Організація країн-експортерів нафти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК)

Вступ

Актуальність теми дослідження визначається місцем і роллю ОПЕК на міжнародній арені. ОПЕК розвивалась у період піднесення національно-визвольних рухів, зміцнилась у боротьбі з Міжнародним нафтовим картелем та іншими нафтовими монополіями за повернення контролю над власними природними багатствами своїх країн. Союз експортерів нафти став першим об'єднанням країн, що розвиваються, які виступили одним блоком проти нафтових монополій.

У сучасному світі діяльність ОПЕК є не менш актуальною, оскільки багато країн залежать від імпорту нафти, тому конференції Організації привертають увагу не тільки преси, а й провідних діячів на світовому ринку нафти. Організація привертала і привертає увагу широкого кола спеціалістів -- економістів, державних діячів, засобів масової інформації.

Метою роботи є комплексне дослідження діяльності ОПЕК шляхом розкриття історичних передумов становлення ОПЕК, як впливової міжнародної організації.

Для досягнення поставленої мети потрібно розв'язати такі завдання:

· визначити основні фактори, що стали поштовхом до консолідації країн, що володіють значними покладами нафти

· простежити основні структурні елементи організації

· з'ясувати роль організації у прагненні нафтодобувних країн встановити контроль над власними національними ресурсами.

· провести аналіз основних форм діяльності організації в другій половині ХХ ст. і на початку ХХІ ст.

Предметом дослідження є основні тенденції виникнення й особливості розвитку ОПЕК, як впливової організації другої половини ХХ ст. - початку ХХІ ст. в контексті спроб боротьби країн експортерів нафти за свої монопольні права.

Об'єктом дослідження є ОПЕК як міжнародна організація зі своєю структурою та принципами роботи.

Структура роботи зумовлена метою та завданнями і складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури.

1. Історія виникнення ОПЕК

Передісторія створення ОПЕК сягає ще 30-х років XX ст., коли почались розробки нафтових родовищ на Близькому Сході. Одним із перших було відкрите родовище нафти в районі Багдада. Промисловий видобуток нафти почався у Бахрейні (1934), Кувейті (1936), Саудівській Аравії (1938), а в інших країнах після Другої світової війни. Оскільки ці країни не мали можливості самостійно видобувати нафту, то її розробка відбувалась за участю іноземного капіталу та іноземної робочої сили.

Виробництво нафти було зосереджено в руках Міжнародного нафтового картелю, до якого входили сім нафтових корпорацій: 5 американських, 1англійська " і 1 англо-голландська. Картель користувався в нафтодобувних країнах статусом "держава в державі", корпорації відкрито ігнорували національний суверенітет країн над природними ресурсами та економічною діяльністю. Таке становище зберігалося десятиліттями.

Першу перемогу за повернення контролю над національними природними ресурсами нафтодобувні країни отримали у 1960 році, коли створили Організацію країн-виробників та експортерів нафти (ОПЕК). Цьому сприяла політична ситуація на Близькому Сході та економічна атмосфера міжнародних відносин у світі.

У багатьох нафтодобувних країнах нафта є основним джерелом іноземної валюти. Через відсталу структуру господарства зовнішня торгівля цих країн базується на експорті одного товару -- нафти. Так, у Лівії, ОАЕ, Саудівській Аравії частка нафти в експорті становила практично 100 %, в Іраку -- 99 %, Катарі -- 98 %, Ірані, Кувейті та Нігерії -- 93 %, Алжирі -- 85 %, Габоні -- 77%, Індонезії -- 69%. Таким чином, нафтодобувні країни мали спільні інтереси в економічній сфері: всі вони прагнули до звільнення від іноземних монополій і у всіх був один ворог -- Міжнародний нафтовий картель, котрий у цей період контролював запаси, добування й експорт нафти країн, що розвиваються. Все це сприяло зближенню інтересів нафтодобувних країн.

