Еволюція концепції "Європи регіонів" у рамках регіональної політики Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 332.1+339.92

ЕВОЛЮЦІЯ КОНЦЕПЦІЇ «ЄВРОПИ РЕГІОНІВ» У РАМКАХ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ЄС

М.Ю. Куриляк, Тернопільський національний економічний університет

Анотація

У статті висвітлено процеси еволюції регіональної політики ЄС у рамках концепції «Європи регіонів». Зроблений аналіз особливостей територіально-адміністративного устрою країн ЄС на основі номенклатури територіальних одиниць для статистики - NUTS. Дослідження засвідчило, що Україна як одна з найбільших в Європі за територією країн може мати в рамках NUTS свої форми територіального поділу, а також національні райони в місцях компактного проживання громадян однієї етнічної групи. Модифікація концепції «Європи регіонів» розглянуто у хронологічному порядку як регіональна політика «зверху» (1960-1980), «Європа регіонів» (1980-1990), «Європа з регіонами» (1990-2000), «Європа для регіонів» (2000-2010) і «місцева політика» (2010+). Систематизовано зміст економічних акцій, тенденції та теоретичні підходи, що притаманні кожному етапу. Автор вважає, що регіональні проблеми співтовариства загострилися через те, що ідея багатьох засновників ЄС зводилася до формування універсальної європейської ідентичності, що применшувало роль національних держав і значення етнічних розбіжностей. Нинішня стратегічна орієнтація на місцевий рівень оцінюється як така, що надає пріоритет різноманітності як реальній європейській цінності на відміну від однорідності. Вона має стати ключем для задоволення амбіцій громади кожного регіону, незалежно від просторових, історичних і національних особливостей з огляду на те, що будь-яка місцевість має невикористанні можливості розвитку.

Ключові слова: адміністративно-територіальний устрій, Європа регіонів, місцева політика, регіон.

В статье освещены процессы эволюции региональной политики ЕС в рамках концепции «Европы регионов». Сделан анализ особенностей территориально-административного устройства стран ЕС на основе номенклатуры территориальных единиц для статистики - NUTS. Исследование показало, что Украина как одна из крупнейших в Европе по территории стран может иметь в рамках NUTS свои формы территориального деления, а также национальные районы в местах компактного проживания граждан одной этнической группы. Модификация концепции «Европы регионов» рассмотрена в хронологическом порядке как региональная политика «сверху» (1960-1980), «Европа регионов» (19801990), «Европа с регионами» (1990-2000), «Европа для регионов» (2000 -2010) и «местная политика» (2010+). Систематизированы содержание экономических акций, тенденции и теоретические подходы, присущие каждому этапу. Автор считает, что региональные проблемы сообщества обострились, ибо идея многих основателей ЕС сводилась к формированию универсальной европейской идентичности, что умаляло роль национальных государств и значение этнических разногласий. Нынешняя стратегическая ориентация на местный уровень оценивается как такая, которая делает приоритетным разнообразие, что соответствует реальным европейским ценностям в отличие от однородности. Оно должно стать ключом для удовлетворения амбиций общины каждого региона, независимо от пространственных, исторических и национальных особенностей, исходя из того, что каждая местность имеет неиспользованные возможности развития.

Ключевые слова: административно-территориальное устройство, Европа регионов, местная политика, регион.

The article covers the processes of the evolution of the EU regional policy within the framework of the concept of "Europe of the regions". The analysis of the peculiarities of the territorial and administrative system of the EU countries based on the nomenclature of territorial units for statistics - NUTS is made. The research has shown that Ukraine, as one of the largest in Europe, can have its territorial divisions within the framework of the NUTS, as well as national regions in places of compact residence of citizens of one ethnic group. The modification of the concept of "Europe of the Regions" was considered chronologically as a regional policy "from above" (1960-1980), "Europe of Regions" (1980-1990), "Europe with Regions" (1990-2000), "Europe for the Regions" (2000 -2010) and "local politics" (2010+). The content of economic actions, tendencies and theoretical approaches that are inherent to each stage are systematized. The author believes that the regional problems of the community were exacerbated because the idea of many founders of the EU was to form a universal European identity that diminished the role of national states and the significance of ethnic differences. The current strategic orientation at the local level is assessed as giving priority to diversity as a real European value, unlike homogeneity. It should become the key to meeting the ambitions of the community in each region, regardless of spatial, historical and national peculiarities, given that any locality has unused opportunities for development.

Keywords: administrative-territorial system, Europe of regions, Place-based policy, region.

