Політика Анкари щодо затвердження Туреччини системоутворюючим ядром тюркського світу: надбання прорахунки

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Інститут всесвітньої історії НАН України

Політика Анкари щодо затвердження Туреччини системоутворюючим ядром тюркського світу: надбання прорахунки

Варбанець П. А.

кандидат політичних наук, старший науковий співробітник

Розглядаються особливості зовнішньої політики Туреччини щодо країн тюркського світу: Азербайджану, Казахстану, Туркменістану, Киргизстану та Узбекистану. Мета дослідження полягає у з 'ясуванні основних цілей та завдань турецької дипломатії у регіоні. Методологія дослідження базується на поєднанні різних підходів у проведенні аналізу, зокрема системного, історичного, порівняльного, аналітичного тощо. У роботі автор визначає перспективи реалізації ідей тюркської солідарності на сучасному етапі. Автор доводить, що зростання турецької економіки, яка є на сьогодні однією з найбільш динамічних економік світу, дало Туреччині значний ресурс та відкрило нові можливості для просування власних інтересів у регіоні. Основна мета Туреччини полягає тут у затвердженні країни в якості ідеологічного та політичного центру тюркомовного світу. Ідеї тюркського союзу виявилися для Туреччини достойною альтернативою процесу вступу країни до ЄС. зовнішній туреччина солідарність дипломатія

Ключові слова: Туреччина, турецька модель, тюркський світ, пантюркізм, Центральна Азія.

Країни тюркського світу займають важливе місце у зовнішній політиці Туреччини. Значний інтерес до них Анкара почала проявляти ще на початку 1990-х років, коли після розвалу Радянського Союзу на світовій політичній арені з'явилися нові незалежні тюркомовні країни (Казахстан, Азербайджан, Туркменістан, Узбекистан та Киргизстан), які мали з Туреччиною тісні історичні, релігійні, мовні та етнічні зв' язки. Ситуація для Анкари в той час складалася сприятлива, адже колишня регіональна надпотуга - Росія - знаходилася у скрутному економічному положенні й місце лідера перебувало вакантним. До того ж, на Заході “турецьку модель” з її реально функціонуючою демократією, світською формою правління і ринковою економікою розглядали у якості прикладу наслідування для нових країн [1, р. 12]. Вже тоді турецьке керівництво сформулювало стратегічну мету, яка на багато років вперед визначила політику Анкари в Центральній Азії та на Кавказі - стати лідером та системоутворюючим ядром для тюркомовних країн окресленого регіону.

Таким чином, мета нашого дослідження полягає в аналізі зовнішньополітичних відносин Анкари з країнами тюркського світу, спрямованих на затвердження Туреччини у якості системоутворюючого ядра для країн регіону. Географічні межи дослідження охоплюють тюркомовні країни Центральної Азії та Кавказу: Азербайджан, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан та Киргизстан. Саме вони, після отримання незалежності на початку 1990-х років, стали основним об'єктом турецької зовнішньої політики в регіоні. Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1991-2014 роки - від часу розвалу Радянського Союзу та створення нових тюркських держав до сьогодення.

Актуальність нашого дослідження обумовлюється тим, що посилення дослідницької уваги до сучасних політичних процесів і явищ в міжнародній діяльності південного сусіда України - Туреччини - представляє на сьогодні важливий напрям визначення корекції зовнішньої політики України з країнами її найближчого оточення. Пов'язано це з можливістю значних змін в інтеграційній стратегії Турецької Республіки, які можуть певною мірою відзначитись і на турецько- українських взаєминах. До того ж, висока активність турецької дипломатії в регіоні, який багатий на енергоресурси та боротьбу за який ведуть такі потужні світові країни як Росія та Китай, може стати знаковою на глобальному рівні. Результат цієї боротьби за вплив в регіоні покаже, чи зможе Туреччина увійти до когорти провідних світових держав чи ні.

Методологія дослідження базується, в першу чергу, на поєднанні різних підходів у проведенні аналізу, зокрема системного, історичного, порівняльного, аналітичного тощо. Саме ці методи дозволяють краще зрозуміти специфіку і особливості турецької зовнішньої політики в окресленому регіоні.

