Специфіка економічних стратегій країн, що розвиваються

Водночас Індія має темпи економічного розвитку одними з найвищих серед НІК. Значною мірою це стало наслідком ефективної економічної політики уряду. При цьому слід зважити, що розвиток індійської економіки розпочався в складних умовах постколоніальної держави (Індія стала незалежною в 1947 році). Економічні стратегії Індії формувалися з огляду на внутрішні й зовнішні обставини, які час від часу змінювалися.

З самого початку здобуття незалежності уряд Індії стикнувся з розбалансованою й децентралізованою економікою, з центробіжними тенденціями місцевих князьків і олігархів. Великий президент Індії Джавахарлал Неру проклав курс, названий його ім'ям, який передбачав суттєве підвищення ролі держави в економічній сфері. В основі економічної стратегії «курсу Неру» було спирання на внутрішні сили країни.

З перших же років незалежності Неру всіляко зміцнював державний сектор в економіці. Було націоналізовано усі підприємства, що належали колоніальній владі. Державний сектор почав розвиватися найбільш динамічно. На початку 70-х років ХХ століття його частка у ВВП складала вже 26%, а на початку 80-х - навіть 38%.¹ При цьому держава контролювала основну діяльність приватного сектора.

Державне регулювання в Індії здійснюється в умовах багатоукладної економіки. Використовуються два методи регулювання: пряме (адміністративне) й непряме (економічне). Відсталі господарства, що знаходяться на нижчому технологічному рівні, слабо реагують на економічне регулювання, тому до них застосовуються адміністративні методи. Підприємства й сектори з високим технологічним рівнем краще піддаються економічним методам, які дають більший ефект. Економічне регулювання здійснюється шляхом регулювання цін, тарифів, умов кредиту, курсу валюти, рівня податків.

Перші три десятиліття незалежності були орієнтовані на становлення базових галузей економіки (вугільна промисловість, електроенергетика, чорна й кольорова металургія, транспортне й сільськогосподарське машинобудування) й реформування сільського господарства. Завдяки «зеленій революції» значно підвищилася врожайність сільськогосподарських культур. Індія перетворилася на індустріально-аграрну державу. Проте темпи зростання економіки у цей час були не дуже високими, пересічно 3, 5% приросту ВВП на рік.

У 80 - х роках минулого століття розвиток індійської економіки дещо прискорився, пересічнорічні темпи зростання ВВП становили 5, 6%. За роки незалежності декілька разів була реформована банківська система. У 50 - ті роки, поряд із дрібними, стали створюватися великі комерційні банки. У 1969 році з метою більш рівномірного розподілу кредитних ресурсів були націоналізовані 14 банків, у 1980 році - ще 6. Банки були зобов'язані не менше 40% усіх кредитів виділяти пріоритетним галузям економіки. Жорсткий контроль банків з боку держави призвів до погіршення їхнього фінансового становища.

Бідність значної кількості населення й безробіття, яке становить десятки мільйонів чоловік, змусили уряд приділяти підвищену увагу розвиткові дрібних підприємств. Їхня питома вага в промисловості досягає 40%, у промисловому експорті - 45%, у загальному експорті - 35%. Постійний надлишок робочої сили, обмежена купівельна спроможність населення стали основою масового розвитку традиційних форм господарської діяльності. Залучення нових технологій дало можливість провести модернізацію дрібного виробництва, технічно зблизити його з великим.

На перших етапах економічного реформування (аж до кінця 80 - х років) держава проводила політику захисту внутрішнього ринка від активної іноземної конкуренції, що створювало умови для виживання дрібних підприємств, орієнтованих на бідні прошарки населення. Цей ринок має свою специфіку: попит обмежений вузьким набором товарів першої необхідності, слабо схильний до змін, що дає можливість не втрачати додаткові кошти на модернізацію і відновлення асортименту. В основному це текстильне, взуттєве, шкіряне, скляне й будівельне виробництво, у яких дрібні підприємства складають 70-80%. Держава уклала перелік товарів, які заборонено виробляти великим підприємствам. У цей перелік входять 800 найменувань товарів, що можуть закуповуватися у дрібних виробників за фіксованою ціною. Це фактично гарантує збут продукції.

У сільській місцевості здійснюється політика «сільської індустрії» - створюються підприємства по переробці сільськогосподарської сировини на дрібних олійнях, рисосушках, млинах.

