Теорії та моделі формування конкурентоспроможності корпоративного підприємництва в умовах членства в Світовій організації торгівлі

Размещено на http: //www. allbest. ru/

КНУ ім. Тараса Шевченко

Теорії та моделі формування конкурентоспроможності корпоративного підприємництва в умовах членства в Світовій організації торгівлі

І.Б. Жмудська, аспірант

Анотація

світовий торгівля конкурентоспроможність економічний

У статті розглянуто теорії та моделі формування конкурентоспроможності економічних систем в умовах глобалізації, зокрема членства в СОТ. Згідно з концепцією стадій економічного розвитку націй М. Портера, розглянуто чотири стадії-моделі розвитку, що проходять держави, які класифікуються відповідно до джерел досягнення конкурентоспроможності: на основі факторів виробництва, на основі інвестицій, на основі нововведень, на основі багатства.

Ключові слова: конкурентоспроможність, глобалізація, моделі розвитку конкурентоспроможності.

Annotation

I. Zhmudska,

postgraduate student, Taras Shevchenko National University of Kyiv

THEORIES АND MODELS OF FORMING OF COMPETITIVE ADVANTAGES OF CORPORATE ENTREPRENEURSHIP IN CONDITIONS OF THE MEMBERSHIP IN THE WTO

Theories and models of forming of competitive advantages of economic systems in conditions of globalization, in particular in conditions of membership in the WTO, are examined in the article.

Key words: competitive advantages, globalization, models of the development of competitive advantages.

Постановка проблеми. Забезпечення національної конкурентоспроможності в умовах подальшої активізації глобалізаційних тенденцій прямо пов'язане з формуванням умов ефективного розвитку української економіки. Модель конкурентоспроможності, яка ґрунтувалась на короткочасних кон'юнктурних чинниках, довела свою недієздатність щодо утримання стійких позицій економіки України у світовому економічному просторі, що спонукало до пошуку джерел довготермінових конкурентних переваг. У довгостроковій перспективі забезпечення конкурентоспроможності національної економіки інтегрує з проблемою ефективного економічного розвитку суспільства, що охоплює процеси макроекономічної стабільності, розвитку людського капіталу, інституційних і структурних зрушень в економіці, і потребує визначення системи фундаментальних факторів розвитку економіки, а також дослідження стратегій забезпечення конкурентоспроможності, що були апробовані міжнародною практикою, з позицій ефективності функціонування економічних систем та їх здатності до прийняття загальносвітових тенденцій соціально-економічних трансформацій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значний внесок у дослідження проблем конкурентоспроможності внесли такі відомі зарубіжні та вітчизняні вчені, як Б. Ларреєн, М. Портер, Д.Сакс, Б. Балассу, Дж. Бхаваті, А. Вінтерса, М. Голдстейна, Д. Грінвея, П. Кругмана, М. Портера, С. Смалвуда. Л. Антонюк, А. Воронкова, В. Попов, О. Редькін, М. Чумаченко, Р. Фатхутдінов В. Андрійчук, В. Богомазова, В. Будкін, В. Геєць, А. Кредісов, К. Конченко, Ю. Макогон, І. Пузанов, В.Л.Осецький, О. Плотніков та ін.

Проте питання конкурентоспроможності корпоративного сектора в рамках членства України в СОТ недостатньо знайшло відображення в працях українських та закордонних вчених.

Метою статті є аналіз та прогнозування економічної співпраці України з країнами світу на основі узагальнення теоретичних положень та методичних підходів до формування конкурентних переваг корпоративного підприємництва в умовах членства у СОТ.

Теоретичною основою дослідження виступає системний підхід до аналізу корпоративного сектора України, а методологічно - це методи системного та порівняльного аналізу, статистичного дослідження та теоретичного узагальнення.

