Система міжнародного регулювання світової економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Система міжнародного регулювання світової економіки

Вступ

Поширення й поглиблення процесу інтернаціоналізації світового господарства, глобалізація формують ситуацію, за якої регулювання міжнародних відносин тільки на державному рівні, тобто на рівні міжурядових стосунків, стає недостатнім. Як вже говорилося в попередніх розділах, частину своїх функцій в керуванні національною економікою держава вимушена віддавати наднаціональним органам. В сьогоднішніх умовах розвитку світової економіки це необхідно, інакше міжнародні економічні відносини в певній мірі набули б хаотичного характеру, а темпи розвитку світової економіки були б значно нижчими. Такими наднаціональними структурами є міжнародні економічні організації, органи міжнародних інтеграційних об'єднань (наприклад, в ЄС це - Рада Європейського Союзу, Європейська Комісія, Європейський парламент та ін.), транснаціональні корпорації, транснаціональні банки. Вони, вкупі з відповідними державними органами країни, є суб'єктами регулювання міжнародних економічних відносин.

З другої половини XX століття все більш вагомою стає частка міжнародних економічних організацій в регулюванні світових економічних процесів. Їх вплив на формування міжнародних стратегій розвитку дедалі зростає. Слід розглянути особливості становлення й розвитку системи міжнародних організацій.

Початок формування цілісної системи міжнародних організацій припадає приблизно на середину XIX сторіччя. Відтоді й до нашого часу можна виокремити такі основні етапи розвитку системи:

I етап (середина XIX ст. - середина 40 - х років XX ст.) - становлення системи міжнародних організацій;

II етап (середина 40 - х років - кінець 50 - х років XX ст.) - формування системи Об'єднаних Націй;

III етап (кінець 50 - х років - кінець 80 - років ХХ століття) - активізація процесу утворення й поширення міжнародних регіональних організацій;

IV етап (з початку 90 - років ХХ століття) - трансформація характеру діяльності міжнародних інституцій внаслідок розпаду світової соціалістичної системи.

Ця схема має дещо умовний характер, оскільки чіткі межі між етапами накреслити неможливо. Так, регіональні організації виникали ще в 40 - х роках (наприклад, РЕВ). Проте, кожний з етапів характеризується найтиповішим аспектом розвитку системи, тому її виокремлення цілком виправдане.

Простежимо основні віхи на шляху утворення міжнародних організацій.

1. Становлення системи міжнародних організацій (середина XIX ст. - середина 40 - х років XX ст.)

Важливим спонукальним чинником утворення міжнародних організацій була промислова революція, яка завершилась в більшості європейських країн, США та Японії до 70 - х років XIX сторіччя. Європа та Північна Америка вкрились густою мережею залізниць, парове судноплавство з'єднало континенти регулярними рейсами, з'явилось телеграфне сполучення. Світ став «тісним», поштові зв'язки між людьми різних країн та регіонів ставали дедалі більш поширеним явищем. Але існування в кожній країні своїх норм, тарифів, методів управління, зрештою, звичаїв в сфері транспорту й зв'язку гальмувало процес утворення світової системи сполучення. Виникла потреба в міжнародних організаціях, які б упорядкували національні норми в єдину функціональну систему. І такі організації з'явились.

В 1865 р. було утворено Світовий телеграфний союз, а в 1875 р. - Світовий поштовий союз. Ці дві організації, що існують і досі, до певної міри стали взірцем для створення пізніше вузькогалузевих організацій глобального характеру, зокрема, в морському й авіаційному транспорті.

Процес упорядкування розпочався й у сфері міжнародних валютних відносин. В 1867 р. відбулася Паризька конференція, яка визначила основні правила валютної системи, основаної на золотомонетному стандарті. До них належать: встановлення золотого змісту валют; забезпечення конвертованості валюти в золото; вільний продаж золота на міжнародних ринках; забезпечення стабільності валюти органами валютного контролю країни; формування вільно плаваючих валют в межах «золотих точок» та ін. В результаті роботи Паризької конференції не було утворено постійних міжнародних органів, але вона забезпечила умови, завдяки яким система золотомонетного стандарту діяла досить ефективно аж до Першої світової війни.

Після війни система золотомонетного стандарту розладилась. Розмежування держав воєнними діями сильно утруднило міжнародні валютні потоки. Післявоєнна економіка була зруйнована, і це спричинило ослаблення національних валют. Необхідно було встановити нові правила в міжнародних валютних відносинах, котрі відповідали б новому етапові розвитку світової валютної системи.

Це завдання мала вирішити Генуезька міжнародна економічна конференція (1922 р.), яка проголосила встановлення золото-девізного стандарту. Іноземна валюта провідних країн стала використовуватись в міжнародних розрахунках нарівні із золотом. Як резервну валюту найчастіше вживали долар США та фунт стерлінгів. Золоті паритети були збережені, відтворено режим вільного коливання валютних курсів. Валютне регулювання здійснювалось активною валютною політикою урядів, рішенням міжнародних конференцій та нарад. Генуезька валютна система виявила відносну ефективність до 1929 р., але світова економічна криза (1929-1933 рр.), що супроводжувалась і валютною кризою, по суті спростувала її.

На тлі валютно-кредитних криз, що частішали, все більше відчувалась відсутність наднаціональних постійно діючих організацій, які б координували політику національних банків і фінансових інститутів різних країн. Такою організацією став Банк міжнародних розрахунків (БМР), утворений в 1930 р. в м. Базелі (Швейцарія) на основі міжнародної угоди шести держав (Бельгія, Велика Британія, Німеччина, Італія, Франція, Японія), до яких згодом приєднались ще декілька країн. За головну функцію БМР ставив сприяння співробітництву між центральними банками країн, полегшення умов міжнародних фінансових операцій, міжнародне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин. Хоча БМР до кінця другої світової війни не зміг повністю досягнути поставленої мети, все ж він був першим закладом такого типу в валютно-кредитній сфері.

