Система безпеки країн Південного спільного ринку (МЕРКОСУР) як геополітична проблема

Размещено на http://www.allbest.ru/

Система безпеки країн МЕРКОСУР як геополітична проблема

Плевако І.Г.

Зміни, що відбуваються в сучасній міжнародній системі внаслідок деформації системи міжнародної безпеки, у процесі чого спостерігаємо ігнорування ролі міжнародних організацій, вимагають детального вивчення. У випадку південноамериканського регіону дослідження ролі і форм двосторонньої та багатосторонньої співпраці в умовах необхідності формування сучасної міжнародної системи безпеки виглядає актуальним.

Порушена тематика не знайшла вичерпного відображення у вітчизняній науковій літературі. Лише декілька українських фахівців вивчали окремі аспекти безпеки країн латиноамериканського регіону, зокрема проблеми безпекових викликів досліджували В. Головченко та Ю. Седляр, безпеку у контексті інтеграційних процесів вивчали Н. Весела та О. Ковальова, впливу США на безпеку у латиноамериканському регіоні досліджував О. Шевчук. Втім, залишилась низка нерозв'язаних завдань, що стосуються хронології подій та їхньої динаміки, які ми намагатимемось поглибити у цій розвідці. Це, вважаємо, не лише збагатить вітчизняну літературу з проблеми, а й може стати певною відповіддю на питання, пов'язані з самоідентифікацією латиноамериканського регіону, у тому числі й у сфері безпеки.

Питанням формування безпеки у латиноамериканському регіоні значну увагу приділено у зарубіжній літературі. У першу чергу, заслуговують на увагу праці дослідників з Латинської Америки (А. Соса, Х. Соріано, П. Дельгадо, Ф. Рохаса та ін.), із США (Е. Хуррел, П. Дрейфус, Ф. Келлі та ін.), та Європи (М. Гавріцкі, Д. Нольте, Л. Вегнер, П. Трефлер, К. Кшивіцка, Б. Мартинов та ін.). Разом з тим, вважаємо за доцільне синтезувати їхні доробки. Важливим завданням постає не лише аналіз їхнього доробку, а й окремих джерел щодо проблеми формування дієвої системи безпеки у країнах МЕРКОСУР.

Відомо, що наприкінці періоду біполярного протистояння США проявляли не абияку зацікавленість щодо країн Південної Америки, зокрема Бразилії і Аргентини. По-перше вони наполягали на обмеженні Бразилією виробництва і торгівлі зброєю (розірвання контракту на купівлю Саудівською Аравією 318 бразильських танків ЕЕ-Т «Озоріо» на суму 7,2 млрд. дол. США у 1989 р. [3]; вимагали призупинення розвитку аргентинської ракетної програми Кондор-ІІ у 1990 р.

А також були відверто не зацікавлені розвитком спільної аргентинсько-бразильської ядерної програми [24, s. 20]. Відтак Вашингтон наполегливо просував ідею міжамериканської безпеки (у Західній півкулі) у вигляді низки проектів та ініціатив, які, на переконання США, мали б унеможливити конфліктні ситуації або ж військові протистояння.

Разом з тим, варто пам'ятати, що Латинська Америка є найбільш здемілітаризованим у світі регіоном, у якому умови вибуху потужного міжнародного конфлікту є незначні, тому що існує низка нерозв'язаних прикордонних територіальних конфліктів, як до прикладу доступ Болівії до Тихого Океану, прикордонні конфлікти у Центральній Америці, конфлікти Венесуели з Колумбією і Гайаною [12, s. 17]. Рівень зовнішніх військових загроз у Латинській Америці також низький, якщо йде мова про втручання третіх сторін. Однак, із середини 90-х рр. було вирішено пов'язати зовнішню безпеку із внутрішньою. Було утворено каталог «нових загроз»: нетрадиційних, невійськових і недержавних усунення яких з допомогою поліції і збройних сил забезпечувало б глобальну безпеку [10, s. 36-38].

