Зовнішньополітичний курс Беотійського союзу у 404-387 рр. до Р.Х.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зовнішньополітичний курс Беотійського союзу у 404-387 рр. до Р.Х.

Кір'яков О. Є.

Розглянуто проблеми зовнішньої політики яку проводив Беотійський союз. Автор намагається пов 'язати Грецьку політичну історію в зазначений період з Фівами та Беотійським союзом в цілому. Автор висвітлює конфронтацію між Беотійським союзом та Спартою та реконструює головні битви цього періоду.

Ключові слова: Беотійський союз, зовнішньополітичний курс, Спарта, Фіви, Ісменій, Агесілай, Пелопід, Епамінонд.

Першу половину IV ст. до Р.Х. завжди відносять до класичної епохи, проте вона кардинально відрізняється від «золотої доби» греко-перських воєн та періклової демократії. Але, не дивлячись на те, що вчені не виділяють для першої половини IV ст. до Р.Х. особливого історичного періоду, його завжди характеризують як «кризу полісу» зі своїми характерними рисами та особливостями, хоча в інтелектуальній та технічній сферах був помітний прогрес[1,с.167]. Історики тут не вигадали нічого нового, адже самі елліни сприймали цей період як кризовий[2,с.239-240]. Пелопоннеська війна в цьому контексті слугувала своєрідним кордоном між епохами. Символічним є і той факт, що кінець великої війни припав на хронологічну межу епох.

Для Беотійського союзу цей період став теж своєрідною межею та перехідним етапом. Після Пелопоннеською війни кардинально змінюється зовнішньополітичний курс. Фіванські політики здійснили спробу кинути виклик беззаперечному гегемону Еллади Спарті. Вони були одними з ініціаторів створення анти-лакедемонської коаліції. Ці перші спроби виступу проти спартанської зброї визначили майбутню історію як Беотійського союзу, так і загалом всієї Еллади. Тому аналіз подій цієї боротьби є важливим для історичної науки. Пріоритетними завданнями для статті є пояснення причин зміни зовнішньополітичного курсу Беотійським союзом, аналіз головних подій «холодного» та «гарячого» періодів протистояння сторін.

Перед тим як почати аналізувати основний матеріал слід також вказати на те, що для цієї статті поняття Беотійського союзу та Фів є тотожними. Хоча в цей період ще не відбулось повне злиття в єдине ціле територіальне утворення, але і полісна окремішність відходить у минуле. Загалом Фіванський поліс був центром в якому приймалися усі рішення, що стосувалися зовнішньої політики всього союзу. Про такі центри сепаратизму як Орхомен та Феспії, буде оговорено нижче.

Важливим є той факт, що під час Пелопоннеської війни,беотійці були союзниками лакедемонян у війні з Афінами. І, мабуть, як і завжди третя сторона виграє найбільше. Оксіринхський історик оповідає нам про те, як фіванці наживалися з грабунків Аттики[3,12.4]. До того ж Беотія не була спустошена, як Аттика, і не витратила стільки внутрішніх сил на війну, як Спарта.

Проте тенденція підтримки сильнішої сторони беотійцями зникла відразу ж після закінчення Пелопоннеської війни. Фіви прийняли рішення про своєрідний політичний захист афінських політиків- вигнанців[4,с.142]. Беотійці також відмовились підтримувати лакедемонян в окупації Пірею та встановленні «режиму тридцяти тиранів»[5,с.27]. Така різка зміна політичної орієнтації пов'язана зі зміною влади у самих Фівах. В той час, як повідомляє нам Оксіринхський історик, було дві основні політичні партії: «В Фівах в цей час, як я сказав вище, відбувалася боротьба між найзнатнішими та найвпливовішими громадянами. Однією з таких партій керував Ісменій, Антіфей та Андроклід, другою - Леонтіад, Астій та Карратал. З цих державних мужів прихильники Леонтіада були лаконофілами, а прихильники Ісменіязвинувачувались в «аттикізмі», що, як казали, було причиною їхньої схильності до демосу»[3,12.1]. Саме з приходом до влади партії Ісменія історики пов'язують зміну політичного курсу Беотійського союзу. Проте джерела не вказують на точний час приходу до влади угрупування Ісменія, що дало змогу відносити початок антиспартанської політики до середини 390-х рр. до Р.Х.[6,с.61]. Скоріш за все, що партія Ісменія поступово набирала політичної сили і по мірі того йшла на ескалацію конфлікту зі Спартою. Справжні політичні кроки були здійсненні у 397 р. до Р.Х., коли беотійці відмовились виставляти свої контингенти для азійського походу Агесілая.

