Размещено на http: //www. allbest. ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

ЛНУ ім. Івана Франка

ЗВІТ ПРО НАУКОВО-ДОСЛІДНУ РОБОТУ

Україна в новій архітектурі європейської безпеки

РЕФЕРАТ

СПИСОК АВТОРІВ

Науковий керівник,

завідувач кафедри міжнародних відносин і дипломатичної служби,д. екон. наук, проф. М.З.Мальський

канд. геогр. наук, доц. Ю. І. Присяжнюк канд. політ. наук, доц. Р. Й. Романюк . канд. політ. наук, доц. Р. Г. Калитчак

канд. політ. наук, доц. С. М. Пик

канд. політ. наук, доц. П. С. Кузик

канд. політ. наук, доц. І. І. Іжнін

канд. геогр. наук, доц. М. М.Мацях

канд. іст. наук, доц. Ю. М. Мороз

канд. іст. наук, доц. О. П. Сагайдак

канд. фіз.-мат. наук, доц. Р. В. Вовк

канд. іст. наук, доц. О. С. Кучик

асистент Р. Й. Шипка

Звіт про НДР: 51 с., 2 рис., 19 джерел.

Об'єкт дослідження - архітектура європейської безпеки як система взаємодоповнюючих і конкурентних безпекових стратегій акторів європейських відносин.

Мета роботи - дослідити трансформаційні і адаптаційні процеси в європейському безпековому просторі, визначити перспективи та можливості адаптації безпекових завдань України в межах нової європейської архітектури безпеки.

Методи дослідження - індуктивний та дедуктивні методи, методи формально-логічного і математичного моделювання, аналіз документів, історико-хронологічний метод, структурно-функціональний метод, соціально-конструктуивістський підхід.

Досліджено механізми трансформації європейської архітектури безпеки, виявлено ключові тенденції розвитку підсистем забезпечення безпеки на європейському континенті (трансатлантичної і трансазійської). З'ясовано різновекторність і відмінності у принципах організації та діяльності даних підсистем. Розроблено математичну модель ефективності системи євроатлантичної безпеки, та формально-логічну модель архітектури європейської безпеки

Визначено перспективні напрямки розвитку відносин України з європейськими партнерами в сфері безпеки, виявлено негативні та позитивні тенденції у безпековому секторі зовнішньо політики України, проаналізовано ідентичнісні основи української без пекової політики.

АРХІТЕКТУРА БЕЗПЕКИ, ЄВРОПЕЙСЬКА СИСТЕМА БЕЗПЕКИ, ПОЛІТИКА БЕЗПЕКИ, КОНФЛІКТОГЕННІСТЬ ТА НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ, МИРОТВОРЧІСТЬ, «ЗАМОРОЖЕНІ КОНФЛІКТИ».

ВСТУП

Зміни у системі міжнародних відносин і трансформація самої системи міжнародних відносин в період 90-х рр. ХХ і на початку ХХІ ст. спровокували низку дискусій як теоретичного, так прикладного характеру з приводу напрямків можливої еволюції даної системи, значущості та ролей міжнародних акторів, перспектив та наслідків глобалізаційних процесів. Органічною складовою таких дискусій були і залишаються проблеми формування безпечного міжнародно-політичного середовища, що забезпечить найкращі умови для рівноправної реалізації законних інтересів усіх учасників міжнародних відносин.

Основною ознакою трансформаційних процесів у світі і Європі після глобальних змін на межі 90-х рр. ХХ ст. стала реконфігурація політичних відносин між ключовими акторами, з одного боку, та реінтерпретація принципів організації та забезпечення безпеки цих учасників. Паралельно відбувалась також і реінтерпретація актуальних загроз, викликів та небезпек, на яких має сфокусуватись сучасний світ. Конкретніше, було поставлено низку питань у безпековій сфері:

- проблема розвитку та реформування існуючих організаційно-інституційних інструментів забезпечення безпеки (пошук нових ролей і підвищення ефективності існуючих міжнародних безпекових інститутів таких як ООН, НАТО, ОБСЄ, певною мірою - ЄС)

- формулювання актуального списку загроз і викликів та формування «порядку денного» для створення можливостей адекватного реагування на них (більшість з цих загроз і викликів, хоча і не є новими, але в умовах новітньої неоднозначної системи міжнародних відносин набувають нових якостей і способів актуалізації: тероризм, міжетнічне/міжконфесійне насильства, громадянські конфлікти, поширення нелегальної торгівлі зброєю, наркотрафік, піратство, застосування сили з боку державних та недержавних акторів, захист від озброєнь побудованих на новітніх технологіях, тощо).

- пошук нових моделей побудови колективної безпеки в окремих регіонах (Європа, Азійсько-Тихоокеанський регіон, Північна та Південна Америка, Близький Схід, Середня Азія)

- необхідність збереження потенціалу «традиційної» оборонної потуги для можливостей реагування на «традиційні» загрози з боку авторитарно-тоталітарних та фундаменталістських агресивних режимів.

Проблематика реінтерпретації безпекового середовища і реагування на актуальні зміни в цій сфері знайшла відображення як на загальнонауковому, теоретичному рівні - Б. Бузан, Р. Зємба, Р.О. Кеохейн, Дж.С. Най, Дж. Розенау, Р. Ульман, Дж. Міршаймер, Р.Н. Розенкранс, Р.К. Бетті та багато інших, так і на рівні інституційно-доктринального закріплення і програмних документах міжнародних без пекових організацій і концепціях національної безпеки окремих держав. Проблеми безпеки та змін у без пековому середовищі були і залишаються предметом прикладних досліджень великої кількості недержавних/міжнародних наукових та аналітичних центрів: The George C. Marshall European Center for Security Studies, Peace Research Institute Oslo (PRIO), Stockholm International Peace Research Institute (SIPRI), The Geneva Centre for the Democratic Control of Armed Forces (DCAF) та багато інших. європейський архітектура безпека загроза

З огляду на невирішеність і, більше того, неоднозначність проблем у сфері безпеки в сучасному міжнародному середовищі серед науковців, політиків, в експертному середовищі розгорнулась дискусія щодо актуальної та можливої архітектури європейської безпеки - як системи взаємопов'язаних між собою акторів (європейських і неєвропейських) зі взаєпроникними (interweaving) комплексами спільних і, разом з тим, конфліктних інтересів, спроможної забезпечити збалансовану реалізацію цих інтересів та можливості по ефективній протидії як традиційним, так і новітнім загрозам в сфері міжнародної безпеки.

