Економічний розвиток країн, що звільнилися від колоніального панування

Размещено на http://allbest.ru

Реферат

Економічний розвиток країн, що звільнилися від колоніального панування

Вступ

Поняття країни, що розвиваються, -- умовне. Воно об'єднує країни, які значно відрізняються одна від одної, але разом з тим мають певні характерні риси, що дає змогу віднести їх до цієї групи країн. Їх називають також третім світом. Вони посідають важливе місце у світовому товаристві (80 % населення Землі і близько 70 % її території). Країни третього світу є периферією світового капіталістичного господарства і мають такі загальні характерні риси економічного розвитку.

Передусім вони відрізняються низьким рівнем продуктивних сил. Він, у свою чергу, знаходить відображення і в показниках, які фіксують реальне економічне становище, і в залежності від розвинутих індустріальних країн, і в розвитку зв'язків за старою моделлю "готові вироби -- сировина".

По-друге, їх характеризують багатоукладність і двоїстість структури економіки, що полягає в розвитку відсталого сільського господарства і ремесел, з одного боку, і сучасної промисловості -- з другого.

По-третє, в усіх країнах третього світу спостерігається залежність соціально-економічного і політичного розвитку від світового капіталістичного господарства, реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках.

По-четверте, ключові позиції в економіці країн, що розвиваються, посідає іноземний капітал.

Стратегія розвитку

Після краху колоніальної системи ООН сформулювала міжнародну стратегію на 60-ті роки (перше десятиріччя) як концепцію розвитку навздогін.

Практичні рекомендації її представників (У. Ростоу, Р. Нурксе та ін.) передбачали на перше десятиліття зростання економіки країн, що розвиваються, щорічними темпами на рівні 5 %. Проте ця концепція не враховувала специфіки країн, що розвиваються, а тому була приречена на провал.

На друге десятиліття теоретичне обґрунтування стратегії розвитку було запропоновано в концепції основних потреб (X. Ченері, Р. Робінсон, І. Адельман). У ній передбачено збільшення інвестицій в економіку, підвищення зайнятості в традиційних секторах господарства, збільшення державної допомоги найбіднішим прошаркам населення. Ці установки концепції втілено в планах економічного розвитку країн, що розвиваються, але найслабкішою ланкою стратегії виявився її зовнішньоекономічний аспект. Країни, які стали на шлях незалежності, уже не хотіли миритися із становищем відсталої і залежної периферії в системі міжнародного капіталістичного поділу праці.

У 80-х роках теоретичні обґрунтування стратегії розвитку третього світу мали три концепції -- основних потреб, колективної опори на власні сили і нового міжнародного економічного порядку. Всі вони орієнтують "периферію" на прискорену інтеграцію з промислово розвинутими країнами, в якій країнам третього світу відводиться роль постачальника ресурсів та амортизатора в кризові періоди.

Однак жодна із запропонованих концепцій не давала теоретичної відповіді на запитання про способи подолання відсталості, що робило їх малопривабливими вже із самого початку їхньої реалізації.

Склалася кризова ситуація у сфері зовнішнього фінансування розвитку, зростав державний борг, посилилася диференціація країн, що стали на шлях самостійного розвитку.

Класифікація країн третього світу

Сучасна класифікація цих країн використовує широкий набір якісних і кількісних характеристик: за рівнем економічного потенціалу, спеціалізації у світовому господарстві, забезпеченості паливно-енергетичними ресурсами, залежності від розвинутих капіталістичних країн тощо. З нашого погляду, передусім слід брати до уваги рівень соціально-економічного розвитку, ступінь забезпеченості ресурсами, місце і роль у міжнародному поділі праці, показники валового внутрішнього продукту та його частки в загальносвітовому обсязі.

Класифікація ООН виділяє країни -- експортери і неекспортери нафти, держави і території, що спеціалізуються на експорті готової продукції, і три категорії країн залежно від рівня доходу на душу населення. Узявши ці показники за основу, всі країни третього світу можна поділити на три групи.

