Політико-правове регулювання збройного насилля в міждержавних відносинах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

Навчально-науковий інститут історії, міжнародних відносин і соціально-політичних наук

Політико-правове регулювання збройного насилля в міждержавних відносинах

кандидат історичних наук, доцент

Бадер А.В.

Анотація

Проаналізовані основні політико-правови засоби регулювання збройного насилля. Встановлено, що дієві механізми обмежень у застосуванні збройного насилля на міждержавному рівні з'явились наприкінці XIX протягом першої половині XX cт. Виявлено, що у другій половині XX cт. норми міжнародного гуманітарного права та принципи міжнародної політики, в сфері запобігання воєнних конфліктів, в основному були дієвими, однак у XXI cт. виявляється суттєве зниження їх загальної ефективності. Доведено, що у зв'язку з кардинальними змінами у засобах на формах реалізації збройного насилля, на сьогоднішній день фактично унеможливилось застосування наявних міжнародних регуляторів запобігання венних конфліктів.

Ключові слова: збройне насилля, політико-правове регулювання, міждержавні відносини.

Annotation

The main political and legal means of regulating armed violence are analyzed. It is established that effective mechanisms for limiting the use of armed violence at the interstate level appeared at the end of the XlX--first half of the 20th century. It was revealed that in the second half of the 20th century the norms of international humanitarian law and the principles of international policy in the field of preventing military conflicts were largely effective, but in the 21st century, there is a significant reduction in their overall effectiveness. It is proved that in connection with cardinal changes in the means and forms of the implementation of armed violence, it has become virtually impossible today to apply the existing international regulators to prevent military conflicts.

Keywords: armed violence, political and legal regulation, interstate relations.

Збройне насилля супроводжувало людську цивілізацію практично весь період її історичного розвитку. З появою такої політичної організації як держава, збройне насилля стає одним з найбільш поширених засобів реалізації її міжнародних інтересів. Паралельно з цим, з'являються і перші спроби врегулювання міждержавних відносин за допомогою політико-правових механізмів у вказаній сфері. Однак, право на застосування, при необхідності, збройного насилля вважалось беззаперечним практично до середини XX ст. У вказаний період людство пережило дві світові війни, а досягнення науково-технічного прогресу призвели до появи таких видів озброєнь, застосування яких ставило під сумнів існування людської цивілізації загалом. Указані процеси підштовхнули світове співтовариство до вироблення більш дієвих засобів політико-правового регулювання збройного насилля. Проте, низка військових протистоянь останніх років, у тому числі і на території нашої держави, продемонстрували суттєве зниження ефективності зазначених механізмів у XXI ст. На наш погляд, для вироблення дієвої дипломатичної стратегії України актуальним та необхідним є детальний аналіз причин послаблення міжнародних політико-правових регуляторів збройного насилля.

Осмислити збройне насилля, як продовження політики, намагались мислителі з найдавніших часів. На сьогоднішній день класиком світової військової науки вважається прусський воєнний теоретик К. Клаузевіц. Значу увагу проблемам війни приділяв відомий французький соціолог Р. Арон та англійський історик, соціолог та геополітик - А. Тойнбі. Військові теоретики Є. Месснер, М. Кревельд та В. Сліпченко розробляли проблеми еволюції збройного насилля у другій половині XX ст. Серед сучасних вітчизняних науковців, роботи яких пов'язані з проблемами збройного насилля, можна назвати: І. Рущенко [1], О. Феденко та В. Панасюка [2], Н. Грищенко та Т. Мінчук [3], М. Мацаха [4], Г. Луцишину [5], В. Кравченко [6], М. Воротнюка [7]. Окремим аспектам регулювання збройного насилля на міждержавному рівні приділяли увагу Е. Скакунов [8], І. Жаровська [9], Г. Сорока [10], Р. Апресян [11] та X. Сисе [12].

Центральним завданням статті є виявлення основних політико-правових механізмів регулювання збройного насилля на міждержавному рівні; аналіз реальної ефективності вказаних механізмів; дослідження взаємозалежності між суттєвою трансформацією сучасного збройного насилля та дієвістю наявних регуляторів вказаної сфери міжнародних відносин. збройний насилля міжнародний політика

Спроби політико-правового регулювання збройного насилля людство здійснювало паралельно з початком війн на міждержавному рівні. Однак, помітні успіхи у цьому процесі розпочались з укладанням договорів про норми ведення війни в 1860-ті рр. та пов'язані з міжнародною конференцією - у Женеві (1864 р.) та Санкт-Петербурзі (1868 р.). Результатом роботи цих конференцій стало укладання провідних договорів, що стосуються питань права збройних конфліктів.

