Формування засад політики ЄС щодо Арктичного регіону (початок XXI ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Формування засад політики ЄС щодо Арктичного регіону (початок XXI ст.)

Горобець О. О.,

студент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету

На основі аналізу «арктичних документів» Європейського Союзу у дослідженні зроблено спробу висвітлити пріоритетні напрямки діяльності ЄС в Арктичному регіоні, його роль у вирішенні проблем Півночі. Аналізуються особливості кооперації між Європейським Союзом та «арктичними країнами». У статті визначено нові виклики політиці ЄС в Арктиці. Увага акцентується на неоімперських амбіціях Росії на поч. ХХІ ст., які порушують хиткий баланс в Арктичному басейні. Встановлено, що такий стан речей формує у європейському просторі додаткові Європейському Союзу центри сил, що лояльно дивляться в бік США, основним напрямком діяльності яких є Арктика. В результаті дослідження виявлено, що Європейський Союз прагне відігравати помітну роль у вирішенні проблем в регіоні, але його оборонні доктрини можуть виявитися неефективними при виникненні реальних конфліктних ситуацій в Арктичному регіоні. Тому скандинавські країни тяжіють до пошуку додаткових політичних, військових, економічних важелів стримування активності РФ у північному напрямку.

Ключові слова: Арктика, геополітика, міжнародні відносини, ЄС, скандинавські країни, США, Україна.

європейський союз арктика політика

Вже на початку ХХ ст. Арктика стала невід'ємною частиною світополітичного простору. Проте у другій половині ХХ ст. - на початку ХХІ ст. міжнародна боротьба за регіон істотно посилилась. Глобальне потепління породило новий раунд змагання на різних рівнях за території та ресурси Півночі. Країни прагнуть зберегти та розширити свій суверенітет в регіоні. Набуває актуальності питання, буде Арктика підконтрольна чітким нормам міжнародного права, чи стане вільним майданчиком для військово-політичної, наукової, промислової діяльності. Для традиційних «арктичних країн» сформувалися нові внутрішні та зовнішні виклики.

Найбільший науковий інтерес до дослідження проблем Півночі проявляють представники «арктичних країн», а також країн-претендентів на арктичні території. Зокрема відзначимо праці Джозеф Чінйонг, Майк Венструп, Хізер Конлі, Скот Боргерсон, Майкл Баєрс, Лі Чженьфу та ін. В українському інформаційному та науковому просторі також зросла увага до Арктичного регіону. Її загострив аналіз витоків та причин агресивної російської зовнішньої політики, складовою частиною якої, зокрема, стали і кроки, спрямовані на силове і правове утвердження російських інтересів в регіоні. Найпомітніші розвідки з цієї проблематики належать перу М. Гончара [1]. Проте вітчизняні та і значною мірою зарубіжні дослідники практично не заторкують проблему ставлення Європейського Союзу як консолідованого міжнародного гравця до Арктики. Ось чому, на нашу думку, інтерес становить звернення до проблеми підходів ЄС до Арктичного регіону.

Арктичну стратегію Європейського Союзу визначають насамперед такі документи: Резолюція Європейського Парламенту щодо арктичної стратегії ЄС від 12 березня 2014 р., Висновки Ради Європейського Союзу із розробки політики ЄС в Арктичному регіоні від 12 травня 2014 р., Спільне повідомлення Європейської комісії до Європейського Парламенту та Ради ЄС: «Розробка політики Європейського Союзу стосовно Арктичного регіону: прогрес від 2008 р. та наступні кроки». ЄС прагне відігравати помітну роль у підтриманні регіональної кооперації, а також вирішенні проблем, що стоять перед Арктичним регіоном. Європейський Союз виступає прибічником збільшення міжнародних зусиль у боротьбі із змінами клімату. Три країни-члени ЄС є учасниками Арктичної ради. Загалом, Європейський Союз прагне збільшити свою активність серед «арктичних країн», та вирішувати проблеми на основі співпраці [2].

