Потенціал та сценарії утвердження нової гегемонії у міжнародних відносинах

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОТЕНЦІАЛ ТА СЦЕНАРІЇ УТВЕРДЖЕННЯ НОВОЇ ГЕГЕМОНІЇ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

Пурій М.Р., аспірантка кафедри країнознавства та міжнародного туризму факультету міжнародних відносин, Львівський національний університет ім. Івана Франка (Україна, Львів)

АНОТАЦІЯ

Обґрунтовано перспективну візію утвердження нової гегемонії у міжнародних відносинах XXI cт.: однополярний світ, з наявністю одного глобального гегемона (США або Китай); біполярний світ, з наявністю двох рівносильних претендентів на глобальну гегемонію, що передбачає утворення антагоністичних блоків у боротьбі за глобальне панування; мультиполярний світ держав, у якому міжнародна система складатиметься з декількох полюсів, що формуватимуться навколо великих держав та регіональних центрів сили; мультиполярний світ організацій, у якому ключові позиції займатимуть міжнародні організації, що слугуватимуть форумом із розв'язання глобальних питань.

Ключові слова: гегемонія, глобальний баланс сил, США, Китай, міжнародне безпекове середовище, глобальні відносини могутності.

ANNOTATION

Potential and scenarios of the establishment of a new hegemony in international relations

Puriy M. R., PhD--Student at the Department of Country Studies and International Tourism of the Faculty of International Relations of Ivan FrankoNational University of Lviv (Ukraine, Lviv), mariya.puriy@gmail.com

The main conclusion: change in the nature of security environment and the global balance of power in the late 20th -- early 21st century is the determiningfactor thatwill infuencejurther development ofhegemony in international relations.

Key-words: hegemony, global balance of power, the US, China, international security environment, global power relations.

У XXI ст. умови для того щоб стати глобальним чи регіональним центром сили суттєво змінилися. Такі стратегічні та політичні фактори як контроль над світовими грошовими потоками, визначення міжнародного порядку денного, застосування військової сили в ключових регіонах, а також реалізація ідеологічного впливу на інші країни та регіони свілу, стали незамінними атрибутами впливової держави. В такому контексті актор, що дотримується всіх цих умов краще ніж інші, а також володіє реальним правом на примус та може ефективного реалізувати його по відношенню до інших держав, зможе встановити свою регіональну гегемонію. Більше того, такий актор може претендувати на статус глобального центру сили, якщо він зможе поширити свій вплив на весь світ.

Порушену у рамках статті проблему розглядали, здебільшого, іноземні втори. Зокрема, слід виокремити праці таких авторів як Б. Бузан, О. Вевер, Ч. Краут- хаммер, Дж. Най, Р. Фут. Також вартими уваги є праці Й. Венґа, К. Бредфорда, Дж. Уотсона та Дж. Айкенберрі. Щодо вітчизняної літератури, то питання гегемонії у міжнародних відносинах, на жаль, не є дослідженим, що, відповідно, підкреслює важливість представленого дослідження.

Мета дослідження полягає у вивченні явища гегемонії в сучасних міжнародних відносинах та окреслення потенційних сценаріїв і можливостей встановлення нової гегемонії на міжнародній арені. Відповідно до мети були поставлені наступні завдання: проаналізувати владні відносини держав на початку XXI ст.; окреслити особливості міжнародного безпе- кового середовища на його сучасному етапі; охарактеризувати глобальний баланс сил на початку XXI ст., а також пояснити його вплив на трансформацію умов становлення регіонального та глобального лідерства; дослідити сучасні тенденції у сфері владних відносин та запропонувати можливі сценарії подальшого утвердження нової гегемонії у міжнародних відносинах XXI ст.

Для визначення потенційних можливостей та окреслення можливих сценаріїв утвердження нової гегемонії у сучасних міжнародних відносинах, вважаємо доцільним спершу проаналізувати владні відносини на початку XXI ст. Для цього пропонуємо врахувати три особливі складові цих відносин, а саме: (1) нове безпекове середовище, що сформувалось наприкінці XX - початку XXI століття; (2) глобальний баланс сил на початку цього століття, а також його вплив на трансформацію умов становлення регіонального та глобального лідерства; та (3) сучасні тенденції у сфері владних відносин.