Процес інтернаціоналізації економічної діяльності, що поступово набирав сили, обумовив появу міжнародних регуляторів у сфері промисловості й торгівлі. В 1883 р. було прийнято Паризьку конвенцію з охорони промислової власності. В 1919 р. утворено Міжнародну торгівельну палату (МТП) - неурядову організацію, яка об'єднала приватних підприємців, компанії різних країн світу. МТП ставить за мету сприяння розвитку підприємництва шляхом заохочення торгівлі, інвестицій, вільного руху капіталів, тобто її діяльність виходить за суто торговельні рамки.

В тому ж 1919 р. було засновано Міжнародну організацію праці (МОП), яка мала статус міжнародної комісії для розробки конвенцій і рекомендацій з питань трудового законодавства і поліпшення умов праці.

На першому етапі розвитку системи міжнародних організацій з'явились утворення переважно монофункціонального, вузькоспеціалізованного характеру. Регіональних організацій практично не існувало, якщо не враховувати нетривалі воєнні союзи (Антанта, наприклад). Щодо глобальних організацій загального, багатофункціонального типу, то спробою такого утворення була Ліга Націй, яка з'явилась в 1920 р. (офіційно заснована в 1919 р.) як політична реакція на наслідки Першої світової війни. Її метою був розвиток співробітництва між народами і гарантія миру та безпеки. Але інтереси європейських держав в цей час були настільки протилежні, що співробітництво налагодити не вдалось. Після виходу з Ліги двох найсильніших в Європі держав - Німеччини (1934 р.) і СРСР (1939 р.) - стало ясно, що організація неспроможна досягти поставлених цілей. Ліга Націй була офіційно розпущена в 1946 р., але фактично вона припинила функціонування вже напередодні Другої світової війни.

2. Формування системи Об'єднаних Націй (середина 40 - х років - кінець 50 - х років XX ст.)

Другий етап формування системи міжнародних організацій був недовгим, але насиченим важливими подіями. Найголовніша з них - поява Організації Об'єднаних Націй (ООН) - унікального міжнародного утворення, яке являє собою світовий форум народів, є органом, що регулює практично всі сфери міжнародної діяльності. ООН - не просто організація; це складна, розгалужена, багатофункціональна система, що об'єднує десятки організацій різного рівня, комісій, інститутів тощо. З появою ООН у народів світу з'явилася надія на припинення протистояння між країнами, урегулювання міжнародних проблем. Хоча ці надії виправдалися далеко не в повній мірі, досягнення ООН в справі зміцнення довіри і порозуміння між народами - безперечні.

ООН була утворена в 1945 р. як прояв рішучості лідерів антигітлерівської коаліції держав назавжди покінчити з фашизмом і світовими війнами. Враховуючи сумний досвід Ліги Націй, засновники нової організації вважали за доцільне побудувати її на принципово нових засадах, передбачаючи відповідальність найсильніших держав за мир і безпеку в усьому світі. Ідея солідарності народів світу була виражена в самій назві організації - Об'єднані Нації. Вважається, що цей вислів (United Nations) сформулював президент США Ф. Рузвельт.

Головною метою ООН при її заснуванні вважалось збереження миру і демократизація міжнародних відносин. Вона й зараз посідає чільне місце в діяльності організації. Але вже дуже швидко сфера її діяльності почала поширюватись, і ООН перетворилася на багатофункціональний міжнародний організм. Крім головних органів, що складають структуру ООН (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки та ін.), їй підпорядковано багато організацій, найавторитетніших в світі, таких як Світовий банк або Міжнародний валютний фонд. ООН увібрала в себе навіть деякі організації, що утворились задовго до її появи (Міжнародна організація праці, Міжнародний союз електрозв'язку - колишній Світовий телеграфний союз та ін.). компетенція ООН простягається на економіку, гуманітарну сферу, екологію, політику.

Утворення ООН - дійсно визначальна подія другого етапу розвитку системи міжнародних організацій. Але розпочався він трохи раніше, в 1944 р., з відкриття Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції. Серед важливих її рішень - введення золото-девізного стандарту, основаного на золоті й двох резервних валютах (долар і фунт стерлінгів), прирівняння долара до золота, введення фіксованих валютних паритетів. Але найголовнішим рішенням було заснування міжнародних валютних організацій - Міжнародного валютного фонду й Міжнародного банку реконструкції й розвитку, які розпочали діяльність в 1945 р. Вони входять в систему ООН як спеціалізовані заклади.

З інших впливових спеціалізованих закладів ООН, що утворились на цьому етапі, слід назвати Продовольчу і сільськогосподарську організацію (ФАО), Організацію з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Міжнародну організацію цивільної авіації (ІКАО).

Важливою подією було утворення в 1948 р. Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) - організації, що спричинила вплив на міжнародні відносини, який не можна оцінити однозначно. Панування в цій організації розвинутих країн, в першу чергу «Великої сімки», стало підставою для звинувачення її з боку соціалістичних країн і деяких країн, що розвиваються, дискримінаційній політиці. Незважаючи на це, ГАТТ, яка трансформувалась в Світову організацію торгівлі (СОТ), і сьогодні є найвпливовішою й найавторитетнішою організацією в сфері світової торгівлі.

На кінець 40-х - початок 50-х років ХХ століття припадає становлення системи регіональних організацій. Спочатку вони мали переважно характер політичних союзів (Ліга арабських держав, Організація американських держав, Рада Європи), воєнно-політичних (Західноєвропейський союз) та воєнних (НАТО, згодом Варшавський договір). Та поступово все більше утворюється організацій, в яких економічна функція стає домінуючою. Це - організація європейського економічного співробітництва (1948 р.), що стала попередницею ОЕСР; Рада економічної допомоги (РЕВ, 1949 р.); «План Коломбо» (1951 р.); Європейське об'єднання з вугілля й сталі (1951 р.). Але все ж таки найвищого піднесення процес регіональної інтеграції набуває на наступному етапі.

3. Активізація процесу утворення й поширення міжнародних регіональних організацій (кінець 50-х років - кінець 80 - років ХХ століття)

Початком цього етапу можна вважати його найважливішу подію - формування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке згодом перетворилось на економічний союз. В 1957 р. в Римі було підписано угоду про утворення на базі сполучення трьох об'єднань - Європейського об'єднання вугілля і сталі, Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом) і Європейського економічного співтовариства - організації, яка одержала офіційну назву «Європейське економічне співтовариство» і неофіційну «Спільний ринок». ЄЕС розпочало функціонувати з 1958 року. Його засновниками були шість західноєвропейських держав - Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди й Люксембург. Вже досить швидко співтовариство продемонструвало свою ефективність. Темпи зростання зовнішньої торгівлі між членами організації значно випереджали світовий показник; зміцнювались кооперативні виробничі зв'язки; поширювався інвестиційний процес всередині ЄЕС.