Історіографія окресленої проблеми є доволі широкою. Інтерес до питань зовнішньої політики Туреччини щодо тюркомовних країн Середньої Азії та Кавказу проявляють турецькі та американські дослідники, науковці тюркомовних країн, російські фахівці тощо. Окремо тут слід виділити праці проф. К. Кірісчі (Брукінгський Інститут, США), проф. Н. Девлета (Тоговий університет Стамбула, Туреччина) та ін. дослідників. Разом із тим, окреслена проблематика за умов нестабільної сучасної системи міжнародних відносин постійно зазнає динамічних змін, тому потребує подальшого вивчення.

Пантюркизм та турецька експансія початку 1990-х років

Турецька дипломатія почала активно діяти в Центральній Азії та на Кавказі наприкінці 1991 року. 16 грудня Туреччина, не дочекавшись офіційного оголошення про припинення існування СРСР, стала першою державою, яка визнала незалежність колишніх радянських республік. Між країнами почалися активні контакти на найвищому рівні. Зокрема, у вересні 1991 року візит до Туреччини здійснив керівник Казахстану Н. Назарбаєв. У грудні 1991 року Анкару відвідали президенти Узбекистану, Киргизстану та Туркменіс- тану. У риториці турецького керівництва почали лунати пантюркістські тезиси про гігантський турецький світ, який простягається від Адріатики до Великої китайської стіни, про Туреччину як модель, культурний центр та історичний магніт для центральноазійських країн. Зі свого боку, І. Каримов оголосив Туреччину “старшим братом”, а Н. Назарбаєв заявив про можливість створення співдружності тюркських держав [2, с. 84].

У своїй зовнішній політиці Анкара відразу почала переходити до активних дій. Туреччина надала тюркським країнам гуманітарну та економічну допомогу, виділивши у 1992 році близько 1 млрд. доларів США кредитів, підтримала у матеріальній та технічній сфері збройні сили та системи освіти і культури молодих держав, розпочала трансляції турецького телебачення в регіоні, а також стала виділяти стипендії на навчання студентів у турецьких учбових закладах. Водночас, у тюркських республіках почали з'являтися турецькі школи та культурні центри, розгорнулася експансія турецького капіталу, переважно у сферах будівництва, легкої та харчової промисловості, отельного та туристичного бізнесу.

З метою інтенсифікації зв'язків у структурі МЗС Туреччини в 1992 році було створено “Агентство тюркського співробітництва і розвитку” (TIKA), яке почало займатися питаннями економічного, культурного та технічного співробітництва. Повний портфель проектів, яке здійснило TIKA у галузях освіти, охорони здоров' я, транспорту та управління вже у перші роки діяльності організації перевищив 100 млн. доларів.

Активізувалися й співпраця на найвищому рівні. У жовтні 1992 року в Анкарі відбулася перша така зустріч - Саміт глав тюркських країн. Другий аналогічний Са- міт відбувся у Стамбулі у жовтні 1994 року. На вищезгаданих Самітах були присутні президенти усіх шістьох тюркських країн. Передбачалось, що Саміти стануть щорічними та координуватимуть діяльність тюркомовних країн на вищому рівні.

Проте намагання Туреччини вже в перші роки незалежності нових тюркських держав стати лідером та ядром для країн регіону, не завершилися успіхом. Новостворені держави без особливого ентузіазму сприйняли нові турецькі ініціативи й інтерес до турецької моделі почав поступово згасати. Причин цьому декілька: це й небажання нових незалежних країн знову підпадати під залежність від іншої держави, це й відсутність у Туреччини на той час належних економічних ресурсів, які були необхідні для поширення свого впливу в регіоні.

Про поразку турецької політики в регіоні стало зрозуміло вже за результатами перших Самітів тюркомовних країн. Турецькі дипломати сподівалися, що за результатами першого Саміту буде підтримана ідея створення Спільного ринку тюркських країн та Тюркського банку розвитку, але Казахстан та Узбекистан не прийняли пропозиції Анкари, вважаючи створення у регіоні наднаціональних структур на той момент недоречним. Остаточно плани Анкари підірвала фінансово- економічна криза, яка охопила Туреччину у 1994 році, через яку турки були вимушені скоротити власні видатки на підтримку тюркських країн регіону та згорнути ряд програм.