Вступ

Постановка проблеми у загальному вигляді. Регіональна політика Європейського Союзу має вже більше як п'ятдесятилітню історію розвитку. За цей час накопичено значний досвід вироблення ефективних інструментів регіоналізації в рамках національних держав і об'єднання в цілому. Загальна концепція регіональної політики ЄС, яка сформульована як «Європа регіонів», на різних етапах розвитку поглиблювалася з метою доповнення елементами, що були необхідними з огляду на зростання зрілості регіональних відносин та зміни національного і глобального середовища. Термін «Європа регіонів» став загальновживаним для регулювання всієї системи відносин, у яких представлені регіони Європейського Союзу або весь Європейський Союз у глобальному середовищі. Менше з тим, у рамках співтовариства вживається він і в іншому контексті, зокрема як інструмент Європейської Комісії у протистоянні з Радою міністрів щодо розширення своєї компетенції та національними урядами, аби підсилити свої прохання про збільшення європейського фінансування для своїх територій. Проте, фундаментальне значення термін «Європа регіонів» має в аспектах регіональної політики ЄС відносно субнаціональних утворень та у геополітичному напрямі, що є предметом дослідження у даній статті

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У дослідженнях проблематики «Європи регіонів» в останні десятиліття пошукуються відповіді на питання про роль Європи та субнаціональних утворень у інтеграційних процесах, «перелив» компетенцій держави на користь регіонів, поширення федеральних форм на весь європейський порядок, поширення міжрегіонального і прикордонного співробітництва, управління регіональною економікою тощо. На фоні кризових явищ у Європейському Союзі посилюється виокремлення наслідків тенденції трансформації регіонів у «центральну біполярну територіальну організацію», у якій відбувається концентрація влади у наднаціональному утворенні, яким є Європейський Союз, аби краще вирішувати проблематику культурних і національних розбіжностей на всьому європейському континенті [5]. Цей напрям дослідження має своєю передумовою розгляд національної держави як «застарілої» національної структури, приділяючи їй вторинну зв'язуючу роль між двома основними центрами - ЄС і регіонами з поступовим остаточним зникненням.

Протягом останніх десятиліть інтенсифікувалися дослідження проблем місцевого економічного розвитку [6; 10; 11; 12; 17]. Вони у меншій мірі пов'язуються з традиційними підходами щодо розбудови інфраструктури, залучення інвесторів, виплатою трансфертних платежів спрямованих головним чином на компенсацію наслідків реструктуризації промисловості та низького зростання. Нові підходи концентрують теоретичні і практичні розвідки на ідентифікації та мобілізації ендогенного потенціалу, причому не тільки в областях з очевидним великим ресурсним потенціалом. Вони включають також розробку механізму включення депресивних регіонів у сталий економічний розвиток.

Мета статті полягає у ґрунтовному аналізі еволюції концепції «Європа регіонів» в рамках регіональної політики Європейського Союзу та виокремлені діалектики розвитку основних тенденцій та теорій, що визначають європейську регіоналізацію.

Виклад основного матеріалу

Введення в силу з 2017 р. Угоди про Асоціацію між Україною, з одного боку, і Європейським Союзом та його державами-членами, з іншого боку, робить актуальним пошук і розвиток адаптованих до українських умов інтеграційних форм і методів співпраці між ними у регіональному зрізі. Вони мають глобальний, національний і місцевий аспекти. У статті 9 Угоди про Асоціацію зазначається, що «сторони активізують спільні зусилля для сприяння стабільності, безпеці та демократичному розвитку у спільному сусідському просторі й, зокрема, співробітництва з метою мирного вирішення регіональних конфліктів» [2]. Це обумовлено тим, що у сучасному світі цивілізованим країнам протистоять глобальні загрози, вирішення яких неможливе без міжнародної згуртованості, особливо регіональних спільнот. Партнерство на кордонах європейських країн має забезпечити побудову безпечного середовища, усунення криз спільного регіону, економічне зростання найбідніших регіонів та владнання першопричин міграції.

В умовах асоціативного об' єднання з країнами Європейського Союзу регіональна інтеграція не обмежується національним рівнем. Вона розвиватиметься також активно і між територіально-адміністративними одиницями країн. У статті 446 Угоди про Асоціацію зазначається, що «сторони сприяють взаєморозумінню та двосторонньому співробітництву у сфері регіональної політики щодо методів формування та реалізації регіональних політик, зокрема багаторівневого управління та партнерства, з особливим наголосом на розвитку відсталих територій і на територіальному співробітництві, при цьому створюючи канали зв'язку та активізуючи обмін інформацією між національними, регіональними і місцевими органами влади, соціально-економічними утвореннями та представниками громадянського суспільства» [2].

