Transformed North Atlantic Alliance issued by the heads of state and government participating in the meeting of the North Atlantic Council («The London Declaration») (London, 6 July 1990) [Electronic Resource] // The University of Luxembourg's CVCE. - Mode to Access:

http : //www.cvce .eu/en/obj /the_london_declaration_on_a_transformed_north_atlantic_alliance_6J uly_19 90-en-9c5fa86b-12a0-4f59-ad90-e69503ef6036.html.

11. Declaration on Atlantic Relations issued by the North Atlantic Council «The Ottawa Declaration» (Brussels, 26 June 1974) [Electronic Resource] // The University of Luxembourg's CVCE. - Mode to Access: https://www.cvce.eu/en/obj/the_ottawa_declaration_19_june_1974-en-f346514e-080b- 4053-a25d-abfd0e3d4f26.html.

12. Draft Tripartite Reply to Soviet Note of March 31, 1954, Approved by the Foreign Ministers of the United Kingdom, United States, and France, April 22, 1954 [Electronic Resource] // United States Department of State; Office of the Historian, Foreign Service Institute. - Mode to Access: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1952-54v05p1/d262.

13. Eisenhower D. D. Annual message to the Congress on the State of the Union, February 2, 1953 [Electronic Resource] / D. D. Eisenhower // The American Presidency Project. - Mode to Access: http://www.presidency.ucsb.edu/ws/index.php?pid=9829.

14. Eisenhower D. D. The «Eisenhower Doctrine» on the Middle East, January 5, 1957 [Electronic

Resource] // Insidethecoldwar.org. - Mode to Access:

http://insidethecoldwar.org/sites/default/files/documents/Eisenhower%20Doctrine%20on%20the%20Mid dle%20East%20January%205 %2C%201957.pdf.

15. Eisenhower D. D. The Chance for Peace, April 16, 1953 [Electronic Resource] / D. D. Eisenhower // Libertanism.org. - Mode to Access: https://www.libertarianism.org/essays/chance- peace.

16. Giauque J. G. Grand designs and visions of unity: The Atlantic powers and the reorganization of Western Europe, 1955-1963 / J. G. Giauque. - North Carolina: The University of North Carolina Press, 2002. - 326 p.

17. Greene J. R. Gerald Ford : Foreign affairs [Electronic Resource] / J. R. Greene // University of Virginia, Miller Center. - Mode to Access: https://millercenter.org/president/ford/foreign-affairs.

18. Hang N. Th. Th. US and European integration prior to 1968 / N. Th. Th. Hang // Lithuanian Foreign Policy Review. - 2015. - Vol. 33. - Issue 1. - P. 83-109.

19. Hill Ch., Smith K. E. European foreign policy : Key documents / Ch. Hill, K. E. Smith. - USA, Canada: Routledge, 2000. - 500 р.

20. Holmes J. E. The mood / interest theory of American foreign policy / J. E. Holmes. - Kentucky: University Press of Kentucky, 2015. - 256 p.

21. Inaugural address of President John F. Kennedy, Washington, D. C., 20 January 1961 [Electronic Resource] // John F. Kennedy Presidential Library and Museum. - Mode to Access: https://www.jfklibrary.org/Research/Research-Aids/Ready-Reference/JFK-Quotations/Inaugural- Address.aspx.

22. Johnson L. B. Annual Message to the Congress on the State of the Union, 4 January 1965 [Electronic Resource] / L. B. Johnson // The American Presidency Project. - Mode to Access: https://www.presidency.ucsb.edu/documents/annual-message-the-congress-the-state-the-union-26.

23. Johnson P. Europe and the Reagan years / P. Johnson // Foreign Affairs. - 1988 / 1989. - Vol. 68. - No. 1. - P. 28-38.

24. Jones B. M. Abolishing the taboo: President Eisenhower and the permissible use of nuclear weapons for national security: diss. ...Ph.D. / Brian Madison Jones ; Kansas State University. - Manhattan, 2008. - 313 p.

25. Larres K. A companion to Europe since 1945 / K. Larres. - Hoboken, New Jersey: John Wiley & Sons, 2009. - 536 p.

26. Lay J. S. A Report to the National Security Counsil by the Executive Secretary on Basic National Security Policy (Washington, 30 October 1953) [Electronic Resource] / J. S. Lay // The Federation of American Scientists. - Mode to Access: https://fas.org/irp/offdocs/nsc-hst/nsc-162-2.pdf.

27. Levy C., Roseman M. Three postwar eras in comparison: Western Europe 1918-1945-1989 / C. Levy , M. Roseman . - Springer, 2001. - 306 p.

28. Ludlow N. P. The real years of Europe? : US-West European relations during the Ford administration / N. P. Ludlow // Journal of Cold War Studies. - 2013. Vol. 15. - Issue 3. - P. 136-161.

29. Lundestad G. The United States and Western Europe since 1945 : From «Empire» by invitation to transatlantic drift / G. Lundestad. - Oxford University Press, 2005. - 344 p.