Розглядаючи ті зміни, які відбулися у безпековому середовищі на зламі ХХ-ХХІ століть та формуючи концепцію нового безпекового середовища, перш за все, хочемо зауважити, що превалюючий оптимізм та позитивна обстановка у сфері безпеки, що дуже швидко поширились з завершенням Холодної війни, протривали не надто довго. Так, старі безпекові проблеми відновилися з новим, глобальним розмахом, супроводжуючись виникненням нових претендентів на регіональну гегемонію, а також етнічних та націоналістичних рухів в таких країнах, як Ірак і колишня Югославія. Загальна програма міжнародної безпеки була переважно зосереджена на транснаціональних загрозах, як, до прикладу, поширення ядерної зброї та міжнародний тероризм. Перші роки періоду глобалізації супроводжувалися виникненням нових видів конфліктів - з етнічним, релігійним та навіть племінним забарвленням - не характерних для періоду холодної війни. Паралельно з цими конфліктами, виникли нові форми загроз зі сторони нових учасників міжнародних відносин, що до сьогодні недооцінювались чи ігнорувалися національними державами, безпекові структури яких в основному зосереджувались на попередженні традиційних, державоцентричних військових загроз. Так, в період глобалізації пріоритетними питанням порядку денного міжнародної безпеки переважно були тероризм і організована злочинність, що здійснювались недержавними групами та в основному за підтримки певних держав задля досягнення власних національних інтересів [7, с. 56].

Процес реконструкції міжнародної системи, що розпочався в період після завершення холодної війни, все ще триває, тяжіючи до встановлення багатополярного світового порядку [8, с. 183-184]. Водночас, беззаперечним є той факт, що міжнародне середовище стає все більш хаотичним. До основних причин таких тенденцій зараховуємо наступні:

(1) Невпливовість, а також функціональна невідповідність, існуючих контролюючих і регулюючих органів та інституцій;

(2) Перетворення таких стратегічних ресурсів як вода, нафта і природний газ на політичні важелі, а також їх зарахування до сфери безпеки, та віднесення до екологічних проблем, поряд з глобальним потепління клімату та ін.;

(3) Енергетичне суперництво виявить лідерів у глобальній та регіональній боротьбі за гегемонію;

(4) Етнічні та релігійні проблеми стають все більш експлуатованими в рамках концепцій демократії, прав людини і боротьби з тероризмом;

(5) Глобалізація посилює дисбаланс між регіонами і націями [4, с. 5-6].

Крім того, фундаментальним викликом XXI ст. є також відсутність інституційних рамок для боротьби з безпрецедентно масштабними, далекосяжними і складно-характерними глобальними проблемами.

Баррі Бузан стверджує, що на сьогоднішній день існує три домінуючі теоретичні напрями, які намагаються пояснити безпекове середовище після закінчення холодної війни, а саме: неореалізм, глобалізм і регіоналізм [5, с. 13]. Так, представники неореалістичного напряму вважають, що міжнародний порядок, як і раніше, є державоцентричним, а розподіл сили у міжнародній системі, відповідно, коливається між однополярністю і багатополярністю. На противагу неореалістам, глобалісти поєднують культурний, транснаціональний і міжнародний економіко-політичний підходи та зосереджуються на структурній ролі неурядових акторів міжнародної системи (корпорації, міжнародні неурядові організації, міжурядові організації та організації спрямовані на розвиток громадянського суспільства та ін.). Більше того, на думку представників глобалістичного напряму, ці актори контролюють міжнародний капітал, технології, інформаційні потоки та діяльність міжнародних організацій, а держава, відповідно, є лише гравцем у такій глобальній мережі. І нарешті, представники регіоналізму виступають за те, що існуючі регіональні проблеми, що супроводжуються зникненням біполярності та слабких гравців в асиметричній міжнародній системі, виносять на перший план у міжнародних відносинах кожної національної держави її внутрішньодержавну ситуацію, а також геополітичну та геоекономічну ситуацію у наближеній до неї периферії.

