Роль Канади в розвитку концепції "R2P" ("зобов’язання щодо захисту") як інструмента ООН у вирішенні сучасних міжнародних конфліктів

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У статті висвітлено процес формування концепції «відповідальності щодо захисту», проаналізовано практику її реалізації в сучасних військових конфліктах під егідою ООН та простежено роль Канади в цьому процесі. Охарактеризовано основні причини й мотиви, які спонукали міжнародну спільноту створити доктрину, яка б допомагала реагувати на масові порушення прав і свобод, таких як геноцид, етнічні чистки, некласичні війни в сучасному світі. Канада як держава з досвідом проведення миротворчих операцій завжди продукувала ідеї вирішення міжнародних спорів, тому зробила й продовжує робити свій внесок у розвиток R2P.

Активізація внутрішніх збройних конфліктів, що супроводжуються грубими порушеннями основоположних прав і свобод людини, розширення повноважень Ради Безпеки ООН створили правові та політичні передумови для розробки нової концепції, яка отримала назву «відповідальність щодо захисту», або «обов'язок захищати». Ця концепція повинна була відповісти на питання, що хвилювали міжнародне співтовариство: як реагувати на масові й грубі порушення прав людини, якщо сучасним міжнародним правом заборонено застосування сили в міждержавних відносинах, та як має реагувати міжнародне співтовариство на геноцид чи масові вбивства, якщо мирні засоби вирішення спорів виявилися неефективними.

У статті звернено увагу на важливу роль канадського уряду та громадянського суспільства, які підняли та запропонували можливі способи їх вирішення. Зокрема, це стосується створення Міжнародної комісії з питань інтервенції та державного суверенітету. Концепція «відповідальність щодо захисту» є вигідною для Канади та багатьох інших держав, котрі долучаються до проведення миротворчих операцій, адже дає можливість розставляти силові акценти, у тих питаннях, які потребують нагального вирішення і є стратегічними.

Концепція «відповідальність щодо захисту» є актуальною у зв'язку з тісним взаємозв'язком із проблемами дотримання основоположних прав людини, превенції та вирішення міжнародних конфліктів і сприяння міжнародній безпеці. Відсутність правового регулювання концепції «відповідальність щодо захисту» породжує активні дискусії щодо її змісту й доцільності в конфліктних ситуаціях, які становлять загрозу міжнародній безпеці та стійкому миру.

Водночас потрібно враховувати, що сучасна система міжнародних відносин заснована на існуванні сукупності суверенних держав, які функціонують завдяки основоположним принципам міжнародного права: поваги державного суверенітету, незастосування сили або загрози силою й невтручання у внутрішні справи держав. Проте визнання пріоритетності принципу прав і свобод людини як у внутрішньодержавних, так і в міжнародних відносинах призвело до зміни трактування вищевказаних принципів міжнародного правопорядку, які сьогодні не розглядаються як абсолютні, допускається й вважається доцільним можливість їх правомірних обмежень.

Концепцію «відповідальність щодо захисту» вивчали T.Дж. Парк, Г. Христова, К. Бек, М. Саноан, Дж. Еване, Дж. Маккей, О. Коптєва, Л. Павлова. Напрацювань із цієї теми у великих масштабах ще немає, оскільки вона нещодавно розроблена.

Мета статті - проаналізувати роль Канади в реалізації концепції «зобов'язання щодо захисту» в миротворчих місіях ООН. Відповідно до поставленої мети сформульовано такі завдання:

- проаналізувати сутність концепції «R2P» та оцінити її дієвість як інструменту миротворчої діяльності ООН;

- з'ясувати доцільність застосування Канадою концепції «R2P» при проведенні миротворчих операцій під егідою ООН.

Ініціатива в розробці концепції належить Міжнародній комісії з питань інтервенції та державного суверенітету, створеній за сприяння Канади у 2000 р. У своїй доповіді комісія вперше запропонувала формулювання «обов'язок захищати», акцентуючи на тому, що забезпечення захисту не є військовим питанням і не являє собою протиборства між державним та індивідуальним суверенітетом. До складу комісії увійшла група видатних фахівців із міжнародного права й прав, яка пропонувала альтернативу «праву на гуманітарну ініціативу», заміщуючи його «обов'язком захищати». У доповіді запропоновано включити до змісту «зобов'язання щодо захисту».

