Еволюція взаємовідносин у трикутнику Індія – КНР – США в умовах глобалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут світової економіки і міжнародних відносин

УДК 327 (540+510+73)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Спеціальність 23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Еволюція взаємовідносин у трикутнику Індія - КНР - США в умовах глобалізації

Баєнкова Єлизавета Володимирівна

Київ - 2008

Дисертація є рукописом

Дисертація виконана в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Лещенко Леонід Овдійович Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України головний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Шергін Сергій Олександрович Дипломатична академія України при МЗС України завідувач кафедри глобальних та регіональних систем кандидат політичних наук МАГДА Євген Валерійович Київський національний університет ім. Тараса Шевченка асистент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн

Захист відбудеться „15” січня 2009 р. о 14 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030 м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030 м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий „1” грудня 2008 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат політичних наук О.В.Сушко.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. На початку ХХІ ст. позначилася нова історична перспектива розвитку людства в тому сенсі, що глобалізація відбуватиметься не шляхом розбудови полюсів сили, а через формування нової потрійної вісі сучасної цивілізації - американо-китайсько-індійської, - генерування навколо неї нового історично-вісьового часу, а згодом, можливо, й історичного простору. Протягом останніх років міжнародна питома вага та потенціал Азійсько-тихоокеанського регіону зростають у геометричній прогресії. Серед найвпливовіших країн Азії, що вже сьогодні претендують на статус глобального політичного гравця, безумовно, слід виокремити Китай та Індію.

По завершенні „холодної війни” увагу політологів-міжнародників було прикуто, головним чином, до процесів і подій, що відбувалися в Центральній і Східній Європі, на Близькому й Середньому Сході. Тут наслідки розпаду біполярного світоустрою проявились особливо драматично, оскільки саме на зазначених теренах США форсували формування системи однополярного світу, не нехтуючи при цьому використанням силових методів. А в Східній і Південній Азії закінчення „холодної війни” й настання доби глобалізації, на перший погляд, не ознаменувалося скільки-небудь вражаючими результатами. Проте динамічно нарощувані нові китайський та індійський „центри сили” й поява контурів розв'язання тайванської проблеми здатні не лише суттєво переформатувати геополітичний і геостратегічний ландшафти континенту, а й кинути серйозний виклик американському домінуванню. Три основні групи чинників визначають сьогодні підвищений науковий і практичний інтерес до вивчення розвитку взаємин у трикутнику Індія - КНР - США.

По-перше, це зростаюча політична й економічна вага КНР та Індії в глобальній системі міжнародних відносин у ХХІ ст., з якою не може не рахуватися жодна велика держава сучасності й, у першу чергу, США. По-друге, Східна й Південна Азія - регіони давніх цивілізацій, що перебувають на стадії культурно-історичного ренесансу й здатні кинути виклик Сполученим Штатам, які проголосили себе лідером світового прогресу, який одноосібно визначає систему цінностей людської цивілізації. І, по-третє, між Індією й КНР знаходиться другий (після країн Близького Сходу) центр світового тероризму в Південно-Східній Азії, який американські політики вже назвали „другим фронтом”.

Отже, стратегічна ситуація в Східній і Південній Азії в ХХІ ст., насамперед, визначається особливостями формування тут нового балансу сил і зовнішньополітичних інтересів як регіональних (КНР, Індія), так і світових (США) гравців. Формулювання нових геополітичних і стратегічних задач лідерами згаданих азійських держав, адекватне розуміння ними зовнішніх загроз національним інтересам кінець-кінцем і визначатимуть траєкторію розвитку подій на континенті в поточному столітті: чи в напрямкові поглиблення співробітництва й мирного вирішення спірних питань між державами в рамках міжнародного права, що найбільш вірогідно, чи за конфронтаційним сценарієм із застосуванням сили.

Таким чином, актуальність обраної теми дослідження пов'язана з моделюванням найбільш імовірного варіанту розвитку відносин у геополітичному трикутнику Індія - Китай - США в постбіполярну епоху.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках дослідницьких програм відділу Азії і Африки Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України „Глобальні пріоритети розвитку в регіональних і національних інтерпретаціях країн Азії і Африки” (2005-2007 рр., номер держреєстрації 01054002588) та „Модерністський і традиціоналістський виміри еволюції афро-азійської периферії та їх вплив на трансформацію глобальних процесів сучасності” (2008-2010 рр., номер держреєстрації 01070011793).

Мета й завдання дослідження визначені з урахуванням актуальності, політичної ваги й стану наукового розроблення проблематики. Оскільки в сучасній як вітчизняній, так і зарубіжній політології міжнародних відносин зазначена тема комплексно не розглядалася, автор поставила за мету здійснити компаративний аналіз головних етапів становлення й розвитку взаємин між провідними „центрами сили” в Азійсько-тихоокеанському регіонові - США, КНР і Республікою Індія та їхнього впливу на світову політику.

Задля ефективного досягнення сформульованої мети вирішувалися такі завдання:

- систематизувати експертні оцінки американськими фахівцями особливостей трансформації світового порядку в період, що досліджується, й окреслити перспективи збереження лідерства США в східно- й південноазійських регіональних системах міжнародних відносин;

- виробити узагальнюючу оцінку доктринальних засад політики США щодо Китайської Народної Республіки;

- з'ясувати підстави конфліктогенності американсько-китайських двосторонніх відносин;

- довести об'єктивну природу американсько-індійського „глобального партнерства”;

- окреслити роль і місце Індії в стратегії США щодо „стримування й залучення КНР”;

- визначити рамки взаємних адаптованих безпеково-концептуальних підходів Індії й КНР у постбіполярний період;

- розкрити головні проблемні питання зіткнень індійських та китайських національних інтересів у Південній Азії;

- показати вплив глобалізаційних процесів на відносини в трикутнику Індія - КНР - США і з'ясувати його значення для України.

Об'єктом дослідження є багатосторонній комплекс взаємин Індії, КНР і США у постбіполярний період.

