Воєнно-політична інтеграція країн Скандинавії в архітектурі європейської безпеки після другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Воєнно-політична інтеграція країн Скандинавії в архітектурі європейської безпеки після другої світової війни

Європейська інтеграція, незважаючи на досить складний етап свого розвитку, в який вона вступила на початку ХХІ століття, залишається важливою складовою розбудови сильної, демократичної, незалежної Європи. Україна, як повноцінна складова частина цієї Європи, знаходячись у пошуках свого місця і ролі у сучасному світі, обрала своїм стратегічним напрямом інтеграцію в європейській економічній, політико-правовій і безпековий простір. Тому, виробляючи свою зовнішню політику наша держава враховує інтереси та конструктивний досвід європейських держав і це обумовлює (пояснює) необхідність ґрунтовного дослідження історії європейської інтеграції та вивчення і врахування досвіду взаємин із ЄС інших країн, зокрема північноєвропейських. На наш погляд, вивчення історичного досвіду країн Північної Європи в 1950-х - на початку 1970 рр., який складався в умовах глобального суперництва між США та СРСР є дуже важливим для розуміння основних тенденцій як загальносвітового, так і загальноєвропейського розвитку. Зокрема, на цьому фоні, особливу увагу привертає питання воєнно- політичної інтеграції країн Скандинавії в архітектуру європейської безпеки.

У сучасному світі проблема безпеки та можливість її реалізації через розширення взаємовигідного співробітництва, яке може стати одним з головних чинників стабільності і миру стає все більш актуальною. Тенденція до військово-політичного зближення і взаємодії провідних держав Західної Європи тісно пов'язана з процесами економічної, технологічної та політичної інтеграції в Західноєвропейському регіоні. Економічна основа спільних інтересів весь час стимулює країни-члени ЄС до пошуку мирних засобів вирішення можливих суперечок. У цьому ракурсі цікавим є аналіз альтернативних підходів до європейської безпеки, які сповідували північноєвропейські держави, дає більш повне уявлення про місце і роль цих країн у сфері безпеки протягом 50-х - поч. 70-х рр. ХХ ст.

Для післявоєнної Північної Європи проблема безпеки зводилась до обмеження воєнної потужності Німеччини, недопущені нових спроб розв'язання війни з боку німецької держави і «радянської воєнної загрози», тобто агресивної політики з боку СРСР та його союзників з числа країн Східної Європи. Така небезпека реально загрожувала незалежності північноєвропейських держав, для відповіді на яку жодна з них не мала необхідного як економічного, так і воєнного ресурсів, не говорячи вже про ядерну зброю. Тому єдиний вихід зі становища яке склалося у питаннях безпеки країни Скандинавії бачили у спільних діях, бо вважали, що саме таким чином вони зможуть зберегти свою самостійність та суверенітет.

Особливості геополітичного становища скандинавських країн, їх політичні, культурні та географічні відмінності лягли в основу концепцій політики безпеки Данії, Норвегії, Фінляндії і Швеції. Ці країни починають сповідувати принцип ізольованого нейтралітету та неприєднання.

Разом з тим, зміст вище окреслених понять суттєво відрізнявся у інтерпретації тієї чи іншої країни. Так, наприклад, політика нейтралітету Данії мала глибокі історичні корені. І це після болючої поразки від німецьких військ у 1864 р. політика нейтралітету стає пріоритетною у сфері безпеки країни. На таке рішення вплинуло переконання у неспроможності організації захисту країни виключно власними силами, через обмеженість ресурсів.

На формування політики безпеки Данії впливало два фактори. Перше - це стратегічне розташування по відношенню до Балтійського моря та географічна близькість з Німеччиною. Міністр закордонних справ Данії П. Хеккерап у 1960 роках сказав, що «у зовнішньої політики Данії є три головні проблеми: Німеччина, Німеччина і ще раз Німеччина» [1, с. 261]. Разом з тим Данія, у значній мірі, покладала великі сподівання на ООН, як гарант національної безпеки і спиралася у своїй політиці на провідні атлантичні держави.

Норвегія, у своїй зовнішньополітичній концепції, принцип збереження нейтралітету поєднувала, також, з послідовною атлантичною орієнтацією. Така політика підтверджується у офіційному документі «Основні напрями зовнішньої політики Норвегії» де записано, що «Норвегія прагнутиме досягнення обов'язкових спеціальних воєнних угод з питань оборони Північної Атлантики,.. Норвезький уряд із задоволенням поставився б до приєднання Данії, Нідерландів, Бельгії і Франції до цієї системи» [2, док. 246].