Виклад основного матеріалу дослідження. Слаборозвинені економіки змушені грати за правилами, нав'язаними їм країнами-лідерами. Неефективність зовнішньоекономічних зв'язків виявляється по всьому ланцюгу міжнародних економічних відносин. У структурі зовнішньої торгівлі переважають некритичний імпорт товарів широкого вжитку, низькоякісні продукти харчування, «секонд»-технології, експорт сировини і напівфабрикатів з низьким рівнем доданої вартості. Переміщення висококваліфікованої робочої сили в промислово розвинені країни є загальновизнаною тенденцією «відпливу інтелекту» і набуло загрозливих масштабів. Виконання вимог щодо лібералізації зовнішньої торгівлі, зниження рівня протекціоністських заходів і обмеження впливу держави на формування пропорцій економічного розвитку спричиняє подальшу деформацію галузевої і технологічної структури виробництва [1, с. 130]. Основною формою переміщення капіталу до країн-реципієнтів є кредити і системні позики замість очікуваних прямих іноземних інвестицій і високотехнологічного імпорту, що призводить до накопичення критичного державного боргу та збільшення боргового навантаження на виробництво і унеможливлює здійснення незалежної економічної політики.

Рівень економічного розвитку країн обумовлює диференційований вплив різних факторів у забезпеченні конкурентоспроможності, що є визначальним критерієм вибору конкурентних переваг. Згідно з концепцією стадій економічного розвитку націй М. Портера, держави проходять чотири стадії-моделі розвитку, які класифікуються відповідно до джерел досягнення конкурентоспроможності: на основі факторів виробництва, на основі інвестицій, на основі нововведень, на основі багатства.

Стратегія факторних переваг базується на постулатах теорій абсолютних переваг А. Сміта, порівняльних переваг Д. Рікардо, факторів виробництва Е. Хекшера, Б. Оліна, П. Самуельсона. Відповідно до факторної стратегії, конкурентоспроможність країни забезпечується інтенсивним використанням традиційних факторів виробництва: робочої сили, капіталу, природних ресурсів. Країни зі значними запасами природних ресурсів, відносно дешевою робочою силою, вигідним георозташуванням досягають цінових переваг над конкурентами, експортуючи сировинну і трудомістку продукцію. В результаті використання виключно ресурсних, транзитних і цінових переваг без формування фундаментальних факторів розвитку економіки (розвитку ринкової інфраструктури, забезпечення макроекономічної стабільності, розвитку людського капіталу, інституційних і структурних зрушень в економіці), формується конкурентоспроможність найнижчої якості, яка характеризується низькою ефективністю використання природних ресурсів, високою ресурсомісткістю та витратністю виробництва, що призводить до виснаження ресурсів країни. Вплив технічного прогресу зумовлює інтенсифікацію використання природних ресурсів: поліпшення доступності вже існуючих та пошук нових видів сировини. «Розплатою за цю експансію є виснаження природних ресурсів внаслідок використання та зловживання ними [3, с.15].

Серед основних недоліків використання стратегії факторних переваг:

* виснаження невідтворюваних ресурсів країни;

* виробництво і експорт низькотехнологічної продукції з низьким рівнем доданої вартості;

* високий рівень матеріаломісткості виробництва;

* імпорт низькотехнологічних, екологодеструктивних, трудо- і капіталомістких виробництв та низька частка імпорту високих технологій;

* низький рівень валового нагромадження основного капіталу через обмеженість власних фінансових ресурсів для саморозвитку;

* багатоукладність економіки з переважанням виробництв нижчих технологічних укладів і, як наслідок, відволікання ресурсів від формування вищих технологічних укладів;

* відсутність стимулів до підвищення продуктивності праці і відплив висококваліфікованої робочої сили за кордон;

* висока залежність від коливань світогосподарської кон'юнктури, зокрема найбільш рухомої її частини - цін на сировину;

* неможливість забезпечення стабільних темпів економічної динаміки через нестійкість конкурентних переваг і жорсткі умови конкуренції на світових ринках.