Наступний політичний конфлікт відбувся навесні 396 р. до Р.Х. в Авліді. Перед походом спартанський цар Агесілай вирішив наслідувати гомерівського Агамемнона та провести жертвопринесення в Авліді. Проте беотійці не дали цього зробити: «Почувши про це, беотархи дуже розсердились та відправили своїх священнослужителів до Агесілая, заборонивши йому приносити жертви всупереч законам та стародавнім звичаям беотійців. Священнослужителі не тільки виконали доручене, але і скинули з вівтаря частини тварин для жертвопринесень. Розчарований Агесілай відплив злий на фіванців і в той же час засмучений цим передвістям, думав про те, що похід буде для нього невдалим та він не виконає того, що задумав»[7,с. 6]. Оскільки греки часто апелювали до міфічних сюжетів, жертвоприношення в Авліді мали сприяти консолідації еллінів навколо Спарти. Таким чином, беотійці не дали Агесілаю утвердити гегемонію в «гомерівському стилі», отже, «авлідський інцидент» закінчився моральною перемогою партії Ісменія[5,с.30].

Спарта опинилася в складному становищі, Агесілаю довелося вести війну в Азії, при загрозі війни у Греції[4,с.147]. У цьому контексті слід розглянути версії щодо підкупу Фіванськихбеотархів персами. Так, Плутарх повідомляє: «...перські ж монети карбувалися з зображенням лучника, [Агесілай] сказав під час розбору табору, що перський цар виганяє його з Азії за допомогою десяти тисяч стрільців: таку суму, передали в Афіни та Фіви, де розділили між народними провідниками, щоб вони підмовляли народ до війни зі спартанцями»[7,с. 15]. Джерела навіть зберегли ім'я людини, яка стала посередником між персами та еллінами - гроші були доставлені Тимократом до Афін та Фів[3,2.2].

В історичній науці повідомлення джерел про даний факт підкупу вважається малоймовірним. Пов'язано це в першу чергу з тим, що вже задовго до місії Тимократафіванці проводили антиспартанську політику. С. Я. Лур'є взагалі вказує на те, що конфлікт розпочався раніше, ніж була вислана місія Тимократа[4,с.147]. Також слід враховувати те, що звинувачення у підкупах були нормою для IV ст. до Р.Х. Перси могли сплачувати військові витрати антиспартанської коаліції та зробити якийсь подарунок Ісменію, що також не суперечило нормам дипломатичних відносин того часу. Підтвердженням даної думки може слугувати повідомлення Оксіринхського історика про те, що на початку війни афінський воєначальник Конон приплив на двадцяти трієрах до міста Кавна, щоб отримати перські гроші для виплати морякам[3,14.1-2]. Джерела, натомість, зобразили ці події у викривленому світлі, спираючись на звинувачення спартанців на суді Ісменія[5,с.34].

Найбільш ймовірною, на нашу думку, є версія подана автором Оксіринхського історика: «Щоправда, деякі вважають, що саме роздані Тимократом гроші спричинили бунт серед цих осіб та (серед їх однодумців) в Беотії та в інших вищевказаних державах, але прихильникам такої думки (очевидно) невідомо, що всі ці люди з давніх пір були ворожими до лакедемонян і тільки шукали приводу, щоб викликати відкритий розрив між цими державами та Лакедемоном»[3,2.2]. Це ж джерело повідомляє нам про те, що невдоволення Лакедемоном зростало не тільки в Беотії, а й в Афінах, Коринфі, Аргосі[3,2.2-3]. Виступ одного з цих міст проти Спарти виглядає малоймовірним, але в коаліції ці поліси були серйозною військовою силою, тим паче значні сили спартанців були задіяні в Азійській кампанії і не могли швидко повернутися.

Також слід звернути увагу на ідеологічну підготовку до війни. Вперше у 395 р. до Р.Х. на беотійських монетах з'явилося зображення немовляти Геракла, який вбиває змій. Оскільки Фіви були одним з давніх місць шанування культу Геракла, то такий міфологічний сюжет мав алегоричне значення. Він означав готовність до боротьби з сильним суперником. Такий же сюжет вибрали для карбування своїх монет малоазійські поліси, які виступили проти Спарти[4,с.150]. Проте підготовка до боротьби - це ще не війна, бо для її розв'язання потрібен «саєиєЬеШ». З цього приводу джерела також містять суперечливі дані. Щодо цього питання існують дві основні версії. Перша з них подана в двох джерелах, а саме у Павсанія та автора оксіринхськоїісторії, а другу подає нам Ксенофонт.