Предметом дисертації виступають компоненти національних і безпекових інтересів у зовнішній політиці зазначених держав в контексті двосторонніх, регіональних і глобальних взаємодій.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період часу після завершення „холодної війни” й розпаду т.зв. „соціалістичної співдружності” й СРСР, тобто з поч. 90-х рр., коли процеси глобалізації набули дійсно планетарного й незворотного характеру. Верхня хронологічна межа дослідження - 2006-2007 рр., коли були закладені й розвинуті якісно нові коротко- та середньострокові тенденції у двосторонніх відносинах між Індією та КНР, Індією та США, КНР і США.

Методологія дослідження. До загальної методології дослідження, що використовувалась, слід віднести загальнонаукові методи, а саме: гносеологічний, історико-філософський, структурно-функціональний, хронологічний, історико-генетичний та історико-компаративний. Структурно-функціональний метод у дослідженні певним чином поєднується із системним підходом, оскільки Індія та Китай є центральними елементами регіональних систем - у даному випадку Південної й Східної Азії, на більш високому рівні - азійської системи міжнародних відносин, і на найвищому рівні - одним із головних (Китай) та потенційно провідних (Індія) елементів міжнародної системи. Окремі елементи геополітичного аналізу використані для визначення різних підходів американського, індійського й китайського керівництва щодо просторової організації регіону, а, отже, відповідної проекції сили цими державами в найближчому оточенні. Своєю чергою, це допомогло встановити взаємонакладання „природних” сфер впливу Індії та Китаю, КНР та США, що є вагомим конфліктогенним чинником у двосторонніх відносинах між ними.

Застосований у дисертації компаративний метод аналізу дозволяє з'ясувати зміст трансформації індійських, китайських та американських зовнішньополітичних концепцій, а також місце Індії, КНР і США в регіональних азійських підсистемах через порівняння потужності, впливовості, рівня та інтенсивності взаємодій Індії, Китаю та Сполучених Штатів із третіми країнами (Південної Азії, Південно-Східної Азії, США тощо). А використання івент-аналізу й критичне осмислення тексту при роботі з документальними джерелами - матеріалами МЗС США, Індії й КНР, офіційними заявами лідерів цих країн, міждержавними угодами тощо - зумовлюють наукову об'єктивність та достовірності результатів дослідження. Вивчення ж окремих напрямів політики США у Східній та Південній Азії базувалося на поєднанні методів та засобів із концепції діалектичного взаємозв'язку внутрішньої й зовнішньої політики, а також аналізові процесів формування та здійснення зовнішньої політики держави.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є одним із перших в українській політичній науці комплексних досліджень взаємин „центрів сили” Азійсько-тихоокеанського регіону. Особливістю дослідження є те, що національна безпека Індії, КНР і США вивчається не просто в контексті міждержавних суперечностей чи інтересів партнерства, а й крізь призму загроз з боку Білого дому для стратегічних інтересів Нью-Делі й Пекіна.

Наукову новизну дисертаційної роботи визначають такі основні положення:

- в контексті концепції лідерства США в світі й, зокрема, в Східній та Південній Азії, передбачається зменшення ефективності американської регуляторної ролі внаслідок здобуття регіонального лідерства й зростання геополітичного впливу КНР та Індії на регіональні підсистеми;

- відмінність між доктринами щодо КНР В.Клінтона та Дж. Буша-молодшого, що втілювалися в постбіполярний період, полягала не в їхньому змістові, а в формах і методах їхньої реалізації, темпами прийняття рішень за більшої агресивності адміністрації останнього в досягненні поставлених цілей та високого рівня упередженості при оцінці стану системи безпеки в Східній Азії;

- американські національні інтереси в Східній Азії полягають у збереженні миру в районі Тайванської протоки й досягненні довготривалого врегулювання між КНР та Японією на умовах, вигідних для США;

- зовнішньополітична стратегія Пекіна щодо США націлена на перетворення КНР у середньостроковій перспективі на світову наддержаву шляхом нарощування військово-політичної й фінансово-економічної могутності;

- аналогічне стратегічне завдання сформульоване й офіційним Нью-Делі, тому будь-які спроби з боку КНР щодо стримування претензій Індії на глобальний статус розглядаються як загроза національній безпеці країни;

- китайська експансія в регіоні ПСА й нарощування Пекіном військових потужностей дозволяє зрозуміти позицію Індії в якості одного із зовнішніх балансирів для США, що об'єктивно сприяє зростанню її ролі в АТР у цілому;

- нині всі великі держави, включно зі США й КНР, підтримують прагнення Індії просувати регіональну інтеграцію;

- адміністрація Дж. Буша-молодшого визнала лідерство Нью-Делі в питаннях регіональної безпеки, а також пішла на зближення з Індією щодо сприяння поширенню демократії й протистояння екстремізму та тероризму на глобальному рівні;

- задля протистояння тенденції встановлення однополярного світоустрою керівництво Індії, поряд із формуванням глобального партнерства зі США, приступило до пророблення можливостей свого зближення з КНР, АСЕАН, Японією і Євросоюзом. Тому помітно зменшилося прагнення Індії зміцнювати свій авторитет серед країн, що розвиваються, й вона фактично втратила статус виразника їхніх державно-політичних інтересів;

- окремі соціокультурні комплекси самосприйняття Індії та КНР здійснюють суттєвий вплив на зовнішню політику обох держав, таким чином визначаючи взаємне місце у власних зовнішньополітичних конструкціях.

Наукове та практичне значення результатів дисертаційного дослідження випливає з його актуальності й наукової новизни. Зважаючи на це, положення та висновки дослідження можуть бути використаними у рамках навчального процесу у вищих навчальних закладах України при підготовці підручників, навчальних посібників та науково-методичних рекомендацій, а також при викладанні навчальних курсів із зовнішньої політики країн Азії, міжнародних відносин та зовнішньої політики, світової політики, міжнародних систем та глобального розвитку, міжнародних конфліктів та їхнього врегулювання, ядерного фактору в міжнародних відносинах, військово-політичних проблем у міжнародних відносинах тощо.

Окрім цього, висновки дисертаційного дослідження можуть використовуватись фахівцями МЗС України й спеціалістами інших державних установ, науково-дослідницьких інститутів та центрів, які беруть участь у плануванні та здійсненні зовнішньої політики України в Азійсько-тихоокеанському регіоні.

