Постмодерністське прочитання суверенітету в теорії міжнародних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 327.01

Львівський національний університет ім. Івана Франка (Україна, Львів), kupec.svtlana@rambler.ru

Постмодерністське прочитання суверенітету в теорії міжнародних відносин

Анотація

суверенітет постмодерністський міжнародний держава

Завданням являється з'ясування сутності поняття суверенітету та ролі держави в постмодерністському підході теорії міжнародних відносин, концептуальне виокремлення ключових відмінностей інтерпретації держави та суверенітету в різних поглядах постмодерністського дискурсу. Окреслюється постмодерністське бачення державного суверенітету, констатується його обмеження в сучасних умовах міжнародно-політичного розвитку внаслідок несилових механізмів впливу держав на політику одна одної, пропонуються нові способи його функціонування та шляхи реалізації. Розглянуто різні теоретичні підходи постмодернізму до визначення сутності держави, міжнародних відносин та суверенітету. Для представників цього напряму суверенітет держави є “випадковою історичною конструкцією”, яку потрібно здолати. Він є практичною категорією, емпіричний зміст якої еволюціонує, відображаючи консенсус між практиками. Крізь призму постмодерністського сприйняття обґрунтовано ідею обмеження суверенітету держави в рамках скорочення суверенних прав та прерогатив.

Ключові слова: суверенітет, глобалізація, міжнародні відносини, ідентичність, дискурс.

Annotation

The objective is to reveal the concept of sovereignty and state's role in postmodern approach of international relations theory, to separate conceptually the key differences of interpretation of state sovereignty and different views of postmodernist discourse. The work defines postmodern vision of state sovereignty, it emphasizes on sovereignty limitations in modern international political conditions as a result of non--coercive mechanisms of the state's influence on each other's policy; there are offered new ways of its functioning and implementation. Different theoretical postmodernism approaches to the definition of nature of the state, international relations and sovereignty are considered there. For the representatives of this direction sovereignty is “random historic structure ” to be overcome. It is a practical category whose empirical content is evolving, reflecting the consensus among practitioners. In the light of postmodern perception there is considered the idea of state sovereignty restricting by reduction of sovereign rights and prerogatives.

Keywords: sovereignty, globalization, international relations, identity discourse.

Аннотация

Задачей является выяснение сущности понятия суверенитета и роли государства в постмодернистском подходе теории международных отношений, концептуальное выделение ключевых отличий интерпретации государства и суверенитета в различных взглядах постмодернистского дискурса. Определяется постмодернистское видение государственного суверенитета, констатируется его ограничение в современных условиях международно-политического развития в результате несиловых механизмов влияния государств на политику друг друга, предлагаются новые способы его функционирования и пути реализации. Рассмотрены различные теоретические подходы постмодернизма к определению сущности государства, международных отношений и суверенитета. Для представителей этого направления суверенитет государства является “случайной исторической конструкцией”, которую нужно преодолеть. Он является практической категорией, эмпирическое содержание которой эволюционирует, отражая консенсус между практиками. Сквозь призму постмодернистского восприятия обоснована идея ограничения суверенитета государства в рамках сокращения суверенных прав и прерогатив.

Ключевые слова: суверенитет, глобализация, международные отношения, идентичность, дискурс.

Поняття “суверенітету” дуже важке та неоднозначне [14], його зміст постійно змінювався та продовжує зазнавати трансформації у зв'язку з змінами, які спостерігаються в міжнародних відносинах, характеристик самих держав [1].

Актуальність титульної проблематики зумовлена ти, що сьогодні в рамках теорії міжнародних відносин та багатьох інших гуманітарних наук необхідне “комплексне переосмислення поняття “суверенітету” з огляду як на виникнення світового політичного співтовариства, так в зв'язку з уточненням меж приватних суверенітетів, принципів їх співіснування і побудови їх ієрархії, а також з урахуванням діяльності суб'єктів транснаціональної взаємодії, міжнародних урядових та неурядових організацій, багатонаціональних структур різного роду діяльності [2, c.38-54].

Теоретичні погляди постмодерністських дослідників в даний час є невід'ємною складовою частиною науки про міжнародні відносини, їхня позиція враховується практично по всіх основних напрямках політологічних досліджень.

