Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра : Теоретичної та прикладної економіки

Контрольна робота

з дисципліни: Міжнародні економічні відносини

на тему: Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі. Форми міжнародних розрахунків

Виконав:

Кірова П.А.

Перевірив:

Хоменко.І.О.

Чернігів 2014



Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі. Кількісні обмеження зовнішньої торгівлі

Митні тарифи залишаються найважливішим інструментом зовнішньоторговельної політики. Проте в останні роки набули значного розширення форми і методи нетарифних торговельних обмежень. За оцінками фахівців, їх нині існує не менше п'ятдесяти. Особливо активно нетарифні методи регулювання торгівлі використовують промислово розвинені країни. В середині 90-х рр. приблизно 14% товарів, які імпортуються країнами ЄС, США та Японією, підпадали під основні нетарифні обмеження: імпортні квоти, добровільне обмеження експорту та антидемпінгові заходи. Нетарифні обмеження є менш відкритими, ніж митні податки, а тому надають урядові більше влади при здійсненні економічної політики та створюють певну невизначеність у міжнародній торгівлі. У зв'язку з цим одним із найважливіших завдань, які стоять перед Всесвітньою торговельною організацією, є поступова заміна кількісних обмежень, або так звана тарифікація їх (заміна кількісних обмежень еквівалентними за рівнем захисту митними тарифами).

Найпоширенішою формою нетарифного обмеження є квота. Квотування - це обмеження в кількісному чи вартісному вираженні обсягу продукції, яку дозволено ввозити до країни (імпортна квота) чи вивозити з країни (експортна квота) за певний період. Як правило, квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава видає ліцензії на імпорт чи експорт обмеженого обсягу продукції і водночас забороняє неліцензовану торгівлю.

Ліцензії можуть мати і самостійне значення, як інструмент зовнішньоторговельної політики, коли, наприклад, держава надає право якому-небудь імпортерові завозити товари без обмеження або лише із зазначених країн (так звана генеральна ліцензія). Існує також практика автоматичного ліцензування, коли для ввезення чи вивезення певних товарів потрібно одержати ліцензію, що дає змогу державі здійснювати нагляд за торговельними потоками і, в разі необхідності, швидко запроваджувати обмежувальні заходи.

Розглянемо як приклад наслідки запровадження квот на імпорт. Припустимо, що країна є імпортером зерна. За умов вільної торгівлі внутрішня ціна на зерно не відрізнятиметься від світової ціни. За такої ціни вітчизняні виробники не можуть забезпечити весь попит, і буде необхідний певний обсяг імпорту. Якщо уряд має намір обмежити обсяг імпорту і запровадити певну квоту, то загальна пропозиція зерна на внутрішньому ринку з урахуванням імпортних надходжень зменшиться. Тепер за світовою ціною виникає розрив між попитом і пропозицією: внаслідок кількісного обмеження імпорту залишається “непокритою” частина попиту на зерно, і це призводить до підвищення внутрішньої ціни. Вищий рівень внутрішньої ціни стимулює вітчизняне виробництво зерна, але водночас попит скорочується.

Ми можемо тепер оцінити вплив квотування імпорту на добробут нації. Споживачі внаслідок підвищення ціни зазнають втрат. Вітчизняним виробникам запровадження квоти дає додаткові вигоди - вони нарощують обсяги виробництва і реалізують свою продукцію за вищою ціною. Якщо ліцензії продаються, то є доход держави або ж додатковий виграш імпортерів, якщо вони отримують ліцензії безкоштовно. За будь-яких умов цей виграш розподіляється між тими, хто видає ліцензії, і тими, хто їх отримує.

Отже, внаслідок запровадження імпортної квоти виникають чисті втрати для країни в цілому, тобто наслідки впливу квоти і тарифу на рівень добробуту ідентичні. Цей висновок, безперечно, буде справедливим лише за умови, коли обсяг ліцензованого імпорту менший, ніж попит на імпорт на внутрішньому ринку. Різниця між цими двома інструментами зовнішньоторговельної політики полягає лише в тому, що при запровадженні ввізного мита держава завжди отримує додатковий доход, а при використанні квоти цей доход повністю або частково може дістатися імпортерам.

Водночас з метою обмеження імпорту держава часто надає перевагу саме квотам. По-перше, квота - це гарант того, що обсяг імпорту буде суворо обмежений і не перевищуватиме певної величини. А це означає, що іноземний конкурент, навіть зменшуючи ціни, не зможе розширити обсяги реалізації на ринку. Ввізне мито такої гарантії не дає. По-друге, квотування є гнучкішим та оперативнішим інструментом політики, оскільки зміна тарифів, як правило, регламентується національним законодавством та міжнародними угодами. По-третє, використання квот робить зовнішньоторговельну політику більш селективною, бо, розподіляючи ліцензії, держава має змогу надавати підтримку конкретним підприємствам.

Разом з тим використання імпортних квот може призводити до додаткових негативних ефектів. З одного боку, обмежуючи цінову конкуренцію і гарантуючи вітчизняним фірмам певну частку національного ринку, квота може сприяти монополізації економіки. З іншого боку, сам розподіл ліцензій рідко відбувається на відкритих аукціонах, в умовах чесної конкуренції імпортерів, а тому може призводити до розвитку корупції.