Названа концепція отримала підтвердження й розвиток у доповіді Генерального секретаря ООН «Група високого рівня з питань загроз, викликів і змін» від 1 грудня 2004 р. та називалася «відповідальністю щодо захисту».

Foreign Policy» опубліковано статтю Джорджа Сороса стосовно проблем національного сувернітету у зв'язку з реалізацією концепції «відповідальність щодо захисту». У ній Сорос стверджує, що «суверенітет є анахронізмом, це поняття створено в часи, коли суспільство складалося з правителів і суб'єктів держави, які насправді не були громадянами. Але істинний суверенітет належить народу, який делегує відповідні повноваження своїм урядам. Якщо влада зловживає покладеними на неї повноваженнями, то громадяни можуть забрати у влади ці повноваження» [2].

Проте практична реалізація цієї концепції Радою Безпеки ООН виявила низку проблемних аспектів. Абстрактність положень резолюцій Ради Безпеки, однобічність у вирішенні питання відповідальності конфліктуючих сторін за порушення прав людини й норм міжнародного гуманітарного права в ситуації внутрішнього збройного конфлікту давала державам можливість у своїх діях виходити за межі мандата Ради Безпеки ООН. Активна реалізація концепції Радою Безпеки ООН у сучасних внутрішніх збройних конфліктах, посилання на неї в доповідях Генерального секретаря ООН, резолюціях Ради Безпеки ООН із прав людини й Верховного комісара ООН із прав людини, створення спеціальних інституційних органів, що сприяють її імплементації, дають змогу кваліфікувати зазначену концепцію як таку, що формує норму міжнародного права [3].

Безпосереднім автором концепції «відповідальність щодо захисту» є Гаррет Еванс, колишній міністр закордонних справ Австралії, який у 2002 р. указав на можливість заміни «права на втручання» формулюванням «відповідальність щодо захисту». Сьогодні концепція «відповідальність щодо захисту» являє собою набір принципів, заснованих на ідеї, що «суверенітет не привілей, а відповідальність». Концепція ґрунтується на низці документів, на підставі аналізу яких можна виділити три основні її складові:

1. Держави зобов'язані захищати населення від геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності та етнічних чисток;

2. Якщо держава не в змозі забезпечити вищевказані умови, міжнародне співтовариство зобов'язане допомогти їй, застосовуючи методи раннього попередження, забезпечення переговорів

3. Якщо держава не в змозі захистити своїх громадян і мирні засоби не дієві, міжнародне співтовариство несе відповідальність за втручання спочатку дипломатичними способами, а потім - як крайній захід, із використанням військової сили [4].

Тлумачення змісту концепції може спричинити негативні міжнародні наслідки. Що стосується структур, які мають повноваження використовувати концепцію, потрібно відзначити Організацію Об'єднаних Націй, яка вже активно застосовує її на практиці.

Документів, що лежать в основі концепції, важлива також резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1674 (2006 р.) «Захист цивільного населення у збройному конфлікті», де вперше в документах ООН апелювалося до концепції «відповідальність щодо захисту». Крім того, Пан Гі Мун увів посаду спеціального радника Генерального секретаря з концепції «відповідальність щодо захисту», а також посаду спеціального радника Генерального секретаря щодо запобігання геноциду. Проте з 21 лютого 2008 р. Генеральний секретаріат оголосив про створення єдиної посади спеціального радника, «відповідального за захист» народів від геноциду, етнічних чисток, військових злочинів і злочинів проти людяності. Найбільш суперечливим моментом, що відобразив посилення позицій концепції «відповідальність щодо захисту», стала резолюція Ради Безпеки ООН 1970 від 17 березня 2011 р., яка санкціонувала введення безпольотної зони над Лівією. Саме ця резолюція офіційно посилалася на концепцію, використовуючи формулювання «застосування всіх необхідних заходів для захисту цивільного населення», причому підставою для застосування концепції стала нездатність лівійського уряду дотримуватися прав людини відповідно до норм міжнародного права й дії, які можуть бути розцінені як злочини проти людяності. 12 січня 2009 р. Генеральний секретар ООН виступив із матеріалом, який називався «Виконання зобов'язання щодо захисту». Ця доповідь стала першим документом, виданим Секретаріатом ООН, у якому концепція висвітлюється не просто як теоретична програма, а як дієва стратегія, яка передбачає чіткі дії, що застосовуватимуться в разі етнічних чисток, геноцидів та інших злочинів проти людства. У цій доповіді визначено три основні «стовпи» імплементації відповідної доктрини. Перший компонент - це зобов'язання держав щодо захисту. Воно полягає в незаперечному обов'язку держави захищати своє населення - як громадян,