Арктична політика ЄС визначає пріоритетні напрямки діяльності: захист та збереження навколишнього середовища регіону; діалог із місцевим населенням Півночі та з «арктичними країнами»; міжнародна кооперація із питань раціонального використання природних ресурсів тощо. Арктична стратегія ЄС визнає значний економічний потенціал Арктичного регіону [3, с. 2-4, 8]. Цим зумовлені коштовні науково-дослідницькі, інвестиційні програми, наприклад рамкова програма Європейського Союзу «Горизонт 2020» [2]. ЄС прагне направити потік інвестицій в Арктичний регіон не лише зі сторони «арктичних країн», а й з боку держав-спостерігачів в Арктичній раді. Для підтримки своїх позицій, країнами ЄС налагоджене представництво в Арктичній раді: Франція, Німеччина, Велика Британія, Польща, Іспанія, Нідерланди, Італія виконують в ній роль спостерігачів. Пріоритетом представництва ЄС на міжнародних майданчиках є спільна політика країн-членів, а також послідовний план дій у напрямку міжрегіонального та прикордонного співробітництва [4, с. 27-28].

Європейська політика на «північному напрямку» визначається регіональною кооперацією та партнерством. Основою цієї моделі є взаємодія між ЄС, Ісландією, Норвегією та Росією [3, с. 8]. Отже, порушення партнерських зав'язків, конфронтація із Росією може змінити бачення Європейським Союзом Арктичного регіону, а також спричинити формування нової стратегії щодо Арктики.

В цілому, із урядових документів Європейського Союзу випливає, що останній почав виявляти все більший інтерес до Арктики. ЄС у своїй політиці є прибічником тієї позиції, що управління Арктикою має будуватися на вже встановлених багатосторонніх домовленостях і механізмах (Конвенція ООН з морського права, Арктична рада та Міжнародна морська організація), а не на новому арктичному договорі. При цьому повинні шануватись суверенітет і національні інтереси самих країн Арктики. Європейський Союз прагне відігравати більш вагому роль у вирішенні проблем Арктичного регіону, але йому доводиться визнати, що чільна роль належить «арктичним країнам», тому консолідована європейська політика повинна зосереджуватися на підтримці успішної співпраці, та сприянні у вирішенні нових проблем регіону [5]. Арктична стратегія ЄС враховує зростання світової геополітичної зацікавленості на Півночі, особливо з боку «неарктичних країн» - Китаю, Японії та Індії.

Неспростовним доказом посилення ролі цих нових регіональних гравців є надання Південній Кореї, Китаю, Японії, Індії, Сінгапуру статусу спостерігачів в Арктичній раді [2].

Основний інтерес ЄС в Арктиці стосується глобальних кліматичних змін, які мають різні екологічні, соціально- економічні та геополітичні наслідки. У своїй новій кліматичній політиці стосовно Арктики Європейський Союз почав висувати на перший план отримання конкретних і актуальних знань та інформації про кліматичну динаміку регіону, підкреслюючи необхідність інвестицій у дослідженні арктичного навколишнього середовища. Ці зусилля, природньо, вимагають координації та взаємодії між ЄС, «арктичними країнами» та іншими зацікавленими сторонами [6, с. 7-8].

В арктичній стратегії ЄС окреслено роль Баренцево - Євро-Арктичної ради, як важливої платформи для кооперації між Данією, Фінляндією, Норвегією, Росією, Швецією у соціальній, освітній сферах, наукових дослідженнях, енергетиці, культурі та туризмі тощо [2]. Проте прагнення Європейського Союзу налагодити міждержавну кооперацію в Арктиці, забезпечити стабільні інвестиційні потоки не відвернуло увагу від безпекових питань. На період 2013-2014 рр. припадає переосмислення Європейським союзом стратегії морської безпеки. У доповіді «Перспективи європейських військових можливостей 2013-2025: виклики та напрямки» зазначено, що необхідно сформувати безпеку морських комунікацій та стратегічну інфраструктуру морських портів, нафто- та газопроводи, і поставок енергоресурсів тощо [7, с. 6-7]. Арктичний регіон визначено таким, щодо якого ЄС має інтереси та стратегічні цілі [7, с. 16-17]. Необхідність перегляду європейської оборонної політики продиктована новими викликами для окремих «арктичних країн».