Апробація результатів дослідження. Наукові положення та результати дисертаційного дослідження були оприлюднені та обговорювалися на засіданнях відділу Азії і Африки Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, а також на круглому столі „Українсько-індійські відносини: досвід демократії та розвитку” (Нью-Делі, 12 грудня 2005 р.), міжнародній науково-практичній конференції „Роль медіа у світській Індії” (Нью-Делі, 6-7 серпня 2006 р.) та VII Євро-китайському форумі (Київ, 18-19 вересня 2008 р.).

Структура дисертації обумовлена метою, завданням, об'єктом і предметом дослідження, яке, відповідно, складається зі вступу, чотирьох розділів і дев'яти підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 206 стор., з яких основний текст становить 185 стор., список використаних джерел - 21 стор., що складається з 248 найменувань (у т.ч. англійською й китайською мовами).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, наукове значення роботи, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет та методологічну основу дослідження, розкривається його зв'язок з науковими програмами та планами Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, відображено наукову новизну, практичне значення, апробацію отриманих результатів та структуру роботи.

У першому розділі - „Концептуально-теоретичні засади й джерельна база дослідження” - проаналізовані джерела й наукова література з проблематики дисертації, з'ясований стан наукового розроблення теми, сформульовані концептуально-методологічні підходи дослідження. Задля отримання виважених і науково достовірних результатів автором були використані концептуально-стратегічні й нормативні документи Індії, КНР та США; матеріали МЗС зазначених країн - двосторонні міждержавні угоди, декларації, протоколи; документи державних відомств інших країн та міжнародних організацій, насамперед Пакистану, АСЕАН, ООН тощо; виступи й доповіді офіційних осіб; роботи індійських, російських, західних (в т.ч. американських), китайських, українських політологів, включаючи розвідки й публікації науково-дослідних центрів, що мають не тільки академічний, а й рекомендаційно-прикладний характер і справляють значний вплив на розроблення й здійснення зовнішньої політики Індії, КНР і США.

Ці джерела містять цінний фактичний матеріал, компаративний аналіз якого дає можливість з'ясувати особливості й простежити еволюцію зовнішньої політики Індії та КНР, динаміку їхніх двосторонніх відносин у постбіполярний період. Особливе значення мають також „Білі книги” КНР та щорічні звіти міністерства оборони Індії в зазначений період, які окреслюють завдання й пріоритети безпекової та оборонної політики обох держав, враховуючи також фактор зовнішнього середовища (вплив міжнародної системи, зовнішніх загроз та взаємодії означених держав з іншими міжнародними акторами).

Проблематика індійсько-китайських відносин займає особливе місце в індійській історіографії. Загалом, серед найбільш відомих її дослідників варто зазначити С.В. Ранганатхана, В.С. Ханну, Б. Челані, Дж.Н. Діксіта, А.К. Дамодарана, Дж. Сінгха, С. Капілу, І. уджрала, В.П. Датта, М. Маліка та інших. Регіональний аспект індійсько-китайських відносин розкрито в колективній монографії „Зовнішні зносини: транскордонні взаємини”, яка присвячена відносинам Індії з країнами Південної Азії та Китаєм. Особливістю цього видання є те, що в ньому взяли участь виключно колишні й діючі індійські дипломати: С.К. Сінгх, Дж.Н. Діксіт, К.В. Раджан, С.В. Ранганатхан, М.Х. Ансарі, Д.Мукарджі, Салман Хайдар. Окремий блок досліджень з індійсько-китайських відносин складають статті та аналітичні огляди, представлені неприбутковим науково-дослідним центром - Південноазійською аналітичною групою (South Asia Analysis Group).

Для російської історіографії характерний зважений та збалансований підхід до оцінки індійсько-китайських відносин, а також врахування цивілізаційних факторів внутрішньополітичного розвитку та міжнародної поведінки Індії й КНР. У збірнику матеріалів наукової конференції „Індія: досягнення і проблеми” Інституту сходознавства РАН (Москва, 2002) містяться ґрунтовні публікації С.Лунєва та Ф.Юрлова щодо місця Індії в новому глобально-регіональному балансі сил крізь призму її відносин з Росією та Китаєм. Широкий спектр проблем сучасної Індії висвітлюється у збірнику виступів учасників наукового семінару „Індія в глобальній політиці: зовнішні і внутрішні аспекти” (М., 2003).

Серед робіт, присвячених зовнішній політиці Китаю, виділяється колективна монографія російських вчених „Китай в світовій політиці” (М., 2001), яка подає систематичний виклад зовнішньої політики Китаю. На особливу увагу заслуговує позиція московської дослідниці Л.Арешидзе, яка вважає, що „на початку XXI століття у Східній Азії формується нова біполярна система міжнародних відносин із двома полюсами сили - американським і китайським”. Важливе значення для розуміння зовнішньої політики КНР мають також роботи Ю.Галеновича та О.Воскресенського. Характерною рисою західної, насамперед, американської історіографії є те, що вона розглядає індійсько-китайські відносини в категоріях світового порядку та майбутньої міжнародної системи. В цьому сенсі найбільшу увагу привертає монографія С.Коена.

Китайська історіографія займає особливе місце в аналізі відносин у трикутнику Індія - КНР - США. Її здобутки фактично поділяються на дві групи: для внутрішнього використання (найчастіше написані китайською мовою) та для зовнішнього інформування, що зумовлює прагматичний стиль перших і м'якіший тон других. Прикладом такого методологічного підходу є стаття Чжан Байцзя, в якій автор робить акцент на відході від „революційної дипломатії”, лейтмотиві миру й розвитку як домінуючих тенденціях сучасного світу та необхідності інтеграції Китаю в існуючу багаторівневу архітектоніку міжнародних зв'язків. Непересічною й цікавою роботою видається дослідження Лі Біня, яке містить короткий, але вичерпний аналіз політики Сполучених Штатів щодо КНР з позицій теорії ігор.

