Воєнно-політичне співробітництво країн Співдружності Незалежних Держав: становлення, розвиток, трансформація кінця ХХ - початку ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

ЛОЗИНСЬКИЙ ПЕТРО ІГОРОВИЧ

УДК 94 (100):[355/359+327]

ВОЄННО-ПОЛІТИЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО КРАЇН

СПІВДРУЖНОСТІ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ: СТАНОВЛЕННЯ,

РОЗВИТОК, ТРАНСФОРМАЦІЯ КІНЦЯ ХХ - ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 20.02.22 - військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів - 2011

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі історії, теорії та практики культури Національного університету «Львівська політехніка» Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент

Харук Андрій Іванович,

доцент кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету «Львівська політехніка»,

Офіційні опоненти

доктор історичних наук, професор

Трофимович Володимир Васильович,

завідувач кафедри історії Національного університету ”Острозька академія”;

кандидат історичних наук, доцент

Кучик Олександр Сергійович,

доцент кафедри міжнародних відносин і дипломатичної служби Львівського Національного університету імені І.Франка

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету «Львівська політехніка» (79013, Львів, вул. Професорська, 1)

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент І.В. Буковський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Події останнього часу переконливо доводять, що питання національної безпеки держав обов'язково повинні вирішуватись з урахуванням інтересів усіх країн, їхнього спільного внеску у підвищення загальної стратегічної стабільності. При цьому саме визначення «стратегічна стабільність» пов'язується головним чином, з відносинами держав у військовій сфері, наголошуючи, що стабільність у цій сфері є найважливішим фактором збереження миру на планеті, одним з гарантів безпеки.

Адекватне реагування на виклики сучасності та їх попередження у майбутньому вимагає від України всебічного розвитку наукових досліджень в сфері безпеки, тому що створенню дієвої системи національної безпеки має передувати чітке визначення цілей, напрямків розвитку, чинників, що перешкоджають просуванню нашої держави шляхом реалізації її національних інтересів, усвідомленню головних пріоритетів процесу розвитку сучасної системи безпеки на європейському континенті та вивченню досвіду інших країн щодо надбань в сфері національної безпеки.

Дезінтеграція Організації Варшавського Договору, розвал Радянського Союзу, завершення «холодної війни» започаткували появу якісно нової системи міжнародних відносин та докорінну зміну системи безпеки на європейському континенті. Оскільки сьогодні достатньо чітких ознак набувають процеси регіоналізації, то більш помітну роль стали відігравати регіональні структури безпеки, зокрема воєнно-політичний союз деяких країн-членів Співдружності Незалежних Держав.

Проблема функціонування Організації Договору про колективну безпеку виходить далеко за межі взаємин країн СНД. Впливаючи на систему безпеки багатьох держав, передусім європейських, вона набуває більш чіткого регіонального виміру. У зв'язку з цим об'єктивна оцінка досягнутого рівня міждержавної взаємодії певних країн СНД в галузі воєнно-політичних відносин дозволяє по-новому розставити геополітичні акценти в регіоні, підтвердити та зафіксувати факт суттєвої зміни геостратегічного становища держав-членів Організації Договору про колективну безпеку.

Дослідження становлення й розвитку воєнно-політичного союзу Співдружності Незалежних Держав, співставлення ефективності функціонування Організації Договору про колективну безпеку та Північноатлантичного альянсу важливе в контексті чіткого бачення удосконалення системи національної безпеки України, дозволять нашій державі уникнути низки негативних моментів на той час, коли вона вирішить обрати блоковий статус. Передбачити та запобігти впливу подібних явищ на геостратегічний статус України в системі регіональної (європейської) безпеки означає заощадити час, кошти та зусилля, необхідні для подальшого суспільного розвитку нашої держави.

Актуальність дисертаційного дослідження полягає в тому, що існує нагальна потреба подальшої наукової розробки засад формування та реалізації зовнішньої політики України, сутності та змісту удосконалення системи національної безпеки, а також наявність суперечливого і не послідовного характеру реалізації стратегії інтеграції до регіональної та світової систем безпеки. Дослідження ключових тенденцій в сучасних міжнародних відносинах в сфері безпеки, досвіду окремих країн у гарантуванні національних інтересів допоможе Україні у виробленні дієвої тактики та стратегії адекватної державної політики у контексті загальноєвропейського цивілізаційного розвитку.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану та програм науково-дослідної роботи з військової історії, що здійснюється кафедрою історії, теорії та практики культури Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка», а також відповідає навчальним програмам Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. воєнний СНД безпека національний

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють 1990-ті роки - перше десятиліття ХХІ століття, період після розпаду СРСР. Даний проміжок часу відзначився виникненням нових незалежних країн на пострадянському просторі та створенням нового політичного утворення - Співдружності Незалежних Держав, його становленням й розвитком, створенням колективної системи безпеки певних членів СНД в умовах появи нових глобальних ризиків та транснаціональних загроз.

Територіальні межі роботи окреслюють деякі незалежні держави, які утворилися на пострадянському просторі після розпаду СРСР.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи - відтворення на основі узагальнюючого джерелознавчого аналізу воєнно-теоретичних, історичних та політологічних праць, документів, монографій, матеріалів військових аналітиків, мемуарної літератури і публікацій в пресі, змісту, тенденцій та закономірностей розвитку, динаміки трансформації, з'ясування місця і ролі системи колективної безпеки країн-членів Співдружності Незалежних Держав як важливого елементу регіональної системи безпеки на євроазіатському просторі.