Зростання економічної могутності «шістки», її впливу на ринках Західної Європи викликали занепокоєння інших країн регіону, насамперед, Великої Британії. Як противагу ЄЕС, в 1960 р. було утворено Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої увійшли сім держав: Велика Британія, Данія, Норвегія, Австрія, Швеція та Швейцарія. Трохи пізніше до «сімки» приєдналися Фінляндія, Ісландія та Ліхтенштейн. Проте ЄАВТ неспроможна була стати гідним конкурентом Європейському Співробітництву. Її внутрішній ринок виявився значно вужчим, оскільки тільки Велика Британія мала економічний потенціал, порівняльний з потенціалом ФРН, Франції чи Італії. Країни “сімки” відставали в темпах інтеграції від країн ЄЕС і поступово перетворювались на аутсайдерів на західноєвропейському просторі. На початку 70-х років ЄАВТ зазнала відчутного «розколу»: Велика Британія, що була економічним лідером і фактичним засновником цієї організації, вийшла з неї і приєдналася до ЄЕС в 1973 році; разом з нею до такої ж дії вдалася і Данія, а згодом (1985 р.) і Португалія. Це дуже послабило ЄАВТ, і вона так і не змогла в інтеграційному розвитку піднятися вище ступеню зони вільної торгівлі.

Європейське Економічне Співтовариство дедалі міцнішало й поширювалось географічно. До кінця 80-х років до нього увійшли також Ірландія, Греція, Іспанія; учасників «Спільного ринку» стало дванадцятеро. Співтовариство упорядкувало організаційну структуру, впровадило основні положення спільної економічної політики. В 1979 р. почала діяти Європейська валютна система (ЄВС), що істотно стабілізувало валютні відносини в Співробітництві; введена спільна розрахункова грошова одиниця - екю. В 1958 р. засновано Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) і Європейський фонд розвитку, в 1973 р. - Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС). Поступово ліквідувались всі перешкоди на шляху внутрішнього руху факторів виробництва: капіталу, робочої сили, технології. Шенгенською угодою (1985 р.) скасовано прикордонний контроль над пересуванням громадян в межах ЄЕС.

ЄЕС все більше набуває рис політичного союзу, виходить за межі суто економічної організації. В 1979 р. починає діяти Європейський Парламент. В 1987 р. набув чинності Єдиний європейський акт, який, по суті, констатував завершення розвитку стадії спільного ринку і накреслив шляхи до досягнення вищого рівня - економічного і політичного союзу. Таким чином, економічна інтеграція і політичне співробітництво були сполучені в єдиний процес.

На ці роки припадає розгортання діяльності Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), яка сполучила майже всі соціалістичні країни: СРСР, НДР, Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію, Монголію, В'єтнам та Кубу. В 1971 р. була прийнята Комплексна програма соціалістичної інтеграції країн РЕВ, яка мала за мету перетворити організацію в суцільний економічний простір з високим рівнем співробітництва, в єдиний народногосподарський організм. Органами РЕВ стали: Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС), утворений в 1963 р. для полегшення міждержавних розрахунків, і Міжнародний інвестиційний банк (МІБ), який засновано в 1970 р. для кредитування великомасштабних проектів в країнах-членах. Проте РЕВ, по суті, не перетворився на справжнє інтеграційне угруповання; в неринкових умовах коопераційні й інші економічні зв'язки налагоджувались штучно, вольовими методами і не могли скласти органічно цілісної системи. Вже наприкінці 80-х років неефективність РЕВ стала очевидною.

Третій етап розвитку системи міжнародних організацій характеризується винятковою інтенсивністю процесу регіональної інтеграції. Не в останню чергу під впливом успіху ЄЕС, в різних регіонах світу утворюються десятки організацій, що мають за мету економічну інтеграцію. Найбільша кількість угруповань цього типу з'явилась саме тоді. Ось перелік найбільш відомих:

1. в Азії: Рада арабської економічної єдності (1964 р.); Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН, 1967 р.); Організація Ісламська конференція (1971 р.); Рада із співробітництва арабських країн Перської затоки (1981 р.); Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АПЕК, 1989 р.);

2. в Африці: Організація африканської єдності (ОАЄ, 1963 р.); Центральноафриканський митний і економічний союз (1966 р.); Економічне співтовариство західноафриканських держав (ЕКОВАС, 1976 р.);

3. в Латинській Америці і Карибському басейні: Андська група (1969 р.); Карибський спільний ринок (1973 р.); Латиноамериканська економічна система (1975 р.); Латиноамериканське інтеграційне об'єднання (1982 р.); Міжамериканське інвестиційне співробітництво (1989 р.).

Економічним стимулом процесу регіональної інтеграції мали стати регіональні банки розвитку. Спочатку міркувалось, що ці банки будуть складатися тільки з представників регіональних організацій; але вже невдовзі виявилося, що більшість з них не може існувати на власні кошти, отже, за невеликим винятком (наприклад, Ісламський банк), до їх складу входять і деякі розвинуті країни.

Система регіональних банків розвитку утворилась саме на третьому етапі, коли були засновані банки: Міжамериканський банк розвитку (МаБР, 1959 р.); Центральноамериканський банк економічної інтеграції (1960 р.); Африканський банк розвитку (АфБР, 1966 р.); Азіатський банк розвитку (АзБР, 1966 р.) Карибський банк розвитку (1970 р.); Західноафриканський банк розвитку (1973 р.); Арабський банк економічного розвитку в Африці (1973 р.); Банк розвитку держав Центральної Африки (1975 р.); Східноафриканський банк розвитку (1976 р.).

Крім того, було утворено різні регіональні фонди і програми допомоги країнам, що розвиваються (Арабський фонд економічного і соціального розвитку, Африканський фонд розвитку, Арабський валютний фонд та ін.). Ці фонди звичайно засновувались регіональними організаціями або регіональними банками розвитку.