Слід підкреслити, що перші післявоєнні роки, Норвегія намагалася зробити посильний внесок у побудову міжнародної системи безпеки. У політичній програмі розвитку країни, яка була прийнята у 1945 році підкреслювалося, що оборона держави повинна розбудовуватися ся з урахуванням воєнного досвіду, а її метою має бути як захист Норвегії, так і виконання міжнародних повоєнних зобов'язань [3, с. 246]. Щодо політики неприєднання до військово-політичних блоків, то її озвучив міністр закордонних справ країни Г. Ланге у своїй промові у лютому 1946 р. Він закликав «робити все у якості лояльного члена об'єднаних Націй, для укріплення взаємної довіри між країнами ... співробітничати з усіма, не беручи участі у створенні будь-яких блоків» [4, с. 131].

Якщо говорити про Швецію, то для цієї країни нейтралітет був однією з найбільш вагомих традицій у зовнішній політиці ще з ХІХ століття. Останнім воєнним конфліктом, у якому Швеція брала безпосередню участи була війна з Норвегією у 1814 р. З того часу ця держава у сфері безпеки взяла курс на нейтралітет під час збройних конфліктів і неучасть у військових блоках у мирний час [5, с. 49].

Необхідно звернути увагу на те, що шведський нейтралітет ніколи не був закріплений документально і проголошувався урядом у кожному окремому випадку. Під час холодної війни Швеція відігравала роль такого собі мосту між двома конфліктуючими блоками і незважаючи на нейтралітет приділяла велику увагу самообороні. Станом на 1948 рік шведські збройні сили нараховували 37 армійських бригад, 50 авіаційних ескадрилій, 124 військово-морські кораблі. На момент мобілізації армія країни мала складати 850 тис. чол.. Це був найбільший показник в її історії [6, с. 29].

На фоні вище згаданих країн статус Фінляндії, як нейтральної держави, давався цій країні найбільш важко. Спроби зберегти нейтралітет часто зазнавали невдач і лише після підписання мирного договору з СРСР у лютому 1947 р. зовнішньополітичний курс на нейтралітет стає можливим. Під час президентства Ю. Паасківі в основу зовнішньополітичної концепції було покладено принцип залишатися в стороні від протиріч між великими державами і бути «невидимими» на міжнародній арені [7, с. 60].

Стратегічне значення Скандинавських країн, які знаходилися на важливих повітряних та морських шляхах під час «холодної війни» значно зростає. Особливо це відчулося після включення Північно-Льодовитого океану з прилеглими територіями європейської Півночі в «зону безпеки» в рамках Договору про оборону Західної півкулі між США та країнами Латинської Америки, підписаному у вересні 1947 р. у Ріо-де-Жанейро.

Реакція скандинавських країн, на зміни, що відбувалися у післявоєнному міжнародному житті була стриманою, але в той же час одностайною - не допустити розколу в питаннях політики безпеки. Тому, починаючи з 1947 р. проводились зустрічі на рівні міністрів закордонних справ для обговорення політичних подій, які тим, чи іншим способом могли вплинути на безпеку регіону. Результатом цих зустрічей стало вироблення спільної позиції щодо небажання північноєвропейців брати участь у будь-яких блоках Заходу чи Сходу. Але у питаннях вироблення стратегії розбудови подальшої політики безпеки Скандинавських країн мали розбіжності. Крім того, за умов повоєнної економічної кризи без сторонньої допомоги виробити спільну стратегію безпеки північноєвропейським країнам було не під силу.

Саме в цей час в Європі активізувався процес зі створення спільної оборони. В результаті було підписано Брюссельський пакт, який став установчим документом Західноєвропейського союзу (березень 1948 р.) - організації оборонного співробітництва 10 європейських держав.

Так як Скандинавські країни до Західноєвропейського союзу не увійшли, вони намагалися уникнути перспективи стати заручниками політики великих держав у боротьбі між Сходом і Заходом. Тому, одним з важливих мотивів розвитку скандинавської інтеграції у воєнно-політичній сфері було намагання об'єднаними зусиллями зміцнити позиції Північної Європи відносно обох полюсів «холодної війни» і забезпечити стабільність в регіоні. В цей час складовою частиною досягнення ефективної взаємодії між країнами Скандинавії у воєнній сфері стають проекти розбудови «ешелонованої оборони».