Складність аналізу безпекових аспектів європейської підсистеми міжнародних відносин визначається декількома чинниками:

- наявністю на континенті самого по собі унікального європейського інтеграційного об'єднання - Європейського Союзу;

- збереження за Європою ролі надзвичайно важливого центру впливу в світових відносинах з огляду на наявний людський, фінансово-економічний та інтелектуальний потенціал;

- незавершеність процесів інтеграції на континенті;

- незавершеність трансформаційних процесів у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі;

- незавершеність трансформації Північноатлантичного Альянсу - у концептуальному та інституційному сенсі;

- збереження значущості і ефективності НАТО в якості організації колективної безпеки з одночасним збереженням домінуючої ролі США в Альянсі в якості важливого трансатлантичного елементу, який стабілізує європейське безпекове середовище;

- поступова деградація відносин в трикутнику США-Росія-НАТО, при одночасному курсі Російської Федерації на підтримання позитивних відносин з окремими членами ЄС з використанням важелів енергетичного впливу;

- курс Російської Федерації на відновлення позицій «великої держави» в термінах контролю над певними сферами впливу та з використанням методів прямого застосування збройної сили.

З огляду на вище сказане, перед Україною постає питання самоідентифікації в рамках перспективної європейської архітектури; визначення зовнішньополітичних і, зокрема, безпекових пріоритетів; визначення та розбудова власних інструментів реагування і подолання загроз та викликів - саме це і становить основну мету дослідження.

1. ЗВІТ

Дослідження кафедри міжнародних відносин і дипломатичної служби в рамках науково-дослідної теми «Україна в новій архітектурі європейської безпеки» зосередилися на декількох напрямках: загальнотеоретичному вивченні новітньої безпекової ситуації в світі та Європі і обґрунтуванні зовнішньополітичних завдань України в цьому контексті: дослідженні загальноєвропейських процесів, що визначають безпеку на Європейському континенті; дослідженні окремих прикладних аспектів європейських відносин, що мають значення для формування і підтримання безпеки і можливості використання європейського досвіду в цілях інтегрування України у загальноєвропейський без пековий простір.

Вихід незалежної України на арену світової політики, її долучення до процесів глобального економічного, політичного та культурного розвитку співпав зі значними змінами в міжнародній системі. Незрівнянно зросла кількість учасників міжнародних відносин, у тому числі за рахунок впливових недержавних транснаціональних акторів. З'явились нові чинники впливу на світову політику, яка стала більш заплутаною і мінливою. У багатьох учасників міжнародних відносин змінилися стратегічні пріоритети. Міждержавні контакти значно інтенсифікувалися і набули нових вимірів.

Порівняно з попередньою біполярною епохою виникли нові вузли протиріч, що привело до змін ліній протистоянь і формування політичних союзів(не завжди юридично і структурно оформлених) доволі несподіваної конфігурації. Загалом, сучасний суспільний розвиток, у тому числі міжнародне життя, відзначається безпрецедентним динамізмом, надзвичайною складністю і багатовимірністю. Отож, учасники світової політики дедалі частіше опиняються перед досі невідомими викликами, які необхідно адекватно оцінити і на які треба дати ефективну відповідь [13].

Проблема оновлення і подальшої постійної трансформації європейської архітектури безпеки постала відразу після розпаду Радянського Союзу. На сучасному етапі розвитку вплив на неї чинить в рівній мірі як внутрішні європейські , так і зовнішні чинники міжнародної системи загалом. Для української політологічної науки вже в середині 2000-х років була очевидною суперечливість даного процесу, як видно з експертного огляду «ВІДНОСИНИ УКРАЇНА - ЄС: В пошуках нової системи європейської безпеки», підготовленого провідними експертами та професіоналами міжнародниками-практиками в рамках проекту „Моніторинг відносин Україна-ЄС” започаткованого Регіональним представництвом Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні і Білорусії та Інститутом зовнішньої політики Дипломатичної академії України при МЗС України.

Протягом свого історичного розвитку європейська архітектура мала дві ключові тенденції: 1) фрагментованість політичного безпекового простору («розколота Європа») і 2) прагнення до спільної оборони. Остання тенденція проявлялась в періоди загострення небезпеки агресії з боку неєвропейських країн, які не поділяли цивілізаційні цінності Європи [19].

Російський дослідник Центру досліджень проблем війни і миру Московського державного інституту міжнародних відносин А.В. Загорський наступним чином характеризував процеси в рамках європейської без пекової архітектури:

1. Розширення складу західноєвропейських і трансатлантичних організацій - Ради Європи, ЄС і НАТО, які поступово здобувають майже загальноєвропейське охоплення.

2. Поглиблення співробітництва ЄС і НАТО із країнами СНД.

3. Взаємодія європейських регіональних організацій.

4. Розширення потенціалу взаємозамінності в діяльності європейських регіональних організацій.

5. Подальшою фрагментацією "пострадянського" простору, стагнацією, якщо не деградацією інститутів багатосторонньої взаємодії Нових незалежних держав з Росією.

