В основі сучасної системи міжнародних відносин лежить міжнародний правопорядок, який базується на основоположних принципах міжнародного права, що забезпечують належне підґрунтя для міжнародного співробітництва держав. Попри це, в усіх сферах міжнародних відносин постійно виникають міжнародні спори. їх мирне вирішення є засобом досягнення головної мети - підтримання міжнародного миру та безпеки відповідно до основних принципів міжнародного права.

Стан опрацювання. Правова природа міжнародного спору недостатньо вивчена і потребує дослідження. Щодо мирних засобів вирішення міжнародних спорів, то незважаючи на їх важливість для розвитку міжнародного права, їх аналіз у вітчизняній науці міжнародного права практично не проводиться. Існують лише дослідження з певних напрямів чи окремих засобів вирішення міжнародних спорів. Роботи, які б були присвячені вивченню теоретичних основ мирних засобів вирішення міжнародних спорів, в Україні відсутні. Проблеми міжнародних спорів та їх вирішення частково висвітлюється у роботах таких вчених, як Мамон З., Скакунов З.И, Бруз В.С., Комаровский Л.А., Ніколенко І.І., Шеренговський Д.В., Тимченко Ю., Балух В.С., Тропін З.В., Пушмін Є.А., Приходько А.В., Козирєва В.П., Миколаєнко Я.Ю., Бондаренко-Залінська Н.А., Розмай Ю.В.

Мета - розглянути правову природу міжнародного спору, провести розмежування понять "міжнародний спір", "міжнародний конфлікт" та "міжнародна ситуація".

Виклад основного матеріалу

У міжнародному праві немає загальновизнаного визначення поняття "міжнародний спір". Колись Постійна палата міжнародного правосуддя визначила міжнародний спір як незгоду із правом або фактом, конфлікт правових позицій або інтересів двох сторін. Ознаки спору встановлюються для потреб реалізації певної процедури врегулювання міжнародних спорів, передбаченої конкретним міжнародним договором. Водночас досить часто регламентація процедур мирного врегулювання відбувається без формального визначення ознак міжнародного спору. У сучасній теорії склався загалом єдиний підхід до визначення змісту цього поняття. Він ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнародним спором розуміє конфлікт поглядів, що об'єктивно існує до початку розгляду справи. Якщо в поглядах сторін із питань порушення їх інтересу, права або факту є суттєва різниця, то це ще не є достатнім приводом для наявності спору, така розбіжність має бути об'єктивно вираженою в офіційних діях принаймні однієї зі сторін [1, с.271]. Отже, міжнародний спір - це виражена суперечність між суб'єктами міжнародного права, коли сторони висунули одна до одної взаємні претензії, в ньому завжди є учасники, а їх претензії співпадають за предметом спору.

Елементами міжнародного спору, які відрізняють його від ситуації, є предмет спору і взаємовиключні позиції сторін спору, обґрунтовані нормами міжнародного права. У справі про Намібію Міжнародний Суд ООН зазначив, що наявність виявлених і сформульованих розбіжностей держав щодо предмета спору є основною відмінною рисою міжнародного спору і ситуації.

Щодо предмета спору, то відповідно до п.2 ст.36 Статуту Міжнародного Суду ООН, цей орган може розглядати міжнародні спори, предметом яких є тлумачення договору, будь-яке питання міжнародного права, наявність факту порушення міжнародного зобов'язання, характер і розмір відшкодування за порушення міжнародного зобов'язання. Держави-учасниці спору обґрунтовують свої претензії одна до одної нормами міжнародного права. Поняття ситуації ж ширше, оскільки ситуація може з'явитися ще до виникнення спору й існувати після його врегулювання. Значення розходження спору й ситуації полягає перш за все в тому, що Міжнародний Суд ООН розглядає тільки спори [2, с. 205].

Не існує універсальної класифікації міжнародних спорів. Кожний договір має свою унікальну класифікацію, що зазвичай служить двом цілям:

визначити, які спори підпадають під дію цього договору;

встановити, які мирні засоби слід застосовувати для врегулювання певних видів спорів.

Наприклад, Конвенція 1907 р. про мирне вирішення міжнародних сутичок рекомендує державам-учасницям для врегулювання "серйозної незгоди або конфлікту" вдаватися до мирних послуг або посередництва; у випадку "розходженнях міжнародного характеру, що не зачіпають їхньої честі або життєвих інтересів та випливають із різниці в поглядах на питання факту" - створювати слідчу комісію; арбітраж рекомендується як найбільш ефективний і справедливий спосіб вирішення "питань юридичного характеру, особливо в тлумаченні або застосуванні міжнародних конвенцій".

Міжнародні спори поділяють на правові та політичні. У першому випадку держави ґрунтують свої вимоги на нормах міжнародного права, в іншому - такі аргументи не є основним [2, с. 206].

