Деякі аспекти вивчення сутності дефініції "толерантна взаємодія"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Деякі аспекти вивчення сутності дефініції „толерантна взаємодія”

О.О. Добровіцька

Толерантна взаємодія є однією з найбільш складних і суперечливих сьогодні та актуальною при нестійких суспільних відносинах в освітній, культурній, релігійній, політичній, соціальній сферах життя. Сучасний період осмислення толерантних відносин обумовлює більш детально розглянути розуміння поняття „толерантна взаємодія”, як нового підходу до вирішення і подолання конфліктних ситуацій, пошуку компромісних рішень.

Незважаючи на видимість загальної згоди в необхідності культивування толерантності, в сучасному світі йдуть глибинні процеси, що підривають міжнародне співробітництво, що породжують гострі міжетнічні і міжцивілізаційні конфлікти. Сучасні соціальні перетворення передбачають, що толерантні взаємовідношення між людьми повинні стати соціальною нормою сучасного суспільства, прийнятою та затвердженою на державному та міждержавному рівнях.

Аналіз наукових досліджень показав, що у сучасній науці існують праці, в яких розкрито сутність поняття „толерантність”, його компоненти, обґрунтовано педагогічні принципи толерантності (О. Асмолов, Г. Безюлева, О. Волошина, О. Грива, О. Матієнко, І. Пчелінцева, Ю. Тодоровцева, Г. Шеламова, В. Шалін та ін.), але недостатньо уваги приділено сутності дефініції „толерантна взаємодія”, яка не втрачає своєї актуальності за будь-якого періоду розвитку історії.

Метою статті є визначення поняття „толерантної взаємодії”, вивчення складових даного поняття.

Розпочинаючи аналіз науково-методичної літератури, присвяченої висвітленню сутності поняття та складових феномену „толерантної взаємодії”, перш за все розглянемо поняття „толерантність”. Зазначимо, що поняття „толерантність”, яке неодноразово ставало предметом досліджень багатьох науковців, походить від латинського слова „tolerantia”, що означає переносити, витримувати, терпіти, та формувалося протягом тривалого часу із продовженням до сьогодні, набуваючи різностороннього значення.

Для української мови термін „толерантність” є відносно новим і його однозначне тлумачення відсутнє. Так, наприклад, у педагогічному словнику знаходимо, що „толерантність - це терпимість до чужих думок, вірувань, переконань, поведінки” [9, с. 448]. У великому тлумачному словнику сучасної української мови розглядається, як „здатність переносити несприятливий вплив яких-небудь факторів; як поблажливість, терпимість до чиїхось думок, поглядів, вірувань” [4, с. 1254]. Як „зважене, терпиме ставлення до чужих позицій, вірувань, переконань, думок” подає толерантність соціолого-педагогічний словник [14, с. 274].

Знайти чітке визначення толерантності досить складно, так як дане поняття по-різному формулюється і в галузях знань: психології, медицині, економіці, філософії, математиці, політології та ін. Наприклад, в медицині поняття толерантність розглядають як втрата чи послаблення здатності організму до імунної відповіді на даний антиген в результаті попереднього взаємозв'язку з тим же антигеном [2, с. 132].

В математиці толерантними називають функції, які хоча б в одній точці приймають однакове значення. У психології знаходимо „відсутність чи послаблення реагування на будь-який несприятливий фактор в результаті зниження відчуття до його впливу” [7, с. 685].

В політології знаходимо толерантність, як „різновид взаємодії та взаємовідносин між різними сторонами - індивідами, соціальними групами, державами, за якого сторони виявляють сприйняття і терпіння щодо різниці у поглядах, уявленнях, позиціях та діях” [11, с. 661].

Відомий науковець О. Асмолов розрізняє термін „толерантність” у вигляді трьох значень: 1) стійкість, витривалість; 2) терпимість; 3) допуск, допустиме відхилення.

В. Лекторський відзначає, що „ідея толерантності, яка виглядає дуже простою, насправді не настільки проста”, бо тісно пов'язана „з низкою принципових філософських запитань, що стосуються розуміння людини, його ідентичності, можливостей і кордонів пізнання і взаєморозуміння”.

Отже, це ще раз підтверджує про відсутність єдиного уніфікованого змісту поняття „толерантності”, і як зазначалося вище, це поняття постає у різноманітності та багатогранності розуміння.