І нарешті, терористичні атаки 11 вересня 2001 року стали одним із найважливіших чинників, що мали значний вплив на формування нового міжнародного порядку. Адже у той час як терор виступив в якості способу використання сили слабкими учасниками міжнародних відносин у надзвичайно асиметричній міжнародній системі, він також вплинув на подальшу активну мілітаризацію американської зовнішньої політики. Відштовхуючись від теорії міжнародних відносин, до основних складників якої входять питання конфліктів та міжнародної безпеки, тероризм існував завжди, однак після подій 11 вересня 2001 року, спектр його наслідків був суттєво розширений, спричиняючи всезагальну параною, що підживлювалась теоріями змови. Так, фрагментація, невизначеність, сумніви і страх почали домінувати в цій новій міжнародній системі.

Загалом, глобальні виклики міжнародної безпеки в перші роки XXI ст. є значно різноманітнішими у порівнянні з викликами XX ст. Традиційний зв'язок між національним суверенітетом і безпекою держави ослаб. Війна більше не є суто державною проблемою, як це було раніше. Рідкісні війни, які до сьогодні велися розвиненими країнами проти слаборозвинених країн, в подальшому вестимуться з мінімальним застосуванням зброї масового ураження, та виключно з метою встановлення контролю над суперником та його роззброєнням.

Іншим важливим аспектом, що характеризує владні відносини на початку XXI ст., є глобальний баланс сил. Зокрема, представники реалістичного напряму вважають, що ситуація, яку прийнято називати балансом сил і, відповідно формування та здійснення політики яка відповідає такій ситуації, обов'язково виникає з ініціативи держав, що бажають здобути владу з метою збереження або перегляду існуючого статус-кво. Баланс сил досягається за рахунок послаблення сильної сторони або ж підтримки та зміцнення слабкої. У різні моменти історії регулярно виникали ситуації коли єдина держава-гегемон формувала безпекове середовище в односторонньому порядку, опираючись на дії, що породжувались проекціями її сили, або ж виникали декілька паралельних центрів сили, конкуренція і боротьба між якими впливала на характер історичного розвитку подій. Відповідно, для того щоб уникнути появи більш потужних суперників, гегемон зазвичай обирав політику типу «розділяй і володарюй», до повного зникнення конкурентів. Однак протягом всієї історії людства, багато держав, що були швидко зростаючими центрами сили, підривали лідируючі позиції гегемона і встановлювали новий світовий порядок, в центрі якого перебували вже вони [8, с. 65].

Баланс сил формату «2 + 3» періоду холодної війни (США-СРСР + Китай-Японія-Німеччина), з розпадом СРСР в 1989 році, перетворився на формат «1 + 4». Таким чином, на початку XXI ст. Сполучені Штати Америки очолили новий світовий порядок, а Китай, лідируючі країни ЄС, Японія та Росія опинилися на нижчих позиціях. Намагаючись описати світовий порядок, що сформувався після завершення холодної війни, Чарльз Краутхаммер заявив про існування нової системи - «однополярної гегемонії» - верховна влада і лідерство в якій належать США [9, с. 28]. Паралельно до цього твердження Краутхаммера, Американським інститутом стратегічних досліджень було введено новий термін - «асиметричний баланс сил». Відповідно до дослідження проведеного цим інститутом Сполучені Штати стали унікальною супердержавою, що опинилася на верхівці владної піраміди світу, а Росія, Китай, Японія і ЄС є основними у списку після США. Крім того, такі країни, як Індія і Бразилія формують іншу категорію держав, як такі, що перебувають у боротьбі за регіональне лідерство. За словами Дж. Ная, на найнижчому рівні владної піраміди знаходяться не лише держави, але й недержавні суб'єкти, такі як, наприклад, Аль-Каїда, які спричинюють хаос в сфері безпеки на транснаціональному рівні [11, с. 263].

