Російська інформаційна політика як виклик європейському політичному та безпековому простору

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Російська інформаційна політика як виклик європейському політичному та безпековому простору

Російська агресія в Україні є не лише екзистенційним викликом для Української держави, а й викликом та реальною загрозою усій чинній системі міжнародної та європейської безпеки. Це загроза, зокрема, європейському інформаційному простору загалом і кожному його фрагменту зокрема.

Протягом 2014-2015 рр. Російська Федерація зробила все можливе й неможливе, аби знищити ключові параметри сучасної системи міжнародної безпеки - міжнародне право, концепцію суверенітету, довіру. При цьому вагомі зусилля діяльності Росії концентруються саме на інформаційному просторі як основному театрі воєнних дій в умовах гібридної війни.

Передусім слід акцентувати увагу на поділі зовнішньополітичної пропаганди на конструктивну й деструктивну. Конструктивна пропаганда створює атмосферу “доброї волі”, образи “друзів” та “дружелюбності”, “братерства”, наголошує на спільності інтересів з певною країною, прищеплює моральні цінності, наполягає на потребі у співпраці заради “спільного добра” і миру. Саме такою була російська пропаганда щодо України в часи правління Бориса Єльцина, хоча, звичайно, траплялися і винятки. Усім, напевно, запам'яталася фраза Б. Єльцина, що увійшла в історію новітніх відносин Україна - Росія: "Вранці встав, подумай, що ти зробив для України!”.

Одначе ситуація у відносинах Україна - Росія почала змінюватися стрімко і не в кращий бік після приходу у 2000 р. до влади Володимира Путіна, особливо загострившись після української "Помаранчевої революції”, яку російський очільник розцінив як особистий виклик своєму пануванню. Іншим дратівливим чинником в українсько-російських відносинах стала російська агресія серпня 2008 р. проти Грузії, коли Україна виступила однозначно на боці Грузії.

Широкого розголосу набули пропагандистські українофобські ескапади російського очільника, коли він, приміром, у квітні 2008 р. в розмові з президентом США Джорджем Бушем-молодшим озвучив, що Україна не є державою. Масмедіа відтворювали тоді слова В. Путіна таким чином: "Україна - це навіть не держава! - глибокодумно сказав Путін. - Що таке Україна? Частина її територій - це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!” ("Українська правда”). До речі, ці слова тоді фактично підтвердив міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров.

Ще одна епатажна у плані затятої українофобії заява В. Путіна, датована груднем 2010 р., стосується відмови українському народові у праві називатися народом-переможцем і навпаки - спробах "приватизувати” цю перемогу у Другій світовій війні виключно на користь Росії. І це блюзнірство говорилось на адресу країни, яка втратила під час Світової війни до 40 % людського та економічного потенціалу і в якої внаслідок цієї війни на 14 мільйонів зменшилося населення.

Не кажучи вже про те. що підготовка сталінським керівництвом до Другої світової війни звелась до форсованої індустріалізації, яка відбувалася за рахунок фактичного винищення українського села й організації штучного Голодомору 1932-1933 рр. Усе це добре відомі й доведені численними документами факти. Але у відповідь на ініціативу українського Парламенту визнати Голодомор 1932-1933 рр. "геноцидом українського народу” тодішній російський президент Дмитро Медвєдєв організував кампанію боротьби з "фальсифікаторами історії”.

Кремлівська пропаганда є деструктивною передусім тому, що намагається обернути образи "друзів” на образи "ворогів”, апелює радше до емоцій, аніж до розуму; спонукає повірити в те, у що люди раніше не вірили, або робити те, чого люди ніколи не зробили би, перебуваючи у спокійному позаемоційному стані.

Саме до таких висновків щодо деструктивної пропаганди дійшов свого часу американський Інститут аналізу пропаганди (The Institute for Propaganda Analysis), очолюваний відомим політологом Гарольдом Ласуеллом. І ці висновки цілковито стосуються російської пропаганди.

Слід визнати, що в сенсі побудови системи тотальної пропаганди та деструктивних інформаційних впливів Російській Федерації вдалося досягти чимало. Скажімо, у популярному романі Валентина Пікуля "Маю честь!” ситуація початку війни СРСР з нацистською Німеччиною описується як стан "неготовності боротися з Геббельсом та його компанією, які мали вже великий досвід у демагогії”. Популярний письменник, звичайно, лукавить, бо СРСР мав не менше цього пропагандистського досвіду, який нині повною мірою успадкований сучасною путінською Росією із додаванням геббельсівських напрацювань.