Отже, на першому етапі розвитку відносин Туреччини з країнами тюркського світу, у Анкари виявилися відсутніми ресурси для масштабного інвестування та підтримки економік тюркських країн. До того ж, пантюркська риторика виявилася нецікавою для новостворених держав, які в першу чергу переймалися питання національно-державного будівництва та небажали підпадати під вплив будь-яких зовнішніх сил.

Із проблемами у реалізації власних інтересів у Центральній Азії та на Кавказі зіштовхнулися не лише турецькі політики, а й бізнесмени. Турецький істеблішмент зрозумів, що розвиток бізнесу в регіоні пов'язаний із значними труднощами, оскільки зусиллям турецьких бізнесменів заважав високий рівень корупції та низький рівень ділової компетенції. Тому бізнес зв'язки із Туреччиною стали лише незначною складовою економік центральноазійських держав [3, р. 56].

В наслідок окреслених проблем, починаючи з середини 1990-х років Туреччина дещо змінила напрям своєї діяльності в регіоні. Країна поступово відмовилася від ідеї створення тут власної зони впливу й зосередилася, в першу чергу, на освітніх та гуманітарних програмах. Економічне співробітництво обмежилося наданням певної допомоги у вигляді грантів, кредитів та технічної підтримки.

Регіональна політика “нової^' ісламської Туреччини: процеси політичної та економічної інтеграції на сучасному етапі

З приходом у Туреччині до влади проісламської партії “Справедливості і розвитку” (ПСР) у 2002 році та подальших успіхів турецької економіки, Анкара знову почала звертатись до питань створення у регіоні єдиної тюркської спільноти за умови власного лідерства. Але, якщо у 1990-х роках політика Туреччині тут будувалася багато в чому на емоціях, то тепер турецький уряд почав підходити до питань інтеграції і співробітництва із тюркомовними країнами більш врівноважено. На думку Анкари, тюркські республіки мусять зближатися спочатку на основі економічного та культурного партнерства. Прикладом такої інтеграції може слугувати ЄС, де країни спочатку зайнялися вирішенням економічних питань, а вже потім перейшли до питання створення єдиних політичних інститутів і структур.

Згідно із новою регіональною доктриною, Анкара, в першу чергу, почала намагатися використовувати існуючи зв'язки задля реалізації цікавих для Туреччини реальних проектів, передусім в енергетичній сфері, а не більш амбіційних, але нереальних планів політичного єднання тюркських країн.

Основні напрямки нової турецької політики в регіоні можна окреслити наступним чином:

По-перше, вони включають стратегію, спрямовану на створення єдиного енергетичного басейну, що не повинен залежати від Росії і який дасть можливість країнам Центральної Азії одержати прямий доступ до ринків Європи. Туреччина буде тут виступати в ролі основного транспортного коридору для постачання енергоносіїв.

По-друге, до них входить політика активізації ділових відносин й створення єдиної системи комунікацій у регіоні. Дана політика повинна збільшити товарообіг й систему особистих контактів, як між керівництвом окремих країн, так і між пересічними громадянами.

По-третє, дана політика включає посилення співробітництва в сфері мовної політики та культури, покликане сформувати ідеологічне підґрунтя для інтеграційних процесів тюрксько-ісламського світу.

Та нарешті, четверте - поступове посилення процесів політичної інтеграції країн регіону шляхом створення інститутів за прикладом ЄС.

Особливе значення у питанні інтеграції тюркських країн знову набули Саміти глав тюркських країн, традицію проведення яких Туреччина відновила у 2006 році. Саме цього року, на десятому Курултаї, Туреччина знову почала переходити до активних дій. Голова турецького уряду Р. Ердоган підтримав ініціативу створення “Союзу Центральноазійських Держав”, яку висунув Президент Казахстану Н. Назарбаєв. Ця пропозиція, натхненна моделлю ЄС, мала на меті створення спільного ринку Центральноазійських країн (а це - близько 60 млн. чол.) через інтеграцію держав регіону.

Важливим у цьому контексті став наступний, XI Са- міт тюркських країн, який відбувся у листопаді 2007 року в Баку і на якому обговорювалися питання, які б об'єднали інтереси усіх тюркських держав. Виступаючи на відкритті з'їзду, голова турецького уряду Р. Ердоган оголосив, що сьогодні немає перепон, які б роз'єднали тюркські народи й країни. “Ми повинні використовувати цю історичну можливість, яка визначить наше спільне майбутнє і спільні цілі”, заявив він [4]. На комісіях з'їзду були оголошені пропозиції з створення єдиної митної системи тюркомовних країн, відміни візового режиму, створення Парламентської асамблеї, спільних асоціацій неурядових організацій, муніципалітетів та ін. Також пролунали пропозиції щодо створення єдиної мови й телеканалу, а також запропоновано створити Тюркський Союз для тюркських країн, аналогічний ЄС.