30. Mahan E. R., Larsen J. A. (Eds). Evolution of the Secretary of Defense in the era of massive retaliation Charles Wilson, Neil McElroy, and Thomas Gates 1953-1961. Cold War Foreign Policy Series. Special Study 3 / E. R. Mahan, J. A. Larsen. - Washington, D. C.: Historical Office of the Office of the Secretary of Defense. - 2012. - 31 p.

31. Oxenford M. The evolution of US and European monetary policy after Bretton Woods : A historical overview and lessons for the future / M. Oxenford. - London: Chatham House, the Royal Institute of International Affairs, 2016. - 26 p.

32. Paterson T. G. Kennedy's quest for victory: American foreign policy, 1961-1963 / T.G. Paterson. - Oxford, UK: Oxford University Press, 1989. - 432 p.

33. Pauly R. J. Jr. The Ashgate research companion to US foreign policy / R. J. Jr. Pauly. - London: Routledge, 2016. - 354 p.

34. Public papers of the Presidents of the United States, Jimmy Carter, 1978 (In two books), Book II - June 30 to December 31, 1978. - Washington D. С.: United States Government Printing Office, 1979. - 2386 p.

35. Reagan R. Address to members of the British Parliament, 8 June 1982 / R. Reagan [Electronic Resource] // The American Presidency Project. - Mode to Access: https://www.presidency.ucsb.edu/documents/address-members-the-british-parliament.

36. Rusk D. Telegram from the Department of State to the Mission to the North Atlantic Treaty Organization and European Regional Organizations, Washington, 30 December 1961 [Electronic

Resource] / D. Rusk // United States Department of State; Office of the Historian, Foreign Service Institute. - Mode to Access: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v13/d122.

37. Stone G., Otte T.G. Anglo-French relations since the late eighteenth century / G. Stone, T.G. Otte. - London: Routledge, 2013. - 288 p.

38. The New Transatlantic Agenda [Electronic Resource] // European Union External Action. - Mode to Access: http://eeas.europa.eu/archives/docs/us/docs/new_transatlantic_agenda_en.pdf.

References:

1. Lakishyk, D. M. (2014). Amerykano-Ievropeiski vidnosyny periodu prezydentstva Dzh. Busha-molodshoho. Naukovyi visnykDyplomatychnoi akademii Ukrainy, 18, 125-130. [In Ukrainian].

2. Myronova, M. A. (2007). Transformatsiia vidnosyn Yevropeiskoho Soiuzu ta SShA v postbipoliarnyi period (Unpublished PhD dissertation). Kyivskyi Natsionalnyi Universytet im. Tarasa Shevchenka, Instytut Mizhnarodnykh Vidnosyn, Kyiv. [In Ukrainian].

3. Ratnikov, M. I. (2013). Yevropeiska polityka SShA v konteksti politychnykh transformatsii u YeS (Unpublished PhD dissertation). Natsionalna Akademiia Nauk Ukrainy, Instytut Svitovoi Ekonomiky i Mizhnarodnykh Vidnosyn, Kyiv. [In Ukrainian].

4. Khudolii, A. O. (2013). Publichnyi dyskurs u zovnishnopolitychnii diialnosti prezydentiv SShA (1945-2012 rr.) (Unpublished doctoral dissertation). Natsionalnyi universytet «Ostrozka akademiia», Ostroh. [In Ukrainian].

5. Ambrose, S. E. (2014). Eisenhower: Soldier and President. New York, N.Y.: Simon and Schuster. [In English].

6. Auten, B. J. (2008). Carter's conversion: The hardening of American defense policy. Columbia: University of Missouri Press. [In English].

7. Clinton, B. (n.d.) Remarks to multinational audience of future leaders of Europe. (Brussels, 9 January 1994). U.S. Diplomatic Mission to Germany, http://usa.usembassy.de/etexts/ga6-940109.htm [In English].

8. Cohen, W. I. (1995). The Cambridge history of American foreign relations: Volume 4, America in the age of Soviet power, 1945-1991. Cambridge: University Press. [In English].

9. Colucci, L. (2012). The National Security Doctrines of the American presidency: How they shape our present and future. Volume 2. California: ABC-CLIO. [In English].

10. CVCE. (n.d.). Declaration on a Transformed North Atlantic Alliance issued by the heads of

state and government participating in the meeting of the North Atlantic Council («The London Declaration») (London, 6 July 1990),

http : //www.cvce .eu/en/obj /the_london_declaration_on_a_transformed_north_atlantic_alliance_6_j uly_1990-en-9c5fa86b-12a0-4f59-ad90-e69503ef6036.html [In English],

11. CVCE. (n.d.) Declaration on Atlantic Relations issued by the North Atlantic Council «The

Ottawa Declaration» (Brussels, 26 June 1974),

https://www.cvce.eu/en/obj/the_ottawa_declaration_19_june_1974-en-f346514e-080b-4053-a25d-abfd0e3d 4f26.html [In English].

12. United States Department of State. (n.d.). Draft Tripartite Reply to Soviet Note of March 31,

1954, Approved by the Foreign Ministers of the United Kingdom, United States, and France, April 22, 1954. Office of the Historian, Foreign Service Institute,

https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1952-54v05p1/d262 [In English].

