Можемо бачити до чого це призводить - масові міграції до країн Західної Європи, конфлікти за участю мусульман у всьому світі.

В частині ІІІ, яка називається «Новий порядок цивілізацій», автор підкреслює, що відбувається розмежування світу за ознаками культурної ідентичності й утворення цивілізаційних конгломерацій, коли країни подібних культур формуються навколо економічних і культурних лідерів. Цивілізація - це велика сім'я, і стержневі держави, як старші родичі, підтримують своїх родичів і забезпечують порядок. Стержнева держава притягає більш слабкі, але культурно близькі країни, що утворюють концентричні кола.

В частині ІV, яка називається «Зіткнення цивілізацій» утверджується, що універсальні претензії Заходу все частіше приводять до конфліктів з іншими цивілізаціями. Найбільш глибокі з них - з ісламською і китайською.

Друге півріччя 2015 року є тому прямим підтвердженням!!!

Причини посилення конфліктності цивілізацій:

1) цивілізаційні розбіжності мають глибокі корені, вони не зникнуть у найближчий час;

2) взаємозалежний світ та взаємодія між цивілізаціями призводять до посилення цивілізаційної самосвідомості, тобто усвідомлення розбіжностей між цивілізаціями та народами «усередині» цивілізацій;

3) процеси глобалізації несуть загрозу споконвічним джерелам цивілізаційної самобутності й посилюють претензії на роль таких джерел із боку різних релігійно-фундаментальних рухів;

4) подвійна роль Заходу, який, знаходячись на вершині своєї могутності, спричиняє зростання у незахідних країнах неприйняття західних цінностей, яким протиставляється повернення до витоків власної національної самобутності;

5) конфлікт цивілізаційних ідентичностей майже не піддається компромісному вирішенню;

6) економічний регіоналізм, який, з одного боку, посилює цивілізаційну самосвідомість, а з іншого - сам є успішним за умови свого укорінення у спільній цивілізації.

Зіткнення цивілізацій відбувається на сьогодні на 2 рівнях:

- на макрорівні між народами, які проживають по сусідству вздовж кордонів, борються за кордон над суміжною територією;

- макрорівень є рівнем суперництва держав, які належать до різних цивілізацій, і намагаються утвердити на міжнародній арені свої специфічні політичні та релігійні цінності .

Лінія цивілізаційних розломів проходить сьогодні між Росією та Фінляндією і країнами Балтії, розтинає Білорусь та Україну, відокремлюючи греко-католицьку Західну Україну від православної Східної, потім оминає зі сходу Трансільванію у Румунії і сягає Адріатики, збігаючись з історичним кордоном між Габсбурзькою і Оттоманською імперіями. На захід та північ від цієї лінії розташовані країни зі спільним досвідом європейської - західно-християнської - культури; на схід і південь - православні та мусульманські народи, які історично належали до Оттоманської та Російської імперій.

До сучасних цивілізаційних конфліктів, які мають антагоністичний характер, відносять конфлікт заходу та ісламу, конфлікт арабо-ісламської цивілізації з негритянськими, переважно християнськими, народами на південь від географічних кордонів цієї цивілізації, конфлікт між православними та мусульманськими народами на північному кордоні ісламу.

Свідченням конфлікту цивілізацій є суперництво Індії та Пакистану, безжальна політика Китаю стосовно буддійського населення Тибету та своєї тюрксько-мусульманської меншини, ускладнення стосунків між Японією та США, економічні розходження між США та Європою.

«Оксамитова завіса» культури, яка змінила «залізну завісу» ідеології може виявитися не лише лінією, що розмежовує різні культури, а й, як засвідчили події у Югославії, лінією кривавих конфліктів. Свідченням є феномен «етнічних чисток», що завжди були жорстокими саме між представниками різних цивілізацій.