Положення ГАТТ/СОТ дозволяють запроваджувати кількісні обмеження імпорту у випадку різкої незбалансованості платіжного балансу.

З початку 70-х рр. великого поширення набула особлива форма кількісного обмеження імпортних надходжень - добровільні обмеження експорту (ДОЕ), коли не країна-імпортер запроваджує квоту, а країни-експортери самі беруть на себе зобов'язання щодо обмеження експорту в певну країну. Звичайно, на практиці такі експортні обмеження є не добровільними, а вимушеними: вони вводяться або під політичним тиском країни-імпортера, або ж під впливом погроз застосувати жорсткіші протекціоністські заходи (наприклад, почати антидемпінгове розслідування).

Добровільне експортне обмеження є, по суті, тією ж квотою, але запроваджує її не країна-імпортер, а країна-експортер. Проте наслідки застосування такого інструменту регулювання зовнішньої торгівлі для економіки країни, яка імпортує, мають ще не гативніший характер, ніж при використанні митного податку чи імпортної квоти. Якщо імпорт у дану країну внаслідок угоди з торговельними партнерами про ДОЕ дорівнює певній величині, то внутрішня ціна підвищується, попит скорочується, пропозиція з боку вітчизняних виробників зростає і т.д. Проте, замість того щоб отримати доход від ввізного мита або від продажу імпортних ліцензій на аукціоні, держава тепер ніби віддає частину вигод зарубіжним експортерам.

Окрім цього, навіть після введення ДОЕ звичайно зберігається ввізне мито, яким раніше оподатковувався імпорт даного товару. Оскільки імпорт скорочується, то скорочується й доход держави від імпортного мита.

Водночас, незважаючи на додаткові втрати, країни-імпортери часто наполягають на тому, щоб їхні торговельні партнери вводили ДОЕ. Основною причиною, напевне, є те, що цей досить дієвий інструмент кількісного обмеження імпорту і захисту внутрішнього ринку раніше формально не заборонявся положеннями ГАТТ.

З метою захисту національних виробників держава може не тільки обмежувати імпорт, але й стимулювати експорт. Однією з форм стимулювання експортних галузей є експортні субсидії, тобто пільги фінансового характеру, які надаються державою експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. Внаслідок таких субсидій експортери отримують можливість продавати товар на зовнішньому ринку за нижчою ціною, ніж на внутрішньому. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотацій виробникові, коли він виходить на зовнішній ринок) і непрямими (пільгове оподаткування, кредитування, страхування тощо).

У відповідності із правилами ГАТТ/СОТ, застосування експортних субсидій заборонене. Якщо ж вони все-таки використовуються, то країнам, які імпортують, дозволено запроваджувати протекціоністське компенсаційне ввізне мито. Воно завдає шкоди країні, яка його впроваджує, але в цілому для світового господарства комбінація експортних субсидій та компенсаційного мита вигідна, оскільки залишає сукупний добробут у світі без змін.

Поширеною формою конкурентної боротьби на світовому ринку є демпінг - міжнародна дискримінація в цінах, коли країна, яка експортує, продає свій товар на якому-небудь закордонному ринку дешевше, ніж на іншому (найчастіше вітчизняному).

Демпінг може спричинятися, по-перше, державною зовнішньо-торговельною політикою, коли експортер отримує субсидію. По-друге, демпінг може бути наслідком типово монополістичної практики дискримінації в цінах, коли фірма-експортер, яка займає монопольне становище на внутрішньому ринку, при нееластичному попиті максимізує доход, підвищуючи ціни, тоді як на конкурентному закордонному ринку при достатньо еластичному попиті вона досягає максимізації доходу шляхом зменшення ціни та розширення обсягу продажів.

У відповідності із правилами ГАТТ/СОТ, з метою захисту від демпінгу держава-імпортер може запроваджувати антидемпінгове мито. Це стає можливим за умови, коли спеціально проведеним дослідженням вдається довести сам факт демпінгу. Проте часто фірми, які виробляють імпортозамінну продукцію, ініціюють антидемпінгове розслідування, коли насправді демпінгу немає, а низькі ціни імпортних товарів пояснюються нижчим рівнем витрат у іноземних конкурентів. У цьому випадку існує небезпека зловживання антидемпінговим законодавством і перетворення його в чисто протекціоністський інструмент, що може призвести до підвищення ціни імпортних товарів та обмеження конкуренції на внутрішньому ринку.

Запровадження антидемпінгового мита, як і звичайного ввізного мита, підвищує внутрішні ціни і призводить до втрат у добробуті країни. Проте, якщо введення антидемпінгового мита примусить фірму, яка здійснює демпінг, ще більше знизить експортну ціну, то країна-імпортер зможе отримати додатковий виграш.

Надзвичайною формою державного обмеження зовнішньої торгівлі є економічні санкції, наприклад, торговельне ембарго - заборона державою ввезення до якої-небудь країни або вивозу із якої-небудь країни товарів.