Павсаній та оксіринхський історик повідомляють про те, що війна була спровокована беотійцями, а конфлікт виник між західними Локрами та Фокідою[3,13.3-7;8,ІІ.9.3-5]. Натомість Ксенофонт розповідає про те, що конфлікт виник між східною Локридою та Фокідою[9,ІІІ.5.3-5]. В оксіринхській історії розповідь про події дуже заплутана та нелогічна. За поданим джерелом, беотійці якимось чином повпливали на фокейців для того, щоб ті напали на західну Локриду і вже після цього підтримали останню[9,13.3-4]. Такий розвиток подій малоймовірний через географічний фактор та дипломатичні обставини: фокейці були старими ворогами беотійців, а отже на них угрупування Ісменія було не в змозі вплинути[5,с.32-33].

Скоріш за все, що беотійці дійсно спровокували східну Локриду розпочати війну проти фокейців. Тим більше, що фіванці мали дружні стосунки з локрійцями. Беотія вступилася за Локриду у цьому конфлікті, а фокейці звернулися за допомогою до свого сильнішого союзника - Спарти. Лакедемон також бажав війни через явно ворожу політику беотійців останніх років[9,ІІІ.5.3- 6]. Так почалася нова масштабна війна в Елладі, яка отримала в майбутньому назву Коринфської.

Війна стала першим великим потрясінням Еллади в новому IV ст. до Р.Х., хоча її наслідки були доволі суперечливими, але саме вона стала своєрідним лакмусовим папірцем подальших політичних процесів у Греції. Початок нової війни був позитивно сприйнятий в Спарті. Ксенофонт повідомляє: «До того ж вони вважали момент дуже вдалим для того, щоб здійснити похід проти них [фіванців] та покласти край їхній нахабності по відношенню до Спарти: в Азії завдяки перемогам Агесілая положення було, на їх думку, чудовим, та в Греції не було ніякої війни, яка б відволікала б їхні сили»[9,ІІІ.5.5]. Це повідомлення виглядає досить вірогідним, оскільки Ксенофонт добре знав політичні настрої Спарти. Спартанці вирішили нанести подвійного удару по беотійцям. Так, Лісандру було наказано діяти в Фокеї, там він мав зібрати місцеві контингенти: фокейців,етейців, гераклейців, мелійців. Ці з'єднання Лісандр мав вести походом на Галіарт. Там він мав зустрітися з основними силами Пелопоннеського союзу на чолі з царем

Павсанієм[9,ІІІ.5.5]. Справи у Спартанців спочатку йшли успішно. Одне ім'я Лісандра мало би вселяти жах на ворогів, його політичний та воєнний талант були сильним козирем Лакедемону. Лісандру вдалося домогтися здачі Орхомену без бою та захопити Лєбадею[7,с. 28].

Відділення Орхомену від Беотійського союзу доводило те, що всередині союзу йшла політична боротьба[4,с.150-151]. Очевидно, що партія Ісмєнія на той момент не мала абсолютної підтримки усюди, тому сильні та багаті міста, такі як Орхомен та Феспії могли проводити власну зовнішньополітичну гру. Очевидним є той факт, що беотійці не збиралися залишатися сам на сам зі спартанською військовою машиною, тому в Афіни було направлене посольство, яке мало укласти договір про спільні дії проти лакедемонян. В промові посланця Фів Ксенофонт передав усі ті приховані проблеми Пелопоннеського союзу[9,Ш.5.7-15].

Спартанська держава, не дивлячись на всю свою міць, мала слабке місце, бо значна більшість її армії на той час складалася уже не із спартанців, а із їхніх союзників[10,с.206-207]. В цьому і була її основна проблема, бо у разі поразки її могутність розсипалася, як картковий будинок.

Афіни відгукнулися на прохання беотійців і народні збори проголосували за допомогу ліванцям [9ДП.5.16]. Очевидно, що на прийняття такого рішення вплинув той факт, що Фіви, як зазначалося вище, стали притулком для афінських демократів-вигнанців[5,с.37]. Також слід відзначити, що в Афінах були сильні реваншиські ідеї щодо відновлення колишньої могутності[1,с.162].