Щодо української політичної науки слід зазначити, що проблематика інідійсько-китайсько-американських відносин нею поки що досліджена недостатньо на тлі значної кількості робіт, які присвячені зовнішній політиці Індії та КНР в цілому. Серед тих, хто безпосередньо займався тою чи іншою мірою вивченням цієї проблематики можна назвати О. Борділовську, І. Горобця, П.І гнатьєва, А. Кобзаренка, І. Коміренка, Л. Лещенка, О. Лукаш, В. Сєднєва, В. Таран, Н. Франчук, С. Шергіна.

Таким чином, питання американсько-китайського суперництва за лідерство в Східній Азії й індійсько-китайського за домінування на півдні континенту, формування індійсько-американського глобального партнерства в контексті міжнародно-політичних обставин постбіполярного періоду в українській політичній науці вивчалися лише фрагментарно. Також залишилися поза увагою вітчизняних дослідників особливості інтеграційних процесів у Східній і Південній Азії. Відтак, проведений огляд наукової літератури з теми дисертації дає підстави для висновку, що, незважаючи на зростання останнім часом інтересу вітчизняних дослідників до вивчення проблем Азійсько-тихоокеанського регіону, наукове завдання, визначене в роботі, не знайшло свого узагальнюючого висвітлення як самостійне дослідження.

У другому розділі - „Зіткнення зовнішньополітичних інтересів КНР і США в Азійсько-тихоокеанському регіоні” досліджуються принципові засади й особливості реалізації китайської політики США, аналізуються китайсько-американські взаємини скрізь призму небезпеки виникнення регіонального конфлікту, а також зовнішньополітичні інтереси Китаю й формування поліцентричної системи міжнародних відносин.

Зовнішньополітична доктрина КНР сьогодні перебуває в стадії поступового оновлення. Головним моментом у доктринальних поглядах став відхід від концепції неминучості нової світової війни. Звідси випливали пріоритети в сфері зовнішньої політики: підтримання мирних відносин із глобальними лідерами та нормалізація відносин із найближчими сусідами Китаю.

Вочевидь, основою американського сприйняття Китаю стало усвідомлення того, що ця гігантська країна, із завершенням „холодної” війни, перебуває в процесі тривалої трансформації, ані строки завершення, ані підсумки якої спрогнозувати неможливо. Нові бачення китайського керівництва про світ стали активно формуватися з поч. XXI ст., після того як КПК вдалася до розроблення концепції участі Китаю в економічній та політичній глобалізації. Новій економічній стратегії, спрямованій на перетворення Китаю в глобальну економіку, відповідає новий зовнішньополітичний курс, що полягає у подальшій розбудові партнерських стратегічних відносин із США як єдиною наддержавою та в підвищенні глобальної та регіональної ролі Китаю за допомогою механізмів багатосторонньої дипломатії. Водночас, Китай незмінно дотримується трьох принципів: не вступати до блоків, не здійснювати політику конфронтації, не націлюватися проти третіх країн.

Дисертант дійшов висновку, що головну мету встановлення нового міжнародного порядку Китай вбачає в оптимізації свого місця в поліцентричному світі, надійному гарантуванні власної безпеки, мінімізації зовнішнього втручання та здобутті неформального лідерства в АТР. Відтак, реалістичним варіантом американсько-китайських відносин у постбіполярний період, фактично, стало співіснування США та КНР, засноване на суперництві. Геостратегічні інтереси США щодо Китаю в постбіполярний період є самодостатнім чинником їхньої політики в Східній Азії. Тому головне завдання американської влади на китайському напрямі в XXI ст. зводиться до реалізації ідеї „стримування через інтеграцію”, коли, з одного боку, увага концентрується на максимальному залученні КНР до системи міжнародних відносин, торговельно-економічного й фінансового співробітництва, щоб поступово навчити її грати за американськими правилами, а з іншого - до проведення політики силового стримування, оскільки, на думку американських політиків, саме від Китаю як регіональної наддержави може виходити реальна та потенційна загроза регіональним і глобальним інтересам США.

Глибинним чинником суперництва Китаю та США, на наш погляд, є різне світоуявлення, тобто різний підхід до найважливіших питань, наприклад, питання людини, людської особистості, її прав і свобод, та й узагалі співвідношення особи та суспільства, особи та держави. Разом з тим, Китай сформулював достатньо гнучкий варіант комуністичної ідеї. Потім він вдало оживив її, інтегрувавши з конфуціанською етичною системою та спочатку рудиментарними, а далі вже сучасними капіталістичними механізмами, зумівши подати економічну систему КНР у світі як альтернативну американській.

Водночас, на тлі існуючих американо-китайських протиріч інтереси сторін щодо Тайваню залишаються взаємовиключними, оскільки об'єднання острова з його високорозвиненим економіко-технологічним потенціалом, потужними фінансовими й валютними ресурсами з материковим Китаєм із його найчисленнішим на планеті населенням та стабільно високою динамікою економічного розвитку суттєво вдарить по американським конкурентним позиціям у глобальному суперництві з КНР. Остання, зі свого боку, не зможе стати самодостатнім та геостратегічно рівним конкурентом США, не взявши під контроль Тайвань.

Як вбачається, в стратегії адаптації до глобалізації КНР виходить з необхідності підтримання партнерських відносин зі США й розглядає американську економіку як один із найважливіших чинників підтримання високих темпів власної економіки. В питанні боротьби за політичний вплив в АТР китайське керівництво в останні роки виходить з того, що не конфронтація, а, навпаки, цивілізовані відносини з США допоможуть країні зміцнити свої позиції в глобальному контексті та у відносинах з азійськими сусідами, зокрема, з Індією.

Офіційний Вашингтон зацікавлений у тому, щоб китайське керівництво проводило поміркований та відповідальний зовнішньополітичний курс на регіональному й глобальному рівнях, на практиці відмовилося від загроз застосування сили й поширення зброї масового знищення, забезпечило транспарентність національних оборонних програм та доступ на китайський ринок американських товарів та інвестицій. Власне, КНР на поч. XXI ст. наблизилася до позиції, з якої вона може претендувати на вищий міжнародний статус. Це часом ототожнюється з „китайським викликом”, але його наявність, на наше переконання, ще не означає здатності КНР претендувати на глобальне лідерство, а сам Пекін таких претензій жодним чином не декларував. З огляду на наявність колосальних внутрішніх соціально-економічних і національних проблем, Китай, насамперед, має зосередитися на їхньому розв'язанні, а вже потім вдаватися до стратегічних маневрів на світовій арені.