Женевська Конвенція 1864 р. «Про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни» відповідно, регулювали права поранених воїнів. У розробці цієї Конвенції взяли участь представники 16 держав, вона містила всього 10 статей, що регулювали ставлення до поранених та хворих у діючих арміях. У період з 1864 по 1907 рр. цю Конвенцію ратифікували 57 держав. Окрім того, документ відіграв значну політичну роль, оскільки на його основі сформувався рух за кодифікацію сучасного міжнародною права. Так, розвиваючи норми Женевської конвенції протягом кількох десятиліть були прийняті положення, що забезпечували захист інших категорій осіб, а саме: поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу воєнно-морських сил (1899 р.), військовополонених (1929 р.) та цивільних осіб (1949 р.). Зазначимо, що конвенції переглядались у 1906,1929 та у 1949 рр., а в 1977 р. були прийняті два протоколи, що доповнювали їх [9, с. 13].

Паралельно з Женевським напрямом розвивалось так зване «Гаазьке право», що засновувалось на результатах мирних конференцій в Нідерландах у 1899 та 1907 рр. Основний зміст роботи вказаних конференцій полягав у розробці норм, що регулювали б допустимі засоби й методи реалізації збройного насилля, а також забезпечення дотримання прав людини під час збройних конфліктів і обмеження застосування конкретних видів зброї. Першим міжнародним документом у вказаному напряму є Санкт-Петербурзька декларація 1868 р. «Про заборону використання вибухових і запалювальних снарядів вагою менше, ніж 400 грамів». Норми цієї декларації набули подальшого розвитку на міжнародних конференціях у Парижі (1856 та 1884 рр.), Брюсселі (1874 р.) та Гаазі (1899,1907 рр.), де врешті було прийнято низку документів, що закріпили принципи застосування збройного насилля. Також результатом Гаазьких конференцій було прийняття норм, що стосувались прав та обов'язків нейтральних держав [9, с. 14].

Отже, лише наприкінці XIX ст. - на початку XX ст. міжнародна спільнота змогла просунутися вперед щодо гуманізації збройних конфліктів, шляхом прийняття Гаазьких конвенцій. Однак, слід підкреслити, що прямої заборони права звернення до війни в цих міжнародних нормативно-правових актах не було У період між двома світовими війнами право на застосування збройного насилля також не обмежувалось. Зазначмо, що Статут Ліги Націй регулював порядок розгортання конфлікту. Так, у разі виникнення міжнародних протиріч члени Ліги Націй мали спочатку використати мирні форми врегулювання конфлікту, і лише у разі їх безуспішності - могли вдатися до сили. Проте, навіть за цих умовах залишалась можливість уникнути такого обов'язку за допомогою виходу з Ліги Націй [13, с. 15].

Кардинальні зміни у міжнародному праві були зумовлені двома світовими війнами, появою ядерної та термоядерної зброї, здатної фізично знищити усе людство. Точкою відліку «нового» міжнародного права вважається прийняття Статуту ООН в 1945 р. Ці зміни були пов'язані з переглядом змісту такого поняття як «суверенітет». Так, право держав на війну, що фактично панувало до Першої світової війни в міжнародному праві, поступилося місцем новим демократичним принципам, а саме принципам заборони застосування сили чи погрози нею, ненападу, територіальної цілісності і політичної незалежності. Паралельно з відмовою від агресивної війни, в міжнародному праві утвердився принцип мирного вирішення міжнародних спорів, що призвів до заборони застосування примусових засобів для вирішення міжнародних протиріч [8, с. 147-148].

На сьогоднішній день норми міжнародного регулювання збройного насилля почали застосовувати у вигідних для окремих країн трактуваннях. Так, низка дослідників, зокрема Г. Сорока, зазначають, що у XX ст. проаналізовані вище норми міжнародного права втілювали такі принципи, як суверенна рівність, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність. Однак, на початку XXI ст. характер зазначених норм змінився, вони стали відображенням та обґрунтуванням фактичних дій учинків країн колишньої «Великої вісімки», перетворившись на «право найсильніших» [10, с. 24-25].

На основі проаналізованого міжнародного гуманітарного права, на сьогоднішній день, викристалізувалось таке поняття як «справедлива війна», основні позиції якого активно застосовуються у міжнародних відносинах. Для того, щоб збройне насилля підпадало під цю категорію воно повинно відповідати певним критеріям на кожному з трьох етапах його реалізації.

