Суперечності США та країн Латиської Америки в торгівельно-економічній сфері в умовах глобалізації

Ключові слова: суперечності, демократія, Латинська Америка, політична система, зовнішньополітичні інтереси, режим, розвиток

Key words: њntradictions^emocratic political regime, liberal state, democracy.

Економічний розвиток регіону залежить не тільки від політичного консенсусу, але і від прийняття загальної моделі економічної і торговельної політики. З моменту скасування загального режиму щодо іноземного капіталу в рамках Андського співтовариства серед держав андського регіону відсутня загальна стратегія економічної політики. Колумбія і Перу по дійсний час дотримуються неоліберальної економічної моделі Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА), маючи діючі двосторонні угоди зі США. Венесуела, Болівія й Еквадор схильні до пошуку нових моделей економічної інтеграції. Країни Латинської Америки відіграють активну роль в міжнародних політичних форумах: Бразилія є членом БРІК, три латиноамериканські країни знаходяться в провідному світовому економічному форумі G20 (Аргентина, Бразилія та Мексика).

Актуальність дослідження. Перспективною для регіону представляється відродження держкапіталістичної моделі розвитку, що полягає в національно-орієнтованому розвитку, державному регулюванні експорту, урядовому контролі за фінансовими потоками. Проходження загальної моделі можливо під егідою континентального інституту Співтовариства країн Латинської Америки і Карибського Басейну за умови сильної держави в питаннях регулювання економіки, що також стане основою для рішення проблем фізичної інтеграції.

Дослідження проблеми науковцями. Дослідження проблеми науковцями. Сутність еволюції латиноамериканської політики США досліджується в працях таких авторів як: Р. Арона, 3. Бжезинського, І. Валерстайна, Ч.Джонсона, Р. Кокса, Г. Морґентау, С. Хантінґтона С.А. Гоніонського, Б.І., Гвоздарєва, К.С.Тарасова та інших. З поміж сучасних українських учених, що досліджують цю проблематику слід назвати Н. М. Веселу, М.В. Засядьго, Є.Є. Камінського, В.П Кириченко, 1. Ковальову, А.І. Кудряченко, Л.П. Неліна, Ф.М. Рудича, Рижкова, С.В.Юрченка, І.А. Хижняка, О.В. Потєхіна, О.В. Шевчука, С.В. Кононенка, С.В. Толстова, Д. Дудко, О.В. Сушка, М.М. Храмова та інших.

Дослідити складові системи організаційних підходів і прикладних засад удосконалення механізмів регулювання економічних та соціальних процесів на в умовах політичної модернізації країн регіону, досвід латиноамериканських країн, який можна використати в Україні.

Створення регіональних інтеграційних систем стало наслідком неефективності панамериканської системи у вирішенні проблем розвитку і взаємодії держав Латинської Америки та регіону зокрема, так і розвитку континентальної системи з урахуванням нових умов і можливостей. Створене державами регіону Андське співтовариство націй стало демонструвати неефективність моделей економічної інтеграції, застосовуваних у рамках інституту, і неспроможність системи як інструмента координації політики держав- членів. Внутрішній політичний розкол пов'язаний з кардинально різною позицією щодо ролі і місця США в регіональних політичних і економічних процесах, а також відмовлення від моделі відкритої економіки і стратегії імпортозаміщуючої індустріалізації в 80-х рр. XX ст. спричинили кризу Андського співтовариства як інституту політико-економічної інтеграції. економічний експорт фінансовий політичний

Інститут політичної інтеграції є плюралістичним об'єднанням, залишаючи державам, що інтегруються, політичну самостійність і не вимагаючи глибокої соціально-політичної єдності. Саме Боліваризм з національно- орієнтованою політикою інституту може стати об'єднавчою ідеєю для успішної взаємодії в рамках інституту. Ефективна взаємодія Співтовариства також змінює позиції США з головного союзника у вирішенні внутрішніх проблем Колумбії, що, судячи з висловлень Сантоса на форумі СЕЛАК - є прийнятним і можливим. Приклад Перу відбиває тенденцію посилення позицій Китаю як споживача первинних товарів регіону й у даному контексті представляється можливої переорієнтація з Західного і північноамериканського ринків на азіатські.