Перша група. За класифікацією ООН, до цієї групи належать нові індустріальні країни (НІК): Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Гонконг (з 1 червня 1997 р. -- Сянган, що перейшов під юрисдикцію КНР), Сінгапур та країни створеної у 1960 р. Організації країн -- експортерів нафти (ОПЕК): Алжир, Еквадор, Габон, Венесуела, Індонезія, Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Нігерія, Саудівська Аравія, Катар, Об'єднані Арабські Емірати. ОПЕК намагається протистояти владі гігантських нафтових монополій і збільшити свої доходи.

У країнах першої групи щораз більших масштабів набуває розпочатий ще в 30-х роках процес імпортозамінної індустріалізації -- заміна імпорту багатьох промислових товарів виробництвом їх на місці. Внаслідок значно ширшої індустріалізації набули розвитку галузі легкої та харчової промисловості, а також цементної, нафтової, будівельної. У нових індустріальних країнах Латинської Америки відбулося становлення нових галузей (металургійної, нафтопереробної, енергетичної, хімічної), що сприяло різкому зростанню випуску промислової продукції в регіоні (у 1958 р. він перевищив у три рази довоєнний рівень).

Серед країн Латинської Америки за рівнем промислового розвитку лідерство належить Аргентині, на частку якої в 1950 р. припадало 1/4 всієї промислової продукції регіону (10 % населення регіону), 1/6 припадала на Бразилію (30 % населення регіону). Проте значно вищими темпами відбувався розвиток Бразилії і Мексики, тому наприкінці 50-х років за загальним обсягом промислового виробництва Мексика вийшла на перше місце (1/5 всієї Латинської Америки), хоча за виробництвом на душу населення обидві ці країни ще відставали від Аргентини.

Політику імпортозамінної індустріалізації свідомо стимулювала держава, роль якої в економіці постійно посилюється, особливо у створенні нових виробництв, підприємств важкої промисловості. Однак створити необхідні умови для самостійного економічного розвитку жодна з НІК не змогла. Зберігся високий ступінь залежності їхньої економіки від експорту продукції сільського господарства та сировини і відповідно від кон'юнктури світового розвитку. Залежність від імпорту споживчих товарів змінилася залежністю промисловості від дорогих машин та обладнання. Іноземний капітал також почав переміщатися в місцеву обробну промисловість. Надходження капіталовкладень і позик у країни Латинської Америки за 1946--1960 pp. становило 10 млрд дол., а вивіз продуктів -- 19,5 млрд дол.

Змінити таке становище прагнули патріотична місцева буржуазія і політики країн Латинської Америки. Під керівництвом відомого аргентинського економіста Рауля Пребіша було розроблено програму прискореної модернізації всієї економічної та соціальної інфраструктури на основі індустріалізації, інтенсивного сільськогосподарського виробництва й ефективних зовнішньоекономічних зв'язків. Програму назвали доктрина ЕКЛА (ЕКЛА -- Економічна комісія ООН для країн Латинської Америки, створена у 1948 p.), і її взяли на озброєння уряди Аргентини, Мексики та інших країн.

У 1961 р. президент США Дж. Кеннеді запропонував у рамках курсу "Нові рубежі" програму "Союз заради прогресу", розраховану на 10 років і прийняту 19 латиноамериканськими країнами. Мета її -- прискорення економічного та соціального розвитку країн Латинської Америки. Програма передбачала прискорену індустріалізацію, зменшення залежності економіки від експорту аграрно-сировинних товарів та імпорту машин і устаткування. На її реалізацію США виділили кредити та інші види допомоги розміром 20 млрд дол.

Завдяки вжитим заходам (прискорене проведення аграрної реформи, кредитна і агротехнічна допомога селянству та ін.) у Мексиці в значно ширших масштабах, ніж в інших країнах регіону, вдалося розв'язати проблему самозабезпечення країни продовольством, незважаючи на демографічний вибух. Щорічні темпи зростання ВВП у 60-х роках становили 7 % проти 5 % у 1960 р. Частка Мексики у ВВП Латинської Америки зросла з 20,3 % в 1960 р. до 23,3 % в 1970 p., що забезпечило їй друге місце після Бразилії.