Таким чином, "осьовими" структурами нової об'єднаної Європи стають ЄС, НАТО, а також Рада Європи. При цьому в держав, що недавно вступили в Європейський Союз і НАТО на практиці переконалися в правильності свого стратегічного вибору. Держави ж, що залишилися за межами Євросоюзу й НАТО, хотіли б також стати членами даних організацій. Це стосується й багатьох країн СНД, які довго не розмірковуючи поміняли б членство в Співдружності на членство в ЄС і (або) НАТО, якби в них була така можливість.

Країни ЄС і НАТО при цьому розглядають інституціональну структуру європейської безпеки, що сформувалась на сьогодні, як таку, що відповідає їхнім фундаментальним інтересам і не вбачають необхідності в її заміні на якусь нову. [7].

Деякі дослідники називають сучасну міжнароднополітичну ситуацію «новою біполярністю», протиставляючи відповідальні демократичні держави країнам з політичними режимами, здатними до безвідповідальних дій як всередині країни, так і на міжнародній арені. Причому до тих останніх можуть належати не лише політично нестійкі режими, схильні до неадекватних дій заради зміцнення свого становища, але й доволі стабільні, поведінку яких диктують певні ідеологічні переконання та ціннісні установки. Отже, йдеться про неоднорідність сучасного світу та пов'язані з цим проблеми. Відзначимо, що світ завжди був неоднорідним. Різними були рівні економічного розвитку, політичні устрої держав, ціннісні орієнтири культури та ідеології. Цивілізаційне різноманіття світу було незаперечним і загальновідомим фактом. Проте останнім часом у політиці набирає поширення тенденція наголошувати на відмінностях між цивілізаціями і, навіть, протиставляти одну іншій. [13].

В цьому конкісті дії в європейському регіоні Російської Федерації в останні роки виглядають явно деструктивним і зовсім не відповідають підходу до формування загальноєвропейської системи «неподільної» безпеки для всіх її учасників. Москва сьогодні по суті ставить завдання зупинити подальше розширення "Заходу" і обмеження співробітництва з ЄС і НАТО таким чином, щоб відгородити від подальшої ерозії сферу своїх "привілейованих інтересів" насамперед у СНД - фактично йдеться про ревізіоністську політику відновлення «традиційної» сфери впливу Росії в східній частині європейського континенту і визнання за нею «права свободи дій» без будь-якого втручання з боку європейських держав, європейських та трансатлантичних інституцій.

Противагою тенденції до чергової фрагментації безпекового простору європейського континенту могла б стати Спільна Зовнішня та Безпекова Політика Європейського Союзу (СЗБП ЄС), яка є унікальним явищем у міжнародних відносинах. Її слід визначити як інституціоналізовану систему взаємодій з міжнародними акторами, яка орієнтується на спільні цінності та інтереси держав-членів ЄС. Дослідження СЗБП необхідно здійснювати крізь призму інституційної системи ЄС, з урахуванням зовнішньополітичних інтересів його держав-членів, а також особливостей відносин ЄС з іншими міжнародними акторами. Нормативно-правове оформлення інституційної системи СЗБП тривало з 1986 по 2005 роки, зокрема, через підписання Маастрихтської, Амстердамської та Ніцької угод. Таким чином її формування носило повільний еволюційний і адаптивний характер. Характерною рисою другого етапу став «координаційний рефлекс», який полягав у необхідності міжурядових консультацій при формуванні позиції державою-членом ЄС, що відіграло ключову роль у формуванні інституційної системи СЗБП. [18]

Водночас на європейському просторі відбувається руйнація вже існуючих режимів регіональної безпеки. Адаптований Договір про звичайні збройні сили не працює. Віденські документи про заходи воєнної довіри втрачають свою актуальність. Тож якщо говорити про перспективу архітектури європейської безпеки, то зі все більшою вірогідністю окреслюється негативний сценарій, який полягає у відтворенні біполярної регіональної системи безпеки в Європі, яку формуватимуть, з одного боку, існуюча система євроатлантичної безпеки в особі НАТО та ЄС, а з іншого - російський безпековий комплекс. Між цими блоками відновиться антагонізм відносин, оскільки перший об'єднаний спільними європейськими цінностями та спорідненими демократичними режимами, другий представлений авторитарними та клептократичними режимами і спорідненими ментально-культурними традиціями, які тепер називають «російським світом» [15].

В той же час цілий комплекс причин внутрішнього та зовнішнього характеру негативно впливають на формування системи СЗБП, що фактично на сьогоднішній день серйозно обмежує можливості СЗБП ЄС реагувати на негативні тенденції в безпековому середовищі До внутрішніх слід зарахувати:

- відсутність досвіду формування зовнішньополітичних систем такого рівня, як СЗБП;

- невідповідність нормативно-правового забезпечення функціонування системи СЗБП потребам реалізації її інституційного потенціалу, що негативно позначається на оперативності прийняття рішень;

- складність та тривалість процесу прийняття спільних зовнішньополітичних рішень;

- надмірна бюрократизація системи СЗБП;

- недосконалість перерозподілу інформаційних ресурсів між державами-членами у різних форматах співпраці;

- складність уніфікації зовнішньополітичних пріоритетів, зумовлена стратегічними національними інтересами держав-членів;

Зовнішніми стримуючими факторами розвитку СЗБП можна вважати:

- високу динаміку геополітичних процесів у світі;

- залежність від зовнішніх постачальників енергоресурсів;

- складну міграційну ситуацію на південних кордонах ЄС;

- нестабільну внутрішньополітичну ситуацію в країнах, охоплених проектом «Східне Партнерство»;

У відносинах з третіми країнами виділяються економічні, гуманітарні та військово-політичні інструменти СЗБП. Їхній широкий спектр дозволяє ЄС вдало реалізовувати актуальні завдання. Зі запровадженням посади Високого Представника до складу Єврокомісії, слід очікувати ефективнішого використання економічних та гуманітарних інструментів СЗБП.