У 1959 році нафтові компанії односторонньо знизили довідкову ціну на венесуельську і близькосхідну сировину. Акція монополій викликала різке незадоволення в арабському світі і Венесуелі та сприяла об'єднанню експортерів нафти. У результаті Перший арабський нафтовий конгрес, який відбувся в Каїрі, ухвалив резолюцію -- звернення до нафтових компаній про консультування з урядами нафтодобувних країн перед прийняттям будь-якого рішення щодо ціни і створення Консультативної комісії з питань нафти.

Але монополії не враховували думку нафтодобувних країн. У серпні 1960 року нафтові компанії знову знизили ціну на нафту Близького і Середнього Сходу.

Якщо перше зниження довідкових цін прискорило консолідацію країн, що розвиваються, то друге стало вирішальним чинником, який остаточно надихнув нафтодобувні країни створити спеціальний орган для захисту колективних інтересів. Крім того, створенню ОПЕК сприяла і політична ситуація: президент Єгипту Г. А. Насер довів, що тиск на США і Захід можливий. Під час Суецької кризи у 1956 році він зажадав, щоб Єгипет одержав половину доходів від експлуатації Суецького каналу, Британія, що володіла мандатом на канал, відмовила, і в результаті Насер просто затопив Суецький канал заблокувавши судноплавство. Араби зрозуміли, що можуть спілкуватись з противниками мовою сили. [1]

У вересні 1960 року в Багдаді відбулася конференція країн -експортерів нафти -- Ірану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії і Венесуели -- про зниження цін на сировину відповідно у кожній з країн. З'ясувавши становище, що виникло в результаті політики монополій, конференція одноголосно дійшла висновку про необхідність термінового створення спеціального органу нафтодобувних країн, організацію країн-виробників і експортерів нафти -- ОПЕК. Тому число п'ять символізує п'ятірку країн-засновників цієї міжнародної організації. Це була перша Конференція, яка заснувала ОПЕК як постійну міжнародну організацію.

На Другій конференції в травні 1961 року вирішено розташувати Секретаріат у Женеві (Швейцарія). У квітні 1995 року Конференція ОПЕК прийняла рішення перенести штаб-квартиру до Відня (Австрія). Переговори з австрійським урядом були успішними і в результаті 1 вересня 1965 року підписано договір між Міністерством закордонних справ Австрії та Генеральним секретарем ОПЕК.

Згідно зі ст. 7 Статуту ОПЕК, повноправним членом організації можуть бути тільки країни-засновники і країни, чиї заяви на вступ були ухвалені конференцією. Будь-яка інша країна, що експортує сиру нафту у великих кількостях і має інтереси, що в основному співпадають з інтересами країн-членів, може стати повноправним членом за умови, що її прийняття буде ухвалене більшістю у 3/4 голосів, включно з голосами всіх членів-засновників. Асоційованими членами можуть бути тільки країни, які мають такі цілі та завдання, як ОПЕК. У ст. З вказано, що Організація буде керуватися принципом суверенної рівності її країн-членів, а країни-члени відповідно виконуватимуть взяті зобов'язання, згідно з цим Статутом.

Механізм регулювання ОПЕК світового ринку нафти полягає у встановленні сумарного ліміту видобутку нафти для країн-членів, коригуванні цього ліміту з урахуванням рівня цін на світовому ринку нафти, розподілу загального ліміту між країнами-членами і контролю за дотриманням встановлених квот. [3]

Отже, історія становлення ОПЕК була викликана боротьбою нафтовибудувних країн за своє монопольне право продавати нафту, а також поштовхом до створення ОПЕК була сприятлива політична ситуація на Близькому Сході та країнах північної Африки. Саме в 60-х роках були проведені перші конференції, які і затвердили основні програмні засади роботи ОПЕК.

2. Організаційна структура ОПЕК та її завдання

Основними цілями ОПЕК, які були ухвалені на першій конференції і записані згодом у Статут ОПЕК, є:

-- координація та уніфікація політики держав-членів щодо нафти;

-- визначення найефективніших індивідуальних і колективних засобів захисту інтересів держав-учасниць;

-- пошук засобів забезпечення стабільності цін на світових ринках та попередження раптових і небажаних коливань цін;

-- забезпечення стійких доходів країн-виробників нафти, ефективного постачання країнам-споживачам;

-- справедливий розподіл доходів від інвестицій у нафтову промисловість;

-- охорона навколишнього середовища;

У перші роки діяльності завданням ОПЕК було обмеження прибутків нафтових монополій і підвищення частки своїх доходів. У центрі уваги постійно знаходилась проблема цін. У першій же резолюції члени ОПЕК заявили, що вони "не можуть залишатись байдужими до політики, яку проводять монополії відносно цін і вимагають підтримання стабільних цін на ринку".