Визначена мета передбачала вирішення таких основних завдань дослідження:

проаналізувати і викласти основні геополітичні передумови необхідності опрацювання та створення колективної системи безпеки країн-членів Співдружності;

оцінити процес становлення й розвитку воєнно-політичного союзу СНД та його вплив на середовище безпеки на пострадянському просторі і європейському континенті зокрема, з урахуванням відповідних воєнно-політичних змін та національних інтересів держав цього регіону;

вивчити процес трансформації та сучасний стан системи колективної безпеки певних країн-членів Співдружності Незалежних Держав, досягнення та прорахунки воєнно-політичного керівництва цих країн щодо захисту їх національних інтересів та зміцнення національної безпеки.

Об'єктом дослідження визначено систему міжнародної безпеки в контексті формування нової архітектури безпеки у світовому геополітичному просторі.

Предметом дослідження є воєнно-політичний союз країн-членів Співдружності Незалежних Держав, його становлення й розвиток та поступова модернізація, місце і роль в сучасній системі міжнародної безпеки.

Методи дослідження. В процесі дослідження застосовувались загальноприйняті у сучасній історіографії принципи об'єктивності, фахової відповідальності, історизму, логіко-системний та порівняльний аналізи з метою компетентного вивчення явищ у їх розвитку. Для глибокого й об'єктивного осмислення подій і процесів застосовувались проблемно-хронологічний підхід та логіко-системний аналізи, методи синтезу, аналогій та систематизації. На окремому етапі дослідження було застосовано контент-аналіз друкованих засобів масової інформації.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у комплексному вивченні проблеми, яка до тепер не була предметом спеціального дослідження. Автор уперше у вітчизняній військовій історії на рівні дисертаційної роботи виокремив з низки традиційних для історичної науки тем у самостійний напрям вивчення створення, становлення, розвитку та модернізації нової системи безпеки на геополітичному просторі колишнього СРСР і застосував нові концептуальні підходи для її дослідження. Вперше серед вітчизняних наукових праць узагальнено та проаналізовано не тільки досягнення в реалізації стратегії створення системи колективної безпеки країн-членів СНД, а й наявні прорахунки, які заважали і заважають ефективній реалізації обраного зовнішньополітичного курсу членів воєнно-політичного союзу Співдружності. Певною мірою заповнюється прогалина у теоретико-методологічних засадах створення системи гарантування національної безпеки країн, які набувають свою незалежність протягом останнього часу, шляхом цілісного аналізу динаміки розвитку та дієздатності Організації Договору про колективну безпеку щодо захисту національних інтересів її країн-учасниць.

Практичне значення одержаних результатів зумовлюється їх науковою новизною та актуальністю. Матеріали і наукові результати дисертації узагальнюють історичний досвід розбудови системи безпеки в умовах пострадянського розвитку суверенних держав, які виникли на уламка СРСР, висвітлюють чинники модернізації оборонної сфери в сучасних умовах. Опрацьовані в дисертації засади й зроблені висновки передбачають можливість їх використання воєнно-політичним керівництвом нашої держави з метою вироблення концептуальних принципів трансформації системи національної безпеки; законодавчими органами щодо підготовки нормативно-правової бази вдосконалення процесу воєнно-політичного та воєнно-технічного співробітництва України з іншими державами шляхом створення нових, внесення змін і доповнень до чинних нормативно-правових актів.

Викладений у дослідженні фактологічний матеріал може стати основою для науково-дослідних робіт оборонної проблематики і подальшого вивчення закономірностей розвитку регіональних систем безпеки та архітектури безпеки на євроазіатському просторі. Його інтерпретація є важливим підґрунтям щодо підготовки узагальнюючих лекційних курсів з актуальних проблем міжнародної безпеки, написання посібників та розробки програм з історії військових коаліцій в процесі викладання у вищих навчальних закладах військової освіти, а також в інформаційній діяльності Міністерства оборони України.

Особистий внесок дисертанта у розробку проблеми полягає в тому, що він на основі аналізу документів і матеріалів, наукових праць, аналітичних розробок політологів та військових експертів, літератури мемуарного змісту, публікацій у пресі зробив спробу комплексно охарактеризувати процес розбудови системи колективної безпеки певних країн-членів Співдружності Незалежних Держав на початку її існування. Крім того, автор висвітлив трансформацію воєнно-політичного союзу СНД протягом останнього десятиліття, визначив його спроможність і характерні риси на нинішньому етапі розвитку. Виконане наукове дослідження є цілком самостійною авторською роботою.

Апробація результатів дослідження. Основні наукові засади дисертаційного дослідження апробовані у доповідях на ІІ міжнародній науково-практичній конференції “Безпека як компонент розвитку: глобальний, національний та регіональний рівень” (Сімферополь, 2010), круглому столі віськово-наукового товариства курсантів (Львів, 2011), семінарах і в процесі занять із слухачами і курсантами Академії сухопутних військ.

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи розкриті у чотирьох статтях, які опубліковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (252 найменування). Обсяг основної частини дисертації становить 179 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, основні завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, визначені його хронологічні рамки, наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, їх апробацію та публікації.

У першому розділі дисертації - Історіографія та джерельна база дослідження - розкривається стан наукової розробки проблеми, з'ясовується джерельна база, аналізується українська та зарубіжна історіографія проблеми.

Автор відзначає: незважаючи на те, що характерною рисою тлумачення міжнародної стабільності та безпеки у новому тисячолітті став відхід від традиційного сприйняття безпеки виключно в її воєнно-політичному вимірі, політика безпеки продовжує охоплювати такі аспекти, як оборона, стримування та формування блокової політики, тобто створення воєнно-політичних союзів. Основним фактором будь-яких міжнародних відносин продовжує залишатися баланс військових сил, сукупність економічного, демографічного та інших потенціалів.