На характер і ефективність СЗБП ЄС щодо України впливають дві групи факторів. Першу з них становлять проблеми, розв'язання яких залежить від Євросоюзу:

- низький рівень генерації підходів до розбудови двосторонніх відносин з огляду на процес інституційної трансформації СЗБП;

- відсутність узгоджених позицій країн-членів ЄС щодо європейських перспектив України;

- громіздкість бюрократичного апарату СЗБП, що зумовлює відсутність чіткого уявлення в української сторони стосовно організації відповідних управлінських та організаційних заходів.

До другої групи слід зарахувати сукупність внутрішньополітичних проблем, притаманних українській стороні:

- складне міжнародно-політичне становище України, як держави, розташованої між ЄС та Російською Федерацією;

- нестабільна політична ситуація в Україні, яка не дозволяє європейській стороні сформувати цілісне уявлення щодо зовнішньополітичних орієнтирів нашої держави;

- відсутність чіткої системи заходів, спрямованих на реалізацію євроінтеграційних ініціатив України.

Актуальним залишається питання можливої участі України у процесі вироблення СЗБП ЄС. У цій ситуації українська та європейська сторони виступають в якості комплементарних учасників процесу. Адже, з одного боку, Євросоюз має великий, досі недостатньо реалізований потенціал СЗБП, а з іншого, - Україна прагне реалізації євроінтеграційного курсу й повноцінної участі у розбудові сучасної архітектури європейської безпеки. [18]

Як наслідок відставання ЄС у процесах формування інституалізованої і, що саме головне, ефективної політичної надбудови надія на побудову загальноєвропейської безпеки після розпаду біполярної системи на принципах неподільності не справдилась - як у форматі від Атлантики до Уралу, так і євроатлантичної безпеки від Ванкувера до Владивостока. Як зазначив відомий українськи експер в галузі безпеки Г. Перепелиця під час міжнародної науково-практичної конференції з нагоди 20-річчя факультету міжнародних відносин ЛНУ ім. І. Франка саме тому європейська безпека стала частиною євроатлантичної системи безпеки на базі НАТО та ЄС. При цьому НАТО була і залишається головною структурою цієї системи. Між НАТО та ЄС існує системна взаємодія та взаємозалежність з відповідним розподілом повноважень та функцій. Їй притаманні також такі елементи системи, як автономність від зовнішнього середовища, ідентифікація спільних внутрішніх та зовнішніх загроз, наявність внутрішньосистемної ієрархії, в якій головні пріоритети з забезпечення безпеки та оборони євроатлантичного простору, охоплюваного цією системою, закріплено за НАТО. Система довела свою ефективність, оскільки всередині неї забезпечується високий рівень безпеки завдяки великій довірі і взаємозалежності.

За такої ситуації одна частина Європи виявилась в безпеці, а інша - у вакуумі цієї безпеки. На цій іншій частині євроатлантичного простору, який називають пострадянським, Росія намагається вибудувати власний регіональний комплекс безпеки. В цей комплекс входять такі структури, як ОДКБ та СНД, діяльність яких значною мірою підпорядкована інтересам Росії. До цього комплексу входять також окремі країни з декларативним нейтралітетом чи позаблоковістю. Головними ознаками російського комплексу безпеки є його слабка структурованість, різне сприйняття загроз, низький рівень безпеки та довіри. [15]

При цьому НАТО зберігає за собою в перспективі трискладове завдання:

- міцна оборона і стримування ( у воєнних термінах)

- укріплення і пере балансування зв'язків між Європою і північною Америкою

- підтримка спроможності Альянсу діяти за межами безпосередньої зони відповідальності, проектуючи свою могутність в глобальних масштабах і реагувати на новітні загрози, такі як тероризм, кібернетичні атаки чи ракетні удари [1]

Концептуальна еволюція політики безпеки у Східній Європі. Практично всі процеси, які ми спостерігаємо на цьому геополітичному просторі, так чи інакше, несуть на собі відбиток трансформаційних процесів, що мали місце в Європі в кінці 80-х років ХХ століття. Які завдання ставили перед собою держави Центральної та Східної Європи на початку 90-х років ХХ століття? В першу чергу, це є закріплення реального суверенітету держав, самостійності у визначені і реалізації власної зовнішньої і безпекової політики, після виходу із сфери впливу СРСР. Реалізація цього завдання передбачала, з одного боку, забезпечення стабільного економічного розвитку в нових економічних умова і розбудову демократичних інститутів, а з іншого - адаптація військово-політичної складової безпеки до нових реалій міжнародних відносин. Очевидним рішенням як першої, так і другої групи завдань у вказаний період часу стала орієнтація на приєднання до загальноєвропейських економічних спільнот та інтеграція у євроатлантичний безпековий простір - тобто приєднання до Європейського Союзу та Північноатлантичного Альянсу. Декларація і початок реалізації курсу на інтеграцію до ЄС і НАТО з боку країн Центрально-Східної Європи, стало одночасно і знаком для світового співтовариства, що ці держави вирішили порвати з авторитарним минулим і політичною залежністю від «східного гіганта» і орієнтуються на ліберально-демократичні цінності та прагнуть увійти у єдиний європейський простір безпеки. Таким чином, основними загрозами на початку 90-х років минулого століття для держав Центрально-Східної Європи слід розглядати - повернення до тоталітарного минулого і повернення під тотальну залежність від СРСР/Росії.

Своєрідним шоком для всієї Європи і світу у першій половині 90-х років став міжетнічний конфлікт у колишній Соціалістичній Федеративній Республіці Югославія, коли південнослов'янські народи вчинили неймовірну криваву різанину, якої Європа не бачила з часів завершення Другої світової війни. Під час цього міжетнічного конфлікту було порушено всі можливі правові, моральні, гуманітарні норму сучасного цивілізованого світу.