Цивілізаційні конфлікти, що спричинили появу т. зв. «синдрому споріднених країн» - замінює традиційний баланс сил. Цивілізаційна спільність, що є змістом цього синдрому, виявилася у війні в Перській затоці, що сприймалася арабською громадськістю як війна заходу проти ісламу загалом; конфліктах у СРСР (заявах Ірану та Туреччини про неприпустимість розчленування Азербайджану); колишній Югославії (визнання Ватиканом Словенії та Хорватії раніше від ЄС та військова підтримка боснійців з боку Ірану) тощо.

Своєрідною формою протистояння Заходу є зміцнення конфуціансько-ісламських зв'язків. Зважаючи на цивілізаційні конфлікти, Захід повинен сприяти згуртованості всередині власної цивілізації, особливо між європейською та північноамериканською складовими; залучити до свого складу країни Східної Європи та Латинської Америки; підтримувати і розвивати відносини співробітництва з Росією та Японією; обмежувати нарощування воєнної сили конфуціанських та ісламських держав; підтримувати воєнну перевагу Заходу у Східній та Південно-Східній Азії; експлуатувати суперечки і конфлікти між конфуціанськими та ісламськими країнами; підтримувати в інших країнах групи, які симпатизують західним цінностям та інтересам; посилювати міжнародні організації та інститути, які відображають та узаконюють західні інтереси, та сприяти залученню незахідних країн у ці організації. Конфлікт Заходу і незахідних країн, який робить неможливим формування єдиної універсальної цивілізації, потребує значних зусиль для вияву елементів спільності західної та решти сучасних цивілізацій.

С. Хантінгтон досить песимістично оцінює перспективи західноєвропейської цивілізації, оскільки, незважаючи на те, що США та країни Західної Європи сьогодні продовжують домінувати, тим не менше «їх участь у світовій політичній, економічній та воєнній могутності знижується порівняно з іншими цивілізаціями».

У XXI ст., на його думку, міжнародна система складатиметься з найрозвиненіших держав, навколо яких групуватимуться інші держави, що належать до одного типу цивілізації. Він стверджує, що нові лінії розподілу географічного простору між світовими цивілізаціями у XXI ст. стануть зонами надзвичайно гострих і кривавих конфліктів, які відбуватимуться на периферії відносно замкнених і ворожих одна одній цивілізаційних підсистем.

V частина книги С. Хантінгтона «Майбутнє цивілізацій» присвячена аналізу проблеми: «Чи зможуть цивілізації уникнути глобальної війни?»

Розв'язання проблеми зіткнення цивілізацій Хантінгтон вбачає в усвідомленні кожною цивілізацією своєї унікальності і аж ніяк не універсальності, що перш за все означає припинення Заходом нав'язування своїх культурних цінностей .

На поверхневому рівні західна культура здійснила експансію у світовий культурний простір, однак, на більш глибокому рівні існує фундаментальна відмінність західних концепцій співжиття від концепцій, що домінують в інших цивілізаціях. «Такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, концепція прав людини, рівність, свобода, демократія, вільний ринок, відокремленість церкви, як правило, не мають резонансу в ісламській, конфуціанській, японській, індуській, буддистській чи православній культурах. Більше того, спроби заходу запровадити власні цінності в інших цивілізаціях наштовхуються на супротив та каталізують процеси бродіння настояні на есенції екстремізму та релігійного фундаменталізму. Навіть найдемократичніші політичні режими, як продукти виключно західного суспільного інтелекту, в не-західних цивілізаціях, розвивались, здебільшого, на підставі західного панування чи колонізації».

В умовах тотальної глобалізації міжнародний політичний процес визначатиметься не військовою чи економічною потугою, а соціо-інформаційним потенціалом політичних систем, що беруть у ньому участь. Основним критерієм ідентифікації статусу «свій-чужий» у майбутньому стане належність до того чи іншого цивілізаційного простору. Вирішення етико-гуманітарного конфлікту стане невід'ємною передумовою загального цивілізаційного поступу. Перспективи його вирішення сховані на рівні окремих політичних систем та їх потенційної здатності до комунікації.