Це дає можливість збільшити сільськогосподарську зайнятість населення і ширше використовувати місцеві ресурси. Прийнято рішення про створення кластерів малих підприємств як центрів росту, особливо в економічно відсталих районах.

На початку 90 - х років минулого століття Індія зіштовхнулася з новими економічними проблемами. Процес розвитку економіки ставав все менш стабільним. Зростав дефіцит платіжного балансу, а також зовнішній і внутрішній борг. В період 1990-1994 рр. пересічнорічний приріст ВВП знизився до 3, 8%. В 1991-1992 рр. Індію спіткала фінансова криза. Дефіцит бюджету центрального уряду складав 8, 2% від ВВП, дефіцит платіжного балансу по поточним операціям - 3, 5%, інфляція підскочила до 17%, приріст промислової продукції не досягав навіть 1%, суттєво скоротився експорт.

За таких умов стало очевидно, що необхідна нова стратегія економічного розвитку, яку й обрав індійський уряд. Основою стратегії стало обмеження державного регулювання, лібералізація економічної політики.

Першочерговим завданням стало досягнення макрофінансової стабілізації й реструктуризації на галузевому рівні. Реформи охопили практично усі сектори економіки. В сільському господарстві були здійснені цінові зрушення, ціни на сільгосппродукти були наближені до реальних витрат на їх виготовлення. Зберігаються субсидії виробникам аграрного сектора. За різними оцінками субсидії становлять 14% від ВВП, що утруднює відносини Індії з СОТ.

В промисловості було ліквідовано ліцензування підприємств; це сприяло залученню капіталу. Були відкриті для приватного підприємництва деякі сектори економіки, які раніше були власністю держави. В зовнішній торгівлі зняті кількісні обмеження й знижено тарифи з 71% в 1993 р. до 35% в 1998 році.

Втім, проведення реформ 90 - х років ХХ століття не означало повну відкритість індійської економіки. Політика лібералізації призвела до певних поступлень приватному й іноземному капіталу в сфері фінансів і страхування, активізувала діяльність спільних підприємств й сприяла появі чисто іноземних фірм, здійснила конвертацію рупії. Проте значні обмеження ще залишаються, оскільки сьогодні індійська економіка не може бути повністю відкритою.

Реформи дали позитивний наслідок. Збільшився національний продукт на душу населення, знизилися бюджетний дефіцит, інфляція. Темпи зростання ВВП у 1990-1994 рр. складали у середньому 3, 8%, в 1995-2000 рр. становили вже 6, 5%, в 2001-2003 рр. пересічно 5, 9%, у 2004-2007рр.

Розширення промислового виробництва спиралося переважно на динамічний розвиток галузей, що виробляють споживчі товари, тоді як виробництво засобів виробництва розвивалося повільно. Економіка Індії орієнтована, насамперед, на внутрішній ринок. За деякими підрахунками, 94-96% усього приросту виробництва країни обумовлено внутрішнім попитом і менше 4-6% - розширенням експорту.

Частка Індії у світовому валовому продукті невпинно зростає, а частка у світовій торгівлі знижується: в 1950 р. її частка у світовому експорті становила 2%, а в 2000 р. - менше 0, 6%; правда, у 2007 р. вона підвищилася до 1, 0%. Величезний внутрішній ринок Індії поглинає більшу частину продукції, що виробляється. Спирання на внутрішній ринок убезпечує Індію від зовнішніх катаклізм. Так, світова фінансова криза 1998 року майже не вплинула на економіку країни. Розширенню внутрішнього ринку сприяє поступове підвищення рівня життя індійців: частка бідних в країні знизилася з 39% у 1988 році до 26% у 2000 р.

Зовнішньоекономічні зв'язки Індії відстають за темпами розвитку від зростання економіки в цілому. Повільні темпи розвитку зовнішньої торгівлі Індії пояснюються також недостатньою конкурентоспроможністю більшості індійських промислових товарів. Країна відшукує свою нішу на світових ринках. Основні надії пов'язані з експортом програмного забезпечення. Темпи росту експорту даної продукції за останнє десятиліття складали не менше 25% щороку.² Наприкінці 90 - х років ХХ століття у секторі інформаційних технологій було зайнято понад 300 тис. чоловік у 1, 5 тис. фірмах. Переважна більшість програмного забезпечення йде на зовнішній ринок, в основному, експортується у США. Вважається, що Індія має найбільший після США резерв фахівців з інформаційних технологій.