Країна вводить ембарго на торгівлю з іншою країною, як правило, з політичних мотивів. Економічні санкції стосовно якої-небудь країни можуть також мати колективний характер, наприклад, коли вони вводяться за рішенням ООН.

Із теорії зовнішньої торгівлі очевидно, що наслідком запровадження ембарго є економічні втрати як для країни, котра його вводить, так і для країни, проти якої воно вводиться. Але, для третіх країн, які не приєдналися до ембарго, з'являється можливість отримати додатковий виграш.

Метою введення ембарго, проте, є не прагнення отримати економічні вигоди, а бажання здійснити тиск на країну для досягнення певних політичних цілей. З цієї точки зору успіх ембарго найімовірнішим буде тоді, коли: по-перше, країна, котра вводить ембарго, має високу еластичність експортної пропозиції, тобто може досить безболісно скоротити обсяги свого експорту; по-друге, у країни, проти якої вводиться ембарго, низька еластичність попиту на імпорт, тобто вона надто сильно залежить від зовнішньої торгівлі; по-третє, якщо санкції є масштабними і вводяться без попередження, зненацька.

Наряду з основними інструментами зовнішньоторговельної політики, в останні роки великого поширення набули так звані технічні бар'єри - форма адміністративного регулювання, коли відбувається дискримінація імпортних товарів на користь вітчизняних за допомогою специфічних стандартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень тощо.

Незважаючи на те, що будь-який метод державного впливу на зовнішню торгівлю в абсолютній більшості випадків призводить до чистих втрат добробуту, вони широко використовуються практично всіма країнами світу. Це пояснюється тим, що існують групи населення, для яких політика протекціонізму, тобто державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції, є вигідною. Ці групи населення можуть чинити тиск на державу з метою обмеження торгівлі, і такий тиск часто має позитивний наслідок, тим більше що й самій державі застосування тарифних та деяких нетарифних методів регулювання торгівлі дає чималий доход.

З іншого боку, наведений вище аналіз базувався лише на кількісній оцінці зміни добробуту в окремій галузі і лише в короткостроковому періоді. Проте як прихильники, так і супротивники протекціонізму використовують цілий ряд додаткових аргументів, які не завжди можна кількісно перевірити, а тому вони потребують особливої уваги та якісного аналізу. На користь протекціонізму наводяться такі аргументи:

Стимулювання виробництва і збільшення зайнятості. Прихильники протекціонізму стверджують, що обмеження імпорту є необхідним, по-перше, для того, щоб підтримати вітчизняних виробників, зберегти робочі місця і цим самим забезпечити соціальну стабільність. По-друге, скорочення імпорту збільшує сукупний попит у країні, що стимулює зростання виробництва і зайнятості.

Проте суть проблеми полягає в тому, що вітчизняне виробництво потребує захисту, бо воно є не досить ефективне, і політика протекціонізму, обмежуючи конкуренцію, створює умови для збереження такого стану. Окрім того, хоч імпорт скорочує зайнятість в імпортозамінних галузях, водночас він створює і нову зайнятість (пов'язану, наприклад, із закупкою, продажем, післяпродажним обслуговуванням імпортної продукції). Нарешті, держава може забезпечити підтримку вітчизняних виробників і ефективнішим, ніж протекціонізм, методом, з меншими втратами для добробуту суспільства.

Захист молодих галузей. Досить часто наводиться аргумент, що протекціонізм є тимчасово вкрай необхідним, аби молоді перспективні галузі промисловості, які мають високий рівень витрат, змогли сформуватися, закріпити свої позиції. Як тільки їхня ефективність почне зростати, рівень протекціоністського захисту може зменшуватися.

Проте, по-перше, досить важко точно визначити, яка саме галузь є перспективною з погляду формування нових порівняльних переваг країни. По-друге, такого роду протекціонізм значною мірою підриває стимули до підвищення ефективності молодих галузей, внаслідок чого період “становлення” може затягнутися на довгі роки. Нарешті, по-третє, і у випадку з молодими галузями виробництва надання субсидій або інших пільг виявляється ефективнішим засобом підтримки, аніж зовнішньоторговельний протекціонізм.

Збільшення доходів державного бюджету. В багатьох випадках держава проводить протекціоністську політику тому, що існує потреба в додаткових коштах для покриття дефіциту державного бюджету. Особливо популярний цей аргумент у тих країнах, де податкова система перебуває в стадії формування та існують значні труднощі із збиранням внутрішніх податків.

Звичайно, митний податок організаційно зібрати набагато легше, ніж, скажімо, податок на прибуток. Проте надходження до бюджету в цьому випадку залежать від ступеня цінової еластичності попиту на імпорт, і при досить високій еластичності доходи держави зростуть не при посиленні, а навпаки, при послабленні протекціонізму.

Забезпечення економічної безпеки та оборони країни. Аргумент на користь протекціонізму щодо галузей, які виготовляють стратегічну та військову продукцію, має не економічний, а швидше за все військово-політичний характер. Стверджується, що надмірна залежність країни від імпорту може поставити її в скрутне становище у випадку виникнення надзвичайних ситуацій.