Водночас дисертант доводить, що КНР ніколи не погодиться на роль молодшого партнера США, чиї зовнішньополітичні рішення та дії на міжнародній арені, особливо після іракської війни 2003 р., що претендують на реальне управління світом, не влаштовують Пекін з багатьох питань, зокрема, стосовно тлумачення природи сучасних регіональних конфліктів (близькосхідного, іранського, корейського та ін.), регулювання міжнародних валютно-фінансових відносин, контролю над поширенням зброї масового знищення та критичних військових технологій тощо.

У сфері безпеки КНР не задовольняє ступінь її нинішньої відносної незахищеності від воєнно-технічного потенціалу США. В ближчій та середньостроковій перспективі, протидіючи американському глобальному лідерству, Китай прагнутиме до розширення власних можливостей „стримування” військової могутності США різними шляхами: вдосконаленням ракетно-ядерного потенціалу „удару у відповідь”; закупівлею сучасних систем озброєнь у держав із розвиненим ВПК (зокрема в Росії); розширенням діапазону дій свого ВМФ; постачанням вразливих для США видів зброї та військової технології супротивникам Білого дому.

Таким чином, США припускають імовірність перетворення КНР у наддержаву, що несе загрозу безпеці Америки не лише у Східній Азії, але й на Близькому Сході та в Центральній Азії. Політика залучення, що здійснювалася за президентства В.Клінтона, доповнилася політикою стримування, передусім у питаннях військової безпеки, перетворившись після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у політику „м'якого стримування Китаю за допомогою його активнішого залучення”. Усіма наявними засобами США будуть намагатися загальмувати процес перетворення КНР у наддержаву, чи іншими словами, самостійний центр світової політики глобального масштабу з тим, щоб зберегти за собою статус одноосібного лідера-гегемона.

У третьому розділі - „Глобальне партнерство між США та Індією: виклики та вимога часу„ досліджується формування індійсько-американського партнерства й проблема нерозповсюдження ракетно-ядерної зброї.

Дисертант виходив з того, що в повоєнній біполярній ялтинсько-потсдамській системі міжнародних відносин Індія була для Сполучених Штатів постійним джерелом занепокоєння, хоча відразу ж після проголошення незалежності країни в ніч на 15 серпня 1947 р. окремі впливові кола в Нью-Делі робили ставку на зближення з офіційним Вашингтоном задля отримання звідти економічної допомоги. Американська дипломатія також розраховувала на те, що їй порівняно легко вдасться „приручити” велетенську країну (Індія мала компенсувати втрату Сполученими Штатами Китаю з перемогою там народної революції 1 жовтня 1949 р. й перетворитися на опорну базу для встановлення домінування США над колишніми колоніями Британії, Франції й Нідерландів в Південній і Південно-Східній Азії), але перебіг переговорів тоді звівся до банального економічного співробітництва. Індійська сторона розраховувала й на певні поступки в фінансовій сфері та технологічну допомогу з боку США, натомість останні забажали від новопосталої країни чіткої прозахідної орієнтації. Не могло не дратувати США й перетворення Індії на лідера Руху неприєднання, оскільки згадана спільнота країн, що розвивалися, була критично налаштована до політики офіційного Вашингтону, а серед її засновників фігурували такі ключові партнери СРСР в Азії як КНР та Індонезія.

Отже, головним чинником напруженості в американсько-індійських відносинах 50-80-х рр. ХХ ст., попри формально-структурну подібність політичних систем двох держав, була „холодна війна”, яка впливала не лише на політику, а й на сприйняття цими країнами одна одної. Зусилля США, спрямовані на стримування СРСР, зіштовхувалися з регіональними й глобальними устремліннями Індії та її роллю лідера Руху неприєднання. Іншими словами, конструктивному налагодженню взаємин двох держав заважав той факт, що на Індію дивилися як на „друга № 1” Радянського Союзу, що для США був „ворогом № 1”.

Завершення „холодної війни” дозволило початися відлизі у взаєминах між двома демократичними державами. Започаткована тоді ж лібералізація індійської економіки поліпшила імідж країни в Сполучених Штатах, а також зміцнила регіональні позиції власне Індії. Проте ускладнюючим фактором тривалий час залишався Пакистан, в якому Білий дім з початку 50-х рр. вбачав бастіон на шляху радянської експансії. Тому в світлі своєї військово-політичної співпраці з Пакистаном, США мали тримати в тіні власну політику щодо Індії.

Але після того як Пакистан з кінця 80-х рр. увійшов у спіраль внутрішньополітичної нестабільності й економічних прорахунків, його репутація в США почала падати, оскільки роль буфера, що Пакистан грав під час „холодної війни”, поступово розтанула. Породжений військовою розвідкою Пакистану екстремістський режим Талібану в Афганістані, що діяльно сприяв міжнародному тероризмові, вдарив бумерангом по Ісламабадові й ще більше налаштував проти нього американську громадську думку (на відміну від Індії, яка з честю урегулювала Каргільський інцидент).

Однак розпад СРСР та поява на його місці в світовій політиці динамічної й авторитарної КНР змусили американську політичну еліту переглянути своє традиційно стримане відношення до Індії. Остання, в свою чергу, намагалася подолати наслідки піввікової ізоляціоністської політики свадеші” та певну розгубленість, спричинену крахом біполярної системи, й теж була зацікавлена у нормалізації відносин з офіційним Вашингтоном, виходячи, в першу чергу, з економічних мотивів. Згодом на відносинах обох сторін негативним чином позначилося бажання Індії закріпити свій ядерний статус, набутий у 1974 р., і гонка озброєнь з Пакистаном.

