Засади формування регіональної інноваційної політики країн-членів ЄС

Про закріплення оновлених положень європейської інноваційної регіональної політики свідчать прийняті принципи Європейської Комісії, опубліковані в 2011 р. Генеральною дирекцією з регіональної політики у межах ініціативи Smart Platform Specialisation, де визначається регіональна стратегія розумної спеціалізації, що означає ідентифікацію унікальних характеристик і активів кожної країни та регіону для розвитку конкурентних переваг або концентрації ресурсів навколо ідеї конструктивної реалізації цілей [4]. Оновлені регіональні інноваційні стратегії повинні базуватися на таких засадах, як [5, с. 43]: вибір (choices) - визначення певної кількості інвестиційних пріоритетів з урахуванням підприємницького потенціалу та пріоритетних напрямів спеціалізації; конкурентні переваги (competitive advantage) - врахування поточної економічної спеціалізації регіону та мобілізація інтелектуального потенціалу завдяки поєднанню потреб і можливостей сектору досліджень, розвитку промисловості та бізнесу; критична маса (critical mass) - розвиток кластерів світового рівня та створення умов для встановлення міжсекторних зв'язків, що активізують диверсифікаційні процеси в умовах участі в міжрегіональних мережах; колективне керівництво (collaborative leadership) - включення до інноваційних процесів навчальних закладів, компаній і державних органів, користувачів інновацій.

Асоційоване членство України у Рамковій програмі ЄС із досліджень та інновацій «Горизонт-2020» (2014-2020 рр.) надає можливості вітчизняним суб'єктам отримати рівноправний з європейськими партнерами статус та взяти участь у реалізації пріоритетних проектів. Програма сконцентрована на досягненні трьох головних завдань: зробити Європу привабливим простором для провідних науковців; сприяти розвитку інноваційності та конкурентоспроможності промисловості й бізнесу; вирішувати актуальні завдання сучасного європейського суспільства на наукових засадах.

За стратегію прийняття рішень у сфері інновацій та розробок в Євросоюзі відповідає Генеральний директорат Європейської Комісії з питань досліджень та інновацій, до основних завдань якого належать [6, с. 91]: розроблення базових принципів політики ЄС у сфері наукових досліджень і технологічного розвитку; сприяння забезпеченню міжнародної конкурентоспроможності промисловості; координація європейської науково-дослідної діяльності; підтримка політики ЄС у сфері охорони навколишнього середовища, охорони здоров'я, енергетики та регіонального розвитку.

Свого практичного втілення рішення щодо підвищення результативності інноваційної діяльності знаходять на регіональному рівні ЄС. Так, європейський дослідницький простір розвивається завдяки обміну стратегіями, практичним знанням, а також установленню взаємозв'язку між стратегіями для забезпечення соціальної безпеки дослідників, стимулюванню приватних досліджень та інновацій, наукової співпраці з третіми країнами на національному та регіональному рівнях. На європейському рівні формування регіональних інноваційних систем у цілому спрямоване на усунення недоліків централізації управління. Досвід ЄС полягає у формуванні інноваційної системи як сукупності регіональних інноваційних систем, координація роботи над якими здійснюється наднаціональними та національними органами управління.

У дослідженнях вітчизняних авторів містяться узагальнення основних засад законодавчої бази, яка регулює сферу інноваційної політики ЄС, що дає змогу розглянути принципи [7, с. 289]:

- трьохрівневого управління регіональною інноваційної політикою, що розкривається у такому: наднаціональний рівень - реалізація функцій пом'якшення диспропорцій технологічного регіонального розвитку; національний рівень - вирішення питань, пов'язаних із діяльністю університетів, спеціалізованих науково-дослідницьких організацій, фінансуванням досліджень, підготовкою наукових кадрів, проведенням фундаментальних досліджень; регіональний рівень - розбудова інноваційної інфраструктури, формування кластерних форм організації інноваційного бізнесу;

- міжсекторності інноваційної політики, сутність якої полягає у створенні рівноправного партнерства державної влади, бізнесу та інституцій знань;

- системності, коли інноваційна політика набуває горизонтального характеру, тобто стосується усіх сфер, які впливають на інновації;

- унікальності, тобто відсутності єдиного підходу до формування інноваційної політики країн та регіонів.

Аналіз, оцінка та поширення інформації про інновації втілюються завдяки реалізації таких заходів: розповсюдження успішних прикладів інноваційної політики; публікація даних про стан науки, техніки, інноваційну активність компаній та інноваційне середовище; спеціальні обстеження важливих аспектів інноваційної політики; діяльність електронної служби інформації ЄС.