Частково розрахунок беотійців та афінян виявився правильним: Коринф відмовився виставляти свої контингенти до війська Павсанія[9,Ш.5.17]. Лісандр досяг Галіарта першим, але там він попав у засідку, організовану ліванцями [7,с. 28]. Хоча загалом бій проходив дуже важко і увечері після битви фіванці вважали, що самі понесли великі втратили, проте на ранок контингенти сформовані Лісандром відправились до своїх полісів[9,ІІІ.5.21-22]. Так розпалася одна армія, сформована спартанцями. Друга армія підійшла до Галіарту після поразки першої, а її командувач, Павсаній, не став випробовувати долі та уклав перемир'я для того, щоб здійснити поховальний обряд[7,с. 29]. Ксенофонт навіть перераховує ті причини, через які спартанці не вступили у бій: «Павсаній та інші лакедемонські начальники звертали увагу на те, що Лісандр загинув, що військо яке його супроводжувало переможене, а коринфяни взагалі не взяли участі в поході, і що швидко зібране військо не має бажання битися, вказують і на те, що ворожа кіннота на противагу лакедемонській дуже чисельна і, що головніше усього, трупи лежать під стінами міста, так що навіть при перевазі в силах їх нелегко буде поховати, в той час як вороги будуть стріляти з веж»[9,Ш.5.23]. Царя Павсанія в Спарті чекав суд, на який він не з' явився та закінчив своє життя у храмі Афіни в Тегеї[7,с. 30].

Події під Галіартом показали слабкі сторони спартанської держави та аморфність Пелопоннеського союзу, який у разі невдачі не здатний до дій та цілком може розпастися. Показовим є й те, що Спарта, у якій все поставлено тільки для вивчення військового мистецтва пасує перед битвою. Це стало безумовною, хоча і далеко неповною перемогою беотіців, до того ж їм вдалося втягнути в антиспартанську коаліцію Афіни та Локриду. Крім того, не треба забувати, що Коринф не брав участі в поході, тому на даному етапі війни беотійцям вдалося перемогти, як у військовій сфері, так і в дипломатичній[4,с.153].

За повідомленням ДіодораСицілійського, союзники утворили спільну раду в Коринфі. До союзу увійшли беотійці, афіняни, аргосці, коринфці, вся Евбея, левкадянці, акарнанці, амбракійці та мешканці фракійської Халкіди. Після утворення коаліції беотійці та аргів'янці захопили ГераклеюТрахінську в Фессалії та розбили фокейців[11,14.82].Це утвердило союзників в Північній Греції, що було важливо з точки зору наявності там значних зернових запасів. беотійський союз спарта битва

За таких умов за Агесілаєм був посланий Епікедід з наказом повертатися на допомогу Спарті[9,ІУ.2.1- 2].Агесілай не став добиратися морем, а проклав шлях для свого війська через Геллеспонт в Македонію та Північну Грецію. Очевидно, що вибір такого маршруту був не випадковий, а Спарта, таким чином, посилила свої позиції в даному регіоні та виключила його зі сфер впливу союзників.

Тут слід зупинитися на питанні послідовності подій. У Можайського немає чіткої хронологічної послідовності, він взагалі опускає факт проходу

Агесілаєм через Північну Грецію. Виклад подій здійснюється за такою схемою: Агесілаю повідомляють про події в Греції і він збирається повернутися; згадка про утворення антиспартанського союзу та утвердження останнього в Північній Греції; битви Агесілая в Беотії та Коринфі[4,с.153-154]. Натомість, Роберт Бак викладає події в наступній послідовності: утворення союзу та його діяльність у Північній Греції; похід Агесілая через Північну Грецію; битви в Беотії та Коринфі[5,с.40-43]. Другий варіант викладу подій з методологічної точки зору виглядає більш прийнятним. Дана концепція дає послідовний виклад подій, зберігається і їхня хронологічна логічність.