Стратегію забезпечення конкурентоспроможності на основі факторів виробництва використовують на сучасному етапі більшість країн, що розвиваються, країни з трансформаційною економікою, а також деякі заможні країни, які мають значні запаси природних ресурсів, серед них Канада і Австралія. Природні сили і пов'язані з цим цінові переваги не можна розцінювати як довготермінові чинники забезпечення конкурентоспроможності. Для слабо розвинених країн використання стратегії факторних переваг загрожує технологічним відставанням та закріпленням їх в ролі сировинного придатка технологічно розвинених країн.

Перші спроби сформулювати параметри інвестиційної моделі розвитку щодо стратегії розвитку конкурентоспроможності на основі інвестицій належать представникам класичної економічної теорії Т. Мальтусу, Дж. Міллю, Ж.-Б. Сею, які основним інструментом розширеного відтворення вважали нагромадження частини прибутку, спрямування заощадженого прибутку на впровадження і поширення нових машин, які дають можливість скоротити затрати праці, збільшити обсяги виробництва або зменшити витрати виробництва, а перешкоду до безмежного розширення виробництва вбачали в недостатності виробників і виробничих потужностей. Динаміка рівня капітальних вкладень, тобто інвестиційні коливання, на думку неокейнсіанців Дж. Хікса, П. Самуельсона і Е. Хансена, є визначальним чинником циклічності економічного розвитку [5, с.21].

Кожна країна має свою унікальну модель інвестиційного ринку. Україна, як і більшість країн Центрально-Східної Європи, пішла шляхом створення банківсько-орієнтованої моделі структурної організації інвестиційного ринку, за основу якої взято німецьку модель універсального фінансування комерційними банками.

В умовах дефіциту бюджетних коштів і відсутності ресурсів комерційних банків для довгострокового кредитування реального сектора економіки стає досить актуальним розвиток фондового ринку, головною метою функціонування якого повинно стати залучення інвестиційних ресурсів для спрямування їх на відновлення та забезпечення подальшого зростання виробництва. За оцінками фахівців Всесвітнього економічного форуму, державне регулювання фондового ринку в Україні суттєво відстає від європейських стандартів (120-е місце зі 134 країн у рейтингу) [8, с.14]. Все це на сьогодні провокує використання ринку акцій скоріше як спекулятивної торговельної площадки, а не як джерела для залучення капіталу. Такий висновок підтверджується низькою оцінкою України за показником залучення коштів через розміщення акцій на внутрішньому ринку і відносним погіршенням ситуації протягом останніх років у сфері фінансування через місцевий фондовий ринок (табл.1.1).

Основними напрямами розвитку фондового ринку в Україні мають стати: податкове стимулювання розвитку фондового ринку України; удосконалення системи регулювання ринку цінних паперів; розвиток корпоративного управління; розбудова інфраструктури фондового ринку; розвиток законодавства України про цінні папери; підготовка фахівців з питань фондового ринку та корпоративного управління.

Таблиця 1 Рейтингові оцінки розвитку фінансового ринку України

Складено і розраховано за даними: Тhe Global Competitiveness Report 2008-2009, 2009-2010, 2010-2011. World Economic Forum [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.weforum.org

Потенціал іноземних інвестицій в Україні в контексті трансферу технологій поки що використано недостатньо. Швидкість, з якою економіка України переймає і використовує запозичені технології, міжнародними і вітчизняними експертами оцінено на низькому рівні [2, с.146].

Незважаючи на покращення рейтингу, показники проникнення і доступності нових технологій на внутрішньокорпоративному рівні залишають бажати кращого. Однією з можливих причин є те, що при суттєвому зростанні прямих іноземних інвестицій (ПІІ) структура вкладень по галузях економіки не стимулює трансферт разом з ними нових технологій. Переважні обсяги прямих інвестицій зосереджено у виробництві харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів; у металургійному виробництві та виробництві готових металевих виробів. Також інвестиційно привабливими для нерезидентів є організації, що здійснюють фінансову діяльність (22,0 %), операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям (9,8 %), і підприємства торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку (7,9 %).