Даний конфлікт в черговий раз актуалізував для Європи і, зокрема для країн Центральної та Східної Європи, традиційні питання безпекової політики: захист територіальної цілісності, попередження застосування збройного насильства, захист державного суверенітету. Вирішення цих завдань, зову ж таки, передбачало найбільш очевидним вирішенням приєднання до загальноєвропейських структур безпеки. Єдиною життєздатною, адаптивною та ефективною структурою підтримки безпеки в Європі виявилась НАТО (не в останню чергу такому сприйняттю цієї організації можна завдячувати, знову ж таки, операціям з примусу до миру і в подальшому по стабілізації ситуації в колишній Югославії). Більшість держав Центральної та Східної Європи реалізували євроінтеграційні завдання. Північноатлантичний Альянс і ЄС інтегрували в себе більше десятка нових членів, Балкани (регіон політичної і військової нестабільності) був умиротворений, в Центрально-Східній Європі були адаптовані демократичні цінності і норми. Але в цьому контексті варто підняти низку питань. Чи стала при цьому Європа більш безпечною? Чи не можна говорити про те, що в гонитві за реалізацією «традиційної» (чи краще сказати, «реалістичної») політики безпеки держави Центрально-Східної Європи (і Європи загалом) проґавили появу загроз нового типу, тих загроз які також в свою чергу стали результатом трансформаційних процесів у сучасному світі. У сучасному глобалізованому світі такі загрози як тероризм, проблемна екологія, нестача і необхідність боротьби за ресурси, міграційні проблеми, формування транснаціональних угруповань, що займаються незаконною діяльністю становлять загрозу стабільному і успішному розвитку будь-якої держави у будь-якому куточку світу - тобто загроз транснаціональних.

Окрім того, розширення НАТО (на Схід) з очевидним виключенням Російської Федерації з європейської (а ширше євроатлантичної) системи безпеки неврахуванням її інтересів, страхів та очікувань, прогнозовано спровокувало негативну реакцію Росії в традиційно реалістичному дусі. Сучасне керівництво Росії, фактично, розглядає питання розширення НАТО в контексті реалістичної дилеми безпеки. Посилення і розширення Альянсу становить загрозу само по собі, а не має якісь конкретні прояви очевидних загроз суверенітету чи життєвим інтересам Росії. Співпраця Росії і НАТО в одних питаннях (наприклад в афганському контексті) і одночасно протистояння у інших (система ПРО в Європі) ілюструє саме таку ситуацію у відносинах Росія НАТО.

Таким чином, для сучасного європейського безпекового дискурсу характерне змішання традиційних (в контексті реалістичної парадигми) і нетрадиційних (породжених ускладненням і трансформацією системи міжнародних відносин) загроз, які творять складне і суперечливе тло, на якому і розвиваються відносини європейських держав, набуваючи чітко вираженої спрямованості вздовж лінії Схід-Захід. В наслідок формування такого «безпекового ландшафту» Центральна і Східна Європа, фактично, опинилась в «м'якій», неочевидній і добровільній залежності від Заходу.

Актуальні загрози у сфері безпеки для країн Центральної та Східної Європи. Центральною проблемою для даної групи країн, на погляд автора, є непевні перспективи подальшого розвитку самого Європейського Союзу, як інтеграційного об'єднання (в політичній площині), як об'єднання, що зможе забезпечити і захист політичних і безпекових інтересів держав-учасників, особливо в контексті нещодавньої заяви Прем'єр-міністра Великої Британії про можливість проведення референдуму щодо подальшого розвитку відносин між Великою Британією та ЄС. Окрім того, можна говорити, принаймні потенційну, про певну конкурентність між НАТО та ЄС в плані забезпечення безпеки в регіоні (не зважаючи на заяви про відсутність подібних тенденцій). Окремим викликом для майбутнього ЄС є наростання економічних негараздів у «південних» регіонах Європи. Іншим аспектом сучасної без пекової ситуації у Європі є «повернення» Росії в якості вагомого гравця на політичній арені. Після десятиліття невизначеної політики Росія під жорстким керівництвом адміністрації В. Путіна-Д. Мєдвєдєва зуміла знайти важелі впливу на своїх «західних» партнерів і вибудувати стратегію зовнішньої політики, що жорстко захищає інтереси Російської Федерації. Більше того, Російська Федерація продемонструвала спроможність достатньо агресивної поведінки на міжнародні арені. Захід не зумів, чи не надав належної уваги, подібному варіанту розвитку подій. І великою мірою повернення Росії до конфронтаційної політики з «Заходом» (але не окремими державами Заходу) стало наслідком недалекоглядної політики самого Заходу.

Місце України у архітектурі європейської безпеки. Загалом ситуацію можна описати як: Україна є в архітектурі європейської безпеки, але не в системі європейської безпеки. Це великою мірою є «заслуга» нашої держави, але не можна заперечувати і те, що сама Європа не надто прагне активно втягувати Україну в сферу своїх інтересів. Подібна політика цілком може в перспективі вести до перетворення України на джерело нестабільності на східному кордоні ЄС, на зону боротьби між окремими державами та угрупованнями держав. Окрім того, сучасна ситуація в Європі засвідчує (принаймні в найближчій перспективі) крах ідеї створення загальноєвропейської системи безпеки. Також виникає реальна загроза нового поділу Європи на сфери впливу зі всіма негативними наслідками боротьби за ці сфери впливу.

На сьогоднішній день Східна Європа знаходиться у стані відносної безпеки. Але в безпековому плані Східна Європа міцно прив'язана до Західної Європи та загальноєвропейських структур безпеки, що може значно розширити контекст імовірних загроз для країн Східної Європи. Україна ж опинилась в черговий раз у стані невизначеності (щодо ставлення з боку європейських партнерів), також без визначеної стратегії розбудови подальших відносин як із Заходом так і Сходом [8].

