Еволюція світової валютної системи

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Еволюція світової валютної системи



План

1. Поняття та складові світової валютної системи

2. Валютний курс: поняття, функції, багатофакторність, теорії регулювання.

3. Криза валютної системи: поняття, види

4. Еволюція світової валютної системи

4.1 Паризька валютна система

4.2 Генуезька валютна система

4.3 Бреттон-Вудська валютна система

4.4 Ямайська валютна система

4.5 Європейська валютна система



1. Поняття та складові світової валютної системи.

Валютна система -- форма організації та регулювання валютних відносин, закріплена національним законодавством чи міжнародними угодами. Розрізняють національну, світову й міжнародні (регіональні) валютні системи. валютний курс міжнародний

Національна валютна система -- це форма економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави.

Світова та міжнародна валютні системи -- це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася та закріплена міждержавною домовленістю, тобто це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у межах світового господарства.

Основні елементи національної і світової валютних систем наведено в табл. 1.

Таблиця.1 Основні елементи національної та світової валютних систем

Національна валютна система	Світова валютна система
Національна валюта	Резервні валюти, міжнародні рахункові валютні одиниці
Умови конвертування національної валюти	Умови взаємного конвертування валют
Паритет національної валюти	Уніфікований режим валютних паритетів
Режим курсу національної валюти	Регламентація режимів валютних курсів
Наявність чи відсутність валютних обмежень, валютний контроль	Міждержавне регулювання валютних обмежень
Національне регулювання міжнародної валютної ліквідності країни	Міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності
Регламентація використання міжнародних кредитних засобів обігу	Уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів обігу
Регламентація міжнародних розрахунків країни	Уніфікація основних форм міжнародних розрахунків
Режим національного валютного ринку та ринку золота	Режим світових валютних ринків та ринку золота
Національні органи, що керують валютними відносинами країни та регулюють їх	Міжнародні організації, які здійснюють міждержавне валютне регулювання

Міждержавне валютне регулювання здійснює МВФ (1944 р.), а в Європейській валютній системі -- Європейський фонд валютного співробітництва (1973--1993 рр.), замінений Європейським валютним інститутом (1994--1998 рр.), а з 1 червня 1998 р. -- Європейським центральним банком.



2. Валютний курс: сутність, функції, багатофакторність, теорії регулювання валютного курсу

Валюта - це грошова одиниця держави чи групи держав. Термін «валюта» використовується у таких значеннях:

ь національна валюта -- грошова одиниця певної держави. До валюти України відносять валюту України, платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України.

ь іноземна валюта -- це як іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах;

ь міжнародна (регіональна) валюта -- міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу: СДР (спеціальні права запозичення (СПЗ)) -- міжнародні платіжні засоби, які використовуються МВФ для безготівкових міжнародних розрахунків через записи на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МВФ; ЕКЮ -- регіональна розрахункова одиниця, яку було введено в 1979 р. у межах Європейської валютної системи та яка пізніше стала розрахунковою одиницею Європейського валютного союзу (сьогодні це ЄВРО).

Валютний курс (exchange rate) - це ціна грошової одиниці однієї держави, виражена у грошових одиницях іншої держави.

Валютне котирування - це фіксація курсу однієї грошової одиниці стосовно іншої грошової одиниці. При повному котируванні встановлюється курс покупки валюти (сторона bid) і продажу (сторона offer). Різниця між цими курсами називається «спред» (spread) або «маржа». Одиницею виміру спреду є 0,0001, яка називається «пункт». Зміну курсу на 100 пунктів називають «великою фігурою» або просто «фігурою».

При котируванні валютних курсів у кожній валютній парі є валюта котирування і база котирування. Валютою котирування є та валюта, курс якої визначають, а базою -- валюта, з якою порівнюють цю грошову одиницю.

Виокремлюють два види котирування: пряме і обернене. При прямому котируванні визначають ціну одиниці іноземної валюти, виражену у одиницях національної валюти. При оберненому -навпаки, визначають ціну одиниці національної валюти в одиницях іноземної валюти. Офіційні котирування гривні до іноземних валют Національний банк України встановлює як суму в гривні за 10, 100, 1000 і 10000 одиниць іноземної валюти.

Основою валютних курсів є паритет купівельної спроможності іноземних валют. Купівельна спроможність валюти визначається вартістю певного набору товарів та послуг, які можна придбати за цю валюту у досліджуваному періоді у порівнянні з базовим періодом.

Співвідношення купівельної спроможності двох валют до певної групи товарів та послуг у двох країнах визначає паритет купівельної спроможності -- РРР (purchasing power parity). Згідно з теорією паритету купівельної спроможності валютний курс змінюється настільки, наскільки це потрібно для того, щоб компенсувати різницю в динаміці рівня цін у різних країнах.

Залежно від номенклатури товарів, які використовуються при розрахунку цього показника, паритет купівельної спроможності може бути частковим (за обмеженим переліком товарів чи товарних груп) та загальним (за валовим національним продуктом).