Відштовхуючись від вищезазначеного, можна дійти висновку, що у XXI ст. передумови для того щоб стати глобальною чи регіональною потугою були видозмінені у таких сферах як: контроль над грошовим обігом; вплив на формування міжнародного порядку денного; військова присутність в ключових регіонах світу; а також позиціювання себе як центр культури. Учасник боротьби за владу на міжнародній арені, який володіє вищезазначеними характеристиками у більшій мірі, аніж його супротивники, або ж володіє більшою примусовою здатністю, щоб нав'язувати свою волю іншим учасникам, може встановити свою гегемонію і стати глобальним центром сили.

До того ж, деякі вчені пост-позитивісти стверджують, що держава, для того, щоб стати центром сили, повинна також відповідати наступним характеристикам:

(1) Мати глобальний економічний потенціал;

(2) Досягнути високого рівня технологічного розвитку, особливо в сфері енергетики та зв'язку;

(3) Наявність глобальної валюти, що цінується і зберігається у більшості держав;

(4) Потужний військовий потенціал, з обов'язковою наявністю ядерної зброї і 10 оперативних піхотних дивізій на зарубіжних територіях;

(5) Вигідне географічне розташування: наявність сильного сусіда-союзника, важливих морських шляхів, питних водних ресурсів, джерел енергії та оборонних можливостей;

(6) Універсально визнані культурні цінності, в національному або релігійному плані, котрі, на основі спільних інтересів, приваблюють до співпраці інші держави;

(7) Широкий дипломатичний простір (могутня і гармонійна держава, яка здатна самостійно розробити та реалізувати власну імперіалістичну політику).

І нарешті, аналізуючи третій аспект владних відносин на початку XXI ст., а саме - сучасні тенденції у владних відносинах, хочемо наголосити на тому, що цей аспект безпосередньо залежить від двох попередніх. Адже ті тенденції, які характеризують владні відносини на сучасному етапі розвитку міжнародної системи, напряму залежать від розстановки сил на міжнародній арені, та від того як ці сили взаємодіють між собою.

Перш за все, варто зазначити, що існує декілька підходів до класифікації центрів влади, такі як, наприклад, категорійний підхід (геополітичний, економічний центр сили і т.д.) чи географічний (глобальний, континентальний центр сили та ін.). Так, геополітичні центри сили визначаються як: «Держави або групи держав, які здатні розвивати джерела могутності як всередині, так і за межами їх власної території, а також впливати на ці джерела з метою одержання вагомої користі у порівнянні з іншими державами» [12, с. 147]. У цьому контексті геополітичні центри сили класифікуються як: (1) глобальні (США); (2) континентальні (Китай, Росія); (3) регіональні (Індія, Бразилія, Іран, Японія); (4) об'єднані (НАТО, Шанхайська організація співробітництва); (5) обмежені (Канада, Мексика, Туреччина, Ізраїль, Південна Корея). Водночас, ЄС, НАФТА та АТЕС визначаються як економічні центри сили [5, с. 443-445].

Щоб передбачити, як розвиватимуться міжнародні владні відносини і як буде змінюватися баланс сил між впливовими державами протягом цього століття, варто досліджувати це питання в першу чергу на рівні актора на міжнародній арені. У цьому плані, такі дослідження спрямовані на те, щоб з'ясувати можливий перебіг подій відштовхуючись від наступних п'яти сучасних геополітичних питань/проблем: перспективи у відносинах між ЄС та США; як далеко може зайти висхідний Китай в якості конкурента США; новий статус Росії в багатополярному світі; все більш незалежна політика Японії в безпековій сфері; і нарешті, як сприйматимуться у найближчому майбутньому такі регіональні центри сили, як Індія, Бразилія та Іран.

Відповідно, відштовхуючись від виділених нами особливих складових владних відносин, що сформувалися на початку цього століття, у другій частині цієї статті розглянемо кожну із п'яти вищезазначених проблем та сформулюємо потенційні можливості та сценарії утвердження нової гегемонії у сучасних міжнародних відносинах.