Особливе місце серед чинників економічного розвитку Індії посідає наука. Серед країн, що розвиваються, Індія передує за кількістю вищих навчальних закладів і студентів. Важлива роль у формуванні науково-технічного потенціалу належить фінансуванню НДДКР; за показниками частки витрат на наукові розробки та дослідження у ВВП Індія наблизилася до рівня розвинутих країн. Частка держави в загальному обсязі інвестицій у НДДКР становить 80%. Країна має досить розгалужену науково-дослідну інфраструктуру, яка нараховує понад 900 підрозділів включно університети й приватні дослідницькі заклади. Утворено Раду з технологічного розвитку (TDB - Technology Development Board); її діяльність спрямована на інтенсифікацію процесу промислового освоєння національних та зарубіжних науково-технологічних розробок.

Економічні реформи сприяли притоку іноземних інвестицій в Індію. За роки реформ в країну залучено 27 млрд. доларів прямих іноземних інвестицій. Суттєва роль в цьому процесі належить етнічним індійцям, які проживають за кордоном: в 90 - х роках їх частка в ПІІ становила 31%. Проте, іноземні інвестиції в індійську економіку становлять поки що 11, 5% потреб. Стримують приток інвестицій бюрократизація індійського суспільства, корупція, закритість деяких секторів для іноземного капіталу.

Стратегічною метою економічної реформи Індії на перше десятиліття поточного століття визнано створення в країні конкурентоспроможного господарства за стандартами світової ринкової економіки. Взято курс на ослаблення державного втручання у господарський механізм країни з метою заохочення приватної ініціативи, розширення можливостей для саморегуляції національної економіки. Пріоритетними напрямками 10-го плану соціально-економічного розвитку Індії (2002-2007 рр.) було визнано прискорення процесу приватизації підприємств державного сектора, реформи в банківській сфері, реформа трудового законодавства. Особлива увага приділяється виконанню програм щодо розвитку інфраструктури, насамперед енергетики, нафтогазової промисловості, транспорту й зв'язку.

Зовнішньоекономічна політика уряду спрямована на більш глибоке залучення Індії до світової економічної системи. Країна поступово відмовляється від протекціоністських заходів. Так, максимальний рівень імпортних тарифів було знижено з 400% до 65%; на більшість імпортних товарів тарифи значно нижчі. Знято обмеження на прямі іноземні інвестиції. Проте це не означає політики «лібералізації без меж». На цілу низку товарів сільськогосподарського виробництва й легкої промисловості зберігаються захисні імпортні тарифи. Це, зокрема, рис, пшениця, кукурудза, деякі види текстилю, чай.

Для активізації експортної діяльності країни й залученню іноземних інвестицій утворюються спеціальні економічні зони; вирішено сформувати 18 СЕЗ, але поки що реально функціонують тільки вісім.¹

Значні економічні успіхи Індії вивели її на четверте місце в світовій економіці за розмірами ВВП. Перспективи її подальшого зростання оцінюються як дуже високі. Недарма її зарахували до символічної групи БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай) - групи, яка, на думку фахівців, буде в найближчому майбутньому визначати темпи й напрямки розвитку світової економіки.

Проблемою економіки Індії залишається ще великий масив бідного населення, безробіття. Це стримує впровадження нових технологій в господарство, оскільки підвищення продуктивності виробництва буде звільняти значну кількість працівників. Ось чому більшість технологічних досягнень має в Індії експортну спрямованість. З іншого боку, щорічний від'їзд з країни десятків тисяч найбільш кваліфікованих фахівців ослаблює позиції Індії у високотехнологічній сфері. Ще однією проблемою Індії є досить великий зовнішній борг (221, 3 млрд. дол. в 2009 р.).

Отже, перед урядом Індії постає завдання сформувати нову стратегію економічного розвитку на найближчі роки, яка б ще більше прискорила темпи розвитку й сприяла б підвищенню рівня життя основної маси населення.

Федеративна Республіка Бразилія - найбільша в Латинській Америці країна за територією (8, 5 млн. кмІ) та одна з найбільш населених країн світу (201 млн. чол. у 2009 році). За розмірами ВВП (2 041 млрд. дол. у 2009 р.) вона посідає 9-те місце у світі. Бразилія володіє одним з найбагатших у світі природно-ресурсним потенціалом. Вона займає друге місце по запасах деревини й залізної руди, четверте - по запасах бокситів, п'яте - по запасах марганцевих руд. Крім цього, провідне місце займає країна по запасах цинку, берилію, ніобію, платини, нікелю, урану, золота. Бразилія займає одне з перших місць за гідроенергетичним потенціалом.