Валютний курс залежить від багатьох чинників, серед яких можна виокремити чинники структурного та кон'юнктурного характеру.

Структурні чинники відображають стан економіки країни-емітента, чинять довготерміновий вплив і становлять основу валютного курсу. Це чинники, що діють всерйоз і надовго. Серед структурних чинників виділяють: місце країни на світовому ринку товарів та послуг, показники економічного розвитку держави, динаміку обсягів грошової маси в обігу, темпи інфляції, рівень і динаміку облікової ставки та нормативів резервування, стан і структуру платіжного балансу країни, обсяги дефіциту державного бюджету, обсяги внутрішніх та зовнішніх запозичень, платоспроможність країни та ін.

Кон'юнктурні чинники мають короткостроковий і спекулятивний характер. Ці чинники швидко формуються, чинять суттєвий вплив, але їх дія швидко минає. До кон'юнктурних чинників відносять: формування інфляційних очікувань, спекулятивні валютні операції, політичні події, тощо.

На розмір спреду валютного курсу впливають такі фактори :

ь Статус контрагента і характер взаємовідносин між контрагентами. Чим тісніші стосунки - тим менший спред, і навпаки. Тому що, прагнучи надати пільги «дружньому» контрагенту, банк, що котирує курс, трохи завищить курс покупки і занизить курс продажу, таким чином звужуючи спред.

ь Сума угоди. Чим більша сума - тим менший спред, і навпаки. Банк заробляє на великих обсягах угод за принципом «гуртом - дешевше».

ь Котирувана валюта та ліквідність ринку . Чим ліквідніша валюта - тим менший спред, і навпаки. Якщо на ринку певної валюти є конкуренція, вона буде тиснути на курс покупки у напрямі догори, і на курс продажу валюти - у напрямі донизу. Малий рівень конкуренції на ринку певної валюти триматиме спред її обмінного курсу значним.

ь Ринкова кон'юнктура. Чим більша волатильність обмінного курсу валюти - тим більший спред. Адже, виставляючи котирування банк повинен вписатися у можливі майбутні коливання курсу. Волатильність - ступінь мінливості значення індикатора, змінної, параметра, у даному випадку - валютного курсу.

Слід зазначити, що на розмір спреду відсоткових ставок залучення і розміщення ресурсів впливають подібні фактори, і діють вони подібним чином.

Зниження купівельної спроможності національної валюти щодо іноземних валют називається девальвацією. Підвищення купівельної спроможності національної валюти щодо іноземних валют називається ревальвацією.

Для оцінки макроекономічних параметрів використовують декілька різновидів валютного курсу.

Номінальний двосторонній валютний курс -- це ціна одиниці національної валюти, виражена в одиницях іноземної валюти.

Реальний валютний курс -- це номінальний валютний курс, помножений на співвідношення цін країни валюти котирування (внутрішніх цін) до цін країни базової валюти (зовнішніх цін).

Номінальний ефективний валютний курс визначається як співвідношення національної валюти до валют інших країн, з поправкою на частки цих країн у валютних операціях даної країни.

Реальний ефективний валютний курс -- це номінальний ефективний валютний курс з поправкою на зміни співвідношення внутрішніх цін до цін країн, до валют яких встановлюється котирування національної валюти. Реальний ефективний валютний курс (real effective exchange rate (REER) використовують для визначення змін цінової конкурентоспроможності вітчизняних товарів по відношенню до продукції основних торговельних партнерах країни Він демонструє зміну курсу, скориговану на рівень інфляції у державах, валюти яких порівнюються.

Розрахунки ефективних валютних курсів здійснюються за методикою МВФ. В Україні для розрахунку ефективних обмінних курсів використовуються вагові коефіцієнти, які відображають середню за останні три роки питому вагу країн-основних торговельних партнерів України у її загальному зовнішньому товарообороті. Критерієм включення країни до переліку основних торговельних партнерів слугує її частка в загальному зовнішньоторговельному обороті України (мінімум 1%).

Таким чином, реальний валютний курс демонструє номінальний курс, скорегований на співвідношення цін країн валюти котирування та базової валюти. Ефективний валютний курс демонструє наскільки валютний курс впливає на національну економіку за визначеної структури торговельного балансу держави.

Крос-курс (cross-rate) -- це співвідношення між двома іноземними валютами, яке визначають на основі курсу цих валют щодо третьої валюти. Історично склалося, що цією третьою валютою виступає, як правило, долар США. Курси, за якими не встановлюються котирування до долара, називають крос-курсами.

Існує три методи розрахунку крос-курсів:

ь з прямим котируванням до долара США, при якому долар є базою котирування для обох валют.

ь з прямим та зворотним котируванням до долара США, при якому якщо долар є базою котирування лише для однієї з валют.

ь зі зворотним котируванням до долара США, при якому долар є валютою котирування для обох валют.