Сьогодні спектр теоретичних напрацювань постмодернізму у міжнародних відносинах є дуже широким. В наш час проблема ролі держави в міжнародних відносинах детально досліджена в роботах зарубіжних авторів Й. Бартелсона,Дж. ДерДеріан, Р. Ешлі, У. Конноллі, Р. Волкера, М. Шапіро. Дослідження постмодерністських авторів характеризуються крайнім ірраціоналізмом і неприйняттям будь-яких теоретичних абстракцій та узагальнень, вони піддають критиці самі поняття про реальність, істину, структуру або ідентичність, які є центральними як для теорії міжнародних відносин, так і для інших гуманітарних наук.

Попри те, що є досить велика кількість досліджень, присвячених різним проблемам міжнародних відносин, питання суверенітету держави залишається ще не достатньо розробленим з огляду на сучасний стан міжнародних відносин.

Завданнями даної публікації являється з'ясування сутності поняття суверенітету та ролі держави в постмодерністському підході теорії міжнародних відносин, концептуальне виокремлення ключових відмінностей інтерпретації держави та суверенітету в різних поглядах постмодерністського дискурсу.

Постмодерністи, що займаються проблемою суверенітету з перспективи міжнародних відносин, досліджують, яким чином представлено і стимульовано суверенітет, а також як стабілізується його значення в результаті суспільної практики [4,с.101]. Постмодернізм пропонує зовсім інший погляд на проблематику суверенітету, який навіть загострює дискусію щодо розуміння ключових концепцій теорій міжнародних відносин. В його основі лежить філософія постпозитивізму, що ставить під сумнів до певної міри навіть здатність науки пояснювати соціальні явища, включно із міжнародними відносинами. Однак, на відмінно від класичних теорій, постмодерністи не намагаються дати нове пояснення явищам міжнародного життя, а лише роблять спробу їх переосмислення з урахуванням наслідків реконструкції сучасної системи міжнародних відносин. Представники цього напряму задумуються над тим, яким чином суверенні держави конституювалися як основна форма суспільної суб'єктності, які практики і інтерпретації привели до виникнення суверенної держави, а також що є причиною того, що вона продовжує своє існування. Вони ставлять собі за мету здійснити реконструкцію ідентичності політичної спільноти, а також реінтерпретацію мистецтва управління державою [11, с.246].

Постмодерністи оспорюють погляди традиційних теорій, які вважають, що держава є онтологічно первинною, тобто виходячи наміжнародну арену є повністю сформованою. Представники цього напряму постулюють, що суб'єкти не передують практиці, а є її наслідком, тому саме визначена практика робить державу суверенною. Іншими словами, буття держави є ефектом перформативності, тобто різних практик і видів політики внутрішньої і зовнішньої, які вона впроваджує в життя. Держава перебуває у постійному русі, постійно конституюється, безперервно стимулюється і перевіряється за допомогою “мистецтва правління”. Творення держави залишається головною метою державних діячів та політиків, якої вони однак ніколи повністю не досягнуть [11, с.253-256].

Суверенітет держави характеризують три онтологічні протиріччя: між часом і простором, між партикулярною і універсальною сферою та між “я” і “інший”. Перше протиріччя держава вирішує через окреслення часу всередині територіального простору, друге вирішує міжнародна система, яка гарантує різноманіття держав і можливість реалізації в їхніх межах універсальних цінностей, натомість третє - через запровадження категорії “свій/прибічник” і “чужий/ворог”.

Ідея суверенітету є нерозривно пов'язана з історичним, суспільним і інтелектуальним контекстом, у якому вона виникала та продукує. Суверенітет не має одного стабільного значення - в залежності від місця і часу він має різний зміст, який відповідно відображає різну суспільну дійсність. Суверенітет подає єдину інтерпретаційну засаду, що уможливлює пояснення ходу історії і наявних в ній різниць.

Суверенітет виявляється випадковим продуктом дискурсивних подій. Дискурс суверенітету поєднує між собою знання і владу, тобто кожен історичний період має відбиток відношення між критеріями правди і типом суверенітету. Політичні імплікації суверенітету не можна відділити від того, яким чином його розуміють в історії. Отже, історія не відкриває правди і значення, а є грою домінації, що повторюється. Домінуюча влада створює розповіді про минуле для утвердження чи пролонгації сучасності, а також монополізує легітимацію через маргіналізування інших. Міжнародні відносини є полем боротьби між дискурсами і інтерпретаціями, які постійно конкурують між собою, крім того яких не можна оцінити за єдиним критерієм. Кожне суспільство створює за допомогою дискурсів свій режим правди, а метою цих дискурсів є обмеження можливих інтерпретаційних опцій і створення можливості розрізнення того, що внутрішнє, від того, що зовнішнє. Великі держави мають здатність творити дискурси правди і справедливості, які стають джерелом влади.