Розглядаючи перспективи у відносинах між ЄС та США, вважаємо, що як потенційний конкурент США, ЄС дуже далекий від того, щоб стати «супер силою» в першій чверті цього століття, оскільки він суттєво відстає від сучасного гегемона як у військовому так і в політичному плані, а також демонструє брак рішучості у вирішенні поточних проблем [1].

Так, Європейському Союзу, до прикладу, потрібно буде багато часу, щоб досягти такого рівня політичної інтеграції, який би дозволив йому конкурувати зі США. Крім того, такі старі і водночас найвпливовіші держави європейського континенту, як Англія, Німеччина та Франція, є надто слабкими, щоб наздогнати США. Більше того, внаслідок свого стрімкого розширення в період з 2004 по 2014 роки Євросоюз дедалі більш піддається геополітичним і соціокультурним випробуванням, подолання яких не завжди залежить від самих європейців. Тут, доцільно згадати небезпеку для територіальної цілісності та суверенітету деяких країн Європи, яку створив прецедент визнання незалежності Косово, чи про три вагомі кризи, які ЄС пережив лише за останні два роки: фінансова криза в так званих «PIGS» країнах (Португалія, Ірландія, Греція та Іспанія), вихід Великобританії з ЄС, а також безпрецедентна за своїми масштабами міграційна криза [13, с. 6-7].

Відповідно, єдиною перспективою у відносинах США і ЄС є їх подальше співробітництво та партнерство, без яких Європейський Союз не зможе досягти успіху на міжнародній арені. Підкреслимо, що тут мова йде як про політичну та фінансово-економічну сфери, так і про військове співробітництво (в межах НАТО) та підтримку загальноприйнятих «західних цінностей».

Найімовірніший сценарій, при якому США поступаються своїми гегемонічними позиціями іншому актору на міжнародній арені, звісно пов'язаний із «китайським фактором». На цю тему в світі щороку видається велика кількість науково-публіцистичної та спеціальної літератури. Причина очевидна - стрімке економічне піднесення Китаю і що, в свою чергу, виводить на перший план проблему трансформації міжнародної системи під впливом цього феномену. Доволі цікавим є те, що в науковій спільноті все частіше звучать твердження щодо того, що не державам світу не варто боятися комплексної могутності Китаю, а навпаки - потрібно пристосовуватися до зростання впливу Піднебесної в системі міжнародних відносин. Так, редактор американського тижневика Newsweek

Ф. Закаріа у своїй резонансній книжці «Пост- американський світ» зазначив: «Вашингтону заради інтересів, щодо власного процвітання доведеться пристосуватися до піднесення Азії на чолі з Китаєм» [14].

Тут хотіли б також зазначити, що у 2008 р. Національна розвідувальна рада США опублікувала аналітичну доповідь «Глобальні зміни світу - 2025». У цій доповіді зростання китайського сукупного потенціалу розглядається як найважливіше та найскладніше явище сучасності, наслідком якого стане «перетворення Китаю на новий полюс світового порядку». У ній також зазначалося, що до цього часу Китай стане другою за величиною економікою світу та його головним військовим потенціалом [2, с. 57].

До того ж, працюючи на історичну перспективу і оперуючи категоріями світової політики, Китай поступово перетворюється на носія глобалізації в її азійсько-тихоокеанському вимірі. Підтвердженням цього є активна підтримка Пекіном концепції «єдиного АТР у XXI ст.», що дає йому право на поширення своєї торгово-економічної діяльності в рамках АТЕС. Зокрема, виступаючи одним з ініціаторів нових інтеграційних комбінацій у Південно-Східній Азії (АСЕАН + 1; АСЕАН + 3; АСЕАН + 6), Китай незмінно підтримував інтереси країн субрегіону. Таким чином, інтеграційні процеси в регіоні набувають дедалі більшого економічного впливу Китаю, а сама глобалізація стає східно-азійською за формою [6, с. 144]. Крім того, Китай, також створив нові інституційні структури за межами американської досяжності, а саме - Шанхайську організацію співробітництва (ШОС). До складу останньої, крім Китаю, входять Росія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і Узбекистан. Разом з Індією, Іраном, Монголією та Пакистаном у ролі спостерігачів вони сприяють економічному, енергетичному та військово-політичному співробітництву в регіоні Центральної Азії. Саме в цьому й полягає парадокс сучасності, коли північноамериканська та євроатлантична за походженням глобалізація починає поступатися масштабами та активністю своєму азійсько-тихоокеанському варіанту [3].