Участь андських держав у створенні Союзу південноамериканських націй відбиває загальну тенденцію переходу від субрегіональних до регіональних комплексних об'єднань більшого масштабу. Включення держав андського регіону в загальрегіональну взаємодію і поступове входження в системи Меркосур, Унасур і Боліварійського альянсу є наслідком як зміни світової політико- економічної ситуації, так і необхідності спільного влаштування в систему світопорядку, що вимагає значнішого рівня політичного єднання і взаємодії ринків [1, с.67].

Вираженням даної тенденції, а також наслідком прагнення держав регіону до незалежного від західних ринків економічному розвиткові стало створення Співтовариства країн Латинської Америки і Карибського Басейну в лютому 2010 р., що об'єднало усі держави Латинської Америки і Карибського Басейну. Процес переговорів на вищому рівні в рамках даного інституту виявив ослалення позицій США в регіоні. Успішне включення андского регіону в процеси континентальної інтеграції можливо при дотриманні наступних умов: усунення політичних суперечностей, інфраструктурна інтеграція андського регіону, прийняття ефективної і загальної моделі економічної інтеграції і торговельної політики [2, с. 73].

Зниження сили фактора політичних розбіжностей держав андського регіону, що полягають у суперечності "правоцентристських" Перу і Колумбії, і "лівих" Венесуели, Еквадору і Болівії, виявляється у відсутності ідеологічних суперечок на останніх форумах вищого рівня (СЕЛАК). Співробітництво в сфері інфраструктурної інтеграції андського регіону вимагає усунення негативно впливає на процес регіонального розвитку нормативного фактора, - законодавчої і юридичної невідповідності між взаємодіючими державами, а також фактора політичного, що полягає в пошуку консенсусу з місцевими громадами і дотримання їхніх прав у контексті глобальних для регіону будівельних проектів, покликаних прискорити інфраструктурний розвиток регіону.

Подальше вивчення проблем інтеграції в андському регіоні має бути зосередженим на динаміці переговорного процесу - політичної комунікації на вищому рівні, функціональних характеристиках процесу диверсифіко- ваності регіональної інтеграції, змінах у торговельної політики держав андського регіону.

У латиноамериканській політиці США існують пріоритетні відносини з Венесуелою, Перу, Болівією, Еквадором, Колумбією. Найбільшими експортерами нафти в досліджуваний період були Мексика, Венесуела, Бразилія й Аргентина. Імпортували латиноамериканську нафту переважно США [3, с.5].

Держави Латинської Америки поставляють значну частину імпорту нафтопродуктів у США. Це пов'язано з їхньою географічною наближеністю з Сполученими Штатами; традиційним домінуванням американського впливу на держави регіону; наявними в наявності розвинутими шляхами транспортування нафти; наявністю достатньої ресурсної і транспортної бази для задоволення зростаючого американського попиту.

У зв'язку з цими факторами можна стверджувати, що їхнє значення згодом буде підвищуватися, оскільки залежність США від імпорту нафтопродуктів має стійкий і довгостроковий характер. Мексика не входить до цього списку, оскільки є членом НАФТА і знаходиться під контролем американських нафтових корпорацій.

Стабільність південноамериканського напрямку енергетичної дипломатії представляється США важливою у період ескалації конфліктів на Близькому Сході і підвищення ризику зриву нафтових постачань з цього напрямку. Прагнення до досягнення такої стабільності є визначальним моментом при формуванні взаємин з латиноамериканськими країнами.