Продовжуючи наше дослідження визначимо поняття „взаємодія”. У педагогічному словнику дане поняття розуміється як „філософська категорія, що відображає процеси впливу об'єктів один на одного, їх взаємну обумовленість і породження одним об'єктом іншого” [9, с. 82]. „В основі феномену взаємодії знаходиться соціальна природа людей, їх потреба у співпраці один з одним. У відповідності зі своєю соціальною природою люди здібні розглядати і себе і інших, як об'єкти ситуації, та вводити в ситуацію інші об'єкти переслідуючи конкретну мету” [15, с. 20].

І. Зимня означує таку особливість взаємодії, за якої: „будь-яке явище, об'єкт, стан може бути зрозумілим тільки у відношенні з іншими, оскільки все у світі взаємопов'язано та взаємообумовлено. Взаємодія, передбачаючи вплив один на другого як мінімум двох об'єктів, у той же час означає що кожен з них також знаходиться у взаємодії з іншими. Взаємодія є основою і умовою встановлення найрізноманітніших зв'язків між об'єктами. Вона є основою будь-якої системи, яка, як відомо, завжди передбачає зв'язок елементів, компонентів”. Дослідниця наголошує, що у взаємодії людей виявляються такі суттєві характеристики, як усвідомлення і мета. Саме вони визначають і форми цієї взаємодії, наприклад співпрацю та спілкування.

Соціолог Я. Щепанський розглядає взаємодію, як взаємопов'язані системи дій, між якими виникає причинна залежність”.

О. Гончар проаналізувавши значення поняття „взаємодія” на різних мовах вважає, що дане поняття є основним у розгляді багатьох інших понять, що використовуються сьогодні у педагогічних джерелах: „навчання, вплив, співробітництво, інтеракція, спілкування або комунікація, в тому числі маніпулювання, є видами педагогічної взаємодії, стимулами розвитку особистості”.

Л. Байбородова розробила типологію взаємодії, яка дозволяє відобразити взаємозв'язок понять „взаємодія” і „толерантність”. Дана типологія представляє наступні типи взаємодії: діалог; співробітництво; опіка; придушення; індиферентність; конфронтація; конфлікт.

Перші три типи взаємодії відповідають позитивній толерантності.

У діалозі виявляється індивідуальність і осягається своєрідність іншого, так саме діалогова взаємодія передбачає рівність позицій у спілкуванні. У структурі діалогової взаємодії переважають емоційний і когнітивний компоненти, які можуть бути охарактеризовані через високий рівень емпатії, почуття партнера, вміння прийняти його таким, який він є, відсутність стереотипності у сприйнятті інших, гнучкість мислення; а також через уміння „бачити” свою індивідуальність, уміння адекватно „брати” (оцінювати) свою особистість. Подібна характеристика діалогової взаємодії є фундаментом толерантності і рівнем толерантних переконань.

Другий тип взаємодії - співробітництво - передбачає спільне визначення мети діяльності, спільне її планування, розподіл сил і засобів на основі можливостей кожного. Це рівень толерантної поведінки, який може бути охарактеризований наступними ознаками: контактність, доброзичливість (відсутність агресії, в тому числі і самоагресії), відсутність тривожності, мобільність дій, ввічливість (чемність), терпіння, конфіденційність, соціальна активність.

Опіка є видом взаємодії, який також співвідноситься з поняттям толерантності. Опіка передбачає турботу, причому ця турбота не принижує гідності опікуваного, будучи природною нормою суб'єкта і об'єкта. Даний вид взаємодії можливий тільки тоді, коли обидві сторони приймають один одного і терпимо один до одного ставляться. Даний рівень толерантних відносин характеризується наступними ознаками: емоційна стабільність, високий рівень емпатії, екстравертність, соціальна активність, вміння прийти на допомогу.

Всі перераховані ознаки характеризують людину, вільну від догм, стереотипів, страхів, від надмірної потреби опіки і прагнення до придушення навколишніх (останні характеристики властиві „гіперопіці”) [10].

Ю. Хабермас вивчаючи проблему толерантної взаємодії зауважує про обов'язкову домовленість двох сторін. „Учасники повинні усякий раз брати до уваги перспективи (бачення) іншої сторони, якщо їм необхідно разом домовитися про умови, за яких вони мають намір проявляти взаємну толерантність”.

Подібна думка простежується у працях С. Братченка, де співбесідник повинен виступати як рівноправний вільний суб'єкт з власними інтересами, цінностями та внутрішнім світом, і обидві сторони під час взаємодії повинні враховувати та поважати відмінності точок зору.