На заваді інтегративним і стабілізуючим зусиллям ЄС почала ставати, однак, позиція Росії, ґрунтована як на певних міжнародноправових засадах, так і її неоімперських амбіціях. Принцип розподілу арктичних територій був закріплений у Конвенції ООН із морського права 1982 р., яка вступила в дію у 1994 р., встановила особливу економічну зону у 200 миль від лінії берега. Після ратифікації договору держави отримали змогу протягом 10 років надавати результати наукових досліджень на підтримку претензій на частину шельфу за межами особливої економічної зони. Приблизно 170 країн підписали та ратифікували угоду. Серед п'яти «арктичних країн» лише США відмовилися від ратифікації. У 2001 р. Росія, посилаючись на Конвенцію, заявила, що має право на Північний полюс та прилеглі арктичні території. У 2007 р. російський глибоководний апарат із А. Чілінгаровим на борту встановив російський прапор на дні Північного Льодовитого океану, в точці над Північним полюсом [8]. Нова військова доктрина Росії, прийнята у грудні 2014 р. [9], містила концепцію, яка передбачає домінування по всьому периметру кордонів, у тому числі і на Півночі [10]. В розпал протистояння із Заходом щодо агресії проти України, у квітні 2014 р. президент Росії В. Путін заявив про свої прагнення «відновити» та «якісно посилити» військові позиції Росії в Арктиці. З цією метою Москва створила новий стратегічний командний центр в регіоні [11]. Щоб підкріпити свої претензії, у березні 2015 р. Москва розпочала масові військові навчання в Арктиці, за участі 38 тис. військових, 50 суден та підводних човнів, 110 літаків. Міністр оборони РФ С. Шойгу заявив, що «нові виклики та військові загрози вимагають подальшого збільшення можливостей збройних сил» [12]. Від початку 2015 р. російським командуванням започатковано відновлення радянських військових баз на Півночі, на яких будуть дислокуватися новостворені арктичні бригади берегових військ Північного флоту Росії. Ще близько 10 баз перебувають на різних стадіях будівництва, також було заплановано побудувати 13 аеродромів, полігони, радарні станції [13]. Агресивна російська політика в регіоні стала викликом для США, Канади, Європи (особливо для скандинавських країн), а отже і для ЄС.

Зусилля із протидії Європейським Союзом російській агресії на Сході України виявили відсутність спільної думки серед його членів, а отже і узгодженого плану дій. Такий стан речей мотивував міністрів скандинавських країн (Норвегії, Данії, Ісландії, Швеції та Фінляндії) проголосити декларацію про розширення військової співпраці, яка має пріоритетом спільне стримування Росії. Кооперація передбачає військові навчання із залученням Фінляндії та Швеції - країн, які не входять до складу НАТО, співпрацю у військово-промисловому секторі, обмін розвідувальною інформацією про переміщення у повітряному просторі, з метою раннього запобігання непередбачуваним подіям, обмін досвідом реагування на кібер-атаки тощо [14]. Скандинавські та прибалтійські держави почали будувати поглиблені військові зв'язки, але не маючи намірів заміни НАТО. Фінляндія та Швеція, однак, вирішили проводити військові навчання відповідно до стандартів альянсу [15].

Військова та оборонна співпраця між країнами Північної Європи посилила вірогідність ескалації протистояння за сфери впливу та території в Арктиці.

Не залишились байдужими до позиції європейців щодо арктичних проблем і у Вашингтоні. В урядових документах США було зазначено, що американці підтримуватимуть своїх європейських партнерів. Згідно із доктриною Міністерства оборони США щодо Арктики, Пентагон прагне збільшувати багатосторонню співпрацю в Арктичному регіоні з питань безпеки. В документі, зазначено, що найближчим часом військове відомство США має намір підтримувати союзників, створювати атмосферу довіри з основними партнерами в регіоні, розвивати інфраструктуру Арктики та можливості, продиктовані новими викликами тощо. Можливість прикордонних конфліктів і суперництва за ресурси у вищеозначених документах не заперечуються [16, с. 7-11].