Саме можливість інформаційного обміну визначатиме інтеграційні процеси в майбутньому, шляхи збереження уявлення про самоцінність власної національної, політичної, релігійної, етнічної культурної ідентичності, про пошуки власного шляху, власної парадигми суспільного розвитку. Найбільшим комунікативним потенціалом володіють політичні системи, що перебувають у так званому міжцивілізаційному просторі, тобто на межі двох і більше цивілізацій, та одночасно відчувають їх вплив.

Нажаль, дивлячись новини кожного вечора, мене осаджують сумніви щодо того, чи доросло самоусвідомлення нашої цивілізації взагалі, та нашої культурної групи у конкретному випадку до того рівня, що прогнозував Хантінгтон, як необхідну умову для збереження миру.

4. ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ

Теорія соціального конфлікту - це напрям соціології, що визнає і досліджує конфлікт як найважливіший фактор суспільного розвитку. Термін був введений Г. Зіммель.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф (р.1929) стверджував, що всі складні організації грунтуються на перерозподілі влади, яке і є джерелом конфліктів. Відповідно до цієї теорії, люди, що володіють владою, здатні за допомогою різних засобів, серед яких головним є примус, домагатися вигоди від людей, що володіють меншою владою. Можливості розподілу влади та авторитету вкрай обмежені, тому члени будь-якого суспільства борються за їх перерозподіл. Ця боротьба може не проявлятися відкрито, але підстави для неї існують у будь-якій соціальній структурі.

Таким чином, згідно Дарендорф, в основі конфліктів людських інтересів лежать не економічні причини, а прагнення людей до перерозподілу влади. У своїх дослідженнях Дарендорф прийшов до висновку, що «конфлікт» не виступає в ролі гаранта політичної волі. Гострота конфлікту і оперативність його регулювання залежить від типу соціальної структури, ступеня її відкритості

Згідно американському соціологу Льюісу Козеру (р.1913), конфлікт є найважливішим елементом соціальної дії. Існують умови, при яких навіть відкритий конфлікт може сприяти посиленню інтеграції соціального цілого. Козер визначає соціальний конфлікт як боротьбу за цінності і домагання на певний статус, владу і обмежені ресурси, причому цілями конфліктуючих сторін є не лише досягнення бажаного, але і нейтралізація, нанесення збитків або усунення суперників. У своїх роботах Козер сформулював основні позитивні функції конфлікту, а також змінних, що визначають його динаміку, в тому числі «реалістичного» і «не реалістичного» типів конфлікт

Конфлікт як соціальне явище вперше розглянуто в роботі А Смітта «Дослідження про природу і причини багатства народів». На думку класика політекономії, в основі конфлікту лежить поділ суспільства на класи (капіталісти, земельні власники і наймані робітники). І економічне суперництво між ними.

У власне соціологічної теорії склалося два основних підходи до розуміння сутності конфлікту: функціональний і конфліктний.

Основоположником функціоналізму вважається Г. Спенсер, чиї ідеї стали потужним стимулом розвитку органістіческой школи. У органицизма поряд з ідеями, що підкреслюють структурно-функціональну єдність соціальної системи і залежність її складових частин від цілого, широке поширення одержує і теорія конфлікту. Представники цього напряму насамперед фіксують увагу на суперечностях суспільного життя, зіткненнях інтересів і боротьбі різних соціальних груп. Але конкретний аналіз проблем і суперечностей, які існують в суспільстві, підміняючи аналогіями біологічного спрямування, отриманих з дарвинский ідей «природного відбору» і «боротьби за існування». Ототожнення суспільства з організмом породило механічне перенесення на все людство дарвіністского закону боротьби за існування.

Сучасні функціоналістів - Т. Парсон, Р. Мертон та ін виступають послідовниками Спенсера і Дюркгейма. Парсон намагається відповісти на питання «Як можливий соціальний порядок?». Основу його концепції становить положення про прагнення системи до збереження рівноваги, збалансованості частин (тенденція до «підтримання кордонів»). Зміни та конфлікти інтерпретуються їм у поняттях еволюційного пристосування різних підсистем по відношенню один до одного. Для Парсона конфлікт деструктивний, дісфункціонален і руйнівним. Слову конфлікт він віддає перевагу термін «напруга», розглядаючи конфлікт як "ендемічних» форму хвороби соціального організму.