Проте й цей на перший погляд справедливий аргумент вимагає ретельного конкретного аналізу. Зокрема, серйозні труднощі можуть виникнути при визначенні, які саме галузі мають відношення до забезпечення національної безпеки: до них можна віднести виробництво озброєння, продуктів харчування, комп'ютерів, одягу, автомобілів, енергоносіїв та багато іншого. Важко назвати галузь, яка б не робила свого внеску в забезпечення безпеки країни. Окрім того, стимулювання за допомогою протекціонізму виробництва стратегічно невідновлюваних ресурсів (наприклад, нафти й газу) може створити залежність від імпортних поставок у майбутньому. Врешті-решт, і стратегічні галузі можна захищати ефективнішим, ніж зовнішній торговельний протекціонізм, способом (наприклад, субсидіями).

Загострення міждержавних протиріч. Найчастіше політика протекціонізму, яку проводить одна країна, спричиняє вживання відповідних заходів з боку її торговельних партнерів. Іншими словами, наслідком скорочення імпорту в результаті введення країною тарифних або нетарифних обмежень зовнішньої торгівлі найімовірніше стане скорочення і її експорту, а отже, зменшення зайнятості, скорочення сукупного попиту тощо. Економічні протиріччя між країнами можуть загостритися настільки, що розпочнуться справжні торговельні війни, які матимуть дуже серйозні негативні наслідки для всіх причетних до цього сторін. Такий сценарій розвитку подій у реальній дійсності зустрічається досить часто.

Скорочення експорту і погіршення платіжного балансу. Протекціоністська торговельна політика, скорочуючи імпорт та збільшуючи чистий експорт країни, неминуче впливає на рівень обмінного курсу національної валюти, приводячи до його підвищення. У свою чергу, підвищення обмінного курсу стимулює імпорт і стримує експорт. В кінцевому випадку погіршується стан платіжного балансу країни, що має серйозні негативні макроекономічні наслідки.

Форми міжнародних розрахунків

Існують такі види міжнародних розрахунків:

1) Національною валютою:

* торговельні, кредитні і платіжні угоди між країнами;

2) Міжнародною колективною валютою (СПЗ, євро):

* торговельні, кредитні і платіжні угоди в межах інтеграцій-них угруповань країн;

3) Клірингові розрахунки:

* міжнародні платіжні угоди клірингового типу -- угода між урядами двох і більше країн при обов'язковому взаємному заліку міжнародних вимог і зобов'язань;

4) Золотом:

* використовується в міжнародних розрахунках опосередко-вано на ринку золота. квота антидемпінговий мито кредит

Види міжнародних розрахунків залежать від:

1. Специфіки суб'єкта:

* між конкретними контрагентами;

* між банками;

* між банком і контрагентом;

* між державою і банком;

* між державами.

2. Взаємодії суб'єктів:

* напряму;

* через посередників.

3. Від об'єкта:

* торгові операції;

* інвестиційні операції;

* некомерційні операції.

4. Умови розрахунків:

* готівкові;

* з наданням кредиту.

Форми міжнародних розрахунків (подані у напрямі спаду ви-гідності для експортера):

* 100 відсотковий -- ний аванс або авансові платежі (передо-плата);

* акредитив;

* інкасо;

* банківський переказ;

* банківський вексель;

* банківський чек;

* відкритий банківський рахунок;

* консигнація;

* пластикові картки.

Розглянемо кожну із перелічених форм розрахунку.

Авансові платежі (передоплата) рідкісне явище у нормаль-них міжнародних валютних розрахунках.

Авансова оплата -- це форма оплати коли імпортер само-стійно або через свій банк чи банк експортера оплачує товар у момент передавання ним замовлення експортеру. Використову-ється тільки у разі незадовільного кредитного стану імпортера чи за наявності труднощів в отриманні експортером грошових кош-тів, необхідних для виробництва замовлених імпортером товарів. Але в будь-якому разі кінцеві розрахунки залежатимуть від пере-вірки всіх документів банком -- імпортера.

Акредитив -- угода згідно з якою, банк зобов'язується на прохання клієнта оплатити документи третій особі (бенефіціару-експортеру), на користь якої відкритий акредитив, чи оплатити акцепт тратти, яку виставив бенефіціар, або зробити негоціацію (купівлю) документів, виставлених йому експортером (бенефіці-аром) відповідно до певних умов.

Акредитив відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів, які розроблені Міжнародною торго-вельною палатою і з 1 січня 1994 р. набули чинності означає письмове зобов'язання банку емітента, яке виконується на вимо-гу і на підставі інструкцій клієнта (заявника акредитиву):

* здійснити оплату бенефіціарові чи на вимогу третій особі;

* оплатити чи акцептувати переказні векселі (тратти), складе-ні на бенефіціара;

* уповноважити інший банк виконати оплату, акцептування чи негоціацію таких переказних векселів (тратт).

Акредитив порівняно з іншими видами розрахунків надає бі-льші можливості захисту інтересів експортера.

* При підписанні угоди про купівлю-продаж експортер має чі-тко визначити, які ризики і вимоги йому необхідно враховувати стосовно:

* політичних, економічних та юридичних умов у країні поку-пця;

* платоспроможності та надійності покупця;

* власної ліквідності.