За обсягом промислового виробництва Бразилія вийшла на восьме місце у світі, має власний аерокосмічний комплекс. Вона входить до першої десятки країн світу за виробництвом морських суден, тракторів, літаків, автомобілів, озброєнь, виплавкою сталі та металорізальних верстатів.

Тривалий час стратегічним напрямком Бразилії було впровадження імпортозамінної індустрії з опорою на внутрішні можливості; це було характерною ознакою більшості латиноамериканських держав. Така політика сприяла нарощуванню виробництва в галузях важкої промисловості. До 80 - х років минулого століття активно здійснювався протекціонізм, сильне державне втручання в регулювання економічних процесів. Модель «етатизму» давала добрі наслідки в 50-х-60-х роках, коли пересічні темпи росту ВВП складали 5-6%. Енергетична криза 70 - х років боляче вдарила по економіці Бразилії, яка не має значних покладів нафти й газу. В країні різко зросла інфляція, розпочалася втеча іноземного капіталу, збільшувалася величина державного боргу.

У 80 - х роках уряд Бразилії перейшов до неоліберальної моделі розвитку. В основі цієї моделі полягає орієнтація на зовнішні чинники й зовнішньоорієнтовану економіку. Наголос в економічній політиці почав зміщуватися від державних важелів управління до стимулювання приватної ініціативи. Значну роль в новій політиці стали відігравати іноземні капітали - кредити й прямі інвестиції.

Наприкінці 80 - х років була здійснена широка приватизація в нафтовій і електроенергетичній промисловості, фінансовій сфері. Були приватизовані важливі об'єкти інфраструктури: телекомунікаційний і телефонний зв'язок, електро- і газопостачання, виробництво електроенергії. При цьому 40% прибутків від приватизації надійшло від продажу власності іноземним компаніям. Вживаються заходи для збільшення національних накопичень: підвищується надійність банківської системи, розвивається фондовий ринок. Для регулювання фінансового ринку уряд використовує податкову політику. Було встановлено 7% податку на іноземні інвестиції в короткострокові облігації і 5% - на інвестиції в приватизаційні фонди.

Були здійснені заходи щодо приборкання інфляції. Якщо в 1993 році вона складала 2489%, то в 1997 р. - 4, 1%. Високі темпи інфляції і високі процентні ставки призвели до спекулятивних банківських операцій. Як тільки була досягнута фінансова стабілізація, - багато банків, прибутки яких будувалися на спекулятивних операціях, стали банкрутами.

Реформи дещо поліпшили ситуацію у фінансовій сфері країни, оздоровили її галузеву структуру. Проте темпи економічного зростання залишилися невисокими. В 2002 році спалахнула нова фінансова криза. Приватний сектор відчував труднощі з рефінансуванням валютної заборгованості. Активізувався перевід доходів за кордон, що стало причиною нестачі коштів на валютному ринку. Центральний банк опинився в не змозі задовольнити попит на валюту, внаслідок чого відбулася девальвація реала. Щоб вийти із скрутного становища, Бразилія узяла в МВФ кредит на суму в 30 млрд. дол.

Девальвація реала стала однією з головних причин підвищення темпів інфляції; в 2002 році її рівень становив 12, 5%; проте згодом інфляцію вдалося приборкати й у 2007 р. вона знизилася до 3, 5%.

Однією з головних проблем Бразилії залишається зростання державного внутрішнього боргу, який становить 56% відносно ВВП. Зовнішній борг Бразилії в 2009 році становив 237, 7 млрд. доларів, що є одним з найбільших показників у світі.

В рейтингу конкурентоспроможності економіки, що складає Світовий економічний форум, Бразилія посідає 58-те місце серед 139-ти країн. В рейтингу відкритості економіки - 87 місце серед 125 країн, що характеризує її як країну з частково закритою економікою. Такий низький рейтинг пояснюється все ще активним регулюванням державою зовнішньої торгівлі й недотримання прав інтелектуальної власності (поширена піратська торгівля музичними й комп'ютерними дисками).