Більшість дослідників цього напряму зазначають,що ефективним способом дослідження суверенітету в історії є генеологія, яка шукає зачатки майбутнього міжнародного порядку на периферіях сучасного життя та аналізує практики, які не копіюють функції суверенітету і можуть стати основою нової економії влади та суб'єктності позбавленої суверенітету [10, с.230-238].

На думку Й. Бартелсона, теорія суверенітету виводиться з Середньовіччя і відноситься до механізму влади феодального періоду. Її збудовано довкола проблеми монархії з метою її обґрунтування. У період релігійних війн вона була знаряддям політичної боротьби, зброєю або для зміцнення, або для обмеження королівської влади. Вона була корисною також для побудови альтернативної абсолютизмові моделі, тобто парламентської демократії. Так, суверенну владу сприймали або як обґрунтовані повноваження монарха і правовий апарат, або як владу, що вимагає обмеження для визнання її легальною. Центральною функцією права було обґрунтування влади і маскування домінації через вказівку на легальність повноважень суверена і обов'язок послушенства. Виникнення суверенітету не є результатом якоїсь вищої історичної необхідності чи розвитку політичної думки, а результатом збігу обставин, справою випадкових мутацій влади. Хоча епізодичні конфігурації суверенітету в історичному просторі відрізняються, що підказує відсутність продовження, насправді значення і функції суверенітету в різні історичні періоди є постійними і зрозумілими через їхній зв'язок зі знаннями. Відповідно суверенітет є епізодичний і екземплярний, його значення встановилося і стабілізувалося в історії через праці теоретиків і практику політичної інтервенції [7, с.246- 248].

Один з найвідоміших апологетів постмодернізму Р. Ешлі використовує термін суверенітет на позначення зв'язку влади і правди. Влада не належить тим, хто править, а є реляційною, здійснення її полягає у зайнятті визначеного місця в структурі сили. Дослідник стверджує, що ідея суверенної держави розповсюдилася через гегемонію, яку розуміють як ідентифіковану з визначеною державою групу рутинних дій, яка є практичною парадигмою суверенної політичної суб'єктності. Ця парадигма, яку розуміють як єдину ефективну політичну суб'єктність, є взірцевою моделлю поведінки держави у внутрішніх і міжнародних відносинах, обов'язковим ідеалом, до якого потрібно прагнути [5, с.269].

На відміну від традиційних теорій міжнародних відносин, де суверенітет був нерозлучно пов'язаний з державою, в постмодерністських теоріях його можна відділити від держави. Як з матеріальних причин, так й нормативних суверенна держава не є найкращим способом організації політичної спільноти. Вирішення пекучих проблем сучасності вимагає виходу поза парадигму суверенітету, який сприяє тоталізації соціального життя. Отримати свободу можна лише подолавши суверенітет держав, захистивши відмінності і реалізувавши несуверенні ідентичності.

Суверенітет встановлює трансцендентальні умови функціонування держави як суб'єкта. Він має також нормативне обґрунтування, мислиться як необхідна причина і одночасно ідеал наявного внутрішньодержавного ладу. У поєднанні з інтервенцією утворює нерозривний зв'язок, оскільки держави мусять дисциплінувати і карати тих, хто застосовує іншу форму суверенної репрезентації. Суверенна держава є домінуючою формою суб'єктності в міжнародних відносинах, а одночасно необхідним елементом сучасності [15, с.176].

Держава означає наявність суверенітету, натомість міжнародні відносини - його відсутність, тобто анархію. З огляду на це, перше має матеріальний, організаційний і символічний характер, є уявною політичною спільнотою, яка лише здається об'єднаною і гармонійною, насправді це нестабільне, плинне і роз'єднане утворення. У результаті нормативного державотворчого процесу виникає ілюзія повного суверенітету, звана ефектом суверенітету, що виникає в результаті творення почуття спільноти осіб, які насправді не знають один одного.