Виходячи з досвіду країн Центральної та Східної Європи, Україна не повною мірою використовує свій потенціал для залучення ПІІ як каналу для доступу до нових технологій. У багатьох країнах, таких як Угорщина або прибалтійські країни, ПІІ відіграли визначальну роль у збільшенні технологічної оснащеності секторів виробництва та послуг. Імпорт і використання вже готових першокласних світових технологій, наприклад у такій сфері, як енергозбереження, може допомогти Україні у відносно короткий термін підвищити продуктивність економіки.

Стратегія розвитку конкурентоспроможності на основі інновацій. Сучасні вітчизняні й зарубіжні науковці, досліджуючи форми і методи ведення конкурентної боротьби у відкритій економіці, звертають увагу на той факт, що більшість розвинених країн світу займають лідируючі позиції в міжнародних рейтингах конкурентоспроможності і зберігають за собою вигідне місце у світовому поділі праці не за рахунок дешевих виробничих ресурсів, а забезпечуючи найбільш сприятливе підґрунтя для довгострокового розвитку, насамперед за рахунок інноваційних чинників.

Характерною ознакою економік, що функціонують за інноваційним сценарієм розвитку, є висока швидкість процесів, що відбуваються. Перемога у конкурентній боротьбі багато в чому завдячує швидкості реагування на зміни ринкової кон'юнктури, орієнтації суб'єктів господарювання на задоволення перспективних (абсолютних) потреб, які ще не стали загальними, але слугують орієнтиром для виробничої спеціалізації, амбітним намаганням лідирувати не на сьогоднішніх, а на майбутніх ринках. Новаторську концепцію розвитку бізнесу з прицілом на завоювання майбутніх ринків її засновники - Г. Хемел і К.К. Прахалад - назвали інтелектуальним лідерством. Ця концепція бізнесу є основою для формування стратегії й тактики стійкого економічного і соціального розвитку економік розвинених країн світу. Щоб зайняти чільне місце на ринках у майбутньому, необхідно виходити не з наявних ресурсів, а на основі інформації про майбутнє правильно визначити головні пріоритети економічного, соціального і науково-технічного розвитку національної економіки та забезпечити реалізацію обраної стратегії [4, с.44].

У рамках інвестиційної та інноваційної моделей розвитку виокремлюють стратегії екзогенного й ендогенного спрямування національної економіки. Стратегія екзогенного розвитку ґрунтується на теоретичних постулатах неокласичної концепції вільного ринку, що виходить із конструктивної ролі вільних ринків, необхідності лібералізації економіки, її зовнішньої відкритості, впровадження передових іноземних технологій. Як аргумент на користь неокласичної моделі вільного ринку наводяться приклади її успішного застосування розвиненими ринковими економіками. Як рекомендації для країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн пропонується прискорене відкриття національних економік, лібералізація торговельного режиму (цін і ринків) і на цій основі розширення місткості ринку; збільшення капіталовкладень за рахунок залучення іноземних інвестицій; підвищення ефективності використання наявних ресурсів внаслідок трансферу технологій. Лауреат Нобелевської премії з економіки Майкл Спенс у доповіді МВФ про стратегію стійкого зростання і всебічного розвитку «The Growth Report: Strategies for Sustained Growth and InclusiveDevelopment» доводить вигідність лібералізації зовнішньоекономічної і, в першу чергу, торговельної політики країн, що розвиваються, аргументуючи це наданням цим країнам унікальної можливості застосовувати модель наздоганяльного зростання і застосування як важливого ресурсу економічного розвитку досягнення світової економіки. Забезпечення високих темпів економічного зростання для країн, що розвиваються, стає можливим завдяки наздоганяльному зростанню, яке пов'язане, в першу чергу, з навчанням і передачею знань. «На відміну від розвинених країн, які для забезпечення економічного зростання і розширення виробничих потужностей змушені самостійно винаходити нові технології, країни, що розвиваються, можуть, принаймні протягом певного періоду часу, імпортувати їх. Цим країнам необхідно лише імпортувати і адаптувати запозичені технології, що потребує певної винахідливості, новаторства і модифікації».