Розробка єдиної нафтової політики спочатку натрапила на значні перешкоди, спричинені різними позиціями членів ОПЕК. Незважаючи на спільні цілі, кожна з країн намагалась у межах Організації проводити власну політику. Але з плином часу ОПЕК поступово здобувала досвід, почала розробляти довготермінові програми дій, спрямовані на корінні зміни становища нафтодобуних країнах.

Особливу роль в історії ОПЕК відіграла XVI Конференція, яка відбулася в 1968 році. На ній було ухвалено програму нафтової політики. З цього часу в ОПЕК вперше з'явилася програма, завданням якої було перетворення нафтодобувних країн у самостійних власників національних ресурсів.

Рішення ОПЕК реалізуються за допомогою спеціального апарату і структури. її структура була визначена Статутом, прийнятим на II конференції ОПЕК в 1961 році, і складається з таких органів, як: конфедерація, Рада керуючих, секретаріат

Конференція -- вищий орган, збирається двічі на рік у Відні. У ній беруть участь делегації країн-учасниць (голова, міністр нафти або енергетики, радники і спостерігачі). Конференція визначає основні напрямки політики ОПЕК, шляхи і засоби їх практичного здійснення та приймає рішення щодо доповідей і рекомендацій, поданих Радою керуючих, а також про бюджет. Генеральний секретар ОПЕК головує на конференції, яка, як правило, привертає увагу не тільки преси, але і провідних діячів на світовому ринку нафти. Всі рішення і резолюції Конференції приймаються одноголосно, кожна країна має один голос. Рішення ОПЕК мають обов'язковий характер після їх ратифікації відповідними органами країн-членів.

Рада керуючих -- виконавчий орган, який виконує рішення конференції, готує річний бюджет, затверджує доповіді Генерального секретаря, визначає порядок денний конференції, призначає заступника Генерального секретаря, затверджує пропонованих секретаріатом керівників департаментів.

Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем виконує поточну роботу під керівництвом Ради керуючих. До складу Секретаріату входить дослідницький відділ, департамент інформації, Агентство новин ОПЕК, Економічна комісія. [3]

Економічна комісія ОПЕК розробляє заходи для забезпечення стабільності нафтових ринків на справедливих умовах для того, щоб нафта зберегла і в майбутньому функцію найважливішого глобального енергоносія. Комісія збирається двічі на рік і складається із заступника Генерального секретаря, представників держав-членів і координатора, який є одночасно керівником департаменту досліджень.

Крім цього, ст. 35 і 36 Статуту передбачають проведення консультативних зустрічей і створення допоміжних органів для вирішення важливих проблем. консолідація поклад експортер нафтодобувний

6 грудня 1962 року, згідно зі ст. 102 Статуту ООН, ОПЕК була зареєстрована в Секретаріаті ООН як повноправна міжурядова організація. В1965 році ОПЕК встановила офіційні відносини з Економічною і Соціальною Радою (ЕКОСОР), стала учасницею Конференції ООН з торгівлі та розвитку. [1]

Отже, ОПЕК як міжнародна організація після перших конференцій зайнялася протягом 60-70-х рр. створенням основних програмних засад роботи. Було розроблено єдину нафтову політику та основні принципи роботи. Також вона розробляла довгострокові програми дій, спрямовані на корінні зміни становища нафтодобувних країнах. Таким чином, ОПЕК як організація остаточно сформувалася.

3. Діяльність ОПЕК

А) Роль Організації у прагненні нафтодобувних країн встановити контроль над власними національними ресурсами.