Головним результатом окресленого Саміту стало створення Парламентської асамблеї тюркомовних країн. Інституційно, нова організація оформилася вже наступного року, коли у листопаді 2008 у Стамбулі на конференції представників парламентів Азербайджану, Казахстану, Киргизстану та Туреччини було підписано угоду щодо створення Парламентської асамблеї тюркомовних країн.

У Статуті новоствореної організації, як мета цього міждержавного органу, були зафіксовані наступні положення: подальший розвиток існуючого співробітництва між парламентами країн-учасниць; забезпечення підтримки організації Самітів глав тюркомовних країн; розробка спільних політичних позицій, організація загальних заходів; обмін досвідом з питань розробки законодавства, акомодація національних законодавств; проведення законодавчої роботи, спрямованої на збереження спільної історії, мистецтва, літератури тюркомовних народів, а також їхньої спадщини й цінностей в інших галузях; запровадження механізмів для виконання поставлених цілей [5].

Наступний Саміт тюркомовних країн, який відбувся у жовтні 2009 у Нахічевані (Азербайджан), також виявився знаковим у питанні інтеграції тюркських держав. Основним його результатом стало створення нової важливої міжнародної структури - “Ради зі співробітництва тюркомовних країн” (Тюркської Ради, далі по тексту - РСТК). Основна мета цієї організації була визначена наступним чином: стати базою для нового регіонального загальнотюркського об' єднання та зміцнення політичних та торгівельно-економічних зв'язків між країнами - учасницями РСТК [6]. Тобто, з цього часу традиція проведення Самітів вийшла на новий більш високий рівень, адже для неї була створена інституціональна структура.

Згідно із досягнутими домовленостями, штаб квартирою секретаріату РСТК став Стамбул. Організаторами було вирішено, що Генеральний секретар РСТК обиратиметься терміном на 3 роки, а власне Рада матиме п'ять відділень: Раду президентів, Раду міністрів закордонних справ, Комітет керівників адміністрацій, Комітет експертів та секретаріат [7]. Першим Генеральним секретарем РСТК став колишній посол Туреччини у Москві Халіл Акинси. В 2010 році РСТК очолив Казахстан.

Надалі Саміти РСТК проводилися щорічно на регулярній основі. Перший Саміт РСТК відбувся в Алмати у жовтні 2011 року. Його головною темою став розвиток економічного співробітництва тюркомовних країн. На Саміті було прийнято рішення щодо створення Тюркської ділової ради, було обговорено коло проблем, які перешкоджають розвитку міждержавних торгівельних та економічних відносин. Учасники Саміту закликали Туркменістан та Узбекистан також приєднатися до організації.

У серпні 2012 року у Бішкеку (Киргизстан) відбувся другий Саміт РСТК. На саміті було затверджено прапор РСТК, який увібрав у себе різні елементи прапорів країн учасниць РСТК. Так, блакитний колір прапору було взято від прапору Казахстану. Півмісяць - від прапору Туреччини. Зірку - від прапору Азербайджану. Сонячні промені - від прапору Киргизстану. Окрім прапору, на Саміті було підписано угоду щодо утворення Тюркської Академії РСТК, угоду щодо фінансових правил РСТК, угоду щодо створення Фонду Культури та інші важливі документи.

Третій Саміт РСТК відбувся 15-16 серпня 2013 року у Габалі (Азербайджан). Окрім традиційних учасників Саміту (президентів та глав МЗС Туреччини, Казахстану, Киргизстану та Азербайджану) на Саміті в якості спостерігачів на переговорах були присутні й представники Туркменістану, зокрема віце-прем'єр міністр цієї країни. Головною метою Саміту стало обговорення ідеї створення зони вільної торгівлі між тюркомовними країнами, питання спрощення митних процедур та відкриття вільних економічних зон, розвитку туристичної інфраструктури, уніфікації законодавства різних країн тощо.