Далі, за хронологією, відбулися дві значні битви Пелопоннеського та новоутвореного Коринфського союзу. Останні узгодили план, згідно з яким потрібно було перенести військові дії на Пелопоннес, щоб завдати удару безпосередньо Спарті[9, ІУ.2.11-12]. Але спартанці зібрали військо та вирушили до околиць Коринфу, де біля річки Немеї відбулася битва[12,с.567]. Число обох армій важко порахувати через те, що в основних джерелах, тобто у Ксенофонта та Діодора, подана різна конфігурація сил. У першого значно переважали в чисельності війська Коринфського союзу: 25000 чол. піхоти та 1550 чол. кінноти до 14200 чол. піхоти та 600 чол. кінноти військ Пелопоннеського союзу. За Діодором конфігурація сил наступна: 23000 чол. піхоти та 500 вершників Пелопоннеського союзу; до 15000 чол. піхоти та 500 вершників, Коринфського союзу[12,с.568]. І, хоча встановити дійсну конфігурацію сил неможливо, тут слід зазначити, що у Ксенофонта на раді стратегів Коринфського союзу обговорювалося питання глибини фронту та можливого охоплення флангів супротивників[9,ІУ.2.13]. Таке питання не могло ставитися на обговорення при значній перевазі у військових силах Коринфського союзу.

Результат битви в джерелах також оцінюється по- різному. Діодор повідомляє про те, що зі сторони лакедемонян втрати становили 1100 чоловік, в той час як Коринфський союз втратив 2800 чоловік, проте збоку кожної сторони виграв один з флангів[11,14.83.2]. Натомість, Ксенофонт повідомляє, що не дивлячись на перемогу беотійців на правому фланзі, їх розрізнені сили були розбиті спартанськими військами. Беотійці й коринфські контингенти були розбиті по дорозі до свого табору[9,ІУ.2.22-23]. Таким чином, спартанцям вдалося отримати, хоча й важку, проте перемогу над військами Коринфського союзу та відвернути загрозу вторгнення на Пелопоннес.

Наступні масштабні військові події відбулися в серпні 394 р. до Р.Х. В цей час при Кніді був розгромлений спартанський флот на чолі з Пісандром. Ця подія ослабила загальну спартанську військову могутність, адже тепер вони були не в змозі контролювати море[7,с. 17-18]. Проте поразка на морі була компенсована перемогою на суші, в цей самий час Агесілай розташувався військовий табором біля беотійського міста Коронеї, де відбулася велика битва[9,ІУ.3.6]. Ця битва багато в чому нагадувала битву на річці Немеї. Тут також обидві армії здобули перемогу над лівим флангом суперника, фіванці - над Орхоменом, а спартанці - над аргів'янами. Для остаточного вирішення переможця в битві, спартанцям довелося повернути і зійтися в лобовому двобої з беотійцями, в якому за версією Ксенофонта виграли спартанці[9,ІУ.3.16-21]. Проте сам беотієць за походженням, Плутарх, додає декілька подробиць до цієї битви. За його версією спартанці не змогли перемогти в лобовому зіткненні беотійців, тому їм довелося охоплювати фланги супротивника за допомогою складного військового маневру. До того ж цар Агесілай був поранений та ледве залишився живий в цій битві[7,с. 18].Після укладання перемир'я Агесілай відправився в Дельфи для здійснення жертвопринесень, а полємархГілід відправився в Локриду, де був убитий і не отримав рішучої перемоги[9, ІУ.3.21-23]. Агесілаю не вдалося розбити ні беотійців, ні їхніх союзників - локрійців. Тобто, ця перемога дуже дорого коштувала Лакедемону і показала те, що фіванська фаланга може битися на рівних зі спартанською.

З цього часу війна набула затяжного характеру. Цим вдалося скористатися Афінам, які відбудували свої «довгі стіни». Спартанці ж перейшли до другої тактики. Так, на межі 393/392 рр. до Р.Х. в Сарди було відправлене перше посольство на чолі з Анталкідом. Туди ж прибули й інші учасники війни[5,с.50]. Проте ці переговори ні до чого не привели. Спартанців не влаштовував статус малоазійських полісів, крім цього, на їхню думку, потрібно було розпустити всі союзи в Греції, на що не йшли беотійці. «Мирну конференцію» було перенесено в Спарту. Тут беотійцям було запропоновано зберегти союз без Орхомену. Спартанці та беотійці майже домовились, проте на умови миру не погоджувалися ні Коринф, ні Аргос, ні Афіни. Через ці суперечності договір так і не був укладений[4,с.156- 157].

Про військові дії в 392-391 рр. до Р.Х. Беотійського союзу важко судити. Основне джерело було написане лаконофілом Ксенофонтом, який не був зацікавлений в описанні військових дій, проведених беотійськими військами. По його розповіді можна тільки дізнатися, що в цей час вони несли гарнізонну службу в Коринфі та їх кіннота провела якісь бойові операції в околицях Аргосу[5,с.53-54].