Місце України визначається дилемою: або вона вступає в цю систему завдяки членству в НАТО та ЄС, або її місце - в маргінальному просторі безпеки. Намагання набути членства в НАТО зазнало фіаско 2008 року, після чого стало очевидним, що приєднання до цієї систем через членство в ЄС також нереальне.

Захід, своєю чергою, у відповідь на незадоволення Росії пропонує їй конструктивне партнерство, яке базується на взаємній «довірі, прозорості і передбачуваності» Стратегічну концепцію оборони та безпеки членів Організації Північноатлантичного договору прийнято главами держав та урядів у Лісабоні 19 листопада 2010 року. - NATO Public Diplomacy Division. Brussels-Belgium. - Р. 33.. Саме такий характер відносин може у найкращий спосіб слугувати європейській безпеці. Власне такий формат відносин з Росією у сфері безпеки викладено в сучасній стратегічній концепції НАТО «Активне залучення та сучасна оборона», де зазначено, що «НАТО не становить загрози для Росії. Навпаки, ми хочемо бачити справжнє стратегічне партнерство між НАТО та Росією, і ми будемо діяти відповідним чином, очікуючи на взаємність від Росії». В концепції прописано також сфери спільних інтересів, до реалізації яких могла б бути залучена Росія. Це, насамперед: ПРО, боротьба з тероризмом, нерозповсюдження наркотиків, піратство, сприяння широкій міжнародній безпеці. [15]

Незважаючи на збереження провідної ролі НАТО в якості головного безпекового інституту на всьому трансатлантичному просторі та перспективу розвитку СЗБП та СПБО ЄС, які врешті решт можуть стати основою для повної інтеграції без пекового простору у Європі, на сьогоднішній день ми мусимо констатувати, що що збройне насильство було, є і буде вирішальним засобом впливу у ситуаціях критичних протиріч у стосунках між державами. Абсолютна більшість сучасних держав світу утримує значні та доволі добре оснащені збройні сили, що, на перший погляд, видається нераціональним. На парадоксі, пов'язаному з нераціональними витратами на воєнні програми, наголошував свого часу К. Волтц, вважаючи їх структурними, тобто такими, які випливають з логіки існування міжнародної системі. Збройні сили є не лише гарантом суверенітету та територіальної цілісності держав, а й потужним чинником політичного тиску (що здійснюється, зазвичай, також і дипломатичними каналами), визначником ступеня їхнього престижу та місця й ролі, які держави посідають у міжнародній системі.

Воєнна сила завжди похідна від політики, оскільки володіння нею чи застосування її є одним із найважливіших атрибутів держави та інструментів зовнішньої політики, навіть тоді, коли її не застосовують безпосередньо. З цього приводу З. Бжезінський зауважив: «Ключове значення збройних сил, це не лише проблема кількісного співвідношення та оцінка деструкційної могутності. Значно важливішим є їхній вплив на політику суперників, а особливо на свободу, з якою вони можуть проводити унілатеральну політику» [14].

При цьому при визначені безпекових пріоритетів політика держав спирається в першу чергу на категорію «національний інтерес». Однак категорію «національний інтерес» останніми десятиліттями настільки широко вживають, що втрачається чіткість її розуміння і це заважає її адекватному використанню. Розмиванню чіткого розуміння терміна «національний інтерес» сприяє феномен публічної інформаційної політики держави і спроби створення ефективних систем управління громадською думкою суспільства за допомогою медіа-комунікаційних технологій.

Орієнтуючись на теорію і практику міжнародних відносин, можна говорити принаймні про три рівні розуміння і, в подальшому, використання на практиці цього поняття.

До першого і найважливішого рівня розуміння «національного інтересу» держави слід зараховувати фундаментальні інтереси, орієнтовані на самозбереження окремої держави (в ширшому розумінні - учасника міжнародних відносин). Другий рівень розуміння цієї категорії передбачатиме стратегічні інтереси держави(учасника міжнародних відносин), пов'язані з її потребами стабільного і безперешкодного розвитку. На третьому рівні слід розглядати «ситуативні» інтереси, що виникають у міжнародному середовищі і дають державі (учаснику міжнародних відносин) шанс отримати ситуативну вигоду.

Забезпечення національних інтересів першого рівня передбачає передусім збереження існування держави як учасника міжнародної системи. При цьому можна говорити навіть про ситуацію, коли держава може втратити частину свого суверенітету, позбавитись частини території, потрапити у політичну залежність, однак усе ж зберегтися як дієвий елемент міжнародної системи. Така категорія інтересів є незмінною.

До інтересів другого рівня слід зачислити довгострокові інтереси, цілі і завдання державної політики, що даватимуть змогу державі (учаснику міжнародних відносин) забезпечувати можливість існування у безпечному міжнародному середовищі (чи можливість швидко й ефективно реагувати на загрози) безперешкодного розвитку економіки, збереження і розвиток культурної ідентичності, нормального функціонування соціальної системи.

Реалізація інтересів третього рівня, безумовно, приносить державі певні дивіденди (політичні, економічні). Проте відмова держави від реалізації інтересів третього рівня не нестиме загрози існуванню держави, її незалежності і суверенітету, можливостям стабільного розвитку, тобто інтересам першого і другого рівня.