Режими валютних курсів і конвертованість валюти

У міжнародній практиці використовують фіксовані та плаваючі (гнучкі) режими валютних курсів, а також їх комбінації.

Фіксований валютний курс (fixed exchange rate) передбачає наявність певного офіційного співвідношення, який підтримують органи державного валютного контролю. Плаваючий валютний курс (floating exchange rate) це курс, який визначається на ринку під впливом попиту та пропозиції.

На даний час фіксований або плаваючий курс в «чистому» вигляді застосовується рідко. Більшість країн у валютній політиці орієнтується на кероване плавання, тобто плаваючий курс, рівень якого час від часу корегується центральним банком шляхом валютних інтервенцій. Країни з високим ступенем залежності від якоїсь однієї країни з сильною валютою часто використовують прив'язку курсу своєї валюти до валюти сильнішої країни. У періоди валютної нестабільності центральний банк може скористатися режимом валютного коридору, при якому оголошується не тільки курс, якого планує дотриматися центральний банк, а й його можливі відхилення. Інші режими застосовуються рідше.

Конвертованість валюти (convertibility) - здатність національної валюти обмінюватися на валюти інших країн та міжнародні платіжні засоби Розрізняють повну та часткову конвертованість валюти.

При повній конвертованості відсутні обмеження на використання грошової одиниці та її обмін на іноземні валюти як для резидентів, так і для нерезидентів.

При частковій конвертованості на деякі обмінні операції існують певні обмеження (за видами операцій, сумами, термінами, категоріями суб'єктів валютного ринку тощо).

Таким чином розрізняють:

Ш вільно конвертовані валюти;

Ш валюти з обмеженою конвертованістю;

Ш неконвертовані валюти.

Гривня вважається валютою з поточною конвертованістю. Це означає конвертованість лише для поточних операцій, тобто вільний обмін національної валюти на іноземну здійснюється з метою проведення платежів за поточними статтями платіжного балансу.

Конвертованою вважається та валюта, країна походження якої взяла на себе зобов'язання, передбачені пунктами 2, 3, 4 ст. VIII Угоди про Міжнародний валютний фонд.

Класифікатор іноземних валют та банківських металів НБУ поділяє валюти та банківські метали на три групи:

1. Вільно конвертовані валюти, які широко використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та продаються на головних валютних ринках світу і дозволяються для здійснення інвестицій в Україну, та банківські метали. До першої групи належать: австралійські долари, англійські фунти стерлінгів, датські крони, долари США, ісландські крони, канадські долари, норвезькі крони, шведські крони, швейцарські франки, японські єни, євро, СПЗ, золото, паладій, платина, срібло.

2. Вільно конвертовані валюти, які широко не використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продаються на головних валютних ринках світу. Наприклад, білоруські рублі, болгарські леви, польські злоті, російські рублі, турецькі ліри та ін.

3. Неконвертовані валюти, наприклад, азербайджанські манати, єгипетські фунти, югославські динари та ін.

Функції валютного курсу:

Забезпечення взаємного обміну валютами під час торгівлі товарами, послугами та під час руху капіталів і кредитів.

Використовується для порівняння цін на світових та національних ринках, а також вартісних показників різних країн, виражених у національних чи іноземних валютах.

Використовується для періодичної переоцінки рахунків компаній та банків в іноземній валюті.

Багатофакторність валютного курсу -- відображає зв'язок валютного курсу з іншими економічними категоріями: вартістю, ціною, грошима, процентом, платіжним балансом і т. д. При цьому вони тісно переплітаються, а вирішальними стають певні фактори: темп інфляції; стан платіжного балансу; різниця процентних ставок у різних країнах; діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції; ступінь використання визначеної валюти на євроринку та в міжнародних розрахунках; прискорення чи затримка міжнародних платежів; ступінь довіри до валюти на національному та світових ринках; валютна політика.

Є такі основні теорії регулювання валютного курсу:

1) теорія паритету купівельної спроможності: курси будь-яких двох валют мають пристосовуватись один до одного відповідно до зміни рівнів цін у цих двох країнах. Простий приклад дає уявлення дії теорії РРР. Припустимо, що ціна німецької пшениці зростає на 10 % (з 1500 до 1650 DEM за тонну), а ціна американської пшениці не змінюється (1000 USD/т). У цих умовах обмінний курс USD/DEM має зрости з 1,5 до 1,65. Такий ефект забезпечує закон однієї ціни. Згідно з цим законом, якщо дві країни виробляють якийсь однаковий товар, то його ціна має бути однаковою в усьому світі незалежно від того, яка країна продукує цей товар. Що стосується нашого прикладу, то ціна на пшеницю в Америці має пристосуватися до змін ціни на зазначений товар у Німеччині через зміну курсу валют між цими країнами. Виконання вимог даного закону побудоване на взаємодії попиту та пропозиції: відносно здешевіла американська пшениця (пропозиція) стане об'єктом додаткового попиту, який вивільняється від «некупівлі» німецької пшениці, і через це додатковий попит відіб'ється на ціні американського долара, який необхідно купувати для подальшого придбання пшениці;