Боротьба країн-членів нової організації почалась із зміни на свою користь умов іноземних нафтових концесій.  Нерівноправні умови концесій для країн, що розвиваються, полягали у практично виключному праві іноземних монополій на володіння ресурсами, визначення рівня видобутку нафти, кількості, умови її експлуатації, ціни, наймання робочої сили. Такі концесії могли охоплювати території цілих держав, компанії звільнялися від усіх видів податків з боку місцевої адміністрації, митного збору. Концесійні угоди зводили до мінімуму права нафтодобувної країни. По суті, укладання концесійної угоди означало передачу повного контролю над національними багатствами країн-власників нафти міжнародним монополіям.

До того часу, коли Близький і Середній Схід став основним центром нафтодобування в капіталістичному світі, всі його землі виявились поділеними між американським, англійським, французьким і голландським капіталом. 

До 60-х років частина нафти, яка поступала на світовий ринок, добувалася на концесійних територіях. У країнах ОПЕК в 1962 році на концесійній території добувалось 86 % всієї нафти. Під тиском нафтодобувних країн, які об'єдналися в ОПЕК, монополії були змушені погодитись на скорочення концесійних територій. У результаті протягом 1960--1970 років площа концесій зменшилась приблизно вдвоє.

IV конференція ОПЕК, яка відбулася в 1962 році, ухвалила рішення розпочати переговори з монополіями про перегляд принципу розрахунку "ройалті". Суть вимог ОПЕК зводилась до того, щоб вони були виключені із дохідного податку і стали самостійним видом платежу. Таким чином, обчислення "ройалті" за новою системою давало можливість збільшити дохід держав за 1 барель нафти в середньому на 15 %. Це була перша перемога ОПЕК у реалізації власних цілей .

Наступним завданням ОПЕК стало придбання частки акцій у концесіях, а у результаті -- націоналізація нафтової промисловості. До кінця 60-х років практично в усіх нафтодобувних країнах був відсутній державний сектор. Великою проблемою була як відсутність кваліфікованих кадрів, так і залежність від концесійних платежів монополій. Проте найскладнішим для нафтодобувних країн був збут націоналізованої нафти. [2]

Вперше ідея участі в концесіях була зафіксована у рішеннях XVI Конференції ОПЕК у 1968 році. На конференції прийнято Декларацію про нафтову політику, суть якої зводилась до необхідності переходу до прямої експлуатації власних нафтових багатств, включно з сферою капіталовкладення, управління, виробництва і збуту.

Зацікавленість у проведенні переговорів виявили Іран, Ірак, Кувейт, Катар, Лівія, Саудівська Аравія. Інші країни-члени не приєднались з різних причин. Алжир прагнув встановлення контролю над нафтовою промисловістю через націоналізацію. Венесуела в цей час розглядала питання про передачу в державне керування всіх концесій після закінчення терміну їх дій.

При обговоренні в ОПЕК умов придбання частки в концесіях спочатку в окремих країн спостерігався різний підхід. Саудівська Аравія, Кувейт, Катар пропонували обмежити свої вимоги до 12 % участі, а в той же час Нігерія наполягала на 33,3 %. Лівія вимагала встановлення контролю над добуванням нафти і придбання відразу контрольного пакету -- 51%.[1]

Оскільки країни ОПЕК не могли дійти згоди, з вказаної групи вийшли Лівія і Нігерія, які заявили про намір провести індивідуальні переговори з компаніями, що працювали в їх країнах. На останньому етапі переговорів покинув цю групу й Іран. Таким чином, переговори про придбання частки у концесіях розпочалися у зменшеному складі.

Згідно з договором 1972 року, національним компаніям чотирьох країн Перської затоки мало належати 25 % всієї видобутої в цих країнах нафти. У майбутньому, починаючи з 1978 року, частка повинна була щомісячно зростати на 5 % і до 1982 року досягнути 51%. Договір про участь у концесіях, укладений країнами Перської затоки, викликав різкі протести в одній із країн-учасників договору -- Кувейті. Новий договір було підписано 29 січня 197-1 року. Після протесту Кувейту договір 1972 року переглянули і решта країн Перської затоки, які з січня 1974 року теж отримали 60 % частку акцій.

