Формування відкритої економіки і шляхи входження України у світове господарство

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Україна, як молода суверенна держава, не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків з країнами світу. Це пояснюється насамперед тим, що вона не мала змоги набути такого досвіду у складі СРСР. Їй бракує достатньої кількості органів, кадрів які, могли б проводити самостійну науково обгрунтовану зовнішньо-економічну політику.

Світові економічні зв'язки необхідні Україні для того, щоб швидше подолати глибоку економічну кризу, для стабільного і швидкого розвитку продуктивних сил і підняття на цій основі життєвого рівня населення. Наприклад, та країна яка не незаймається зовнішньою торгівлею, не розвиває господарскі звязки з іншими державами світу, змушена збільшувати затрати виробництва приблизно в півтора-два рази.

Україна робить кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяе створення певної правової бази, прийняття відповідних законів.

Процес утворення світового господарства ще не завершився, оскільки це тривалий період. Проте всі країни світу тією чи іншою мірою втягнуті у міжнародні економічні зв'язки (насамперед торгівельні) з іншими країнами. Тому світове господарство - це сукупність національних господарств та економічних взаємозв'язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях.

Для України сьогоді, в рамках світового господарства, важливі такі питання, як організація експортно-імпортних операцій, практика валютного регулювання, стимулювання і захист іноземних інвестицій, проблеми і перспективи розвитку вільних економічних зон, організація діяльності міжнародних товарних ринків та багато інших питань, які роблять недосконалою систему управління зовнішньоекономічною діяльністю нашої країни .

Мета і завдання курсовової роботи - виявити причини відсталості України у світогосподарських звязках, прослідити зміни у цих звязках від проголошення незалежності України, вказати шляхи покращення зовнішньоекономічної діяльності, вплив вище названих заходів на економіку держави.

Об'єктом роботи є господарство України, його стан, особливості функціонування та розвитку, та також міжнародні економічні відносини.

При написанні курсової роботи було використано наукову літератару, періодичні видання, данні Державного комітету статистики України та матеріали міжнародної практичної конференції «Перспективи інтеграції України до ЄС».

1. СУТНІСТЬ І ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

1.1 ПОНЯТТЯ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА ТА ОБ'ЄКТИВНІ ОСНОВИ ЙОГО РОЗВИТКУ

Деякі економісти під світовим господарством розуміють сукупність взаємодіючих національних господарств всіх країн світу та міжнародних економічних відносин, цілісний характер і функціонування яких визначаються об'єктивними законами розвитку суспільства, зростання взаємозалежності економіки цих країн.

Інші економісти під світовим господарством розуміють систему міжнародних економічних відносин, універсальний зв'язок між національними господарствами, що включає торгівлю, зав'язування фінансових відносин, розподіл капітальних ресурсів і робочої сили. В усіх визначеннях фігурують одні й ті самі ознаки поняття (сукупність національних господарств, економічна система, міжнародні економічних відносин тощо). Різниця у тому, що в одних випадках домінантами виступають національні господарства, в інших - економічні взаємозв'язки, що свідчить про глибоку змістовність у даній економічній категорії. Схожим, але неоднозначним поняттям є поняття світового фінансового ринку. Під останнім зазвичай розуміється сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, джерелом якої є міжнародний поділ праці та інші чинники виробництва. Отже, світовий ринок - невід'ємна складова частина світового господарства.[3, 129]

Світове господарство - не просто сума господарств країн. Йдеться саме про сукупність, про цілісну систему таких господарств, пов'язаних міжнародним поділом і кооперацією праці, міжнародними економічними відносинами. Важливою складовою світового господарства є світовий (всесвітній) ринок - система обмінів товарами і послугами, що склалася з урахуванням міжнародного поділу праці та міжнародних валютно-кредитних та фінансових відносин. Вирішальний чинник формування світового ринку й світового господарства в цілому - міжнародний поділ праці (МПП).

Його можна трактувати як спеціалізацію країн у межах світового (всесвітнього) господарства за тими чи іншими видами товарів та послуг, що і передбачає їх обмін на світовому ринку.[23, 13]

Суб'єктом світового господарства виступає світове співробітництво. Його інтереси у цілому стали у рази вище будь-яких приватних інтересів (національних, класових, соціальних).

Сьогодні існує глобальне управління світовим господарством. Під глобальним управлінням розуміються методи регулювання й інститути, що дозволяють контролювати і подавати наростаючий потік змін в такий спосіб, щоб забезпечити сприятливіші умови для всесвітньої безпеки і збалансованого, сумісного зі збереженням довкілля розвитку на умовах свободи та демократії.[21, 109]

До інститутів глобального управління відносяться:

1) міжнародне право;

2) міжурядові організації, які формують спільні цілі світового співтовариства та покликані втручатись в світову політику, починаючи з Організації Об'єднаних Націй (ООН);

3) спеціалізовані неурядові міжнародні організації («Червоний хрест», «Грінпіс» та інші).[21, 111]

Взаємодія економік здійснена у формі міжнародних економічних відносин (МЕВ). МЕВ за своєю сутністю суперечливі, вони одночасно є як стосунками співробітництва, так і стосунками суперництва. Зазвичай виділяють такі форми МЕВ:

1) міжнародна (світова) торгівля;

2) міжнародний рух капіталу;

3) міжнародна міграція робочої сили;

4) міжнародне кооперування виробництва;

5) міжнародна передача (трансферт) технологій;

6) міжнародні валютні та кредитні відносини.[24, 93]

Можна виділити такі рівні взаємодії економік: мікрорівень, макрорівень та діючий міжнародний (наднаціональний) рівень.

На мікрорівні національні економіки взаємодіють передусім через фірми й українські підприємства, причому маються на увазі як транснаціональні корпорації й українські підприємства, так і ті, що беруть безпосередню участь у зовнішньоекономічній діяльності.

У відкритих економіках всі економічні суб'єкти безпосередньо чи опосередковано є суб'єктами МЕВ.