Перший передбачає обґрунтування необхідності війни за допомогою таких критеріїв: справедливі причини, добрі наміри, остання можливість, пропорційність, раціональна вірогідність успіху, законна влада. Слід підкреслити, що рішення про використання збройної сили не повинно бути ініціативою військових, таке рішення має приймати лише законно обраний інститут влади, що має найвищі політичні повноваження та у відповідності до усіх конституційних процедур.

Щоб підпадати під поняття «справедлива війна» збройне насилля має розпочинатися лише заради рівнозначного миру для обох сторін. Мотивом не може бути помста або ненависть, а військові дії можуть застосовуватись лише тоді, коли були задіяні і не допомогли усі альтернативні методи вирішення конфлікту - дипломатичні переговори, економічні санкції. Окрім того, для початку війни необхідно мати особливі моральні підстави, що відповідають позитивній реакції світової спільноти та власних громадян. Слід підкреслити, що недопустимою є ситуація коли цілі війни справедливі та моральні, а засоби досягнення та ведення-аморальні [11, с. 59].

На сьогоднішній день однією з основних причин застосування збройного насилля є загроза гуманітарній безпеці. Провідною ціллю гуманітарної інтервенції вважається попередження або припинення страждань цивільного населення. Для початку гуманітарної інтервенції повинні бути знайдені чіткі ознаки того, що режим планує або вже втілює геноцид або інше масштабне насилля. Також причиною може стати наявність масштабних катастроф, що приховуються та не вирішуються владою. Гуманітарна операція може мати місце у випадках з державами, в яких відсутнє повноцінне політичне управління та йде громадянська війна. За вказаних умов перед безпосереднім застосуванням збройного насилля критично оцінюється його необхідність, вказані дії є крайньою мірою [12, с. 94].

Досить дискусійною є проблема віднесення практики превентивних ударів до допустимого початку збройного насилля. Превентивний удар - це військова операція з метою знищення військової сили потенційного супротивника. У більшості випадків превентивний удар вступає у протиріччя з усталеною традицією «справедливої війни». Його застосування допускається лише у критичній ситуації та обов'язково пов'язано з широкою світовою підтримкою. Практика застосування превентивних ударів суперечить і Уставу ООН, оскільки в ньому міститься чітка заборона застосування збройної сили проти держави, не зазнавши нападу з її боку. Відповідно, практика застосування превентивних ударів є неоднозначним видом допустимого початку збройної акції і є предметом політичних зловживань [12, с. 150].

До справедливого застосування збройного насилля однозначно відноситься самозахист від агресії. Держава, на яку здійснюється напад, має повне право на застосування збройної сили у відповідь з метою захисту свого суверенітету та своїх громадян. Слід підкреслити, що самозахист є основним видом початку так званої «справедливої війни», тут навіть не принциповим є хто здійснив агресію.

Одним з основних критеріїв початку збройної акції, яку можна кваліфікувати як допустиму, є пропорційність. Вказаний критерій втілюється в адекватному співвідношенні завданого насилля військовій відповіді на нього. Підкреслимо, що ігнорування вказаного принципу виявляється у великомасштабні військові операції, розв'язаній у відповідь на незначні випади з боку супротивника. За такої ситуації справедливе наповнення військового конфлікту навіюється.

На сьогоднішній день широкого розповсюдження набула негативна практика запланованих конфліктів, що реалізуються шляхом їхньої штучної етизації та наближення до принципів «справедливої війни». Цей механізм забезпечується за допомогою виправдання збройного насилля шляхом демонізації образу ворога та приписування йому особливих агресивних рис. Створення такого штучного обґрунтування відкритої збройної агресії абсолютно не сумісне з принципами закладеними у теорії «справедливої війни», оскільки нівелює її етичне підґрунтя. До таких дій вдаються з метою обґрунтування та виправдання прямої військової агресії з прагматичними політичними цілями за допомогою високих ціннісних пріоритетів [14, с. 63].

На другому етапі збройного насилля, що підпадає під принципи «справедливої війни» ключового значення набуває моральна оцінка дій усіх учасників конфлікту. Критерії, що характеризують цей елемент, регламентують принципи ведення бойових дій. Найважливішим принципом, що має визначальне значення під час військових операцій, виступає чіткий розподіл населення і об'єктів на військові та цивільні. Досить принциповим є розуміння того, що цивільна частина населення не несе загрози для супротивника і не бере участі у бойових діях, тому здійснювати над нею насилля є протиправним вчинком. Зазначений принцип є ключовим при віднесенні конкретного збройного насилля до категорії «справедлива війна». Відповідно, цивільне населення не може бути ціллю воєнної операції. Окрім того, військові не мають права принижувати людську гідність цивільних, а у ході бойових завдань повинні намагатись завдати як найменшої шкоди [12, с. 110].