Щоправда, варто згадати, що у 90-х рр. минулого століття держави Латинської Америки внаслідок своєї економічної і політичної слабкості змушені були прийняти план регіональної безпеки, запропонований США. Це було викликано ще й тим, що вирішення питань, пов'язаних із безпекою регіону у попередній період, покладалися на військових. А ті головною проблемою для себе визначали комуністичну загрозу, що буда поширена у попередній час - період холодної війни. Так у 1987 р. на XVII конференції очільників американських армій в аргентинському місті Мар дель Плата (ісп. Mar del Plata) учасники цього заходу планували працювати над виробленням методів боротьби із наркотиками і тероризмом, однак немало уваги присвятили обговоренню боротьби із комуністичним рухом у регіоні [9; 24, s. 21]. Крім того, на думку делегатів конференції, демократична система, принципами якої мали бути повага до прав і свобод громадян, лише послабляли національну безпеку. Тому завданням збройних сил визначалося вживати усіх заходів для боротьби із лівими настроями. А у випадку потреби якихось військових маневрів південноамериканські військові цілком покладалися на дії США, основним інструментом яких було і залишається Південне Командування США (USSOUTHCOM - United States Southern Command) [25].

Не слід забувати, що країни макрорегіону постійно пам'ятали про ймовірність силового впливу на них з боку Білого дому. Крім того періодично траплялися проміжки «відсутності» США у латиноамериканських справах у зв'язку з активним залученням офіційного Вашингтона у військово-політичних подіях за межами Західної півкулі, зокрема під час Корейської та В'єтнамської воєн та війни у Перській затоці. Тоді, як правило, й піднімалися хвилі (патріотизму - авт.), що призводили до зміцнення латиноамериканської солідарності. Очевидна військово- політична й економічна слабкість латиноамериканських держав перед лицем Білого дому змушувала їх інтенсивніше шукати нові форми співробітництва. Не варто відкидати тезу про те, що наміри Вашингтона розширити межі застосування зовнішньополітичних стратегій могли надати впевненості й антиамериканських настроїв, а також скерувати країни Латинської Америки на нові форми співробітництва у сфері безпеки [1, с. 11-12].

На характер і сучасну концепцію безпеки у латиноамериканському регіоні вплинули суспільно- політичні зміни, що розпочалися у 90-х рр. минулого століття і були пов'язані із перетворенням військової влади на цивільну, а також розвитком політичної та економічної співпраці, що позитивно вплинуло на розв'язання прикордонних конфліктів у регіоні. Як стверджує видатний чилійський геополітик-теоретик Ф. Рохас Аравена (Francisco Rojas Aravena), занепад ідеологічних основ конфлікту і політична трансформація країн Латинської Америки змінили національні концепції безпеки у державах і на регіональному рівні [12, s. 17]. А як слушно зауважує польський дослідник Павел Трефлер, такі провідні південноамериканські лідери як Аргентина, Бразилія і Чилі, із початком 90-х рр. розпочали поглиблювання взаємних дипломатичних відносин. Таку тенденцію дослідник пояснює тим, що після років домінування США у регіоні лідери південноамериканських держав почали прагнути реалізовувати самостійну зовнішню політику у різних форматах: білатеральному, субрегіональному та регіональному. На доказ цьому варто пригадати, що Аргентина, Бразилія, Чилі, Венесуела й Мексика виступили із критикою інтервенції США в Ірак у 2003 р. [24, s. 27].

Вирішальна роль у розвитку південноамериканської співпраці в економічній та політичній сфері і у сфері безпеки належить країнам т.зв. осі Аргентина-Бразилія. Саме від налагодження порозуміння цих двох країн розпочалися інтеграційні процеси у Південній Америці. Варто також наголосити, що суперництво двох країн жодного разу не переросло у збройний конфлікт. Метою такого змагання було лише отримання права бути визнаною ключовою державою у регіоні. Зрозуміло, що першість тут належала Бразилії, що демографічно, економічно і військово переважала Аргентину. Остання ж, після поразки у Фолклендському конфлікті і після обрання демократичним шляхом президента Рауля Рікардо Альфонсіна у 1983 р. (Raщl Ricardo Alfonsin, 1927-2009) стала на шлях усвідомлення того, що конкуренція збройними методами з потужним сусідом не матиме жодного позитивного розв'язання. Тому Аргентина розпочала побудову своєї зовнішньої політики, опираючись на мирне врегулювання стосунків із сусідами і посилення міжнародного співробітництва для побудови в південноамериканському регіоні спільної системи безпеки. Поштовхом до цього стало й те, що після дефолту аргентинської економіки у грудні 2001 р. саме регіональне співробітництво було пріоритетом. Тоді ж Бразилія була визнана беззаперечним лідером у регіоні (до 11 вересня 2001 р. таким лідером сприймались США) [24, s. 28], а Аргентина, на думку українського міжнародника В. І. Головченка, мовчки погодилася на роль «другого номера» у партнерстві з Бразилією [1, с. 6-7].