Розвиток України як великої європейської держави у територіальному, ресурсному і демографічному аспектах з використанням можливостей і переваг європейської інтеграції має здійснюватися на основі залучення місцевих і регіональних органів влади до транскордонного та регіонального співробітництва. Це передбачає створення сприятливої законодавчої бази, в якій будуть втілені досягнення європейської цивілізації. Зрештою, європейська інтеграція для України має забезпечити суттєве зміцнення транскордонних та регіональних економічних зв'язків і ділового партнерства, зростання зайнятості й вирішення соціальних проблем. Регіональний рівень має багатоаспектні напрями для розвитку інтеграційних процесів. Особливо ефективними у цьому відношенні є такі галузі, як транспорт, енергетика, комунікаційні мережі, культура, освіта, туризм, охорона здоров'я та координація роботи служб надання допомоги за умов надзвичайних ситуацій.

Нинішня система територіально-адміністративного устрою в Європейському Союзі уніфікована з огляду на потреби планування і статистики, вона отримала назву NUTS (фр. «nomenclature des unites territoriales statistiques») та затверджена Євростатом. Ця система в українських офіційних документах позначається як «номенклатура територіальних одиниць для статистики». Вона є ієрархічною системою соціально-економічного поділу регіонів з метою збору, розробки та порівнянь європейських територіальних утворень.

Класифікація європейських регіонів здійснюється за критерієм народонаселення залежно від чисельності населення. Вищий рівень (NUTS 1) мають регіони з населенням від 3 до 7 мільйонів. До другого рівня (NUTS 2) відносяться регіони з населенням від 800 тисяч до 3 мільйонів. Регіони третього рівня (NUTS 3) формуються за наявності 300 000800 000 тисяч жителів [7]. З урахуванням національних традицій та актуального територіально-адміністративного устрою регіонами першого рівня є: групи земель (Австрія); землі (Німеччина); регіони (Англія, Бельгія, Польща, Швеція); райони (Болгарія); країни (Велика Британія); групи периферій (Греція); групи автономних спільнот (Іспанія); макрорегіони (Італія, Румунія); групи провінцій (Нідерланди); континентальна Португалія, Азори і Мадейра (Португалія); статичні надрегіони (Угорщина); материкова Фінляндія та Аландські острови (Фінляндія); ZEAT-зони, під якими розуміються області для аналітичної діяльності і територіального планування) (Франція).

Адміністративно-територіальний поділ другого рівня системи NUTS має такі визначення: земля (Австрія);

провінція (Бельгія, Нідерланди); плановий район (Болгарія); графства та групи графств (Англія);

групи областей (Велика Британія); периферії (Греція); регіон (Данія, Італія, Румунія, Словаччина, Фінляндія, Франція, Хорватія); регіональні асамблеї (Ірландія); автономна спільнота (Іспанія); округ (Німеччина); воєводство (Польща); координаційний та розвитковий регіон (Португалія); автономний регіон (Португалія); макрорегіон (Словенія); планово-статистичний регіон (Угорщина); область (Чехія); національний район (Швеція).

Для третього рівня системи NUTS у державах Європейського Союзу використовуються такі визначення: група районів (Австрія, Велика Британія); район (Англія, Бельгія, Німеччина); область (Болгарія); група областей (Велика Британія); ном (Греція); провінція (Данія, Іспанія, Італія); група повітів (Естонія); регіональний орган влади (Ірландія); статистичний регіон (Латвія); повіт (Литва); острів (Мальта); COROP-район (Нідерланди); вільне місто (Німеччина); підрайон (Польща); група муніципалітетів (Португалія); жудец (Румунія); край (Словаччина); статистичний район (Словенія); медьє (Угорщина).

Варто зазначити, що регіони всіх рівнів мають суттєві розбіжності за площею і населенням. Для малих країн наявність малих регіонів обумовлено розмірами країни. Проте, порівняно великі країни мають досить різні за розмірами регіони.

Так, Німеччина серед регіонів рівня NUTS 2 при середньому розмірі за площею 9 399 км2 має регіон з мінімальним 419 км2 і максимальним рівнем 29 486 км2. Франція має відповідно 24 340 км2, 1 128 і 83534 км2. Така сама тенденція і в регіональному районуванні NUTS 3. У Німеччині середня площа їх складає 867 км2. При цьому мінімальний регіон має територію в 36 км2, а максимальний - 3 955 км2. У Франції ці показники складають відповідно 6 328 км2, 105 і 83 534 км2. Названі тенденції можна відзначити і по інших країнах, насамперед по Італії, Іспанії, Великій Британії (табл. 1).