Як свідчать дослідження, американські нафтові корпорації, що освоювали нафтові багатства країн регіону в першій третині XX ст., інтенсивно експлуатували їхні природні ресурси. Латинська Америка перетворюється в сировинний придаток розвинутих капіталістичних країн, насамперед США, і ринок збуту готової промислової продукції. Тенденція до монополізації природних ресурсів американськими монополіями, і особливо нафти, досягала свого піка в роки другої світової війни. В ці роки американські монополії поставили під свій контроль видобуток і переробку нафти, що майже цілком надходить на американський ринок [4, с.5].

Боротьба проти хижацького пограбування нафтових багатств, з метою забезпечення національного суверенітету над природними ресурсами призводить до націоналізації власності іноземних корпорацій. Латиноамериканські країни вибирають стратегію імпортозаміщую- чого виробництва.

Націоналізація нафтової промисловості і створення державних нафтових компаній були спрямовані на зміцнення позицій держави в нафтовій галузі і зменшення впливу іноземних компаній. Однак це не призвело до істотного збільшення "самостійності" і незалежності країн при розпорядженні національними багатствами. Це пов'язано з тим, що основним споживачем латиноамериканської нафти були і залишаються США. Вони занепокоєні вирішенням "сфери національних інтересів".

Для багатьох країн Латинської Америки тривалий час був характерним домінуючий стан держави в ролі власника в нафтогазовому секторі: державні компанії є в Бразилії, Венесуелі, Мексиці, Аргентині та в інших латиноамериканських країнах. Донедавна ці компанії мали не лише статус державних, але і національних, що означало, що вони були тісно інтегровані в систему як державного управління, так і державних фінансів. У Мексиці і Бразилії споконвічно державний статус національних нафтових компаній був навіть закріплений у конституціях цих країн. У Бразилії, Мексиці і Венесуелі держава дотепер має державну власність у нафтогазовому секторі і бере участь у його фінансуванні. Однак із середини 90-х років пряма державна участь була істотно скорочена, держава стала більше брати участь у нафтовій галузі побічно.

Латиноамериканський ринок енергоносіїв досить привабливий для транснаціональних енергетичних компаній завдяки наявності величезних обсягів щодо дешевих енергетичних ресурсів, великого споживчого ринку зі зростаючим попитом на енергоносії і мірам, прийнятим національними урядами із залученням іноземних інвестицій [5, с.17].

Країни Латинської Америки в процесі глобалізації активно втягуються у процес міжнародного енергетичного співробітництва, форми якого постійно еволюціонують і ускладнюються, але не завжди відповідають інтересам самих держав-енергопоставників.

Особливий інтерес представляє вплив нафтового фактора на взаємини Венесуели і США.

Прихід до влади президента Уго Чавеса спричинив перегляд колишньої проамериканської політики в галузі зовнішньої торгівлі енергетичною сировиною. Цей фактор поряд з іншими кроками Чавеса, що суперечать американським інтересам у регіоні Латинської Америки, став причиною охолодження відносин.

Однією з можливостей здійснювати справді незалежну політику для Венесуели можна вважати її членство в ОПЕК.

Президент Чавес здійснював активні зусилля з вироблення єдиної політики всіх держав - членів Організації країн - експортерів нафти для підтримки стабільно високих цін на експортовану нафту. Країна стала ініціатором прийняття нової стратегії цього нафтового картелю, "коридору цін".

Для росту нафтових цін минулого й об'єктивних причин, найважливішими з яких є пожвавлення світової економіки та напруженість ситуації в самому нафтоносному районі світу - арабському Сході. Однак без енергійної діяльності венесуельських представників в ОПЕК і поза його цей ріст міг би бути значно скромнішим. Помітно підсилилося економічне співробітництво Венесуели з Індією, Китаєм, Кубою і Росією, але знизився рівень довіри в економічних відносинах із США [6, с.3].

Уряд Чавеса здійснював пошук оптимальної моделі розвитку держави в сучасних умовах глобалізації. Для цього були об'єктивні і суб'єктивні можливості - найба- гатші природні ресурси, у першу чергу великі запаси нафти, якими слід розумно розпорядитися, спираючи на значний кадровий потенціал і великий авторитет лідера країни.