На зламі ХХ-ХХІ ст. геополітична ситуація в Південній Азії зазнала значних змін, що актуалізувало зростання ролі США в цьому регіоні як єдиної наддержави світу. Білий дім, що завжди виступав в авангарді глобалізації, зрозумів важливість відкриття для процесів економічної лібералізації країн, де мешкає чверть людства. В офіційного Вашингтона були й інші мотиви для проведення активної політики на субконтиненті. По завершенні холодної війни” ситуація навколо Південної Азії визначалася хронічним конфліктом між Індією й Пакистаном, що супроводжувався гонкою звичайних та ядерних озброєнь, а також продовженням громадянської війни в Афганістані, який географічно й цивілізаційно-історично, за великим рахунком, належить до субконтиненту.

Врешті-решт за президентства Дж. Буша-молодшого США чітко засвідчили, що вони роблять ставку на Індію на противагу КНР, незважаючи на суттєві розходження, що існували у них з індійською стороною стосовно низки питань регіональних міжнародних відносин. Обидві країни об'єднують: зацікавленість у збереженні чинної влади в Афганістані та в забезпеченні стратегічної стабільності в Південній Азії, війна з тероризмом, торговельно-економічні перспективи, співробітництво в галузі високих та „чутливих” технологій, заможна індійська діаспора в США, яка має певний вплив на американський конгрес.

Водночас, доводить дисертант, незважаючи на поступове набуття американсько-індійськими відносинами характеру стратегічних, у взаєминах двох держав продовжує залишатись ряд проблемних моментів. Зокрема, досить обережною є позиція США щодо підтримки Індії в ООН, особливо з огляду на прагнення офіційного Нью-Делі набути статус постійного члена Ради Безпеки ООН.

Проте, процес глибоких якісних змін в індійсько-американських відносинах має незворотній характер. США відводять Індії важливу роль у своїй глобальній стратегії, передусім у контексті використання цієї країни в якості регіонального контрбалансу зростаючому впливу Китаю (трикутник Вашингтон - Токіо - Делі). Більш того, на даному етапі для Індії склалась вельми сприятлива ситуація у відносинах зі США - перехід контролю над Конгресом США до Демократичної партії, яка, на відміну від республіканців, відомих у минулому своїм певним пропакистанським ухилом, у контексті суперечки Індія - Пакистан завжди віддавала перевагу індійській стороні.

Таким чином, адміністрація Дж.Буша-молодшого визнала лідерство офіційного Нью-Делі в питаннях регіональної безпеки, а також пішла на зближення з Індією щодо сприяння поширенню демократії й протистояння екстремізму та тероризму на глобальному рівні. Як наслідок, Індія, що позбулася своїх підозр щодо намірів Вашингтона підірвати її вплив у регіоні, як ніколи раніше, готова до спільної роботи із США й іншими західними державами задля досягнення регіональних цілей.

У четвертому розділі - „Індійсько-китайське регіональне співробітництво й суперництво” з'ясовуються конструктивний і конфліктний потенціали взаємодії індійського та китайського „полюсів сили”, а також урегулювання територіальних питань і безпекові аспекти тибетської проблеми.

Відправною точкою аналізу дисертант обрав той безперечний факт, що з 1962 р. й аж до початку ХХІ ст. Китай проводив по відношенню до Індії політику прихованого стримування, на яку не могли вплинути жодні позитивні тенденції у міждержавних стосунках: ні відлига у відносинах з офіційним Нью-Делі, пов'язана з візитами на найвищому рівні, ні динамічне зростання рівня торговельно-інвестиційного обміну, ні зближення обох країн у ставленні до актуальних питань міжнародного життя. Для реалізації політики стримування Індії Китай покладався насамперед на Пакистан як на тактичного партнера, оскільки той залишається єдиною країною Південної Азії, що досі не визнала лідерства Індії. Тому керівні кола Китаю оголосили про свій намір розбудовувати відносини з Пакистаном на зразок американо-ізраїльських.

На сьогодні ж, доводить дисертант, Індія та Китай є не просто зростаючими „центрами сили”, наділеними перспективами й можливостями переходу з регіонального на глобальний рівень. З огляду на величезний потенціал обох країн (демографічний, фінансово-економічний, військово-стратегічний, культурно-цивілізаційний), індійсько-китайські відносини багато в чому визначають стабільність на регіональному й метарегіональному рівнях. Отже, обидві держави не лише безпосередньо впливають на систему міжнародних відносин в Азії, а й беруть участь у формуванні континентальної структури безпеки.

Індія, за китайськими мірками, є сусідньою країною, що належить до „периферії”. Звідси випливає два висновки: 1) Індія як периферійна країна не є симетричною по відношенню до Китаю за сумою показників сили („power and capabilities”), 2) Китай активно дотримується концепції „стабілізації „периферії””, що в його розумінні є необхідною передумовою власного мирного зростання як „центру сили” або іншими словами мирного зростання до „сили-могутності” (peaceful rise to power). Причому в китайській концепції зростання підкреслюється, що „Китай не стоятиме на шляху іншої країни, не становить ні для кого загрози, і зростання не реалізовуватиметься за будь-чий інший рахунок”. На відміну від Японії і США, відносини КНР з якими ґрунтуються на політично значимих фінансових та торгових інтересах (що й окреслюють межі погіршення відносин Пекіна з Вашингтоном і Токіо), відносини Китаю з Індією визначаються проблемними політичними факторами і поки що позбавлені відповідної економічної основи.

Однак при збереженні нинішньої динаміки китайської економіки й глобальної політичної активності Пекіна перетворення „індійського виклику” в фактор, здатний завдати шкоди КНР чи обернутися помітною втраченою вигодою, нереально. Значимість „індійського виклику” зросте тільки у випадку нарощування стратегічної потужності Індії (включаючи економічні, військові та науково-технічні компоненти „потенціалу агресивності”) й зміцнення її регіональних політичних позицій.