Таблиця 1 Площа регіонів країн Європейського Союзу за рівнями NUTS (км2) [18]

Аналіз чисельності населення по регіонах також свідчить про суттєві відхилення їх від середнього значення. У Польщі середня чисельність регіонів NUTS 2 складає 2 376 тис. жителів при наявності регіону з мінімальною чисельністю 960 тис і максимальною - 5 293 тис. По польських регіонах NUTS 3 середня чисельність населення складає 576 тис жителів, мінімальна - 268 тис, максимальна - 1 720 тис. Аналогічна тенденція і по інших країнах (табл. 2).

Таблиця 2 Населення регіонів країн Європейського Союзу за рівнями NUTS (1000) [18]

Проведення регіональних реформ в Україні має враховувати європейський досвід і запозичити з нього все раціональне. Не має сумніву в тому, що здійснення регіональних реформ в умовах українських євроінтеграційних процесів потребує імплементації системи NUTS в новий економічний механізм, адже вона показала позитивні результати в Європі і не викликає нарікань. Водночас ця система дає можливість зберегти національні традиції, які розвивалися на території держави впродовж столітніх процесів державотворення і формування політичної нації.

Поєднання регіональних реформ із вимогами NUTS повинно виходити з територіальних масштабів держави. Україна як одна з найбільших в Європі за територією країн може мати в рамках NUTS форми територіального поділу, які відповідають національним особливостям країни. Це можуть бути на статистичні райони і групи районів. Доцільно розглянути також національні райони в місцях компактного проживання громадян однієї етнічної групи.

Вироблення сучасних форм адміністративно- територіального устрою країни потребує випробування множини моделей. При цьому вони повинні забезпечити достатню децентралізацію й європеїзацію. Ці процеси мають здійснюватися з урахуванням принципу добровільності та економічної доцільності.

Вивчення практики, що склалася в Європі і позитивно розглядається в процесі розробки та впровадження реформ в Україні, дає підстави виокремити певні умови розвитку регіоналізації. Насамперед, вона має досліджуватися як об'єктивний процес, якого треба не уникати, а якомога глибше вивчати. Лише ґрунтовне вивчення регіоналізації як предмета дослідження в аспектах способу її здійснення у певних умовах функціонування світової, національної і територіальної економіки може сприяти виробітку регіонального механізму сталого розвитку.

З огляду на рівність умов взаємодії регіонів з центром, несуперечливість систем згуртованості регіоналізація отримує імпульси розвитку з боку суспільства, в якому є потреба щодо вирівнювання соціально-економічного стану у розумінні недопущення суттєвого відставання окремих регіонів. Воно виявляється у тому, що різні верстви населення та їх представники у політичних і громадських організаціях змагаються за вирівнювання соціально-економічних умов існування. Природний шлях до цього полягає у наданні достатніх прав і ресурсів для успішного економічного та гуманітарного розвитку. В іншому випадку центр має вирівнювати розвиток депресивних регіонів і регіонів-лідерів за рахунок останніх, а це найкоротший шлях до сепаратизму. Попри все, нерівномірності регіонального розвитку мають долатися розробкою механізмів, які забезпечують найбільш повне використання конкурентних переваг кожного регіону.

Формування європейської регіональної інфраструктури на основі певної уніфікації адміністративно-територіальних утворень не вирішило, а точніше, актуалізувало проблему ролі регіонів. Власне, проблема загострилася через те, що ідея багатьох засновників ЄС зводилася до формування універсальної європейської ідентичності, що применшувало роль національних держав і значення етнічних розбіжностей. Можна констатувати певну суперечність як тенденцію, яка полягає в тому, що поглиблення і розширення європейської інтеграції на основі багаторівневого управління відбувається в умовах зростання регіональних і сепаратистських рухів на кшталт шотландських і баскських національних партій. Створення у 1994 р. Комітету регіонів згідно з Договором про Європейський Союз і Асамблеї європейських регіонів, яка об'єднала з 1985 р. близько 300 регіонів Європи (включно з країнами СНД та Україною [президент - народний депутат України Юрій Вілкул]) засвідчило посилення намагань регіональних лідерів щодо вирішення своїх інтересів безпосередньо через наднаціональні структури ЄС.