Серед діючих методів формування інноваційної інфраструктури в країнах - членах ЄС виділяють такі [8]: розвиток технологічного прогнозування та технологічного аудиту (Нідерланди, Швеція, Великобританія); підтримка посередницьких мереж і структур (Австрія, Данія, Нідерланди, Великобританія); забезпечення платформ для конструктивного діалогу (Австрія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Нідерланди, Швеція, Великобританія); розвиток мережевої кооперації (Бельгія, Фінляндія, Нідерланди, Великобританія); кооперація дослідних промислових центрів (Фінляндія, Іспанія, Швеція) тощо.

Важливим інституціональним аспектом інноваційного розвитку є мережева взаємодія між компонентами інноваційної інфраструктури. Концепції їх побудови є різноманітними: (1) мережі кооперації в науково-дослідній сфері для вирішення наявних проблем і розробки новітніх технологій; (2) мережі трансферу технологій і компетенцій - для передачі технічної інформації між організаціями, що здійснюють НДДКР, та підприємствами виробничої сфери. Країни ЄС ініціювали програми розвитку інноваційних мереж, які стосувалися окремих галузей, регіонів або малих та середніх підприємств [9, с. 21]. Серед найбільш вагомих виділяють: IRE (Інноваційні регіони Європи), IRC (Центри з трансферу технологій), EBN (бізнес-інноваційні центри), EIC (європейські інноваційні центри), EEN (підтримка бізнесу та інновацій).

Важливо візначити, що інфраструктурне забезпечення інноваційної діяльності в ЄС передусім орієнтується на результат, чому сприяють розгалужена система міжнародних ділових інноваційних центрів, які надають послуги із супроводу інноваційних проектів, та мережа міжнародних центрів науки й високих технологій, що координують роботу над інноваційними проектами [10, с. 43]. Досвід країн - членів ЄС також показує перенесення акцентів у регулюванні регіонального розвитку з фінансового або технічного сприяння регіонам на формування засобів досягнення високого рівня конкурентоспроможності. У більшості країн - членів ЄС в основу управління інноваційним розвитком покладено тісну взаємодію органів державної та регіональної влади. На нашу думку, до системних характеристик регіональної інноваційної політики ЄС належать гнучкість та оперативність реагування на зовнішні виклики, зорієнтованість на досягнення стратегічних цілей і вирішення операційних завдань.

Виокремлюються загальні тенденції фінансування інноваційної діяльності в країнах - членах ЄС: зростання обсягів державних витрат на наукову та інноваційну діяльність; розподіл джерел фінансування згідно з напрямами: фундаментальні - за рахунок держави, прикладні - за рахунок позабюджетних фондів; цільове закріплення пільг за конкретними інноваційними проектами; застосування фінансових стимулів для суб'єктів інноваційного попиту та інноваційної пропозиції для поглиблення співробітництва. Для реалізації регіональної політики на загальноєвропейському рівні існує три основних джерела фінансування [11]: Фонд європейського регіонального розвитку, зосереджений на ініціативах, пов'язаних з економічним зростанням, зайнятістю і конкурентоспроможністю, включаючи інвестиції в інфраструктуру; Фонд наближення, який концентрується на транспортній та екологічній інфраструктурі, включаючи відновлювальні джерела енергії; Європейський соціальний фонд, що спеціалізується на фінансуванні інвестицій у людський капітал у сфері освіти та професійної підготовки.

Національну інноваційну систему країн- членів ЄС відрізняє регіональна специфіка, домінантними характеристиками інноваційних систем є такі:

- завершений і досконалий інституціональний базис інноваційної політики та механізмів її реалізації, розвинена мережа наднаціональних і національних організацій, наявність загальноєвропейських програм та проектів;

- визначення базових засад розроблення регіональних інноваційних стратегій на основі врахування унікальних характеристик для розвитку конкурентних переваг та досягнення пріоритетних цілей;

- мобільність наукових кадрів для створення пропозицій висококваліфікованих спеціалістів;

- пристосування інноваційної діяльності та патентної системи до потреб малого і середнього підприємництва, цільова орієнтація пільгового оподаткування інноваційної діяльності;

- врахування локальної специфіки в процесі поглиблення співробітництва в галузі науки і техніки між науково-дослідницькими центрами, навчальними закладами та бізнес-структурами;

- узгодженість інноваційної політики з глобальними проблемами у сфері науково-технічної, енергетичної, екологічної, демографічної, продовольчої і загалом національної безпеки.