Процес регіоналізації міжнародних відносин знайшов відбиток в завершенні побудови структури регіональних органів ООН, комісій з розвитку регіонів. Ще на попередньому етапі були утворені Економічна комісія для Європи (ЕКЄ), Економічна і соціальна комісія для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО) та Економічна комісія для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). До них тепер додались Економічна комісія для Африки (ЕКА) та Економічна і соціальна комісія для Західної Азії (ЕСКЗА).

На третій етап припадає активізація процесу розвитку інституціональної структури міжнародного валютно-кредитного ринку. Складається група Світового банку на чолі з МБРР: в 1956 р. утворюється Міжнародна фінансова корпорація (МФК), в 1960 р. - Міжнародна асоціація розвитку (МАР), в 1966 р. - Міжнародний центр з регулювання інвестиційних спорів, в 1988 р. - Багатостороннє агентство з гарантії інвестицій (БАГІ).

Третій етап характеризується піднесенням процесу утворення й функціонування міждержавних організацій з експорту товарів; вони, по суті, являють собою своєрідні міжнародні синдикати. Серед них найбільш впливовою є Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), яка заснована в 1960 р. групою нафтодобувних країн, що розвиваються. На початку 70-х років ОПЕК вдалося запровадити вигідні для себе світові ціни на нафту, що навіть викликало неабияку енергетичну кризу.

Триває удосконалення й розгалуження системи ООН. Під її патронатом утворюються організації, що обіймають якусь вузьку сферу економіки. Це - Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ, 1957 р.), Міжнародна морська організація (ІМО, 1958 р.), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСР, 1977 р.); особливий статус щодо ООН має Світова туристська організація (СТО, 1975 р.).

З метою координації економічних відносин в сфері світової торгівлі, поліпшення умов торгівлі, особливо з урахуванням інтересів країн, що розвиваються, утворено важливий орган ООН - Конференцію з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД, 1964 р.). На відміну від ГАТТ, ця організація відкрита для будь-якої країни. Якоюсь мірою вона мала стати альтернативою жорстокому курсові ГАТТ; втім, вона її не замінила. Відбулося певне розгалуження функцій ГАТТ і ЮНКТАД, а для координації їх дій було утворено спільний Міжнародний торговельний центр (МТЦ, 1964 р.). Регулювання міжнародних відносин в промисловій сфері, сприяння індустріалізації країн, що розвиваються, було покладено на Організацію Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО).

Третій етап розвитку системи міжнародних організацій виявився дуже плідним. Відбувався процес галузевої диверсифікації (залучення до системи все нових сфер міжнародної економіки); водночас система розвивалася вшир, охоплюючи все нові країни й регіони. Паралельно йшов розвиток регіоналізації системи та її глобалізації. Останнє стверджується не тільки зміцненням взаємодії організацій всередині системи, але й перетворенням деяких регіональних організацій у світові. Так, в 1961 р. з'явилася Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), яка «виросла» з регіональної Організації європейського економічного співробітництва. Глобалізація в розвитку системи міжнародних організацій проявляється також у тому, що вже багато країн беруть участь у декількох організаціях водночас, тобто відбувається безперервне, багатостороннє співробітництво майже всіх країн світу в єдиній системі міжнародних організацій.

4. Відновлення єдиної системи міжнародних економічних відносин (з 90-х років XX ст.)

Об'єктивний хід розвитку міжнародної економіки, поглиблення глобалізації міжнародних відносин все більше виявляли неприродність розколу світового господарства на дві системи - ринкову і неринкову, соціалістичну. Все яснішою ставала нагальна необхідність економічних і соціально-політичних перетворень в соціалістичних країнах.

Знаменною віхою в процесі зближення двох систем став Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, який було підписано в Гельсінкі ще в 1975 р. В ньому передбачались заходи щодо зміцнення довіри між країнами. В 1990 р. учасники Наради прийняли Паризьку хартію для нової Європи, декларуючи кінець ери конфронтації і початок ери демократії, миру і єдності. В 1995 р. Нарада набула нової назви - Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Сьогодні в ОБСЄ беруть участь майже всі європейські держави, азіатські країни СНД, а також США і Канада.

Головної метою ОБСЄ проголошується мир між європейськими країнами, що сприятиме миру і безпеці в усьому світі. Вона сформулювала відомі «десять принципів», на яких мають будуватись відносини між державами.

Для підтримки переходу країн Центральної та Східної Європи до ринкової економіки в 1990 р. було утворено Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), який надалі виділяв значні кошти на здійснення реформ в колишніх соціалістичних країнах.

Гельсінський акт можна з повною підставою вважати провозвісником нової ери економічних і політичних зносин між країнами не тільки в Європі, а й в усьому світі. 90-ті роки стали епохою розпаду соціалістичної системи в цілому, а також зникнення найбільшої соціалістичної держави - СРСР. Утворилась принципово нова світова ситуація, яка не могла не вплинути істотно і на стан системи міжнародних організацій.

Ліквідуються такі великі блоки, як Організація Варшавського договору та Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). Натомість утворюються регіональні організації, які сполучають як нові незалежні держави, так і колишні соціалістичні країни Європи. Значною мірою цей процес має характер «заповнення вакууму»: на теренах постсоціалістичного простору просто-таки мали з'явитися організації, які б не дали згаснути інтеграційному руху. Так утворилася Співдружність Незалежних Держав (СНД, 1991 р.). Колишні балтійські республіки СРСР (Естонія, Латвія, Литва), а також Росія і Польща об'єднались з іншими країнами Балтії в Раду держав Балтійського моря (1992 р.). Казахстан, Азербайджан і колишні радянські республіки Середньої Азії стали членами Організації економічного співробітництва, яке було сформоване ще в 1985 р. з ініціативи Ірану, Пакистану й Туреччини.

Утворена колишніми радянськими республіками Співдружність Незалежних Держав виявила недостатність стимулювання інтеграційного процесу через низку причин; тому глибина й обсяг економічного співробітництва всередині СНД поки що не відповідає тим цілям, заради яких ця організація була заснована, - перетворення пострадянського простору у гармонійну економічну систему на принципах державної незалежності й органічної господарської взаємодопомоги.