Створення Асамблеї європейських регіонів і Комітету регіонів спонукало багатьох регіональних лідерів до відкриття регіональних представництв у Брюсселі при структурах Європейського Союзу і поза ними. Аналіз їх діяльності засвідчив, що регіональні актори часто використовують ці центри, аби протистояти центральній державній владі на арені ЄС [14]. Зокрема, деякі українські політики намагалися таким чином перешкоджати реалізації політики декомунізації. У цілому різні групи регіональних суб'єктів (конституційні регіони, представництва адміністративних регіонів, представництва регіонів з нових держав-членів ЄС та інші) використовують європейські і асоціативні форми у своїх політичних цілях.

Відтак загальноприйнята у регіональній політиці ЄС концепція «Європа регіонів - Europe of the Regions» трансформується у модель « Регіони в Європі - Regions in the European Union». Проте, незважаючи на великий ресурс всебічного розвитку, який може бути реалізований на основі місцевого підходу, є не менший потенціал можливостей економічного зростання на рівні національних держав. До переваг перебування у складі великої національної держави відноситься, по-перше, збільшення вартості суспільних благ на душу населення зі збільшенням кількості людей, які їх фінансують (монетарна і зовнішня політика, торговий авторитет, ліквідація наслідків стихійних лих); по-друге, загальночисельний склад нації визначає розмір внутрішнього ринку; по-третє, ризик шоків ідіосинкратичності в контексті групового накопичення специфічних для регіону відхилень високостатусних лідерів пом'якшується шляхом перерозподілу решти населення і, зрештою, по-четверте, на порядки зростають фактори всіх видів безпеки [9]. Отже, навіть зазначене може бути важливим аргументом на користь того, що регіони не зможуть взяти на себе функції національної держави. Проблема відносин «регіон-держава» має вирішуватися в аспектах розподілу між ними функцій таким чином, аби на кожному рівні надавалися такі права, якими краще можна скористатися на спільну вигоду саме на цьому рівні. Цей принцип повинен бути розповсюджений і на управлінські структури всього об'єднання держав.

Загалом концепція «Європи регіонів» не забезпечує структурованого відображення владних відносин в ЄС, що протягом останніх десятиліть не дозволяє зацікавити місцеві структури в ефективному використанні наявних ресурсів. В умовах європейської інтеграції роль ЄС слабо формалізована щодо територіальних відносин. Це сформувало парадоксальну ситуацію, за якої регіони мають можливість виходити за рамки загальновживаної дещо абстрактної ідеї «Європи регіонів» з метою прямої реалізації своїх прагматичних цілей в центральних органах ЄС. При цьому, багато регіональних представницьких офісів у Брюсселі дотримуються і проголошують ідею «Європа для регіонів».

Концепція «Європи регіонів» за змістом є суттєво зміненою і виражає особливості регіональної політики ЄС в певний період. При цьому, завжди регіональна політика мала центральною проблемою модель внутрішньої архітектури територіального управління національних держав та механізму та механізм його функціонування (табл. 3).

європа регіон модифікація концепція

Таблиця 3 Еволюція регіональної політики ЄС у рамках концепції «Європа регіонів»

Регіональна політика на початках європейської інтеграції, переважно у 1960-1980 рр., орієнтувалася на усунення диспропорцій, що мали місце між регіонами і, як результат, між країнами-членами. Така політика обумовила вибір пріоритетів у розвитку євроінтеграційних процесів. Вони мали достатньо широкий характер і не завжди обмежувались кордонами окремих регіонів. Особливо це виражалося у здійсненні із залученням національних джерел фінансування масштабних інфраструктурних проектів у сфері транспорту і комунікацій [1]. Економічний зміст регіонального розвитку отримав визначення як регіональна політика «зверху» (Top-down regional policy).

У десятиліття 1980-1990 рр. політика розширилася шляхом надання їй комплексного характеру. У цей час сформувалася теза «Європа регіонів» (Europe of regions). За цього етапу було закладено основи сприянню стійкому економічному зростанню і зайнятості у слабих регіонах, інвестуванню у науково-дослідну діяльність, інноваційності, професійно-технічній освіті та боротьбі з екологічними наслідками у регіональній політиці, регіональна політика

Модифікація концепції «Європи регіонів» у 1990-2000 рр. отримала визначення як «Європа з регіонами» (Europe with regions). Серед важливих місій цього періоду стало усунення соціальних диспропорцій, що сформувалися внаслідок тривалої економічної реструктуризації. Фактично йшлося про забезпечення умов збереження цілей єдності, які намагалися порушити маргінальні групи процесу євроінтеграції з використанням соціальних диспропорцій між групами населення. Доробка регіональної політики в аспектах «Європи з регіонами» здійснювалась з допомогою інтегрованих програм, аби забезпечити формування і зростання нових умінь при одночасному залученню місцевих громад, захисті і покращенні умов їх проживання [1].