На макрорівні національні економіки взаємодіють через взаємовплив національних народногосподарських комплексів та його основних секторів (реальний, фіскальний, грошовий, зовнішній), макроекономічну політику, органи структурної державної влади відповідних країн та його спеціалізовані інститути (центральні банки, міністерства фінансів, економіки, податкові і митні організації та ін.), що безпосередньо чи опосередковано беруть участь у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності.

На міжнародному (наднаціональному) рівні національні економіки взаємодіють у більш опосередкованій формі: через численні міжнародні економічні організації, або через наднаціональні органи, які діють у різних регіональних інтеграційних угрупуваннях. [32, 229]

Всі країни тією чи іншою мірою втягнуті у міжнародні економічні зв'язки (насамперед торговельні) з іншими країнами. Тому світове господарство - це сукупність національних господарств та економічних взаємозв'язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях .[17]

Необхідність таких зв'язків зумовлена, по-перше, прагненням народів світу вижити в умовах надмірного нарощування ядерних потенціалів і загрози можливої ядерної війни, політикою мирного співіснування .

По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна з країн світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об'єднувати свої зусилля у цій сфері .

По-третє, в сучасних умовах країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати своє виробництво на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукцію, тільки використовуючи спеціалізацію та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу .

По-четверте, необхідністю об'єднання зусиль країн при розв'язанні глобальних проблем ( екологічних, продовольчих ), зростаючою потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях ( землетруси, ядерні аварії тощо ), доцільністю поєднання господарських зусиль країн-партнерів для спільного освоєння багатств світового океану та космосу, у збереженні як уже набутих людством знань, ідей, так і в переробці й використанні усе складніших інформаційних систем, створенні міжнародного інформаційного банку даних , яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співробітництва. [3,420]

Взагалі поняття світового господарства виходить з поняття міжнародної економіки. Через це сутність і функціонування міжнародної економіки можна пов'язувати з світовим господарством.

У сучасному світовому господарстві знайшли свій вияв як загальні, так і специфічні економічні категорії. Цим визначається теоретичне і практичне значення розкриття тенденцій, суперечностей і перспектив його розвитку .

Оскільки глибинною основою міжнародної економіки є загальнолюдські соціально-економічні цінності, то передусім потрібно визначити їх .

До основних загальнолюдських соціально-економічних цінностей, що є здобутком цивілізаційного розвитку в усьому світі, належать: сім'я та її домашнє господарство; держава та її економічна політика як чинник зростання суспільного багатства; товарно-грошові відносини, що поєднують в єдину суперечливу господарську систему сім'ї, держави, їх угрупування; власність, що визначає стан як окремої людини, так і держави у світі. На основі цих цінностей відбулося становлення та подальший розвиток світового господарства .[33, 347]

Від часів зародження держави спостерігається взаємозв'язок політики і товарно-грошових механізмів. Він має загальний характер і відповідає історії, традиціям та культурі тієї чи іншої країни, а на певному етапі розвитку виходить за національні межі на рівень світових господарських зв'язків .

Товарне виробництво зумовлює наявність тісних економічних зв'язків між людьми (народами, країнами) у вигляді суспільного (міжнародного) поділу праці, економічну відокремленість виробників, а його середовище - ринок - визначає ефективність виробів, їх ціну, встановлює попит, зміцнює позиції того чи іншого підприємства в конкурентній боротьбі. Механізм товарного виробництва склався в ході історичного розвитку людства як дійовий засіб спонукання товаровиробників до зниження індивідуальних витрат порівняно з їх суспільно необхідним рівнем. В умовах сьогоднішнього взаємозв'язаного і цілісного світу мірою суспільно-необхідного рівня якості, витрат, ефективності виробництва взагалі може бути лише світовий рівень .[32, 317]

Отже, основу будь-якої економічної системи становить власність, насамперед на засоби виробництва. Відносини власності визначають становище людини в суспільстві, систему її соціальних і моральних цінностей, суспільний устрій виробництва. Вони є підгрунтям усієї економічної, соціальної і політичної структури суспільства. Трансформація відносин власності утверджує нові методи господарювання всередині окремо взятих країн і спонукає до пошуку нових форм міжнародного співробітництва, ефективного засвоєння загальнолюдського досвіду ведення господарства .[17]

Становлення міжнародних економічних зв'язків завжди грунтувалося на розвитку підприємництва, невід'ємними умовами існування якого є приватна власність, товарне виробництво, а також такі політичні інститути, як громадянські свободи, приватне договірне право тощо, тобто юридично вільна праця, уособлена у вільній людині. Необхідною умовою панування підприємництва є посідання капіталом домінуючих позицій у виробництві.

Також широкий розвиток підприємницької форми господарювання є надійною основою масштабних міжнародних економічних зв'язків і утворення сталих міжнародних господарських систем. Перехід виробництва до підприємницької форми господарювання потребує певного рівня розвитку людської цивілізації, її матеріальної основи, економічного устрою як загальної умови і таких спеціальних умов, як наявність необхідних капіталів та вкладання їх у сферу виробництва, наявність армії найманих працівників - вільних і водночас позбавлених засобів виробництва і коштів для ведення власного господарства людей .[5]

Елементи виробничого підприємництва почали зароджуватися ще в XIV-XV ст. у вигляді мануфактурного виробництва (на півночі Італії та у Нідерландах), білішісь продукції якого надходила на зовнішні ринки; потім широко охопили Англію, Францію та інші країни, які з розвитком нової економічної системи зазнавали бурхливих соціальних і політичних революцій, що сприяли формуванню нового громадянського суспіліства .