З 1950 по 1970 р. іноземні кредити та позики Мексики зросли з 0,6 млрд до 28 млрд дол., 70 % яких припадало на інвестиції США. Зовнішньоекономічний борг країни у цей період зріс на 1,2 млрд дол. і становив 3,8 млрд дол.

Піднесення революційних та народно-демократичних рухів і криза традиційних устоїв латиноамериканського суспільства викликали зміни в латиноамериканській політиці Вашингтона. США за сім років (1961--1967) виділили на реалізацію програми "Союз заради прогресу" у формі кредитів і позик та в інших формах 7,7 млрд дол. Фінансова допомога США і міжнародних фінансових організацій йшла переважно на розвиток виробничої інфраструктури, аграрного сектору, освіти, медицини.

Причини економічного зростання цих країн такі: вигідне географічне положення, наявність дешевої робочої сили, великі вкладення іноземного капіталу, насамперед з боку США, Японії і ФРН, оперативний розвиток зовнішньоекономічних відносин, активна роль транснаціональних корпорацій (майже 80 % усіх коштів було вкладено у НІК).

Особливе місце серед країн третього світу посідають держави Середнього Сходу -- експортери нафти. Доходи, отримувані цими країнами від національних нафтопереробних компаній, були настільки великі, що внутрішні інвестиції не могли поглинути їх. Значні фінансові вкладення пішли в економіку промислових країн Заходу, а також у ті держави, політичні режими яких влаштовували країн-донорів. Приватний сектор у багатьох країнах регіону (Саудівська Аравія, султанат Оман і Об'єднані Арабські Емірати та ін.) поступово зміцнює державу як рушійна сила економічного зростання. Інвестиційний капітал приватних осіб, який розмістили за кордоном вихідці із країн Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (створена в 1981 p.), оцінюється в 162 млрд дол.

Широкі можливості для здійснення політики державних капіталовкладень мають Об'єднані Арабські Емірати, доходи яких від нафти становлять більш як 10 тис. дол. на душу населення.

За оцінками експертів кінця 90-х років, арабські країни володіють 62,4 % світових запасів нафти і більш як 20 % усіх запасів газу. Прогнозується, що ці країни і далі будуть нарощувати видобуток нафти та природного газу, а це посилить їхню роль як основних постачальників енергоносіїв у світі. На початку 2000-х років один барель із двох, що експортуються, припадав на арабські країни (на початку 90-х років це співвідношення становило один барель із трьох). міжнародний індустріалізація нафтопереробний

Проте, маючи значні нафтові надходження, арабські країни також мають достатньо проблем економічного розвитку. Це і засуха, значне зростання населення взагалі і в містах зокрема, зростаюча залежність від імпорту продовольства, відставання в розвитку інфраструктури та промисловості, в тому числі й нафтової, погіршення становища в сільському господарстві.

У 90-х роках посилилися структурні зрушення в економіці НІК, що веде до відповідного зближення їх із передовими промислово розвинутими країнами і водночас до швидкого розширення економічної прірви між ними та основним масивом країн, що розвиваються. Уже сьогодні країни НІК, у яких проживає 1/8 всього населення країн третього світу, створюють більше ніж 2/5 його сукупного промислового й валового продуктів.

Друга група. До неї входять 33 держави, дохід у яких на одного жителя в 1978 р. перевищив 415 дол.: країни Південно-Західної, Південної та Південно-Східної Азії (Індія, Пакистан, Іран, Сирія, Ірак, Лівія та ін.). Як і в інших країнах третього світу, після здобуття незалежності перед ними в усій повноті постала проблема здобуття економічної самостійності.

Індія у 1948 р. здобула незалежність. На території колишньої британської колонії утворилося дві держави -- Індійський Союз і Пакистан.