Дисертант доводить, що безпека кожної з незалежних держав, які створилися після дезінтеграції Радянського Союзу, без винятку, була не в змозі повністю забезпечуватися власними силами. Саме тому, більшість новостворених держав були змушені йти на певні форми колективної безпеки, альтернативні інтеграційному співробітництву з Північноатлантичним альянсом. 15 травня 1992 року Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан та Узбекистан ухвалили Договір про колективну безпеку (ДКБ). В наступному до них приєдналися Азербайджан, Грузія та Білорусь. У 2002 році ДКБ трансформувався в Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ), але Азербайджан і Грузія відмовилися від участі в Організації.

У розділі вказується, що відмова України від участі у створенні колективної системи безпеки Співдружності, а потім законодавчо визначений стратегічний курс на членство в Північноатлантичному альянсі й Європейському союзі, обумовили практичну відсутність робіт вітчизняних дослідників, які висвітлюють процес становлення й розвитку системи колективної безпеки країн-членів СНД. Тобто, цільових робіт воєнно-історичного спрямування, у яких безпосередньо досліджувалася б проблематика воєнно-політичного союзу Співдружності Незалежних Держав, механізмів його формування та умови трансформації у національній науковій палітрі фактично не існує. Наявні поодинокі роботи носять переважно суто політологічний характер, є фрагментарними, а їх фактологічний матеріал лише ілюстративно підтверджує думку авторів.

Автор переконливо доводить, що в інформаційному просторі України спостерігається певне ігнорування функціонування воєнно-політичного союзу в межах СНД - Організації Договору про колективну безпеку, а під час й блокування будь-яких відомостей щодо цього військового альянсу певних країн Співдружності.

На думку дисертанта, яку він підтверджує конкретним матеріалом, вітчизняні дослідники вважають за краще взагалі уникнути розгляду питань функціонування військового блоку в межах Співдружності Незалежних Держав та його впливу на стан регіональної безпеки навіть в тих роботах, де подібна тема практично задекларована.

Автор відзначає, що російські дослідники, на відміну від українських, велику увагу приділяють питанням становлення і розвитку воєнно-політичних відносин країн Співдружності Незалежних Держав, що свідчить про дещо різне ставлення обох держав до Організації Договору про колективну безпеку. Ці роботи, на його погляд, можна поділити на дві умовні групи.

Першу групу, переважну більшість публікацій, складають праці позитивної спрямованості, які висвітлюють переваги членства у воєнно-політичному союзі країн Співдружності Незалежних Держав, його досягнення та здобутки. До робіт другої групи відносяться більш виважені праці, помірної критичної спрямованості, в яких зроблено спробу висвітлити недоліки функціонування ОДКБ та накреслити шляхи їх подолання.

В роботах експертів і аналітиків Заходу Організація Договору про колективну безпеку в основному характеризується наступним чином: ОДКБ - це правонаступниця Організації Варшавського Договору, інструмент ідеологічного протистояння Заходу; створення ОДКБ - це реакція Росії на розширення НАТО та зростання впливу США на пострадянському просторі; Організація - це інструмент російського впливу на пострадянському просторі; воєнно-політичний союз країн СНД неефективний, тому що всередині його безліч протиріч.

Всі без винятку праці, що містять інформаційно-фактологічний матеріал, наведений у цих роботах, після відповідних висновків, дисертант коректно використав для самостійного аналізу у запропонованому дослідженні.

Завершуючи наведений огляд передумов дисертаційного дослідження, на основі опрацювання інформаційних джерел з проблематики воєнно-політичного союзу певних держав-членів СНД, автор стверджує, що в історичному контексті проблема становлення, функціонування й розвитку воєнно-політичного союзу країн-членів Співдружності Незалежних Держав залишається розкритою доволі фрагментарно, а то й упереджено. Крім того, дотепер з боку вітчизняних дослідників мало приділялося належної уваги, ґрунтовному вивченню цих питань, натомість якщо вони і розглядалися, то зазвичай, у контексті іншої дослідницької проблематики. Тому передчасно вважати, що досвід країн-членів СНД щодо створення власної системи безпеки глибоко вивчений, чи бодай опрацьовано його засадничі аспекти.

У другому розділі - Воєнно-політичне співробітництво країн СНД в сфері національної безпеки наприкінці XX століття розкрито причини дезінтеграції Радянського Союзу і формування нової регіональної структури взаємодії на пострадянському просторі - Співдружності Незалежних Держав. Досліджено, як сукупність глибоких змін політичної системи, суспільно-економічного устрою, національних відносин, образу життя і культури всіх громадян і народів Радянського Союзу лягли в основу розпаду СРСР.

Автор констатує, що збіг або близькість життєво важливих стратегічних інтересів, об'єктивно наявний геостратегічний простір, загальне історичне минуле, економічні, культурні, етнічні та низка інших традиційних зв'язків, загальний характер воєнних загроз, відразу ж поставили на порядок денний питання гарантування безпеки нового міждержавного утворення - Співдружності Незалежних Держав.

Автор констатує, що збіг або близькість життєво важливих стратегічних інтересів, об'єктивно наявний геостратегічний простір, загальне історичне минуле, економічні, культурні, етнічні та низка інших традиційних зв'язків, загальний характер воєнних загроз, відразу ж поставили на порядок денний питання гарантування безпеки нового міждержавного утворення - Співдружності Незалежних Держав.

Як свідчить джерелознавчий аналіз документів, воєнно-теоретичних та історичних праць, ініціатори створення Співдружності Незалежних Держав не мали чітко опрацьованої концепції цього об'єднання, зокрема в оборонній сфері, хоча напередодні підписання Біловезької Угоди в кожній республіці існували певні плани щодо створення національних збройних сил.

Дисертант відзначає, що з самого початку функціонування СНД визначився певний розрив між очікуваннями у галузі воєнно-політичної інтеграції і практикою стосунків між країнами Співдружності. Не в останню чергу, це було обумовлено наполегливим прагненням Росії отримати панівний статус на політичному та економічному просторі СНД, роль головного правонаступника СРСР, об'єднати можливих союзників навколо себе.