Регіональна політика ЄС в 2000-2010 рр., особливості якої виражені в ідеї «Європа для регіонів» (Regions for Europe), орієнтувалася на підвищення конкурентоспроможності та інноваційності з огляду на місцеві умови. Це період розширення Євросоюзу через вступ до нього держав Центральної і Східної Європи, регіони яких мали гірші соціально-економічні позиції порівняно із регіонами розвинутих країн. За таких умов зросла роль регіональної політики, успішна реалізація якої забезпечувала утримання Європейським Союзом позицій світового лідера. Акцент на інновації пов'язується з пріоритетами зростання і створення робочих місць. Регіональні економіки включаються до глобальних виробничих мереж і стають конкурентними гравцями регіонів світового ринку. У нових умовах на «задній план» відходить політика субсидіювання слабих регіонів, навпаки, пріоритетним стає орієнтація на використання наявних ресурсів і можливостей.

Протягом останніх двох десятиліть у регіональній політиці ЄС відбулася зміна парадигми. Нині загальновживаному поняттю просторової архітектури «регіон» все більшу «конкуренцію» справляє інше - «місце». Важливо підкреслити, що у процесі розробки регіональної політики воно формує стратегічний та інтегрований підхід до управління різними інституційними зв'язками. У прикладному контексті політичний підхід для Європейського Союзу «Європа регіонів» інтерпретується як «місцева політика» (Place-based policy). Її цільова орієнтація полягає у довгостроковій стратегії, спрямованій на подолання недостатності використання потенціалу «на місцях» (у широкому розумінні) та зменшення соціального відторгнення зовнішнього втручання в умовах багаторівневого управління [3].

Економічний зміст політики місцевого розвитку (табл. 4) полягає у визнанні наявності в усіх місцях специфічного потенціалу зростання та удосконалення, який повною мірою може бути виявлений і реалізований «знизу». Перенесення центрів тяжіння на місцевий рівень є механізмом вирішення нових проблем, які накладає на всі країни, регіони і фірми глобальні виклики щодо шаблонів виробництва, стандартів економічної ефективності та інноваційної спроможності, форм поведінки в управлінні технологіями, виробничими циклами, інформацією та фінансами [6]. За визначенням ОЕСР, концепція місцевого розвитку виражає перехід від «старої» парадигми регіонального розвитку, основою якого були компенсаційні механізми для відсталих регіонів, до «нової» парадигми, орієнтованої на зростання [15].

Таблиця 4 Сутність місцевої політики (Place-based policy)

Домінування ідеї місцевої політики в сучасних умовах - не лише прагматичний акт. Воно було підготовлене трьома досягненнями в теорії та емпіричних дослідженнях [8]: новою економічною географією, особливо в аспектах зв'язку витрат на транспортування, торгівлю і просторову агломерацію; і теорією ендогенного зростання, особливо щодо джерел та територіального розподілу інновацій та інституційною теорією, що довела можливості економіки адаптуватися до інновацій. Зміни, що відбуваються з переорієнтацією регіональної політики, влучно інкапсулював М. Сторпер [21, с.338], зазначивши, що регіон, який довгий час був предметом зацікавленості істориків-географів, але не вважався цікавою темою у представників суспільних галузей наук, був знову відкритий групою політичних економістів, соціологів, політологів та географів і стане фундаментальною основою економічного та соціального життя «після масового виробництва».

Еволюція регіональної політики ЄС у рамках концепції «Європа регіонів» відбувалася в результаті подвійного процесу. З одного боку, практика реалізації регіональних політик ЄС потребувала пошуку рішень у відповідь на нові й новіші виклики. З іншого - науково-дослідний процес у сфері економіки в цілому і регіоналістики, зокрема, дозволяв отримати методи вирішення актуальних проблем (табл. 5).