Хоч капітал і зародився у сфері обігу, проте шлях до перемоги над традиційною (феодальною, патріархально-клановою, общинною тощо) земельною і дрібнотоварною власністю він почав торувати з промисловості. Формування світового господарства ілюструють три стадії становлення і розвитку класичного підприємництва в промисловості економічно більш розвинених країн: підприємницька проста кооперація (від зародження підприємництва у промисловості і приблизно до середини XVI ст.), мануфактурне виробництво (XVI-XVIII cт.), велике машинне виробництво (XVIII-XX ст.). У період промислового перевороту в економічно більш розвинених країнах (починаючи з середини XVIII ст.) і розгортання електротехнічної революції (остання третина XIX-початок XX ст.) історично завершується формування світового господарства . [ 3,430 ]

Отже, якщо перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого визначається удосконаленням засобів праці, прогресом у використанні результатів науки і техніки, запровадженні нових технологій, то умовою становлення світового господарства є історична еволюція інституту сім'ї, держави і власності, зкріплених розвитком товарно-грошових відносин, переходом їх функціонування з сфери обігу виробництва.

1.2 СУЧАСНА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Організаційно-економічну структуру сучасного світового господарства визначає поєднання регіональної та функціональної підструктур.

Регіональна підструктура світового господарства представлена

економічними об'єднаннями країн, що грунтуються на територіальному принципі і мають на меті розв'язання широкого кола економічних проблем. До неї належать міждержавні регіональні загальноекономічні об'єднання та регіональні економічні комісії Організації Об'єднаних Націй (ООН).[35, 152]

Функціональна підструктура представлена міждержавними еко-номічними організаціями з певних питань функціонування світового господарства. Це спеціалізовані економічні об'єднання ООН із загальнофункціональних та галузевих напрямів; міждержавні галузеві організації; міжнародні галузеві організації підприємців; міжнародні кооперативні організації.[35, 178]

У регіональній підструктурі виділяють економічні інтеграційні об'єднання, які діють на основі комплексу спільних економічних інтересів. Життєздатність цих об'єднань забезпечують також географічна і культурна близькість, природний фактор, спільність наукових інтересів різних країн району. Економічний та екологічний аспекти сучасного етапу розвитку науки і техніки розширюють сферу взаємних інтересів. Організаційно-економічні умови, міждержавна уніфікація суспільних потреб сприяють створенню передумов для спільних дій.[9, 300]

З міждержавних регіональних економічних об'єднань у Європі можна виділити: ЄC, EFTA, NAE. У ЄС (Європейське Співтовариство, з 1 січня 1994р. - Європейський Союз), до складу якого входять Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія, Швеція, Фінляндія та Австрія, переважають доцентрові тенденції. Сьогодні цей Союз трансформується в цілісне господарсько-політичне утворення: здійснюється поступовий перехід від національ-них економічних структур до цілісної євроекономіки.

Досить стійкою щодо протистояння зростанню протекціоністських тенденцій у міжнародній торгівлі зарекомендувала себе EFTA (Європейська асоціація вільної торгівлі), в якій з 1995 р. залишилися Норвегія, Швейцарія, Ісландія. Спільною рисою всіх членів організації є висока частка зовнішньої торгівлі в економіці. Звідси й інтерес до ліквідації перешкод у розвитку торгівлі.

Для виконання функцій посередника в експорті в інші країни надлишку продукції скандинавських оптових товариств, а також частини продукції споживчих кооперативів (переважно сільськогосподарських) Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія утворили NАЕ (Скандинавський кооперативний експорт). Ця організація займається також експортом меблів, що виготовляють на кооперативних підприємствах цих країн, у Німеччину, Японію, Великобританію і США.[7]

Важливі організаційно-економічні зрушення відбуваються в Азії, де створені:

1)ASEAN - Асоціація держав Південно-Східної Азії (Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней і В'єтнам);

2)CMAC - Спільний ринок арабських країн - економічна організація групи арабських країн у структурі Ліги арабських держав (Спільний ринок утворюють Єгипет, Йорданія, Ірак, Ємен, Кувейт, Лівія, Мавританія, ОАЕ, Сирія, Сомалі, Судан) з метою протистояння економічному тиску з боку західних країн та їхніх економічних угрупувань;

3)КСО - Регіональне співробітництво з метою розвитку (Іран, Пакистан, Туреччина), до якого приєднуються країни Центральної Азії з колишнього СРСР.[2, 97]

Значно більше подібних міждержавних об'єднань на Африканському континенті. OAU - Організація африканської єдності, в яку входять всі незалежні держави Африки, крім ПАР. У межах цієї організації особливе місце належить Комісії з питань науки, техніки і досліджень. До її компетенції входить широке коло питань економічного розвитку країн континенту. При Комісії функціонує Міжафриканський дослідницький фонд, який розташований у Лагосі (Нігерія).

Досить суперечливою з моменту свого заснування (1965 р.) стала ОСАМ - Спільна Афро-Маврикійська організація, яка спочатку своїм завданням ставила сприяння економічному, політичному і соціальному співробітництву країнучасниць. У 1974 р. вона відмовилась від розглядання політичних питань і зосередила увагу на розвитку економічних, технічних та культурних зв'язків. До складу організації входять: Бенін, Кот-Д'ївуар, Буркіна-Фасо, Маврикій, Нігер, Руанда, Сейшельські острови, Сенегал, Того, ЦАР.

Практично такі самі завдання вирішує ОМУЗ - Організація з освоєння басейну річки Сенегал. Членами цієї міжнародної інституції є Мавританія, Сомалі та Сенегал. Країни ОМУЗ координують дослідження і роботи, пов'язані з освоєнням природних ресурсів на своїх територіях, реалізуючи окремі проекти щодо іригації, сільського господарства, тваринництва, гідроелектроенергетики, добувної та обробної промисловості, транспорту і зв'язку. Аналогічні функції передбачає ОМОККВ - Організація з експлуатації та розвитку басейну річки Кагери, куди входять Бурунді, Руанда, Танзанія, Уганда.[13, 61]

Постійний консультативний комітет Магрібу - МРСС - утворюють Алжир, Мавританія, Марокко, Туніс. Країни-учасниці проводять консультації з економічних питань на урядовому рівні, обмін технічною інформацією у сферах промисловості, телекомунікацій, транспорту, зв'язку, зайнятості та праці, розвитку судноплавства, туризму.