Щоб подолати неефективність системи, у межах СНД відбуваються спроби активізувати інтеграційні процеси на локальному рівні. Так, була утворена організація ГУУАМ - Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова - для зміцнення економічних відносин на південній «окраїні» СНД; зокрема, передбачалося побудувати надійний газонафтовий коридор, відновити «шовковий шлях». Згодом Узбекистан вийшов з організації під приводом її надмірної заполітизованості, й абревіатура набула форми ГУАМ.

Найтісніші взаємовідносини в межах СНД склалися між Росією й Білоруссю, які фактично сьогодні мають форму митного союзу, а в недалекому майбутньому можуть перетворитися на економічний та валютний союз. В 2010 р. було офіційно затверджено утворення митного союзу у складі Росії, Білорусі й Казахстану. Рівень зони вільної торгівлі має ЄврАзЕС - Європейсько - Азійське економічне співробітництво, до якого входять Росія, Білорусь, Казахстан, Узбекистан.

В 2004 році було затверджено угоду про формування на принципах зони вільної торгівлі Єдиного економічного простору (ЄЕП) за участь України, Росії, Білорусі й Казахстану. Проте, ця зона практично не створена, хоч сама ідея не відкинута.

Другою за значенням подією на цьому етапі розвитку системи міжнародних організацій було переростання Європейського економічного співтовариства в Європейський Союз, що було підтверджено Маастріхтською угодою 1992 року (увійшла в дію 1993 р.). Суть трансформації полягає в тому, що економічний союз, який вже до цього часу сформувався, доповнився валютним і політичним союзом. Суттєвої реконструкції зазнала валютна система ЄС. Замість ЄФВС було утворено Європейський валютний інститут (1994 р.), який здійснив валютну реформу. Сучасні валютні відносини країн ЄС базуються на Європейській системі центральних банків на чолі з Європейським центральним банком (ЄЦБ, 1999 р.). Впроваджено спільну валюту - євро.

Авторитет ЄС, його вплив на міжнародну економіку дедалі зростає. Він стає взірцем економічного порядку для багатьох країн, насамперед, для європейських, які прагнуть вступити до нього, або хоча б встановити з ним особливі партнерські стосунки. В 1995 р. число членів ЄС становило 15.

В 2004 році до складу ЄС увійшли ще 10 європейських країн (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Латвія й Литва), в 2007 р. до них приєдналися Румунія й Болгарія. Європейський Союз територіально впритул наблизився до України, якій надано статус «сусіда».

Процеси регіоналізації поширюються. В 1994 р. укладено Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА), що об'єднала США, Канаду та Мексику. Тоді ж утворюються: Спільний ринок Східної та Південної Африки (КОМЕСА), який трансформувався із зони преференційної торгівлі, Західноафриканський економічний і валютний союз (УЕМОА), а в 1995 р. - Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР).

Важливою подією стало перетворення в 1995 р. ГАТТ на Світову організацію торгівлі (СОТ) із істотним розширенням функцій.

Найсуттєвіший вплив на формування міжнародних стратегій розвитку мають економічні структури ООН, Міжнародний валютний фонд, Група Світового банку й Світова організація торгівлі, Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР).

5. Економічні структури ООН як регулятори міжнародних економічних відносин

Організація Об'єднаних Націй була заснована 24 жовтня 1945 р. Вона є універсальною міжнародною організацією багатофункціонального напряму діяльності. Серед її головних цілей є забезпечення міжнародного співробітництва по вирішенню міжнародних економічних, соціальних, культурних і гуманітарних проблем.

У розгалуженій структурі ООН є чимало органів та організацій, які так чи інакше регулюють міжнародні економічні відносини й, таким чином, впливають на формування стратегій розвитку. Так, головний орган ООН - Генеральна Асамблея - серед своїх функцій має в Другому комітеті економічні й соціальні питання, а в Третьому - соціальні й гуманітарні. Рада безпеки своїм рішенням може застосовувати економічні санкції проти країни, яка порушує міжнародне право; ці санкції можуть включати ліквідацію пільг у торгівлі з країною - порушником, припинення кредитування й фінансування, позбавлення технічної допомоги і навіть введення певного ембарго на економічні зносини з країною. Чи варто говорити, що такі заходи можуть серйозно порушити стратегічні плани розвитку економіки країни.

Головним координуючим органом ООН у сфері економіки й соціальних відносин є Економічна й соціальна рада (ЕКОСОР). Найважливіші економічні й соціальні проблеми, що постають перед світовою спільнотою, розглядаються й вирішуються в ЕКОСОР та в численних її підрозділах. Вона координує діяльність таких міжнародних велетнів як МВФ, Світовий Банк, Світова організація торгівлі та інших галузевих міжнародних організацій. Через посередництво ЕКОСОР узгоджують свої відносини з іншими органами й організаціями ООН регіональні економічні організації (ЄС, СНД, НАФТА та ін.), а також неурядові міжнародні економічні організації (МНЕО). Економічна і соціальна рада перетворилася на форум, де зіставляються й узгоджуються точки зору представників країн світу з економічних й гуманітарних питань, виробляються спільні принципи міжнародних економічних відносин.

ЕКОСОР має розгалужену організаційну систему. До її складу входять дев'ять функціональних комісій, п'ять регіональних комісій, шість постійних комітетів; їй також підпорядковано 18 спеціалізованих закладів, програми, центри тощо.

Функціональні комісії ЕКОСОР:

1. Статистична комісія;

2. Комісія з народонаселення й розвитку;

3. Комісія з соціального розвитку;

4. Комісія з прав людини;

5. Комісія зі становища жінок;

6. Комісія по запобіганню злочинності;

7. Комісія з наркотиків;

8. Комісія з науки й техніки;

9. Комісія зі стійкого розвитку.

Функціональні комісії охоплюють переважно соціальну сферу діяльності ЕКОСОР; принаймні, 6 з них (з 2-ї по 7-му) прямо займаються вирішенням актуальних соціальних проблем. Щодо Статистичної комісії, то її функція полягає в добірці й обробці величезного фактичного матеріалу з економічного й соціального становища всіх країн світу. Завдяки цій комісії людство має найточнішу й найповнішу інформацію про соціально-економічне становище будь-якого регіону, країни, окремих верств населення. Важлива роль належить статистичній комісії в підготовці дослідів, доповідей по міжнародним питанням з економічних, соціальних, екологічних проблем. Комісія з науки й техніки ставить перед собою завдання розповсюджувати інформацію про новітні відкриття в цій сфері та сприяти втіленню наукових досягнень і технологій у виробництво, особливо в країнах, що розвиваються. На підвищення економічного розвитку членів ООН, в першу чергу найбідніших країн, спрямована діяльність Комісії зі стійкого розвитку.