Акредитив за формою буває:

* грошовий -- це іменний грошовий документ, у якому зазна-чено розпорядження банку про виплату власникові певної суми повністю або частинами. Він виплачуються у зазначеній валюті або у валюті країни. Де акредитиви пред'являються, за курсом на день платежу;

* товарний (документарний) -- передбачає, що покупець дає доручення банку, який обслуговує, відкрити такий товарний ак-редитив, де вказується найменування товару та документи, котрі необхідно пред'явити для отримання платежу.

У розрахунках за документарним акредитивом беруть участь:

* імпортер (наказодавець), який звертається до банку з проханням про відкриття акредитива;

* банк імпортера, або банк-емітент, який відкриває акреди-тив;

* банк, що авізує (тобто банк-експортера), якому доручається сповістити експортера про відкриття на його користь акредитиву і передати йому текст акредитиву, перевіривши його дійсність;

* бенефіціар-експортер, на користь якого відкривається акре-дитив;

* рамбурсний банк, якщо між банком експортера та банком імпортера відсутні кореспондентські зв'язки;

* перевізник та експедитор.

Послідовність дій при оформленні акредитива схематично можна подати так

1. укладення угоди між експортером та імпортером;

2. заява імпортером на відкриття акредитива;

3. відкриття акредитива банком-емітентом і направлення його бенефіціару через авізуючий банк (банк-експортера);

4. авізування (повідомлення) бенефіціару про відкриття на йо-го користь акредитива;

5. перевірка акредитива експортером (відповідність умовам угоди, виконання);

6. відправлення товару експортером імпортерові;

7. оформлення і надання бенефіціаром у свій банк комплексу документів для отримання платежу за акредитивом;

8. перевірка та пересилання банком, що авізує, документів ба-нку-емітенту;

9. перевірка банком-емітентом отриманих документів, що отримані та їх проплата;

10. видача банком-емітентом документів, що проплачені, на-казодавцю акредитива, тобто емітенту;

11. зарахування банком, що авізує, коштів бенефіціару.

Термін та умови акредитива мають бути узгодженими до про-ведення оплати (негоціації чи акцептування). Угода з документа-рним акредитивом передбачає такі документи:

* вексель;

* коносамент чи інший транспортний документ, що може бути товарозпорядним;

* комерційний рахунок, рахунок-фактура, інвойс;

* свідоцтво про походження товару;

* страховий поліс чи сертифікат.

Переваги та недоліки акредитива для:

а) імпортера:

* висока комісія;

* застосовується банківський кредит;

* іммобілізація і розпилення його капітала -- відкриття акре-дитиву до отримання і реалізації товарів.

б) експортера:

* існує зобов'язання банку проплатити;

* надійність розрахунків і гарантія своєчасної проплати това-рів, оскільки її здійснює банк;

* швидкість отримання платежу;

* отримання дозволу імпортера на переказування валюти в країну експортера при виставленні акредитива в іноземній валю-ті.

Види акредитивів розрізняють залежно від:

1) можливості зміни або анулювання акредитива банком-емітентом:

* безвідзивний;

2. відзивний;

2) додаткових зобов'язань іншого банку, окрім банку-емітента за акредитивом:

* безвідзивний підтверджений;

* безвідзивний непідтверджений;

3) можливості поновлення акредитива:

* роловерні (револьверні, поновлені);

4) можливості використання акредитива другим бенефіціаром (безпосереднім постачальником товару у разі існування такого):

* переказні (трансферабельні);

5) існування валютного покриття:

* покритий;

* непокритий;

6) можливостей реалізації акредитива:

* акредитиви з оплатою проти документів;

* акцептні акредитиви, які передбачають акцепт тратт банком-емітентом за умови виконання всіх вимог акредитива;

* акредитиви з відстрочення платежу;

* акредитиви з негоціацією документів.

1. Відзивний акредитив -- у будь-який час може бути зміне-ний або анульований банком-емітентом навіть без попереднього повідомлення бенефіціара. Відзивний акредитив не створює ні-якого правового платіжного зобов'язання банку. Тільки тоді, ко-ли банк-емітент або банк-кореспондент здійснили платіж за до-кументами, відзив акредитива залишається без юридичної сили. Отже, відзивний акредитив звичайно не надає бенефіціару доста-тнього забезпечення.

Безвідзивний акредитив -- дає бенефіціару високий ступінь упевненості, що його поставки або послуги будуть оплачені, як тільки він виконає умови акредитива. Для зміни або анулювання умов акредитива при безвідзивному акредитиві потрібна згода як бенефіціара, так і банків учасників акредитиву.

2. Безвідзивний непідтверджений акредитив. Банк-кореспондент лише авізує бенефіціару відкриття акредитива. У цьому ра-зі він не бере жодного зобов'язання платежу і, таким чином, не зобов'язаний його здійснювати на підставі документів, пред'явлених бенефіціаром.

Безвідзивний підтверджений акредитив -- надає експортерові таку перевагу, що перед ним відповідає як банк-емітент так і банк, який підтвердив акредитив. Якщо банк-кореспондент під-тверджує бенефіціару акредитив, то цим самим він зо-бов'язується здійснити платіж за документами, що відповідають акредитиву і що подані вчасно.