Серед інших міждержавних загальноекономічних організацій в Африці слід назвати ПЕАС - Союз держав Центральної Африки (Заїр, Чад, ЦАР); ЦОЕАС - Митний і економічний союз Центральної Африки (Габон, Камерун, Конго, ЦАР); ЕСО/УАЗ - Економічне співтовариство держав Західної Африки (Бенін, Кот-д'ївуар, Буркі-на-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Мавританія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, С'єрра-Леоне, Того, Кабо-Верде).[13, 62]

У зв'язку зі зростаючою взаємозалежністю держав та інтерна-ціоналізацією господарського життя різні міждержавні економічні об'єднання почали виникати також в Латинській Америці. Наприклад, РА (Амазонський пакт), до складу якого входять Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Перу, Сурінам, Еквадор, було створено з метою спільного вивчення, освоєння, використання і охорони ресурсів Амазонії та прискорення інтеграції економічних структур країн-учасниць. СА - Андська група - об'єднує Болівію, Колумбію, Перу, Венесуелу. Вона реалізує програму прискореного економічного зростання шляхом інтеграції економік, узгодження економічної політики, у тому числі щодо іноземного капіталу.

Амазонський пакт, Андська група, а також Ла-Платська група (ОСР), що об'єднує Аргентину, Болівію, Бразилію, Парагвай, Уругвай, є субрегіональними угрупуваннями, які діють у межах ALADI - Латиноамериканської асоціації інтеграції, куди крім названих уже країн входять також Мексика і Чилі. Країни-учасниці Асоціації укладають між собою угоди про преференціальну торгівлю, еконо-мічне взаємодоповнення, співробітництво у сільському господарстві, науці, техніці, розвитку туризму та охороні навколишнього середовища. За Договором Монтевідео II (1980 р.) країни Асоціації поділено на три групи: більш розвинені (Аргентина, Бразилія, Мексика); середнього рівня розвитку (Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі, Уругвай) і менш розвинені (Болівія, Парагвай, Еквадор). Передбачається надання преференцій менш розвиненим країнам з боку більш розвинених.[18, 112]

Договір Чагуарамас передбачає політичне та економічне співробітництво країн Карибського співтовариства (CARICOM), до складу якого входять Антігуа і Барбуда, Барбадос, Беліз, Гайана, Гренада, Домініка, Сент-Вінсент, Сент-Люсія, Трінідад і Тобаго, Ямайка, Монтсеррат, Сент-Кристофер і Невіс, Антілья. Надзвичайно маленькі розміри територій спонукають ці країни до узгодження позицій з найважливіших міжнародних політичних та економічних питань, спільних виступів на міжнародній арені.

У 1975 р. створено Латиноамериканську економічну систему (SELA), до якої увійшли Аргентина, Барбадос, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гайана, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домінікан-ська Республіка, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Парагвай, Перу, Сальвадор, Трінідад і Тобаго, Уругвай, Чилі, Еква-дор, Ямайка і Сурінам. Країни-учасниці відпрацьовують спільні позиції з міжнародних економічних і соціальних питань та щодо третіх країн і організацій, розв'язуючи завдання сприяння внутрішньорегіональному співробітництву з метою прискорення соціально-економічного розвитку.[2, 183]

Торгові палати 45 країн Азії й Африки утворили Афроазіатську організацію економічного співробітництва (AFRASEC), визначивши її основним завданням сприяння прискоренню процесу індустріалізації в країнах Азії й Африки, здійсненню обміну в комерційній, фінансовій і технічній галузях.

З метою координації політичної діяльності та співробітництва у сфері економіки, транспорту, культури, громадянства, віз 21 держава Арабського Сходу (Афроазіатський регіон) утворили Лігу арабських держав (LAS).

Ломейська конвенція між 66 країнами Африки, басейнів Карибського моря і Тихого океану (АКТ) та державами ЄС є не тільки юридичною формою регулювання торгово-економічних відносин, а й промислового, фінансового і технічного співробітництва між країнами-учасницями.

Регіональна структура сучасного світового господарства відповідає передусім тенденції до об'єднання індивідуальних, монополістичних і національних капіталів. Це зумовлено як логікою розвитку рівня продуктивних сил, так і потребами поділу праці, спеціалізацією й кооперацією виробництва, його концентрацією і централізацією.[13, 156]

Регіональні економічні комісії OOН (ЕСЕ - Економічна комісія для Європи; ESCAP - Економічна і соціальна комісія для Азії і Тихого океану; ЕСА- Економічна комісія для Африки; ECWA - Економічна комісія для Західної Азії; ECLA - Економічна комісія для Латинської Америки) покликані сприяти економічному розвитку і співробітництву країн відповідного регіону, проводити дослідження, розробляти рекомендації урядам своїх країн. Маючи розвинені інституціональні структури, ці комісії визначають першочергові напрями своєї діяльності, виходячи з конкретних обставин непропорційності розвитку економічних основ двох тенденцій - доцентрової та відцентрової.

У регіональній підструктурі світового господарства слід розрізняти загальне й особливе.

Загальне полягає в тому, що будь-які об'єднання створюються для реалізації спільного інтересу країн-учасниць. Завдяки участі в міжнародному поділі праці країна дістає доступ до засвоєних попе-редніми і сьогоднішнім поколіннями природних ресурсів у різних районах планети, до створених людством продуктивних сил, накопичених знань і навичок. Доступ, за висловом К. Маркса, до "загальних продуктивних сил суспільного мозку" дає змогу кожній країні, її народу певною мірою, з більшими чи меншими витратами задовольняти свої матеріальні та духовні потреби. Звідси й об'єктивна зацікавленість держав у функціонуванні світового господарства. Цей спільний економічний інтерес і є цементуючою основою цілісності світового господарства.