Члени ОПЕК вирішили використати ситуацію і продовжити боротьбу, але вже з застосуванням потужності всієї організації. Відповідно до рекомендацій XXI Конференції, яка відбулася в грудні 1970 року в Каракасі, спеціально створена комісія від імені шести країн Перської затоки (Ірану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Абу-Дабі та Катару) і при підтримці решти членів ОПЕК 12 січня 1971 року у Тегерані розпочала переговори з 22 нафтовими компаніями.

Монополіям висунули такі умови:

-- підвищити довідкові ціни;

-- збільшити ставку податків на прибуток до 55%;

-- усунути різницю між довідковими цінами на підставі найвищого із досягнутих рівнів з урахуванням якості та географічного положення джерел нафти;

-- відмінити з 1 січня 1971 року всі знижки з довідкових цін, уже надані монополіям;

З цією метою на Близький Схід прибув заступник державного секретаря США Дж. Ірвін. Проте його місія не забезпечила бажаних результатів. Країни ОПЕК висунули монополіям ультиматум, встановивши 15 лютого останній термін для прийняття вимог попередньої конференції. У випадку відмови ОПЕК залишала за собою право вжити всіх необхідних заходів.Одностайність дій ОПЕК зламала опір монополій: 14 лютого -- за день до визначеного терміну -- монополії підписали договір з членами ОПЕК. [2]

Отже, ОПЕК все ж таки вдалося досягну своєї мети отримати контроль над власними національними ресурсами, як запоруки їхнього подальшого економічного піднесення. І це був лише початок, оскільки у цей час і решта членів організації прийняли рішення про проведення індивідуальних переговорів з монополіями.

4. Діяльність ОПЕК

Б)Енергетична криза 70-х років і ОПЕК

На початку 70-х років XX ст. почалася енергетична і фінансова криза. Цьому певною мірою посприяла і політична ситуація на Близькому Сході, пов'язана з конфліктом арабського світу та Ізраїлю.

У лютому 1970 року на нараді на вищому рівні представників АРЕ, Сирії, Іраку, Йорданії і Судану у Каїрі було зазначено, що арабська нація не бажає експлуатації її багатств і ресурсів для допомоги Ізраїлю. У квітні 1970 року в Сирії був виведений з ладу нафтопровід із Саудівської Аравії, а Лівія почала поступово зменшувати добування нафти, мотивуючи це збереженням своїх запасів від передчасного вичерпування.

В арабських політичних колах ще до жовтневої війни 1973 року спостерігалися різні підходи до політики видобутку нафти. На сесії Ради спільної оборони арабських держав, яка відбулася в Каїрі в лютому 1973 року, Ірак вимагав від арабських країн націоналізувати власність тих держав, які продовжують підтримувати Ізраїль, припинити експорт нафти в ці держави і вилучити свої капітали із американських і західноєвропейських банків. Цієї позиції дотримувались Алжир і Лівія. Арабські нафтові монархії не прагнули націоналізації, йшлося тільки про нафтовий бойкот. Про це в січні 1972 року заявив представник Кувейту, а пізніше на підтримку виступив король Саудівської Аравії Фейсал.

У серпні 1973 року питання про використання нафти у майбутній війні з Ізраїлем обговорювалося на переговорах між представниками арабських держав -- Єгипту, Саудівської Аравії, Кувейту і Лівії. Саудівська Аравія розробила спеціальний документ з цього питання. До початку воєнного вибуху на Близькому Сході в жовтні 1973 року багато питань нафтової політики вже були узгоджені на рівні керівників арабських держав і урядів. Незадовго до початку жовтневої війни Лівія націоналізувала 51% акцій у всіх американських нафтових концесіях. Успіх Лівії продовжував і закріплював досягнення в цій ділянці Алжиру та Іраку.