Таблиця 5 Еволюція теоретико-методичної бази в рамках регіональної політики «Європа регіонів»

В умовах керованого підходу до регіонального розвитку, який був характерним для початкових десятиліть євроінтеграції, широкого поширення набула концепція полюсів зростання. Вона відповідала державницькому підходу до регулюванню соціального життя та системі фордизму, які домінували у суспільних і виробничих процесах. Перехід на пост- фордистські форми і методи організації виробництва завдяки виникненню промислових кластерів у «Третій Італії», Баден-Вюртемберзі та американській Силіконовій Долині, основою яких стали ендогенні підходи, спонукав використання децентралізованих процесів у регіональній політиці і створення органів місцевого самоврядування у більшості країн Західної Європи. Саме в цей період починає зростати популярність ідеї «Європи регіонів», яка стала основою нового реформаторського мислення.

У 90-ті роки минулого століття концепція «Європи регіонів» дещо втратила свою радикальність, що відобразилося у її поданні як «Європа з регіонами». В управлінні регіональними процесами впроваджувалися стандартні процедури та цілі виконання бюджету ЄС.

Регіональна політика ЄС на початку третього тисячоліття розвивалася з огляду на відставання у конкуренції від Північної Америки та Азії на основі Лісабонської стратегії (2000 р.). Остання була спрямована на економічне, соціальне та екологічне оновлення [13]. Прогнозом передбачався розвиток найбільш конкурентоспроможної і динамічної економіки. З цих позицій регіони розглядалися в якості основного джерела інновацій та суб'єкта досягнення конкурентоспроможності. Поставлені цілі обґрунтовувалися оновленою теорією полюсів зростання, що давало підстави надавати пріоритет кращим регіонам, насамперед тим, які були спроможні генерувати інновації. Це, зрозуміло, ставило під сумнів політику абсолютизації регіональної конвергенції.

Розвиток місцевого підходу, що притаманний у регіональній політиці ЄС нинішньому десятиліттю, має в якості основи звіт міністра економіки і фінансів Італії Фабриціо Барка (Fabrizio Barca), у якому сформульовані стратегічні завдання ЄС щодо забезпечення єдності і який затверджений Європейською Комісією. Важливою складовою місцевого підходу є надання пріоритетності різноманітності як реальній європейській цінності на відміну від однорідності. Як зазначає М. Соколовіч [20], «з цього можна зробити висновок щодо мінливості інституційних контекстів регіонального розвитку ЄС». У концептуальному відношенні місцевий підхід в якості найважливішого джерела соціально-економічного розвитку має територіальний капітал. У цьому контексті територія розглядається як постановка цілей і як ідентичність громади. Це є основою розробки системи корпоративного управління на рівні громади, залучення діячів публічної і приватної сфер, а також громадянського суспільства. Зрештою, концепція місцевої політики орієнтована на виявлення територіальних ресурсів, гнучкого підходу до територіальних кордонів і реалізації ідеї розумної спеціалізації, творчого міста та креативного регіону.

Висновки і рекомендації щодо подальших досліджень

1. «Європа регіонів» є основоположною концепцією регіональної політики ЄС у рамках процесу євроінтеграції. її зміст збагачувався відповідно до розвитку співтовариства та змін у глобальному просторі.

2. Кожний етап еволюції концепції «Європи регіонів» не може розглядатися як відкидання попередніх складових регіонального розвитку. Навпаки, процес її еволюції - це системне напрацювання нових форм, методів та інструментів, що в оновленій системі забезпечують отримання вищих результатів.

3. Нинішній етап регіональної політики орієнтується на місцевий підхід, який надає пріоритет різноманітності як реальній європейській цінності на відміну від однорідності. Він має стати ключем для задоволення амбіцій громади кожного регіону, незалежно від просторових, історичних і національних особливостей з огляду на все, що будь-яка місцевість має невикористанні можливості розвитку.

4. Існує потреба у майбутніх дослідженнях проблеми регіональної самодостатності, аби місцевий підхід не збочив до автаркії. Збалансований локальний розвиток може глобально утвердитися на основі розвитку регіональних зв'язків, що спроможні забезпечити ресурсну взаємодоповнюваність.

Література

1. Европейская региональная полита и страны, которые не входят в ЕС. Применение принципов и обмен опытом. - Главное управление по региональной политике, 2009. С. 5. URL: http://ec.europa.eu/regional_policy/ sources/docgener/presenta/international/external_ru. pdf.

2. Угода про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони. URL: http://zakon3. rada.gov.ua/laws/show/ 984_011.

3. Barca F. An Agenda for a Reformed Cohesion Policy, A Place- Based Approach to Meeting European Union Challenges and Expectations. Independent report prepared at the request of Danuta Htibner. Commissioner for Regional Policy, 2009. URL: http://www.europarl.europa. eu/meetdocs/2009_2014/documents/regi/dv/barca_re- port_/barca_report_en.pdf.