На думку реалістів, держави онтологічно випереджають насилля, натомість постмодерністи вважають, що насилля випереджає виникнення держави і її конституює. Війна творить державу, а держава натомість її санкціонує. Насилля, з одного боку, є захистом суверенної спільноти, з іншого, натомість - загрозою для членів цієї спільноти. Отже, воно може бути одночасно і ліками, і отрутою. Держава монополізує визнання правомірності й легальності, застосовуючи насилля, репресії і ліквідацію національних меншин. Домінуюча влада намагається нав'язати авторитарну, вигідну для себе інтерпретацію явищ наявних в міжнародних відносинах. Вона функціонує лише в мережі, де підпорядковує собі індивідів, які одночасно її здійснюють. Іншими словами, “влада не є чимось, що панує над нами, а тим, що ми робимо” [3, с.9-11], вона не стільки відноситься до суспільних осіб, скільки “переходить” через них [10, с.235].

Влада має нередикувальну моральну властивість, вимагає правомірності і правомочності. Тому, саме суверенітет утворює межі оцінки дій і надання цим діям атрибутів правдивості, історичного значення і дійсності. Інтерпретаційні конфлікти вирішуються за одним критерієм, яким є влада і правда, що виникають з суверенітету. Влада має одночасно подвійну природу: правову, яка через регуляції, заборони і контроль впливає негативно, а також продуктивну, яка - підпорядкована правовій владі - дає визначення суб'єктам та надає їм визначену ідентичність. З огляду на це, засада суверенітету держави це не що інше, як вираження претензій держав на виконання легальним чином влади в межах цієї території [10, с.235].

Суверенітет є “граматикою” сучасної політики. Замість пошуку співвідносної з суверенітетом реальності, потрібно швидше відтворити його використання і функції в міжнародному дискурсі. Й. Бартелсон стверджує, що знання і суверенітет є взаємопов'язані відношеннями доповнення, артикуляції і повторення. Завдяки відношенням доповнення суверенітет і диференціація підтримуються і взаємно зміцнюються. Відношення артикуляції в свою чергу означають, що суверенітет виражається в цих знаннях, а знання артикулюються і легітимізуються ідеєю суверенітету. Відношення повторення приводять до того, що позиції суб'єктів, об'єктів і концептів дублюються аналогічними позиціями у визначеній ідеї суверенітету. Без суверенітету знання втрачають критерій дійсності і правди, а в результаті - владу організування дійсності [7, с.5-7].

Суверенітет є фундаментом сучасного політичного дискурсу, але його роль в межах цього дискурсу є неоднозначною. Знання і суверенітет, незважаючи на те, що вони є тотожні, в різних видах дискурсу приймають різні форми, які є результатом “боротьби за суверенітет в цьому знанні та боротьби різних видів знань у межах дискурсу суверенітету” [7, с.83-84]. Аналогія між географічними територіями і територіями знань полягає у тому, що як держава, так й території знань керуються визначеними правами.

Д. Кемпбелл стверджує, що суверенна держава і її ідентичність творяться у відповідь на спосіб сприйняття загрози. Оскільки ідентичність держави є плинна, так само держава, що розуміється як форма суспільної організації, є плинна і залежить від того, що саме сприймається як загроза [9, с.88]. Держави прагнуть до гомогенізації національної ідентичності через маргіналізування різних “чужих”, які ставлять під сумнів легітимацію національної держави. Суверенітет є технікою дисципліни, що полягає у застосуванні примусу для привчання індивідів до покори.

Й. Бартелсон стверджує, що держава - це позбавлене есенції буття, що твориться у внутрішньому дискурсі. Вона не є необхідним буттям, а виникла в результаті історичного випадку, історичний розвиток міг піти іншою дорогою - це підводить до висновку, що політичний порядок може обійтися без держави і є відкритим на нові вирішення. Суверенітет держави, в тому числі обов'язок дотримання права, не виводиться з джерел зовнішніх щодо держави, а є продуктом історичних обмежень, накладених на вільне використання розуму суверенною людиною [8].

Деякі постмодерністи виступають проти космополітичного бачення міжнародних відносин як одного світу. Так, Ш. Муфф зауважує, що потрібно “створити багатополюсний світ так, щоб плюралізувати гегемонію та суверенітет і таким чином зробити так, щоб світ більшою мірою піддавався демократичному вираженню протесту і рахувався з більшістю поглядів” [13]. Потрібно позбутися ілюзії і відмовитися від прагнення збудувати одну модель світу поза суверенітетом на користь “мультивсесвіту” (pluriverse). В. Конноллі зауважує, що ідея суверенітету перечить ідеї демократії. Суверенітет територіалізує демократію, замикаючи її в межах держави і надаючи державі монополію на ідентичність, лояльність, енергію, зобов'язання і обов'язки громадян. Тимчасом демократія вимагає детериторіалізації, плюралізації, різноманіття і мультикультуралізму [10, с.237].