Варто пригадати, що в результаті підписання 6 липня 1990 р. Акту Буенос-Айрес (Acta de Buenos Aires), у якому йшлося про перспективи утворення двомакраїнамивільного ринку до 1994 р., було закладено основу для утворення МЕРКОСУР Тоді взаємозалежність в економічній сфері між Аргентиною і Бразилією, а після 26 березня 1991 р. - ще й Парагваєм і Уругваєм (Асуньсйонський трактат), а потім втягнення у геополітичну орбіту Чилі і Болівії призвело до піднесення на вищий ступінь необхідності врегулювання проблеми безпеки у регіоні [24, s. 29]. Тому, як стверджує іспанський дослідник Хуан Соріано напрям політичного і економічного партнерства закономірно вимагав посилення співробітництва у сфері безпеки і оборони [22, р. 7-15, 19-22].

Свідченням твердих намірів поглиблення політичного співробітництва стали конкретні кроки лідерів південноамериканських держав. Так, 25 липня 1996 р. президенти країн-учасниць підписали декларацію, згідно з якою «утворювали Механізм консультацій і політичного порозуміння МЕРКОСУР (MCCP - Mecanismo de Consulta y Concertaciфn Politica del MERCOSUR)». Далі, 10 грудня 1998 р. було утворено Форум консультацій і політичного порозуміння (FCCP - Foro de Consulta y Concenrtaciфn Politica), який став допоміжним органом Ради Спільного ринку МЕРКОСУР. У той час, для подолання різноманітних викликів у діяльність цієї структури також активно долучились Чилі і Болівія, що зрештою й перетворило Форум у найважливішу організацію, що могла врегульовувати проблеми міжнародної безпеки.

Першим важливим документом, що окреслював діяльність структури став «Генеральний План співробітництва і взаємної допомоги у сфері регіональної безпеки між МЕРКОСУР, Болівією і Чилі» від 20 грудня 2001 р. Цим документом було окреслено співробітництво між поліцією, спецслужбами та іншими органами, відповідальними за безпекові питання [15]. Співробітництво у сфері безпеки в межах МЕРКОСУР справляло значний вплив в цілому на регіон. Головною метою організації стала боротьба із транскордонними загрозами: тероризмом, торгівлею наркотиками і людьми, організованою злочинністю. 17 грудня 1996 р. країнами- учасницями було прийнято рішення що визначенням загроз для регіону мали опікуватися міністерства внутрішніх справ країн-підписантів, представники яких регулярно зустрічалися в межах такої структури як об'єднання міністрів внутрішніх справ (RMI - Reuniones de Ministres del Interior) [13, p. 44].

На жаль, співробітництво МЕРКОСУР у сфері безпеки і оборони не набуло значного розвитку, оскільки це питання не порушувалось як першочергове [8, p. 195]. Більше того, лише Бразилія, Чилі, Венесуела і Колумбія витрачали кошти з бюджету на купівлю нового озброєння. Чилійський дослідник Мігель Урреа (Miguel Urrea Benavides), опираючись на дані міжнародного Інституту стратегічних досліджень (La International Institute for Strategic Studies (IISS)) та дані Центру розвитку Латинської Америки (el Centro para la Apertura y el Desarrollo de Amйrica Latina (Cedal)) наводить цифри, які засвідчують, що з початком ХХІ ст. Чилі витратила на озброєння 2,8 млрд. дол. США, Венесуела - 2,2 млрд., Бразилія - 1,34 млрд., а Аргентина - усього 80 млн. дол. Інші ж країни інвестували в оборонну сферу значно менше, роблячи ставку у разі певної небезпеки на міжнародні миротворчі сили [26].