Функціонування світового господарства означає подальше поглиблення взаємозалежності його суб'єктів. Розвиток регіональної економічної інтеграції посилює координацію економічної політики, передусім країн розвиненої ринкової економіки. Не завжди ці процеси проходять узгоджено, хоча в цих країнах досягнуто певної суспільної злагоди щодо моделі розвитку. Звідси особливе в регіональних підсисте мах виявляється, по-перше, в специфіці інтересів окремих членів підсистем, по-друге, у неоднакових можливостях різних економічних угруповань у досягненні спільного інтересу.[18, 98]

Є кілька ступенів розвитку регіональної економічної інтеграції. Найпростішою формою є зона вільного товарообміну, як, наприклад, EFTA. Для такого початкового ступеня характерне зняття обмежень товарообміну між країнами-учасницями відповідного договору щодо кількісних показників і тарифних бар'єрів. Наступ-ною сходинкою є митний союз, коли такі обмеження встановлюються також щодо третіх країн. Важливим ступенем розвитку регіональної економічної інтеграції є створення спільного ринку. При цьому ліквідуються і немитні бар'єри та вводиться вільне перемі-щення товарів, капіталів, робочої сили, валютних ресурсів між краї-нами-учасницями. Вищим ступенем регіональної економічної інте-грації стає економічний союз, класичним прикладом якого є ЄС, де мають вироблятися і втілюватися в життя єдина економічна політика, впроваджуватися валюта тощо, ЄС розвивається у напрямі до специфічного федеративного об'єднання через немалі труднощі та суперечності. Проте, щоб підійти до такого ступеня, члени ЄС пройшли тривалий шлях національного розвитку. Що ж до інтеграції, то її було започатковано в окремих галузях виробництва (у металургії, атомній і вугільній промисловості тощо) невдовзі після другої світової війни. Починаючи з Римського договору 1957 р. вона набула комплексних форм. Знаменною віхою у розвитку не тільки економічної, а й 'політичної інтеграції країн - членів ЄС стала Маастріхтська угода 1991 р. Ряд країн Європи, в тому числі Україна, ведуть переговори про асоціацію з ЄС.[23, 141]

Завдання модернізації економіки, засвоєння найновітніших досягнень науки і техніки в країнах ринкової економіки, що розвиваються, можуть бути вирішені через встановлення стабільних і широких контактів з країнами розвиненої ринкової економіки. Це, в свою чергу, можливе за умови виробництва порівняно конкурентоспроможної продукції, що потребує вдосконалення ринкового механізму господарювання, створення змішаної економіки, запрова-дження інших елементів соціальне орієнтованої ринкової еконо-міки. Подібні завдання постають і перед країнами перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки. Отже, проблема створення в країнах цих двох соціально-економічних підсистем механізму економічного саморегулювання багато в чому збігається із завданням адаптації цих країн до сучасних реалій світового господарства.

Крім того, країни перехідної від централізованої керованої до ринкової економіки паралельно вирішують надзвичайно складну проблему становлення своєї державності, роблять спробу підвести під неї економічний грунт. Вирішення таких проблем уповільнює економічні перетворення, оскільки відтягує і сили, і кошти, потрібні ще й для подолання опору старих структур.[24, 117]

Шляхи входження України до європейського економічного простору можуть бути досить різноманітними, проте визначатимуть їх темпи внутрішньої трансформації системи. Ця трансформація, якщо подавати її у дещо спрощеному вигляді, характеризуватиметься акцентом на власні сили та ресурси з урахуванням об'єктивної необхідності закладання нових засад співробітництва України з іншими державами колишнього СРСР (зв'язки з ними набули характеру зовнішніх економічних зв'язків) та визначенням економічної стратегії, спрямованої на розвиток економічних відносин із Заходом.

Важливе міжнародне значення має також позиція Заходу з надання Україні безпосередньої термінової підтримки на шляху до цивілізованої ринкової системи та у розробці міжнародної програми участі країн Заходу в реконструкції держав Східної Європи (в тому числі України). Програму мають контролювати західні країни і міжнародні фінансові інститути, залишаючи, її водночас обов'язково відкритою для ініціативи й участі держав Східної Європи як рівноправних партнерів.[10]

Функціональну підструктуру сучасного світового господарства становлять об'єднання країн (та інших суб'єктів ринкової системи), які діють виходячи з конкретних економічних інтересів (торгових, валютних, галузевих тощо). Діалектичний взаємозв'язок між; регіональною та функціональною підструктурами сучасного світового господарства полягає в тому, що вони у своїй сукупності сприяють розв'язанню суперечностей між соціально-економічними підсистемами світового господарства, а власне функціональна підструктура зумовлює розв'язання суперечностей регіональної підструктури.

Цілісність соціально-економічних підсистем світового господарства сприяє розвитку його регіональної та функціональної підструктур. У такому взаємозв'язку криється внутрішнє джерело розвитку сучасного світового господарства.

Регіональна і функціональна підструктури ще раз підтверджують, що в сучасних умовах розвиток кожної країни невіддільний від участі її в широкому обміні матеріальними, науковими, духовними цінностями. Економічні зв'язки функціонують як між окремими державами різних рівнів розвитку, так і між економічними об'єднаннями їх. Ці зв'язки набувають різноманітних форм: від торгового обміну до спеціалізації й кооперування виробництва.[19, 309]

У функціональній підструктурі сучасного світового господарства слід виділити спеціалізовані економічні об'єднання ООН:

1) ACC - Адміністративний комітет з координації, постійний орган ООН, який здійснює взаємозв'язок і координує роботу із спеціалізованими закладами системи ООН і Міжнародним агентством з атомної енергії (IAEA);

2) UNPC - Комісія OOН з питань народонаселення, що займається проблемами демографії та демографічної статистики в міжнародному масштабі;

3) СТС - Комісія OOН з транснаціональних корпорацій (ТHК), основні функції якої полягають у всебічному і глибокому аналізі питань, пов'язаних з діяльністю ТНК, з метою вивчення можливості вироблення спільної угоди між зацікавленими сторонами;

4) CDR - Комітет з планування розвитку;