Слід зазначити, що воєнна політика держав Північної Європи завжди орієнтувалася на Велику Британію та США і правляча еліта у своїх установках, звісно, виходила із засад про необхідність розширення воєнно -політичної співпраці з вказаними країнами. Існували різні проекти створення автономної північноєвропейської оборони, серед яких слід виділити два характерних підходи до цього питання. Так, представники одного напряму (Норвегія, розглядали «скандинавську оборону з позицій створення стабільного нейтрального регіону в умовах «холодної війни» орієнтовану на західні сили. Ця концепція передбачала, що США та Велика Британія мають забезпечити певну союзницьку допомогу гарантії безпеки. Інший напрям (Данія та Швеція вважали, що Північній Європі потрібна була незалежна від США оборона та безкомпромісний нейтральний статус. В таких умовах міністр закордонних справ Швеції Б. Естен Унден виступив з ініціативою про проведення переговорів по питанню створення Скандинавського оборонного союзу.

Б. Естен Унден вважав, що принциповими питаннями для створення такого Союз були розробка спільного зовнішньо політичного курсу і координація процесу переозброєння. А міністр закордонних справ Норвегії Г. Ланге запропонував підготувати спільну оборонну угоду між країнами Скандинавії [8, с. 94-95]. Такий варіант мав чимало привабливих сторін. Він, в цілому, сприймався норвежською громадськістю, яка була переконана, що їх країна залишається позаблоковою.

Намагаючись зберегти зовнішньополітичний курс північноєвропейських країн на неприєднання до міжнародної блокової політики шведський міністр закордонних справ Б. Естен Унден 10 травня 1948 р. запропонував Данії та Норвегії створити нейтральний північний оборонний союз, який би мав функціонувати протягом десяти років. Цей союз передбачав невтручання у будь-які збройні конфлікти, що велися на територіях інших країн.

Інше бачення Скандинавського оборонного союзу було у Норвегії, яка намагалася прив'язати цей альянс до заходу, щоб мати певні гарантії в питаннях отримання американського озброєння та допомоги у випадку війни. США та Велика Британія розділяли таку позицію і тому після першого раунду переговорів, які відбулися у травні 1948 року, вони звернулися до Норвегії та Данії з порадою не вступати у Скандинавський оборонний союз на умовах Швеції. [9, с. 147]

В результаті 19 лютого 1949 року на спеціальному засіданні Норвежської робітничої партії, на яку було запрошено колег по переговорному процесу з питання створення Скандинавського оборонного союзу з Данії та Швеції, міністр закордонних справ Норвегії Г. Ланге наголосив на пріоритетності атлантичного (НАТО) варіанту в інтересах безпеки Осло [10, с. 509].

Таким чином, ідею створення Скандинавського оборонного союзу спіткала невдача. Лідери держав Північного регіону обрали різні підходи до вирішення питання національної безпеки. Політика нейтралітету, якої дотримувалися Данія та Норвегія напередодні Другої світової війни поступилася місцем курсу на членство у НАТО. Фінляндські урядовці залишилися на позиціях нейтралітету. Швеція намагалася послідовно дотримуватись політики неприєднання. Але оцінюючи історичне значення проекту створення Скандинавського оборонного союзу необхідно підкреслити, що переговори з цього питання стали основою для неформальної співпраці північноєвропейських країн у сфері безпеки у подальші роки.

24 лютого 1949 р. міністр закордонних справ Норвегії заявив, що уряд країни прийняв рішення увійти у заплановане співробітництво демократичних народів з організації безпеки. Таке рішення про вступ до НАТО, без сумніву, було відмовою від традиційної політики безпеки Норвегії. Країна вперше у мирний час погодилась вступити в союз, який передбачав взаємні зобов'язання.

Такий крок з боку Норвегії значно вплинув на керівництво Данії, яке протягом тривалого часу продовжувало вірити у можливість існування північних інтеграційних схем в сфері оборони. Але після відмови Швеції створити дансько-шведський оборонний союз Данія остаточно визначається зі своїм атлантичним вибором. При обговоренні питання про членство Данії в Атлантичному альянсі в парламенті речник СДПД і Голова Комітету зовнішніх відносин Ю. Бомгольт гостро розкритикував попередню політику ізоляціонізму і сказав, що «залишаючись без союзників Данія, - на його думку, не мала можливостей для організації власної оборони» [11, с. 508].