З іншого боку, появу «додаткових» можливостей отримати такі дивіденди у зовнішній політиці важко передбачити внаслідок великої складності і великої кількості факторів впливу, що визначають поточну міжнародно-політичну ситуацію у світі. Окрім того, можна припустити, що переслідування саме таких часткових і «необов'язкових» інтересів найчастіше зумовлює непередбачувані наслідки і зіткнення з іншими учасниками міжнародних відносин, що в подальшому загрожуватиме фундаментальним і стратегічним національним інтересам [10]

Відповідно до такої трактовки національного інтересу ми можемо з впевненістю віднести проблему інтеграції України до загальноєвропейської архітектури безпеки як пріоритетне зовнішньополітичне завдання нашої держави. Саме формування і активна участь України в якості складового компоненту загальноєвропейської (а не маргінальної чи часткової) системи безпеки дозволить нашій державі в повні мірі реалізувати потенціал свого розвитку.

Аналіз місця Ураїни у євроінтеграційних процесах та проблеми визначення ролі та місця нашої держави в архітектурі європейської безпеки необов'язково має здійснюватись в рамках класичних теорій міжнародних відносин чи теорій безпеки. Вартим уваги є соціал-конструктивістський підхід, що пропонує більш широкий погляд на цілі держав і процеси досягнгення цих цілей на міжнародній арені, виходячи з аналізу ідентичностей, якими володіє той чи інший актор. Визначальним чинником в даному випадку буде наявність множини ідентичностей актора - іманентної, корпоративної та колективної - які не є тотожними й не завжди співвідносяться. При цьому важко визначити (яка з них змінюється швидше, чи зумовлює зміни іншої), як і встановити закономірності й передумови власне змін. Ідентичності є неодмінно суб'єктивними, мають оціночний характер і мало враховують особливості одна одної. Окрім того, вони можуть не відображати визначені обставини, наприклад, реальні: могутність чи статус.

Співвідношення ідентичностей міжнародного актора зазнає постійних змін, причому в окремих випадках корпоративна та колективна ідентичності можуть набувати тотожних параметрів. Натомість іманентна ідентичність у всіх випадках лише частково поєднуватиметься з корпоративною та колективною. Зазначимо, що у випадку колективної ідентичності йдеться, фактично, про генералізацію сприйняття міжнародного актора іншими акторами. В окремих випадках складно дати однозначну відповідь про можливість самостійного існування несуперечливої колективної ідентичності як такої, що складається із множини оціночних суджень низки акторів.

З точки зору конструктивістів, ідентичності визначають інтереси акторів. Зміни ідентичностей за певних умов зумовлюють також зміни в оцінках визначених ситуацій, що, своєю чергою, може спричинити редефініцію інтересів, що дає змогу пояснити також структурні зміни в міжнародній системі.

Держава, конструюючи корпоративну ідентичність, визначаючи цілі, які можна досягнути кооперативним шляхом, сприяє трансформації колективних ідентичностей і, зрештою, потрапляє в своєрідну «пастку» - неумисно зумовлюючи на певному етапі інтеграційного процесу редефініцію іманентної ідентичності й початок переходу лояльностей на транснаціональний рівень. Зазначимо, що перехід лояльностей не починається автоматично з початком інтеграційного процесу. Інтеграційний процес може розвиватися і без переходу лояльностей. Окрім того, щоразу, коли особливості розвитку іманентної ідентичності, з огляду на ціль - забезпечення суспільних благ, визначатимуть стратегію її досягнення через принцип «розрахунку на власні сили», співпраця й інтеграційний процес потраплятиме у кризу.

Отож різну динаміку інтеграційного процессу (що зрештою можна визначити як одну з основних проблем інкорпорації України у загально європейський кооперативний безпековий контекст) пояснюють, передусім, станом реінтерпретацій іманентних ідентичностей учасників. Лише вони відповідальні за (спільні) цілі й (кооперативні) стратегії їхнього досягнення. Якщо ідентичність одного з учасників інтеграційних взаємодій не зазнає реінтерпретації, яка задовольняє стан розвитку інтеграційного процесу, то інтеграція уповільнюється, або потрапляє у кризу [17]

Застосовуючи вказаний експланаційний підхід до розгляду інтеграційних аспірацій України, слід, насамперед, з'ясувати умовні етапи розвитку її іманентної, колективної та корпоративної ідентичностей з огляду на європейський інтеграційний процес. Очевидно, що виокремлення й обґрунтування таких етапів вимагає всебічного наукового пошуку. Тому вдамося до значного спрощення, припустивши, що як «етапні» у випадку України можна розглядати 1991 та 2004 роки, а також період після 2009 р. (здобуття незалежності, зміни політичного клімату в країні після «Помаранчевої революції» та чергових президентських виборів), які фактично співвідносяться з важливими змінами у динаміці європейської інтеграції (підписання Маастрихтського договору, перше розширення ЄС на Схід, фінансова криза).

Дисонанс ідентичнісних репрезентацій України (рис. 1) вказує водночас на декілька проблемних аспектів розвитку України та її перцепції у міжнародному середовищі. Умовно, до 2004 р. можна стверджувати про наявність зваженого поступального розвитку ідентичностей нашої держави. Його особливістю було певне відставання динаміки іманентної ідентичності від корпоративної та колективної складових, оскільки очікування європейського майбутнього України як з боку зовнішнього оточення, так і всередині держави сприяли пришвидшеному формуванню взаємозалежних ідентичнісних характеристик. Водночас відповідна внутрішньосуспільна трансформація відбувалася повільніше. Стрибкоподібний розвиток іманентної ідентичності після 2004 р. та її корпоративного відповідника не сприяли значному пожвавленню динаміки колективної ідентичності. Це пояснюють, з одного боку, однаково спрямованим вектором розвитку усіх ідентичнісних репрезентацій України, а з іншого, - спорадичною інертністю колективної ідентичності щодо реального стану іманентної ідентичності. Згодом можемо констатувати уповільнення розвитку останньої як з огляду на незадовільну динаміку колективної ідентичності, так і на брак якісних зрушень у державному будівництві, що, передусім після 2009 р., зумовило її значний регрес. Водночас динаміка корпоративної та колективної ідентичностей значно уповільнилася. По-перше, європейський зміст корпоративної ідентичності України набув вкрай невиразного характеру; по-друге, кризові явища всередині Європейського Союзу не сприяли позитивним очікуванням щодо європейського майбутнього України. Після 2012 р., незважаючи на те, що корпоративна та колективна ідентичності України опинилися фактично у стані стагнації, ймовірним видається пожвавлення її іманентної ідентичності, каталізоване значним демонстраційним потенціалом успішного проведення європейського чемпіонату з футболу 2012 р., а також політичними зрушеннями після парламентських виборів. На жаль, незважаючи на поетапне подолання кризи в ЄС, це не дає підстав сподіватися на швидке відновлення взаємозалежної динаміки різних вимірів ідентичності України, зокрема колективної складової, оскільки окремі внутрішньодержавні процеси не задовольняють вимог її поступального розвитку. Загалом слід констатувати незначний потенціал стрибкоподібних змін у розвитку іманентної ідентичності у прискоренні трансформаційних перетворень колективної ідентичності (див. рис. 1).