2) теорія регульованої валюти: Це кейнсіанська теорія, яка виникла під впливом світової економічної кризи 1929--1933 рр., коли неокласична теорія зазнала краху. Існували два напрями теорії регульованої валюти. Перший -- це теорія рухливих паритетів, розроблена І. Фішером та Дж. Кейнсом. Так, Фішер пропонував стабілізувати споживну вартість грошей шляхом маневрування золотим паритетом грошової одиниці, а Кейнс вважав, що золотий стандарт уже вичерпав свої можливості. Він пропонував знижувати курс національної валюти з метою впливу на ціни, експорт, виробництво та зайнятість у країні, для боротьби за зовнішні ринки. Основні пропозиції цієї теорії були використані Великобританією та іншими країнами в 30-х роках минулого століття. Другий напрям -- теорія курсів рівноваги, яка підміняє паритет купівельної спроможності поняттям «рівноваги курсів». Згідно з цією теорією нейтральним є такий валютний курс, який відповідає стану рівноваги національної економіки. Західні економісти розглядали валютний курс як втілення мінових пропорцій, які залежать від попиту на валюту та її пропозиції;

3) теорія ключових валют: відображала політику гегемонії долара на противагу золота. Вона є обґрунтуванням принципів Бреттон-Вудської валютної системи, що базувалася на золоті та на двох резервних валютах і зобов'язувала країни -- члени МВФ проводити валютну інтервенцію з метою підтримання долара. Ця теорія всі валюти поділяла на ключові (долар, фунт стерлінгів), тверді та м'які, а також утверджувала лідируючу роль долара (на противагу золоту) та орієнтувала валютну політику всіх країн на долар і підтримування його як резервної валюти. Представниками цієї теорії є американські економісти Дж. Вільямс, який уперше ввів поняття ключових валют у 1945 р., А. Хансен та англійські економісти Р. Хоутрі, Ф. Грецем;

4) теорія фіксованих паритетів та курсів: прихильники цієї теорії віддавали перевагу режиму фіксованих паритетів та передбачали їх зміни лише в тому разі, коли існує стан нерівноваги платіжного балансу. На підставі розроблених економіко-математичних моделей, вони дійшли висновку, що фіксований паритет не може бути засобом регулювання платіжного балансу, оскільки зміна валютного курсу не є визначальним фактором регулювання зовнішньої торгівлі країни. Ця теорія була підґрунтям для розроблення принципів Бреттон-Вудської валютної системи, яка базувалася на фіксованих паритетах та курсах валют. Представниками цієї теорії були Дж. Робінсон, Дж. Бікердайк, А. Браун, Ф. Грехем;

5) теорія плаваючих валютних курсів: ця теорія базувалася на монетаристських поглядах, згідно з якими валютний курс повинен вільно коливатися під впливом ринкових регуляторів. Теорія обґрунтовувала режим плаваючих валютних курсів та окреслювала його основні позитивні моменти, які полягають у такому: валютний ринок визначає курсове співвідношення валют, режим плаваючих валютних курсів, стимулює розвиток світової торгівлі, сприяє автоматичному вирівнюванню платіжного балансу та вільному вибору країною моделі національного економічного устрою без зовнішнього втручання. Представниками цієї теорії були економісти монетаристського напряму: М. Фрідмен, Ф. Махлуп, А. Ліндбек, Л. Ерхард та ін.;

6) нормативна теорія валютного курсу: пояснює дію валютного курсу як допоміжного інструменту регулювання економіки поряд з адміністративним втручанням держави у валютну політику. Представники цієї теорії вважали, що валютний курс повинен базуватися на угодах та паритетах, які встановлюються міжнародними організаціями. Так, А. Ланьї рекомендував застосовувати колективно регулюючі плаваючі курси валют, а Дж. Мід та Р. Манделл дійшли висновку, що політика стосовно валютного курсу однієї країни може мати негативний вплив на економіку інших країн.

Загальними рисами цих теорій є заперечення теорії трудової вартості, вартісної основи валютного курсу, товарної природи грошей.

Теорії регулювання валютного курсу виконують дві функції: ідеологічну (спрямована на обґрунтування життєздатності ринкової економіки) і практичну (розроблення методів регулювання валютного курсу як складової валютної політики).



3. Криза валютної системи: поняття, види

Поняття кризи світової валютної системи виникло з кризою першої світової валютної системи. Під кризою світової валютної системи розуміють загострення валютних протиріч, різке порушення її функціонування, що проявляється в невідповідності структурних принципів організації світового валютного механізму зміненим умовам виробництва.