Найбільш активно використовується технологія “Великої Брехні” або ж, говорячи сучасною мовою, технологія виготовлення різноманітних “фейків”. Деякі російські видання та телеканали, й зокрема Life News, у цьому зв'язку навіть називають “фейкометами”.

Російські ЗМІ (більшість з яких називати так уже недоцільно, оскільки вони чи не повністю втратили зв'язок із своєю місією як суспільного інституту - сьогодні це ЗМП, або засоби масової пропаганди) не гребують тенденційними коментарями як вітчизняних, так і куплених зарубіжних експертів, пропагують відверто неправдиві версії подій на кшталт звинувачень на адресу українських військових (яких ця пропаганда кваліфікує як “карателів”) у скиданні на голови мирних людей фосфорних бомб, у збитті малайзійського “Боїнга” та багато в чому іншому.

Вистачає класичних маніпуляцій масовою свідомістю чотирьох масових аудиторій: російська агресія суверенітет міжнародний

власне російської на території РФ;

української на територіях суверенних, неокупованих;

української на територіях окупованих в особі самопроголошених квазідержавних утворень - ДНР і ЛНР та “Кримського федерального округу”;

аудиторії зарубіжної.

Слід віддати належне російським пропагандистам: вони діють не за принципом “на кого Бог пошле”, а свої меседжі скеровують на цільові аудиторії з урахуванням потреб, цінностей та ціннісних орієнтацій цих аудиторій. Скажімо, свої прийоми вони знаходять для населення православної Греції й трохи інші - для населення Угорщини.

Активно і віддавна використовується Кремлем релігійно-православний чинник. Оскільки духовний центр УПЦ Московського патріархату розташований у Москві, то українські віруючі, приналежні до цієї Церкви, нині, під час офіційно неоголошеної війни Україні Росією, просто, що називається, збиті з пантелику. Ця війна стала тяжким випробуванням на міцність для їх державної лояльності й патріотичних почуттів. З церковних амвонів їм розповідають про неприпустимість “братовбивства”. Але часто-густо забувають називати імена організаторів і призвідників цього братовбивства.

Немає жодних сумнівів, що на віруючих цієї Церкви (УПЦ МП) справила негативне враження дивна поведінка трьох їхніх церковних ієрархів під час виступу Президента України у приміщенні Верховної Ради України 8 травня 2015 р. Тоді Президент та всі присутні на цьому урочистому зібранні вшанували вставанням героїв війни на сході країни. Але присутні на зібранні представники УПЦ МП відмовилися це зробити. У прес-релізі цієї конфесії ситуація коментувалася таким чином: “Під час промови Президента України Петра Порошенка присутні стоячи вітали імена тих, хто був удостоєний звання Героя України за участь в обороні Вітчизни на Сході нашої Держави. Блаженнійший Митрополит Онуфрій не відреагував на цю промову, так само як і всі інші гості та учасники урочистого засідання, щоб підкреслити - потрібно негайно припинити війну!”.

Щоправда, згодом Блаженнійший Митрополит Онуфрій у спеціальному відеозверненні вибачився за свою політично некоректну поведінку, але справу було зроблено: московська пропаганда повною мірою використала цей прикрий прецедент, додавши до нього різні фантазії на теми погромів, які нібито чинять українські націоналісти з "Правого сектору” в церковних та монастирських приміщеннях, приналежних до УПЦ МП. Також не можна не згадати про доведені випадки, коли служителі УПЦ МП беруть найактивнішу участь в українсько-російському протистоянні на боці сепаратистів і терористів, починаючи від пропаганди та логістичної допомоги і закінчуючи участю у цій війні в якості бойовиків із зброєю в руках.

Чим далі, тим очевиднішим є той факт, що дії Російської Федерації у військовій, зовнішньополітичній, економічній площинах спрямовані на дестабілізацію не лише України, а й усього європейського простору безпеки, Європейського Союзу загалом. На цьому тлі вселяє тривогу досить мляве реагування чільних провідників ЄС на викличні ситуації, які з певною системністю створюють В. Путін та його оточення. Це тривога не лише за майбутнє Української державності, а й за майбутнє європейського та євроатлантичного геополітичного і безпекового простору.

У зазначеному контексті важливо підкреслити: гібридна війна, яку Російська Федерація розгорнула проти України, не закінчується, власне, самою Україною, бо це цивілізаційна війна, війна ідентичностей і смислів, об'єктивно й суб'єктивно спрямована проти Західного світу. Як і в XIII столітті, питання стоїть руба: чи переможе Золота Орда, фактичною спадкоємницею якої є РФ, чи переможе західна цивілізація, форпостом якої на Сході є нинішня Україна.