Незважаючи на значні економічні успіхи країн, які обрали модель наздоганяльного розвитку, особливо її зовнішньоорієнтований варіант, остання має ряд протиріч. Виокремлюють шість основних протиріч цієї моделі: відтворення індустріальної структури економіки, недоспоживання населення, переважання екстенсивних факторів розвитку, масштабний імпорт капіталу, залежність екзогенно зорієнтованих економік від експорту власної продукції, абсолютна технологічна, інтелектуальна та культурна залежність від постіндустріальних країн. Проаналізувавши основні протиріччя наздоганяльної моделі розвитку, можна зробити висновок, що остання неспроможна вивести країни з-під диктату постіндустріальних держав. Відносна безперспективність цієї моделі, пов'язана з тим, що вона призводить до формування субординованої економіки та не може забезпечити подолання технологічного й економічного розриву між наздоганяльними країнами і постіндустріальним світом. Але, з другого боку, скорочення розриву між постіндустріальними країнами і рештою світу можливе лише при активному застосуванні технологічних досягнень західних країн.

Трансформація моделі економічного розвитку в Україні та інших пострадянських республіках на початку 90-х років XX ст. здійснювалася стихійно і хаотично, на засадах «шокової терапії» і супроводжувалась обвальним падінням виробництва і поглибленням структурних диспропорцій економіки, зниженням добробуту основної маси населення і зростанням диференціації доходів, занепадом інтелектуального і технічного потенціалу. Найбільш очевидним наслідком безсистемних і поспішних реформ, на думку В.М. Гейця, стало якісне зниження функціональної дієздатності української держави. Необґрунтовано високий рівень екзогенної залежності на початку трансформаційного періоду (1990-1999 рр.) мав значні деструктивні наслідки для економіки України і позначився зростанням зовнішньої заборгованості й фінансової нестабільності, значним відпливом національного капіталу, подальшою консервацією неефективної галузевої і технологічної структури виробництва та експорту, зниженням рівня доходів населення, неефективним використанням природних ресурсів і зростанням екологодеструктивного виробництва, тінізацією економіки і реорганізацією стратегічно важливих підприємств, що стало реальною загрозою розвитку України як суверенної держави. Труднощі трансформаційного періоду і ті загрози, з якими зіткнулася економіка України, остаточно розвіяли ілюзії щодо автоматичного долучення економіки, що інтегрує, до світових здобутків у науково-технологічній сфері та підвищення якості життя. Інтеграції країн з середнім і низьким рівнем розвитку у світовий економічний простір має передувати етап якісного і кількісного вдосконалення національної економічної системи на основі залучення власних ресурсів, інвестицій, новітніх технологій.

Таким чином, політика імітування запозичених технологій не здатна скоротити технологічний розрив між країнами-технологічними лідерами і країнами-донорами. Історичний досвід ринкових трансформацій доводить низьку результативність запозичених моделей і концепцій економічного розвитку та їх використання для розбудови дієздатної конкурентоспроможної економіки без урахування специфіки процесів, що мають місце в національному господарстві, та змісту об'єктивних тенденцій розвитку зовнішнього середовища. Найбільш дієвим способом подолати відставання є виробництво власної інноваційної продукції і перехід на інноваційну модель розвитку економіки.

Реально існуючі моделі конкурентоспроможності економічних систем є «гібридами», що ґрунтуються на експлуатації різного типу наявних конкурентних переваг: ресурсних, технологічних, інноваційних, глобальних. Навіть у таких країнах-інноваційних лідерах, як США і Німеччина, існують галузі, які зберігають свої конкурентні переваги виключно завдяки природним ресурсам. Проте пріоритетні сфери, які репрезентують ці економіки як такі, що розвиваються за інноваційним сценарієм, як основний локомотив зростання застосовують конкурентні перевага вищого порядку і тим самим забезпечують стійкість економічного зростання [5, с.45].