Водночас потенційно серйозний „індійський виклик” підштовхує Китай до розвитку економічної інтеграції й політичної взаємодії зі США, ЄС, НАТО, АСЕАН більш швидкими темпами, ніж ті, на які здатна Індія. Оскільки фактор інтеграційної взаємозалежності Індії та Китаю, що демонструють схожі (хоча з деяким часовим лагом на користь Пекіна) тенденції „мирного зростання/здіймання” та „виходу за свої межі”, буде визначати двосторонні взаємини відносно меншою мірою, можна припустити, що відносини суперництва та взаємного стримування можуть в середньо- та довгостроковій перспективі представляти певні виклики для Китаю.

Отже, Пекін здатен застосовувати механізми стримування, зміцнюючи зв'язки з Пакистаном і свій вплив в ШОС, а Делі - домагатись зустрічних цілей через розвиток і легітимізацію своєї ядерної зброї, закріплення домінуючих позицій в Південній Азії, розвиток діалогових відносин з АСЕАН та Африкою, так само, як і використовуючи суперечності у відносинах Китаю з Росією та США.

Таким чином:

- динаміка індійсько-китайських міждержавних відносин певним чином синхронізувалася з трансформацією системи міжнародних відносин післявоєнного періоду, тому закінчення „холодної війни” мало позитивний вплив на їхню розбудову;

- існування безпосередніх суперечностей між країнами ускладнюється соціокультурними концепціями „індо- та „китаєцентризму”;

- політика КНР щодо Індії містить подвійні стандарти: з одного боку - Китай реалізує концепцію „стабілізації „периферії””, що є необхідною передумовою його „мирного зростання” як „центру сили”, а також політику добросусідства, які сприяють вирівнюванню індійсько-китайських відносин; з іншого боку - задіяна стратегія стримування;

- тенденція „виходу Китаю за свої межі” супроводжується посиленням китайської присутності в Південній Азії - традиційній сфері домінування Індії, що розцінюється нею як загроза власним стратегічним інтересам у регіоні;

- зважаючи на глобальні тенденції розвитку, в індійсько-китайських відносинах продовжуватимуть існувати елементи як протистояння, так і співробітництва, й навіть у разі максимального зближення обох держав об'єктивно вони залишатимуться союзниками-суперниками.

Прикордонне питання залишається, на думку дисертанта, найгострішим у відносинах Індії та Китаю. Обидві сторони глибоко переконані в обґрунтованості своїх претензій на спірні території й поки що не схильні йти на будь-які політичні поступки одна одній. Навіть при зростаючому рівні взаєморозуміння, як визнають китайські та індійські експерти, питання кордонів вирішити вкрай важко. Однак ні Індія, ні Китай не зацікавлені в новій збройній конфронтації та надають перевагу пошуку мирного вирішення прикордонного питання шляхом переговорів.

Вирішення прикордонного питання з боку китайського керівництва фактично ув'язується з наявною тибетською проблемою й оцінкою Пекіном зовнішньополітичної поведінки Індії. В разі, якщо нарощування й інтенсифікація індійсько-американського співробітництва розглядатиметься офіційним Пекіном у контексті стримування КНР, перспективи врегулювання прикордонних питань будуть значно ускладнені й перенесені на віддалений термін.

Висновки

Проведене дослідження стало основою для вирішення важливого наукового питання - з'ясування особливостей розвитку двосторонніх міждержавних взаємин у геополітичному трикутникові Республіка Індія - Китайська Народна Республіка - Сполучені Штати Америки після завершення „холодної війни” та ступеню їхнього впливу на світову систему.

1. Розвиток світових міжнародних відносин по завершенні „холодної війни”, трагічні події 11 вересня 2001 р. й політичні процеси, що розгорнулися після них, не лише засвідчили передчасність тези щодо однополюсності глобальної системи міжнародних відносин, за якої США були б єдиним регулятором, а й поставили під сумнів власне їхню здатність утримати планету під своїм контролем.

Найближчим часом за безперечного утримання Сполученими Штатами провідних позицій у світі відбуватиметься дифузія сили внаслідок зменшення ефективності американського регулюючого впливу та здобуття регіонального лідерства певними державами, передусім КНР та Індією, а також суттєвого зростання впливу міжнародних організацій (зокрема, Євросоюзу й АСЕАН) на регіональні підсистеми, що призведе до врахування офіційним Вашингтоном їхніх національних інтересів при формуванні своєї зовнішньої політики.

2. США припускають імовірність перетворення КНР у наддержаву, що несе загрозу національній безпеці Америки не лише у Східній Азії, але й на Середньому і Близькому Сході та в Центральній Азії. Всіма наявними засобами США будуть намагатися загальмувати процес перетворення КНР у наддержаву, тобто самостійний центр світової політики глобального масштабу з тим, щоб зберегти за собою статус одноосібного лідера-гегемона.

Але за всієї різновекторності ідеологічних позицій та конкуренції за лідерство в Азійсько-тихоокеанському регіоні США й КНР зацікавлені швидше в партнерстві, аніж у суперництві.

3. Єдиною точкою на карті, де китайські й американські геополітичні та національні інтереси прямо суперечать одні одним, є Тайвань. Приєднавши Тайвань, Пекін, окрім капіталів, отримає додаткові інтелектуальні ресурси (у КНР їх не вистачає, даються взнаки наслідки „культурної революції”) і передові технології, що дозволить йому кардинально скоротити військово-технологічне відставання від США й утвердитися в якості фактичного лідера всієї Східної Азії.

4. Очевидна нерівність економічних і військово-політичних потенціалів Індії та США, відсутність сталої традиції політико-дипломатичної кооперації й бюрократичний спротив тіснішим зв'язкам будуть, як і раніше, перешкоджати прискоренню та розширенню масштабів стратегічної співпраці. Але водночас важко заперечити, що в найближчій перспективі Індія матиме більше спільного саме зі США, аніж з будь-якою іншою великою державою.

В той час як індійське керівництво, нарешті, усвідомило, що для успішного економічного прогресу країни потрібна підтримка США, останні визнали ключову роль Індії у вирішенні нових проблем, що загрожують глобальному порядкові й безпеці.

5. З метою підтримання довгострокового партнерства з Нью-Делі офіційний Вашингтон має виходити з тези про „винятковість Індії”, яку він висунув на захист ядерної угоди 2006 р. Однак малоймовірно, щоб Індія перетворилася на підконтрольного партнера США, готового приєднатися до будь-якої їхньої вдалої чи програшної авантюри будь-де в світі.