Періодичні кризи світової валютної системи займають відносно довгі історичні періоди: криза золотомонетного стандарту тривала близько 10 років (1913--1922), Генуезької валютної системи -- 8 років (1929--1936), Бреттонвудської -- 10 років (1967--1976). Криза світової валютної системи веде до знищення старої системи та заміни її новою, що забезпечує відносну валютну стабілізацію. Основні етапи створення світової валютної системи:

Становлення, формування передумов, визначення принципів нової системи; при цьому зберігається її спадкоємний зв'язок з попередньою системою.

Формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи.

Створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої й органічної цілісності її елементів.

Услід за цим настає період, коли валютно-економічний стан окремих країн покращується, а світова валютна система відповідає у визначених межах умовам та вимогам економіки та функціонує відносно ефективно в інтересах провідних країн. Види валютних криз. Розрізняють локальні валютні кризи, що вражають окремі країни чи групу країн навіть за відносної стабільності світової валютної системи, циклічні валютні кризи -- прояви економічних криз, спеціальні валютні кризи, що зумовлені різними факторами: криза платіжного балансу, криза, викликана надзвичайними обставинами і т. д.



4. Еволюція світової валютної системи

4.1 Паризька валютна система

Перша валютна система. Стихійно сформувалася в ХІХ ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту. Юридично оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей. За цих умов не існувало відмінностей між національною та світовою валютними системами (тільки монети приймались до платежу за своєю вагою).

Структурні принципи:

Основа -- золотомонетний стандарт.

Кожна валюта мала свій золотий вміст (Великобританія -- з 1816 р., США -- з 1937 р., Німеччини -- з 1875 р., Франція -- з 1878 р., Росія -- 1895--1897 рр.). Відповідно до золотого змісту валют установлювалися їхні золоті паритети. Валюти вільно конвертувалися в золото.

Склався режим вільноплаваючих курсів валют з урахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок (Класичний механізм «золотих крапок» -- діяв за двох умов: вільна купівля-продаж золота та його необмежене вивезення; межі коливань валютного курсу визначались затратами, пов'язаними з транспортуванням золота за кордон (фрахт, страхування, втрата процентів на капітал, витрати на апробування та ін.) і фактично не перевищували +1 % паритету).

У 1913 р. провідну роль у міжнародних розрахунках відігравав фунт стерлінгів -- 80 %. З кінця ХІХ ст. простежується тенденція до зменшення частки золота в грошовій масі (у США, Франції, Великобританії з 28 % у 1872 р. до 10 % у 1913 р.). Міжнародні розрахунки здійснювались, головним чином, з використанням тратт (переказних векселів), виписаних у національній валюті, переважно в англійській. Регулюючий механізм золотомонетного стандарту припиняв діяти під час економічних криз (1825 р., 1836--1839 рр., 1847 р., 1855 р. та ін.).

Золотомонетний стандарт як класична форма золотого монометалізму передбачав вільний обіг золотих монет і виконання золотом усіх функцій грошей. При золотому стандарті в його класичній золотомонетній формі не існувало будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати й купувати, перевозячи його з однієї країни до іншої. Ціна на валютний метал встановлювалася на основі закону вартості, тобто визначалася кількістю суспільно необхідної праці, витраченої на видобуток та транспортування дорогоцінного металу.

Система золотомонетного стандарту забезпечувала надзвичайну валютну стабільність. Однак у рамках даної системи обсяги грошової емісії держав були обмежені їх золотими резервами, що позбавляло держави можливості вирішувати свої бюджетні проблеми шляхом додаткової емісії. Безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії й інфляційне знецінення національних грошей були відплив золота за кордон і зменшення золотих запасів. Тому низка держав були змушені відмовлятися від золотого стандарту, що найбільш часто траплялося з державами у стані війни, що потребували додаткового фінансування військових витрат. Тому Перша світова війна фактично поклала кінець золотому стандарту у його класичному вигляді.

4.2 Генуезька світова валютна система

Друга світова валютна система дістала назву «Генуезька валютна система», адже була заснована угодою, підписаною на Генуезькій валютній конференції у 1922 році.

Принципи:

ь Основа -- золото й девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунків). Грошові системи 30-ти країн базувались на золото-девізному стандарті.

ь Збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото почала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноземні валюти (Німеччина та ще 30 країн).

ь Відновлений режим вільно змінних валютних курсів.

ь Валютне регулювання проводилось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

Після завершення Першої світової війни світова спільнота відновила золотий стандарт у дещо зміненому вигляді. Країни, що володіли значними золотими резервами використовували золотозливковий стандарт. Її суть полягала в тому, що національні валюти країн прирівнювалися до певної кількості золота, але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а лише на золоті зливки. Таким чином, обмін валюти на золото був обмежений досить значними сумами, що значно обмежувало коло можливих учасників цього обміну.