Головною проблемою вважалася не зовнішня загроза, оскільки країни, в цілому, були мирно налаштовані щодо своїх сусідів і не мали наміру розпочинати жодних протистоянь. Водночас, ті загрози, що знаходяться в середині країн, тісно пов'язані із організованою злочинністю і соціально-економічними негараздами [17, p. 21-51].

Разом з тим країни продовжують розвивати співпрацю у сфері оборони. Найбільший її прояв віднаходимо у двосторонніх кроках таких південноамериканських країн, як Аргентина, Бразилія і Чилі. Саме ці актори зробили значний прорив у налагодженні співробітництва шляхом поглиблення взаємної довіри задля зменшення потенційної напруги шляхом свідомого скорочення озброєння, обміну інформацією і постійних спільних військових навчань. Більше того, країни вдалися до оприлюднення «Білої книги національної стратегії і оборони», а також погодили уніфіковану методологію щодо видатків на військові потреби [24, s. 30]. Крім того, держави регіону впроваджують відкриту оборонну політику, фінансуючи видатки на потреби пов'язані з нею, модернізуючи збройні сили. У цьому випадку варто погодитися із думкою польської латиноамериканістки К. Кшивіцької, яка зазначає, що у більшості випадків купівля нового озброєння стала завданням для внутрішньої політики, а не спричинена зростанням зовнішніх загроз, загостренням територіальних суперечок [12, s. 18].

Такого роду співробітництво згаданих вище країн МЕРКОСУР має два виміри: політичний і суто військовий. Для прикладу, варто пригадати ситуацію, коли 10 листопада 1997 р. Аргентина за підтримки США, одержала статус головного союзника з-поза НАТО, що призвело до погіршення двосторонніх бразильсько- аргентинських відносин у політичній царині. Бо у той саме час військові штаби обох країн продовжували співпрацювати у «звичному форматі» [16, р. 90-92].

Варто пам'ятати, що з метою отримання місця у РБ ООН і перетворення Бразилії на глобального гравця її президенти Ф. Кардозо і Л. да Сільва виразили підтримку ініціативи У Чавеса від 1999 р. щодо відновлення дій з метою утворення альтернативної для ОАД структури у сфері безпеки - Організації Південноатлатничного Пакту (OTAS - Organizaciфn del Tratado del Atlantico Sur), у якому Бразилія відігравала б ключову роль, що на переконання південноамериканців, унеможливлювало б впливи з боку США і НАТО [11, р. 180-182; 20; 23].

Потрібно також наголосити, що стосунки у сфері безпеки між Бразилією і Аргентиною розвиваються в рамках Механізму консультації і координації у питаннях оборони і безпеки (MCC - Mecanismo de Consulta y Coordinaciфn en la Material de Defensa y Seguridad), що функціонує від 6 жовтня 2000 р., учасниками якого є міністри закордонних справ та міністри оборони [24, s. 31-32]. геополітичний безпека співробітництво меркосур