Під час жовтневої війни 16 жовтня в Кувейті десять основних країн-виробників нафти -- Абу-Дабі, Ірак, Кувейт, Катар, Алжир, Лівія, Бахрейн, Єгипет, Саудівська Аравія і Сирія -- вирішили скоротити видобування нафти на своїх територіях на 5 % порівняно з минулим місяцем, а крім того скорочувати щомісяця на 5 % експорт у недостатньо дружні країни до того часу, доки "території, окуповані Ізраїлем, не будуть повернені їх законним власникам". Ряд учасників сесії ОАПЕК (Ірак, Алжир, Лівія) вимагали негайної націоналізації американських нафтових компаній і припинення поставок нафти в США і Голландію, котрі активно підтримували Ізраїль. На наступний день після початку жовтневої війни Ірак націоналізував майно американських і голландських компаній останньої концесії на іракській території -- "Басра Петролеум", а також акції компанії "Партекс" та оголосив ембарго на поставку нафти в США і Голландію. [2]

За Іраком Абу-Дабі, потім Саудівська Аравія, а далі інші арабські країни приєдналися до нафтового бойкоту прибічникам Ізраїлю. Згодом ембарго поширилось також на нафтопереробні заводи Італії, Греції, Канади, Сінгапуру. В "чорний список" була включена Португалія, яка надавала свої бази американським літакам, а також Родезія та ЮАР як союзники Ізраїлю корочення експорту нафти було, мабуть, меншим, ніж вважали її країни-експортери. Наявні повідомлення про те, що в Роттердам нафта постачалась майже безперебійно. Відомий єгипетський публіцист М. Хейкал писав у газеті "Аль-Ахрам", що "заходи, за допомогою яких здійснювалось це ембарго, виявлялись тільки в письмовому зобов'язанні капітанів танкерів не пускати товар своїх суден у порти США. Але факти свідчать, що потік нафти в США не зупинився і навіть не зменшився". Становище країн навіть покращилось завдяки збільшенню добування нафти в Ірані, Венесуелі, Нігерії, Індонезії протягом останнього кварталу 1973 року.

У кінці грудня 1973 року "нафтова війна" пішла на спад -- 18 березня 1974 року на нараді ОПЕК прийнято рішення зняти з США ембарго. Але Лівія, Ірак і Сирія відмовились зробити це, а Алжир заявив, що чинитиме залежно від дій США. 11 липня ОПЕК зняли заборону на постачання нафти в Голландію.

Другий "нафтовий шок" був викликаний падінням правління шаха і приходом до влади Аятолли Хомейні в Ірані в січні 1979 року. Після спаду попиту на нафту, що призвело до нафтової кризи 1973 року, замовлення повністю відновилися. Але значне зменшення іранського виробництва досить різко скоротило пропозицію, внаслідок чого знову спостерігалось підвищення ціни, що досягла максимальної позначки 150%. 

лід згадати про створення ОПЕК у 1976 році важливої фінансової інституції -- Фонду міжнародного розвитку ОПЕК, -- призначеного для сприяння співробітництву між країнами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються. Допомогу Фонду можуть отримати міжнародні інститути, чия діяльність ефективна для країн, що розвиваються, та інші країни. Фонд надає позики (на пільгових умовах) трьох типів: для здійснення конкретних проектів у таких галузях, як промисловість, енергетика, транспорт, сільське господарство, водопостачання та водовід ведення, охорона здоров'я; для програм відновлення або модернізації галузей економіки і підтримки платіжних балансів. [3]

Таким чином, ОПЕК одразу після свого становлення опинився в складній ситуації, оскільки саме в 70-х рр.. назріла енергетична криза, пов'язана зі світовими цінами на нафту. Ситуація складалася досить критично, але країни учасниці ОПЕК змогли гідно з неї вийти.

5. Діяльність ОПЕК

В)ОПЕК на сучасному етапі розвитку

До кінця 90-х років на світових ринках нафти зберігався досить стійкий баланс між пропозицією і попитом, що сприяло підтриманню цін на рівні 17--20 дол. за барель

Раптове падіння цін почалося в кінці 1997 року, а в 1998 році світовий ринок нафти був охоплений кризою. Експерти наводять багато причин цього різкого падіння ціни на нафту. І багато з них звинувачують рішення ОПЕК, ухвалене в кінці грудня 1997 року в Джакарті, про збільшення добування нафти на 123 млн барелів/ день