Найбільш сильним виразником конфліктної моделі в соціологічному дискурсі з'явилися К. Маркс і Г. Зіммель

Причини соціальних конфліктів К. Маркс бачить у поділі суспільства на антагоністичні класи. Марксистський аналіз конфлікту зосереджується на макросоціальної рівні, що стосується фундаментальних протиріч. Вирішення конфлікту в рамках цієї концепції розуміється як заперечення однієї з конфліктуючих сторін, прагнення до зміни існуючої системи. К. Маркс розглядає конфлікт і консенсус як альтернативи, абсолютизуючи роль конфлікту як стрижня всього політичного процесу.

Проблема конфлікту пронизує всі основні напрямки німецького соціолога Макса Вебера. Теоретичні позиції М. Вебера мають явно виражену конфліктологічної спрямованість. З точки зору М. Вебера суспільство - це арена дії борються між собою статусних груп, кожна з яких має свої економічні інтереси, амбіції, розуміння світу й інших людей. Він використовує цей підхід при аналізі земельної аристократії, піднімається буржуазії, бюрократії та робочого класу в імперської Німеччини. Той же підхід використовується і в порівняльних дослідженнях релігії. Успіх кожної зі світових релігій з'явився результатом тривалої боротьби. Кожна з лідируючих статусних груп зустрічала опір однієї або груп, які переслідували свої матеріальні і ідеальні інтереси в ім'я збереження і утвердження винятковості та привілейованості їх власного «стилю життя».

Льюїс Козер відомий американський соціолог, професор соціології. Основні роботи: «Функції соціального конфлікту», «Конфлікт і консенсус».

Л. Козер концентрує увагу на позитивних функціях. Слідом за Г. Зіммелем він розглядає конфлікт як одну з форм соціальної взаємодії, як процес, який за певних умов може мати для «соціального організму» не тільки деструктивні, але й конструктивні (інтегративні) наслідки. Основне його увагу направлено на виявлення причин, за яких конфлікт зберігає або відновлює інтеграцію системи та її пристосованість до умов, що змінюються.

У роботах Л. Козера можна виявити ряд позначаються їм функцій соціального конфлікту:

- Встановлення єдності і згуртованості;

- Виробництво стабілізуючих та інтегративних елементів;

- Виявлення відносної сили антагоністичних інтересів в структурі;

- Створення механізму підтримки та / або справедливості балансу сил;

- Створення асоціацій і коаліцій;

- Допомога у зменшенні соціальної ізоляції та об'єднання індивідів;

- Підтримка кордонів між новими асоціаціями та коаліціями;

- Виконання функцій спускового клапана для зменшення фрустації і агресії;

- Створення грунту для консенсусу;

- Формування більш чітких централізованих структур, відповідальних за прийняття рішень;

- Зміцнення внутрішньої єдності;

- Посилення нормативності поведінки і стимулювання вироблення нових правил і норм.

В умовах первинної групи, стверджує Л. Козер, повнота особистої залучення в умовах придушення конфліктної ситуації загрожує, у разі виникнення конфлікту, самим джерелом внутрішньогрупових відносин. У вторинних же групах часткова участь в масі неакуммулірованних конфліктів виступає в ролі механізму, що підтримує рівновагу внутрішньогрупової структури, запобігаючи тим самим її розкол по одній лінії. На підставі цих положень Л. Козер укладає, що не тільки інтенсивність конфлікту впливає на структуру групи, а й природа групової організації може впливати на інтенсивність конфліктного процесу.