3. Револьверний акредитив -- якщо покупець віддає розпоря-дження поставити замовлений товар певними частинами через пе-вні проміжки часу (договір про поставку партіями), то здійснення платежів може виконуватися за допомогою револьверного акреди-тива, який, відповідно, покриває вартість часткових поставок.

Розрахунки з використанням револьверних акредитивів мо-жуть здійснюватися на кумулятивній або некумулятивній основі:

* Кумулятивний варіант означає, що суми невикористаних або не повністю використаних часток можуть бути додані до тих часток, що залишилися;

* При некумулятивному варіанті, навпаки, строк використан-ня своєчасно не запитаних часткових сум зникає.

Певною перевагою револьверних акредитивів є те, що необ-хідно кожен раз відкривати (поновлювати) новий акредитив, крім того, маємо економію на канцелярських та інших витратах.

4. Переказний (трансферабельний) акредитив -- надає бене-фіціару право давати вказівки банку, провадити оплату, акцепт або купівлю тратт (документів), передати акредитив повністю або частинами одному або кільком третім особам (другим бене-фіціарам). Другі бенефіціари не мають права подальшого переда-вання трансферабельного акредитива. Акредитив може бути пе-реказним тільки у тому випадку, якщо в ньому вказано банком-емітентом, що він є «трансферабельним». Терміни «дробовий», «що перевідступається», «що передається» не повинні застосовуватися.

5. Покритий акредитив, при відкритті якго банк-емітент за-здалегідь надає в розпорядження виконуючого банку валютні кошти (покриття) на суму акредитива на строк дії зобов'язань банку-емітента з умовою можливості їх використання для виплат за акредитивом. Покриття може надаватися кількома відомими способами:

* кредитування сумою акредитива кореспондентського рахун-ка виконуючого банку в банку-емітенті або іншому банку;

* надання виконуючому банку права списати всю суму акре-дитива з рахунка банку-емітента в момент отримання акредитива на виконання;

* відкриття банком-емітентом страхових депозитів або депо-зитів у виконуючому банку.

Використання покриття призводить до фактичного заморожу-вання коштів імпортера на період від відкриття акредитива до виплати коштів за ним.

6. Акредитив з оплатою проти документів -- найбільш ши-роко застосовується. Розрахунки з бенефіціаром здійснюються безпосередньо після пред'явлення передбачених документів і тратт (коли це потрібно), якщо дотримані умови акредитива. При цьому відповідно враховується час, необхідний для перевірки до-кументів банком. Для виконання розрахунку банк-платник (ви-конуючий) повинен мати доступ до коштів, що призначені для платежу за акредитивом.

Акредитив з акцептом тратт -- бенефіціар може вимагати, щоб після виконання умов за акредитивом тратта, яку він виста-вив на покупця, була повернена йому банком-емітентом, що від-крив акредитив, або банком-кореспондентом, забезпечена акцеп-том. Замість платежу виконується акцепт тратти (переказаного векселя). Акцептовану тратту бенефіціар може передати своєму банку для платежу в день настання строку або, якщо він хоче від-разу розпоряджатися грошима, для дисконтування.

Акредитив з відстроченням платежу -- бенефіціар отримує платіж не тоді, коли подаються документи, а пізніше, що перед-бачено в акредитиві (без виписки експортером векселів). При по-данні документів згідно з акредитивом бенефіціар отримує пись-мову згоду уповноваженого банку здійснити платіж у день настання відповідного строку оплати. Таким чином, імпортер вступає у володіння документів (і тим самим товарами або по-слугами), до того як він буде дебетований за продажною або ку-півельною ціною.

Акредитиви, що виконуються шляхом негоціації тратт -- товарний акредитив, виставлений банком-емітентом у його наці-ональній валюті й адресований безпосередньо бенефіціару акре-дитива.

Негоціація тратт -- купівля-продаж векселів або інших цін-них паперів, що мають попит на ринку.

Конструкції акредитива. Буває, що торговельний посередник хотів би перевести свої вимоги за акредитивом якомусь постача-льнику, хоча умови акредитива не допускають його переказуван-ня. Тоді у розпорядженні є дві можливості, які за певних вимог, що стосується надійності, не рівноцінні переказному акредитиву і які банки використовують лише за певних умов: акредитив «бек-ту-бек» (компенсаційний) і відступлення виручки за акре-дитивом (цесія).

Акредитив «бек-ту-бек» (компенсаційний).

Застосовується при реекспортних операціях і за компенсацій-ними угодами. Практичне використання компенсаційного акре-дитива як засобу фінансування угод на поставку товару обмежу-ється випадком, коли обидва учасники компенсаційної угоди виставляють один одному акредитиви в одному і тому самому банку. Умови обох акредитивів мають збігатися за винятком цін і рахунка-фактури. Цей вид акредитива відрізняється тим, що від-критий останнім покупцем на користь безпосереднього продавця акредитив використовується останнім забезпечення того акреди-тива, який він зобов'язаний відкрити на користь свого власного постачальника. За наявності кількох посередників кожний буде використовувати акредитив на свою користь як забезпечення то-го акредитива, який він зобов'язаний відкрити на користь свого посередника доти, доки перший покупець у цьому ряді договору не відкриє акредитив на користь першого постачальника.