6. Південна Азія залишається одним із потенційно найконфліктніших регіонів світу не лише тому, що в ній триває перманентне асиметричне протистояння між Індією та Пакистаном, але й через напружені відносини Індії та Китаю, стратегічні інтереси яких не завжди співпадають. В ядерному трикутнику Індія Китай - Пакистан криється серйозна небезпека для стабільності континенту в цілому. Водночас кроків назустріч можна чекати саме від Індії й КНР, як від країн, що мають багато спільного й можуть стати в найближчому майбутньому взаємовигідними партнерами.

7. Разом з тим, залишилася низка факторів, що обмежують зв'язки Індії й КНР. Питання спірних кордонів має хронічно невирішений характер, але на міждержавні відносини більше впливають особливості південноазійської політики КНР, яка до останнього часу мала яскраво виражене антиіндійське спрямування.

Для офіційного Пекіна було важливо, щоб Індія остаточно не стала гегемоністською державою південноазійського регіону і не переросла його межі, намагаючись відігравати більшу роль в Азії в цілому.

Зі свого боку, Нью-Делі, як і раніше, розцінює Пекін у якості союзника Ісламабада, а китайсько-пакистанське військове співробітництво, особливо в ракетно-ядерній сфері, вважає чи не головною перешкодою.

8. В сучасних складних умовах глобалізації Індія й Китай репрезентують унікальні моделі економічного розвитку, в той час як народногосподарський комплекс США внаслідок, не в останню чергу, експансіоністської зовнішньої політики, суттєво поступився своїми позиціями на світовому ринкові. Найважливіший результат реалізації індійської й китайської моделей - високі темпи економічного зростання й випереджаючий ривок у промисловому виробництві (КНР) та сфері послуг (Індія), що має непересічну практичну значимість для України.

Обравши курс на євроінтеграцію, наша держава не може перебувати на узбіччі світових глобалізаційних процесів й має перетворитися на конкурентоспроможну країну в широкому спектрі економічного, науково-інформаційного та культурно-освітнього життя. Але здійснення такого „прориву” за дотримання необхідного рівня якості видається для України досить складним завданням.

Тому видається доцільним звернутися до критичного опанування закордонного досвіду, передусім великих азійських і світових держав - Індії й Китаю, що демонструють феноменальні досягнення у сфері економічного розвитку й повчальні та корисні приклади сучасної глобальної конкурентоспроможності. Вивчення специфіки, методів та форм цих досягнень, порівняння індійського й китайського досвіду участі в глобалізаційних процесах, з'ясування позитивних і негативних факторів, що впливають на стрімкі темпи розвитку цих країн, безсумнівно, мають вплинути на розроблення й формування довгострокової національної стратегії України. В її основу, на нашу думку, слід покласти (як переконливо свідчить досвід Індії й Китаю) інноваційно-інтелектуальний та випереджаючий принципи розвитку.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Марцун Є.В. Вплив важливіший від влади. Майбутній світоустрій і політика КНР в Азійсько-тихоокеанському регіоні // Політика і час. - 2003. - № 6. - С.55-64.

2. Марцун Є.В. Китайський фактор. ХХІ століття: відновлення біполярності чи виклик Пекіна і відповідь Вашингтона? // Політика і час. - 2003. - № 10. - С.59-68.

3. Марцун Є.В. Майбутній світоустрій очима китайських політологів // Людина і політика. - 2003. - № 4(28) - С.63-72.

4. Марцун Є.В. Нова дипломатія Китаю // Політика і час. - 2004. - № 11. - С.57-66.

5. Марцун Є.В. Шлях завдовжки в п'ять тисячоліть. Індія: проблеми на шляху до регіонального та глобального лідерства // Зовнішні справи. - 2008. - № 6. - С.39-42.

Анотація

Баєнкова Є.В. Еволюція взаємовідносин у трикутнику Індія-КНР-США в умовах глобалізації. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. - Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - Київ, 2008.

В дисертації досліджено проблематику індійсько-китайсько-американських відносин в умовах глобалізації, а також їхній вплив на сучасну архітектоніку міжнародних відносин. На основі вивченого матеріалу вироблено узагальнюючу оцінку доктринальних засад політики США щодо Китайської Народної Республіки та з'ясовано підстави конфліктогенності американсько-китайських двосторонніх відносин. Проаналізовано оцінки американськими експертами трансформації світового порядку в період, що досліджується, й окреслено перспективи збереження лідерства США в східно- й південноазійських регіональних системах міжнародних відносин. Простежено природу американсько-індійського „глобального партнерства” й визначено роль і місце Індії в стратегії США щодо „стримування й залучення КНР”. Розкрито головні проблемні питання зіткнень індійських та китайських національних інтересів у Південній Азії та визначено рамки взаємних адаптованих безпеково-концептуальних підходів Індії й КНР у постбіполярний період. Також відображено вплив постбіполярних процесів на відносини в трикутнику Індія - КНР - США і з'ясувано його значення для України. індія китай стратегія політика

Ключові слова: Індія, Китай, США, геополітичний трикутник, центри сили, стратегічне співробітництво, глобалізаційні процеси, постбіполярна епоха, трансформація світового порядку, національна безпека, геополітичний вплив, глобальний статус.

Аннотация

Баенкова Е.В. Эволюция взаимоотношений в треугольнике Индия-КНР-США в условиях глобализации. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.04 - политические проблемы международных систем и глобального развития. - Институт мировой экономики и международных отношений НАН Украины. - Киев, 2008.

Диссертация посвящена исследованию индийско-китайско-американских отношений в условиях глобализационных процессов и их влияние на формирование современной системы международных отношений. Она является одним из первых в украинской политической науке комплексных исследований взаимоотношений «центров силы» Азиатско-тихоокеанского региона. Особенностью исследования является то, что национальная безопасность Индии, КНР и США изучается не просто в контексте межгосударственных противоречий или интересов партнерства, а и через призму угроз со стороны Белого дома для стратегических интересов Нью-Дели и Пекина.