Н. Бідюк зауважує, що толерантна взаємодія у толерантному середовищі здійснюється через співпрацю і діалог - види взаємодії, що забезпечують суб'єктам особистісне зростання. Співпраця дозволяє створити умови для спільної діяльності, проживання, рефлексії ситуації (у тому числі і безпосередньо пов'язаних з толерантністю). При цьому необхідно організувати діяльність з партнером незалежно від його особливостей. У ситуації співробітництва діє об'єднавчий фактор - досягнення спільної мети. Відповідно до цього під час співпраці відбувається розподіл функцій, взаємообмін інформацією, встановлюються емоційні зв'язки, конструктивні взаємини, спільне регулювання проблемних ситуацій, рефлексія. Таким чином, особа вчиться співчуттю, емоційній саморегуляції, толерантності.

На нашу думку, базовими складовими толерантної взаємодії виступають діалог і поведінка. Розглянемо кожну із них.

Аналіз наукової літератури, присвяченої проблемам діалогу, засвідчує, що науковці звертаються до розкриття його багатогранності та всебічності саме з точки зору особистісних відносин.

Особисті відносини - це емоційні контакти, що базуються на вибірковій симпатій учасників взаємодії. Ділові відносини виникають унаслідок обов'язкових, заданих ззовні видів діяльності, які пов'язують людей як виконавців певних функцій. Ділові й особисті відносини перебувають у тісному взаємозв'язку, однак перші з них є визначальними, оскільки будь-яка група створюється для досягнення суспільно значущої мети і вирішення суспільно значущих завдань, що відбуваються в процесі спільної діяльності. Особисті відносини є наслідком емоційного благополуччя членів групи, характеристикою притаманного їй емоційного клімату. Симптомами руйнування особистих відносин вважаються „відсутність взаємності, низька задоволеність у відносинах з членами ... колективу, який у цьому випадку втрачає свою референтність” [6, с. 45].

І. Бех зазначає, що особистісні відносини являють собою те оптимальне психологічне тло організації контактів, до якого мають прагнути люди і які приводять до дійсного взаєморозкриття, взаємопроникнення, особистісного взаємозбагачення людей, що спілкуються на даному рівні.

Розглядаючи діалог як специфічну для людини форму міжособистісної взаємодії і якість відносин, дослідники С. Братченко та Д. Леонтьев зауважують, що інша людина (співрозмовник) виступає не „як об'єкт або умова моєї діяльності, спрямованої на досягнення моїх цілей, а як рівноправний мені вільний суб'єкт, що володіє своїми інтересами, цінностями і внутрішнім світом і переслідує свою мету”. Відносини з співрозмовником носять характер взаємодії, при якій обидві сторони в рівній мірі враховують і поважають відмінності точок зору.

Основними атрибутами міжособистісного діалогу виступають свобода партнерів, їх взаємно визнана рівноправність і глибина особистісного контакту, що характеризується взаєморозумінням та емпатією. Автори констатують, що для сучасного світу проблема толерантності багато в чому випливає з проблеми здатності до діалогу, здатності сприймати світ іншої людини, групи, культури, народу „без гніву і пристрасті”, як має право на існування, незважаючи на істотні відмінності від звичного нам світу, і здатності знаходити спільну мову і домовлятися на основі рівноправності, визнання відмінностей і уваги до них [3].

Ми погоджуємося з думкою О. Галицьких, що діалог це основа творчого мислення і є певні передумови для його існування:

діалог може бути реалізований лише за наявності діалогічних відношень, тобто незбіжних поглядів з приводу певного об'єкту;

діалог це форма суб'єкт-суб'єктної взаємодії, за якої різні смислові позиції розвиваються різними співбесідниками;

умовою діалогу є наявність деяких об'єктивних суджень про предмет діалогу у поєднанні з особистим відношенням до нього.

Особливого значення представляє відома діалогічна концепція М. Бахтіна, що відображає сутнісну природу людини, для якої діалог з іншою людиною є способом найбільш повноцінного існування та розвитку - універсальний спосіб людського буття.

М. Бубер вважає, що може бути діалог за формою і за змістом, зміст домінує над формою: тільки діалог, який є діалогом за змістом, філософ називає справжнім діалогом. Виходячи з цього М. Бубер виділяє три види діалогу:

справжній діалог може бути виражений як в словах, так і в мовчанні. Його особливість в тому, що кожен з його учасників дійсно має на увазі Іншого в його своєрідному бутті, до нього звертається, прагне, щоб між ними встановилося взаєморозуміння. Справжній діалог, зауважує автор, велика рідкість;

технічний діалог викликаний лише необхідністю об'єктивного взаєморозуміння. Він є невід'ємною частиною сучасного життя;

під діалог може бути замаскований монолог, в якому співрозмовники говорять самі із собою, слухають самих себе. Людина не бачить Іншого, співрозмовник залишається Іншим - об'єктом. В основі такої „бесіди” лежить бажання самоствердитися, потішити самолюбство.