Статут Міжнародного Суду вважає, що до спорів юридичного характеру належать спори щодо тлумачення договору, будь-якого питання міжнародного права, наявність факту порушення міжнародного зобов'язання, відшкодування, яке належить за порушення міжнародного зобов'язання (п.2 ст.36). Такий розподіл зазначений і в Європейській конвенції про мирне вирішення спорів 1957 р. У п.1 ст.33 Статуту ООН можна простежити поділ спорів на такі, продовження яких мало б загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки (п.1 ст.33), і спори, що не мають таких ознак [3, с.230]. Варто зазначити, що ця диференціація є відносною, оскільки і ситуація, і спір за певних обставин можуть містити загрозу для міжнародного миру і безпеки.

Поняття "міжнародний спір" відрізняється від поняття "міжнародний конфлікт", перетворення міжнародного спору на міжнародний конфлікт залежить від ступеня інтенсифікації протиріч і конфліктності в поведінці сторін. Саме наявність або відсутністю конфліктної поведінки сторін у формі активної протидії або зіткнення (озброєного або неозброєного) визначає межу між міжнародним спором і конфліктом. Міжнародний конфлікт часто використовується наддержавами у своїх інтересах, але при цьому вони не можуть гарантувати його мирне вирішення [4, с.57]. Величезна кількість учасників, як наявних, так і прихованих, різноманітні причини, що породжують його, робить вкрай складним визначення міжнародного конфлікту (явища, яке час від часу спалахує у світі - прогнозовано чи непередбачувано - і є свідомо розпочатим чи ненавмисно спровокованим [5, с.162]. При цьому треба враховувати ще й їхню сучасну специфіку, коли іноді потрібно вести справу не з урядами, а з різними конфліктуючими сторонами, які не мають ніяких правових зобов'язань щодо ООН і часто не схильні рахуватися з рішеннями Ради Безпеки і контингентами ООН [6, с.72]. Зокрема, сьогодні збройна боротьба може проходити між нерегулярними квазідержавними відділеннями етнічної міліції, культовими чи релігійними організаціями, сепаратистами, партизанами, терористичними та злочинними угрупованнями, приватними комбатантами тощо. З огляду на вищесказане міжнародний конфлікт можна трактувати як тривалий стан активної чи пасивної боротьби двох чи декількох учасників міжнародних відносин стосовно реалізації своїх інтересів, які є несумісними з інтересами протилежної сторони. Відповідно, суб'єкти конфлікту, об'єкт та предмет конфлікту, а також відносини між конфліктуючими сторонами складають основу структури будь-якого конфлікту [7, с.102].

Існування міжнародного спору створює необхідність його вирішувати. Відповідно до п. З ст.2 Статуту ООН кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість. Даний принцип знайшов своє відображення і в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, а також у багатьох інших документах Організації Об'єднаних Націй та установчих документах міжнародних регіональних організацій [8, с.3]. Відповідно до ст.33 Статуту ООН сторони, що беруть участь у спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв'язати його за допомогою переговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи інших мирних способів за своїм вибором [9]. Відразу треба підкреслити, що перелік вирішення міжнародних спорів не є обмеженим і підлягає розширеному тлумаченню.

У доктрині міжнародного права виділяють три основні види засобів мирного вирішення міжнародних спорів:

погоджувальні (до них відносять перемови, консультації, добрі послуги, посередництво, встановлення фактів, примирення тощо);

судові (міжнародні суди і міжнародні арбітражі);

міжнародних організацій [10, с.176].

Також їх можна поділити на традиційні (звернення до державних юрисдикційних органів - судів) та нетрадиційні - альтернативні (вирішення спорів з позиції інтересів шляхом пошуків компромісних рішень та досягнення згоди між конфліктуючими сторонами завдяки зусиллям третьої, незалежної сторони) [11, с.247].

До загальновизнаних міжнародних засобів альтернативного врегулювання спорів відносяться:

міжнародний комерційний арбітраж;

посередництво або медіація;

переговори.

Переговори - це форма вирішення правового конфлікту шляхом обговорення його сторонами конфлікту з метою досягнення взаємовигідного (компромісного) рішення [12, с.165].

Цей спосіб здебільшого ґрунтується на повазі опонентів один до одного, що дозволяє досягати згоди там, де інтереси не співпадають, думки і погляди розходяться, проте результативні переговори можуть запобігти виникненню конфліктів у подальшому [11, с.249].

Медіацією називають процес переговорів, коли до вирішення спірного питання залучається нейтральна третя сторона - медіатор (посередник), яка веде цей переговорний процес, вислуховує аргументацію сторін щодо суті спору і активно допомагає сторонам зрозуміти свої інтереси, оцінити можливість компромісів і самостійно прийняти рішення, що задовольнить усіх учасників переговорів [13, с.184, 185].

У процесі медіації сторонам надаються значні права і повноваження. Сторони ж наділяють медіатора точно визначеним обсягом процесуальних повноважень, він не має права ні судити, ні оцінювати, ні приймати та озвучувати будь-яке рішення. Медіатор може збирати інформацію, вивчати та узагальнювати її, робити помітки, керувати переговорним процесом, створюючи сприятливу атмосферу, але не правомочний впливати на процес примирення шляхом власних заяв. Медіатор має сприяти мирному вирішенню суперечки шляхом надання сторонам загальних рекомендацій щодо належних засобів урегулювання конфлікту, організації переговорів між ними і активно впливати на процес і зміст переговорного процесу, а також надавати сторонам проекти мирного вирішення суперечки та сприяти, щоб комунікація між сторонами протікала в мирному конструктивному руслі, націленою на мирне врегулювання конфлікту.