У 1999 році країни ОПЕК вирішили скоротити видобуток нафти. їх підтримали і країни-експортери нафти, які не входять в ОПЕК -- Росія, Мексика, Норвегія та Оман. До грудня 1999 року світові ціни на нафту вже знаходились на рівні 23--25 дол./бар

Для діяльності ОПЕК 90-х років характерною рисою є співпраця з іншими організаціями і нафтодобувними країнами-нечленами ОПЕК з метою стабілізації цін на нафтовому ринку. З 1991 року ОПЕК, Європейський Союз і Міжнародне енергетичне агентство проводять зустрічі для обміну інформацією в галузі енергетики, промислової співпраці, екологічних проблем, використання ринкових механізмів і транспарентності нафтового ринку. Неофіційні контакти ОПЕК має також з провідними транснаціональними нафтовими компаніями та їх асоціаціями на різних конференціях і форумах. Важливу роль у підтримці таких зв'язків відіграє Центр глобальних стратегічних досліджень ОПЕК у Лондоні.

Із шести лідерів світової нафтодобувної промисловості четверо не входять в ОПЕК: Росія, США, Норвегія і Китай. На 1997 рік припадають перші стосунки Росії з керівництвом ОПЕК. Додатково вивчалась політика організації, проводились розмови з керівництвом. Росія, яка є одним з провідних світових виробників і експортерів нафти, була зацікавлена у збереженні стабільності на світовому ринку нафти. Таким чином, з'явилась підстава для діалогу.

У лютому 1999 року у Відні був проведений круглий стіл "Росія -- ОПЕК" за участю міністра палива й енергетики та Секретаря ОПЕК. Дискутувались питання, пов'язані з перспективами розвитку світового ринку нафти, цінами на нафту, загальні тенденції розвитку світових енергетичних ринків, проблеми екологічного характеру. З російського боку участь взяли провідні нафтові компанії і ряд банків. За круглим столом експерти ОПЕК зазначили, що не прогнозуватимуть розвиток ситуації на енергетичних ринках, а обговорювали тільки можливі сценарії. Зі сторони російських експертів були визначені перспективи розвитку вітчизняної нафтодобувної промисловості. Особливий інтерес експерти ОПЕК виявили до прийняття закону про розподіл продукції, а також цікавилися проблемами "каспійської нафти" з огляду на можливість впливу на світовий ринок нафти. Було прийнято рішення про регулярне проведення таких заходів. Наступне засідання круглого столу запланували влітку 1999 року в Москві. [3]

У січні 2003 року ОПЕК, побоюючись різкого зростання цін у випадку висадки американських військ в Іраку, зробила несподіваний крок -- звернулася до незалежних експортерів нафти Росії, Мексики і Норвегії з проханням збільшити експорт нафти. Представники ОПЕК визнають, що картель не зможе негайно і повністю компенсувати припинення поставок нафти одночасно з Венесуели (припинила поставки нафти в розмірі близько 2,5 млн барелів у день) й Іраку. Ще минулого року в кінці вересня колишній міністр паливної промисловості Саудівської Аравії шейх Ахмед Закі Ямані стверджував: "Якщо буде війна і якщо президент Іраку Саддам Хусейн відчує, що він програє, то його хімічна зброя вистрілить у бік Кувейту і Саудівської Аравії. І в цьому випадку ви (західний світ) отримаєте ціну 100 доларів за барель, оскільки експорт з цих країн припиниться".

На сесії ОПЕК в лютому 2004 року прийнято рішення скоротити видобуток нафти на мільйон барелів на добу -- з 24,5 до 23,5 млн барелів, щоб не допустити різкого падіння цін на нафту після закінчення зимового сезону. Проте плановане скорочення квот негайно викликало різке зростання цін на нафту. На початку березня ціна на нафту з "кошика ОПЕК" перевищила 32 дол. за барель і вони продовжують зберігатися на високому рівні. Тому "ключові країни", члени ОПЕК, зробили висновок, що попереднє рішення було помилковим. У результаті 11 березня Організація вирішила тимчасово відмінити діючі в картелі квотні обмеження на виробництво нафти. ОПЕК вдалася до таких заходів, щоб збити ціни на нафту. Як повідомив голова Конференції ОПЕК, міністр енергетики і природних ресурсів Індонезії Пурномо Юсгіанторо, тимчасова відміна квот на нафту повинна сприяти утриманню цін в межах в 22--28 дол. за барель.