Цілком очевидно, що останній вид діалогу демонструє інтолерантність, небажання чути і розуміти співбесідника.

Як випливає із досліджень Н. Гринчишиної, діалог якраз сприяє утвердженню в суспільстві толерантності, розуміння та терпіння до поглядів та думок, які є протилежними за своєю суттю, виваженості в стосунках між людьми. А звідси ключовими для діалогу є такі ознаки: подолання егоцентризму, утвердження відкритості та близькості між тими, хто спілкується, відповідальності.

Відмова від діалогу призводить до стереотипного сприйняття інших людей, породжує взаємні підозри, тривогу і напруженість в комунікативному просторі. І навпаки, діалог лежить в основі довірчих відносин. Саме діалог, як особлива форма взаємодії, дає суб'єктам спілкування можливість подолати внутрішній дискомфорт щодо ідентичності. Крім того при „зустрічі з інакшістю” людина вступає у внутрішній діалог із собою, наслідком чого може бути психологічна готовність внутрішнього „Я” до взаємодії з „інакшістю” [5].

Отже, з результатів нашого дослідження констатуємо, що в сучасній науковій думці відсутній єдиний підхід до визначення сутності діалогу. Тому ми погоджуємося із думкою О. Петроє, що діалог є найвищою формою спілкування, а визначальними його ознаками є:

наявність мети діалогу;

спрямованість на знаходження істини;

істина є однаковою цінністю для всіх учасників діалогу;

суб'єкт-суб'єктний характер;

рівноправність учасників;

толерантність та відповідальність;

прагнення конструктивного результату;

досягнення взаєморозуміння та раціональної взаємодії у сфері комунікативної і практичної діяльності.

Продовжуючи наше наукове дослідження розглянемо наступну складову толерантної взаємодії - поведінку, яка, на нашу думку, є основою у будь-якій взаємодії.

На сьогодні не існує єдиного підходу до тлумачення сутності поняття „поведінка”. У психолого-педагогічній літературі знаходимо різні його визначення як за змістом, так і за характером узагальнення.

Поведінка це процес взаємодії особистості з довкіллям, обумовлений її індивідуальними особливостями і внутрішньою активністю, що виявляється, переважно, у вигляді зовнішніх дій і вчинків; сукупність вчинків, дій; реакція організму на яке-небудь подразнення або вплив чогось [13, с. 342].

Будь-яка поведінка розпочинається не з пустого місця: їй передує певний стан суб'єкта, який виникає на ґрунті єдності ситуації та потреби.

Поведінка являє собою різновид людської діяльності. З цієї позиції визначення поведінки дав С. Рубінштейн: „Під поведінкою розуміють визначеним чином організовану діяльність, яка здійснює зв'язок організму з навколишнім середовищем. Поведінка людини переважно є результатом низки усвідомлюваних дій - вчинків” [8].

Дослідниця І. Жданова, вивчаючи толерантну поведінку у різноманітних аспектах життєдіяльності, означує що саме повинно лежати в основі такої поведінки: терпимість, чесність, співчуття, душевний спокій, любов, вірність, миролюбність, твердість у правді. Правдива толерантність знаходиться за межею конформізму, лицемірства і обману, які є лише масками толерантності. Вона потребує хоробрості і мужності у відстоюванні своїх поглядів. І тому, дослідниця зауважує, що толерантна поведінка без подібних якостей має характер епізодичний.

Й. Дзялошінський вивчаючи культуру поведінки стверджує, що саме толерантність повинно знаходитись в основі поведінки. „Під культурою я розумію сукупність знань, цінностей і норм, які визначають наше життя. Можна припустити, що у фундамент так званої культури може бути вписана і толерантність. Але її там може і не бути. І якщо її там немає, то ми можемо скільки завгодно говорити про толерантність, але в житті її не побачимо”. Як зазначає автор, варто зважати на причини того чи іншого типу людської поведінки, суть тієї культури, в рамках якої формуються стандарти і стереотипи толерантної або інтолерантної поведінки.