Регіональні комісії ЕКОСОР утворені для координації міжнародних економічних відносин на рівні регіонів. Ось ці комісії:

1. Європейська економічна комісія (ЄЕК);

2. Економічна комісія для Африки (ЕКА);

3. Економічна і соціальна комісія для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО);

4. Економічна й соціальна комісія для Західної Азії (ЕСКЗА);

5. Економічна комісія для Латинської Америки і Карибського басейну (ЕКЛАК).

Розглянемо їх діяльність трохи докладніше.

Європейська економічна комісія (ЄЕК) була утворена ще в 1947 році. До складу її членів, поряд з європейськими країнами, входять також США і Канада, Ізраїль і азіатські республіки колишнього СРСР. Керівні органи ЄЕК містяться в Женеві. Головна мета Комісії - аналіз економічної й соціальної ситуації, що утворюється на просторі Європи й Північної Америки. Для цього ЄЕК регулярно організує наради, практикуми, семінари, наукові поїздки. До участі в них залучаються міжнародні галузеві організації, фахівці, представники ділових кіл. Програма цих заходів передбачає обмін інформацією, розробку правил і стандартів, планування й виконання оперативних проектів. Пріоритетними напрямками діяльності ЄЕК є:

? навколишнє середовище;

? енергетика;

? транспорт;

? статистика;

? торгівля;

? економічний аналіз.

В 90-х роках минулого століття довкілля поступове виходить на одне з чільних місць в сфері інтересів ЄЕК. Для цього в її структурі утворені: Програма дій в галузі навколишнього середовища в Центральній і Східній Європі; Програма захисту навколишнього середовища в Європі; Загальноєвропейська стратегія з біологічної й ландшафтної різноманітності.

Кардинальні соціально-економічні й політичні зміни, що сталися в Центральній і Східній Європі, надали нового імпульсу й нових напрямків в діяльності ЄЕК. Для сприяння реформам в країнах з перехідною економікою в рамках ЄЕК розроблено План дій, в якому передбачено основні принципи діяльності й заходи щодо цієї групи країн. Для реалізації Плану утворена Координаційна група з оперативної діяльності. Вона організує конференції й наради з актуальних проблем реформування економіки. Зокрема, в 1997 році під її егідою в Україні була проведена Робоча нарада по малим і середнім підприємствам та їх ролі в міжнародній торгівлі. Європейська економічна комісія встановила й активізувала свої стосунки з СНД і Організацією чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС).

Зважаючи на економічні труднощі, що існують в країнах Центральної й Східної Європи, ЄЕК фінансує участь представників цих країн в нарадах, семінарах та поїздках.

По результатах обговорень ЄЕК готує рекомендації для ЕКОСОР. Структурно Комісія складається з десяти допоміжних органів - комітетів та інститутів, - кожний з яких відає певною галуззю економіки (енергетика, транспорт, сільське господарство, торгівля, наука й техніка тощо).

Найважливіші й найцікавіші висновки економічного аналізу ЄЕК публікує в журналах «Economic Survey of Europe» i «Economic Bulletin for Europe».

Економічна й соціальна комісія для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО). Заснована також в 1947 р. До її складу входять 45 азіатських держав (в тому числі Росія й азіатські республіки колишнього СРСР), США, Австралія, Франція, Велика Британія; крім того, 10 держав (острівні країни Тихого океану) є асоційованими членами. Штаб-квартира знаходиться в м. Бангкок (Таїланд).

Головною метою ЕСКАТО є сприяння економічному й соціальному розвитку в регіоні. Основними напрямками діяльності Комісії визначено:

? регіональне економічне співробітництво;

? пом'якшення проблем злиденності шляхом економічного й соціального розвитку;

? навколишнє середовище.

Так само, як і ЄЕК, ЕСКАТО являє собою форум для обговорення найактуальніших проблем регіону в економічній та соціальній сферах. Особливої уваги надається забезпеченню технічної допомоги для країн, що розвиваються. В рамках ЕСКАТО засновано Статистичний інститут для Азії й Тихого океану (знаходиться в Токіо), який готує висококваліфікованих фахівців для країн регіону.

Під головуванням ЕСКАТО утворено низку комітетів і програм для втілення рішень конференцій та нарад. Серед них: Комітет по Меконгу (освоєння водних ресурсів басейну однієї з найбільших азіатських рік); Комітет по координації спільної розвідки мінеральних ресурсів на азіатському шельфі.

Спільно з ЄЕК в рамках ЕСКАТО розроблено Спеціальну програму для країн Центральної Азії (СПЕКА). Вона спрямована на підтримку азіатських країн з перехідною економікою, що утворились після розпаду СРСР (Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан).

Секретаріат ЕСКАТО складається з відділів, які координують співробітництво країн на галузевому рівні (промисловість, сільське господарство, торгівля, довкілля тощо).

Економічна й соціальна комісія для Західної Азії (ЕСКЗА) була утворена в 1973 році. Виокремлення цього регіону з великого Євразійського континенту обумовлено специфічними політичними й економічними умовами. Всі члени ЕСКЗА (їх 13) - арабські країни, майже всі вони мають значний видобуток нафти. Це регіон нестабільний в політичному відношенні, отже зміцнення співробітництва між членами ЕСКЗА є нагальним завданням. Це є головною метою Комісії. Вона досягається шляхом аналізу проблем економічного й соціального характеру й вироблення відповідних рекомендацій як країнам-членам, так і ЕКОСОР взагалі.

ЕСКЗА організує конференції й семінари, де ці проблеми обговорюються, публікує відповідну інформацію. Провідними напрямками досліджень і обговорень є: сільське господарство й продовольство, довкілля, населенні пункти, промисловість, міжнародна торгівля, демографія, транспорт та ін.