В країнах, що не могли забезпечити розмін валюти на золото, у тому числі у колоніальних державах була запроваджена система золотодевізного (тобто золотовалютного) стандарту. У рамках цієї системи низка валют найбільш розвинутих країн світу (які могли забезпечити конвертацію своїх валют у золото) отримувала статус «резервних валют». Решта країн могли емітувати свої гроші, лише у межах, що були забезпечені золотими або валютними резервами (у «резервних валютах»). Ця система дала значну перевагу державам, чиїм валютам було надано статус резервних. Найбільшу роль тут відіграли США і Великобританія.

У цей період почали формуватися регіональні валютні угрупування -- валютні блоки: стерлінговий, доларовий та золотий та валютні зони.

Валютний блок -- це угрупування країн, залежних в економічному, валютному і фінансовому аспектах від держави, що керує ним та диктує йому єдину політику у сфері міжнародних економічних відносин та використовує їх як привілейований ринок збуту, джерело дешевої сировини, вигідну сферу вкладень капіталу.

Основні характерні риси валютного блоку:

ь курс залежних валют прикріплюється до валюти країни, що керує угрупованням;

ь міжнародні розрахунки країн, які входять у блок, здійснюються у валюті країни-гегемону. Їхні валютні резерви зберігаються в країні-гегемоні;

ь забезпеченням залежних валют є казначейські векселі та облігації державних позик країни-гегемона.

Основні валютні блоки:

Стерлінговий блок виник у 1931 р. До нього увійшли: країни Британської співдружності націй, крім Канади, Ньюфаундленда, а також Сянган (Гонконг); деякі держави, які тісно економічно пов'язані з Великобританією: Єгипет, Ірак, Португалія. Пізніше приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія (де-факто), Греція, Іран.

Доларовий блок створено в 1933 р. Його членами є: США, Канада, країни Латинської Америки.

Золотий блок створено в червні 1933 р. До нього увійшли: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія, Чехословаччина, Польща. Мета -- штучне підтримання незмінного золотого вмісту своїх валют.

Валютні зони - валютні угрупування держав, створені під час та після другої світової війни на базі довоєнних валютних блоків для проведення узгодженої політики в галузі міжнародних валютних відносин. Як правило валютні зони охоплюють країни, які перебувають у фінансово - економічній і політичній залежності від більш могутньої держави, що очолює зону. Ці країни підтримують курс своїх валют щодо валюти країни гегемона і можуть змінювати їхні паритети лише за допомогою цієї країни; повинні тримати свої основні золото та валютні резерви в банках країни, що очолює зону; купувати її державі цінні папери, які є забезпеченням валюті країн учасниць зони; здійснювати міжнародні розрахунки і платежі через банки країни гегемона. Для країн учасниць валютних зон створюються більш пільгові умови обміну (оборотності валют ) валют порівняно з валютами, що належать країнам, які не входять до валютної зони, запроваджується єдина система валютного контролю, який насамперед поширюється на валютний обіг країн учасниць з іншими країнами світу. Для учасників валютних зон встановлено єдиний митний і зовнішньоторговельний режим, що забезпечує провідній державі сприятливі умови для боротьби за ринки, сировини та сфери застосування капіталу як у межах зони так і поза нею. Найбільшими валютними зонами є стерлінгова, доларова, зона франка. Стерлінгова зона, яку очолює Великобританія, налічує понад 40 країн різних континентів, головним чином країн співдружності. Основна валютна зона - англійський фунт стерлінгів. Доларову зону очолює США, вона охоплює переважно країни Північної, Центральної, та Південної Америки. Основна валюта - долар. Зона франка охоплює понад 30 країн (створена на базі колишніх колоніальних володінь та історичних усталених торгівельно-валютних зв'язків); очолює зону Франція. Основна валюта французький франк.

Під час Другої світової війни на базі валютних блоків створили валютні зони, що були вищою формою регіональних валютних об'єднань (британського фунта стерлінгів, долара США, французького франка, португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена).

Фінансова криза, що розпочалася у 1929 році у США, підірвала підвалини Генуезької валютної системи і відтоді потреба регулювання міжнародних валютних відносин частково вирішувалася шляхом створення валютних блоків і зон, сформованих переважно за регіональним чи колоніальним принципом.

Друга світова війна привела до поглиблення кризи Генуезької валютної системи. Розроблення проекту нової світової валютної системи почалося ще в роки війни (у квітні 1943 р.). У результаті довгих дискусій щодо планів Г. Д. Уайта (США) і Дж. М. Кейнса (Великобританія) формально переміг американський проект, хоча кейнсіанські ідеї міждержавного валютного регулювання також було покладено в основу Бреттонвудської системи. Загальні принципи обох проектів такі: вільна торгівля та рух капіталів, рівновага платіжних балансів, стабільні валютні курси та світова валютна система в цілому, золото-девізний стандарт, створення міжнародної організації для спостереження за функціонуванням світової валютної системи, для взаємного співробітництва та покриття дефіцитів платіжних балансів.