Визначення М. Портера щодо стадій розвитку економіки покладено за основу розрахунку Глобального індексу конкурентоспроможності (ГІК) Всесвітнім економічним форумом в Давосі. Підбір показників для оцінювання конкурентоспроможності і рекомендації щодо її підвищення ВЕФ здійснює, виходячи зі стадії розвитку конкретної економіки:

Стадія 1 - факторно-орієнтовані економіки: на цій стадії економічне зростання залежить від базових факторів, а країни конкурують за рахунок забезпеченості ресурсами - в основному некваліфікованою робочою силою й природними копалинами. Компанії конкурують за рахунок ціни й продають елементарні продукти і товари. Низька продуктивність відображує низький рівень заробітних плат. Збереження конкурентоспроможності на цій стадії розвитку економіки залежить в основному від стабільного функціонування державних і приватних установ, інфраструктури, макроекономічної стабільності, а також від здоров'я та освіченості робочої сили [2, с.153].

Стадія 2 - економіки, орієнтовані на забезпечення ефективного розвитку: у міру зростання заробітних плат і подальшого економічного розвитку країни переходять до стадії, де економічне зростання залежить від ефективності. На цій стадії необхідно впроваджувати більш ефективні виробничі процеси та підвищувати якість продукції. На цьому етапі підвищення рівня конкурентоспроможності більшою мірою залежить від якості вищої освіти та професійної підготовки, ефективного ринку товарів і послуг, добре функціонуючого ринку праці, розвиненості фінансового ринку, здатності впроваджувати новітні технології і розмірів внутрішнього та зовнішнього ринків.

Стадія 3 - інноваційно-орієнтована економіка: коли розвиток економіки залежить від інновацій, країни здатні підтримувати високий рівень заробітних плат і відповідний рівень життя тільки за умови, якщо компанії конкурують за рахунок нової та унікальної продукції. На цій стадії критичними факторами досягнення конкурентного успіху є інновації, розробка і впровадження яких стають можливими за рахунок високорозвинутих виробничих процесів.

Сучасна модель конкурентоспроможності України має яскраво виражений ресурсний характер і сформована на основі використання унікального природоресурсного потенціалу, високої родючості сільськогосподарських угідь, вигідного геоекономічного розташування, низької вартості робочої сили. За даними англійського інституту «Рендел», за коефіцієнтом транзитивності Україна посідає перше місце в Європі. Через територію країни проходять п'ять транзитних коридорів міжнародного значення. Вигідне геоположення мінімізує витрати на транзит вантажів і сприяє істотним надходженням до бюджету. Незважаючи на важливість цього виду діяльності для України, транспортний потенціал використовується лише на 70 %, у тому числі транспортні шляхи загального використання - на 50 %. Існує загроза, що позиції України в Євро-Азійському транспортному ланцюзі можуть ослабнути через повільне реформування її транспортного сектора відповідно до сучасних потреб та недостатнє впровадження спільних проектів зі сприяння транзиту її територією. Для того щоб підвищити привабливість України як транзитної держави та її конкурентні переваги, мають бути реалізовані дії, скоординовані на урядовому та секторальному рівнях, а також прискорено реформу всього сектора [6, с.223].