Штаб-квартира Комісії міститься в Аммані (Йорданія).

Економічна комісія для Африки (ЕКА) утворена в 1958 р., керівництво міститься в Аддис-Абебі (Ефіопія). В її роботі беруть участь представники 53 африканських держав. Головною метою Комісії є сприяння економічному й соціальному розвитку в Африці. Для цього вона застосовує такі форми діяльності: організує зустрічі голів держав, голів урядів і міністрів африканських країн для всебічного обговорення економічних і соціальних проблем континенту; розробляє програми соціально-економічного розвитку; надає консультативні послуги з питань управління господарством; організує навчальні заклади для підготовки кваліфікованих фахівців. Під патронатом ЕКА знаходиться Африканський навчальний і науково-дослідний інститут зі становища жінок, Всеафриканська служба документації й інформації.

В рамках ЕКА утворені Багатонаціональні центри з планування й оперативного управління, які розробляють і втілюють соціально-економічні програми по окремих регіонах Африки. Галузеві відділи Комісії координують практичну реалізацію програм і наукових досліджень по галузям народного господарства (сільське господарство; промисловість; торгівля; природні ресурси; туризм; людські ресурси тощо).

Економічна комісія для Латинської Америки і Карибського басейну (ЕКЛАК) заснована в 1948 р. До її складу входять представники 41 держави; поряд з латиноамериканськими країнами це також США, Канада, Франція, Італія, Португалія, Велика Британія, Нідерланди. Присутність європейських держав пояснюється тим, що вони на момент заснування Комісії були метрополіями низки залежних країн в цьому регіоні або мають з ними тісні економічні зв'язки. Керівництво Комісії знаходиться в Сант-Яго (Чилі).

Головне в діяльності ЕКЛАК - аналіз соціально-економічної ситуації в регіоні та розробка планів розвитку. Вона організує міжурядові наради, здійснює досліди, надає інформацію й технічну допомогу, готує висококваліфікованих фахівців народного господарства.

Основні напрямки діяльності: розвиток; довкілля; продовольство й сільське господарство; міжнародна торгівля; енергетика; транспорт; наука й техніка.

До складу ЕКЛАК входять Інститут економічного й соціального планування Латинської Америки і Карибського басейну та Латиноамериканський демографічний центр.

Крім функціональних і регіональних комісій до складу ЕКОСОР входять постійні комітети й комісії, що координують співробітництво Ради з іншими організаціями та об'єднаннями, а також керують окремими програмами. Комітетів шість:

1. Комітет з програми й координації;

2. Комітет з природних ресурсів;

3. Комітет по неурядовим організаціям;

4. Комітет по переговорам з міжурядовими закладами;

5. Комісія по транснаціональним корпораціям;

6. Комісія з населених пунктів.

Особливу увагу слід звернути на Комітет по неурядовим організаціям і

Комісію по транснаціональним корпораціям, оскільки вони координують відносини ООН з об'єднаннями, що не входять до складу Організації. Саме через ЕКОСОР Міжнародні неурядові організації, в тому числі економічні (МНЕО), приймають участь в роботі ООН і спілкуються з міжурядовими організаціями.

ЕКОСОР координує роботу спеціалізованих закладів ООН, які є, по суті, самостійними, досить потужними й авторитетними організаціями. Їх вісімнадцять:

1. Міжнародний валютний фонд (МВФ);

2. Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР);

3. Міжнародна асоціація розвитку (МАР);

4. Міжнародна фінансова корпорація (МФК);

5. Багатостороння агенція з гарантій інвестицій (БАГІ);

6. Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО);

7. Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО);

8. Міжнародна морська організація (ІМО);

9. Міжнародна організація праці (МОП);

10. Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ);

11. Світовий поштовий союз (СПС);

12. Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСР);

13. Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО);

14. Світова організація охорони здоров'я (СООЗ); 15. Світова організація інтелектуальної власності (СОІВ); 16. Світова метеорологічна організація (СМО); 17. Організація з промислового розвитку (ЮНІДО); 18. Світова організація торгівлі (СОТ).

Економічній та соціальній раді підпорядковані також окремі програми, фонди й центри; деякими з них ЕКОСОР керує спільно з Генеральною Асамблеєю. До них, зокрема, відносяться: Світова продовольча програма (СПП); Центр з населених пунктів (Хабітат); Програма розвитку ООН (ПРООН); Фонд розвитку ООН для жінок (ЮНІФЕМ).

До складу ЕКОСОР входять також органи експертів: Комітет з розвитку планування; Спеціальна група експертів з міжнародного співробітництва в галузі оподаткування; комітет з транспортування небезпечних вантажів; комітет з економічних, соціальних і культурних прав; комітет по національним ресурсам; комітет з нових джерел енергії; Наради експертів з державного управління й фінансів.

Поза структурою ЕКОСОР в системі ООН є також низка економічних програм і фондів, які підпорядковуються безпосередньо Генеральній Асамблеї або спільно ГА та ЕКОСОР. Серед них необхідно виокремити

Програму розвитку ООН (ПРООН).

Головна мета ПРООН - надання допомоги країнам, що розвиваються, для прискорення їх економічного зростання. Програма фінансується за рахунок добровільних внесків; найбільші донори - розвинуті країни (США, Японія, Нідерланди, Данія, Швеція, Німеччина, Норвегія).

До основних функцій ПРООН належать:

? розробка проектів і програм розвитку;

? розподіл коштів на втілення проектів;

? технічна допомога;

? консультативні й експертні послуги;

? організація семінарів і навчання національних фахівців за кордоном;

? підготовка національних управлінських кадрів;

? сприяння здійсненню реформ;

? надання допомоги в надзвичайних ситуаціях.

Головними сферами діяльності ПРООН є: боротьба із злиденністю;

розвиток управлінської діяльності; технічне співробітництво між країнами, що розвиваються; навколишнє середовище; раціональне використання природних ресурсів; участь жінок в соціальному управлінні.

Структурно до ПРООН входять такі блоки:

? програма «Добровольці ООН»;

? Глобальний екологічний фонд;

? Фонд ООН для розвитку в інтересах жіноцтва;

? Фонд капітального розвитку ООН.