Із приходом до влади партії "Індійський національний конгрес" у 1949 р. уряд країни взяв курс на створення змішаної економіки. Державному сектору і плануванню відвели важливу роль у розвитку країни при збереженні приватного сектору.

Основну увагу уряд приділяв аграрним перетворенням. Скасували створений ще в минулому столітті інститут посередників -- заміндарів. Обмежували поміщицьке землеволодіння. Держава надавала підтримку селянським господарствам, обмежувала лихварство. Розвивалася кооперація, впроваджували передові агротехнічні технології. Проте на плани модернізації економіки Індії негативно впливали високі темпи зростання населення, національно-релігійні суперечності, проблеми каст. Разом з тим зелена революція дала змогу країні в 70-х роках відмовитися від імпорту продовольчого зерна. Створений промисловий потенціал дозволив у 1986 р. здійснити запуск супутника зв'язку на власному ракетоносії.

За прикладом країн НІК у 80-х роках Індія почала ринкові реформи. Країна від імпортозамінної індустрії перейшла до розвитку експортних галузей добувної промисловості. Держава стимулювала розвиток державного сектора в базових галузях, приватного підприємництва, залучення іноземного капіталу транснаціональних корпорацій у прогресивні галузі виробництва. Однак вийти на намічені економічні рубежі Індії не вдалося. У період сьомого п'ятирічного плану (1985--1990) середнє зростання становило 3,5 % запланованого. Приблизно такі самі темпи розвитку народного господарства Індії характерні для 90-х років.

Пакистан має свої особливості (повна ісламізація), які породили проблеми демократизації країни. Як і Індія, він пішов по єврокапіталістичному шляху. За прикладом Індії було ліквідовано посередництво в земельних відносинах, у промисловості створено основи державного сектору, надано підтримку приватному підприємництву і зарубіжним інвестиціям. У країні, незважаючи на вжиті заходи, посилювався державний дефіцит, загострювалися проблеми платіжного балансу. І далі відставала головна галузь країни -- сільське господарство, де працювало майже 80 % населення. Відсутність новітніх агрономічних технологій робила галузь, як і економіку в цілому, залежною від кон'юнктури зовнішнього ринку основної експортної продукції країни -- нафти.

Іран проголосив суверенітет ще в 1946 р. Однак розпочав реформи, покликані прискорити капіталістичний розвиток країни і здійснити модернізацію форсованими темпами, лише в 60--70-х роках. Найважливішою реформою, проведеною в 60-х роках, була аграрна. Було поставлено завдання ліквідувати земельний голод, обмежити велике землеволодіння, створити фермерсько-капіталістичні господарства шляхом викупу державою значних земельних володінь і роздання їх селянам з умовою викупу на виплати. Проте стимулювання розвитку капіталізму на селі не змогло подолати пережитків і дало мало позитивних результатів.

Політика модернізації економіки в 70-х роках дістала назву білої революції. Вона охоплювала реформи в галузі сільського господарства, промисловості, освіти і медицини. Здійснення індустріалізації дало збільшення темпів промислового виробництва до 10--15 % за рік. Ліквідація поміщицьких товарних господарств призвела до падіння сільськогосподарського виробництва, масового безробіття. Виразником незадоволення стало мусульманське духовенство, виступи якого проти реформ забезпечили наприкінці 70-х років перемогу ісламської революції (у 1979 р. в Іран повернувся шиїтський лідер Хомейні, шах залишив країну). Іран було проголошено ісламською республікою, і країна повернулася до норм шаріату. І досі, на початку XXI ст., незважаючи на смерть Хомейні, Іран залишається ісламською республікою.

На Африканському континенті деколонізація охопила майже всі післявоєнні роки. Першими здобули незалежність арабські країни Північної Африки. Частина з них (Марокко і Туніс) стабільно дотримувалися курсу прозахідної орієнтації і курсу на модернізацію країни в руслі ринкової економіки. Алжир і Лівія намагалися побудувати арабський соціалізм.