Разом з тим, необхідно підкреслити, що подібний орган співробітництва функціонує у двосторонньому форматі співпраці у сфері безпеки між Аргентиною і Чилі. Це - Комітет сталої безпеки (COMPERSEG - Comite Permanente de Seguridad), що був утворений у 1995 р. [18, р. 61]. Аргентинський теоретик і у минулому військовий Рікардо Рунса (Ricardo Adrian Runza), провівши детальний аналіз цієї структури, переконує, що COMPERSEG став дієвішим механізмом на відміну від аргентинсько- бразильського аналогу, незважаючи на повторення окремих взаємних кроків [19, р. 162-163]. COMPERSEG, головним чином, опікується створеними у 2006 р. спільними миротворчими силами у кількості однієї тис. військових, а з 2008 р. їх військового штабу. Починаючи з 1997 р. двічі на рік штаби COMPERSEG проводять консультаційні конференції для погодження конкретних заходів, що стосуються безпеки. Штаб-квартира по-черзі змінює дислокацію з однієї країни в іншу [19, р. 142]. Враховуючи, що участь в обговоренні важливих питань безпеки беруть міністри внутрішніх і зовнішніх справ Аргентини і Чилі - такий формат отримав назву «2+2». Крім того, саме ці держави командирували свої спільні загони для виконання миротворчих місій ООН, наприклад в Гаїті [27; 24, s. 32]. Варто згадати, що у першому десятиріччі ХХІ ст. було встановлено низку контактів між країнами у сфері безпеки у згаданому форматі 2+2. Наприклад - Чилі-Перу, Перу-Еквадор, Аргентина-Чилі, Аргентина-Бразилія. Заслуговує на увагу те, що у випадку купівлі будь-якою південноамериканською країною зброї обов'язково повідомляють сусіда-партнера [26].

Принагідно згадати, що Бразилія, оголосивши у 1997 р. напрям на позиціонування себе як регіонального лідера, обрала курс на отримання постійного члена РБ ООН. Це стало поштовхом до активізації її геополітичної активності на південноамериканському материку. За підтримки членів МЕРКОСУР було взято курс на формування системи комплексної безпеки. Для реалізації задуманого для Бразилії стало необхідним отримати підтримку з боку країн, що входили до Андського Співтовариства, Групи Ріо, а від лютого 2010 р. - з боку членів організації CELAC. Остання, як відомо, стала першою вагомою геополітичною ініціативою, що протиставила себе США. Тоді лідери латиноамериканських країн розвинули риторику, у якій переконували своїх латиноамериканських партнерів, що США не підтримували співробітництво з країнами Південної Америки і Карибського басейну на паритетних засадах. Бачення проблем безпеки південноамериканським регіоном і Вашингтоном відрізнялося. Латиноамериканська специфіка полягала у віддаленості від зон конфліктів, звільненні від зброї масового ураження, і, внаслідок цього нехарактерними низькими видатками на оборону тощо. Південна Америка є однією з небагатьох територій, де народи поділяють спільні цінності до мирного розв'язання міжнародних суперечок [24, s. 33]. Тут доречно процитувати тезу Б. Мартинова, що між війною і політикою країн Латинської Америки вибудовувалися багато правових підвалин. Латиноамериканці долучилися до вироблення широкого інструментарію і методів мирного розв'язання міжнародних суперечок від переговорів і «добрих послуг» до човникової дипломатії, а також й закріплення низки загальних принципів міжнародного права, таких як принцип рівності, невтручання, територіальної цілісності [2, с. 16-17].

Поряд із згаданими білатеральними спробами побудови системи безпеки процес формування цілісної системи безпеки південноамериканського регіону розпочався у ході роботи XVI саміту Президентів МЕРКОСУР влітку 1995 р. Тоді, (24 липня) було ухвалено спільну Декларацію щодо встановлення зони миру (Declaraciфn Politica del MERCOSUR, Bolivia y Chile com Zona de Paz) [6, р. 131]. Наступним кроком було підписання угоди між МЕРКОСУР і Андським Співтовариством. 17 червня 2002 р. у Лімі укладено Андську Карту миру, безпеки і обмеження видатків на зовнішню оборону, було започатковано процес розв'язання міжнародних конфліктів і створення переліку видатків на військові потреби. 27 липня 2002 р., під час Другої зустрічі латиноамериканських президентів у м. Гуаякіле (Еквадор) ці два субрегіональні інтеграційні блоки утворили Південноамериканську зону Миру (Zona de Paz Sudamericana). Далі ініціатива лідерства у Латинській Америці потрапляє до Бразилії: 18 квітня 2004 р. під час Третього Південноамериканського саміту в м. Куско (Перу) була утворена UNASUR, а 16 грудня 2008 р. на зустрічі на найвищому рівні у м. Коста до Сайпе (Бразилія) Південноамериканська Рада Оборони (Consejo de Defensa Suramericano, далі - CDS) [14, р.