З ініціативи Туреччини на Саміті почалося обговорення й ідеї відновлення історичного “Шовкового шляху”, який і сьогодні має важливе як політичне, так і економічне значення для країн регіону. У розумінні турецького керівництва, сучасний “Шовковий шлях” - це спільні енергетичні, транспортні проекти та проекти з логістики, які сприятимуть розвитку всього регіону [8].

За результатами Саміту сторони підписали спільну декларацію, в якій вони підтвердили своє бажання щодо розширення співробітництва між тюркомовними країнами. Декларація закликала Тюркську ділову раду спростити економічне співробітництво між учасниками, підтримала ідею створення робочої митної групи між тюркомовними країнами з метою розширення співробітництва у наведеній сфері. Також вона акцентувала увагу на необхідності поглиблення зусиль щодо спрощення пасажирських перевезень та транспортування вантажів й збільшенні транзитного потенціалу регіону в цілому [9, s. 1-9].

Останній на сьогодні, четвертий Саміт РСТК відбувся 2-5 червня 2014 р. у турецькому місті Бодрум. Його основною темою стало питання розвитку туризму з метою пожвавлення реалізації проекту відновлення історичного “Шовкового шляху”. Також, учасники Саміту обговорили й перспективи створення спільного телевізійного каналу та інвестиційного фонду. Слід відзначити, що цього року вперше у Саміті РСТК взяв участь президент Туркменістану Г. Бердимухамедов. На цій зустрічі у верхах він перебував поки що у якості спостерігача, проте його країна заявила про намір вже найближчим часом поповнити коло офіційних членів організації.

Отже, в останні роки процес інтеграції тюркомовних країн та залучення до нього Туреччини значно поглибився. В наслідок активності турецької дипломатії у регіоні з'явилися нові потужні інтеграційні структури, зокрема Тюркська Рада, Парламентська асамблея тюркомовних країн, інші міжнародні структури. До процесів тюркської інтеграції приєднався Туркменістан - країна, яка протягом багатьох років знаходилася осторонь окреслених інтеграційних процесів. В довгостроковій перспективі, цей процес може призвести до виникнення в регіоні структури, аналогічної ЄС, в якій головну роль відіграватиме Туреччина.

На відміну від попередніх років, коли міждержавні тюркські структури переймалися переважно питаннями освіти та культури, сьогодні значна увага новостворе- них організацій прикута й до питань економічного характеру, зокрема до проблеми поглиблення економічної інтеграції та створення спільного ринку. Перспективи такої інтеграції на сьогодні реальні. Вони ґрунтуються, в першу чергу, на економічних показниках. Загальний ВВП країн РСТК перевищує один трильйон доларів, а світова фінансова криза особливо не позначилася на економіках окреслених країн. Обсяг двохсторонньої торгівлі між Туреччиною та країнами регіону у 2012 році склав: близько 2 млрд. дол. з Узбекистаном, Туркменістаном та Киргизстаном (з кожним окремо), 2,9 млрд. з Азербайджаном та 3,1 млрд. з Казахстаном [10]. Як заявив голова МЗС Туреччини А. Давутоглу, “Центральна Азія мусить бути перетвореною в єдину процвітаючу економічну зону, й Туреччина несе відповідальність за досягнення цієї мети. Ми повинні виконати нашу політичну місію, щоб виправдати ці очікування” [11].

Прорахунки та проблеми турецької дипломатії

Не зважаючи на те, що в останні роки процес інтеграції тюркських країн за ініціативи Туреччини набув значного розвитку, у відносинах між державами все ще залишається ряд вкрай гострих проблем. Серед них найбільш болючою є проблема відносин Туреччини з Узбекистаном - потужною країною тюркського світу, яка відмовилася вступати до РСТК та Парламентської асамблеї тюркомовних країн. Нормалізація відносин між окресленими двома державами матиме важливе значення для майбутнього регіону в цілому.

У корінні проблеми відносин Туреччини з Узбекистаном лежить, в першу чергу, проісламська спрямованість сучасного турецького керівництва та підтримка Туреччиною діяльності міжнародних ісламських організацій і установ. Зокрема, у Туреччині та у регіоні діє ряд організацій, які просувають ідеї панісламської та пантюркської єдності. Вони є помірковано-ісламістськими та мають певні зв'язки із правлячою у Туреччині ПСР. До найбільш активних таких організацій відносяться релігійні громади Фетхуллаха Гюлена та Аднана Октара (він же Харун Яхья). Останній очолює одну із течій нурджизму, яка особо активно просуває концепцію тюрксько-ісламського союзу як різновиду поміркованого ісламу.