Ціна нафтового кошика ОПЕК вперше з липня 2012 року опустилася нижче позначки 95 дол / бар. Як повідомив секретаріат міжнародного картелю країн-експортерів нафти, станом на звітну дату - 15 вересня 2014 - корзина ОПЕК знизилася на 1,00 долар, а її ціна офіційно склала 94,68 дол / барель. Це найнижчий показник за останні 26 місяців.

На 2014 р. ОПЕК вперше підняла квоту з 24 млн 850 тис. До 30 млн барелів на добу.

Варто відзначити, що в другій половині поточного року видобуток нафти країнами ОПЕК, незважаючи на домовленості, досягла тридцятимільйонну позначки. Як зазначає міністр нафти Венесуели Рафаель Рамірес, члени картелю також домовилися знизити виробництво, щоб дозволити Лівії постачати на ринок більше нафти на відновлення економіки країни.

Користуючись тим, що "чорне золото" можна продавати по відносно високій ціні, члени ОПЕК за останні місяці наростили обсяги виробництва. Зокрема, найбільший виробник нафти в світі - Саудівська Аравія - наростила видобуток в листопаді до 10 млн барелів на добу. На повну потужність також працюють родовища в Ірані, Венесуелі і Алжирі. [4]

Отже, можна відзначити що роль ОПЕК в сучасному світі є досить впливовою. Так,нафтова корзина ОПЕК є одним з ключових цінових індикаторів світового ринку нафтопродуктів. Він відображає середню ціну нафти, яку поставляють на світовий ринок країни міжнародної організації нафтових експортерів. Тому більшість країн, які не мають значних запасів нафти Прислухаються до думки країн учасниць ОПЕК.

Висновки

Отже, коли була створена Організація країн-експортерів нафти, мало хто вірив в її майбутнє. Нафтові компанії, як і преса, сприйняли нову організацію зі скептицизмом. Таке ставлення до організації було зумовлене, перш за все, політичним забарвленням режимів країн, а також різними підходами до вирішення нафтових проблем. Загальна думка зводилась до того, що новостворена організація розпадеться внаслідок внутрішніх протиріч. Але тим не менше ОПЕК не перестала існувати, не розпалася, а навпаки, за кілька років зміцніла і перетворилася в найбільш впливову організацію на нафтовому ринку, потіснивши найбільших монополістів, утворивши енергетичну кризу -- і "перевернувши з ніг на голову" всю ситуацію, яка здавалась такою стабільною, не тільки на нафтовому ринку, але й у світовій економіці та політиці в цілому.

Незважаючи на внутрішні протиріччя і проблеми останніх десятиліть, ОПЕК не розпалася. Не станеться цього і найближчим часом. Хоча керівники ОПЕК усвідомлюють, що "нафтова зброя" -- це двосторонній меч. Якщо ціни надто завищені, рентабельнішими стають інші джерела енергії. Енергія сонця, вітру, морських припливів, повторне використання вугілля -- все це може великою мірою замінити в майбутньому нафту. Щоправда, Захід не дійшов поки що згоди у вирішенні цієї проблеми. Зараз ОПЕК немає альтернативи -- оскільки немає альтернативи нафті. А оскільки наступні 20--25 років заміну нафти точно не знайдуть, за майбутнє ОПЕК можна не хвилюватися.

Список використаної літератури

1. Андресян Р., Казюк А. ОПЕК в світі нафти/Р.Андресян. - М .: Наука, 1978. - 232 с.

2. Банків Н., Александрова І. Виробництво і споживання паливно-енергетических ресурсів в 20ст .// Світова економіка та міжнародні відносини. - 2001. - № 9. - С. 28-38.

3. Циганкова Т.М., Гордєєва Т.Ф. Міжнародні організації/ Т.Циганкова. Навч. посібник. - Вид. 2-ге, перероб. і доп. -- К.: КНЕУ, 2001. -- 340 с.

Размещено на Allbest.ru