Формування єдиного оборонного простору СНД відбувалося в умовах складних взаємовідносин країн-учасниць Співдружності, які не сприяли створенню атмосфери довіри та партнерства. Крім того, майже всі нові держави бачили в обличчі Російської Федерації правонаступницю радянської імперії. З іншого боку, жоден із учасників СНД не наголосив про свій вихід, президенти і міністри продовжували зустрічатись, були ухвалені численні угоди, а експерти готували нові проекти.

15 травня 1992 року, під час наради глав держав СНД у Ташкенті, шість країн Співдружності - Казахстан, Росія, Вірменія, Таджикистан, Туркменія та Узбекистан - уклали “Договір про колективну безпеку” (ДКБ). Автор відзначає, що на той час ніяких зовнішніх загроз Співдружності не існувало. Великомасштабні війни та конфлікти були лише гіпотетичними, обережними припущеннями політологів.

Отже, ташкентський Договір про колективну безпеку означав утворення нового воєнно-політичного союзу. Безсумнівно, що утворений Договір колективної безпеки був результатом прагнення російського воєнно-політичного керівництва відродити провідну роль “старшого брата” в оборонній сфері СНД. Про це свідчить наведене у дисертації порівняння військових потужностей членів ДКБ.

Автор звертає увагу на те, що, незважаючи на наполегливе прагнення воєнно-політичного керівництва Російської Федерації створити колективну систему безпеки СНД, розвиток колективних форм співпраці йшов дуже повільно, тому що стосунки держав-учасниць Співдружності все більше здійснювалися на двосторонній основі практично в усіх сферах співпраці, зокрема у військовій, а це швидко послаблювало роль багатосторонніх органів Співдружності.

В діяльності СНД з самого початку проглядався певний розрив між підвищеними очікуваннями в галузі воєнно-політичної інтеграції і практикою стосунків між країнами Співдружності, що було обумовлено різноплановістю суспільної думки новостворених держав. Внаслідок низки внутрішніх та зовнішніх факторів ідея збереження єдиних збройних сил на пострадянському просторі не була реалізована. До кінця 1993 року було здійснено перетворення Збройних Сил СРСР у національні збройні сили кожної із колишніх республік Радянського Союзу. По суті відбувся розпад єдиного оборонного простору, загальної військової інфраструктури.

Автор доводить, що з осені 1994 року, інтеграційні процеси у військовій галузі почали переходити у практичну площину. Для них були характерні щораз більші незмінні тенденції і практична реалізація кроків щодо створення системи безпеки СНД на основі Договору колективної безпеки та двосторонніх угод. Відцентрові тенденції на території колишнього СРСР змінилися усвідомленням необхідності розвитку реального всебічного співробітництва, в тому числі і у військовій сфері. Були підписані базові документи, які визначили контури і конфігурацію регіональної системи воєнної безпеки СНД.

Майже через три роки після підписання Договору про колективну безпеку була розроблена і ухвалена його учасниками своєрідна «ідеологія» безпеки, яка уявляла собою сукупність поглядів на попередження та усунення загрози миру, спільний захист від агресії, забезпечення суверенітету і територіальної цілісності. Вона знайшла своє віддзеркалення у «Концепції колективної безпеки держав-учасниць Договору про колективну безпеку», яка була ухвалена Радою колективної безпеки 10 лютого 1995 року, під час наради глав держав в Алма-Аті.

В розділі підкреслено, що на думку російських військових експертів, навіть наприкінці 1997 року неможливо було говорити про те, що на території колишнього СРСР функціонував єдиний оборонний простір.

З роками стало ясно, що певні країни, в той час коли вони приєднувалися до колективної системи безпеки СНД, мали мету отримання максимально можливої частини військової спадщини колишнього СРСР. А після того, як відбулося певне ресурсне насичення збройних сил цих країн, виявилися очевидні прагнення відцентрового характеру. Все це, певним чином, визначало дії держав-учасниць у створенні єдиного оборонного простору СНД.

В дисертації зазначено, що процес створення єдиного оборонного простору СНД крім недоліків мав також певні позитивні результати та досягнення, які мали сприятливі тенденції майбутнього розвитку системи колективної безпеки Співдружності.

Дисертант нагадує, що дія Договору про колективну безпеку закінчувалася 20 квітня 1999 року, тому що відповідно до статті 11 він був укладений «на п'ять років з наступним продовженням». Продовжили Договір лише шість країн - Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія та Таджикистан. Три інші держави-учасниці ДКБ (Азербайджан, Грузія і Узбекистан) вирішили вийти із Договору, тому що на їх думку він не відповідав новим геополітичним реаліям. Цією подією завершився перший п'ятирічний етап функціонування Договору про колективну безпеку.

Підсумовуючи розгляд даної теми у другому розділі, автор дійшов висновку, що перший етап існування Договору (1992 - 1999 рр.) був малопродуктивним, проголошені плани формування системи колективної безпеки не реалізовувалися. Хоча наміри до військової інтеграції були, але всі підписані в рамках ДКБ документи головним чином носили декларативний характер, колективне військове співробітництво не мало глобального розмаху. Створенню ефективної колективної системи безпеки в рамках СНД також заважала відсутність тісного та широкого співробітництва у військовій галузі, аж до відновлення єдиного стратегічного простору, оборонної інфраструктури та централізованого оперативного управління національними збройними силами.

У третьому розділі - Воєнно-політичний союз країн СНД в умовах появи сучасних викликів та загроз світовій цивілізації - проаналізовано процес становлення та тенденції розвитку воєнно-політичного союзу країн-членів СНД в якості Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), розкрито зміст і характер завдань, що вирішувалися у сфері безпеки Співдружності Незалежних Держав протягом першого десятиліття 2000-х років.