В наслідок цього, правлячі політичні еліти Узбекистану побоюються, що Туреччина підтримуючи ісламістів в середині їх країни, може підірвати наріжні устої існуючої тут авторитарної влади.

Перше істотне погіршення відносин між Ташкентом і Анкарою відбулося ще на початку 1990-х років, коли колишній президент асоціації письменників Узбекистану та лідер узбецької опозиції М. Саліх створив партію, яка виступила проти тодішнього керівника країни І. Карімова у грудні 1991 року на президентських виборах. Вимушений згодом через переслідування покинути Узбекистан, М. Саліх був прийнятий у Туреччині колишнім президентом країни Т. Озалом, який висловився на його підтримку. У тому ж році, після скоєння невідомим теракту в Ташкенті, Узбекистан звинуватив М. Саліха в організації теракту й почав вимагати в Анкари його екстрадиції. Туреччина відмовилася віддавати М. Саліха до Ташкенту й відносини між країнами погіршилися. У 1994 році Ташкент відкликав 1600 з 2000 узбецьких студентів, які навчалися у турецьких навчальних закладах. Їх було відразу посаджено на літаки й відправлено додому [12, р. 2].

Наступне погіршення відносин між країнами відбулося у 1999 році, коли в Ташкенті пролунав черговий вибух. Тоді Узбекистан знову зажадав від Туреччини видати йому громадян своєї країни, які підозрювалися у скоєнні теракту. Через відмову Анкари, у відповідь, влада Узбекистану закрила в себе дома всі турецькі ліцеї (їх було більше 65), які було звинувачено у проповідуванні ідей С. Нурсі та Ф. Гюлена й підтримці руху “Нурчилар”. Водночас, Ташкент звинуватив й турецький бізнес, який працював в Узбекистані, у підтримці узбецької опозиції.

Щоб якось залагодити конфлікт у жовтні 2000 року Ташкент відвідав Президент Туреччини А. Сезер, але його зусилля виявилися марними. Запланований офіційний візит президента Узбекистану І. Каримова до Туреччини у 2005 році був перенесений на невизначе- ний термін [10].

Відносини між Туреччиною й Узбекистаном ще більше загострилися у 2011-2012 році, коли узбецька влада почала чинити тиск на турецький бізнес. Офіційно Ташкент оголосив про закриття близько 50 турецьких підприємств, керівники та співробітники яких були притягнуті до відповідальності й отримали різні терміни ув'язнення (від 1 до 3 років). Наприкінці лютого 2012 року в Узбекистані припинилася трансляція турецьких телепрограм, почалося примусове закриття фінансованих Туреччиною учбових закладів.

Таким чином, через існування проблем у двохсторонніх відносинах із Туреччиною, Узбекистан залишився осторонь від процесів тюркської інтеграції.

Певне покращення у відносинах обох країн почало окреслюватись лише у 2014 році, коли на відкритті Олімпіади у Сочі у лютому 2014 року відбулася несподівана зустріч прем'єр-міністра Туреччини Р. Ердогана та президента Узбекистану І. Карімова. Обидва лідери заявили, що вони сподіваються на інтенсифікацію міждержавних відносин. В результаті досягнутих домовленостей, 10 липня 2014 року відбувся офіційний візит глави МЗС Туреччини А. Давутоглу до Узбекистану. Ці відвідини стали першим візитом подібного характеру за останні 13 років.

Висновки

Отже, на сьогодні можна констатувати, що процеси політичної, економічної та культурної інтеграції тюркських країн значно посилилися в останні роки за ініціативи Анкари. Причин цьому декілька. Це й зростання турецької економіки, яка є на сьогодні однією з найбільш динамічних економік світу, що дало Туреччині значний ресурс та відкрило нові можливості для реалізації власної політики в регіоні. Це й розчарування Анкари у результатах процесу вступу країни до ЄС, в той самий час як ідеї тюркського союзу виявилися для Туреччини достойною альтернативою. З іншого боку, ідеї тюркської інтеграції активно підтримує й Казахстан, який в цьому вбачає можливість створення противаги впливу Росії, а також інші тюркські країни, зокрема Азербайджан та Киргизстан.