5) CNR - Комітет з природних ресурсів;

6) ESCAP Statistical Committee - організація, покликана подавати допомогу країнам регіону Азії і Тихого океану в становленні та розвитку національних статистичних служб, а також розробляти рекомендації з питань статистичної методології та проведення статистичних опитувань;

7) ILO - Міжнародна організація праці, головними завданнями якої є сприяння поліпшенню умов праці, регламентація робочого часу та набору робочої сили, боротьба з безробіттям, гарантія зарплати, що забезпечує задовільні умови життя, захист працівників від професійних захворювань та нещасних випадків тощо;

8) PCNIDS - Підготовчий комітет для нової міжнародної стратегії розвитку, який складав проекти Міжнародної стратегії розвитку на 1981-1990 рр. і 1991-2000 рр. з метою сприяння соціально-економічному прогресу в країнах ринкової економіки, що розвиваються, а нині і в країнах, що переходять до ринку, забезпечення їхньої рівноправної й ефективної участі у виробленні та реалізації всіх рішень і постанов у сфері міжнародного економічного співробітництва;

9) Програма розвитку ООН, що є основним каналом надання багатосторонньої технічної та доінвестиційної допомоги (направлення експертів, поставки устаткування, підготовка національних кадрів тощо) країнам ринкової економіки, що розвиваються, та країнам, що переходять до ринку.[39, 78]

Крім спеціалізованих до функціональної структури належать галузеві економічні об'єднання в рамках OOН, а саме: IAEA - Міжнародне агентство з атомної енергії; UNIDO - Організація ООН з питань промислового розвитку; FAO - Продовольча і сільськогосподарська організація OOН; ICAO - Організація міжнародної цивільної авіації; UNCTAD - Конференція OOН з торгівлі і розвитку, яка займається всією сукупністю питань сприяння розвитку міжнародної торгівлі на рівноправній і взаємовигідній основі;

IBRD - Міжнародний банк реконструкції і розвитку; IMF - Між-народний валютний фонд; WHO - Всесвітня організація охорони здоров'я; WIPO - Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін.

Міждержавні галузеві організації також входять до функціональної структури сучасного світового господарства. Серед них чільне місце посідають EURATOM - Європейське товариство з атомної енергії; ECSC - Європейське об'єднання вугілля і сталі; OPEC - Організація країн - експортерів нафти; AOAD - Арабська організація сільськогосподарського розвитку; ICO - Міжнародна організація з кави; ECAC - Європейська конференція цивільної авіації; IOSC "Intelsat" - Міжнародна організація супутникового зв'язку; GATT - Генеральна угода з тарифів і торгівлі; ADB - Азіатський банк розвитку; ALAB - Арабо-Латиноамериканський банк; EBRD - Європейський банк реконструкції і розвитку.

У функціональній структурі діють також і міжнародні галузеві об'єднання підприємців: SITA - Міжнародне товариство авіаційного електрозв'язку; ISMA - Міжнародна асоціація виробників фосфатів; IRU - Міжнародний союз автомобільного транспорту; IUMI - Міжнародний союз морського страхування та багато інших.[8, 115]

Отже, міжнародна економічна інтеграція грунтується на розвитку продуктивних сил, міжнародному усуспільненні виробництва через його інтернаціоналізацію та відповідну еволюцію економічних відносин. Розвиток продуктивних сил виявляється в поглибленні міжнародного поділу праці, що зумовлює урізноманітнення зв'язків у виробництві, технологіях, торгівлі, фінансах тощо. Результатом міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація господарського життя. Усе це призводить до ускладнення еконо-мічних відносин, а також політичних і правових зв'язків між країнами.

1.3 СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАКОНІВ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Поряд з економічними закономірностями та економічною інтеграцією, розвиткові світового господарства притаманні й економічні закони .

Міжнародний поділ праці, міжнародне усуспільнення виробництва знаходять конкретний вияв у міжнародній спеціалізації, кооперації, комбінуванні, концентрації виробництва тощо. Ці процеси формують важливий елемент господарського механізму на інтернаціональному рівні.

Інтернаціоналізація виробництва нерозривно пов'язана з переходом міжнародного поділу праці від часткового до одиничного. Загальний поділ праці, грунтується на спеціалізації цілих сфер суспільного виробництва, частковий - на предметній спеціалізації окремих виробничих одиниць.

Розвиток часткового поділу праці відбувається як у межах національних країн, так і в міжнародному масштабі (інтернаціоналізація одиничного поділу праці) через ринкові та позаринкові зв'язки між підприємствами, які виробляють взаємообумовлену продукцію.

У зв'язку з цим у процесі міжнародного усуспільнення виробництва розвиваються сталі та тісні зв'язки між підприємствами, які кооперуються. Причому ці зв'язки мало залежать від стихії товарного обміну на світовому ринку.

Це свідчить про дію закону інтернаціоналізації виробництва, його різну інтенсивність у тих чи інших регіонах світового господарства. Щоб дати простір дії цього закону, слід насамперед створити належні умови: розвинути транспортну інфраструктуру, розгалужену мережу інформаційних комунікацій, домогтися якісних змін у кредитно-валютній сфері, прийняти відповідні закони, усунути нестабільність у сфері національних, політичних, соціальних відносин, запровадити конвертовану валюту та інше.

Дія закону інтернаціоналізації виробництва органічно пов'язана з процесами, які відбуваються на світовому ринку, зокрема з інтернаціоналізацією ринку. У сфері торгівлі діє закон випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі, порівняно із зростанням виробництва. Так, за період 1950-1990рр. темпи зростання міжнародної торгівлі станоновили щорічно 9-11%, значно (більше, ніж у два рази) випереджаючи темпи зростання ВВП. [2, 144-145]

Випереджаючі темпи зростання світової торгівлі є важливим фактором зростання промислового та сільськогосподарського виробництва, розвитку науково-технічного прогресу, підвищення ефективності й якості виробництва, посилення конкурентної боротьби на міжнародній арені.