Серед арабських країн особливе місце посідає Сирія, яка здобула незалежність у 1946 р. Займаючи лише шосте місце за чисельністю населення і десяте за розмірами території серед цих держав, нині це одна з найбільш розвинутих країн арабського світу. У 1963--1965 pp. у Сирії здійснено такі соціально-економічні перетворення: націоналізовано банки і страхові товариства, розпочато нову аграрну реформу, значно обмежено максимум земельних володінь, під контроль держави взято всі великі і частину середніх промислових підприємств. Державний сектор економіки поступово став виходити на провідні позиції у виробництві, кредитно-фінансовій сфері і зовнішній торгівлі. Усі природні ресурси країни і власність фінансових компаній (іноземних і місцевих), які розробляли ці ресурси, було націоналізовано. Сирія -- перша країна арабського світу, що взяла під контроль держави нафтові та інші природні багатства.

У 1966 p. на вимогу нового уряду країни іноземний нафтовий консорціум "Ірак петроліум компані" збільшив платежі за транспортування іракської нафти до Середземного моря через територію Сирії. Проте на становище країни негативно вплинула Шестиденна війна з Ізраїлем у 1967 p., внаслідок якої Ізраїль анексував значні за площею території сусідніх країн -- Єгипту, Сирії та Йорданії.

Новий етап соціально-економічних перетворень пов'язаний з іменем президента Хафеза Асада (з 1971 p.). У країні було створено високорозвинуту текстильну, харчову, нафтодобувну, будівельну індустрію, сформовано нові галузі промисловості -- хімічну, гірничодобувну, цементну тощо.

Згідно із четвертим п'ятирічним планом (1976--1980) почався прискорений промисловий розвиток країни -- індустріалізація. За п'ять років у країні було збудовано більш як 100 промислових об'єктів. Частка промисловості у ВНП (1985) уже становила більше ніж 30 %, а її продукція в усьому обсязі експортованих товарів -- 33 %. Сформувався промисловий робітничий клас.

Зміцнення промислового потенціалу країни тривало і в роки п'ятої п'ятирічки (1981--1985). Швидкими темпами розвивався державний сектор, на частку якого припадало більш як 80 % промислового виробництва і близько 90 % усього експорту та імпорту. Середньорічні темпи зростання ВНП першої половини 80-х років становили більш ніж 7 %. Залізниці та шосейні дороги, сотні мостів, збудованих у ці роки, зв'язали всі райони країни в єдиний народногосподарський комплекс.

Важливу роль у сирійській економіці відігравало сільське господарство, частка якого становила близько 20 % ВНП. Організація сільськогосподарських кооперативів стала важливою рисою аграрних перетворень у 80-х роках. У Сирії в 1987 р. налічувалося вже 4156 кооперативів, більшість із них були постачально-збутовими. Подальший розвиток довів неефективність кооперативів і тому їх ліквідували.

У створенні провідних галузей сирійської економіки й енергетичного комплексу країни важливу роль відіграло співробітництво Сирії із СРСР. Після укладення першої економічної угоди в 1957 р. збудовано Євфратський гідровузол -- греблю "Аль-Баас" з ГЕС, кілька промислових підприємств.

Останніми роками економічне становище країни погіршилося. У виробництві ряду видів промислової та сільськогосподарської продукції спостерігається застій. Одна з головних причин труднощів -- розвиток інфляційних процесів, скорочення допомоги від нафтодобувних арабських держав і Росії, що не може бути таким важливим партнером, яким був Радянський Союз.

Отже, країни, які входять до другої групи, мають достатні можливості для економічного зростання, проте реалізація їх ускладнюється через ряд причин, у тому числі у зв'язку з гострими структурними диспропорціями.

Третя група -- це країни, у яких ВВП на душу населення становить менш ніж 350 дол., рівень освіченості -- менш як 20 %, частка переробної промисловості -- менш як 10 %. Із 48 країн, які належать до слаборозвинутих, 25 розміщені на Африканському континенті. Це держави Центральної та Південної Африки (десятки слабко сформованих держав, військово-племінних утворень). Більша частина країн Тропічної Африки (аж 17) здобули незалежність у 1960 p., який названо "роком Африки". У 1974 р. здобули незалежність португальські колонії -- Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау. Останньою здобула незалежність у 1989 р. Намібія.