Медіація дозволяє зберегти кошти, час та сприяє сторонам вирішувати спір без переривання господарської діяльності та бізнес-процес [14, с.181].

До недоліків медіації слід віднести: високий ступінь залежності ефективності медіації від співпраці сторін спору; відсутність легальної і явної підтримки медіації з боку законодавця; складність застосування процедури медіації за наявності багатьох сторін спору; велика обережність у виборі посередника [15, с.124].

міжнародний спір врегулювання мирне

Процес медіації, на відміну від судового, не потребує підготовки і надання значної кількості документів, дотримання процесуальних норм, порушення яких у суді може закінчитися програшем справи [11, с.252].

Активно користуються послугами медіаторів під час вирішення цивільних спорів у Швейцарії, Канаді, країнах Бенілюкс. Більш того, в США, Сполученому Королівстві, Австрії, Бельгії, Польщі, Норвегії, Фінляндії правові норми щодо позасудового вирішення спорів закріплені на законодавчому рівні [11, с.253].

Міжнародний арбітраж - це, по-перше, процедура третейського судового врегулювання спорів між суб'єктами міжнародного права, яка завершується остаточним та обов'язковим рішенням по справі; а по-друге, - це орган, який відноситься до органів міжнародного правосуддя, створюється договірними сторонами для вирішення конкретного спору (суд аб йос), спорів визначеної категорії або будь-яких спорів, що виникають між ними (інституційний (постійний) арбітраж) [8, с.6].

Метою Міжнародного комерційного арбітражного суду є розгляд і вирішення міжнародного комерційної спору по суті на підставі обраного сторонами матеріального та процесуального права. Важливим моментом є обрання процедурних/процесуальних правил та норм, оскільки саме процедурні питання надаватимуть переваги або створюватимуть перепони в розгляді спору, надаватимуть іншій стороні додаткові можливості.

Арбітраж є тим способом вирішення спору, який дозволяє забезпечити необхідний ступінь конфіденційності права учасників на формування складу професіональних арбітрів, які розглядатимуть спір. Така можливість надає гнучкість та індивідуальність кожній справі, втім повноваження арбітражу ґрунтуються на угоді між учасниками спору, тобто волі сторін, а не на загальному законі [14, с.182].

Питання допустимості розгляду спорів у міжнародному комерційному арбітражі розглядається в міжнародному праві відповідно до Нью-Иоркської конвенції 1958 р., яка розглядає це питання у двох аспектах щодо арбітрабельності предмета спору: п. З ст. II Конвенції - обов'язок суду, за наявності вимоги однієї зі сторін, передати справу до арбітражу (якщо не буде виявлено ознак недійсності, втрати сили арбітражної угод); також відповідно до пп. А, п.2 ст. V Нью-Йоркської конвенції у виконанні рішення може бути відмовлено, якщо об'єкт спору не може бути об'єктом арбітражу відповідно до обраного регулюючого матеріального та процесуального права, або ж права країни, де рішення було винесено [14, с.183].

У ч.2 ст.1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" зазначається, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають під час здійснення зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України [16].

Найкращим способом стимулювання та поширення застосування арбітражу як альтернативного способу вирішення спорів була б позитивна практика судового схвалення арбітражних рішень та чітка дієва процедура реалізації арбітражних рішень.

Адже універсальність та добровільність АВС, доповнені обов'язковістю судових актів, могли б утворити досить ефективний та стійкий союз [12, с.165].

З.В. Тропін у своїй статті "Криза універсалізму в діяльності мирних засобів вирішення міжнародних спорів та їх регіоналізація" говорить про те, що універсальні системи (механізми) вирішення міжнародних спорів виявились занадто неповороткими задля ефективного реагування на порушення міжнародного права та вирішення міжнародних спорів. Додатковим фактором також стала неспроможність держав домовитись на універсальному рівні про засоби вирішення міжнародних спорів, які б стали дійсною гарантією дій міжнародного права в сучасних умовах. Зазначені фактори призвели до того, що сучасне міжнародне право фактично відмовилось від ідеї створення інших універсальних систем вирішення міжнародних спорів. Так, у сучасному міжнародному праві існує певна кількість договорів, учасниками яких є доволі значна кількість держав, тож можна говорити навіть про їх всесвітній характер. Водночас такі договори мають спеціалізований характері, відповідно, мирні засоби вирішення міжнародних спорів, передбачені таким договором, покликані вирішувати спори лише в певній специфічній сфері і не можуть вважатись універсальними. Одним із виходів з такого становища він бачить збільшення кількості регіональних систем (механізмів) вирішення міжнародних спорів. Зокрема, до таких систем (механізмів) можна віднести засоби вирішення міжнародних спорів, передбачені документами Організації з Безпеки та Співробітництва в Європі, Співдружності Незалежних Держав, Організації Американських Держав, Африканського Союзу тощо [17, с.352].

Висновки