Інтернаціоналізація виробництва й обмін зумовлює дію закону вартості в його інтернаціональній формі, зокрема формування інтернаціональної вартості. Найважливішими факторами, від яких залежить утворення інтернаціональної вартості, є:

з одного боку, середня інтенсивність праці у масштабі світового господарства, з другого - інтенсивність національної праці у різних країнах світу.

середня продуктивність праці у межах світового господарства, з одного боку, і продуктивність національної праці - з другого;

ступінь складності праці, який залежить насамперед від рівня освіти і кваліфікації робітників.

Однією з рис закону вартості є обмін еквівалентів, тобто обмін одного товару на інший відповідно до суспільно необхідного робочого часу, затраченого на виробництво, або відповідно до кількості й якості затраченої на них суспільно необхідної праці.

Зростає координація між суб'єктами світового господарства, зокрема між провідними капіталістичними державами. Вона здійснюється насамперед у сфері фінансів на щорічних нарадах семи провідних країн Заходу, а також між такими міжнародними економічними організаціями, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, організація економічного співробітництва і розвитку, Банк міжнародних розрахунків. Зокрема, на зустрічах “Великої сімки” досягнуто компромісу щодо певної стабілізації валютних курсів (у 1985 і 1987 рр.), вироблено стратегію щодо заборгованості країн, які розвиваються (1986 р.), накреслено шляхи фінансової підтримки реформ у країнах Східної та Центральної Європи (1989 р.), узгоджено основні підходи країн Заходу до підтримки економічної реформи в Росії (1993 р.) та інших країнах СНД. [ 7,90 ]

Після розпаду СРСР і здобуття Україною державної незалежності, утворення СНД відбувається, з одного боку, визнання незалежності колишніх країн СРСР країнами світу (наприклад, Україну визнало більшість країн), з другого - входження їх у різні національні та світові економічні організації. Так, Україна, Білорусь і деякі інші республіки стали повноправними членами Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Через порушення традиційних господарських зв'язків між країнами колишнього СРСР деякі з них роблять спроби переорієнтуватися на зв'язки з ЄС. [1,310]

Проте для такої переорієнтації потрібно не менше 20-25 років за умов нормального розвитку економіки. А економіка України, як і інших держав СНД, перебуває у стані глибокої економічної кризи, зумовленої насамперед значним розривом традиційних господарських зв'язків з державами колишнього СРСР.[1]

Отже, суть економічних законів світового господарства полягає у тому, що вони покликані контролювати, прогнозувати та передбачати розвиток та протікання певних економічних явищ та подій на регіональному та міждержавному (світовому) рівнях. Завдяки цим законам можна розробити приблизний план дій на певний період щодо покращення стану економіки як на внутрішньому, так і на міжнародному рівнях.

2. ФОРМУВАННЯ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

2.1 ПРИЧИНИ ВІДСТАЛОСТІ УКРАЇНИ У СВІТОГОСПОДАРСЬКИХ ЗВ'ЯЗКАХ

Україна, як молода суверенна держава, не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків з країнами світу. Це пояснюється насамперед тим, що вона не мала змоги набути такого досвіду у складі СРСР, їй бракує достатньої кількості органів, кадрів, які могли б проводіти самостійну науково обгрунтовану зовнішньоекономічну політику.

Світові економічні зв'язки необхідні Україні для того, щоб швидше подолати глибоку економічну кризу, для стабільного і швидкого розвитку продуктивних сил і підняття на цій основі життєвого рівня населення. Як вже було зазначено, та країна, яка не займається зовнішньою торгівлею, не розвиває господарскі зв'язки з іншими державами світу, змушена збільшувати затрати виробництва приблизно в півтора-два рази.

Україна робить впевнені кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення певної правової бази, прийняття відповідних законів. Такими законами є Закон України ,,Про зовнішньоекономічну діяльність” (квітень 1991р.), Закон ,,Про створення експортно-імпортного банку" (січень 1992р.), Закон ,,Про іноземні інвестиції” (березень 1992р.) та інші, декрети Кабінету Міністрів тощо.[10]

В минулому Україна мала економічні зв'язки з 123 країнами світу, але основні рішення щодо їх розвитку приймалися в Москві. Те саме стосувалося зовнішньоекономічної діяльності близько 1400 підприємсв України.

Об'єктивно причиною, що заважає нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції насвітових ринках. Із промислових товарів на ринках дальнього зарубіжжя може конкурувати не більше 1% товарів. Крім того, навіть ті товари, на які є попит на зовнішніх ринках, не відповідають міжнародним стандартам. Так, майже весь чавун не має світових сертифікатів, з низьким обсягом номенклатури відливок, що призводить до великої металомісткості продукції, відходів металу майже 25%. Крім того, брак кадрів та їх недостатній професійний рівень робить недосконалою систему управління зовнішньоекономічною діяльністю. В останні роки ситуація у цій сфері значно погіршується.

Основними причинами, що призводять до цієї ситуації, є:

1) розрив господарських зв'язків з країнами колишнього СРСР. Внаслідок цього Укрвїна втратила чимало своїх ринків збуту, зупинилося багато підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні приладів, машин, а також до виплавненого металу тощо через значне зростання енергомісткості, а отже, і вартості та ціни продукції. Тому навіть ті вироби, в яких зацікавлена Росія, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30-50%;

2) переваження в експорті України паливносировинноїї групи. Її частка у 2006р. перевищувала 65%, а разом з товарами народного споживання становила понад 80%;[14]

3) в експорті низька частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, ,,ноу-хау”). Згідно з даними міністерства статистики України, у 2009р. тільки 1,3% від загальної кількості вироблених нових видів машин і обладнання за своїми технічними характеристиками були конкурентоспроможними;

4) незначна частка в експорті товарів, які виготовляються відповідно з договорами про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

5) значно зросла частка бартерних операцій. Якщо у 2008р. вона становила близько 26%, то наприкінці 2010р. - понад 70%. Високий рівень бартеризації зовнішньої торгівлі зумовлений зняттям обмежень щодо квотування і ліцензування. Характерно й те, що бартерна торгівля поширюється навіть на ті товари, які є високоліквідними і раніше реалізовувалися переважно за валюту, мають вирішальне значення для отримання валютних доходів держави. Частка такої продукції у бартерній торгівлі в 2011р. становила близько 68%.