Л. Козер робить висновок: не конфлікт як такий загрожує рівноваги системи, а її жорстокість, переважна різного роду напруженості, які, акумулюючись, можуть призвести до гострого конфлікту, що стосується базових цінностей, що зачіпає основи суспільної злагоди. Соціальний конфлікт являє собою спосіб адекватного пристосування норм до умов, що змінюються. Соціальна структура, в якій є помста для конфлікту, може уникнути станів внутрішньої нестійкості або модифікувати ці сумніви, змінивши існуюче співвідношення владних позицій.

Ральф Дарендорф - відомий німецький соціолог і ідеолог ліберальної орієнтації. Основні роботи: «Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві», «Елементи теорії соціального конфлікту», «Конфлікт після класу», «Конфлікт і свобода».

Р. Дарендорф вторив Зиммелем і Козеру, стверджуючи «політику свободи політикою життя з конфліктом». Повсюдно поширена оцінка Р. Дарендорфа як представника діалектичної теорії конфлікту в дусі традицій діалектичного підходу К. Маркса. У постіндустріальному суспільстві основне протиріччя соціальній системі переміщається, на його думку, з економічної площини, зі сфери відносин власності в область відносин власності в область відносин панування-підпорядкування і основний конфлікт виявляється пов'язаний з перерозподілом влади.

Він визначає конфлікт як будь-яке відношення між елементами, яке можна охарактеризувати через об'єктивні чи суб'єктивні протилежності. Його увага зосереджується на структурних конфліктах, які являють собою лише один з типів соціальних конфліктів. Шлях від стійкого стану соціальної структури до розгортається соціальних конфліктів, що означає, як правило, освіта конфліктних груп, аналітично проходить в три етапи.

Перший етап пов'язаний з виникненням каузального фону латентних, але реально протилежних один одному і тому конфліктних інтересів, що представляються двома агрегатами соціальних позицій у вигляді квазі-груп.

Другий етап розвитку конфлікту полягає в усвідомленні латентних інтересів та організації квазі-груп у фактичні групи (групи інтересів). Конфлікти завжди прагнуть до кристалізації і артикуляції.

Для прояву конфліктів необхідно виконання певних умов:

- Технічних (особисті, ідеологічні, матеріальні);

- Соціальних (систематичне рекрутування, комунікація);

- Політичних (свобода коаліції).

Третій етап полягає в розгортанні сформувався конфлікту, тобто в зіткненні між сторонами, що відрізняються яскраво вираженою ідентичністю (нації, політичні організації і т. д.). Якщо така ідентичність ще відсутня, конфлікти в деякій мірі є неповними.

Форми соціальних конфліктів змінюються в залежності від дії змінних та чинників варіабельності. Виділяється мінлива насильництва, під якою маються на увазі кошти, які вибирають борються боку, щоб здійснити свої інтереси. На одному полюсі шкали насильництва знаходяться війна, громадянська війна, взагалі збройна боротьба із загрозою для життя учасників, на іншому - бесіда, дискусія і переговори відповідно до правил ввічливості і з відкритою аргументацією. Між ними знаходиться велика кількість поліваріантних форм взаємодії: страйки, конкуренція, запекло проходять дебати, бійки, спроба взаємного обману, загроза, ультиматум і т. д.

Змінна інтенсивність відноситься до ступеня участі сторін у даних конфліктах. Вона визначається значимістю предмета зіткнення. Р. Дарендорф пояснює це положення таким прикладом: боротьба за головування у футбольному клубі може проходити бурхливо і навіть з застосуванням насильства, але вона, як правили, не означає для учасників так багато, як у випадку конфлікту між підприємцями та профспілками з приводу заробітної плати.

Важливим параметром, що впливає на рівень інтенсивності конфлікту, є соціальний плюралізм, тобто нашарування або поділ соціальних структур. Для складних товариств характерно поєднання безлічі інтересів і конфліктів, що представляє собою якийсь урівноважений механізм, що запобігає нестабільність. Інтенсивність конфлікту знижується в міру того, як структура суспільства стає плюралістичної. Перетин інтересів різноманітних соціальних інститутів породжує безліч різноманітних конфліктів, за рахунок чого знижується їх інтенсивність.