Протягом перебування при владі лібералів, зовнішня політика країни відобразила керівні принципи ліберального інтернаціоналізму та активну участь у міжнародних організаціях. Варто зазначити, що проекти ліберального уряду включали введення поняття «безпеки особи» в міжнародні дебати й появу концепції «зобов'язання щодо захисту» («R2P»).

Після початку роботи Комісії з 2001 р. Канада залишилась однією з ключових країн, що сприяла визнанню «обов'язку захищати» як принципу Організації Об'єднаних Націй. На саміті ООН у 2005 р. 150 глав держав одностайно погодилися на параграфи 138 і 139 підсумкового документа Саміту Миру, який знову підтвердив орієнтацію міжнародного співтовариства на «обов'язок захищати». Після парламентських виборів 2006 р., на яких Консервативна партія Канади отримала найвищий відсоток голосів, зовнішня політика держави змінила курс і відійшла від концепції «безпеки особи» та концепції «обов'язок щодо захисту». Однак, починаючи з 2009 р., Міністерство закордонних справ та міжнародної торгівлі знову переорієнувалося на ці ідеї, керучись тим, що вони є досить вигідними для Канади й підходять до її ідеалів у веденні зовнішньої політики.

Навесні 2011 р. Канада була однією з перших країн, які брали участь у військових діях у Лівії. Усе ж таки в канадських парламентських дебатах 28 березня 2011 р. уряд Гарпера дистанціювався від «відповідальності щодо захисту». «Обов'язок захищати є легкими словами», сказав Лорі Хоун, тодішній секретар Міністра національної оборони, під час дебатів у парламенті: «ми можемо говорити про підтримку свободи, або ми можемо діяти, щоб підтримувати свободу. Саме це ми робимо поряд з нашими союзниками» [6]. Велика кількість канадських асоціацій та громадських організацій повністю присвятили себе впровадженню «R2P», серед них -- мозкові центри й неурядові.

Незважаючи на невдачі в Лівії та Сирії, доцільність цієї концепції більше не піддається сумніву більшістю міжнародного співтовариства й дискусії точаться насамперед навколо інтерпретації та впровадження принципів цієї концепції.

Світ змінюється в умовах взаємозв'язку й взаємозалежності держав, тому всі явища та процеси, що розвиваються всередині національних кордонів, мають міжнародну складову. Поява нових гравців: держав, недержавних політичних й економічних суб'єктів, відкривають для Канади торгові можливості та разом із тим приховують у собі загрози для її безпеки. Це означає, що до вибору політичними завданнями уряду визнавались охорона національного суверенітету та безпека [7].

Концепція коригує традиційне розуміння державного суверенітету, підкреслюючи, що він означає не лише права, але й обов'язки держави. Суверенітет передбачає відповідальність держави за те, як вона захищає своїх громадян та дбає про їхній добробут. Керівництво держави відповідає перед своїми громадянами та міжнародним співтовариством через ООН; представники держави несуть відповідальність за свої дії, тобто вони можуть бути притягнені до відповідальності як за свої вчинки, так і за промахи й бездіяння.

Правових принципів невтручання у внутрішні справи держав, поваги державного суверенітету та незастосування сили може відкрити широкі можливості для зловживання силою державами у власних інтересах, тому рішення про гуманітарну інтервенцію може бути прийнято лише через ООН, тобто згідно зі Статутом ООН, через її Раду Безпеки. Отож, сама концепція «відповідальність щодо захисту» сприяє формуванню міжнародної спільноти не як простої сукупності чітко визначених суб'єктів, а як системи взаємопов'язаних елементів, позбавлених обмеженості.