Стратегічна мета сучасної турецької дипломатії доволі амбіційна - країна хоче стати лідером свого регіону та перетворитися на потужну світову державу, з якою будуть рахуватися не лише на Близькому Сході, але й на глобальному рівні. В цьому контексті процес інтеграції тюркських країн за умови лідерства Анкари може стати для Туреччини своєрідним “козирем”, який країна зможе зіграти на світовій арені у грі з більш потужними гравцями, зокрема, США, Китаєм та ЄС.

На відміну від початку 1990-х років, коли Анкара намагалася відразу стати ідеологічним та політичним ядром для тюркських держав регіону, сьогодні Туреччина намагається не форсувати події в Центральній Азії та на Кавказі, а поступово йти до наміченої цілі. Серед основних досягнень турецької дипломатії на сьогодні можна виділити наступні: створення та організаційне забезпечення діяльності нових міждержавних інтеграційних тюркських інституцій та структур, успішна реалізація низки спільних економічних проектів, активне співробітництво у культурній сфері. Що стосується двохсторонніх відносин, то Анкарі в останні роки вже вдалося певною мірою нормалізувати стосунки с Туркменістаном. На черзі залишається Узбекистан. У перспективі включення Узбекистану, найбільшої за населенням країни Центральної Азії (тут мешкає близько 28 млн. чол.), у процеси тюркської інтеграції значно покращить шанси створення “союзу тюркських країн”.

Окрім нормалізації відносин з Узбекистаном, на сьогодні перед політикою Туреччини в регіоні існують й інші труднощі. Зокрема, на сьогодні діяльність тюркських міждержавних організацій більш ефективна передусім у сфері культури. Що стосується економічних питань, то тут є багато планів і перспектив, але реалізація їх є поки що невисокою. І винна в цьому, певною мірою, сама Туреччина, адже країна поки що не готова інвестувати значні ресурси в регіон.

Але турецьке керівництво не полишає своїх надій на подальше поглиблення інтеграційних процесів. Відкриваючи міжнародну конференцію в Анкарі з приводу святкування 20 річчя незалежності центральноазійських республік, президент Туреччини А. Гюль заявив, що Туреччина із Азербайджаном, Казахстаном, Киргизстаном, Узбекистаном та Туркменістаном повинні розглядатися як одна “нація - шість республік” [12, р. 2]. Отже, після 20 років непростих взаємин із тюркомовними країнами регіону, керівництво Туреччини все ще розраховує на реалізацію пантюркістських ідеалів.

Список використаних джерел

Kemal Kirisci. Turkey's foreign policy in turbulent times / K.Kirisci // Chaillot Paper. - Paris: Institute for Security Studies. - September 2006. - № 92. - 108 p.

Троицкий Е. Ф. Политика Турции в Центральной Азии (1992-2000 гг.) / Е. Троицкий // Вестн. Том. гос. ун-та. - Томск, 2009. - № 328. - C.84-88.

Simbal А. Iran's Relations with Central Asia - A strategic analysis / А.Simbal // Perceptions. - March-May 2004. - Volume IX.P. 45-60.

ANS-PRESS. - 17.11.2007.

The Istanbul Agreement on The Parliamentary Assembly of Turkic-speaking Countries [Електронний ресурс] // Parliamentary Assembly Of Turkic-Speaking Countries. - Istanbul. - 21.10.2008. - Режим доступу до статті : http://www.turk-pa.org/documents /IstanbulAgreement.pdf

Nakhchivan Agreement on The Cooperation Council of Turkic

Speaking States [Електронний ресурс] // Cooperation Council of Turkic Speaking States. - Nakchchivan, Azerbaijan. - 3.09.2009. - Режим доступу до статті :http://www.turkkon.org/eng /icerik.php?no=28

Turkey set to head new secretariat to develop ties with Central Asia // Hurriyet Daily News. - Istanbul. - 09.06.2010.

Мурзагалеев Р. Саммит тюркоязычных государств - это скорее вектор, чем тренд евразийской интеграции [Електронний ресурс] / Р. Мурзагалеев // ЦентрАзия. - 19.08.2013. - Режим доступу до статті : http://www.centrasia.ru/newsA.php?st=1376808360

Размещено на Allbest.ru