На другому етапі збройного насилля, що відповідає усталеним критеріям «справедливої війни», передбачається відмова ворогуючих сторін від застосування деяких видів зброї, що приносить надлюдські страждання. До таких видів озброєнь традиційно відносять ядерну, хімічну, біологічну зброю, а також касетні бомби. Існує також вимога з повагою ставитись до культурних та історичних пам'яток у процесі військової операції.

На останньому етапі висуваються критерії, що забезпечують справедливе завершення війни. Перш за все, повинні існувати справедливі причини завершення конфлікту, що призводить до заключения мирного договору, прийнятного для обох сторін. Не менш важливою є вимога, щоб представники сторін конфлікту, які беруть участь у встановленні порядку та миру, були визнані законними як у межах своєї держави, так і на міжнародному рівні.

Одним з критеріїв є те, що домовленості про закінчення війни повинні носити прозорий характер та забезпечувати неможливість повторення конфлікту. Важливою вимогою є обов'язковий початок з обох сторін притягнення до відповідальності військових злочинців. Врешті розпочатий процес закінчення війни має супроводжуватись примиренням та взаємним порозумінням між населенням держав, що воювали та світовим співтовариством загалом. Необхідним також є розуміння того, що сторона, що зазнала поразку, має право на справедливе і гідне ставлення до себе.

На сьогоднішній день засоби та форми збройного насилля суттєво змінились. Зазначений процес був запущений появою та використанням високоточної зброї, що була наявною лише у найбільш розвинених країнах. У свою чергу, опоненти почали шукати можливі варіанти протидії, що призвело до застосування низки короткострокових терористичних атак. У відповідь на поширення тероризму з'явився такий різновид збройного насилля як війна з тероризмом. Вказаний феномен, через моральну складову намагаються автоматично зарахувати до категорії «справедлива війна». Однак підкреслимо, що більшість проаналізованих вище критеріїв «справедливої війни» не сумісні з таким явищем як війна з тероризмом. Окрім того, основні принципи застосовані терористами, були поступово засвоєні розвиненими країнами та лягли в основу їх нових військових доктрин. Така практика значно здешевила ведення військових операцій, надала широкі можливості маніпуляції громадською думкою та практично унеможливила віднесення більшості сучасних збройних конфліктів до категорії «справедлива війна».

Підкреслимо, що до ключових критеріїв кваліфікації збройного насилля як «справедлива війна» відносяться легітимна влада, раціональна вірогідність успіху, добрі наміри, крайня міра, диференціація населення на цивільне й військове та справедливі причини. Якщо мова йде про війну з тероризмом або військову операцію, що маскується під неї, критерій легітимної влади стає не актуальним через те, що терористичні угруповання, проти яких ведеться боротьба, не мають легітимної та законної влади, відповідно відсутні інститути, що могли б приймати юридично значимі рішення про необхідність війни.

У межах війни проти тероризму, а також сучасних асиметричних війн, втрачається здатність диференціації населення та споруд на військові й цивільні. За вказаних умов цивільне населення може бути осередком військової загрози, а воєнні загони можуть переховуватися у будівлях звичайних громадян та використовувати їх для маскування. Відповідно цивільні споруди можуть ставати ціллю атаки з боку супротивника. Загалом, у межах сучасного збройного насилля принцип диференціації населення суттєво викривлюється, оскільки тут широко використовується протестні настрої серед цивільного населення та відбувається активне залучення його частини до підпільної боротьби та збройного протистояння.

Провідні види сучасного збройного насилля, зокрема, війна з тероризмом та асиметричні війни на відповідають і критерію крайньої міри. Такі військові акції є спонтанною, швидкою відповіддю на короткострокову загрозу і не враховують можливості використання альтернативних засобів попередження війни. Загалом застосування принципу крайньої міри унеможливлюється тим, що супротивник, як правило, не має власної, визнаної світовим співтовариством території та легітимної влади. Окрім того, безпосередньою ціллю терористичних атак досить часто стають священні та історичні пам'ятки, що несумісне з принципами поняття «справедлива війна».