Африка -- найбільш економічно відсталий регіон світу. Серед чинників відсталості і низького рівня життя слід вказати на дуже високий приріст населення, політичну нестабільність, етнічні, міждержавні конфлікти, трайбалізм (трибус -- плем'я).

У країнах Тропічної Африки при багатоукладності економіки переважає дрібнотоварний уклад. Значна частина населення до здобуття незалежності зосереджувалася в районах традиційного сільськогосподарського і сировинного виробництва. Намагання незалежних нових лідерів країн створити власний економічний потенціал не тільки не мали успіху, а ще більше посилили залежність їхньої економіки від розвинутих капіталістичних країн. Практично для всіх африканських країн характерним є іноземне капіталістичне підприємництво, представлене переважно дочірніми компаніями ТНК розвинутих країн колишніх метрополій, особливо Англії і Франції.

Капіталовкладення ТНК колишніх метрополій у країни Африки становлять 58--79 % усіх іноземних інвестицій. Тільки за 1980--1986 pp. іноземні монополії вивезли із Африки 24,9 млрд дол. чистих прибутків.

Найменш динамічною галуззю в більшості країн залишається сільське господарство. Такий стан пояснюється техніко-економічною відсталістю, погіршенням природнокліматичних умов у країнах, наближених до Сахари (країни Сахелю). Це збільшує розрив у хронічному відставанні виробництва продовольства від зростання населення. В основному проблему голоду вирішують тільки за допомогою міжнародних організацій. Відповідно до світової класифікації бідними вважають тих, хто отримує менш ніж 275 дол. на рік. На початку XXI ст. налічувалось майже 20 країн з меншим рівнем доходу.

Проблеми заборгованості

На шлях незалежності країни стали, не маючи великих зовнішніх боргів. До 70-х років вони залучали кошти переважно з офіційних джерел, у тому числі субсидії без повернення. У 70-х роках заборгованість зросла майже на 700 млрд дол. (у 1950 р. вона становила 2 млрд, у 1970 р. -- 66 млрд дол.), оскільки багато країн, що розвиваються, вийшли на світовий ринок позичкового капіталу.

Найбільше коштів з розрахунку на душу населення отримують найбідніші країни Африки, що розташовані на південь від Сахари, оскільки основним критерієм при розподілі офіційної допомоги розвитку (ОДР) є рівень економічного розвитку країни-одержувача. На них припадає близько 1/10 населення країн, що розвиваються, і близько 1/3 загальної суми ОДР.

У 90-х роках практикували різноманітні методи відстрочки і часткового списання боргів. Так, у червні 1999 р. лідери провідних індустріальних країн домовилися про списання половини зовнішнього боргу (70 із 130 млрд дол.) 30 найбідніших країн світу. Зростання зовнішнього боргу дещо уповільнилося. На початку XXI ст., за даними звітності дебіторів Світового банку (107 країн), зовнішня заборгованість країн, що розвиваються, становить більш як 1,5 трлн дол. Найбільше заборгували країни Азії -- майже 600 млрд дол. Тільки незначній частині країн третього світу вдалося подолати кризу заборгованості. Для переважаючого числа вона залишається найгострішою проблемою. Наприкінці 90-х років найбільшим боржником була Мексика, (більш ніж 165 млрд дол.). Дещо відстає від неї Бразилія (1995 р. -- 159 млрд дол.). Зовнішні борги Індії, Індонезії, Аргентини становлять по 50--60 млрд дол. За ними йдуть Нігерія, Філіппіни, Венесуела (по 30 млрд дол.).

Інтеграційні процеси

Найактивніше багатосторонні економічні об'єднання країн, що розвиваються, утворювалися в основному наприкінці 50-х -- на початку 60-х років. Міждержавні економічні зв'язки країн третього світу в 90-х роках, за даними ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку), розвивалися в межах 44 регіональних торговельно-економічних угруповань, 30 асоціацій виробників сировинних товарів, двох валютних союзів, восьми платіжних клірингових та п'яти кредитних угод. Частка інтегрованих угруповань у загальному товарообігу країн, що розвиваються, зросла із 7 % у 1960 р. майже до 20 % у 90-х роках.