Як висновок, можна стверджувати, що за умови збереження динаміки свого розвитку Китай може претендувати на роль світового лідера. Адже його міжнародно-політична вага та авторитет, з огляду на інтенсивний економічний розвиток, постійно зростає, що, в свою чергу, додає динамізму трансформації міжнародної системи та визначає поведінку міжнародних акторів на світовій арені [15, с. 228-229]. Однак чого наразі бракує Піднебесній та, що, водночас, є одною із найважливіших складових глобальної гегемонії США - це ідеологія. Так, Китай не може наразі запропонувати нічого, що стало б гідним суперником американських глобалізації, демократії та лібералізму, і що дозволило б Китаю заповнити ідеологічний (соціо-культурний) вимір потенційної гегемонії.

Наступним питанням, яке є особливо актуальним для нашої держави, є місце Росії в пост-біполярному світі. Перш за все, варто зазначити, що саме внаслідок розпаду СРСР і неспроможності його правонаступниці - Росії - відігравати роль глобальної держави, США та Китай стали ключовими елементами транзитивної за своїми параметрами міжнародної системи, а Російська Федерація відійшла на другий план. Таке твердження, однак, аж ніяк не означає, що ця держава немає гегемонічного потенціалу.

Так, за останні два десятиліття Росія неодноразово демонструвала своє бажання та потенціал до встановлення регіональної гегемонії, що, відповідно до нашого теоретичної частини, є однією з передумов до встановлення глобальної гегемонії. Війна РФ з Грузією, військові дії в невизнаній Чеченській Республіці Ічкерії, підтримка Вірменії у Нагірно-Карабахському конфлікті, територіальні суперечки з Китаєм та Японією, анексія Криму та розпал війни на Сході України, а також втручання у внутрішні справи більшості держав- сусідів - все це є явними, і не єдиними, проявами претензій Російської Федерації на встановлення політичного, економічного, військового та ідеологічного лідерства в регіоні, а також бажання конкурувати зі США за глобальну гегемонію.

Однак, незважаючи на такі амбіції Росії на міжнародній арені вони є доволі необумовленими: по- перше, Сполучені Штати Америки, незважаючи на завершення Холодної війни, все ще розглядають РФ як суперника та будують свою зовнішньополітичну стратегію відповідно; по-друге, Китай також розглядає Росію як суперника (і не лише в плані глобальної гегемонії, але й регіональної), що означає, що він зробить все можливе щоб обмежити будь-які шанси Росії на гегемонію ще на її регіональному рівні; по-третє, незважаючи на постійну демонстрацію своєї військової могутності військовий потенціал РФ занепадає: техніка є застарілою, армія вимагає постійного фінансування, якого недостатньо; і нарешті, економіка Росії страждає від постійних військових конфліктів та санкцій Заходу у відповідь на ці конфлікти. Відповідно, на сьогоднішній день Російська Федерація не може претендувати на глобальну гегемонію, адже вона не здатна конкурувати зі США у жодному із п'яти окреслених нами вимірів гегемонії. Більше того, вона не в змозі встановити навіть регіональну гегемонію через постійну присутність у цьому регіоні як США, так і Китаю.

Проблематично також, щоб переобтяжена своїм історичним минулим, внутрішніми та зовнішніми зобов'язаннями сьогодні вже третя економіка світу - Японія набула статусу ще однієї наддержави. Особливо враховуючи, що правлячу еліту Японії поки що влаштовує роль стратегічного союзника та головного економічного партнера США. Даються взнаки й чисельні проблеми Японії, пов'язані з подоланням тривалої рецесії, хронічної кризи внутрішнього ринку та намаганням посилити свої позиції в інтеграційних і безпекових структурах Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР) [6, с. 142].