Серед пріоритетних проблем бразильського уряду є ефективність соціальної політики. Рівень безробіття перевищує 8%, хоч це дещо нижче, ніж в цілому по Латинській Америці. Головним напрямком соціальної політики є боротьба з бідністю та голодом. Розпочато реалізацію програми «Ні - голоду». Вона містить заходи, серед яких надання щомісячної грошової допомоги у розмірі 50 реалів бідним сім'ям; ця сума може бути витрачена виключно на купівлю продовольства. Програма також передбачає покращення житлових умов і доступ до освіти найбідніших верств населення.

В зовнішньоекономічній політиці пріоритетним напрямком бразильського уряду є поглиблення інтеграції у межах МЕРКОСУР - організації, ініціатором утворення якої була саме Бразилія. Активізуються також економічні зносини з ЄС, Китаєм, Індією та Росією. На Північну Америку припадає 25% експорту Бразилії, на Європейський Союз 23%, на Латинську Америку - 16%. В імпорті перше місце займає ЄС - 28%, далі йде Північна Америка - 24%.¹ Країни Східної Європи поки що посідають скромне місце: 2, 7% в експорті і 1, 9% в імпорті.

Для активізації зовнішньоекономічних зв'язків уряд Бразилії створив спеціальну Агенцію по сприянню експорту. Її завдання - просування національних товарів на світовий ринок і підтримка діяльності малих і середніх підприємств. Урядові органи розробили «Стратегічний план розвитку експорту», мета якого - утворення 400 тис. нових робочих місць через збільшення експорту на 10%. Цей план виконується успішно: якщо в 2004 р. експорт Бразилії становив 95 млрд. дол., то в 2007 р. - вже 159 млрд. дол.; при імпорті в 116 млрд. дол. країна мала позитивне сальдо в 43 млрд. дол.² У зв'язку зі світовою економічною кризою показники зовнішньої торгівлі дещо погіршилися. Так, експорт у 2009 р. становив 153 млрд. дол., а імпорт - 127, 7 млрд. дол. У 2010 році ситуація змінилася: експорт становив вже 199, 7 трлн. дол., а імпорт - 188, 7 трлн. дол.³

В межах СОТ Бразилія наполегливо відстоює свої позиції. Особливо важливими є переговори щодо лібералізації торгівлі сільськогосподарською продукцією. Бразильський АПК щороку втрачає близько 8 млрд. доларів через протекціоністську політику розвинутих країн, а саме - через застосування ними нетарифних обмежень і субсидіювання сільського господарства.

Бразилія намагається залучити в економіку якнайбільше інвестицій, створюючи для цього сприятливий інвестиційний клімат. Останніми роками щорічний приплив інвестицій становить 15-25 млрд. дол. Розподіл ПІІ такий: у сферу послуг йде 56%, в обробну промисловість - 40%, у сільське господарство й гірничу промисловість - 4%. Для того, щоб збільшити привабливість Бразилії для іноземних інвесторів, утворено державну агенцію із сприяння інвестиціям.

Економіка Бразилії дуже сильно відчуває вплив (і тиск) з боку США, ТНК, МВФ та Світового банку. В розробці стратегій розвитку уряд країни цей фактор повинен обов'язково враховувати.

Проблеми найменш розвинутих країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутків від мінеральної ренти. Перешкодою економічного розвитку стає також політична нестабільність, відсутність транспортної інфраструктури, низький рівень освіти населення. Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створення засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій. Це, у свою чергу, не сприяє росту продуктивності праці, викликає низький рівень споживання. Незначні інвестиції не забезпечують впровадження нових технологій. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємництва серійного виробництва.

Таблиця 4. Економічні показники деяких найменш розвинутих країн, 2009 р.¹

Можливість дрібних підприємств пристосуватися до нестабільної економічної ситуації знайшла відбиток в особливих формах - в об'єднанні промислової і сільськогосподарської діяльності. Це так звані «сільська індустріалізація» і «мала індустріалізація», що створюються за межами великих міст для максимального наближення до сировинної бази. Такі форми підприємництва дають можливість розширити масштаби використання місцевих природних ресурсів, а за рахунок розвитку трудомістких виробництв знизити відтік робочої сили із сільської місцевості. У ряді країн стали створюватися кластери - групи підприємств, територіально пов'язаних між собою, що здійснюють спільну закупівлю сировини й збут готової продукції.