На європейському рівні відбувається трансформація функціонального призначення регіональної політики, тобто відходу від спрямування на вирівнювання рівнів розвитку регіонів для згладжування диференціації до створення сприятливих умов для саморозвитку, передусім за рахунок інноваційної активності. Вивчення основних механізмів і пріоритетів регіональної та інноваційної політики ЄС має вагоме значення для України. Зокрема, Угодою про асоціацію між Україною та ЄС передбачено, що співробітництво між сторонами спрямовується на сприяння залученню України до європейського дослідницького простору для сприяння розвитку конкурентоспроможної економіки та суспільства, яке базується на знаннях.

Для врахування досвіду європейських країн під час розроблення інноваційної політики нашої країні раціонально доцільне дотримання таких системних принципів і здійснення заходів:

- перенесення акценту інноваційної активності на регіональний рівень для виявлення місцевих проблем і можливостей та концентрації ресурсів для їх розв'язання. Саме на мезорівні доцільно розвивати науково-інноваційну інфраструктуру поширення й ефективного впровадження отриманих результатів інтелектуальної праці;

- створення передумов забезпечення повного циклу комерціалізації вітчизняного інтелектуального капіталу, здійснення оперативного моніторингу інноваційних процесів на державному та регіональному рівнях відповідно до європейських стандартів;

- підвищення рівня захисту та фінансування об'єктів інтелектуальної власності, що, своєю чергою, сприятиме мотивації їх створення та практичній реалізації;

- розширення участі вітчизняних підприємств у міжнародному науково-технічного обміні, особливо з країнами ЄС.

Висновки

Інноваційна політика ЄС трансформується під впливом нового регіоналізму, що спрямовується на підтримку конкурентоспроможності регіонів та відповідає системній моделі інновацій із визначеними стратегічними орієнтирами. Одним із пріоритетних напрямів розвитку регіональної політики ЄС є розвиток місцевої економіки, що ґрунтується на знаннях та інноваціях. Оновлення концепції інноваційного розвитку ЄС зумовлене необхідністю відповідати на глобальні виклики, підвищення рівня фінансування, розвиток коопераційних зв'язків між країнами, вдосконалення інституціонального забезпечення. Для реалізації зазначених завдань сформована «Рамкова програма «Горизонт-2020». Інноваційна політика ЄС передбачає формування розумної спеціалізації регіонів, що розкривається у поєднанні інновацій та специфічних переваг регіональної економіки. Регіональні стратегії країн - членів ЄС базуються на основних положеннях програмних документів ЄС з регулювання інноваційної діяльності та враховують особливості розвитку територій.

Список літератури

1. Механізми реалізації регіональної структурної політики: монографія / А.Ф. Мельник, Л.А. Лаврів, А.Ю. Васіна та ін.; за заг ред. А.Ф. Мельник. Тернопіль: ТНЕУ, 2015. 343 с.

2. Пода А. Аналіз регіональної політики ЄС та проблеми імплементації позитивного досвіду в Україні. Європейська інтеграція: досвід Польщі та України: колективна монографія; за ред. Н.В. Павліхи. Луцьк - Люблін: Drukarnia Kolor Lublin, 2013. С. 196-203.

3. Регіональна політика Європейського Союзу: підручник / За ред. В. Чужикова. К.: УНЕУ, 2016. 495 с.

4. Пика Я., Янішевскі А. Smart specialisation у регіональних інноваційних екосистемах. Журнал європейської економіки. 2014. № 1. С. 32-50.

5. Інформаційне забезпечення інноваційного розвитку: світовий та вітчизняний досвід: монографія / Т.В. Писаренко, Т.К. Кваша, Н.В. Березняк, О.В. Рудка. К.: УкрІНТЕІ, 2015. 239 с.

6. Єрмакова О.А. Інституційні важелі вдосконалення регіональної інноваційної політики України в контексті глобальних викликів: монографія. Одеса: УПРЕЕД НАНУ, 2017. 394 с.

7. Січкаренко К. Мережевий принцип організації інноваційної інфраструктури. Економіст. 2012. № 1. С. 20-23.

8. Федулова Л.І., Андрощук ГО. Особливості розвитку інноваційної політики Європейського Союзу: виклики для України. Проблеми науки. 2014. № 7-8. С. 40-46.

Размещено на Allbest.ru