На міжнародній арені Венесуела виступала проти гегемонізму і прагнення однієї наддержави диктувати правила поведінки іншим суб'єктам світової сцени. Вона виступала за багатополярність, за використання благ глобалізації в інтересах не тільки фінансового капіталу і високорозвинених країн, але і всіх діючих осіб, утягнених у цей процес. Роль нафтового фактора в зовнішній політиці Венесуели помітно зросла.

Венесуела здійснила спроби посилити політичну вагу в зоні Карибського басейну, використовуючи свої нафтові ресурси, що втілилося в підписанні Каракаської угоди. Нафтова тематика виявилася в контексті переговорів між Венесуелою, Аргентиною і Бразилією про формування нового інтеграційного об'єднання на південноамериканському континенті.

В Бразилії з президентом Луїсом Ігнасіу да Сілва з'явилася можливість створення нової вісі енергетичної взаємодії на Американському континенті. Бразилія планувала за 20 років збільшити свій нафтовидобуток майже в чотири рази. Уго Чавес у ході особистої зустрічі запропонував бразильському лідерові створення панамериканського нафтового картелю Petroamerica за зразком ОПЕК, але в регіональному масштабі. Певні кроки з його реалізації здійснювалися.

Розвитку регіонального енергетичного співробітництва сприяють інтеграційні процеси усередині Латинської Америки, що встановлюють спрощені процедури експо- рту-імпорту енергоресурсів для країн-учасниць. У 2004 р. було створено Південноамериканське співтовариство націй (ПАСН) і вже існуючі інтеграційні угруповання, наприклад МЕРКОСУР, Андське співтовариство і КАРИКОМ розроблені проекти з створення єдиних енергетичних мереж, мегапроект південноамериканського газопроводу або "енергетичного кільця", багатовектор- ний проект IIRSA. Енергетика є однією зі сфер, спільний розвиток якої може становити взаємний інтерес для країн ПАСН [7, с. 87].

Інтеграційні процеси в енергетичному секторі підвищують надійність ринку і сприяють консолідації зовнішньополітичних зусиль усіх країн - учасниць інтеграційних об'єднань. Однак при реалізації інтеграційних процесів необхідно з обережністю підходити до використання нафтового фактора. Неприпустимо перетворювати його у важіль політичного тиску або особливо виділяти нафтові аспекти з загального пакета питань. З огляду на крайню хворобливість проблеми забезпечення енергоресурсами для будь-якої сучасної держави, доцільним є вироблення тонкішої і делікатнішої стратегії, яка спрямована на досягнення балансу інтересів учасників інтеграційного процесу.

Здійснюється інвестиційна діяльність у країнах Латинської Америки з погляду зовнішньоекономічної стратегії найбільших інвесторів у регіоні - США і Європейського Союзу через їхню конкуренцію.

Посилення позицій на зарубіжних ринках, розширення експорту і збільшення обсягів інвестицій - (основні напрямки) зовнішньої складової фінансово-економічної політики США. За рахунок цього ростуть прибутку американських ТНК, відбувається збільшення бюджету і зростання ВВП, створюються нові робочі місця. На досягнення цих цілей спрямовані зусилля як приватних американських компаній, так і могутнього адміністративно-бюрократичного апарату країни.

Процеси глобалізації і структурні реформи в латиноамериканських країнах обумовили зміну ролі регіону в стратегії американських компаній і США. Починаючи з 2001 р. держави Латинської Америки утримували перше місце серед країн, що розвиваються, за припливу прямих іноземних інвестицій з США. За даними на кінець 2007 р. частка регіону в накопичених прямих американських інвестиціях у країнах, що розвиваються, складала 49,6.