Починаючи з 60 - х років минулого століття найменш розвинуті країни здійснюють політику імпортозамінної індустріалізації. До раніше сформованої харчової, тютюнової і текстильної промисловості додаються металообробка, сільськогосподарське машинобудування (в основному на рівні складання), складання з імпортних вузлів і деталей холодильників, пральних машин, кондиціонерів. Як правило, у їх виникненні бере участь іноземний капітал. Але іноземних інвестицій у ці країни надходить дуже замало.

Література

1. Білорус О.Г., Лук'яненко Д.Г. та ін. Глобалізація і безпека розвитку. - К.: КНЕУ - 2001.

2. Гаевская О.Б. Управление международным сотрудничеством. Монография. - К.: МАУП - 1999 - 168 с.

3. Глобалізація і економіка України. - К.: «Логос» - 1999.

4. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ. Монографія./ За ред. Циганкової Т.М. - К.: КНЕУ - 2003 - 660 с.

5. Глобальні трансформації і стратегії розвитку./ За ред. Білоруса О.Г. - К.: ВІПОЛ - 1998.

6. Домінік Мартен, Жан-Люк Мецжер, Філіп П'Єр. Соціологія глобалізації. - К.: КМ Академія. - 2005.

7. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. - К.: Україна - 1997

8. Економіка зарубіжних стран. Навчальний посібник./ За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., В.М. Осипова - К.: «ЦУЛ» - 2007. - 543 с.

9. Історія економічних вчень. Підручник./ За ред. Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О. - К.: КНЕУ - 1999 - 564 с.

10. Кочетов Э.Г. Геоэкономика (освоение мирового экономического пространства). Учебник. - М.: БЕК - 1998 - 480 с.

11. Ломакин В.К. Мировая экономика. Учебник. - М.: «Юнити» - 1999 - 727 с.

12. Лортикян Э.Л. История экономических реформ. Учебное пособие. - Харьков.: «Консум» - 1999 - 289 с.

13. Лук'яненко Д.Г., Поручник А.М., Циганкова Т.М. Міжнародна економіка. Навчальний посібник. - К.: КНЕУ - 1999 - 73 с.

14. Лук'яненко Д.Г. Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності. Навчальний посібник. - К.: КНЕУ - 2005 - 203 с.

15. Львов Д.С. Экономика развития. - М.: «Экзамен» - 2002 16. Мартин Г.-П., Шуман Х. Западня глобализации. Атака на процветание и демократию. Пер. с нем. - М.: «Альпина» - 2001 - 335 с. 17. Міжнародні стратегії економічного розвитку. Підручник / За ред. Ю.В. Макогона. -К.: «Освіта України». - 2009.

18. Міжнародна економіка. Підручник./ За ред. Козака Ю.Г., Д.Г. Лук'яненка, Ю.В. Макогона. - К.: «ЦУЛ» - 2009.

19. Міжнародні організації. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник/ За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., Логвінової Н.С. - К.: «ЦУЛ» - 2011.

20. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран./ Под ред. Колесова В.П. и Осьмовой М.Н. - М.: «Флинта» - 2000. - 480 с.

21. Мировая экономика./ Под ред. Николаевой И.П. - М.: «ЮНИТИ» - 2000. - 575 с.

22. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України. Підручник. - К.: КНЕУ - 2003. - 948 с.

23. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. - К. - 1998.

24. Пахомов Ю.Н., Лук'яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. - К.: Україна - 1997.

25. Пахомов Ю.Н., Филипенко А.С., Лукьяненко Д.Г., Макогон Ю.В., Громенкова С.В. Международные стратегии экономического развития. Киев - Донецк - 2001. - 239 с.

26. План дій Україна-Європейський Союз. Європейська політика сусідства. 27. Посельський В. Європейський Союз: Інституційні основи європейської

інтеграції. - К.: «Смолоскип» - 2002. - 168 с.

28. Світова економіка. Навчальний посібник. / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського, Н.С. Логвінової. - К.: «ЦУЛ». - 2010.

29. Соколенко С.И. Глобальные рынки XXI столетия: перспективы Украины. - К.: «Логос». - 1998.

30. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. - К.: «Логос» - 1999. - 539 с.

31. Стратегія економічного й соціального розвитку України (2004-2015 роки). Шляхом європейської інтеграції.

32. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу. 33. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи). Інститут економічного прогнозування./ За ред. Гейця В.М. - К.: «Логос». - 1999.

Размещено на Allbest.ru