Важливі військові події відбулися у 390 р. до Р.Х. Під час походу на Коринф Агесілай зміг узяти штурмом коринфський Пірей[4,с.157]. Поразка змусила фіванців просити миру у Агесілая, проте він зробив вигляд, що їх не помічає. Але скоро прибув вісник з повідомленням, що спартанський загін був розбитий пельтастамиІфікрата. Ця звістка підбадьорила фіванців, і коли до них звернувся Агесілай, вони вже не стали його слухати [7,с. 22].Спартанцям вдалося втримати Лєхей, який став базою для перманентних нападів на Коринф, які велися з перемінним успіхом. Тобто, ворогуючі сили залишалися в паритеті і ні одна зі сторін не змогла досягти перемоги.

Мало що змінилося в розстановці політичних та військових сил і в 389-388 рр. до Р.Х. В цей час Агесілаю вдалося змусити аркананців вийти з Коринфського союзу. Другий цар Агесіполід здійснив похід на Аргос, але він не увінчався успіхом[5,с.57-58]. Отже, затяжній Коринфській війні не судилося завершитися на полях битв. Вимотування економічних та людських ресурсів обох сторін призвело до вирішення цього питання дипломатичним шляхом.

Оскільки спартанцям не вдалось досягти остаточної перемоги над Коринфським союзом, то вони вирішили діяти дипломатичними методами. В Персію було відправлене посольство на чолі з Анталкідом.

Активність Афінського флоту в Егеїді, а також підтримка ними єгипетського антиперського повстання визначила новий політичний вектор перського царя Артаксеркса. Анталкіду вдалося переконати персів у тому, що їхніми основними суперниками стали Афіни. Це дало змогу виробити положення мирного договору та домовитись про спільний військово-політичний виступ Спарти та перського царя у якості союзників[4,с.160]. Завдяки новому союзникові вдалося потіснити позиції афінського флоту в Егеїді. Анталкід з флотом у 80 кораблів блокував Гелеспонт і не давав змоги пройти кораблям, які плили в Афіни. Окрім того, афіняни потерпали від перманентних нападів егінців[9, У.1.28-29]. Через протоки в Афіни доставляли продовольство, тому блокада загрожувала голодом. В таких умовах Афіни не могли продовжувати війну і погодилися на мир. Без афінської підтримки аргосці та коринфяни не могли продовжувати війну і також погодилися на мир[5,с.58].

Умови царського миру передав нам Ксенофонт: «Цар Артаксеркс вважає справедливим, щоб йому належали всі міста Азії, а з островів Клазомени та Кіпр. Усім іншим еллінським містам, великим та малим повинна бути надана автономія, окрім Лємноса, Імброса та Скіроса, які, як і раніше залишаються під владою афінян. Та з ворогуючих сторін, яка не прийме цих умов, а разом з тими хто прийняв мир оголошую війну на суші та на морі та надам підтримку кораблями та грошима»[9, У.1.31]. Найбільше від таких умов миру вигравали Спарта та Афіни. Безумовно, що для Агесілая була втрачена можливість очолити загальногрецьке військо і з благородною метою покарати персів за нещастя еллінів, понесені через них. Проте в материковій Греції Спарта знову ставала провідним полісом. Лакедемон ставав наглядачем за миром і порядком в Елладі, а неможливість утворення коаліції надавали йому безмежної влади.