Фонд капітального розвитку фінансує перспективні проекти розвитку, пов'язані з інфраструктурою життєзабезпечення населення, покращення життя людей в найменш розвинених країнах. Глобальний екологічний фонд спрямований на запобігання екологічних криз і відшкодування наслідків забруднення навколишнього середовища. Програма «Добровольці ООН» виявляється у надсиланні фахівців у найменш розвинені країни для надання технічної допомоги. Фонд для інтересів жіноцтва спрямований на підтримку й підвищення статусу жінок в суспільстві, особливо їх ролі в управлінні соціально-економічними й політичними процесами.

Допомога ПРООН надається тільки урядам або через їх посередництво. Останнім часом серед цілей Програми з'явилось сприяння в проведенні економічних реформ країнам з перехідною економікою; особлива увага при цьому приділяється розвиткові приватного сектора.

6. Роль Міжнародного валютного фонду в формуванні міжнародних стратегій розвитку

МВФ сьогодні є чи не найвпливовішою організацією з огляду на формування стратегій економічного розвитку. Особливе значення позиція Фонду має в розробці економічної політики країн, що розвиваються, і країн з транзитивною економікою. Від того, чи надасть МВФ належну фінансову допомогу (а якщо надасть, - то за яких умов), часто залежить реальність поставлених стратегічних цілей уряду країни. Крім того, авторитет МВФ враховується іншими потенційними кредиторами; фінансування або кредитування Фондом якоїсь країни відкриває довіру до неї з боку МБРР, транснаціональних банків, урядових організацій розвинутих країн тощо. Міжнародний валютний фонд є головним регулятором міжнародних валютних відносин, що має значення для валютної політики держави, яка формує свою стратегію.

Розглянемо основні цілі, функції та кредитно-фінансову політику МВФ, оскільки саме це слід найбільше враховувати при розробці міжнародних стратегій економічного розвитку.

Основні цілі МВФ:

? Зміцнення міжнародного співробітництва в галузі валютної політики;

? Забезпечення життєздатності міжнародної системи платежів і стабілізація ринку іноземної валюти;

? Надання кредитів країнам-членам.

3. самого свого заснування МВФ мав на меті сприяти подоланню проблем неконвертованості валют, торговельних і платіжних обмежень, нестабільності валютного ринку, які панували в 30-ті й 40-ві роки. Найскладнішою є проблема стабілізації валютного ринку. Суттєва зміна позицій ключових валют (долар США, євро, фунт стерлінгів) може дестабілізувати світові фінансові ринки. Для зниження валютного ризику центральні банки країни можуть скоротити операції з іноземною валютою, і це також зменшує ефективність функціонування міжнародного валютного ринку. Щоб запобігти такій ситуації, МВФ вдається до цілого комплексу заходів, які будуть розглянуто нижче.

Функції Міжнародного валютного фонду.

МВФ виконує такі групи функцій: нагляд за валютною політикою країн-членів; кредитно-фінансова діяльність; технічна допомога; емісія СДР.

Нагляд являє собою спостереження за політикою країн-членів в галузі встановлення валютних курсів. Кожна країна зобов'язана надати МВФ за його запитом інформацію, необхідну для здійснення нагляду. Це - інформація про реальний грошовий, бюджетний і зовнішній сектор економіки, про структурну політику уряду (приватизація, ринок праці, навколишнє середовище). В процесі нагляду виявляються потенційні дисбаланси, які можуть дестабілізувати валютні курси. За підсумками нагляду МВФ надає урядам відповідні рекомендації.

Нагляд здійснюється в трьох основних формах: консультації, багатосторонній нагляд, поглиблений нагляд.

Консультації являють собою підсумкову діяльність місій МВФ, котрі щороку навідують країну-члена й ведуть переговори з керівниками основних економічних інститутів, з міністрами фінансів, економіки, директорами центральних банків. По результатах переговорів місія складає свою думку про стан економіки країни й розробляє відповідні рекомендації. Ці документи доповідають на засіданні Виконавчої ради, яка приймає остаточне рішення.

Багатосторонній нагляд здійснюється в формі аналізу Виконавчою радою міжнародної економіки в цілому. Аналіз міститься в спеціальній доповіді «Світовий економічний огляд» («World Economic Outlook»), на основі якого складається прогноз розвитку світової економіки на найближчі 2-3 роки. Прогноз включає визначення темпів росту реального ВВП, інфляції, стану платіжних балансів, розміру зовнішнього боргу, умов торгівлі, обсягів міжнародних резервів. В процесі аналізу виявляється місце кожної країни-члена в міжнародній економіці й специфіка її проблем.

Поглиблений нагляд здійснюється на прохання уряду країни з метою виправлення макроекономічних дисбалансів. Звичайно він проводиться тоді, коли країна опиняється у важкому фінансовому становищі, має велику зовнішню заборгованість і просить перенести строки платежів по зовнішньому боргу. В такому разі МВФ здійснює поквартальний аналіз економіки країни. По наслідках аналізу розробляються рекомендації по корегуванню економічної політики, цим рекомендаціям уряд повинен неухильно слідувати.

Кредитно-фінансова діяльність є однією з найважливіших функцій МВФ. Вона полягає у використанні фінансових ресурсів МВФ країнами-членами й кредитуванні за допомогою залучених ресурсів.

Формування ресурсів МВФ. Структура ресурсів фонду складається з двох блоків:

? внесок кожної країни в уставний капітал МВФ відповідно з її квотою;

? запозичені кошти: кредитні лінії від урядів і центральних банків його членів.

Квоти. Внесок кожної країни в капітал Фонду здійснюється на 25% в іноземній твердій валюті (раніше - золотом), а решта - в національній валюті. Розміри квот встановлюються на основі питомої ваги країни в світовій економіці. При цьому враховується: розмір ВВП країни; пересічномісячні резерви; пересічнорічні поточні платежі й надходження. В зв'язку з цим квоти серед членів розподіляються нерівномірно.

Фонд також використовує запозичені кошти. За узгодженням з «Групою десяти» (Г-10) МВФ користується кредитом «Десятки» в межах ліміту до 17 млрд. СДР. Крім того, Фонд одержує позики у центральних банків і казначейств Саудівської Аравії і деяких інших держав. Загальна величина запозичених коштів не повинна перевищувати 60% загального обсягу квот.