Спробуємо розглянути іншу сторону толерантної взаємодії, яка є прямо протилежною і також займає, хоча негативне, але провідне місце у людських відносинах - інтолерантність (нетерпимість). Вона несе в собі зміст антагоністичної дії і, як правило, піддає середовище стосунків цензурі етнічного, релігійного, гендерного, політичного характеру, тим самим стаючи генератором ворожнечі, нестабільності, тиску, конфліктів, ненависті. Чим більша кількість людей або соціальних груп перебуває в просторі, якому властива нетерпимість, тим сильнішими будуть наслідки. Агресивність викликає біологічні реакції боротьби або втечі, а партнери реагуватимуть так, як вони запрограмовані, - втечуть або дадуть відсіч. Утеча може виявлятись через вихід із класу або пошук нових можливостей уникнути дискусії. Відсіч може виявитись через усе, що завгодно, - від імітації агресивного ставлення до фізичного насильства.

У словнику конфліктолога під агресивною поведінкою розуміється специфічна форма дій людини, яка характеризується демонстрацією перевагою в силі або застосуванням сили у відношенні до іншої людини чи групи осіб, яким суб'єкт прагне завдати шкоди [1, с. 308].

С. Бондарева визначає: „Інтолерантність - це завжди прояв байдужості. Вона породжує негативізм, недоброзичливість, тенденцію обурюватися без будь-якої причини, а також негативні емоції: гнів, досаду, злість та злобу. Толерантність та інтолерантність - це взаємозворотні поняття: чим більше людина толерантна, тим менш вона інтолерантна”.

Розглядаючи нетерпимість, що є тотожною інтолерантності О. Бондаренко виділяє ступені нетерпимості. Він вводить послідовність поділів від вищого до нижчого: ентузіазм, веселощі (радість), сильний інтерес, консерватизм, слабкий інтерес, нудьга, монотонність, антагонізм, гнів, ненависть, прихована ворожість, страх (паніка, істерика), потреба догодити, горе, почуття безнадійності, почуття приреченості, апатія (інертність, повна байдужість, відстороненість), вмирання свідомості (догляд, фактична відсутність). Кожному такому індексу емоційно-психічного стану, на думку О. Бондаренко, відповідає свій набір характеристик поведінки людини і сприйняття нею навколишньої дійсності. При нетерпимому відношенні інтерес до об'єкта повністю відсутній, і відображається в тому, що людина заздалегідь налаштована вороже. В результаті нетерпимість призводить до вибору негативних стратегій поведінки.

Для успішного протистояння розвитку інтолерантності необхідне виховання і формування конфліктних компетентностей людини, щоб вона усвідомлювала конфлікт як об'єктивну суперечність, що існує в ній. На суперечність, що містять конфлікт, можна відповісти агресією, спробувати перемогти його в буквальному, силовому сенсі слова. Ні у першому, ні в другому випадку суперечність не зникне, конфлікт лише на якийсь час приховається, але обов'язково повернеться, можливо, в ще складнішому вигляді. При реалізації своїх інтересів і законних прав суб'єкт повинен навчитися вирішувати протиріччя. Основні засоби - розширення діалогу на основі переговорів, як зняття цієї суперечності через уміння порозумітися. Чим більше способів вирішувати конфлікт знає людина, тим більше вона здатна до толерантності, до продуктивної взаємодії і відтворення толерантних цінностей.

Характер розв'язування конфліктів залежить і від того соціально-психологічного оточення, в якому живе людина. Якщо оточення поводиться морально, то конфлікти будуть вирішуватися позитивно, і навпаки, коли поряд перебувають аморальні особистості то вони негативно впливають на моральний розвиток людини [12, с. 45].

Не варто розглядати конфлікт лише як негативну форму під час взаємодії. Оскільки будь-які конфліктні ситуації можуть бути початком розвитку нових ідей та підходів до вирішення проблем, а також бути передумовою для зародження конструктивної взаємодії.

Толерантний діалог при взаємодії є важливим елементом комунікативної компетентності, як вміння спілкуватися, коректно вибудовувати взаємовідношення з іншими, ефективно вирішувати міжособистісні конфлікти. Толерантність або терпимість у відношенні до співрозмовника означає здатність сприймати та визнавати особистість іншого з усіма її як позитивними, так і негативними рисами, як із сильними, так і слабкими сторонами, як із достатками так і з недоліками.

Отже, у будь-якій взаємодії толерантність та інтолерантність відіграють роль базисних. Толерантність зароджує довіру, готовність до компромісу та співпраці, а також радість, доброзичливість, товариськість. Інтолерантність як ставлення породжує негативізм або не сприйняття, а також негативні емоції - гнів, докір.