Після вступу 4 квітня 1949 року Данії та Норвегії до НАТО спрямованість політики безпеки цих країн визначалася двома векторами. По відношенню до СРСР застосовувався ефект «стримування», а по відношенню до самого альянсу - інтеграція, яка розглядалася в якості необхідної умови для отримання допомоги союзників. Данія і Норвегія зайняли в рамках Атлантичного альянсу особливу позицію, яка була направлена на дотримання безпеки у північноєвропейському регіоні.

В зв'язку зі вступом до НАТО Данії та Норвегії у досить делікатному становищі опинилася Фінляндія, внаслідок зобов'язань перед СРСР по Договору 1948 року. Ця північноєвропейська країна була зацікавлена повернутися до ідеї Скандинавського нейтрального Союзу, висунувши себе на роль посередника між СРСР та Скандинавськими країнами у питанні мирного врегулювання. Але в умовах перебування радянських збройних сил на території Фінляндії ідея створення і функціонування нейтрального оборонного союзу між країнами півночі Європи була практично нездійсненною.

У 1950-х роках виникає питання про розміщення ядерної зброї на території Данії і Норвегії. Тому в цей час ці північноєвропейські країни роблять спробу здійснити важливі кроки, які були спрямовані на послаблення їх участі в інтегрованих оборонних планах НАТО. У січні 1955 року норвежський прем'єр Е. Герхардсен у своєму виступі на засіданні Ради НАТО наголосив, що Норвегія не має наміру розміщувати ядерні боєголовки або будувати ракетні бази на своїй території [12, с. 292]. Разом з тим, слід наголосити, що Норвегія та Данія ніколи не відмовлялись від прийнятої Північноатлантичним альянсом доктрини про застосування ядерної зброї, як «останнього засобу». Більше того, ці країни брали участь у створенні системи зв'язку для ядерних сил НАТО [13, с. 178-179].

У 1960-1961 рр. Данія і Норвегія приймають остаточне рішення про неможливість розташування ядерної зброї на їх територіях. Скориставшись цим 28 травня 1963 року Фінляндія, за радянської ініціативи, пропонує створити скандинавську без ядерну зону. Але Данія і Норвегія, як й інші західні держави, цю пропозицію відкинули, посилаючись на те, що оборона скандинавських країн (Данії та Норвегії) містить у своїй основі концепцію ядерного стримування, як стратегічного фундаменту західного військового союзу. У Швеції пропозицію фінляндської сторони, також, зустріли досить стримано. Тим більше, що попередні консультації з цього питання не були проведені [14, с. 326]. В середині 1960-х рр. у наукових колах з'являється термін «північний баланс», який застосовували для пояснення специфіки взаємин у сфері оборони північноєвропейського регіону. На думку вчених Данія, Норвегія, Швеція і Фінляндія у воєнно-політичному відношенні утворювали особливий північноєвропейський регіон, який розташовувався між антагоністичними блоками. «Північний баланс» передбачав, уразі зміщення СРСР на фінляндському напрямі на захід, аналогічну реакцію у відповідь - приєднання Швеції до НАТО і перегляд базової та ядерної політики Данії та Норвегії [15, с. 387].

Аналіз подій середини 1950-х - 1960-х років щодо проблеми європейської безпеки на півночі слід наголосити, що скандинавські країни в цей час повністю усвідомлювали необхідність формування єдиного оборонного простору між ними. Це, зокрема, як було сказано, знайшло своє відображення у ході реалізації проектів воєнно-політичного співробітництва у вигляді Скандинавського оборонного союзу 1948-1949 рр., нейтрального оборонного союзу середини 1950-х рр. та узгодженої ядерної політики 1960-х років. З іншої сторони, у розбудові регіональних схем воєнно-політичної інтеграції прослідковувались і протилежні тенденції. З однієї сторони, зовнішня загроза на фоні складних міжнародних подій сприяли активізації північного співробітництва у сфері оборони, усвідомленню власної цілісності по відношенню до решти Європи, а з іншої сторони - прагнення не спровокувати СРСР щодо його політики по відношенню до Фінляндії було очевидним фактором обережності скандинавських країн при побудові регіональних утворень.

Таким чином, можна зробити висновок, що в умовах, які складалися на той час активне співробітництво країн Скандинавії у сфері безпеки було дуже проблематичним. Для вироблення і втілення в життя політики безпеки державам півночі Європи необхідно було шукати різні шляхи та можливості. В той час як Данія і Норвегія обрали курс на співпрацю з країнами НАТО - Швеція пристає на політику дотримання нейтралітету, Фінляндія заходилась під тиском договору з СРСР, що дуже заважало їй приймати самостійні рішення.