4.3 Бреттон-Вудська валютна система

Після завершення Другої світової війни потреба у упорядкуванні світової валютної системи знову постала, тим більше, що на світовій фінансовій арені відбувся суттєвий перерозподіл сил на користь США.

У 1944 р. у американському містечку Бреттон-Вудс відбулася конференція, що поклала початок існуванню третьої світової валютної системи - Бреттон-Вудської валютної системи. Офіційно система вважалася золотовалютною, неофіційно іменувалася золотодоларовою. Тут же було започатковано створення Міжнародного валютного фонду і Міжнародного Банку Реконструкції і Розвитку.

Згідно з Бреттон-Вудським договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і резервні валюти, статус яких отримали американський долар і англійський фунт стерлінгів. Встановлювався офіційний золотий вміст цих валют. Однак внаслідок обмежених золотих запасів Великобританії фунт стерлінгів використовувався у ролі резервної валюти зі значними обмеженнями.

Основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи:

ь золото виконувало роль платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Єдиною конвертованою у золото валютою став долар США;

ь валютні курси офіційно закріплювали золотий вміст валют за посередництвом долара США. Золотий вміст долара становив 0,888671 грама чистого золота, тобто ціна однієї унції золота дорівнювала 35 дол;

ь купівля-продаж золота були дозволені лише центральним банкам держав.

Загострення протиріч між інтернаціональним, глобальним характером міжнародних економічних відносин та використанням для їхнього здійснення національних валют, які схильні до знецінення (переважно долара), призвело до кризи Бреттон-Вудської валютної системи (1967--1976 рр.).

Наплив доларів у країни Західної Європи та Японію викликав масовий перехід до плаваючих валютних курсів, а отже, спекулятивну атаку їхніх валют на долар. Франція ввела подвійний валютний ринок за прикладом Бельгії, де він функціонував з 1952 р. Країни Західної Європи почали відкрито виступати проти привілейованого стану долара у світовій валютній системі. Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою групи «десяти» 18 грудня 1971 р.

США не взяли зобов'язань відновити конвертування долара в золото та брати участь у валютній інтервенції. У такий спосіб вони зберегли привілейований статус долара.

Закон про девальвацію (зниження курсу національної валюти по відношенню до іноземної) долара було підписано президентом Р. Ніксоном 3 квітня та затверджено конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищення ціни золота було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ та повідомлення країн-членів 8 травня 1972 р. Валютна криза збігалася з енергетичною та світовою економічною кризами. Пошуки виходу з валютної кризи тривали довго, спочатку в академічних, а потім урядових колах та численних комітетах. «Комітет двадцяти» МВФ підготував у 1972--1974 рр. проект реформи світової валютної системи.



4.4 Ямайська валютна система

Дефолт США на початку 70-років ХХ століття ознаменував завершення існування Бреттон-Вудської валютної системи. Потреба у впорядкуванні світової валютної системи призвела до Ямайської конференції, що відбулася у 1976 році у м.Кінгстон. Саме там, було підписано угоду про формування Ямайської валютної системи.

На відміну від своїх попередниць, це була система плаваючих валютних курсів, не прив'язана до золота.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були наступними:

ь кожна країна -- член МВФ отримувала право обирати режим валютного курсу;

ь золото перестало бути еталоном вартості і була відмінена його офіційна ціна. Золото перетворювалося на товар, були зняті обмеження на операції з золотом, які складали основу Бреттон-Вудської системи.

ь кожна валюта отримувала право бути резервною валютою.

ь розширювалися наглядові повноваження Міжнародного валютного фонду;

ь одним з основних елементів нової системи стали Спеціальні права запозичення (СПЗ, Special Drawing Rights - SDR) - міжнародні платіжні засоби, вартість яких розраховувалася на основі вартості кошика валют провідних держав світу. Нині СПЗ розраховуються на основі вартості чотирьох валют - долара США, євро, британського фунта стерлінгів та японської єни.

Проблеми Ямайської валютної системи: втрата доларом монопольної ролі; проблема багатовалютного стандарту; проблема золота; проблеми режиму плаваючих валютних курсів. Проблеми Ямайської валютної системи породжують об'єктивну необхідність її подальшого реформування. Потрібні пошуки шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики провідних країн. Суперництво трьох центрів лежить в основі валютних протиріч. У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄС створили власну міжнародну (регіональну) валютну систему для стимулювання процесу економічної інтеграції.

4.5 Європейська валютна система (ЄВС)

Це міжнародна (регіональна) валютна система -- сукупність економічних відносин, пов'язана з функціонуванням валюти в межах економічної інтеграції; державно-правова форма організації валютних відносин країн «Загального ринку» для стабілізації валютних курсів і стимулювання інтеграційних процесів, підсистема Ямайської світової валютної системи. Юридично оформлена у 1979р.

Створення ЄВС -- явище закономірне. Ця валютна система виникла на базі західноєвропейської інтеграції для створення власного валютного центру. Однак через те, що ЄВС є підсистемою світової валютної системи, вона випробовує на собі наслідки її нестабільності та вплив долара США.