Україна і Європа - природні союзники у протидії російській інформаційній агресії

Першочерговим завданням російської гібридної війни на першому етапі її розгортання було знищення реальної державності України та розчленування нашої країни на квазіфедеративних засадах на різні, підконтрольні кремлівському керівництву, анклави. Нині вістря головного удару на карті нового "плану Барбароса”, який зберігається в сейфах кремлівських стратегів, націлене на Європу. Інформаційний складник цього плану передусім має на меті досягнення двох пріоритетних цілей.

1. Нав'язування європейському політикуму власне російського бачення причин та наслідків війни в Україні та погляду на саму Україну як “failed state”, як суто олігархічну державу, яка знищує власних громадян і яка ніколи державою, власне, не була. У цьому плані Державі Україна протиставляються “народні республіки” (ДНР і ЛНР), буцімто цілковито позбавлені олігархічних впливів. Цільовою аудиторією цієї інформаційної атаки є як європейське експертне середовище, так і представники (носії) масової свідомості.

2. Посилення внутрішніх протиріч між європейськими державами "багатої Півночі” й "бідного Півдня”, а також між Європою та США.

Для цього використовується весь напрацьований за останні 10-20 років інструментарій, починаючи від прямого ідеологічного та економічного тиску й закінчуючи більш витонченими "культурницькими” підходами. Йдеться передусім про створення підконтрольних кремлівським керівникам експертно-аналітичних структур у Європі, про "персональну обробку” окремих високофахових експертів та журналістів, високого рангу екс-політиків. Скажімо, уже традиційним стало призначення на керівні посади в афілійованих з "Газпромом” структурах колишніх німецьких політиків високого рівня. Не дивно, що чимало російських економічних диверсій, спрямованих проти України, починаючи з будівництва газопроводів в обхід України й закінчуючи різними ембарго, німецька сторона в особі зазначених діячів на зразок Герхарда Шрьодера часто виправдовує тим, що для Заходу Росія є передусім цінним економічним партнером, якого не варто втрачати через Україну.

Йдучи у кільватері кремлівської пропаганди, подібні західні політики часто підхоплюють гасла кремлівської деструктивної пропаганди, які вишиковуються в таку софістичну схему:

в Україні немає ніяких російських військ;

тут насправді точиться громадянська війна;

Україні не варто допомагати, особливо зброєю, й особливо - летальною зброєю;

санкції проти Росії - це неефективний шлях тощо.

На шкоду не лише національним інтересам України, а й інтересам європейської та євроатлантичної спільноти різноманітні прикуплені Росією "експерти” активно "відмивають” в інформаційному просторі дії Кремля, просувають у світовий інформаційний простір вигідні Росії меседжі.

Така інформаційна політика Росії призводить до посилення істотних внутрішніх суперечностей у Європі, впливу Кремля у Європарламенті та на окремі політичні сили у Франції, Італії, Іспанії, Німеччині та інших країнах Євросоюзу. Особливо відчутний деструктивний вплив Кремль має на країни Центральної і Східної Європи, які постраждали більше від благополучних країн Західної Європи від світової фінансово-економічної кризи, яка розпочалася у 2008 р., але й досі далека від свого завершення. Саме на підтримку цих країн Кремль і розраховує передусім, блефуючи в плані можливого надання цим країнам фінансової підтримки у разі, якщо вони поводитимуть себе "належним чином”.

У будь-якому разі така політика Кремля, яка здійснюється за старовинним правилом "поділяй і володарюй”, призводить до зростання напруження у відносинах між європейськими державами, коли лінії зовнішніх і внутрішніх розколів стають дедалі рельєфнішими і загрожують самому існуванню європейської та євроатлантичної спільноти, коли європейський політичний (а отже - і безпековий) простір стає більш фрагментованим, суто ситуативним, а отже, й непередбачуваним, вимушеним мати справу не лише із зовнішніми атаками, а й з внутрішніми суперечностями.

Типовим прикладом такої політичної фрагментованості та ситуативності є балканські країни колишньої Югославії, до яких особливо привернена увага

Кремля. Македонія, наприклад, станом на другу половину травня 2015 р. саме через деструктивний російський вплив та надмірну орієнтацію офіційного Скоп'є на лінію Кремля переживає складну внутрішньополітичну ситуацію. Звичайно, МЗС РФ у цій дестабілізації та спробах організувати чергову “кольорову революцію” традиційно звинувачує Захід, вважаючи, що вся справа в намаганні завадити реалізації проекту “Турецький потік”, у який Македонія тісно ангажована.