Автор нагадує, що суттєвий вплив на розвиток воєнно-політичного співробітництва країн СНД у другій половині 90-х років минулого століття мало загострення нових, нетрадиційних загроз і викликів безпеці, які були пов'язані з активізацією міжнародного тероризму та інших проявів екстремізму, незаконним обігом наркотиків, організованою злочинністю, контрабандою зброї, нелегальною міграцією.

У травні 2002 року глави держав-учасниць Договору про колективну безпеку зробили спробу перетворити його у повноцінну міжнародну воєнно-політичну організацію. Новий статус передбачав появу Статуту, додаткової правової бази та розширення назви до ОДКБ - Організації Договору про колективну безпеку. ОДКБ, згідно з оцінками певних експертів, повинна була виконувати завдання противаги Північноатлантичному альянсу. Офіційне перетворення колишнього Договору про колективну безпеку в новий повномасштабний воєнно-політичний союз відбулося 28 квітня 2003 року в Душанбе під час зустрічі на вищому рівні голів держав-учасниць.

Незважаючи на наявні труднощі та розбіжності на шляху взаємодії держав-членів ОДКБ, можна було стверджувати, що члени воєнно-політичного союзу СНД поступово досягали головного: спільне співробітництво набирало все більш конкретні форми. Базовими завданнями Організації були координація та поглиблення воєнно-політичної взаємодії у рамках ОДКБ, становлення багатосторонніх структур та механізмів співробітництва, які були покликані гарантувати на колективній основі національну безпеку держав-учасниць, оскільки Організація була націлена не лише на боротьбу з екстремізмом та тероризмом, а головним чином на оборону її членів у випадку будь-якої агресії.

В розділі зазначено, що наприкінці 2003 року в центрі увага держав-учасниць ОДКБ залишалися питання подальшої інтеграції та зміцнення безпеки в зоні відповідальності Організації. В цей час основна увага приділялася проблематиці створення, модернізації і використання об'єктів спільної інфраструктури, фінансуванню і удосконаленню Колективних сил швидкого розгортання в Центрально-Азіатському регіоні, напрямкам співробітництва з НАТО, а саме в сфері протидії міжнародному тероризму.

Дисертант вважає, що вже за рік після створення Організації Договору про колективну безпеку вона виглядала цілком сформованою структурою. До її складу входили шість держав: Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія і Таджикистан. Певним державам або міждержавним організаціям було надано статус спостерігачів при Організації. Розпочалися заходи щодо налагодження та розвитку контактів з іншими міждержавними організаціями, зокрема з ООН і ОБСЄ. На завершальному етапі була реєстрація ОДКБ при Організації Об'єднаних Націй.

Автор наводить конкретні факти того, що Російська Федерація практично оголосила територію колишнього СРСР зоною своїх життєво важливих інтересів, а конкретні дії російського воєнно-політичного керівництва завжди були спрямовані на зміцнення військових баз та об'єктів на пострадянському просторі, збільшення витрат на удосконалення військових об'єктів та баз за кордоном в рамках Організації Договору про колективну безпеку; розбудови національного війська Росії за рахунок так званої колективної оборони.

В розділі доведено, що розвиток і удосконалення Організації Договору про колективну безпеку відбувалися на тлі негативних процесів, які супроводжували спільну життєдіяльність Співдружності Незалежних Держав. У підсумку СНД опинилася у великій залежності від політичної кон'юнктури, яка постійно змінювалася; документи, що ухвалювалися в рамках Співдружності, носили переважно декларативний характер; численні структури, які знову і знову створювалися всередині об'єднання, були непрацездатними. Тому в Співдружності не було єдиної оборони.

Після того як Договір про колективну безпеку було трансформовано в Організацію Договору про колективну безпеку, на порядок денний знову постало питання про колективну миротворчість на просторі СНД. На підставі фактологічного матеріалу дисертант ретельно розглядає розвиток і вдосконалення миротворчої діяльності ОДКБ.

Автор звертає увагу на те, що з моменту трансформації Договору про колективну безпеку в Організацію Договору про колективну безпеки і в процесі її функціонального удосконалювання, деякі військові фахівці та політологи стали порівнювати Організацію з Північноатлантичним альянсом, вважати її конкурентом НАТО на пострадянському просторі, навіть з'явився вислів - «євразійське НАТО». Саме тому, дисертант детально аналізує ставлення окремих держав-членів ОДКБ до НАТО, їх взаємини з Альянсом та відносини ОДКБ з НАТО в цілому.

На підставі вивчення матеріалів, в розділі доведено, що кожна окрема країна-член Організації Договору про колективну безпеку, за винятком Білорусі, має активні, динамічні та плідні стосунки з Північноатлантичним альянсом. Що стосується взаємовідносин НАТО і ОДКБ загалом, то незважаючи на те, що воєнно-політичне керівництво ОДКБ неодноразово пропонувало формалізувати відносини між двома організаціями, НАТО не поспішає з цим процесом, тому що, на думку експертів Альянсу, такий крок закріпить домінування Росії в Центральній Азії.

На думку автора, вивчення матеріалів останніх трьох років, присвячених розвитку Організації Договору про колективну безпеку, свідчить про те, що ОДКБ просувається шляхом модернізації та удосконалення, хоча інколи сподівання воєнно-політичного керівництва Російської Федерації - лідера і генератора ідей розбудови блоку, виправдовуються не цілком. В той же час, міждержавні відносини всередині блоку дуже складні, а це, своєю чергою, визначає ставлення його членів до процесу трансформації Організації.