Україна має сприятливі природно-кліматичні умови та багаті природні ресурси (земельні, мінерально-сировинні, лісові, водні). Водночас, незважаючи на достатню забезпеченість (за європейськими стандартами) природними ресурсами, низьким залишається рівень ефективності їх використання. Україна посідає одне з перших місць у світі за рівнем споживання природних благ - енергії, води, корисних копалин - на одиницю ВВП. Цей показник по Україні майже втричі перевищує світовий рівень. На одиницю ВВП в Україні витрачається майже тонна природних ресурсів, тоді як в США - 3 кг. Наявність в Україні значної кількості корисних копалин (кам'яного вугілля, залізної і марганцевої руди, урану, графіту, будівельної сировини) зумовлює прискорений розвиток сировинних галузей і ресурсомістких виробництв і недостатню увагу до високотехнологічних галузей. Неефективна з огляду на високий рівень ресурсомісткості виробництва структура економіки продукує і неефективну структуру зовнішньої торгівлі, в якій переважають некритичний імпорт низькоякісних, але дешевих продуктів харчування та промислових товарів широкого вжитку і експорт сировини, напівфабрикатів і готової продукції з низьким вмістом доданої вартості. З огляду на структуру зовнішньої торгівлі, Україна реалізує цю стратегію у металургійній (42,2% у загальній структурі експорту товарів), хімічній промисловості (8,2% у загальній структурі експорту товарів), транспорті (67,9 % у загальній структурі експорту послуг).

За оцінками ВЕФ, Україна з 2008 р. віднесена до групи країн, в яких економіки орієнтовані0на0забезпечення0ефективного0розвитку0(табл. 2).

Таблиця 2 Класифікація країн за стадіями розвитку

Складено за даними: Тhe Global Competitiveness Report 2009-2010. World Economic Forum [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.weforum.org

Це означає, що критично важливими для забезпечення конкурентоспроможності є фактори, що підсилюють ефективність (вища освіта і професійна підготовка, ефективність ринку товарів і послуг, ефективність ринку праці, розвиненість фінансового ринку, технологічна готовність, розмір ринку). Важливими факторами розвитку залишаються фундаментальні фактори (інституції, інфраструктура, макроекономічна стабільність, охорона здоров'я і початкова освіта). З урахуванням конкурентних недоліків рівень впливу фундаментальних факторів і факторів, орієнтованих на ефективність, становить близько 90 %, вплив факторів інноваційності на економічне зростання в Україні не перевищує 10-12%. Досвід країн-технологічних лідерів засвідчує, що інноваційна модель може бути реалізована, коли фактори інноваційності набувають значення для розвитку економіки на рівні 30%.

Останнім часом, напередодні світової фінансової кризи 2008-2010 рр., економіка України демонструвала сповільнення темпів економічного зростання. Причина полягає в тому, що сприятливі кон'юнктурні чинники, які підтримувалися тенденцією девальвації національної валюти, вичерпали свій продуктивний потенціал. Всі ці обставини призвели до погіршення позиції країни на зовнішньому ринку і обумовили необхідність розробки національної моделі конкурентоспроможності економіки з урахуванням базових параметрів розвитку та перспективних амбіцій України щодо зміни її статусу в міжнародній спеціалізації країн. В економічній політиці держави превалюють методи, спрямовані на відтворення неефективної моделі розвитку економіки, яка, за влучним формулюванням організації промислового розвитку ООН (UNIDO), визначена як «нижній шлях» (low road to competitiveness) - шлях поступального економічного розвитку слаборозвинених країн та їх інтеграції в систему світового господарства за рахунок залучення іноземних інвестицій, спрямованих на використання дешевих трудових і природних ресурсів. Для забезпечення стійкого економічного розвитку, підвищення конкурентоспроможності національної економіки і скорочення розриву в рівнях промислового розвитку розвинених країн і країн, які розвиваються, необхідно стимулювати розвиток економіки по «верхньому шляху» (high road to competitiveness) - за рахунок освоєння новітніх світових технологій і продукування власних технологічних інновацій. Це єдиний шлях до забезпечення економічного зростання і добробуту нації в довгостроковій перспективі, імунітет від негативних зовнішніх імпульсів, можливість для позиціонування національної економіки в архітектоніці світогосподарського устрою як повноправного конкурентоспроможного суб'єкта [3, с.14].