Постмодерністи доводять, що закріплення значень і ідентичності, в тому числі національної ідентичності, відбувається за допомогою слів. Слова є формою соціальної сили. Через когнітивний процес, що відбувається в людському розумі, мова не лише репрезентує дійсність, а й її перетворює, впливаючи на спільну (інтерсуб'єктивну) свідомість суспільства. Так само слово “суверенітет” є активною силою в суспільній свідомості.

С. Болак досліджуючи випадки в історії слова “суверенітет” (а не історію концепції суверенітету), дійшов до висновку, що це слово було знаряддям, яке функціонувало як соціальна сила в межах спільної людської свідомості, особливо в межах міжнародного співтовариства юристів. Для конструктивістів творення ідентичності держави було позитивним процесом, натомість для постмодерністів - абсолютно негативним. На їхню думку, виникнення держави довело до насилля, репресії, геноциду, расизму, ліквідації і маргіналізації меншин, відповідно це не є ціна, яку варто заплатити. Представляючи монолітну картину єдності, парадигма суверенітету обмежує політичну уяву, бачення світової політики і можливості суспільного розвитку [12, с.157].

Домінація суверенної держави як форми суб'єктності у міжнародних відносинах має визначені етичні імплікації у вигляді виключення. Суверенітет створює різні сфери моральності, тимчасом етика не повинна обмежуватися до визначеного громадянства чи території, ставити вимоги і права громадян перед вимогами і правами людей. Ця остання вимагає введення таких форм суспільної організації, які не заявлятимуть своїх прав на територіальне виключення інших. Суверенітет мусить бути детериторіалізованим, не може обмежуватися жодними територіальними кордонами. Вводячи розрізнення громадян і негромадян, суверенітет є основою етики, в якій моральні зобов'язання в межах держави є більшими, ніж поза нею. У цьому розумінні, вона може бути запроваджена лише після порушення суверенітету держави.

Постмодерністські дослідники міжнародних відносин закидають реалістам, що вони визначають статус суверенітету, протиставляючи його анархії і хаосу. Без цього суверенітет не мав би завдань для реалізації, а його ранг і значення надзвичайно б зменшилися. Отже, анархія і хаос є необхідними і додатковими партнерами суверенітету.

Визнання суверенної держави є результатом впливу практик знання, які Р. Ешлі називає героїчними, і які характеризуються “вродженою” дихотомією і ієрархічною опозицією:суверенітет-анархія.

Суверенітет дає впевненість, він є ієрархічним, впорядкованим і позитивним. Анархія - це його протилежність:породжує невпевненість, є невпорядкованою, безформною і деструктивною. У суверенній державі є політична спільнота; міжнародні відносини не творять такої спільноти [6, с.228].

Бінарність світу ідей проявляється в наявності пар понять, що існують в опозиції одне до одного. Для суверенітету важливими є такі пари, як: всередині - ззовні, вітчизняний - міжнародний, ієрархія - анархія, центр - периферія, постійність - зміна. Перша ознака в вищеподаних парах не вимагає пояснень, представляє кращу реальність, натомість визначення іншої розкривається через відношення до першої та представляє гіршу реальність. Привілейованість одного боку бінарної опозиції і представлення іншого як його заперечення і ускладнення формує ієрархію. Той, хто зустріне такі поняття, є вимушений “підстроїти” свою інтерпретацію до засади наданої суверенним інтерпретаційним центром. Заперечення постмодерністами вищеподаної логіки бінарності веде до заперечення логічної основи суверенітету держави.

Концепція анархії, де анархію розуміють як відсутність центральної влади, дає пояснення природи міжнародних відносин як політики сили. Однак міжнародна арена є територією насилля не через вплив логіки анархії, як стверджують реалісти, а через внутрішній процес творення ідентичності в нормативному державотворчому процесі. Це насилля конституює держави через запровадження різниці між внутрішньою і зовнішньою сферою. Якщо протилежність суверенітет-анархія має мати сенс, то сфера щодо держави внутрішня і сфера зовнішня мусять принципово відрізнятися і взаємно виключатися. Підкреслення різниці між суверенітетом і анархією вимагає нівелювання усіляких різниць і слідів анархії всередині держав.