Рис. 1. Взаємозв'язок європейського інтеграційного процесу й реінтерпретації колективної, корпоративної та іманентної ідентичностей України

Наведений короткий огляд змін ідентичностей України з урахуванням європейського інтеграційного контексту є умоглядним і має дедуктивні основи. Його завдання - продемонструвати можливість залучення запропонованого експлантаційного підходу з метою обгрунтування змін в інтенсивності взаємодії третіх сторін з інтеграційним об'єднанням і вказати на перспективні шляхи забезпечення інтеграційних процесів [16].

Проблематичність з визначенням вектору подальших зусиль України щодо визначення власного місця в структурі загальноєвропейських відносин продемонструвала ситуація з підписанням Угоди про Аоціацію з Європейським Союзом. Вільнюський саміт Східного партнерства 2013 р. мав стати знаковим етапом у відносинах України і ЄС. При цьому цілком імовірна була реалізація сценарію, схожого із ситуацією 2008-2009 рр., коли розглядались перспективи інтеграції України до Північно-Атлантичного Альянсу. Однак, за початковими сподіваннями на позитивне рішення Бухарестського саміту НАТО в квітні 2008 р, ми побачили відкладення остаточного рішення до грудневого саміту МЗС держав-членів НАТО, на якому, фактично, подальша інтеграція України до НАТО була заблокована. На ювілейному саміті НАТО 2009 р. члени Альянсу щоправда підтвердили прийняте за рік до того в Бухаресті рішення, про те, що Україна і Грузія також стануть членами НАТО. Проте вирішення цього питання стало справою майбутньої безстрокової перспективи і сьогодні подальша інтеграція України до євроатлантичних структур була, фактично, замороженою.

Ситуація з підписанням Угоди про Асоціацію виглядала дещо інакше. По-перше, вже була проведена реальна підготовка фундаментального і дуже детального документу, який покликаний регулювати відносини України і ЄС в рамках асоціації. По-друге, дана Угода була парафована. По-третє, спостерігалося більш позитивне ставлення до ширшої участі України у загальноєвропейських справах з боку країн-членів ЄС. Фактори, що стояли на перепоні до асоціації України з ЄС також дещо відрізняються від тих, що впливали на ситуацію 2008 р. Основною перешкодою до Асоціації є проблеми внутрішньополітичного характеру, натомість замороження просування України в НАТО стало результатом негативної позиції таких впливових членів Альянсу як Франція і Німеччина на фоні безпрецедентної збройної акції Російської Федерації в серпні 2008 р. проти одного з перспективних члені НАТО - Грузії. Російська Федерація і в питанні підписання Україною Угоди про асоціацію зайняла жорстку і безкомпромісну позицію, про що свідчать численні заяви офіційних осіб Росії найвищого рангу (як, скажімо заява С. Глазьєва - Радника Президента РФ, про те що Україна перестане бути для Росії стратегічним партнером і зникне як суб'єкт міжнародного права в разі підписання Угоди про асоціацію). Однак політичний і економічний тиск на Україну викликав дещо відмінну реакцію з боку ЄС та його окремих членів. Так комісар ЄС із розширення і політики сусідства Ш. Фюле в серпні цього року розоцінив будь-який тиск на Україну як неприйнятний. Що більш важливо, аналогічну позицію зайняла Німеччина, про що в жовтні цього року заявив МЗС Німеччини Г. Вестервелле, а також про те, що ЄС підтримає Україну в таких конфліктних ситуаціях.

Основними проблемами у питанні підписання Угоди про асоціацію, як вже зазначалось вище, були проблеми проведення Україною внутрішніх реформ, які стосуються в основному сфери демократизації, юстиції, побудови громадянського суспільства. ЄС цікавить чи спроможна Україна бути надійним і передбачуваним, внутрішньо стабільним партнером, з яким вирішувати будь-які суперечливі питання можна і потрібно у правовому полі.

Як би там не було, підписання Угоди про асоціацію, не означатиме її миттєвого вступу в дію, оскільки, вона повинна буде пройти ще складний двоступеневий процес ратифікації у ЄС та, що найголовніше, в окремих державах-членах ЄС. Тимчасовий вступ в дію (до ратифікації всіма 28 членами ЄС) стане можливим лише після ратифікації угоди Верховною Радою та Європарламентом. В будь-якому разі з метою забезпечення ратифікації Угоди всіма членами ЄС Україні необхідно вже зараз активізувати дипломатичні зусилля власне на двосторонньому рівні, демонструючи не лише бажання увійти у єдиний економічний і політичний простір ЄС, але пропонувати перспективні довготривалі проекти, які би на вже практиці створювали мережу економічно і політично обумовлених двосторонніх відносин між нашою державою і окремими членами ЄС [9].