Під час класифікації конкретного виду збройного насилля як «справедливої війни» обов'язковим є такий критерій як добрі наміри, що передбачає доведення його моральності. У випадку війни з тероризмом або замаскованої під неї військової операції цей критерій практично не потребує обґрунтування, оскільки боротьба спрямована на протидію тероризму, що вважається безапеляційним втіленням зла. Відповідно, війна з тероризмом у абсолютній більшості випадків позиціонується як позитивна, що навіть не може піддаватись сумніву. На подібних засадах базується викривлення і такого критерію як справедливі причини. Підкреслимо, що у світовому співтоваристві немає жодних сумнівів стосовно того, що захист людства від тероризму є справедливою причиною початку бойових дій. Зрозуміло, що за вказаних умов відпадає навіть необхідність пошуку реальних та аргументованих причин застосування збройного насилля.

Таким чином, більш-менш дієві засоби політико-правового регулювання збройного насилля почали впроваджуватись на міждержавному рівні лише наприкінці XIX на початку XX ст. Декларування обмежень щодо вільного застосування збройного насилля розпочалось ще пізніше, а саме - з прийняття Статуту ООН у 1945 р. Вироблені міжнародні механізми запобігання збройних конфліктів у другій половині XX ст. діяли відносно ефективно. Повторення світової війни не відбулось, проте, ціла низка локальних військових протистоянь мала місце.

Перші десятиліття XXI ст. продемонстрували, суттєве зниження дієвості норм міжнародного гуманітарного права, зайвим підтвердженням цього є відсутність реальної протидії порушенню територіальної цілісності одного з членів ООН - України. На сьогоднішній день засоби та форми реалізації збройного насилля кардинально видозмінились, що фактично унеможливило застосування норм міжнародного гуманітарного права, а також усталених принципів міжнародної політики у цій сфері до більшості сучасних збройних конфліктів. На наш погляд, актуальною залишається проблема глибокого наукового осмислення міжнародних політико-правових регуляторів з метою вироблення нових конструкцій запобігання збройного насилля.

Список використаних джерел

1. Рущенко І. П. Російсько-українська гібридна війна: погляд соціолога: монографія /1. П. Рущенко. - X.: ФОП Павленко О. Г., 2015. - 268 с.

2. Феденко О. В. Еволюція змісту сучасної війни / О. В. Феденко, В.В. Панасюк П Військово-науковий вісник. - 2015. - Вип.24. - с. 219-230.

3. Грищенко Н. І. Проблема війни як соціально-політичного явища в умовах глобалізованого суспільства / Н. І. Грищенко, Т. В. Мінчук П Науковий журнал «Молодий вчений». - №5 (08) травень, 2014. -Ч.2.-С.172-174.

4. Мацяк М. Наукова інтерпретація проблеми застосування збройної сили в сучасних міжнародних відносинах / Михайло Мацяк П Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - 2012. -Вип.ЗО. - С.134-139.

5. Луцишин Г. Особливості сучасних збройних конфліктів в умовах глобалізації / Галина Луцишин // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. - 2014. -Вип.26. - С.128-133.

6. Кравченко В. Ю. Теорія «Справедливої війни» для XXI століття / В. Ю. Кравченко П Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. -2011. - №3. - С.162-166.

7. Воротнюк М. О. Особливості міжнародних конфліктів пост- біполярного періоду / М. О. Воротнюк // Стратегічна панорама. - 2009.-№4.-С.41-44.

8. Скакунов Э. И. Самооборона в международном праве / Э.И. Скакунов. -М.: Изд-во «Международные отношения», 1973. - 176 с.

9. Жаровська І. М. Історія виникнення і розвитку міжнародного гуманітарного права / І. М. Жаровська // Науковий вісник Херсонського державного університету. - 2015. - Вип.1. - Т.1. - С.12-14.

10. Сорока Г. Міжнародне гуманітарне право XXI століття / Г. Сорока П Віче. - 2013. - №18. - С.24-25.

11. Апресян Р. Г. Метанормативное содержание принципов справедливой войны / Р. Г. Апресян // Полис. - 2002. - №3. - С.57-71.

12. Сисе X. Справедливая война? О военной мощи, этике и идеалах / X. Сисе. - М.: Весь мир, 2007. - 176 с.

13. Андреенко О. Л. Інститут самодопомоги і право війни: історико-правові аспекти / О. Л. Андреенко // Порівняльно- аналітичне право. -2013.- №3-1. -С.12-15.

14. Шеклеина Т. Новый «крестовый поход» республиканцев: как появилась доктрина Буша / Т. Шеклеина // Международные процессы. - 2007. - №3. - С.56-72.

Размещено на Allbest.ru