Висновки

Отже, загострення конкурентної боротьби в сучасному світі, що глобалізується, спонукає до пошуку і реалізації ефективних стратегій національного розвитку і конкурентоспроможності. Сьогодні Україна зробила рішучий крок уперед, відмовившись віл нав'язаної їй неоліберальної доктрини економічних реформ, що ґрунтувалась на принципах «вашингтонського консенсусу». Стрижнем концепції розвитку економіки, що орієнтується на довгострокові цілі, враховуючи новітні критерії конкурентоспроможності, національні особливості й амбітні стратегічні плани, є модель інноваційного розвитку і, зокрема, найбільш радикальний її варіант - технологічний прорив. Стратегічними орієнтирами обраної моделі розвитку економіки України мають стати зростання рівня економічного і соціального розвитку, гарантування економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, ефективне використання ресурсів при збереженні і навіть поліпшенні довкілля, забезпечення високого рівня життя своїм громадянам, формування економічно високорозвиненої країни, яка здатна органічно інтегрувати в світовий та економічний простір і підтримувати задані параметри розвитку в довгостроковій перспективі.

Конструктивізм розглянутих моделей конкурентоспроможності, серед яких модель факторних переваг, інвестиційна, модель екзогенного розвитку, імітаційна й інноваційна моделі, дає можливість глибше зрозуміти природу феномена конкурентоспроможності, а також має бути врахований при формуванні стратегії розвитку економіки України.

Список використаних джерел

1) Зимовець В. В. Вектори регіональної економічної інтеграції України: зовнішні чинники та внутрішні передумови / В. В. Зимовець// Стратегічна панорама. - №2. - 2006.- С .73-82

2) Конкурентоспроможність національної економіки / За ред. д-ра екон. наук Б.Є.Кваснюка (Ін-т економіки та прогнозування НАН України) - К.: Фенікс, 2005. - 582 с.

3) Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації / Я. А. Жаліло, Я. Б. Базилюк, Я. В. Белінська та ін.; За ред. Я. А. Жаліла. - К.: НІСД, 2005. - 388 с.

4) Матеріали серверу Державного комітету статистики України - http://www.ukrstat.gov.ua

5) Фатхутдинов Р.А. Конкурентоспособность: экономика, стратегия, управление. - 2-е изд., испр. и доп./ Р.А. Фатхутдинов - М.: 2005. - 544 с.

6) Ходжаян А.О. Конкурентоспроможність як соціально-економічне поняття і категорія / А.О. Ходжаян // Економічний вісник Національного гірничого університету. - Дніпропетровськ, 2008. -№2.-С. 19-25.

References.

1) Zymovets, V. V. (2006), "Vektory rehionalnoi ekonomichnoi intehratsii Ukrainy: zovnishni chynnyky ta vnutrishni peredumovy", Stratehichna panorama, vol.2, pp .73-82.

2) Kvasniuk, B.Ye. (2005), Konkurentospromozhnist natsionalnoi ekonomiky, Feniks, Kyiv, Ukraine, p.582.

3) Zhalilo, Ya. A. Bazyliuk, Ya. B. Belinska, Ya. V. and other (2005), Konkurentospromozhnist ekonomiky Ukrainy v umovakh hlobalizatsii, NISD, Kyiv, Ukraine, p.388.

4) Materialy serveru Derzhavnoho komitetu statystyky Ukrainy, [Online], vol . 8, available at: http://www.ukrstat.gov.ua

5) Fathutdinov, R.A. (2005), Konkurentosposobnost': jekonomika, strategija, upravlenie, 2-nd ed., Moscow, Russia, p.544.

6) Khodzhaian, A.O. (2008), "Konkurentospromozhnist yak sotsialno-ekonomichne poniattia i katehoriia", Ekonomichnyi visnyk Natsionalnoho hirnychoho universytetu, vol. 2, pp. 19-25.

Размещено на Allbest.ru