Єдиним моментом, який може мати вплив на перерозподіл сил на міжнародній арені є постійно зростаюча жага Японії до ведення незалежної політики у військовій сфері. Так, у довгостроковій перспективі реалізація такого прагнення правлячої верхівки Японії може призвести до таких наслідків як: (1) зменшення впливу Сполучених Штатів в регіоні, що, як наслідок, може призвести до зростання впливу Китаю, Індії, чи навіть Росії; (2) створення азійсько- тихоокеансьої противаги Західним цінностями, ідеології та міжнародним фінансово-економічним, політичним і військовим інституціям/організаціям.

Відповідно, незважаючи на низьку можливість того, що Японія стане новою глобальною гегемонією, є все ж певні шанси на те, що вона досягне цього статусу на регіональному рівні. І тут важливим буде хто з двох найперспекгивніших кандидатів на подальшу глобальну гегемонію - Китай чи США - зможе залучити такого економічно потужного та стратегічно вигідного регіонального гегемона до партнерства/союзництва в боротьбі за неї.

І нарешті, останнім питанням, яке ми розглянемо є питання того, як сприйматимуться у найближчому майбутньому такі регіональні центри сили, як Індія, Бразилія та Іран. Беручи до уваги все вищезазначене, ми дійшли висновку, що серед держав, які мають реальний шанс зробити великий крок вперед та хоча б в плані деяких показників наздогнати США, є лише п'ять країн: Китай - що перебуває на шляху до цілі стати найпотужнішою країною в плані промислового виробництва; Індія - що демонструє значне економічне зростання з фантастичним прогресом в плані технології програмного забезпечення; Росія, Японія і Бразилія - що демонструють великий потенціал, щоб наздогнати вищезазначені країни [10, с. 51]. Варто також врахувати можливість того, що Бразилія, Південна Африка, Індонезія та навіть Росія, чи Японія можуть підтримати зростаючу роль Китаю та Індії, що суттєво вплине на позицію на міжнародній арені останніх двох.

Як висновок, беручи до уваги все вищезазначене та проаналізувавши результати проведеного дослідження, ми сформулювали наступні декілька можливих сценаріїв у подальшій боротьбі за гегемонію:

Перший сценарій - однополярний світ, тобто наявність одного глобального гегемона. Тут можливими є два варіанти: глобальна гегемонія США чи глобальна гегемонія Китаю. Все залежить від того, хто з цих двох держав переможе у боротьбі за ідеологічну гегемонію та зможе залучити на свою «сторону» більшість регіональних центрів сили.

Другий сценарій - біполярний світ, тобто наявність двох одинаково-могутніх претендентів на глобальну гегемонію, жоден із яких не має наміру поступитися. Такий сценарій передбачає утворення двох протилежних блоків у боротьбі за глобальне панування власної ідеології та доступ до світових ресурсів. Можливими лідерами блоків є, знову ж таки, Китай та Сполучені Штати Америки. Можливий наслідок - чергова світова війна.

Третій сценарій - мультиполярний світ держав, тобто відсутність єдиного глобального гегемона, чи двох конкурентних гегемонічних блоків держав. Такий сценарій вважаємо можливим якщо могутність США під тиском інших держав претендентів на глобальну та регіональну гегемонію поступово занепадатиме, а Китай (як найреальніший претендент на глобальну гегемонію) все ще не буде здатним заступити на позицію світового гегемона. Тобто міжнародна система складатиметься з декількох полюсів, що формуватимуться навколо великих держав та регіональних центрів сили (США, Китай, Індія, Японія, Росія, Іран, Бразилія - як претенденти на ядро таких полюсів).

Четвертий сценарій - мультиполярний світ організацій, тобто світ в якому на перше місце виходять міжнародні організації, які виступають реальним форумом для вирішення глобальних питань. Тут варто зауважити, що, по-перше, не йде мова про існуючі міжнародні універсальні організації, а про нові, які будуть перш за все глобальними, і, водночас, враховуватимуть реальну ситуацію на міжнародній арені коли мова йтиме про їх дієвість на функціональність. По-друге, такий сценарій аж ніяк не применшує ролі національних держав, адже такі організації будуть міжурядовими. І нарешті, варто все ж розуміти, що такий сценарій є найменш ймовірним із всіх вищезазначених, адже історично так склалося, що будь-які універсальні міжурядові форуми не володіють достатньою легітимністю на міжнародній арені.