На думку Р. Дарендорфа метод придушення конфлікту є не ефективним способом роботи з конфліктами. У тій мірі, в якій соціальні конфлікти намагаються придушити, зростає їх потенційна «злоякісність», і тоді вибух гранично насильницьких конфліктів є лише справою часу. У всій історії людства революції надають гіркі докази цієї тези. Метод придушення соціального конфлікту не може використовуватися протягом тривалого терміну, тобто періоду, що перевищує кілька років.

Різновидом придушення конфлікту є метод скасування конфлікту, під яким розуміється радикальна спроба ліквідації суперечностей шляхом втручання у відповідні соціальні структури. Але соціальні протиріччя об'єктивно неможливо розв'язати в сенсі остаточного усунення. «Єдність народу» і «Безкласове суспільство» - це тільки два приклади придушення конфліктів під виглядом їх дозволу.

Нарешті, метод регулювання конфліктів передбачає контролювання динаміки їх розвитку, зниження рівня насильства і поступове переведення їх на службу розвитку соціальних структур. Успішне регулювання конфлікту передбачає наступні умови:

- Усвідомлення конфлікту, його природної природи;

- Регулювання конкретного предмета конфлікту;

- Маніфестірованіе конфлікту, тобто організація конфліктних груп як умова для його можливого успішного врегулювання;

- Угода учасників на визначення «правила гри», відповідно до яких вони хочуть вирішити виниклу проблему.

«Правила гри», типові угоди, конституції, статути і т. п. Можуть бути ефективні тільки в тому випадку, якщо воно не віддають переваги одному учаснику на шкоду іншому.

«Правила гри» стосуються способів, якими соціальні суб'єкти намірюються вирішувати свої протиріччя. Р. Дарендорф пропонує ряд способів, які можуть застосовуватися послідовно в діапазоні від ненасильницьких до примусових варіантів вирішення проблем.

1.Переговори. Даний спосіб передбачає створення органу, в рамках якого конфліктуючі сторони регулярно зустрічаються метою обговорення проблем конфлікту і прийняття рішень встановленими способами (більшістю, кваліфікованою більшістю, більшістю з правом вето, одноголосно).

2.Посреднічество. Найбільш м'яка форма участі третьої сторони у регулюванні конфлікту на основі добровільної угоди його безпосередніх учасників.

3.Арбітраж являє собою звернення суб'єктів конфлікту до третьої сторони, рішення якої носять для нього чи рекомендаційний, або обов'язковий характер. Останній варіант практикується в тих ситуаціях, коли необхідне збереження форми державного правління та забезпечення миру в галузі міжнародних відносин.

Конфлікт є батьком всіх речей, тобто рушійний силою змін, але він не повинен бути війною або громадянською війною. У раціональному приборканні соціальних конфліктів полягає одна з центральних завдань політики.

Створення єдиної теорії конфлікту

За час, що минув з часу появи концепції Л. Козера, нічого принципово в теорії конфлікту додано не було. Навіть дуже популярна в 90-ті роки теорія фрустрації універсальних людських потреб Джона Бертона не виходить за межі базисних припущень Г. Зіммеля та Л. Козера.

Наявні в те брешемо концепції не позбавлені певних недоліків. Приміром, розуміння К. Боудлінгом і Л. Крісбергом конфлікту як ситуації, в якій кожен учасник усвідомлює несумісність своїх устремлінь з устремліннями своїх супротивників, не прийнятно, зокрема, до аналізу глибинних конфліктів - неврозів.

Створені в першій половині XX століття Дж. Фон Нейманом і О. Моргенштерном теорії ігор породило у деяких математиків надію на можливість створення універсального методу аналізу і пошуку шляхів вирішення конфліктів. Однак у своєму класичному вигляді цей підхід не дозволяв знаходити кооперативні рішення в антагоністичних іграх. Всі спроби використовувати існуючі математичні методи для аналізу і вирішення конфліктів можна вважати незадовільними: жодна з них не виявилася способн6ой забезпечити спільну мову і техніку повноцінного моделювання та аналізу соціальних, психологічних та інших конфліктів.