В умовах технологічної, фінансової й управлінської переваги північноамериканських корпорацій закономірне прагнення США створити в регіоні максимально відкриту систему, що обмежувала б більш активне втручання латиноамериканських держав в економіку договірними відносинами для захисту їхнього національного капіталу. Інструментом зміцнення позицій північноамериканського капіталу в Латинській Америці повинен був стати проект створення Загальноамериканської зони вільної торгівлі - АЛКА. Цей проект, як відомо, заблокований з ініціативи ведучих латиноамериканських держав.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в США здійснюється розгалуженим апаратом, що включає в себе понад двадцяти федеральних відомств, які не тільки розробляють державну політику на даному напрямку, але і сприяють приватним компаніям у їхній діяльності на закордонних ринках. Крім державних міністерств і відомств у цьому процесі активну участь приймає значна кількість приватних і громадських організацій, які представляють інтереси різних груп підприємців

Відбувається конкуренція інвестиційної політики США та Європейського Союзу в Латинській Америці. З економічної точки зору явище, яке одержало назву "повернення Європи до Латинської Америки" (середина 1980-х років), було обумовлено такими факторами, як прагнення завоювати ринки збуту для своїх готових виробів, використовувати величезні запаси сировинних ресурсів і порівняно дешеву робочу силу, перемістити в регіон застарілі, екологічно несприятливі виробництва.

В зміцненні співробітництва з країнами США були зацікавлені латиноамериканські держави, які намагалися обмежити залежність від США шляхом диверсифікованості зовнішньоекономічних зв'язків. Інвестування капіталу також розглядалося як необхідна умова для модернізації технологічної бази, одержання додаткових фінансових ресурсів, будівництва промислових і сільськогосподарських об'єктів, для вирішення проблем безробіття.

Частка Латинської Америки в прямих інвестиціях США протягом усього докризового періоду мала стійку тенденцію до підвищення. Пік припливу прямих іноземних інвестицій з ЄС до регіону на 2000 рік. За даними на 2006 р., до десятка найбільших нефінансових компаній у Латинській Америці сім належали європейцям, і лише три - США.

Кризові явища XXI ст. загальмували темпи взаємодії між США, ЄС та Латинською Америкою. У поточному десятилітті переговори з створення міжрегіональної асоціації перейшли на новий етап. В основу переговорного процесу покладений принцип вільної торгівлі, який має установлюватися договірними відносинами як з окремими країнами регіону (Мексика, Чилі), так і різними інтеграційними структурами (Меркосур, Андське співтовариство націй (АСН) та ЦАОР з метою інтеграції на паритетних засадах.

Список використаних джерел

1. Sistema Economico Latinoamericano y del Caribe; Polttica Comercial de Estados Unidos en el gobierno de Obama: implicaciones para los estados miembros del CELA 2010, consultado el 10 de diciembre de 2011

2. Santos, Marcelo (2010). "Passado e Presente nas Relagoes Colombia- Estados Unidos: a estratйgia de internacionalizagao do conflito armado colombiano e as diretrizes da polttica externa norte-americana". Revista Brasileira de Polttica Internacional 53(1): р. 98.

3. Romano, S. & Delgado-Ramos, G. 2010. "Poder Inteligente", discurso de la Pax Americana en el gobierno de Obama: continuidades y discontinuidades.

4. Oppenheimer, Andrйs 2012 "Obama debe mirar mas al sur", en La Nacion (Buenos Aires) 17 de enero. - p. 3-5.

5. Olsson, G. 2007. Poder politico e sociedade internacional contemporanea. Colegao Relagoes Internacionais e Globalizagao, Nьm. 14. Brasilia; Editora Unijrn. - p. 79.

6. Morgenfeld, Leandro 2013b "^Quй puede esperar Amйrica Latina de Obama en los proximos cuatro anos?", en Tiempo Argentino (Buenos Aires) 21 de enero.

7. Ezcurra, Ana Maria 2013 La era Obama. Estrategia de seguridad y polоtica exterior (Buenos Aires: EDUNTREF). - 114 p.

Размещено на Allbest.ru