4. Bachtler J. (2010) Place- based policy and regional development in Europe / John Bachtler. Horizons. 2010. №10 (44). Рp. 54-58.

5. Borras-Alomar S., Christiansen T., Rodriguez- Pose А. Towards a 'Europe of the Regions'? Visions and Reality from a Critical Perspective / Susana Borras- Alomar. 1994. № 4. P. 1- 27. URL: http://www.urenio.org/wp-content/uploads/ 2010/02/Towards-Europe-of-the-Regions.pdf.

6. Camagni R., Capello R. Rationale and Design of EU Cohesion Policies in a Period of Crisis. Regional Science Policy & Practice. 2015. № 7(1). rp. 25-47. URL: http://www.grincoh.eu/media/policy/grincoh_wp_pol- icy_1_camagni_capello.pdf.

7. Eurostat. Your key to European statistics. URL: http://ec.europa.eu/eurostat/ web/nuts/principles-and-characteristics.

8. Farole T., Rodriguez-Pose A., Storper M. Cohesion policy in the European Union: growth, geography, institutions. JCMS: Journal of Common Market Studies. 2011. № 49 (5). Рp. 1089-1111

9. Fleuren M. Europe of the Regions'. On the Increasing Importance of Regions in the European Union. URL: https://www.tilburguniversity.edu/upload/d9a4b96c-a4 c0-4a52-8177-2976d550e048_Max%20Fleuren%20A % 20Europe%20of%20Regions.pdf.

10. Garcilazo E., Martins J. O. , Tompson W. Why Policies May Need to be Place-Based in Order to be People-Centred. Онлайн версія 26.05.2016. URL: http://www.voxeu. org/article.

11. Gray N., Pugalis L. Place-Based Subnational Development: Unpacking some of the Key Conceptual Strands and Normative Dispositions / in: E.D. Schoburgh and R. Ryan (Eds) The Handbook of Research on Subnational Governance and Development. Hershey, Pennsylvania, IGI Global. 2016.

12. Hildreth P., Bailey D. Place-Based Economic Development Strategy in England: Filling the Missing Space / P. Hildreth. Local Economy. 2014. № 29(4-5). Рp. 363377. doi: 10.1177/0269094214535712 Hopkins, E.M. and Ferris, J.M. (Eds) (2015): Place-Based Initiatives in the Context of Public Policy and Markets: Moving to Higher Ground, Los Angeles, CA, The Center on Philanthropy and Public Policy.

13. Lisbon Strategy. URL: https://en.wikipedia.org/wiki / Lisbon_ Strategy # Strate gy.

14. Moore K. A Europe of the Regions vs. the Regions in Europe: Reflections on Regional Engagement in Brussels / University of Birmingham. 2008. URL: file:///C:/Users/Sav/Desktop/carolyn_moore_-_studie. pdf.

15. OECD. Regions Matter: Economic Recovery, Innovation and Sustainable Growth. Paris, OECD Publishing - 2009.

16. Osborne D., Gaebler T. Reinventing Government. How the Entrepreneurial Spirit is Transforming the Public Sector. Addison-Wesley Osborne D., Gaebler. 1992. 420 p.

17. Parr J. B. Neglected Aspects of Regional Policy: a Retrospective View. Environment and Planning C. Government and Policy. 2015. № 33(2). Рp. 376-392.

18. Regions in the European Union. Nomenclature of territorial units for statistics NUTS 2013/EU-28. URL: http://ec.europa.eu/ eurostat/documents/3859598/6948381/KS-GQ-14-006- EN-N.pdf. - P. 11.

19. Innovative Strategies of Territorial Development of V4: Experience for Ukraine / Y. Savelyev, I. Lishchynskyy, M. Lyzun, K. Borsekova, M. Sokolowicz, K. Vitalisova, Y. Kurylyak. Ternopil: Terno-graf, 2016. 216 p.

20. Sokolowicz M. E. Cluster policy in Europe as a tool of supporting „cooperating entrepreneurs” / [in:] C. Martin, T. Rkibi (eds.), L'En- trepreneur face aux politiques Publiques Europeennes, Travaux Scientifiques du Reseau PGV, PGV / ISLA Campus Lisboa, Lisboa. 2012. Pp. 242-259.

21. Stor- per M.. The Regional World: Territorial Development in a Global Economy. New York and London: The Guildford Press. 1997. P. 338.

Размещено на Allbest.ru