Крім того, сьогодні можна побачити щонайменше дві домінуючі лінії, за якими інформаційно “б'є” Росія по країнах ЄС у контексті української кризи.

Перша мета - спробувати досягти взаєморозуміння із Заходом, передусім “економізувавши” українсько-російську війну. Тобто довести Заходу, що йому немає сенсу втягуватись у затяжне протистояння з Росією, оскільки це б'є по кишенях простих європейців. Головне завдання тут - вивести проблему з простору регіональної та глобальної безпеки на рівень звичайного “калькулятора”. І слід зазначити, що стратегія звернення до “шлунка” може бути досить ефективною.

Друга мета - розбити євроатлантичну єдність, посилюючи існуючі суперечності між Європою та США. Ведеться спрямована пропаганда ідеї того, що США намагаються руками та коштами європейців вести війну (передусім - економічну) з Москвою, що шкодить інтересам європейських столиць. Ця стратегія також достатньо успішна, а до влади у значній кількості країн ідуть політики, які відстоюють вкрай проросійські позиції. Сьогодні це вже Греція. На черзі - Франція. І щодо останньої йдеться не лише про націоналістів Марі ле Пенн, а й про політичну силу Ніколя Саркозі. Потужними є позиції Росії і в деяких східноєвропейських державах.

Більш-менш чітко проблему деструктивних російських впливів розуміє керівництво НАТО. Для протидії цим впливам кроком у правильному напрямі стало створення у 2014 р. Центру передового досвіду НАТО зі стратегічних комунікацій, пріоритетом якого є вивчення питань “гібридних воєн”, російських інформаційних кампаній та деструктивних пропагандистських зусиль Кремля. За результатами вересневого (2014 р.) саміту НАТО у Ньюпорті, питання стратегічних комунікацій вийшло на рівень фінальних рішень. Більше того, пункт 13-й підсумовуючої заяви саміту НАТО чітко встановлює взаємозв'язок між “гібридними війнами” та “стратегічними комунікаціями”.

На жаль, ЄС усе ще далекий від такого чіткого організаційного самовизначення в плані протистояння пропагандистським зусиллям Кремля й не до кінця розуміє, що російська пропагандистська машина - це не зовсім “засоби масового інформування” у їх традиційному розумінні. Перефразовуючи загальновідоме визначення війни, дане прусським генералом Карлом фон Клаузевіцем, як “продовження політики іншими засобами”, стосовно російських ЗМІ можна сказати, що вони є засобами продовження агресивної політики Кремля, які, як уже зазначено вище, майже повністю втратили зв'язок із класичним розумінням медіа як інформаційних “посередників”, притаманних демократичному світу.

Саме з огляду на геополітичні претензії Кремля зростає з року в рік фінансування міжнародних студій російських провідних телеканалів, а створений наприкінці 2005 р. канал зовнішньополітичного мовлення “Раша Тудей” (Russia Today, RT) вже має бюджет у сотні мільйонів доларів. Фактично Росія відновила для власних ЗМІ класичну радянську модель преси, коли "в “ізвєстіях” не було правди , а в правді ізвєстш . Просто місце Правди та Ізвєстіи посіли інші, електронні видання.

Йдучи в ногу з технологічним прогресом, Росія активізувала свою діяльність в Інтернеті, і особливо -- в соцмережах. Причому не лише у мережах власне російського походження (“Одноклассники.РУ”; “В контакте”), а И у російськомовних та іншомовних сегментах мереж типу “Фейсбук” і “Твіттер”. У зв'язку з цим деякі британські видання прямо попереджають своїх читачів щодо навали російських коментаторів на сайтах електронних версій їх видань і що проти публікацій, у яких засуджується агресивна політика Росії, ведеться жорстка пропагандистська війна. Про російську мережеву агресію неодноразово попереджають і керівники Служби безпеки України та інших українських силових структур. У надзвичайно стислі терміни Росією були створені сотні штучних акаунтів фальшивих користувачів з метою ведення інформаційної війни в соцмережах. Проти таких “кремлеботів” досить успішно воюють нещодавно створені “інформаційні війська” України (ініціатива Міністерства інформаційної політики), але слід відверто визнати, що ініціатива поки що не на боці України. А ініціатива на війні - це добра половина успіху.