За допомогою методу подвійного читання Ешлі інтерпретує відношення анархії і суверенітету в теорії К. Волтца. Перше читання визначає конститутивні елементи логіки анархії, натомість друге показує, яким чином та логіка базується на низці сумнівних припущень. Дослідник доводить, що анархія сприймається як заперечення суверенітету і може існувати лише через прийняття певних передумов щодо функціонування суверенних держав. Логіка анархії містить дві протилежні правди: з одного боку, суб'єкти є невільні в своїх діях, оскільки їхнє життя контролюють невидимі структури, з іншого - натомість є вільними і можуть організувати своє життя довільним чином. Отже, без ідентифікації міжнародної анархії як загрози не було б поняття безпечного внутрішнього співтовариства. Експансія держави скерована на власне суспільство вимагає крім того зміцнення зовнішніх кордонів, що відокремлює це суспільство від міжнародного співтовариства. Ідея внутрішнього простору імплікує потребу постійного конституювання міжнародних загроз і представлення міжнародного співтовариства в негативному світлі. Інтерпретація анархії і суверенітету як вичерпних понять, що взаємно виключаються, здійснюється через перетворення відмінностей всередині держави у відмінності між суверенними державами [10, с.240].

Парадокс суверенітет-анархія полягає у тому, що поняття найвищої влади в межах держав вимагає відсутності цієї влади над державами. Відповідно це не анархічна структура міжнародної системи є проблемою, а сама концепція суверенітету. Концентрація лише на детерміністичному характері структури міжнародної системи залишає проблему суверенітету невирішеною. Суверенітет є ознакою як людини, так й держави, натомість міжнародні відносини характеризуються відсутністю суверенітету.

Протилежність суверенітет-анархія конституює політичний процес і дисциплінує поведінку її учасників. Держава приймає багато арбітражних рішень для створення поділу на те, що є внутрішнім, і на те, що є зовнішнім. Суверенітет означає гомогенний і чітко визначений раціональний порядок політики, розміщується в ієрархічному центрі прийняття рішень, натомість анархію визначають як залишок, що порушує історично обґрунтовану правду суверенітету [4, с.101]. Анархія є дзеркальним відображенням суверенітету, вона є загрозою і її потрібно усунути не лише з внутрідержавного життя, але й з територій, на яких вона ще існує, тобто з міжнародного життя.

Суверенні держави вплелися у два якісно різні простори - внутрідержавний і міжнародний - які відображають різні концепції часу. Всередині час є лінеарним, а суспільний прогрес - можливий в результаті нагромадження позитивних досягнень. Завдяки суверенній владі існує справедливість, свобода і право. Внутрішній простір має такі ознаки, як ідентичність, звичність, близькість, інклюзивність і єдність. Ззовні час є циклічним, історія повторюється, суспільний прогрес виявляється неможливим. Немає суверенітету, має місце анархія, в якій править егоїстичний інтерес держав, політика сили, конфлікт і війна. Зовнішній простір характеризується: відмінністю, відчуженістю, віддаленням, ексклюзивністю і різнорідністю. Опозиційні один до одного простори - внутрішній і зовнішній - взаємно конституюються.

Гегемонна модель суверенної держави заперечує і дезавуює альтернативні концепції політичної суб'єктності. Держави, що ухиляються від цієї моделі, напр. неспроможні держави, своїм існуванням і невдачею парадоксально її зміцнюють - вона всюди самовідтворюється за допомогою тиску на держави у вигляді військової інтервенції і умовної закордонної допомоги. Лінія поділу також знаходиться всередині суспільства, де чужаків і дисидентів трактують як “інших”. Держави продукують “інших”, вигадуючи відмінності і розмічаючи кордони як зовнішні, так й внутрішні. Негативне визначення “інші” служить формуванню почуття загрози і єдності суспільства.

Отже, суверенітет держави для постмодерністів є “випадковою історичною конструкцією”, яку потрібно здолати. Суверенітет пристосовується, у результаті він не вищою є по відношенню до дії категорією, а стає її частиною. Він є практичною категорією, емпіричний зміст якої еволюціонує, відображаючи консенсус між лідерами.