Для Афін договір завершив складну затяжну війну. Афінянам не вдалося повернути свою колишню могутність, проте був відновлений флот та довгі стіни, а їхня територія була унітарною, тому не підлягала розділу. До того ж, у якості привілею Афіни зберігали у володінні три острови[13,с.388-389]. Це, безумовно, було значним завоюванням з часів закінчення Пелопоннеської війни. Своєрідним політичним програшем цей договір став для Беотійського союзу. Конфедеративне утворення, яке існувало з кінця УІІІ ст. до Р.Х. припиняло своє існування, що супроводжувалось ламанням вікового беотійського укладу життя[12,с.583]. Через це фіванцями було запропоновано укласти клятву від імені усіх беотійців, проте така пропозиція була відкинута Агесілаєм. Він навіть почав збирати новий військовий похід, тому Фівам довелося прийняти запропоновані умови[9,У.1.32-33]. Умови цього договору свідчать про його антибеотійський характер. Про вороже ставлення Агесілая до фіванців повідомляє нам Плутарх: «При цьому, більше всього Агесілай добивався, щоб фіванці, проголосивши самостійність Беотії, цим самим послабили себе»[7,с. 23]. В цьому ж уривку йдеться про те, що Агесілай не був причетним до укладення цього миру. Анталкід же діяв всупереч політиці Агесілая та, уклавши договір з персами, покрив себе вічною ганьбою. Проте таке повідомлення виглядає малоймовірним. Навряд чи Анталкід діяв на свій розсуд без згоди з Агесілаєм, який на той час був найавторитетнішою політичною фігурою Спарти. Також суперечить цій тезі й той факт, що саме Агесілай методом військового залякування примушував поліси Коринфського союзу підписувати договір[9, V.1.34]. До цих тез також слід додати, що для Афін договір носив компромісний характер. Трактування умов царського миру, як антибеотійського договору дозволяє зрозуміти хід подальших подій, а саме захоплення ФебідомКадмеї.

Отже після Пелопоннеської війни до влади в Беотіському союзі приходить група політиків які були вороже налаштовані до Спарти. Вони поступово впроваджують свій зовнішньополітичний курс. Вдало скориставшись відсутністю значних лакедемонських контингентів та загальногрецьким невдоволенням Спартанською політикою Фівам вдалося створити потужну коаліцію. Беотіський союз домігся значних успіхів і на полях битв. Так, саме від беотіської зброї загинув головний архітектор спартанської перемоги у Пелопоннеській війні полководець Лісандр. Хоча Спарті і вдалося отримати перемоги у великих сухопутних битвах це не дало змоги виграти у війні. У кожній битві найсильніший супротив лакедемонському ополченню давали саме беотійці. Але те що не вирішила зброя вирішало слово дипломатів. Спарті вкотре вдалося скористатися перською підтримкою і таким чином знову ствердити свою гегемонію над Елладою. Отже не дивлячись на усі успіхи політики Фів зовнішньополітичний курс Беотіського союзу в цей період зазнав краху.

Список використаних джерел

1. Дэвис Дж. К. Демократия и классическая Греция / Пер. с англ. Н. Н. Трубниковой. Под ред. И. А. Оказова. - М. : «Российская политическая энциклопедия», 2004. - 295 с.

2. Суриков И. Е. Солнце Эллады: история афинской демократии. - СПб.,2008. - 359 с.

3.Отрывок из «Греческой истории» найденный в Оксиринхе // Ксенофонт. Анабасис. Греческая история / Ксенофонт. - М. : АСТ: Астрель, 2010. - С.488-502.

4. Можайский А. Ю. Внешнеполитический курс Фиванского полиса в классический период. - М., 2007. - 231 с.

5. Buck R. J. Boiotia and the Boiotian League, 432-371 B.C. - Edmonton, 1994. - 206 p.

6. Margaret Cook. Ancient Political Factions: Boiotia 404 to 395 // Transactions of the American Philological Association. - 1988. - Vol.118. - Р.57-85.

7. Плутарх. Сравнительные жизнеописания. В 2 т. / Изд. подг. С. С. Аверинцев, М. Л. Гаспаров, С. П. Маркиш. Отв. ред. С. С. Аверинцев (Серия «Литературные памятники»). 2-е изд., испр. и доп. - М. : Наука, 1994. - Т.1. - 704 с.; Т.2. - 672 с.

8. Павсаний. Описание Эллады // В 2-х т. Пер. С. П. Кондратьева. - М., 1938. - Т.1. - 364 с.; 1940. - Т.2. - 592 с.

9. Ксенофонт. Анабасис. Греческая история / Ксенофонт. - М. : АСТ: Астрель, 2010. - 638 с.

10.Osborne R. Classical Greece 500-323 B.C. - Oxford: Oxford University Press, 2000. - 271 p.

11. Диодор Сицилийский Историческая библиотека [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://simposium.ru/ru/node/863

12. Лурье С. Я. Комментарий к Греческой Истории Ксенофонта // КсенофонтАнабасис. Греческая история / Ксенофонт. - М. : АСТ : Астрель, 2010. - С.503-630.

13. Бузескулъ В. ИсторіяА?инскойдемократіи. - СПб.: Типография М. М. Стасюлевича, 1909. - 468 с.

Размещено на Allbest.ru