Але, в цілому, існуючи розбіжності у розв'язанні питань зовнішньої безпеки, на наш погляд, істотно не позначились на поляризації північного регіону. Маючи різні зовнішньополітичні орієнтації північноєвропейські країни, все ж таки, розвивалися у єдиному напрямку. Ці країни обрали таку стратегію, яка дозволяла їм уникати конфронтації між Заходом і Сходом в умовах біполярного протистояння. Складовими такої стратегії, відомої під назвами «північна стабільність», «північний баланс», «північна модель» були: послідовний шведський нейтралітет; фінський нейтралітет, який регулювався Договором 1948 року; членство Данії і Норвегії в НАТО, їх підхід щодо розташування іноземних баз та ядерної зброї на своїх територіях.

Така спільна політика безпеки Скандинавських країн після Другої світової війни була направлена на захист північних інтересів, а відчуття спільної ідентичності сприяло утворенню неформального регіонального об'єднання для якого характерним була миролюбність, недопустимість збройного конфлікту та відсутність образу ворога. «Північний баланс» став віддзеркаленням спільного самоусвідомлення Скандинавських країн убезпечити свій регіон і національну безпеку кожної країни окремо від непередбачених наслідків конфронтації між Заходом і Сходом.

Список джерел та літератури

1. Lammers K. C. Denmark's Relations with Germany since 1945 / K. Lammers // Denmark's policy towards Europe after 1945: history, theory and options [eds.: Hans Branner, Morten Kelstrup]. - Odense, 2000. - P. 260-281.

2. Советско-норвежские отношения, 1917-1955 : сб. док. / Ин-т всеобщ. истории РАН [и др.] ; [редкол.: А. О. Чубарьян и др.]. - Москва : ЭЛИА-АРТ-О, 1997. - 681, [1] с.

3. Ристе У. История внешней политики Норвегии / У.Ристе. - Москва: Весь Мир; [ОАО Тип. «Новости»], 2003. - 413 с.

4. Skodvin M. Norwegian neutrality and the question of credibility / M. Skodvin // Scandinavian journal of history. - 1977. - Vol. 2. - № 1/4. - P. 123-145.

5. Johnsson H.-I. Sverige i fokus / H.-I. Johnsson. - Stockholm : Svenska institutet, [1996]. - 240 s.

6. Aselius G. Swedishstrategic culture after 1945 / G.Aselius // Cooperation and Conflict. - 2005. - Vol. 40. - № 1. - P. 25-44.

7. Дерябин Ю. С. Финляндия:нелегкий путь к нейтралитету/ Ю. Дерябин // Северная Европа: проблемы истории. - Москва, 2005. - Вып. 5. - С. 58-75.

8. Lange C. Political unifica tion and the Nordic Council / C. Lange // Cooperation and Conflict. - 1965. - Vol. 1. - № 2. - P. 94-95.

9. Aalders G. The failure of the Scandinavian defence union, 1948-1949 / G.Aalders // Scandinavian Journal of History. - 1990. - Vol. 15. - № 1/2. - P. 125153.

10. Einhorn E. S. The Reluctant Ally: Danish Security Policy, 1945-49 / E. Einhorn // Journal of Contemporary History. - 1975. - Vol. 10. - № 3. - P. 493512.

11. Einhorn E. S. The Reluctant Ally: Danish Security Policy, 1945-49 / E. Einhorn // Journal of Contemporary History. - 1975. - Vol. 10. - № 3. - P. 493512.

12. Ристе У. История внешней политики Норвегии / У.Ристе. - Москва: Весь Мир; [ОАО Тип. «Новости»], 2003. - 413 с.

13. Berdal M. The United States, Norway and the Cold War, 1954-1960 / M. Berdal; [foreword by Olav Riste]. - New York; London : St. Martin's Press ; Macmillan, 1996. - XIX, 268 p.: maps. - (St. Antony's series).

14. Юссіла О. Від Великого Князівства до сучасної держави : політична історія Фінляндії від 1809 року / О. Юссіла [та ін.] ; [/пер. з фін. М. Гаутала, В. Пилипенко ; ред. пер. Т. та К. Тищенко]. - Київ : Унісерв, 2002. - 407 с.

15. Orvik N. Scandinavia, NATO, and Northern Security / N.Orvik // International Organizationю - 1966. - Vol. 20. № 3. - P. 380-396.

Размещено на Allbest.ru