Принципи:

ь Система базувалася на ЕКЮ -- європейській валютній одиниці. Умовна вартість ЕКЮ визначалася методом валютного кошика, який охоплював валюти 12 країн ЄС. Часика валют у кошику ЕКЮ залежала від долі країни в сукупному ВВП держав-членів ЄС, їхнього взаємного товарообігу та участі в короткострокових кредитах підтримки. У 1993 р. частка німецької марки становила 32,6 %, французького франка -- 19,9 %, фунта стерлінгів -- 11,5 %, італійської ліри -- 8,1 %, датської крони -- 2,7 %.

ь Використання золота як реального резервного активу.

ь Режим валютних курсів базується на спільному плаванні валют у формі «європейської валютної змії» у встановлених межах взаємних коливань (2,25 % від центрального курсу для деяких країн (Італія), 6 % до кінця 1989 р., з серпня 1993 р. -- 15 %).

ь Міждержавне регіональне валютне регулювання здійснюється наданням центральним банкам кредитів для покриття тимчасового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов'язаних з валютною інтервенцією.

Досягнення ЄВС: Успішний розвиток ЕКЮ (набула деяких рис світової валюти, хоча не стала нею в повному розумінні). Режим узгодженого коливання валютних курсів у вузьких межах. Відносна стабілізація валют. Об'єднання 20 % офіційних золотодоларових резервів. Розвиток кредитно-фінансового механізму підтримки країн-членів.

Недоліки ЄВС: Періодичні офіційні зміни валютних курсів (16 разів за 1979 --1993 рр.). Значна структурна нерівновага економіки країн-членів, відмінності в рівнях та темпах економічного розвитку, інфляції, стані платіжного балансу. Небажання країн-членів передавати свої суверенні права наднаціональним органам. Приватні ЕКЮ не були пов'язані з офіційними ЕКЮ, єдиним емісійним центром та взаємною оборотністю. Випуск ЕКЮ «скромно» вплинув на взаємні операції центральних банків країн ЄС, з 1985 р. їхнє право використовувати ЕКЮ для погашення взаємної заборгованості розширено з 50 до 100 %. Вплив зовнішніх факторів дестабілізує систему.

«План Ж. Делора» -- програма створення політичного, економічного та валютного союзу в квітні 1989 р.: створення загального (інтегрованого) ринку; структурне вирівнювання відсталих зон та регіонів; координація економічної, бюджетної, митної політики для стримування. інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту державного бюджету та вдосконалення методів його покриття; заснування наднаціонального Європейського валютного інституту в складі керівників центральних банків і членів директорату для координації валютної політики; єдина валютна політика, уведення фіксованих валютних курсів і колективної валюти -- ЕКЮ; створення до 2000 р. політичного союзу ЄС.

Етапи формування валютно-економічного союзу в ЄС (Маастріхтський договір, лютий 1992 р. -- підписаний; листопад 1993 р. -- ратифікований і набрав чинності.)

Перший етап (1 липня 1990 р. -- 31 грудня 1993 р.) -- становлення економічного й валютного союзу ЄС (ЄВС).

Другий етап (1 січня 1994 р. -- 31 грудня 1998 р.) -- підготовка країн-членів до введення ЄВРО.

Третій етап переходу до нової валюти (1999--2002 рр.) -- ЄВРО стає загальною грошовою одиницею, національна валюта зберігається як паралельна грошова одиниця.

Сценарій переходу до ЄВРО:

З 1 січня 1999 р. -- тверда фіксація курсів валют країн зони ЄВРО до ЄВРО для перерахунків.

З 1 січня 2002 р. -- випуск в обіг банкнот та монет ЄВРО, паралельний обіг з національними валютами країн-членів, обмін останніх на ЄВРО.

З 1 липня 2002 р. -- вилучення з обігу національних валют та повний перехід господарського обороту країн-членів на ЄВРО.

Основні інструменти політики ЄЦБ (Європейського центрального банку):

ь таргетування (від англ. target - мета, спосіб реалізації господарської політики держави або окремого підприємства) - полягає у виборі якоїсь економічної "мішені", на яку треба впливати, щоб досягти певних результатів, поставленої мети. Інфляційне таргетування -- комплекс заходів, які приймаються державними органами влади для контролю за рівнем інфляції у країні. Інфляційне таргетування має декілька стадій: встановлення планового показника інфляції на деякий період (як правило, рік); вибір монетарного інструментарію для контролю над рівнем інфляції; застосування монетарного інструментарію; порівняння рівня інфляції на кінець звітного періоду із запланованим і аналіз ефективності монетарної політики);

ь установлення меж коливань основних процентних ставок, зокрема для їхнього зближення по всій зоні ЄВРО;

ь операції на відкритому ринку;

ь установлення мінімальних резервних умов для банків.

Размещено на Allbest.ru