Протистояти агресивній інформаційній політиці Росії важко хоча б тому, що Росія вкладає колосальні кошти в цю діяльність, які за загальними обсягами перевищують кошти, які витрачають на подібну діяльність будь-які інші країни на європейському континенті. Перевагою Росії є цілісність інформаційних заходів та кампаній, чому не в останню чергу сприяє тотальна підконтрольність російських ЗМІ Кремлю. Звідси й можливість запускати меседжі та проводити спеціальні інформаційні операції за всіма “азимутами” водночас. Україна та інші демократичні європейські держави не можуть дозволити собі реагувати на російську інформаційну агресію у тому ж таки російському стилі, щоб не перетворитись на таких самих, як Росія, авторитарних “драконів”.

Однак усе зазначене не означає, що Україна і демократична Європа не знайдуть уже в найближчій перспективі асиметричної демократичної відповіді на загрози й виклики агресивної кремлівської пропаганди. Особливо у тому випадку, якщо країни ЄС усвідомлять, що протидія кремлівській інформаційній агресії є для них таким самим невідкладним пріоритетом, як і для України. Європейським партнерам варто зрозуміти при цьому цінність України як партнера, адже Україна впродовж тривалого ідеологічного протистояння російській агресії напрацювала певний інформаційній імунітет, має очевидні сильні внутрішні запобіжники, які сформувались або ситуативно, або вимушено впродовж останнього року активної боротьби за незалежність та територіальну цілісність.

До переваг України в інформаційній війні з Росією слід віднести:

а) ідейно монолітне суспільство;

б) чітке розуміння усіма суспільними верствами того, що проти них як соціуму реально ведеться інформаційна війна як складова частина “гібридної” війни.

Україна вже практично застосовує перше коло засобів протидії антиукраїнським інформаційним заходам ворожої сторони. Поки що йдеться, на жаль, не про наступальні, а оборонні заходи переважно рестриктивного характеру.

І Україна тут могла б не лише навчитись чогось у Заходу (зокрема, практиці проектування та реалізації стратегічних комунікацій), а й сама навчити Захід боротись із російською пропагандою. Наприклад, в Україні діють декілька проектів, які системно розбирають російські новини і показують ступінь брехні в них. Ми починаємо розуміти, що і як має бути застосовано для ефективної протидії російській пропаганді, хоча не завжди маємо кошти для реалізації таких проектів. Для ЄС це менш значуща проблема. Тож Україна та Західний світ можуть допомогти один одному в боротьбі з російською пропагандою і не допустити поширення подальшої нестабільності (регіональної та глобальної) в цивілізованому світі - того, чого так прагне Росія.

Однак до Європи лише зараз приходить розуміння необхідності ефективної протидії російські інформаційній агресії. Частково це можна пояснити певною “строкатістю” Європи, яка є утворенням надзвичайно складним з погляду не лише політики, культури та гуманітарної сфери, а й з погляду етноконфесійного. Відповідно, у Європі точиться чимало складних внутрішніх дискусій, на які й робить ставку нинішнє кремлівське керівництво, створюючи виклики та загрози Спільноєвропейському Проекту. До цього варто додати, що у повоєнній Європі склалися певні політичні, правові та філософські традиції пацифізму (миролюбства), які вкрай ускладнюють реагування на специфічні виклики, які інспірує Росія своєю агресивною зовнішньою інформаційною політикою. Усе це Росія добре розуміє і намагається використати у власних інтересах, що їй, зрештою, певною мірою вдається.

Слід зауважити, що особливий цинізм російської пропаганди, спрямованої на ЄС, полягає навіть не в самому факті здійснення такої інформаційної атаки, а в тому, що Росія агітує проти самого західного способу життя, проти норм та основ західної цивілізації, використовуючи західні ж норми свободи слова. Російські пропагандистські канали ведуть свідому боротьбу з основами західного світу, піддаючи атаці базові принципи - свободу слова, солідарність, соціальність, політкоректність, права людини. Тобто все те, що становить базу існування сучасної європейської цивілізації.

Отже, Європа має зрозуміти, що інформаційна війна проти неї вже реально ведеться, і якщо на російську загрозу не відповісти негайно й адекватно, то в недалекому майбутньому можна отримати суцільно дезінтегрований власний інформаційний простір, посилення внутрішніх суперечностей та істотне послаблення власного безпекового простору. А це не в інтересах України. Тому Україна і Європа у протидії російській агресії в інформаційному просторі - природні союзники й мають разом шукати відповіді на виклики та загрози, які створює Кремль. Адже без такого реагування цілісності й суверенності європейських держав не вдасться забезпечити, і вже в найближчому майбутньому Європа ризикує перетворитися на друге перевидання (“оновлене та виправлене”) контрольованого з Москви східноєвропейського “соцтабору”.

Размещено на Allbest.ru