На тлі бурхливо розвивається прикладної конфліктології відсутній прогрес в теоретичній конфліктології вносить дисонанс у загальну картину досягаються успіхів, не даючи в повній мірі насолодитися склалася в суспільстві ситуації затребуваності цієї нової спеціалізованої галузі знання.

Пріоритет у здійсненні спробі створення єдиної теорії конфлікту належить російському вченому В. А. Светлову. Основні праці: «Практична логіка», «Аналітика конфлікту».

Вихідною теоретичною та методологічною установкою концепції є системний аналіз, додатковий елемент теорії графів, теорії ймовірності, динамічного аналізу, теорії ігор і гіперігр. В. А. Светлов розуміє конфлікт як певний дисбаланс системи з особливими структурними, динамічними і теорико-ігровими характеристиками.

Доведено помилковість звичного і поширеного навіть у науковій літературі уявлення про конфлікт як взаємній боротьбі (антагонізмі). Антагонізм визначається ним як одна з двох можливих форм вирішення конфлікту (другий є синергізм).

Синергізм і антагонізм представляють варіанти способів вирішення конфліктів. Якщо члени якої-небудь соціальної групи підтримують один одного, тобто утворюють синергетичну систему, то така поведінка соціально схвалюється, тільки якщо ідеали і цілі, якими вони керуються, соціально і культурно значущі. В іншому випадку такий синергізм соціально неприйнятний і засуджується або переслідується. Якщо антагонізм двох підсистем на принципі дотримання зразкової рівності сил, як було між СРСР і США та їх союзниками в період «холодної війни», то він представляє стійкий спосіб безконфліктної поведінки всієї системи в цілому і підтримується обома ворогуючими підсистемами. При порушенні паритету в значущих для системи відносинах антагонізм веде до гіпертрофії однієї підсистеми і атрофії іншого і починає становити небезпеку для її існування в цілому.

Синергізму і антагонізму відповідають (згідно з принципом симетрії) антісенергізм і антіантагонізм, вичерпні всі види конфліктної стану систем.

Створені В.А. Свєтловим теоретичні моделі конфліктів дозволяють аналізувати будь-які види конфліктів, включаючи неврози.

Таким чином, всі, хто займається проблемами конфлікту (соціологи, психологи, політологи, менеджери, юристи, етики), отримали довгоочікувану можливість використання єдиної мови, що дозволяє працювати на загальний результат.

Вивчивши основні характеристики соціальних конфліктів ми можемо сказати, що більша частина проблематики конфлікту розробляється на макрорівні в контексті великомасштабних теоретичних побудов, пов'язаних з завданнями пояснення соціокультурних змін у сучасному товариств.

Разом з тим, проблематика конфлікту носить суто прикладний характер. Вона користується широким попитом при рішенні цілком конкретних ситуацій, в яких спостерігається зіткнення інтересів двох або більшого числа сторін. По суті справи в практиці організації сучасного менеджменту, в дипломатії, в юриспруденції, комерційної діяльності та інших сферах життя, де спостерігається безпосереднє зіткнення інтересів протиборчих сторін, склалося прикладне напрямок, який одержав назву конфліктологія. Конфліктолог - це спеціальна професія, представники якої беруть участь у багатьох переговорних процесах, виїжджають в "гарячі точки", де працюють в якості консультантів і беруть участь у переговорному процесі на різних рівнях і в різних ситуаціях.