Перевідступлення виручки за акредитивом (цесія). Бенефіціар за акредитивом може перевідступити виручку за акредитивом повністю або частково на користь субпостачальника (зробити це-сію). Той факт, що в акредитиві не вказано, що він є переказним, не стосується права цесії: за дорученням бенефіціара за акреди-тивом цесіонер одержує після цього від банку заяву, в якій останній обіцяє йому виплату певної суми з тих сум, що надійш-ли у розпорядження за акредитивом.

Акредитивний лист. Документарні акредитиви можуть офор-млюватися у формі комерційних акредитивних листів (незалежно від найменування). Розрахунок у формі акредитивних комерцій-них листів має бути погоджений сторонами у договорі купівлі-продажу.

Інкасо -- банківська операція, завдяки якій банк за доручен-ням клієнта отримує платіж від імпортера за відвантажені на його адресу товари і послуги, зараховуючи ці кошти на рахунок екс-портера в банку.

В інкасовій формі розрахунків беруть участь:

1) довіритель-клієнт. Доручає інкасову операцію своєму бан-ку;

2) банк-ремітент, якому довіритель доручає операцію з інка-сування;

3) інкасуючий банк, який отримує валютні кошти;

4) банк, який подає документи імпортеру-платівнику;

5) імпортер-платник.

Розглянемо послідовність здійснення розрахунків за докумен-тарним інкасо

1. Експортер укладає контракт з імпортером про продаж това-рів на умовах розрахунків за документарним інкасо і відправляє йому товар .

2. Експортер відправляє своєму банку інкасове доручення і комерційні документи.

3. Банк експортера пересилає інкасове доручення і комерційні документи банку, який може бути обраний для пересилання до-кументів імпортеру (чи відразу банку -- імпортера).

4. Банк надає комерційні документи імпортеру.

5. Імпортер оплачує документи банку, який інкасує (чи своєму банку).

6. Банк, який інкасує, переказує платіж банку-ремітенту (чи банку експортера).

7. Банк-ремітент зараховує переказану суму на рахунок експо-ртера.

Переваги:

* для імпортера -- немає необхідності завчасно відволікати кошти зі свого обігу;

* для експортера -- зберігає юридичне право розпорядження товаром до оплати імпортером.

Недоліки для експортера:

* ризик, пов'язаний із відмовою від платежу;

* значний проміжок часу між надходженням валюти за інкасо і відвантаженням товару.

Додаткові умови для запобігання недолікам інкасо:

1) імпортер оплачує проти телеграми банку експортера про прийом чи відсилку на інкасо товарних документів (телеграфне інкасо);

2) за дорученням імпортера банк видає на користь експортера платіжну гарантію, при цьому бере на себе зобов'язання перед експортером оплатити суму інкасо за умовами неплатежу імпор-тером. Аваль (гарантія платежу) -- вексельне поручительство;

3) експортер використовує банківський кредит для покриття іммобілізованих ресурсів.

Банківський переказ -- це розпорядження, що пересилається (як правило, електронною поштою) банком однієї країни банкові іншої країни. За його допомогою дається вказівка дебетувати де-позитний рахунок першого з них і кредитувати рахунок певної особи чи установи. При здійсненні переказу банк продає клієнту іноземну валюту на національну. Банківський переказ може здій-снюватися через телеграф. Альтернативою телеграфному перека-зу є поштовий переказ. У цьому випадку інструкції відправля-ються поштою або банкір надає покупцеві вексель на пред'явника, а покупець відправляє його авіапоштою продавцю (одержувачу платежу). Сьогодні банківський переказ здійснюєть-ся переважно через систему електронних переказів СВІФТ. СВІФТ -- це Всесвітня міжбанківська фінансова телекомуніка-ційна мережа, яка була створена в Брюсселі в 1973 р. (офіційно функціонує з 1977 р.) з метою максимальної комп'ютеризації міжнародних валютно-кредитних і розрахункових операцій для підвищення їхньої ефективності. Сьогодні в системі СВІФТ бере участь понад 3000 банків із понад 90 країн світу (США, Канада, країни Західної Європи та деякі країни Східної Європи. У березні 1993 р. Україна стала 92-ю державою, яка ввійшла до системи СВІФТ. Вступний внесок для кожного банку країни, (країна може бути представлена в системі кількома банками) -- 55 тис. дол. США. Основне завдання СВІФТ -- швидкісне передання банків-ської і фінансової інформації (процес передавання інформації до-сягає приблизно 20 хв), її сортування і архівування на базі засобів обчислювальної техніки. Основне досягнення СВІФТ полягає у створенні та використанні стандартів банківської документації, призначеної для електронної обробки, що визнані Міжнародною організацією інформації (ISO). Це дозволило запобігти багатьом труднощам і похибкам при здійсненні міжнародних міжбанківсь-ких розрахунків в умовах рівного для всіх учасників доступу до швидкісної мережі передавання даних, високого ступеня контро-лю та захисту від несакціонованого доступу. Системи міжбанків-ської комунікації з перевагами стандартів існують і на націона-льному рівні: англійська ЧАПС, французька САЖИТЕР, американська ЧІПС, швейцарська СІК та ін.