У третьому розділі автор дійшов висновку, що Договір про колективну безпеку - угрупування країн СНД, які були найбільше зацікавлені у воєнно-політичні взаємодії, зумів певним чином підвищити внутрішню згуртованість у 2000-і роки завдяки зусиллям Росії як лідера воєнно-політичного союзу. Його було трансформовано в Організацію Договору про колективну безпеку Членство в ОДКБ забезпечувало певний бонус в отриманні російської зброї за нижчими цінами, що було особливо важливим для керівництва низки держав Центральної Азії, які мали підстави вважати, що існують загрози з боку антиурядових рухів, внаслідок чого розробляли заходи, що повинні були зміцнити їх військову організацію. Сьогодні спільні інтереси учасників Організації реалізуються головним чином через двосторонні зв'язки в сфері безпеки, на об'єднання яких фактично перетворилася Організація Договору про колективну безпеку.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке дотепер не було предметом спеціального дослідження. Отримала певний і комплексний розвиток історіографія запропонованої теми дисертації, узагальнено та проаналізовано питання створення, розвитку й модернізації воєнно-політичного союзу певних країн-членів Співдружності Незалежних Держав, його місце і роль в системі міжнародної безпеки.

Комплекс методів, що був використаний для вирішення поставлених завдань, дозволив отримати наукові результати, які відображені у наступних положеннях:

У 1980-х роках прискорення спаду виробництва у Радянському Союзі через руйнівні дії політичної еліти переплелося з відчайдушною боротьбою за владу та за вплив на владу між угрупуваннями державної і промислової бюрократії, мафіозними кланами та потужними соціально-професійними групами. Криза підігрівала політичну боротьбу, політична боротьба поглиблювала кризу. Розпад СРСР був кульмінацією цих процесів.

Дезінтеграцію СРСР не можна віднести ні до реформаторської політики останнього вищого керівництва Радянського Союзу, ні до наслідків наради трьох Президентів у Білорусі. Він став результатом поєднання суб'єктивних і об'єктивних факторів. Звичайно, політичний вибір Президентів Білорусі, Росії та України значно прискорив розпад Радянського Союзу. Істина полягає у тому, що всі імперії трималися тільки в умовах тоталітарних деспотичних режимів, що імперії і широкі політичні свободи несумісні і це - головне, що лежало в основі розпаду СРСР. Це привело до глибоких змін політичної системи, суспільно-економічного устрою, національних відносин, образу життя і культури всіх громадян і народів Радянського Союзу. Відбулися кардинальні зміни геополітичної структури світу, які, у свою чергу, викликали нові світові політичні процеси.

Ініціатори створення Співдружності Незалежних Держав не мали чітко опрацьованої концепції цього об'єднання, зокрема в оборонній сфері. Самі учасники до Співдружності поставилися по-різному: Росія вбачала в ній перехідний етап на шляху до реінтеграції, для решти країн СНД стала засобом досягнення національної незалежності та зміцнення державності. Певним чином Співдружність забезпечила мирні умови для цивілізованого розлучення республік колишнього Радянського Союзу. В подальшому, насамперед зусиллями російського воєнно-політичного керівництва, було активізовано інтеграційні процеси.

З самого початку існування СНД, незважаючи на внутрішнє безсилля, Російська Федерація почала претендувати на статус великої держави і відповідно до цього прагнути знову отримати особливе право голосу в обговоренні різних міжнародних проблем та на суттєвий вплив у підструктурах міжнародної системи, але передусім в зоні держав, які були її безпосередніми сусідами. Саме тому, зусилля Російської Федерації у міжнародній діяльності сконцентрувалися на забезпеченні реінтеграційних процесів у СНД за провідної та визначальної ролі Росії. В сфері безпеки Росія претендувала на визнання за собою виняткової ролі на пострадянському просторі в якості гаранта миру та стабільності, прагнула зміцнити та розширити свій вплив у “близькому зарубіжжі”.

На початку функціонування Співдружності Незалежних Держав основні зусилля воєнно-політичного керівництва переважної більшості новостворених держав були спрямовані на те, щоб зберегти загальний оборонний простір на території колишнього СРСР і Об'єднанні збройні сили на основі Радянської Армії.

Протягом 1992 року в рамках СНД були підписані угоди, які передбачали формування єдиного оборонного бюджету, встановлювали принципи комплектування Об'єднаних збройних сил СНД, визначали параметри воєнно-технічного співробітництва держав-учасників. Всі ці документи мали в основному перехідний характер і були спрямовані, за суттю, на упорядкований розподіл радянського військового потенціалу.

Однак, всупереч бажанню зберегти Об'єднанні збройні сили, практично одночасно у суверенних державах розпочалося формування й розвиток національних збройних сил. Цей процес відбувався стихійно, за державно-територіальним принципом і закладав підвалини для створення різних за складом і рівнем оснащеності угрупувань військ колись єдиного військового організму.

Безсумнівно, що в нейтралізації джерел військових викликів і протидії загрозам безпеки є політико-дипломатичні, економічні, соціальні та інші мирні заходи і засоби. Це відповідає духу часу і знаходить віддзеркалення у багатьох воєнних доктринах держав світу. Особливої актуальності набирають превентивні дії, спрямовані на попередження конфліктних ситуацій, реалізацію політики рівноправного партнерства. Тим часом практика попередження і вирішення збройних конфліктів свідчить, що мирні засоби ефективні лише тоді, коли вони підкріплюються військовою силою. Саме тому, більшість країн-членів Співдружності Незалежних Держав уклали Договір про колективну безпеку.

Договір з самого початку розглядався його засновниками як документ спрямований на розв'язання всіх розбіжностей між ними, а також з іншими державами мирними засобами, тобто як складова системи колективної безпеки, яка створюється в Європі та Азії. Держави-учасниці Договору заявили про свою готовність реалізувати відповідно до статті 51 Статуту ООН право на колективну оборону. Вони також домовилися про здійснення консультацій з координації позицій у випадку виникнення загрози безпеці, територіальній цілісності і суверенітету одній або декільком державам та прийняття адекватних заходів щодо цих загроз. Тобто, головною метою Договору було створення системи колективної безпеки.