Практичним продовженням та доказом розширення співробітництва між США та країнами Північної Європи стали спільні військові навчання «Арктичні виклики 2015», заплановані до проведення на шведській та норвезькій територіях, із залученням з боку США винищувачів F-16, дислокованих у Великій Британії [14].

Отже, Європейський Союз не лише не залишився осторонь процесів посилення змагання за Арктику, але і зайняв доволі виразну й активну позицію щодо проблеми. Натомість в умовах російської агресії щодо України арктичні амбіції Москви зустріли гострішу реакцію з боку більшості зацікавлених у регіоні країн, ніж це могло б бути в разі шанування Росією міжнародного права. Проте продемонстрована Брюсселем обережність і недостатня згуртованість в справі тиску на Кремль дала скандинавським країнам підстави припускати, що, в разі створення останнім безпекової кризи в Арктиці, ЄС буде також безсилим у загнузданні агресора. За таких обставин скандинави спрямували свої погляди надії на Вашингтон. Таким чином, склалась ситуація, котра може мати значну історичну тривалість: своєю політикою щодо Києва Москва ускладнила свою арктичну стратегію і посилила можливості Вашингтона на вплив на «арктичні справи».

Список використаних джерел

Гончар М. Арктика: холодная война во льдах [Електронний ресурс] / М. Гончар // ZN.ua. - Режим доступу: gazeta.zn.ua/ international/arktika-holodnaya-voyna-vo-ldah-_.html.

European Parliament resolution of 12 March 2014 on the EU strategy for the Arctic (2013/2595(RSP) [Електронний ресурс] // European Parliament, Strasbourg. - 2014. - Режим доступу: http:// www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?type=TA&language=EN&ref erence=P7-TA-2014-0236.

Joint Communication to the European Parliament and the Council. Developing an EU Policy towards the Arctic Region: progress since 2008 and next steps [Електронний ресурс] // European Comission, Brussels. - 2012. - Режим доступу: http://eeas.europa.eu/arctic_region/ docs/join_2012_19.pdf.

The inventory of activities in the framework of developing a European Union Arctic Policy [Електронний ресурс] // European Comission Joint Staff Working Document, Brussels. - 2012. - Режим доступу: http://eeas.europa.eu/arctic_region/docs/swd_2012_182.pdf

European Parliament resolution of 20 January 2011 on a sustainable EU policy for the High North (2009/2214(INI) [Електронний ресурс] // European Parliament, Strasbourg. - 2011. - Режим доступу: http://www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?pubRef=-//EP// TEXT+TA+P7-TA-2011-0024+0+D0C+XML+V0//EN

Kapyla J. The Global Arctic: The Growing Arctic Interests of Russia, China, the United States and the European Union [Електронний ресурс] / J. Kapyla, H. Mikkola // The Finnish Institute of International Affairs, Helsinki. - 2013. - Режим доступу: www.fiia.fi/en/ publication/347/#.UnvNynCshcY

Missiroli А. Enabling the future European military capabilities 2013-2025: challenges and avenues. Report №16 [Електронний ресурс] / А. Missiroli // EU Institute for Security Studies, Paris. - 2013.

Режим доступу: www.iss.europa.eu/uploads/media/Report_16.pdf

Benitah M. Russia's Claim in the Arctic and the Vexing Issue of Ridges in UNCLOS, Vol.11 Issue 27 [Електронний ресурс] / M. Benitah // American Society of International Law, Washington, DC.

2008. - Режим доступу: http://www.asil.org/insights/volume/11/ issue/27/russias-claim-arctic-and-vexing-issue-ridges-unclos

Военная доктрина Российской Федерации [Електронний ресурс] // РГ - Федеральный выпуск №6570. - 2014. - Режим доступу: http://www.rg.ru/2014/12/30/doktrina-dok.html

Савицький О. Нова воєнна доктрина РФ - легалізація агресії Москви? [Електронний ресурс] / О. Савицький // Deutsche Welle. - 2014. - Режим доступу: http://dw.de/p/1EAXR

Размещено на Allbest.ru