Інтеграційні процеси в країнах третього світу відбуваються передусім на регіональній основі в Латинській Америці, Азії, Африці, Близькому і Середньому Сході. Рух до регіональної єдності покищо повільний, він наштовхується на перепони об'єктивного та суб'єктивного характеру. Найбільшої ефективності економічного співробітництва досягла створена ще в 1967 р. Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) -- Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур та ін. Взаємне забезпечення товарами, сировиною, будівництво спільних підприємств, безмитна торгівля в межах Асоціації стали важливими чинниками для піднесення рівня виробництва та перетворення цього регіону в один із центрів тяжіння світової економіки.

Створений у 1991 р. Спільний ринок країн півдня Америки (МЕРКОСУР) у складі чотирьох держав (Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай) із загальним населенням 200 млн осіб, з територією 11 млн кв. км (майже 2/3 Південної Америки) і ВВП у 460 млрд дол. (90-ті роки) сприяв значному розвитку інтеграції латиноамериканських країн. У такому ж напрямі йде об'єднання економічних зусиль африканських країн.

Незважаючи на труднощі в організації і роботі інтеграційних союзів та об'єднань, вони мають майбутнє, оскільки сприяють не тільки ліквідації економічної відсталості, воєнних конфліктів, а й створюють противагу надзвичайному іноземному впливу розвинутих країн у регіонах.

Підсумовуючи загальні тенденції розвитку країн третього світу, слід зазначити, що в 60--90-х роках обсяг виробництва у них в цілому значно зріс.

Так у 1961--1998 pp. виробництво в обробній промисловості всіх країн, що розвиваються, зросло майже у 16 разів, а в розвинутих -- у 5,2 раза. Однак, порівнюючи ці показники, необхідно враховувати принаймні дві важливі обставини.

По-перше, вихідні рівні розвитку обробної промисловості до початку 60-х років у різних групах країн.

По-друге, соціально-економічну диференціацію різних груп країн, що розвиваються. Високі темпи промислового зростання забезпечувались за рахунок порівняно невеликої групи нових індустріальних країн (НІК) та країн -- членів Організації країн виробників і експортерів нафти (ОПЕК). Як наслідок, вікова тенденція збільшення розриву в рівнях розвитку між колишніми метрополіями і країнами, що розвиваються, загалом стала уповільнюватися, що свідчить про початок модернізації країн третього світу. У країнах ОПЕК, хоч і різною мірою, але реалізується довгострокова мета виробничої стратегії -- створення багатогалузевої, повністю незалежної від нафтодобування економіки.

Прискорена індустріалізація, особливо латиноамериканських НІК, супроводжується значним посиленням майнової диференціації населення, а відтак -- загостренням соціальних проблем. Разом з тим у слаборозвинутих країнах спостерігається дуже повільний процес переходу від доіндустріальних до індустріальних форм господарського життя. Ці країни потрапили ніби у зачароване коло, коли вкрай низький рівень нагромадження призводить до відсталості та злиденності, що ще більш звужує можливості нагромадження. Відсталість слаборозвинутих країн порівняно з передовими державами світу зросла, економічна залежність посилилась, а багатоукладність, як і раніше, залишається неперебореною.

Є чимало проблем входження країн, що розвиваються, в єдиний глобалізований ринок XXI ст. Протягом 1995--2001 pp. від зарубіжних інвестицій країни, що розвиваються, отримали дохід 510 млрд дол. США завдяки зростанню ефективності виробництва і більш високим прибуткам на вкладений капітал. Проте їх втрати складають до 600 млн дол. США в рік, а для найменш розвинутих країн, які розміщені південніше Сахари, цей показник досягне 1,2 млрд дол. США.

Размещено на Allbest.ru