Розрахунки з використанням векселів і чеків. Банківський вексель -- цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зо-бов'язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Банківський вексель буває:

* простий;

* переказний.

Комерційна тратта (переказний комерційний вексель) -- що містить письмовий наказ векселедержателя (трасанта), адре-сований платникові (трасату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у певний строк.

Документарний переказний вексель для інкасування -- век-сель, який експортер після перевезення товарів імпортеру пред'являє разом з іншими і документами у свій банк. Банк пере-дає їх банку імпортера для інкасації. Експортер отримує гарантії, що він отримає оплату до того, як документи будуть передані ім-портеру. А імпортер отримує гарантії, що всі документи будуть у належному стані.

Банківський чек -- письмовий наказ банку -- володаря авуа-рів за кордоном своєму банку-кореспонденту про перерахування певної суми з його поточного рахунка власнику чека. Експорте-ри, отримавши такий чек, продають його своїм банкам. Це гро-шовий документ установленої форми, який має безумовний наказ володаря рахунка в кредитній установі про виплату його держа-телем указаної суми. Банк звичайно виписує чеки у тій іноземній валюті, яку має за кордоном на рахунках у банках-кореспондентах.

Відкритий банківський рахунок. Застосовується при прода-жу на кредитних умовах, узгоджених між експортером та імпор-тером. Форма не вигідна для експортера, але дуже вигідна для імпортера. Імпортер отримує можливість не тільки одержати то-вар, й здійснити його продаж до надання оплати ) -- метод пла-тежу, за яким продавець просто відправляє рахунок-фактуру по-купцеві, який повинен заплатити у визначений час після її отримання (ніякого документарного підтвердження, використо-вується тільки з філіями та іншими підрозділами).

Консигнація -- означає, що експортер транспортує свої това-ри імпортеру, але при цьому зберігає право власності на ці това-ри доти доки імпортер не продасть їх та не розрахується з експо-ртером (консигнатором). Він настільки невігідний для продавця, що рідко застосовується у міжнародній торгівлі, як у випадку з відкритим рахунком; продаж товару з використанням консигнації головним чином має місце при його відправленні закордонним відділенням експортера.

Пластикові картки. Пластикова картка -- це:

* персоніфікований платіжний інструмент, який надає особі, що нею користується, можливість безготівкової оплати товарів та/або послуг, а також отримання готівки у відділеннях (філіях) банків і банківських автоматах (банкоматах);

* інструмент безготівкових розрахунків і засіб отримання кре-диту, а також фінансовий інструмент, який дозволяє її власникові управляти своїм банківським рахунком прямо з торговельної чи сервісної організації.

Приймання карток до оплати та видача за ними готівки здійс-нюється тільки на підприємствах торгівлі/сервісу та в банках, що входять до платіжної системи, яка обслуговує ці картки.

До складу платіжної системи входять:

* точки обслуговування, які безпосередньо приймають картки;

* банки-емітенти, що здійснюють випуск пластикових карток і надають їх у розпорядження клаєнтів. При цьому картки зали-шаються у власності банку, а клієнти одержують право їх вико-ристовувати;

* еквайзер-центри, які здійснюють первинну обробку запитів на авторизацію, що супроводжує приймання картки до оплати або видачу готівки (банк-еквайзер є водночас банком-емітентом, але банк-емітент не обов'язково є банком-еквайзером);

* процесінговий центр -- веде базу даних платіжної системи. Тут зберігається інформація про ліміти держателів карток;

* розрахунковий (кліринговий) банк (або кілька банків) -- здійснює оперативні взаєморозрахунки банків -- членів системи, які для цього відкривають кореспондентські рахунки у розрахунковому банку.



Література

1. Дорнбуш Р., Фишер С. Макроэкономика: Пер. с англ.- М.: Изд-во МГУ: ИНФРА-М, 1997.- С. 178-218.

2. Макконнелл Р.К., Брю С.Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. - М.: Республика, 1992. - Т.2. - С. 320-363.

3. Макроэкономика: Учебник/Под общей ред. Л.С. Тарасевича. - СПб.: Экономическая школа, 1994.- С. 276-304.

4. Мікро-макроекономіка: Підручник /За заг. ред. С. Будаговської. - К.: Основи, 1998. - С.264-287.

5. Небава М.І. Макроекономіка. Тематичний тлумачний словник термінів.Навчальний посібник.- Вінниця: ВДТУ, 2000. - С. 132-137.

6. Общая экономическая теория (политзкономия): Учебник /Под ред. В.Й. Видяпина, Г.П. Журавлевой.- М.: ПРОМО-МЕДИА, 1995.- С. 509-582.

7. Овчинников Г.П. Макроэкономика.- СПб.: Техническая книга, 1993. - С. 147-169.

8. Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. - К.: Либідь, 1999. - С. 219-239.

9. Семюелсон П. Економіка.- Л.: Світ, 1993.- С. 483-488.

Размещено на Allbest.ru