13. Eisenhower, D. D. (n.d.). Annual message to the Congress on the State of the Union, 2

February 1953. The American Presidency Project.,

http://www.presidency.ucsb.edu/ws/index.php?pid=9829 [In English].

14. Eisenhower, D. D. (n.d.). The «Eisenhower Doctrine» on the Middle East, January 5, 1957. Insidethecoldwar.org.

http://insidethecoldwar.org/sites/default/files/documents/Eisenhower%20Doctrine%20on%20the%20Middle%20East%20January%205%2C%201957.pdf [In English].

15. Eisenhower, D. D. (n.d.). The Chance for Peace, April 16, 1953. Libertanism.org, https://www.libertarianism.org/essays/chance-peace [In English].

16. Giauque, J. G. (2002). Grand designs and visions of unity: The Atlantic powers and the reorganization of Western Europe, 1955-1963. North Carolina: The University of North Carolina Press. [In English].

17. Greene, J. R. (n.d.). Gerald Ford: Foreign affairs. University of Virginia, Miller Center, https://millercenter.org/president/ford/ foreign-affairs [In English],

18. Hang, N. Th. Th. (2015). US and European integration prior to 1968 / N. Th. Th. Hang. Lithuanian Foreign Policy Review, 33(1), 83-109. [In English].

19. Hill, Ch. & Smith, K. E. (2000). European foreign policy : Key documents. USA, Canada: Routledge. [In English],

20. Holmes, J. E. (2015). The mood / interest theory of American foreign policy / J. E. Holmes. Kentucky: University Press of Kentucky. [In English].

21. Inaugural address of President John F. Kennedy, Washington, D. C., 20 January 1961. (n.d.). John F. Kennedy Presidential Library and Museum, https://www.jfklibrary.org/Research/Research-Aids/Ready-Reference/JFK-Quotations/Inaugural-Address.aspx [In English].

22. Johnson, L. B. (n.d.). Annual Message to the Congress on the State of the Union, 4 January 1965. The American Presidency Project,http://www.presidency.ucsb.edu /ws/?pid=26907 [In English].

23. Johnson, P. (1988/1989). Europe and the Reagan years. Foreign Affairs, 68(1), 28-38. [In English].

24. Jones, B. (2008). Abolishing the Taboo: President Eisenhower and the Permissible use of nuclear weapons for national security (Unpublished doctoral dissertation). Kansas State University, Manhattan. [In English].

25. Larres, K. (2009). A companion to Europe since 1945. Hoboken, New Jersey: John Wiley & Sons. [In English].

26. Lay, J. S. (n.d.). A Report to the National Security Counsil by the Executive Secretary on Basic National Security Policy (Washington, 30 October 1953). The Federation of American Scientists, https://fas.org/irp/offdocs/nsc-hst/nsc-162-2.pdf [In English],

27. Levy, C. & Roseman, M. (2001). Three postwar eras in comparison: Western Europe 19181945-1989. Berlin: Springer. [In English].

28. Ludlow, N. P. (2013). The real years of Europe? : US-West European relations during the Ford administration. Journal of Cold War Studies, 15(3), 136-161. [In English].

29. Lundestad G. (2005). The United States and Western Europe since 1945 : From «Empire» by invitation to transatlantic drift. Oxford University Press. [In English].

30. Mahan, E. R. & Larsen J. A. (Eds). (2012). Evolution of the Secretary of Defense in the era of massive retaliation Charles Wilson, Neil McElroy, and Thomas Gates 1953-1961. Cold War Foreign Policy Series. Special Study 3. Washington, D. C.: Historical Office of the Office of the Secretary of Defense. [In English].

31. Oxenford, M. (2016). The evolution of US and European monetary policy after Bretton Woods: A historical overview and lessons for the future. London: Chatham House, the Royal Institute of International Affairs. [In English].

32. Paterson, T. G. (1989). Kennedy's questfor victory: American foreign policy, 1961-1963. Oxford, UK: Oxford University Press. [In English].

33. Pauly, R. J. Jr. (2016). The Ashgate research companion to US foreign policy. London: Routledge. [In English],

34. Public papers of the Presidents of the United States, Jimmy Carter, 1978 (In two books), Book II- June 30 to December 31, 1978. (1979). Washington D. С.: United States Government Printing Office. [In English].

35. Reagan, R. (n.d.). Address to members of the British Parliament, 8 June 1982. The American Presidency Project, http://www.presidency.ucsb.edu/ws/?pid=42614 [In English].

36. Rusk, D. (n.d.). Telegram from the Department of State to the Mission to the North Atlantic Treaty Organization and European Regional Organizations, Washington, 30 December 1961. United States Department of State; Office of the Historian, Foreign Service Institute, https://history.state.gov/historicaldocuments/ frus1961-63v13/d122 [In English],

37. Stone, G. & Otte, T.G. Anglo-French relations since the late eighteenth century. London: Routledge. [In English],

38. European Union External Action. (n.d.). The New Transatlantic Agenda, http://eeas.europa.eu/archives/docs/us/docs/ new_transatlantic_agenda_en.pdf [In English]

Размещено на Allbest.ru