В цьому напрямі були зроблені певні кроки: створено об'єднану систему протиповітряної оборони; в основному сформовані національні збройні сили; напрацьовані домовленості щодо спільної охорони кордонів держав-учасниць. Певні позитивні результати були досягнуті у миротворчій діяльності, відбувалися взаємні консультації, налагоджена координація між органами Ради колективної безпеки. Була також напрацьована відповідна нормативно-правова база, створені організаційні структури.

В той же час, перший етап існування Договору (1992 - 1999 рр.) був малопродуктивним. У розвитку співробітництва відчувалася нестача динаміки, проголошені плани формування системи колективної безпеки не реалізовувалися. Хоча наміри до військової інтеграції були, але всі підписані в рамках ДКБ документи головним чином носили декларативний характер, колективне військове співробітництво не мало глобального розмаху. Створенню ефективної колективної системи безпеки в рамках СНД також заважала відсутність тісного та широкого співробітництва у військовій галузі, аж до відновлення єдиного стратегічного простору, оборонної інфраструктури та централізованого оперативного управління національними збройними силами. Незважаючи на те, що в рамках Співдружності і Договору було напрацьовано масив нормативно-правових актів з питань оборони та безпеки, в національному законодавстві переважної більшості держав-учасниць це не знайшло належного віддзеркалення, особливо у тому, що стосується воєнно-політичного співробітництва.

За великим рахунком з Договором відбувалося те, що й із Співдружністю Незалежних Держав в цілому. Досить швидко серед країн СНД, в тому числі і серед учасниць ДКБ, виявилися відмінності у зовнішньополітичних пріоритетах, оцінках загроз і, як наслідок, у підходах до гарантування національної безпеки. На фоні геополітичного розшарування пострадянського простору, яке набирало силу, Договір був не в змозі виконувати роль об'єднання однодумців.

З самого початку Співдружність Незалежних Держав була важливим інструментом російської політики в економічній та військовій сферах. Тому зміцнення оборонної потужності СНД та необхідних для її життєдіяльності механізмів було важливим імперативом російської політики. Згідно з планами російського воєнно-політичного керівництва, членство Російської Федерації у Співдружності легітимізувало присутність Росії у різних регіонах СНД, в тому числі і військову.

Заслуговує на повагу і розуміння ставлення України до Договору про колективну безпеку. Після набуття незалежності, у воєнно-політичній сфері Україна обрала позицію не участі в угодах воєнно-політичного характеру на геополітичному просторі колишнього СРСР. Такі угоди суперечили б проголошеному Верховною Радою прагненню набути в майбутньому нейтрального статусу. З самого початку державотворення Україна виступала за єдність Європи і тому вважала створення нових воєнно-політичних угрупувань (на зразок Договору про колективну безпеку СНД) на європейському континенті поверненням до блокової політики, несумісної з вимогами часу. З огляду на це Україна йшла в руслі власної воєнної доктрини й реформування національного війська, вважаючи пріоритетним напрямком своєї зовнішньої політики сприяння створенню надійної всеосяжної системи загальноєвропейської безпеки. Дистанціювання від усіх можливих альянсів на території колишнього СРСР безсумнівно виглядало більш розумним і відповідало національним інтересам незалежної України.

На початку XXI століття елементи механізму колективної безпеки країн Співдружності перебували на стадії формування. Часто вони були інертні, недостатньо ефективні у виконанні своїх функцій. Це обумовлювалося впливом на зовнішню і внутрішню політику деяких колишніх радянських республік сепаратистських і націоналістичних сил, а в Центрально-Азіатських країнах, прибічників ісламського екстремізму. Збереглася також обґрунтована настороженість політичних еліт окремих країн СНД до політики Росії у 90-ті роки і на початку XXI століття.

Свої наполегливі зусилля у справі формування системи колективної безпеки на пострадянському просторі російське воєнно-політичне керівництво виправдовувало необхідністю створення режиму безпеки в цій частині Євразії, шляхом розвитку сукупного військового потенціалу союзних держав і убезпечування їх від негативного впливу міжнародних терористичних організацій та наркомафії, які загрожують суверенітету і територіальній цілісності країн СНД. Росія переконувала своїх партнерів у Співдружності, що кінцевою метою існування воєнно-політичного союзу СНД є створення умов щодо взаємовигідного економічного розвитку країн-учасників Договору, їх швидка інтеграція у світовий економічний простір. Саме з цією метою, на думку керівництва Росії, були пов'язані такі параметри позитивного розвитку, як політична стабільність, режим законності, рівність економічних суб'єктів, стабільність управлінських, фінансових та банківських систем, рівноправна участь у міжнародних економічних договорах та угодах.

Договір про колективну безпеку - угрупування країн СНД, які були найбільше зацікавлені у воєнно-політичні взаємодії, зумів певним чином підвищити внутрішню згуртованість у 2000-і роки завдяки зусиллям Росії як лідера воєнно-політичного союзу. Його було трансформовано в Організацію Договору про колективну безпеку Членство в ОДКБ забезпечувало певний бонус в отриманні російської зброї за нижчими цінами, що було особливо важливим для керівництва низки держав Центральної Азії, які мали підстави вважати, що існують загрози з боку антиурядових рухів, внаслідок чого розробляли заходи, що повинні були зміцнити їх військову організацію. Боротися з такими рухами передбачалося з використанням багатосторонніх сил швидкого реагування в Центральній Азії, про плани розгортання яких ОДКБ заявляла на початку 2000-х років. Але як показав час, такі плани, що вимагали розгортання надмірного військового угрупування (декілька тисяч військовослужбовців), здатного брати участь у багатонаціональних операціях, не могли бути реалізовані в умовах використання військових ресурсів, які перебували у розпорядженні країн-членів ОДКБ. В такій ситуації спільні інтереси учасників Організації реалізуються головним чином через двосторонні зв'язки в сфері безпеки, на об'єднання яких фактично перетворилася Організація Договору про колективну безпеку.