Першою зустріччю у цьому контексті стала зустріч 9-10 березня 2009 р. м. у Саньтьяго де Чилі міністрів оборони 12 країн, які підписали декларацію у сфері посилення південноамериканської зони миру з метою побудови регіональної ідентичності у сфері оборони і співробітництва у цій галузі [7].

На думку дослідників, не варто CDS вважати альтернативою для такої структури, як Міжамериканський Трактат про взаємну допомогу - TIAR (Tratado Interamericano de Asistencia Rec^oca), яка продемонструвала свою невпливовість після 2012 р., оскільки вона не функціонувала на принципі взаємної оборони. Не можна CDS також вважати південноамериканським відповідником НАТО [5, р. 20]. CDS більше тяжіє до характеристик європейської.

Спільної політики безпеки і оборони. Поставлена органом мета доволі амбітна, адже вона передбачає запобігання конфліктам дипломатичним шляхом, з використанням діалогу між міністерствами оборони держав-учасниць, побудову військових осередків взаємної довіри і посилення цивільного контролю над збройними силами [21, р. 145-148]. CDS має слугувати формуванню південноамериканської системи безпеки і оборони, поглибленню військового співробітництва у виконанні гуманітарних місій і операцій миру, сприянню розвитку оборонної промисловості і підвищенню кваліфікації військових і цивільних кадрів у сфері безпеки і оборони [5, р. 16; 17, р. 32; 24, s. 34].

Доволі слушною видається думка німецьких дослідників Д. Нольте (Detlef Nolte) та Л. Вегнера (Leslie Wehner) про те, що UNASUR і CDS досі залишаються новим і ще незакінченим регіональним проектом безпеки, який знаходиться на стадії розробки своєї концепції, яка ще не трансформувалась безпекові практики. Однак UNASUR вдалося забезпечити потребу південноамериканських країн у політичній платформі, яка дозволяє обмінюватись безпековим досвідом і узгоджувати національні позиції щодо викликів безпеці. UNASUR став міжурядовою ареною, де не лише обговорюються, а й вирішуються внутрішні і міждержавні конфлікти. У такий спосіб UNASUR отримала визнання країн-учасниць, а також світових акторів.

UNASUR відповідає різним безпековим конфігураціям у Латинській Америці і намагається заповнити пробіли у безпеці. Нова архітектура відповідає інтересам Бразилії, Венесуели та інших латиноамериканських країн у відокремленні Латинської Америки від безпекових викликів Західної Півкулі та утримати США від впливу на Південну Америку (враховуючи казус Куби - авт.), а також створити відмінну, південноамериканську безпекову ідентичність і сформувати свій власний порядок денний [14, р. 5].

Підводячи підсумки, потрібно ще раз підкреслити, що передумовами побудови безпекової ідентичності Латинської Америки у післяхолодновоєнний період стала низка подій. По-перше, внаслідок геополітичної переорієнтації із Західної півкулі відбулося послаблення впливу з боку США на увесь латиноамериканський регіон. По-друге, попередній факт простимулював серед розвинутих країн Південної Америки дієві кроки білатерального і мультилатерального співробітництва не лише в економічній, а й у політико-безпековій сфері. По-третє, політика взаємної довіри між південноамериканськими державами саме у військові сфері послужила зближенню держав МЕРКОСУР. Механізмами співробітництва, що заклали основу для формування системи безпеки, стали різноманітні консультаційні зустрічі у форматі «2+2», спільні плани дій, заходи, пов'язані з військовими навчаннями та участю у миротворчих кампаніях. Інституційними безпековими формами стали окремі структури МЕРКОСУР, Організація Південноатлантичного Пакту, COMPERSEG, MCC, CDS і, звичайно UNASUR. Втім, потрібно розуміти, що UNASUR досі залишається новим і ще незакінченим регіональним проектом безпеки. Тому він ще не трансформував всі свої концепції у безпекові практики. А враховуючи те, що UNASUR користується значною підтримкою з боку Бразилії, яка є регіональним лідером і часто використовує білатеральний формат, то процес позиціонування безпекової концепції і практик виглядає також як регіональний феномен.