Проведений нами дефінітивний аналіз науково-методичної літератури, присвяченої висвітленню сутності поняття та складових феномену толерантної взаємодії дозволив визначити, що толерантна взаємодія - це гармонійність у відносинах, пошук компромісного діалогу, взаєморозуміння та взаємодопомога, толерантна поведінка, ефективна співпраця.

Базовими складовими толерантної взаємодії виступають діалог і поведінка. У діалозі виявляється індивідуальність і осягається своєрідність іншого. Діалог є найвищою формою спілкування, а визначальними його ознаками є: наявність мети діалогу; спрямованість на знаходження істини; істина є однаковою цінністю для всіх учасників діалогу; суб'єкт-суб'єктний характер; рівноправність учасників; толерантність та відповідальність; прагнення конструктивного результату; досягнення взаєморозуміння та раціональної взаємодії у сфері комунікативної і практичної діяльності. Також не існує і єдиного підходу до тлумачення сутності поняття „поведінка”, яке може визначатися як процес взаємодії особистості з довкіллям, обумовлений її індивідуальними особливостями і внутрішньою активністю, що виявляється у вигляді зовнішніх дій і вчинків або як реакція організму на яке-небудь подразнення або вплив чогось.

Основними аспектами феномену толерантної взаємодії є: обов'язкова домовленість двох сторін (Ю. Хабермас); досягнення взаєморозуміння та раціональної взаємодії у сфері комунікативної і практичної діяльності (О. Петроє); досягнення спільної мети через співпрацю та діалог (Н. Бідюк); свобода співрозмовників, їх взаємно визнана рівноправність і глибина особистісного контакту через взаєморозуміння та емпатію (С. Братченко).

Перспективи подальших досліджень вбачаємо у вивчені сучасних умов формування толерантної взаємодії серед молоді в інклюзивному просторі.

Список використаних джерел

толерантний компромісний міжнародний співробітництво

1. Анцупов А.Я. Словарь конфликтолога: 2-е изд. / А.Я. Анцупов, А.И. Шипилов. - СПб.: Питер, 2006. - 528 с.

2. Большая медицинская энциклопедия: гл. Ред. Б.В. Петровский. - 3-е изд.- М.: Советская энциклопедия. - 1985, XXV, 544 с. с ил., 8 л. ил.

3. Братченко С.Л. Диалог / С.Л. Братченко, Д.А. Леонтьев // Экзистенциальная традиция: философия, психология, психотерапия. - 2007. - № 2 (11).

4. Великий тлумачний словник сучасної української мови [уклад. В. Бусел]. - К.: Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2004. - 1440 с.

5. Гершунский Б.С. Образовательно-педагогическая прогностика: теория, методология, практика: [учебное пособие] / Б.С. Гершунский - М.: Флита: Наука, 2003. - 768 с.

6. Коломинский Я.Л. Некоторые педагогические проблемы соцыальной психологии / Я.Л. Коломинский, Н.А. Березовин. - М.: Знание, 1977. - 64 с.

7. Новейший психологический словарь / В.Б. Шапарь, В.Е. Россоха, О.В. Шапарь; по общ ред. В.Б. Шапаря. - изд. 3-е - Ростов н/Д.: Феникс, 2007.- 806 с.

8. Основи психології. Навчальні матеріали он-лайн. Поведінка [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://pidruchniki.com/1494051137333 /psihologiya/povedinka.

9. Педагогічний словник / [ред.-упоряд. М. Ярмаченко]. - К.: Педагогічна думка, 2001. - 528 с.

10. Погодина А.А. Толерантность: термин, позиция, смысл, программа / А.А. Погодина - Режим доступу: http://his.1september.rU/2002/11/2.htm.

11. Політологічний енциклопедичний словник / упоряд. В.П. Горбатенко; за ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: Генеза, 2004. - 736 с.

12. Савчин М.В. Психологія відповідальної поведінки: [монографія] / Івано-Франківськ: Місто НВ, - 280 с.

13. Соціальна педагогіки: словник-довідник / за заг. Ред. Т.Ф. Алєксєєнко. - Вінниця: Планер - 542.

14. Соціолого-педагогічний словник / [ред.-упоряд. В. Радула]. - К.: „ЕксОб”, 2004. - 304 с.

15. Этнотолерантность подростка: воспитание в семье и школе: словарь / под общ. Ред. д. пед. н, профессора А.Г. Козловой. - СПб.: Речь, 2007. - 331 с.

Размещено на Allbest.ru