Також в якості висновку ми можемо сказати, що для нашого суспільства характерно наростання конфліктності. Міграція російськомовного населення, інфляція, зростання безробіття - все це обіцяє нам нелегка і конфліктне майбутнє. Важливо накопичувати досвід цивілізованого вирішення соціальних конфліктів. Уміння керувати ситуацією, знаходити компроміси - необхідна якість для соціолога, менеджера, соціального працівника, тим більше керівника, політичного чи громадського діяча. Соціальний конфлікт - складне соціальне взаємодія, змістом якого є процес розвитку та дозволу непримиренних протиріч, тобто таких, які неможливо вирішити без зміни основних умов та факторів взаємодії. З цього випливає - вирішення конфлікту вимагає змін у соціальному житті людей.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Введение в теорию международных отношений и анализ внешней политики: Учеб. пособие. Ломагин Н.А., Кузнецов В.Е., Лисовский А.В., Павлов А.Ю., Сутырин С.Ф.- Санкт-Петербург.: Издательский дом “Сентябрь”, 2001.

2. Введение в теорию международных отношений.: Учеб. пособие. Отв. Ред. А.С.Маныкин. - М.; Изд-во МГУ, 2001.

3. Гаджиев К.С. Геополитика. - М.: “Международные отношения”, 1998.

4. Говард М. Війна в європейській історії.- К.: “Мегатайп”, 2000.

5. Действующее международное право. В 3-х томах.- М.: Изд-во независимого института международного права, 1999.

6. Eнциклопедія політичної думки. Пер. з англ. - К.: Дух і Літера, 2000.

7. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку ХХ ст.).- К.: “Либідь”, 1993.

8. Камінський А. Основи міжнародних відносин.- Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2001.

9. Камінський А. Вступ до міжнародних відносин: Курс лекцій.- Львів.: “Світ”, 1995.

10. Кисинджер Г. Дипломатия.- М.: Научно-издательский центр “Ладомир”, 1997.

11. Лібералізм. Антологія. - К.: Смолоскип., 2002.

12. Лукашук И.И. Международное право.- М.: “БЭК”, 1997.

13. Мадисон В.В., Шахов В.А. Політологія міжнародних відносин.- К.: “Либідь”, 1997.

14. Міжнародні відносини і зовнішня політика.- К.: “Либідь”, 1999.

15. Міжнародні відносини: історія, теорія, економіка. За ред. М.З.Мальського і Ю.М.Мороза. - Львів.: Видавничий центр ЛНУ ім. І.Франка, 2002.

16. Мальський М., Мацях М. Теорія міжнародних відносин.- К.: „Кобза”, 2004.

17. Націоналізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2000.

18. Політологічний енциклопедичний словник. К.: “Генеза”, 1997.

19. Пономарёва И. “Геополитические факторы внешней политики: современное видение” // МЭМО. №1.

20. Саати Т.Л. Математические модели конфликтных ситуаций.- М.: “Советское радио”, 1997.

21. Себайн Дж., Торсон Т. Історія політичної думки. - К.: Основи, 1997.

22. Словник іншомовних слів.- К.: “Довіра”, 2000.

23. Современные международные отношения. Под.ред. Торкунова А.В..- М.: РОССПЭН, 2001.

24. Теория международных отношений на рубеже столетий. Под.ред. Кена Буса и Стива Смита.- М.: “Гардарики”, 2002.

25. Тихомиров Ю.В. Геополитика.- М.: ЗАО “Бизнес-школа “Интел-Синтез”, 1998.

26. Троян С.С. Вступ до теорії міжнародних відносин: Навчальний посібник.- К.: НМЦВО, 2000.

27. Фединяк Г.С. Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право.: Навч.посібн.- 2-е вид.доповн.- К.: “Юрінком Інтер”, 2001.

28. Философский энциклопедический словарь.- М.: “Советская энциклопедия”, 1989.

29. Філософський енциклопедичний словник.- К.: “Абрис”, 2002.

30. Хрестоматия. Теория международных отношений. Под.ред. Цыганкова П.А.- М.: “Гардарики”, 2002.

31. Цыганков П.А. Международные отношения.- М.: “Новая школа” 1996.

32. Чанышев А.А. История политических учений. Класическая западная традиция: Учеб.пособие.- М.: МГИМО, 1998.

Размещено на Allbest.ru