Список використаних джерел

1. Головченко В. І. Конфліктогенність міжнародних відносин у Латинській Америці: історія й сучасність / В. І. Головченко // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Вип.101 (Ч.1), 2011. - С.3-12. [Golovchenko V. I. Konfliktogennist miznarodnych vidnosyn u Latynskiy Amerytsi: istiria j suchasnist / V. I. Golovchenko // Aktualni problemy miznarodnych vidnosyn. - Vyp.101. (Ch.1), 2011. - S.3-12].

2. Мартынов Б. Дилемма «многополярного мира» и Латинская Америка / Б. Мартынов // Латинская Америка. - 2009. - №10. - C.4-25. [Martynov B. Dilemma «mnogopoliarnogo mira» i Latinskaja America / B. Martynov // Latinskaja America. - 2009. - №10. - S.4-25].

3. Clovis B. Amйrica Latina: panorama de seguridad e integraciфn / Brigagдo Clфvis // Dialogo Politico. Publicaciфn trimestral de la Konrad-Adenauer-Stiftung A. C. - №1. - 2011. Seguridad regional en Amйrica Latina. - P.11-32.

4. Delgado P. V. La Argentina, la poHtica exterior y la defensa / Pedro Villagra Delgado // Defensa nacional dimensiones internacionales y regionales: contribuciones al debate / coordinado por Julian Bertranou - 1a ed. - Buenos Aires: Programa Naciones Unidas para el Desarrollo - PNUD, 2007.

5. Gawrycki M. Regionalne koncepcje bezpieczenstwa w Ameryce Lacinskiej [Text] / M. F. Gawrycki M. - Warszawa, 2005. - 171 s.

6. Hurrell A. The politics of South Atlantic security: a survey of proposals for a South Atlantic Treaty Organization / A. Hurrell // International Affairs, 1983. - P.179-193.

7. Krzywicka K. Ameryka Lacinska u progu trzeciego stulecia niepodleglosci. Perspektywa historyczna i wyzwania wspфlczesnosca / K. Krzywicka // Dwiescie lat niepodleglosci panstw Ameryki Lacinskiej. - Lublin, 2012. - S.7-18.

8. Lфpez E^Un sistema subregional de seguridad? / Ernesto Lфpez // Fasoc. - 2000. - №4. - P.44.

9. Reficco E. Argentina como aliado extra-OTAN de los EE UU: los factores detras de la alianza / Ezequiel Reficco // Afers Internacionals. - №42. - Fundaciф CIDOB, 1998. - Р.79-97.

10. Riquelme R. J. El Mercosur y la formaciфn de una comunidad pluralista de seguridad en el Cono Sur / Riquelme Rivera Jorge // Revista Enfoques: Ciencia PoHtica y Administraciфn Pщblica. - Vol. IX. - №.14. - Universidad Central de Chile Santiago, Chile. - Р.21-51.

11. Rojas F. Confianza, base esencial para modernizar la Junta Interamericana de Defensa / Francisco Rojas Aravena // Defensa nacional dimensiones internacionales y regionales: contribuciones al debate / coordinado por Julian Bertranou - 1a ed. - Buenos Aires: Programa Naciones Unidas para el Desarrollo - PNUD, 2007. - 277 p.

12. Runza R. A. Las relaciones argentino-chilenas de defensa. Analisis y evaluaciфn desde la perspectiva del Comitй Permanente de Seguridad / Ricardo Adrian Runza // Lateinamerika Analysen. - 2004. - №8. - S.137-166.

13. Serbin A. America del sur en un mundo multipolar: Јes la Unasur la alternativa? // Nueva Sociedad. - 2009. - N219. - P.145-156.

14. Soriano J. Acuerdos y desacuerdos sobre la redefiniciyn del concepto de las instituciones de seguridad interamericana: las posiciones de Argentina, Brasil, Canada, Chile, Estados Unidos y Mexico / Juan Soriano // En Security and Defense Studies Review: Interdisciplinary Journal of the Center of HemisphericDefense Studies. - 2001. - Vol.1. - №1. - 41 p.

Анотация