ВИСНОВОК

Становлення, реалізація та перебіг явища гегемонії в міжнародних відносинах XXI ст. залежать безпосередньо від характеру міжнародного середовища. Зокрема, таких його важливих змінних, як: глобальний та регіональний баланс сил, характер безпекового середовища, а також поступова видозміна акторів на міжнародній арені. У будь-якому разі, беззаперечним є той факт, що глобальний гегемон, як і його регіональний аналог, мають безпосередній вплив на формування міжнародного середовища та на характер взаємовідносин держав у його межах.

Відповідно, вважаємо актуальним подальше дослідження явища гегемонії у міжнародних відносинах та врахування результатів, отриманих від такого дослідження, при формуванні української зовнішньополітичної стратегії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Вєтринський І. У пошуках американської імперії / І. Вєт- ринський // Vjetryns'kyj I. U poshukah amerykans'koi' imperii' / I. Vjetryns'kyj // UA Foreign Affairs. - 2009. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.uaforeignaffairs.com/article. html?id=497

2. Комарницький М. Глобальні зміни світу - 2025 / М. Комар- ницький // Львів: Літопис. - 2010. - 188 с. // Komamyc'kyj М. Global'ni zminy svitu - 2025 / М. Komamyc'kyj // L'viv: Litopys. - 2010. - 188 s.

3. Шергін C. Китай і США в глобальних трансформаціях / С. Шергін. - 2011. !! Shergin S. Kytaj і SShA v global'nyh transformacijah / S. Shergin. - 2011. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/article.html?id=583

4. Bradford C.I. Jr. Global Governance Reform for the 21^st Century / C.I. Jr. Bradford // Brooking Institution, Washington D.C. - 2005. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www. brookings.edu/wp-content/uploads/2016/06/20051024bradford.pdf

5. Buzan В., Waever О. Regions and Powers: The Structure of International Theory / B. Buzan, O. Waever // Cambridge: Cambridge University Press, 2003. - 564 p.

6. Foot R. China's regional activism: leadership, leverage, and protection / R. Foot // Global Change, Peace and Security. - June, 2005. - 17:2. - P.141-153.

7. Ikenberry G. J. Institutions, strategic restraint, and the persistence of the American postwar order / G. J. Ikenberry // International Security. - 1998. - №23 (3). - P.43-78.

8. Keohane R. O. After Hegemony: Cooperation and Discord in the World Political Economy / R. O. Keohane // Princeton: Princeton University Press. - Author Edition. - 2005. - 320 p.

9. Krauthammer C. The unipolar moment / C. Krauthammer // Foreign Affairs. - 1990-1991. - №70 (1). - P.23-33.

10. National Intelligence Council, Mapping the Global Future / NIC // Government Printing Office, Washington D.C. - 2004. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.futurebrief. com/project2020.pdf

11. Nye J. S. Soft Power and American Foreign Policy / J. S. Nye // Political Science Quarterly. - 119. - Research Library Core. - 2004. - P.255-270.

12. Nye J. S. The Paradox of American Power / J. S. Nye // Oxford: Oxford University Press, 2003. - 240 p.

13. Talani L. S. Pigs for sale! The Impact of the Euro-Zone Crisis on Capitalist Structures in Southern European States / L. S. Talani // King's College London. - 2012. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://ecpr.eu/Filestore/PaperProposal/4400adca-d9b0-49fd-bd40-2293ae3337dd.pdf

14. Watson J. China: the greatest threat to U.S. Hegemony / J. Watson. - 2011. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// newsflavor.com/politics/intemational-relations/china-the-greatest- threat-to-us-hegemony/

15. Wang Y. Transformation of Foreign Affairs and International Relations in China I Y. Wang ll 1978-2008, BRILL. - 2011. - 487 p.

Размещено на Allbest.ru