Якщо конституціоналісти не опротестовують значення суверенітету, це зовсім не означає, що воно є беззаперечним. Суверенітет і концепцію, що політичне життя має організовуватися довкола суверенних держав, оспорюють ті постмодерністи, які цікавляться щоденною політичною боротьбою. Суверенітет пронизує нашу лексику на стільки, що можливе його ігнорування не приведе до його видалення. Спроби створити для нього альтернативу не принесли очікуваних результатів, оскільки суверенітет постійно з'являється в таких концептах, як демократія, спільнота, безпека. Все-таки суверенітет не залишиться непорушним у своїй здатності організовувати сучасну політичну реальність в двох окремих зонах - внутрішній і міжнародній. Якщо ж буде затиратися різниця між тим, що по відношенню до держави є внутрішнім, а що зовнішнім, поняття суверенітету втрачатиме сенс, аж повністю щезне.

Існує думка, що постмодерністські дослідники міжнародних відносин вловили те, що є особливим для сучасної фази розвитку міжнародних відносин, тобто зміни щодо суверенітету держави. Вони фундаментально деконструювали для міжнародних відносин опозицію суверенітет-анархія, визначили проблеми суверенітету на матеріальному і нормативному ґрунті та показали, як держави відтворюються як головні суб'єкти міжнародних відносин [11, с.263-264].

Натомість критики зауважують, що постмодерністи прогледіли проблему реорганізації могутності в умовах відсутності суверенітету. Постулюючи ліквідацію суверенітету, вони не можуть запропонувати постсуверенної теорії політики. В остаточному розрахунку постмодерністські дослідження підтримують сучасні структури влади, тому що кінець національного суверенітету веде до виникнення імперського суверенітету, який долає поділ на те, що всередині, і на те, що ззовні.

Список використаних джерел

1. Гринин Л. Е. О стадиях эволюции государства. Проблемы теории [Електронний ресурс] // История и современность. - 2006. - №1. - Режим доступу: http://www.socionauki.ru/journal/articles /145567/

2. Уткин А. И. Векторы глобальных перемен: анализ и оценка основных факторов мирового политического развития//Полис. - М., 2000. - №1. - С.38-54.

3. Хардт М.,НегриА. Империя. - М.:Праксис, 2004. - 440c.

4. AshleyR.K.The Povers of Anarchy. Theory, Sovereignty and the Domestication of Global Life [in:] J. Der Derian (red.) International Theory.Critical Investigations. - New York: New York University Press, 1995. - 327p.

5. Ashley R.K. Imposing International Purpose.Notes on Problematic of Governance. - [in:]E.O. Czempiel, J.N. Rosenau (red) Global Changes and Theoretical Challenges. Approaches to World Politics for the 1990s. - Massachusetts: Lexington Books, 1989. - 269p.

6. Ashley R.K. Untying the Sovereign State. A Double Reading of the Anarchy Problematique. - Millenium. - 1988. - T.17. -№2. - Р.227-268.

7. Bartelson J. A Genealogy of Sovereignty. - Cambridge: Cambridge University Press, 1995. - 317p.

8. Campbell D. Writing Security.United States Foreign Policy and the Politics of Identity.- Minneapolis: University of Minneapolis, 1992.- S.88.

9. BartelsonJ. CritiqueoftheState[Електронний ресурс].- CambridgeUniversityPress, 2001. - P.152-153. - Режим доступу: http://www.questia.com/read/105011038/the-critique-of-the-state.

10. CzaputowiczJ. Suwerennosc. - Warszawa: Polski Instytut

SprawMi^dzynarodowych, 2013. - 471s.

11. DevetakR. Postmodernizm [w:] S. Burchilllin/ Teoriestosunkowmi^dzynarodowych. - tlum. P. Frankowski, KsiqzkaIWiedza. - Warszawa, 2006. - 395s.

12. HobsonJ.M. TheStateandInternationalRelations. - Cambridge: CambridgeUniversityPress, 2000. - 258p.

13. Mouffe Ch. Jaki lad swiatowy: kosmopolitychny czy wielobiegunowy?[Електроннийресурс]. - tlum. J. Maciejczyk. - Режимдоступу: http://www.recyklingidei. pl

14. StankiewiczW.J. TheValidityofSovereignty// In Defense of Sovereignty. - L. - Toronto, 1969. - 305 p.

15. Walker R. B. J. Inside/Outside, International Relational as Political Theoty. - Cambridge: Cambridge University Press, 1993. - 233p.

Размещено на Allbest.ru