Провідну роль у становленні концепції в Канаді відіграли громадянське суспільство та неурядові організації, що боролися за розв'язання різних проблем гуманітарного характеру, зокрема за захист дітей під час збройних конфліктів, використання легкої зброї, заборону застосування протипіхотних мін тощо. Зусилля, яких доклало громадянське суспільство, не виявилися марними, оскільки в 1997 р. прийнято Конвенцію про заборону застосування, накопичення запасів, учасниці сповнені рішучості покласти край стражданням і нещастям, викликаним протипіхотними мінами, які щотижня вбивають та калічать сотні людей, здебільшого невинних і беззахисних цивільних осіб, передусім дітей [10]. І саме з урахуванням необхідності забезпечення насамперед фізичного захисту, а також захисту від порушень прав людини, особливо найбільш вразливих груп населення за надзвичайних обставин, відбулася поступова трансформація розуміння поняття безпеки й виникла концепція «безпеки особи» як потреба забезпечення, передусім свободи від страху. У цьому контексті варто відзначити, що саме Канада виступала на підтримку достатньо суперечливої концепції «відповідальність щодо захисту». Отож, саме з вищевказаних мотивів у вересні 2000 р. канадським урядом засновано Міжнародну комісію з питань інтервенції та державного суверенітету. У цьому й полягала важлива роль канадського уряду та суспільства, які підняли важливі питання міжнародного характеру, виносячи їх на порядок денний світової спільноти, та запропонували можливі способи вирішення.

Ефективність концепції «відповідальність щодо захисту» на практиці залежить від того, наскільки конструктивним буде діалог між парламентаріями, академіками, журналістами, фінансовими компаніями, секторами безпеки й групами громадянського суспільства.. При цьому всіх має об'єднати єдина мета - розширити та поглибити суспільну підтримку «R2P», зробити механізми впровадження концепції дієвими.

Щоб зробити превентивні міри пріоритетом для «зобов'язання щодо захисту», більше ресурсів має бути залучено саме в освіту. Дієвий механізм покарання злочинців буде важливим засобом залякування та попередження майбутніх масових злочинів. Актуалізація цієї концепції через систему ООН потребує переоцінки здатності ООН захищати людей. Обмеження використання Радою Безпеки права вето для масових злодіянь -- важливий компонент цього процесу. Нарешті, реальний успіх «R2P» залежатиме від своєчасних і рішучих дій, ресурсів та навіть ризиків. Утім, «R2P» залишається сильною парадигмою для об'єднання зусиль, мобілізації ресурсів у боротьбі проти ненависті, байдужості й масових злодіянь. Координатором, мотиватором та рушійною силою в процесі вдосконалення концепції й застосування її на практиці залишається ООН, а держави-таени, які мають статус демократичних країн-донорів, зокрема й Канада, є тією ланкою, без яких ініціативи й ідеї важко втілити в життя, саме їхня активність потрібна для підтримання глобального миру та безпеки.

Література

міжнародний громадянський концепція

1. The Responsibility to protect. Report of the international commission on intervention and state sovereignty / G. Evans, M. Sahnoun // International Commission on Intervention and State Sovereignty. -- 2001.

2. Концепция «ответственность за защиту»: анализ и правовая оценка 2013. -- № 4.

3. From promise to practice, UN marks 10 years of R2P / T. Jiwon Park // Digital publication. -- 2015.

4. From founding father to backslider: Canada and the R2P / C. Beck // Heinrich Boll Stiftung. -- 2015.

5. The Responsibility to protect. Report of the international commission on intervention and state sovereignty / G. Evans, M. Sahnoun // International Commission on Intervention and State Sovereignty. -- 2001.

6. Чайковський Ю.В. Роль концепції Responsibility to protect у формуванні сучасного міжнародного співтовариства / Ю.В. Чайковський // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. - 2013.

7. Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення.

Размещено на Allbest.ru