Можна сказати, що зона дії ОДКБ - це дійсно місце перетинання багатьох інтересів, передусім Російської Федерації, тому вона першою приймає на себе численні удари глобалізації та кризових ситуацій як з заходу, так і зі сходу, ставати мішенню для міжнародного тероризму, міжетнічних конфліктів, релігійного екстремізму та інших нових викликів та загроз.

Країни, які сьогодні входять в Організацію Договору про колективну безпеку, мають надзвичайно різні погляди на цілі та завдання союзу. Росія бачить у ньому один з рудиментів СРСР, який російське воєнно-політичне керівництво дуже цінує з міркувань зовнішньополітичного іміджу країни. Крім того, Росія розглядає територію своїх союзників як своєрідне передпілля на трьох важливих стратегічних напрямах. Зі свого боку, союзники Російської Федерації розглядають Росію як країну, яка буде боронити їх не тільки у випадку зовнішньої агресії, але й у випадку внутрішніх конфліктів.

Процес трансформації Організації Договору про колективну безпеку у багатофункціональну структуру регіональної безпеки свідчить про те, що останнім часом він втрачає динамічність, узгодженість позицій її членів з актуальних питань, таких, як розташування елементів американської протиракетної оборони на європейському континенті, ситуація навколо Договору про обмеження звичайних озброєнь в Європі, ставлення до військового конфлікту між Росією і Грузією та визнання суверенітету Південної Осетії і Абхазії. Часто позиція ОДКБ з цих та інших важливих питань відсутня, що з часом може призвести до втрати її значення як регіональної складової безпеки.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДОСЛІДЖЕННЯ:

Воєнно-політичне співробітництво країн СНД на шляху пошуків гарантування національної безпеки (1991-1992 рр.) // Вісник Національного університету “Держава і Армія”. - Львів. - 2008. - № 634. - С.119-126.

Історичний досвід воєнно-технічного співробітництво України з країнами СНД в галузі протиракетної оборони // Воєнно-науковий вісник. - Львів. - 2009. - № 11. - С.98-114.

Система колективної безпеки країн Співдружності Незалежних держав (1992-1999 рр.) // Наукові записки Національного університету „Острозька Академія”. - Острог. - 2009. - № 14. - С.382-395.

Миротворча діяльність воєнно-політичного союзу країн-членів Співдружності Незалежних Держав - Організації договору про колективну безпеку // Воєнно-науковий вісник. - Львів. - 2009. - № 12. - С.58-72.

Позаблоковість - новий стратегічний курс зовнішньої політики України//Таврійський економічний журнал. - Сімферополь. - 2010. - №3. - С.29-32.

АНОТАЦІЇ

Лозинський П.І. Воєнно-політичне співробітництво країн Співдружності Незалежних Держав: становлення, розвиток, трансформація кінця ХХ -- початку ХХІ століття - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук із спеціальності 20.02.22. - військова історія. Національний університет «Львівська політехніка». - Львів, 2010.

У дисертації досліджується широке коло питань, пов'язаних зі створенням, розвитком і модернізацією воєнно-політичного союзу країн-членів Співдружності Незалежних Держав і застосовано нові підходи до його вивчення.

На основі аналізу документів і матеріалів, наукових праць, публіцистичних видань, різноманітних матеріалів преси узагальнено і проаналізовано питання створення, розвитку і трансформації оборонного союзу певних країн СНД, висвітлено як внутрішньо так і зовнішньополітичні фактори, нові загрози світовій цивілізації, процес створення нової архітектури безпеки на європейському континенті вплинули на воєнно-політичне керівництво новостворених держав на пострадянському просторі щодо прийняття рішення про формування системи колективної безпеки Співдружності.

Ретельно розглянуто побудову ОДКБ, зроблено висновки щодо ефективності розбудови нової регіональної структури безпеки, її переваг та недоліків.

Ключові слова: Співдружність Незалежних Держав, воєнно-політичний союз, колективна безпека, національна безпека, регіональна безпека, збройні сили СНД.

Лозинский П.И. Военно-политическое сотрудничество стран Содружества Независимых Государств: становление, развитие, трансформация конца ХХ - начала ХХІ столетия - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22. - военная история. Национальный университет «Львовская политехника». - Львов, 2010.

В диссертации исследуется широкий круг вопросов, связанных с созданием, развитием и трансформацией военно-политического союза определенных стран-членов Содружества Независимых Государств, и применены новые концептуальные подходы в его изучении. В частности, обобщен опыт создания единого оборонного пространства независимыми государствами, которые были сформированы после дезинтеграции Советского Союза. Детально рассмотрены социально-экономические, внешне- и внутриполитические факторы, новые угрозы современной цивилизации, процесс создания новой архитектуры евроазиатской безопасности, которые повлияли на решение военно-политического руководства этих стран двигаться путем создания и модернизации единой системы безопасности, повышение эффективности ее возможностей за счет качественно новых отношений в военно-политической и военно-технической областях.

Отмечено, что с самого начала военно-политический союз стран-участниц СНГ - Договор о коллективной безопасности, рассматривался его основателями как инструмент, направленный на устранение всех разногласий между ними, а также с другими государствами мирными способами, то есть как составная системы коллективной безопасности, которая создается в Европе и Азии. Государства-участники Договора заявили о своей готовности реализовать соответственно статье 51 Устава ООН право на коллективную оборону. Они также договорились о проведении консультаций направленных на координацию позиций в случае возникновения угроз безопасности, территориальной целостности и суверенитету одному или нескольким государствам и осуществления адекватных мер относительно этих угроз. То есть, главной целью Договора было создание системы коллективной безопасности.