Значна частина тих кошків, які заробляють підприємства-експортери, осідає у банках зарубіжних країн. Так, у 2002р. при експорті продукції за кордон на 3,2млрд. дол. до державної скарбниці надійшло лише 165 млн. У 2003р. в Україну повернулося лише 20% валютної виручки. За 9 місяців 2004р. за кордоном, передусім у країнах колишнього Союзу, осіло 1,4 млрд.дол., а в Україну надійшло лише 0,4млрд. дол.[11]

Сюди також можна включити і відсутність системного регулювання зовнішньоекономічних відносин, концептуально хибні підходи до принципів валютного контролю, суб'єктивні підходи до принципів валютного контролю, суб'єктивні підходи до визначення державних піорітетів у галузі немитного регулювання та загальноекономічна криза України призвели до значного зменьшення обсягу зовнішньоекономічного обороту, катастрофічного зниження ефективності експорту, руйнації державного валютного фонду, виникнення массових зловживань і корупції.

Але казати, що на Україні нічого не робиться в зовнішньоекономічній сфері не можна, і прикладом цьому може стати міжнародна науково-практична конференція на тему "Реформування зовнішньоекономічної сфери України”, яка була організована Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, комісією Верховної Ради України з питань економічної політики і управління народним господарством, Міністерством економіки Украіни, Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України, рядом інших організацій. У роботі конференції взяли участь вчені та спеціалісти з України, США, Росії, Німеччини, Китаю та інших країн. На конференції відзначалося, що у зовнішньоекономічній сфері перед Україною стоять принципово нові цілі з реалізації сучасної концепції включення економіки в систему світових господарських зв'язків: використання зовнішньоекономічних звязків для припинення економічного спаду й початку стабілізації соціально-економічного становища країни; розвитку експорту як структуроутворюючого фактора; акумуляції додаткових фінансових ресурсів з метою структурної перебудови; проведення політики перехідного протекціонізму.

Можливості імпортозаміняючої політики для України в умовах різкого спаду суспільного виробництва і скорочення внутрішнього попиту дуже обмежені, тому гострою є необхідність розробки спеціальної програми розвитку експорту. Основою практичного застосування конкретних заходів стимулювання експорту, запропонованих учасниками конференції, може бути розмежування всіх видів виробництв на неконкурентноспроможні, слабоконкурентні та конкурентні.

При обговоренні проблем міжнародного руху капіталів було зазначено, що українським виробникам необхідно ширше переходити до створення своїх філіалів і змішаних товариств за кордоном як до ефективнішої й розвинутішої форми міжнародного економічного спілкування. Це дозволяє обійти багато обмежень і бар'єрів на шляху експорту української продукції до країн - членів СНД, до Європейського Союзу, східно-європейських держав. Поширення національного режиму на іноземні інвестиції в Україні разом з тим необхідно підкріпити стимулюванням припливу ресурсів з-за кордону в окремі регіони країни, ширшим залученням іноземних інвесторів у проес приватизації і стабілізаці правового поля діяльності інвесторів. Водночас це дозволить легалізувати експорт тіньової економіки, що досягає, за деякими оцінками, 30-40 % від обсягу експорту, що офіційно реєструється.

Отже, об'єктивно причиною, що заважає нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції насвітових ринках, невідповідність вітчизняної продукції світовим стандартам тощо. Також до цих причин можна включити і відсутність системного регулювання зовнішньоекономічних відносин, концептуально хибні підходи до принципів валютного контролю, суб'єктивні підходи до принципів валютного контролю, суб'єктивні підходи до визначення державних піорітетів у галузі немитного регулювання. Загальноекономічна криза України призвела до значного зменьшення обсягу зовнішньоекономічного обороту, катастрофічного зниження ефективності експорту, руйнації державного валютного фонду, виникнення массових зловживань і корупції.

2.2 ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ НА ШЛЯХУ ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ДО ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОГО ПРОСТОРУ

На шляху інтеграції України у світовий економічний простір стоїть значна кількість перешкод і проблем, головними з яких можна назвати низьку конкурентоспроможність українських товарів на світових ринках, недосконалу структуру експорту, від'ємне торгівельне сальдо, невисоку інвестиційну привабливість України, деякі недопрацювання з боку законодавства.

Аналіз товарної структури експорту поточного року показує, що найбільшу частку у експорті України, як і в попередні роки, складають недорогоцінні метали та вироби з них і мінеральні продукти (43,9 і 10,5 % відповідно).[38] Це означає, що структура українського експорту є недиверсифікована і зосереджена в основному на сировинних ресурсах, напівфабрикатах і невисокотехнологічних товарах.

В сучасних умовах розвитку світового господарства подібна спеціалізація експорту є неоптимальною з трьох причин:

1) сировина, на відміну від технологій чи знань, вичерпується і не відновлюється;

2) низький рівень переробки зазвичай означає низькі прибутки;

3) у конкурентному світі сировину завжди можна замінити аналогічною сировиною з іншої країни, що робить попит на неї високо еластичним і зумовлює значні коливання ціни. [25, 51]

За дослідженнями Міжнародного інституту менеджменту (ІМD, Швейцарія, м. Лозанна), який вважається найбільш професійним та об'єктивним, по рейтингу конкурентоспроможності Україна посідає 46 місце з 55 досліджуваних країн з індексом конкурентоспроможності 45,479. За складовими критеріями макроекономічних показників Україна посідає 43-тє місце, а за ефективністю бізнесу - 32-ге місце. Виходячи з цього можна зробити висновок про досить низький рівень конкурентоспроможності України. [14]